Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка36/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48
4Цит. за: Бушев П.П. История посольств и дипломатических отношений русского и иранского государств в 1586 - 1612 гг. М., 1976. С.57.
5Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.394 - 395.
6Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т.2. С.199.
7 Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.409.
8Хачатур Джугаеци. История Персии // Тер-Мкртичян Л.Х. Армянские источники о Средней Азии VIII - XVIII вв. М., 1985. С.100.
9Цит. за: История стран зарубежной Азии в средние века. М., 1970. С.584.
10Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.356.
11Цит. за: Ромодин В.А. Средняя Азия и Казахстан во второй половине XVII и в XVIII в. // Всемирная история: В 10 т. М., 1958. Т.5. С.260.

Лекція 15


Османська імперія

Природно-кліматичні умови Анатолії (Малої Азії)


Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів
Середньовічний турецький (османський) етнос
Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.
Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави
Відбудова Османської держави
Падіння Константинополя. Створення Османської імперії
Османська імперія в епоху розквіту
Ослаблення й занепад турецької могутності
Природно-кліматичні умови Анатолії (Малої Азії). Занепад великосельджуцької могутності після смерті Мелік-шаха та Нізама аль-Мулька (1092) прискорив розпад єдиного Сельджуцького султанату на цілий ряд незалежних держав, у яких тюркські завойовники залишилися панівним прошарком населення. Одною з таких держав - уламків колишньої великої суннітської імперії став Конійський (Румський) султанат у Центральній Анатолії.
Анатолійський півострів (Мала Азія) розташований у західній частині азіатського континенту і являє собою таке ж малородюче плоскогір'я, що й Іран. Із трьох боків Малу Азію омивають моря (Чорне, Мармурове, Егейське та Середземне), а від Європи її відокремлюють дві вузькі протоки - Босфор і Дарданелли. Річок тут багато, але розміри їхні досить скромні, а судноплавство ними - обмежене. Зате порізані береги Анатолії рясніли зручними бухтами, які немов запрошували розвивати мореплавство.
Різноманітними були анатолійські ландшафти: степове плоскогір'я на сході й лісисті гори заходу, які перемежалися відносно родючими річковими долинами.
Серед природних ресурсів, окрім соснових і кедрових лісів, господарську цінність становили обмежені поклади золота, срібла, свинцю, цинку, міді, заліза; в горах удосталь було будівельного каменю, мармуру, слюди, оніксу, траплялися гірський кришталь та вулканічне скло (обсидіан), а в деяких озерах з давніх часів видобували сіль.
Рослинний і тваринний світ Анатолії в часи середньовіччя майже не відрізнявся від іранського (лише азіатські леви й тигри тут не водилися), клімат був середземноморського типу із властивими йому жарким сухим літом та досить теплою вологою зимою. Що ж до нестачі родючих земель, пристосованих для землеробства, то цей недолік з лишком покривався надзвичайно вдалим географічним розташуванням півострова, який самою природою був створений своєрідним мостом між Азією та Європою. Тому контроль над Анатолією важко переоцінити з точки зору торгівлі (як морської, так і караванної).
Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів. З 1116 р. столицею автономного сельджуцького султанату Малої Азії стала Конья (звідси походить і назва Конійського султанату). Територіально ця тюркська держава охопила переважну частину півострова та частину Вірменського нагір'я.
Протягом ХІ - ХІІ ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків, що дало поштовх масованій тюркізації півострова. Але, залишившися скотарями, завойовники знайшли свою, вільну до того екологічну нішу регіону (гірські пасовиська), що гарантувало їм відносно мирне співіснування з підкореними народами: греками (виноградарями й ремісниками), вірменами (торговцями й землеробами), лазами (рибалками й мореплавцями) тощо. Лише з курдами (також тваринниками гір) відносини залишались напруженими, хоч нелегкий синтез відбувався й тут.
Незважаючи на терор нізаритів, хрестоносну агресію, війни з Візантією та ворожими тюркськими родами Данишменідів (які контролювали північ Анатолії), Конійський, або Румський<$FРумом у Західній Європі називали Візантію й Малу Азію (бо в минулому Анатолія належала візантійцям).>, султанат досить довго залишався могутньою державою регіону. І коли в 1176 р. розпутний візантійський імператор Мануїл І Комнін (1143 - 1180) спробував повернути собі контроль над Малою Азією, авантюра скінчилася для греків катастрофою при Міріокефалоні (1176). Заманивши “ромеїв” у вузьку ущелину Цивріца, сельджуки з луків розстріляли ворога з двох боків майже впритул. Дно Цивріці було забито трупами, а Конійський султанат став незаперечним хазяїном Анатолії.
Апогею могутності сельджуцький Рум досяг за часів царювання султана Ала ад-діна Кейкубада І (1219 - 1237). Його влада поширилася на всю Малу Азію й частину Криму (де Сельджукіди окупували багатий порт Сугдею - суч. Судак), та через п'ять років після смерті великого конійського султана на півострів удерлися могутні монголи, з якими пов'язаний крах Конійського султанату.
Вирішальна битва сталася навесні 1243 р. біля гори Кьоседак (північний схід Малої Азії). Султан Гіяс ад-дін Кейхосров ІІ (1237 - 1245) мобілізував колосальну армію (180 тис. вояків), до якої, крім тюрків, влилися тисячі найманців-професіоналів (греків, арабів, “франків”, вірмен, курдів), але жах перед “непереможністю монголів” паралізував волю сельджуків до опору, і 30-тисячний експедиційний корпус Бачу-нойона за підтримки кількох грузинських та вірменських князів розтрощив строкате сельджукідське військо. Султанат розпався на півтора десятки дрібних “князівств” (бейліків), володарі яких покірливо визнавали сюзеренітет монгольських Хулагуїдів.
Останньою спробою возз'єднання загальноанатолійської тюркської державності стало повстання Джимрі (“Простолюдина”), народне військо якого в 1277 р. здобуло Конью та оголосило свого ватажка султаном, але князі уділів не захотіли жертвувати своїми “суверенітетами”: в 1278 р. “бунт” потопили в крові, Джимрі захопили в полон і з живого зідрали шкіру. А коли в 1307 р. останнього представника династії Великих Сельджукідів Руму (Гіяса ад-діна Месуда ІІІ) задушили монголи, Конійський султанат утратив будь-які сподівання на відродження.
Серед бейліків, на які розпався Конійський султанат, було декілька відносно великих (Герміян, Караман, Кастамону, Ментеше, Карасі, Сарухан), але зародком нової могутньої імперії став невеликий Османський бейлік, розташований у північно-західній кінцівці півострова (столиця м.Сьогют). Його виникнення пов'язують із діяльністю вождя огузького племені кайи Ертогрула (? - 1281/88), який, рятуючи своє невелике плем'я (400 - 500 шатрів) від монгольського геноциду, вивів його в малодоступну для пильного ока Хулагуїдів окраїну Анатолії. Ці землі Ертогрул дістав на правах ікта від одного з сельджуцьких князьків, але поступово, позбувшися обтяжливого сюзеренітету, здобув певну автономію й назвався еміром. Помер Ертогрул у віці не менше за 90 років, а його наступником і спадкоємцем став “пізній син” Осман (1258 - 1326), від імені якого пішла й назва могутньої в майбутньому імперії, й найменування нового тюркського етносу - турків-османів.
Середньовічний турецький (османський) етнос. Виникнення турецько-османського етносу стало результатом складного синтезу багатьох етноантропологічних субстратів, але початковими складовими його етногенезу були два основних компоненти: частина огузо-туркменських кочових тюрків (які в антропологічному плані належали до індосередземноморської гілки великої європеоїдної раси) і місцеві, завойовані сельджуками в Анатолії, народи (європеоїдні греки, вірмени, лази, курди тощо).
Пізніше через Балкани до Малої Азії прибули залишки гузів й печенігів (із степів Південної України), а внаслідок масштабних турецьких завоювань XIV - XVI ст. суттєву роль в етнічній історії турків відіграли українці, росіяни, болгари, серби, чорногорці, албанці, румуни, угри, молдавани, інші поневолені народи, а також певна кількість арабів, коптів, ефіопів і негрів.
З їхнього синтезу склався строкатий етнічний симбіоз, в якому панівним антропологічним типом став передньоазіатський варіант балкано-кавказької гілки великої європеоїдної раси.
Мовою науки й діловодства в тюрків-мусульман спочатку була арабська або фарсі, але за османських часів неподільно запанувала старотурецька (староосманська) мова, яка, зберігаючи тюркську лексичну основу та відносно просту тюркську граматичну структуру (6 відмінків, 2 числа, 3 часи й 5 станів тощо), увібрала велику кількість арабо-перських елементів. Писемність базувалася на арабській в'язі.
Основу соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус. Шлях до шлюбу з турчинкою відкривав тільки калим (наречений купував собі дружину в її батьків), але в османських гаремах абсолютну більшість складали іноземки-наложниці (рабині, полонянки тощо), причому діти від усіх (і дружин, і одалісок) вважалися за батьком-турком повноправними й рівними османами.
Це гарантувало високий приріст турецького населення і з лишком покривало демографічні втрати від нескінченних воєн, епідемій та усобиць, забезпечувало стабільне зростання середньовічного османського етносу. В гаремах процвітали жахливий інститут євнухів і лесбіянство, а на сторожі суспільної моралі, крім мусульманського права, стояв звичай кривавої помсти.
В господарстві продуктивно співіснували орне землеробство й садівництво (пшениця, ячмінь, овес, бобові, цитрусові, бавовник, маслини, фрукти, виноград, баштанні), кочове й відгінне скотарство (коні, кози, вівці, верблюди), торгівля (особливо транзит та работоргівля) й ремесла (насамперед ткацтво, виробництво килимів і зброї).

У традиційній турецькій їжі переважали страви борошняні (коржі, каші, плов), молочні (сир, бринза) та м'ясні (шашлик, кавурма, кебаб - переважно з баранини), а також “у широкому асортименті” овочі, фрукти, юшки (як на бульйоні, так і на молоці) та ласощі. Серед напоїв найпопулярнішими залишалися чай, кава, шербет і кисломолочні айран та йогурт.


Одяг чоловіків складався із штанів, сорочки, пояса (кушак), короткого жилета й куртки. Їх завершували чоботи або туфлі із загнутими носками на ногах та феска або тюрбан на голові. Жіночий одяг передбачав наявність шальвар, широкої сорочки, широкої довгої сукні й великої хустини на голові, а на вулиці все це обов'язково покривала чадра.

Типи житла були різноманітними й залежали від кліматичних та господарських особливостей.


Кочовики жили в шатрах з козячої вовни, повстяних наметах або юртах, осілі землероби - в глинобитних будівлях із внутрішнім двориком, а в лісистих місцевостях - у зрубах або напівземлянках. Обов'язковим був поділ житла на чоловічу (селямлик) і жіночу (гарем) половини. Внутрішнє начиння складали килими, циновки, низькі столики й ліжка та скрині для речей, а для опалення й приготування їжі використовували тандир (вогнище до 1 м завглибшки) і мангал (переносну жаровню).
Бурхлива історія, військово-деспотичний характер влади, постійна територіальна експансія та переважно вдалі результативні війни виховали в середньовічних турках войовничість, великотурецьку пихатість, неабиякий потяг до мирських утіх, надзвичайне чиношанування й підлабузництво, стійкість у боях, але скромне працелюбство, суннітський корпоративізм і фанатизм та надзвичайно зверхнє ставлення до всіх “невірних”. До цього треба додати повагу й жах перед будь-якою владою, шанування багатства (особливо здобутого війною або торгівлею), гордість за імперію, надзвичайний практицизм щодо науки й мистецтва та сімейственість (і в хорошому, і в поганому сенсі цього слова).
Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст. Ставши лідером свого бейліка, Осман потрапив у непросту ситуацію. Номінально він вважався васалом конійського султана Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада ІІІ (1284 - 1304), який сам, у свою чергу, платив данину монгольським Хулагуїдам; на заході ставала на ноги відновлена Візантія (де панувало православне християнство), а всередині країни не всіх влаштовувала кандидатура Османа як лідера. Проте він виявив себе вкрай жорстоким та обачливим політиком і завдяки певному везінню досяг значних успіхів.
Спочатку молодий володар усунув і знищив рідного дядька Дюндара (можливого конкурента в боротьбі за владу), після чого дістав від сельджуцького султана титул уджбея (“прикордонного бея”). Потім, розігруючи карту ісламського джихаду, Осман назвався газі (“борцем за віру”), користуючися тим, що з усіх тюркських князівств Малої Азії лише його володіння мали спільні кордони з християнами. Тепер невеликий за територією османівський бейлік був щедро забезпечений людськими ресурсами: сюди тікали тюрки з Ірану й Іраку, невдоволені прямим монгольським гнобленням; фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу й багатства у війнах з “невірними”. А коли в 1299 р. Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада_III вигнали з Коньї невдоволені піддані, Осман позбувся сюзерена. Лише далеким Хулагуїдам гордий турок змушений був щорічно висилати невелику данину, але в офіційних п'ятничних молитвах фігурувало вже тільки ім'я Османа (що свідчило про його неприховане прагнення до цілковитої незалежності).
За свого правління (1281/88 - 1326) Осман шляхом завоювань поширив владу на азіатське узбережжя Мармурового моря. Спираючися на підтримку родоплемінної верхівки, подбав про зміцнення державної централізації, посилюючи ісламо-теократичний аспект влади (для цього довелося принести в жертву статус племінного вождя кайи). Ісламізації держави сприяло створення з мусульманського духовного чиновництва (каді) адміністративного апарату (який поступово, делікатно, але невідворотно перебирав на себе повноваження колишніх спадкових кочових аристократів), установлення тісних стосунків із суннітськими орденами дервішів (мевлеві, бекташи), просуннітськими релігійно-цеховими братствами (ахіями) городян - купців та ремісників, а також масовий приплив зі сходу добровольців-газі, не пов'язаних з місцевою турецькою родоплемінною структурою. В 1326 р., перебуваючи на смертному одрі, Осман одержав звістку, що після 10-річної облоги турки здобули багату, уславлену ремеслами й торгівлею візантійську Брусу (турки перейменували її на Бурсу), що стала османською столицею. Помер Осман зі спокійним серцем.
Часи османівського правління осяяла перша зірка середньовічної турецької поезії - містик-оригінал Юнус Емре (? - 1320).
Наступник Османа Орхан (1326 - 1362) оголосив нарешті цілковиту незалежність від монголів, наказавши з 1327 р. карбувати в Бурсі власну срібну монету акче (1,2 г срібла). Себе Орхан почав іменувати султаном.
Усе його правління пройшло під знаком масштабних завоювань, запорукою яких стала тотальна мілітаризація молодої держави на основі створення військово-адміністративної тімарної системи. Верховним власником або співвласником усіх земель у країні вважався османський султан, який жалував у користування (без права власності) своїм “служакам” земельні наділи на кшталт ісламської ікта або візантійської пронії. В Туреччині такий привілейований наділ (за користування яким служили, але не платили податків) називався тімар, але й користування ним, і служба (переважно у війську) за нього були спадковими. Тож тімаріоти швидко перетворилися на військовий службовий стан (за типом раннього російського дворянства, японського самурайства або європейського феодального рицарства). Решта підданих платила султанові ренту-податок, але в разі війни кожен турок міг “підзаробити”, бо для збільшення армії в умовах масштабних бойових дій формували додаткові ополченські корпуси яя (піхоти) й мюселлем (кінноти), яким на період війни держава платила жалування (1 акче в день), а в разі перемоги додатковим матеріальним стимулом ставала воєнна здобич, котру ділили за ісламськими канонами розподілу ганіми. Останнім актом орханівських військових реформ стало створення особистої султанської гвардії - піхотного корпусу яничарів (єнічері_ - “нове військо”) з числа полонених християн, які погоджувалися вивчити турецьку мову й прийняти іслам - це була типова рабська гвардія на зразок гулямів або мамлюків.
Спираючися на силу, Орхан завершив формування централізованого розгалуженого бюрократичного апарату на чолі з великим візирем, залишки родоплемінного сепаратизму остаточно придушили, а турецька держава перетворилася на типову східну деспотію.
Хижа, вкрай мілітаризована османська держава швидко стала вічним прокляттям, джерелом неспокою й агресії для всіх оточуючих. Здобувши тривалою облогою та змором візантійські Нікею (тур. Ізнік) та Нікомедію (тур. Ізмід), турки вирвалися на берег Босфору; використавши внутрішні усобиці й війни серед сусідніх тюркських бейліків, османи об'єднали під своєю владою переважну частину Західної Анатолії, а з 1354 р. перенесли агресію в Європу (в 1354 р. внаслідок жахливого землетрусу розвалилися неприступні форти Галліполі - тур. Геліболу, чим скористалися турки, легко захопивши беззахисне місто).
За правління Мурада І (1362 - 1389) османи здобули неподільну регіональну гегемонію на стику Європи й Азії. Колосальна воєнна здобич і митні доходи від транзитної торгівлі озолотили скарбницю. В країні завершили формування управлінських структур. При султані створили діван (дорадчий орган із представників нової чиновницької знаті), а країну поділили на повіти й провінції (куди султан за поданням візира централізовано призначав військово-адміністративних намісників). Майнове, сімейне й кримінальне судочинство віддали суннітському духовенству (улемам), яке судило за шаріатом, а формування державного права започаткували кануни (світські закони) 1368 й 1375 рр.
Результати реформ були вражаючими, а наявність опорного пункту в Європі (Галліполі) дала туркам можливість перейти до регулярних загарбань на Балканах, чому сприяла розпорошеність місцевих християнських правителів, які навіть перед османською загрозою продовжували ворогувати між собою. В 1362 р. турки відібрали у візантійців Адріанополь (тур. Едірне), куди султан Мурад І переніс свою столицю. Пізніше заляканий болгарський цар Іван Шишман (1371 - 1393), щоб уникнути османської навали, визнав себе султанським васалом (а його сестра поповнила гарем Мурада І).
Темп турецьких завоювань дещо загальмували внутрішні османські усобиці. Спочатку в боротьбі за владу Мурад знищив двох рідних братів, потім (у 1373 р.) змушений був придушити заколот, очолений його власним сином Савджі. Але султан показав, що має залізні нерви й мертву хватку. Коли бунтівливого сина впіймали, Мурад наказав виколоти Савджі (рідному синові!) очі й відрубати голову. Тепер ніхто не наважувався бунтувати проти грізного володаря, і той замахнувся на всі Балкани.
В 1386 р. впала Софія, турки вдерлись у Сербію, а 15-го червня 1389 р. долю Балкан вирішила битва на Косовому полі, де військові Мурада протистояла союзна армія сербів і боснійців, підтримуваних християнськими добровольцями з Герцеговини, Албанії, Польщі й Угорщини, на чолі з сербським королем Лазарем. Та султан добре підготувався до війни. Його військо було значно більше за християнське й краще озброєне (турки вже мали вогнепальну зброю - гармати й мушкети), тому грандіозна різанина завершилася нищівною перемогою османів.
Урятувати країну спробував сербський воєвода Мілош Обіліч. Задумавши вбити султана, цей лжеперебіжчик “з лукавством і облудою сказав, що він прийняв іслам, благаючи прийняти його в ряди непереможного війська. І коли його допустили поцілувати ногу світлого володаря (султана Мурада І), замість того, щоб це виконати, безстрашно спрямував у славне тіло ясновельможного султана отруєний ніж, що заховав у рукаві, і, завдавши йому тяжкої рани, напоїв його мученицьким шербетом”1. Мурад сконав, Мілоша яничари зарубали на місці, але навіть самовбивчий героїзм не врятував сербів: їхнє військо було знищене, а Лазар потрапив у полон, де втратив голову.
Наступним султаном став старший син Мурада Баязид І Йилдирим (“Блискавка”, 1389 - 1402), який одразу після перемоги далекоглядно наказав задушити рідного брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.
Вічно похмурий, украй жорстокий та абсолютно безжалісний Баязид проявив себе талановитим стратегом і полководцем, кривавим терором проти підданих він добився абсолютної покірності. Чиновницький апарат, заляканий стратами за непрофесіоналізм, працював як годинник, армія ж демонструвала фантастичний героїзм, бо боялася султана більше, ніж ворога. Цілковита централізація й абсолютний порядок у державі дали Баязидові можливість спокійно продовжити завоювання, і він остаточно підкорив Сербію, Болгарію та всю Анатолію. Болгарський цар Іван Шишман потрапив у полон, де був страчений, а на всіх завойованих балканських землях почалося насильницьке отуречування. Лише гориста Албанія відбила агресію. В 1396 р. Баязид І розпочав перший похід на Константинополь, але Візантію врятувала Європа.
Захопивши Балкани, турки вийшли на кордони Угорщини. Угорський король Сигізмунд Люксембурзький (Жигмонд, 1387 - 1437) не мав ілюзій щодо подальших османських намірів, а тому енергійно зайнявся організацією антитурецького хрестового походу. З благословення папи римського угрів підтримали загони рицарів із Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії, й у 1396 р. “хрестоносці” вдерлися до турецької Болгарії. Баязид змушений був зняти облогу з Константинополя й вирушити назустріч армії Сигізмунда.
Католики йшли визволяти братів-християн від мусульманського ярма, але до православних (болгар, сербів, греків тощо) вони ставилися не краще, ніж турки. Тому не лише османи, а й їхні християнські васали (включаючи сербського князя Стефана Лазаревича, сина загиблого на Косовому полі короля Лазаря) активно виступили проти хрестоносців. І хоча католицькі союзники назбирали 60 - 100 тис. вояків, військо султана виявилося вдвоє більшим.
Грандіозна битва сталася 25 вересня 1396 р. біля болгарського міста Нікополе. Кривава різанина тривала цілий день, і лише надвечір настав перелом: Баязид знову переміг. Сигізмунд утік, але абсолютна більшість хрестоносного війська полягла на полі бою, а 10 тис. католиків потрапили в полон. Жахливим фіналом битви стало винищення полонених, яке не припинялося протягом наступної доби. Годинами хрестоносцям методично рубали голови. Навіть деяким яничарам стало зле від такої кривавої процедури, й лише Баязид, здавалося, почував себе цілком комфортно. Проте й він виявився не залізним: надивившися на криваву м'ясорубку, “Баязид Блискавка впав у тихе божевілля”2.
Султан наказав залишити живими тільки 300 найродовитіших полонених, яких пізніше обміняв у французького короля Карла VI (1380 - 1422) на колосальний викуп - 200 тис. золотих дукатів (більше тонни золота!). Разом з полоненими султан вислав французькому монархові оригінальний подарунок - лук з тятивою з людської шкіри.
Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави. Оторопіла католицька Європа залишила надалі турків у спокої, їхній сюзеренітет визнала Валахія, а в 1400 р. Баязид знову взяв в облогу Константинополь. Але, не маючи належної облогової техніки та могутнього флоту, турки не змогли цього разу здобути візантійську столицю штурмом, а врятував Константинополь самаркандський емір Тимур - страхітливий “Залізний Кульгавець”.
Мріючи про “світове панування”, Тимур удерся в 1395 р. в Анатолію. Опір жахливому войовникові очолив син султана Ертогрул, але в бою біля Сіваса його невелика армія (переважно з вірмен) була розпорошена, а 4_тис. полонених (включаючи сина Баязида) Тимур наказав зв'язаними кинути в яму, закрити її дошками, а зверху насипати землю. Смерть полонених була довгою та мученицькою. Довідавшись про загибель сина, пихатий Баязид переоцінив свої сили й спішно виступив у похід без належної підготовки. Доля знову пощадила Константинополь.
25 липня 1402 р. в битві біля Ангори турки не витримали тиску “тимурівців” і в паніці розбіглися, корпус стійких яничарів вирізали поголовно, а Баязид потрапив у полон, де невдовзі помер (стверджують, що він прийняв отруту). А потім уся Мала Азія пережила криваво-вогняний погром. “Просуваючися від міста до міста, він (Тимур) до того спустошив покинуту країну, що тепер уже не чути було ані собачого гавкоту, ані півнячих співів, ані дитячого плачу. Як рибалка, витягаючи сітку з глибини на землю, захоплює нею все, що трапиться, так і він знелюднив усю Азію”3.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка