Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка35/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48
Імперія Сефевідів стала однією з найбільших в ісламському світі. Крім Азербайджану, до її складу ввійшли Іран, Вірменія, більша частина території Курдістану й Грузії, Хорасан і Західний Афганістан, проте панівним етносом спочатку були виключно азербайджанські кочовики-кизилбаші (шаблями котрих і була створена шиїтська імперія), серед яких виділялися 114 родовитих сімей степової аристократії - з них виходили полководці, намісники, сановники та інша державна еліта.
Основою економіки в XVI ст. залишалось іригаційне землеробство. Селяни вважалися юридично вільними, але власної землі та води вони майже не мали, і, користуючись ними на правах різноманітної оренди, платили ренту-податок та виконували трудову повинність. Із немусульман брали також подушну подать (джизью) та вродливих дівчат у гареми шаха та його прибічників. Аграрний фонд включав привілейовані земельні володіння кочових племен (юрт) і шиїтського духовенства (вакф), невеликий приватний сектор (союргаль), шахський родовий домен (хассе) і колосальний державний сектор (дівані), з якого Сефевіди виділяли (за типом ранньомусульманських ікта) земельні пожалування за службу - тіуль (без прав власності). Тіуль передбачав жалування ренти із земель (на час служби), користувач тіулю не мав права визначати й збирати податки з селян - це робили державні чиновники.
Податки за часів Ісмаїла І залишалися невеликими (1/6 врожаю), що дало можливість певною мірою реанімувати занедбані продуктивні ресурси регіону, але втрата гарему на полі Чалдирану погано пожартувала з династії, бо шах мусив заводити нових жінок і дітей-спадкоємців уже на схилку років. І коли в 1524 р. Ісмаїл помер, його спадкоємцеві Тахмаспу І (1524 - 1576) сповнилося тільки 10 років. Серед кизилбашської знаті почались усобиці за право володарювати від імені неповнолітнього шаха. Наростав і азербайджано-перський конфлікт, бо серед персів вирувало невдоволення пануванням “диких і безграмотних” тюрків (навіть релігійна шиїтська спільність не змогла загасити цей конфлікт). Усобиці та сваволя кизилбашської верхівки спричинили збільшення податків, а коли вони досягли 60%, господарство не витримало: в країні розпочалися голод і антисефевідські бунти, чим одразу скористалися турки. В безперервних війнах Сефевіди втратили Ірак (включаючи священні міста шиїтів Неджеф і Кербелу) та частину Закавказзя, а в 1555 р. шах мусив перенести столицю держави в Казвін (південніше Каспію) - далі від османських кордонів. Навіть рідний брат Алкас-Мірза (намісник Ширвана) зрадив шаха й підтримав турків.
Тахмасп І - енергійна та високоосвічена людина, автор безцінних мемуарів - ще відшукував можливості, щоб утримувати єдність і порядок у державі, але в 1571 р. країну вразила чума, а після смерті шаха (1576) у шиїтській імперії запанувала політична анархія. Почався період смут і боротьби за престол (за який різалися його сини й онуки), що тривав з 1576 до 1587 р. Спочатку трон калейдоскопічно міняв хазяїв, а коли шахом став безвольний і напівсліпий Ходабенде (1578 - 1587), державними справами закерувала його дружина - “жінка енергійна й тверда”4, - і цим знову скористалися сусіди. Узбеки відвоювали Хорасан (Мерв, Нішапур, Мешхед), індійські “Великі Моголи” спустошили й окупували Кандагар, а 100-тисячне османське військо паші Мустафи, завдавши трьох великих поразок кизилбашам, захопило Курдістан, решту Закавказзя та Азербайджан (колиску сефевідської державності!). За цих умов у 1587 р. на престол зусиллями двох кизилбашських ханів (Муршид Кулі-хан та Алі Кулі-хан) ступив 16-річний Аббас І, з правлінням якого (1587 - 1629) пов'язаний нетривалий зліт сефевідської могутності.
Шах Аббас І проявив себе неординарним правителем.
“Обличчя його було красивим, і характерною його особливістю був різко виступаючий ніс та гострий, проникливий погляд. Він носив не бороду, а довгі вуса. Зросту він був малого, але вирізнявся, мабуть, надзвичайною силою й витривалістю, бо все життя славився здатністю витримувати злигодні війни та до останніх днів віддавався улюбленій утісі - полюванню”. Але домінували в його характері залізна, нещадна воля та “жорстокість справжнього перса”5.
Вже в перші два роки царювання молодий шах виявив неабиякі “державні таланти”. Спочатку він хитрістю позбувся двох своїх ханів-благодійників, а в 1590 р. уклав з османами ганебний, але дуже необхідний для оздоровчих реформ Стамбульський мир (віддавши туркам усі спірні території!). Здобувши дорого ю ціною невелику передишку, Аббас І чудово її використав, зайнявшися реформами, передусім в армії.
До Аббаса сефевідське військо складалося з кінноти кизилбашських племен, народного селянського ополчення та невеликої шахської гвардії. Така армія, з одного боку, породжувала відцентрові тенденції серед кизилбашської знаті, а з іншого - значно поступалась озброєнням і вишколом війську сусідньої Туреччини.
Аббас взяв курс на створення масштабної професіональної армії, обравши за зразок традиції османського яничарського корпусу. Військо професіоналів почали формувати на базі рекрутських наборів серед юнаків, яких з малих років виховували в цілковитій ізоляції як фанатично відданих шиїзму та особисто шахові вояків. На їхнє озброєння вогнепальною зброєю знайшли необхідні кошти, і за кілька років з допомогою англійського інструктора Роберта Шиллі Сефевіди мали 12 тис. стрільців-мушкетерів (60 тис. мушкетів!), 12 тис. артилеристів (500 гармат!) та 10-тисячний корпус гулямів-кіннотників. Віднині не кизилбашська кіннота (кількість якої скоротили з 80 до 30 тис. вершників), а постійне шахське військо стало основою сефевідської армії, що значно посилило військову міць і централізацію держави. Зменшенню ролі кизилбашів у політиці сприяло й перенесення столиці Сефевідів з Казвіна в Ісфахан (1598), де більшість населення становили перси, а також різанина, що її Аббас І влаштував серед невдоволених (у результаті від 114 родовитих кизилбашських сімей залишилося 35, а конфісковані землі поповнили державний та шахський домени).
Слідом за військовою провели реформу адміністративну, і шах почав одноосібно й самодержавно призначати всіх вищих чиновників, ставши єдиновладним володарем імперії (його обмежували лише норми Корану й шаріату, за чим слідкувало шиїтське духовенство). Для виконання шахських наказів створили меджліс (“Державну Раду”). Щодо економіки, то шах запровадив єдину грошову систему, в основу якої поклав срібну монету, скромно назвавши її аббасі (4,6_г срібла). Для відродження прибуткової посередницької торгівлі державну увагу приділили будуванню й реконструкції шляхів сполучення, мостів, ханів, караван-сараїв тощо - і солідною галуззю господарства знову стала міжнародна торгівля (а не лише іригаційне землеробство). Реформи сприяли економічному піднесенню, влада змогла зменшити податки, і працювати стало вигідно (про що свідчить зникнення підневільної рабської праці у виробничих галузях економіки - рабство залишилося тільки у сферах побутових і гаремних).
Поряд зі старими культурами перси почали вирощувати опійний мак і тютюн, удосталь стало хліба й бавовнику, а сефевідські трояндова олія, шовк, килими, кераміка, зброя, порцеляна, парча, оксамит славилися на весь світ та активно експортувалися (Європа, Близький Схід, Росія, Індія, Китай).
Грандіозні реформи Аббаса І Мірзи (“Великого”, 1587 - 1629) за кілька років перетворили аморфний напіврозвалений Іран (який більше нагадував Великий Азербайджан) на міцну централізовану державу, яка знову почала “грати м'язами” в зовнішній політиці. Уклавши антисуннітський військовий союз із православною Росією, Аббас ущент розгромив у 1598 р. узбеків біля Герата й відвоював багатий Хорасан (причому в полон потрапив син узбецького хана), потім був окупований Бахрейн, а після ретельної підготовки в 1603 р. шах розпочав війну з Туреччиною.
Двома успішними війнами (1603 - 1612, 1616 - 1618) Сефевіди повернули собі Азербайджан, більшу частину Закавказзя, Курдістану та Ірак, а фінальним акордом стало звільнення шиїтських святинь (Неджеф, Кербела) і здобуття Багдада, де Аббас наказав вирізати всіх суннітів.
Персам дуже дошкуляли португальські пірати, які заважали нормальній торгівлі в акваторії Індійського океану, і, скориставшися антипортугальськими настроями в Англії, Аббас купив англійську допомогу перським шовком. У 1620_ р. “сини туманного Альбіону” пустили на дно португальський флот біля Джаска, а в 1623 р. надали армії сефевідського генерала Алахверді-хана пряму військову допомогу (бойовими кораблями) для відвоювання в португальців стратегічного порту Ормуз. За це англійська Ост-Індська компанія дістала в Ірані багато торгових привілеїв.
Східною розкішшю вражала сефевідська столиця Ісфахан (600 тис. мешканців), для процвітання якої шах Аббас І силою переселив десятки тисяч кваліфікованих виробників із відвойованих Азербайджану, Вірменії та Грузії. На центри ремесел і торгівлі знову перетворилися Казвін, Шираз, Кум, Кашан, Єзд, Мешхед, Тебриз, Ардебіль, Єреван, Шемаха.
Справжнього розквіту досягла культура, особливо архітектура: міста почали будувати за єдиним генеральним планом, що передбачав завершені міські й паркові ансамблі, а будови вирізнялися масивністю й пишним поліхромним полив'яним декором з надзвичайно барвистою кольоровою гамою. Особливо цим славився Ісфахан та унікальний за багатством внутрішнього інтер'єру архітектурно-палацовий і парково-садовий ансамбль усипальні шейха Сефі ад-діна Ісхака в Ардебілі, центром якого став купольний циліндричний мавзолей із суцільним узорним полив'яним облицюванням.
Майстри ісфаханської школи живописної мініатюри почали писати психологічні портрети й запозичили (першими на Сході) з Європи лінійну перспективу та світлотінь. На часи Аббаса І припадає життя трьох неперевершених живописців: Ага Рези (? - 1616), Рези Аббасі (1575 - 1635) та Мухаммеда Замана (XVII ст.), а ткач, поет і художник Гіяс ад-дін з Єзда (XVI - XVII ст.) прославився створенням живописних тканин. Вершиною поезії аббасівського часу визнано творчість Ахлі Ширазі (XVII ст.).
Останнім успіхом великого Аббаса стало здобуття Кандагара, звідки вигнали в 1622 р. гарнізон “Великих Моголів”.
Aббaсівський Іран перебував в апогеї могутності, але не все було безхмарним. Строкату імперію Сефевідів роздирали етнічні й релігійні суперечності між християнами та мусульманами, суннітами та шиїтами, імамітами та ісмаїлітами. Періодично спалахували повстання пригноблених народів (грузинів, вірмен, афганців тощо), а грандіозні реформи, за величезних позитивних здобутків, мали один, але надзвичайно важливий негативний наслідок - було втрачено етнічну єдність держави. Якщо раніше панівним етносом імперії виступали азербайджанські кизилбаші, то тепер усі шиїти-імаміти дістали юридично рівний статус (і тюрки, й перси, й навіть колишні християни-ренегати). Кизилбашська знать вважала, що її невдячно й несправедливо позбавили панівної ролі в державному апараті й армії, перси запевняли, що їхні права недостатньо забезпечені порівняно з “дикими, неосвіченими степовиками”, а професійна гвардія, як і в інших країнах Сходу, швидко почала впливати не лише на долю військових баталій - вагомим стало її слово в питаннях династичних чвар та успадкування престолу. До цих проблем додалися старі як світ хвороби всіх занадто централізованих держав: хабарництво, приписки, бюрократизм і корупція.
Не врятувала й міжнародна торгівля. Після відкриття прямого морського шляху від Європи до Індії торговельна монополія Ірану як посередника розвіялася наче дим, і кошти, що їх виділив Аббас Великий на відбудову шляхів сполучення, не окупилися. Відіграла свою роль і “революція цін” (після відкриття та пограбування конкістадорами Америки), яка в кілька разів знецінила золото-срібні запаси імперії.
Шляхи на захід перекривала ворожа Туреччина, до того ж перси ніколи не славилися як мореплавці, а Росія не без зусиль виходила із “Смутних часів”, тому основним торговельним партнером Сефевідів стала індійська “Імперія Великих Моголів”. Але її ринок був вузьким, а індійський експорт значно перевищував те, що міг запропонувати бідніший ресурсами Іран; і негативне зовнішньоторговельне сальдо спричинило масовий відплив срібла й золота з Ірану до Індії (звідки їх висмоктували європейці за вогнепальну зброю та середньоазіати за коней). Після надання пільг англійським торговцям серйозним конкурентом іранським ремісникам стали дешеві європейські товари, а перських купців і ремісників силою об'єднували в підконтрольні владі корпорації, де виробникам дихнути не давала тотальна чиновницька дріб'язкова регламентація.
До цього треба додати аббасівський деспотизм, який ще раз підтвердив стару істину, що правитель не може якісно керувати країною все життя й без будь-якого контролю: старість не додала розуму Великому Аббасові.
На схилку років він впав у манію переслідування, в країні узаконили доноси й максимально збільшили таємну поліцію, після чергових доповідей якої летіли з пліч голови навіть беглербегів (губернаторів провінцій). Жертвами шахської недовірливості стали троє його синів (одного за наказом Аббаса І вбили, двох - осліпили). Роздутий державний апарат почав працювати сам на себе, хабарництво й казнокрадство перевершили всі мислимі масштаби, грошей у влади хронічно бракувало, полізли догори податки, тож почалися й народні бунти.
Ще в 1615 р. повстав цар Кахетії Теймураз, але сефевідська військова машина придушила цей “бунт”: до Ірану виселили 100 тис. грузинів, а сина Теймураза, щоб покарати батька, оскопили. В 1624 - 1625 рр. збунтувалася під гаслами тотального революційного егалітаризму Вірменія, в 1623 - 1624 рр. знову повстала Грузія (на чолі з великим полководцем Георгієм Саакадзе), а в 1629 р. піднялися шовкороби Гіляну.
Повстання потопили в крові, кожного разу ціною крайніх зусиль, а коли Аббас Великий помер (1628), престол дістався його жорстокому, кровожерливому, але найнездарнішому в державних справах синові Сефі (1628 - 1641).
За даними німецького посла Адама Олеарія, шах Сефі “почав своє правління безліччю кровопролить і тиранствував так, як жоден з колишніх шахів Персії, ... не милував ані друзів, ані недругів, і часто з найдрібніших причин нещадно катував та вбивав людей”6.
Масштабний терор затримав розпад держави, але позбавив імперію талановитих чиновників і полководців, з числа котрих “найкращі люди впали жертвами... кровожерливості та жорстокості”7. Обезглавлена армія, затероризована репресіями, стала небоєздатною, і в 1638 р. турки відвоювали Ірак - перси знову втратили Багдад і свої шиїтські святині (Неджеф, Кербела).
Наступник Сефі Аббас ІІ (1641 - 1666) закинув державні справи, зосередившися на гаремі й вині, чим скористались індійські моголи (вони знову захопили Кандагар). А коли на ісфаханський престол ступив “сміливий та мудрий” Сулейман І (Сефі ІІ, 1666 - 1694), сил у центральної влади для боротьби з сепаратистськими замашками знаті вже не було. Грузинський цар Георгій ХІ демонстративно перестав навіть реагувати на шахські накази, “чим укинув шаха Сулеймана у великий сум та муки”8.
Економічне, політичне та культурне піднесення держави Сефевідів виявилося вкрай нетривалим, і наприкінці XVII_ст. настав цілковитий розвал, який сягнув апогею за правління безвольного й тупого Султана-Хусейна (1694 - 1722), про котрого російський посол Артемій Волинський писав, що “рідко такого дурня можна знайти й серед простих, не токмо з коронованих”9.
При дворі панували мулли та гаремна камарилья, податки зросли втроє, й тому їх ніхто не платив, армія без зарплати розбіглася, чиновники жили здирством та хабарами, а серед народу поширювалися ідеї егалітаризму. Соціально-економічна система східного типу в Ірані зайшла в глухий кут. Розбазаривши ресурси країни, вона вичерпала свої можливості, посередницька монополія (якою жили десятки поколінь Персії) зникла назавжди, а будь-які реформи унеможливилися державним розвалом, розоренням підданих і відсутністю жодної чіткої програми виходу з кризи. Для реформ (з урахуванням “права на помилку”) потрібні кошти, проте традиційне господарство й так працювало на межі можливостей, країна голодувала, а тому “експериментувати” не могла.
Незліченні багатства лежали в персів під ногами - це було “чорне золото” - нафта, але про цей “фонтан грошей” іранці дізналися лише у ХХ ст.
Таких випробувань імперія Сефевідів не витримала. Вичерпавши можливості традиційного розвитку (з успішним використанням яких пов'язана епоха середньовіччя), перси не знайшли нових шляхів суспільної еволюції. Іран потрапив у цивілізаційну пастку, і цим скористалися сусіди, які почали рвати шиїтську імперію на шматки.

У 1722 р. прикаспійські краї захопив під час свого перського походу російський імператор Петро І (1682 - 1725), Закавказзя й Північний Захід країни окупували турки-османи, а більша частина Ірану потрапила під владу диких афганців, які тільки починали формувати свою державність.


Ще в 1709 р. афганське плем'я гільзай звільнилося від сефевідської влади, а в 1722 р. їхнє 30-тисячне військо на чолі з Мір-Махмудом удерлося в Іран. Перси-шиїти намагались організувати опір афганцям-суннітам, але Сефевіди вже не мали важелів влади, щоб очолити цей рух та дати відсіч загарбникам, і в жовтні 1722 р. після 8-місячної облоги афганці здобули Ісфахан. Скинувши Султана-Хусейна, Мір-Махмуд оголосив себе шахом Ірану, що було карколомним державно-політичним регресом для Персії (яка від повнокровної державності повернулася до стадії вождівства). Лише син скинутого сефевідського шаха Тахмасп ІІ чинив опір загарбникам, та суть справи це не змінювало.

Присмерки середньовіччя загалом виявилися кривавими, та трагедія Ірану полягала в тому, що й сил, які б виступали за нові порядки, в країні не було: постсередньовіччя не стало для Персії початком нової культурно-господарської або державно-політичної епохи. На століття Іран поринув у перманентно-кризову цивілізаційну стагнацію.


Середня Азія після Тимуридів. Розгром Тохтамиша Тимуром (1395) сприяв остаточному розпаду Золотої Орди на ряд незалежних ханств (Казанське, Астраханське, Кримське тощо), внаслідок чого на початку XV ст. свою орду в Межиріччі річок Урал і Сирдар'я утворили узбеки - строката сукупність кочових тюркських та монгольських за походженням родів, спільною мовою яких став своєрідний тюркський діалект.
Етимологія назви “узбеки” остаточно не з'ясована, але більшість науковців пов'язують її з ім'ям славетного золотоординського хана Узбека (1312 - 1340), бо в пам'яті місцевих степовиків він залишився як могутній та достойний володар.
На чолі узбецького кочового союзу стояли Шейбаніди - нащадки Шейбані (онука Чінгіс-хана, улус якого охоплював у ХІІІ ст. степи навколо річок Тобол та Іртиш), а остаточна консолідація місцевих тюрко-монгольських родів припадає на правління хана Абульхейра (1429 - 1468).
Методом зміцнення загальноузбецької кочової єдності Абульхейр обрав агресію проти багатих, але слабо захищених після занепаду тимуридської могутності торгових міст Мавераннахру. Проте захопити добре укріплені Самарканд, Бухару та Фергану степовики не зуміли (їм бракувало облогової техніки), а ганіма від спустошення приміських околиць не задовольняла потреби молодої хижацької держави. Розбудова елементів державності вимагала коштів, і коли воєнні походи не принесли Абульхейру фінансового процвітання, він почав збільшувати побори із самих узбеків, що влаштовувало далеко не всіх.
Спочатку Абульхейра покинули роди ханів Гірея та Джанібека: вони відкочували на північ і дали початок новій орді казахів, формування якої остаточно завершилося на початку XVI ст., а коли войовничий енергійний Абульхейр помер (1468), створене ним ханство тимчасово розпалося.
Новим об'єднувачем узбеків став онук Абульхейра хан Мухаммед Шейбані - “чесний тюрок, що належав до розряду таких людей, які багато чого досягають, якщо їх помилково не вішають дещо раніше”10. Почавши свій “шлях політика” з керування бандою в 300 вершників, він, ступаючи по трупах родичів (яких різав підступно й нещадно), швидко став ханом, а в 1499 р. знову спокусив усіх узбеків ідеєю хижацьких набігів на південних сусідів.
Цього разу розвал у середовищі ворогуючих між собою Тимуридів сягнув апогею, і протягом п'яти років Шейбані оволодів Самаркандом, Бухарою, Ташкентом та Ферганою. Лише ферганський Тимурид Бабур чинив пришельцям упертий опір, та його сил не вистачило для боротьби з ордами кочових узбеків, і цей достойний нащадок свого великого пращура (Тимура) змушений був тікати до Кабула. Середня Азія залишилася за узбеками.
Спроби розвинути успіх завоюванням Хорасану обернулися трагедією: в 1510 р. в битві біля Мерва узбецьке військо знищили сефевідські кизилбаші шаха Ісмаїла (1502 - 1524), Мухаммед Шейбані-хан загинув у бою, а в 1512 р. впертий Бабур знову відвоював Самарканд, але в наступному році зазнав нищівної поразки. Самарканд знову став столицею ханства Шейбанідів, а енергійний Тимурид надалі переніс свою активність в Індію, де в 1524 - 1525 рр. шляхом завоювання заснував “Імперію Великих Моголів”. Перемозі узбеків сприяла масова підтримка всіх верств мешканців Мавераннахру (суннітів), яким украй не до вподоби було опинитися під владою фанатичних шиїтів (до яких належали і Сефевід Ісмаїл, і Тимурид Бабур). Проте наслідком нелегких воєн став новий розпад узбецької орди. Її частина на чолі з Ільбарсом з роду Ядгара, осівши в Ургенчі, самостійно відстояла його від експансії шиїтів і після вигнання Бабура відмовилася коритися Шейбанідам. Що ж до нащадків Абульхейра, то їм дуже дошкуляли Сефевіди. Воювати на два фронти не було сил, тому Ядгаридів залишили в спокої, а коли обидві династії змінили свої столиці (Шейбаніди осіли в Бухарі, а Ядгариди - в Хіві), поділ Середньої Азії на два ханства (Бухарське та Хівінське) завершився легітимно.
В 1598 р. Шейбанідів на бухарському престолі заступили Аштарханіди - нащадки астраханських ханів, які в 1567 р. знайшли в Бухарі притулок (після російського завоювання 1554 р.), а через 30 років, породичавшися з правлячою династією, мирним династичним шляхом заволоділи ханським троном.
Осівши в Середній Азії, кочові узбеки швидко злилися з місцевим населенням, забули степові традиції та, зберігши стару назву, поступово перетворилися на етнос мирних купців і землеробів. Використовуючи іригаційну сітку межиріччя Сирдар'ї та Амудар'ї, вони вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бавовник, просо, мак, процвітали шовківництво й городництво, садівництво, виноградарство й розведення баштанних культур, а тваринництво стало прерогативою купців (верблюди) або перетворилося на виключно експортний сектор економіки (як-от конярство, орієнтоване на індійський ринок). На весь світ славилися середньоазіатські тканини, килими, шкіряні вироби та сушені ласощі (урюк, ізюм, курага тощо). Розвивалися наука й культура.
Шейбанідську епоху прославили видатний мініатюрист Музаххиб (XVI ст.), історики Бенаї та Васіфі (XVI ст.), поет Мушфікі (? - 1588), а староузбецька поезія XVIІ ст. відома у світі завдяки поетові Хілалі (страчений у 1639 р. “за схильність до шиїзму”).
Проте світова криза традиційних суспільств східного типу не обминула й Середню Азію, і з кінця XVIІ ст. цивілізаційний розвиток Хівінського й Бухарського ханств впав у стагнацію. Владний деспотизм, майнова й правова незахищеність власників, фанатизм суннітського духовенства (який підігрівало сусідство з шиїтським Іраном) завели Середню Азію в цілковиту державно-політичну та культурно-господарську безвихідь. Бухарсько-хівінські війни тривали десятиліттями, нормою стали надзвичайні побори, а хронічний дефіцит коштів у влади породив “добру ханську традицію” збирати податки заздалегідь (у цьому особливо великих успіхів досяг бухарський Субхан Кулі-хан (1680 - 1702), який умудрився зібрати податки на 7 років (!) наперед). Піддані таких володарів перетворилися на хронічно “непокірних та схильних до бунтів і заколотів”11, а внутрішню структуру ханств роз'їдали хабарництво й продажність апарату, перманентні міжетнічні конфлікти (узбеків, туркменів, таджиків, каракалпаків), династичні усобиці та релігійний суннітський догматизм. Хронічна нестабільність, стійке падіння життєвого рівня та відсутність будь-яких реформаційних ідей - таким був фінал середньовічної епохи для народів Середньої Азії.
1Цит. за: Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен /Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1896. Т.3. С.295.
2Цит. за: История СССР с древнейших времен до конца XVIII века. М., 1948. С.240.
3Клавихо, Руи Гонсалес де. Дневник путешествия в Самарканд ко двору Тимура (1403 - 1406) /Пер. со староисп. И.С.Мироковой. М., 1990. С.144.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка