Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка37/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48
Смерть Баязида й жахливі спустошення підірвали османську державність. Чотири сини покійного султана розв'язали криваву боротьбу за престол, а анатолійські намісники перестали коритися центральній владі. 10 років Туреччина перебувала в безпорадному стані внутрішніх усобиць, а коли в 1413 р. на османівському престолі закріпився Мехмед І (1413 - 1421), турецьку державність до самих основ уразило народне повстання на чолі з шейхом Бедреддіном Сімаві.

Шейх Бедреддін був запальним прибічником аскетичного ісламу, ганив майнову нерівність і пророкував близький прихід махді - ісламського месії, котрий з'явиться, щоб установити на землі царство справедливості, яке шейх уявляв суспільством тотальної рівності (на базі спільності землі, худоби, житла, одягу, продуктів - щоправда, для жінок він робив виняток). Його погляди поєднували суннітську термінологію, шиїтські очікування месії та елементи маздакітського егалітаризму. Соціальну опору невдоволених становили туркменські племена, котрі нещодавно осіли в Анатолії й висловлювали невдоволення зверхнім ставленням до них з боку турків-османів, а династичним прапором повстанців став брат Мехмеда Муса, якого вони ладили на султанський престол.


Повстання відбулось у 1416 р., а Бедреддін з піднесенням назвався махді. Але піврічний кривавий морок завершився для “бунтівників” поразкою, а шейха-махді повісили за вироком суду духовенства.
Соціальний вибух залили потоками крові, причому жертвами розгнузданих карателів стали не лише повстанці, а й діячі культури, науки, багатії, яких хотіли розграбувати, тощо. Навіть найпопулярніший у тогочасній Туреччині поет-пантеїст Несімі (1369 - 1417) не уник переслідувань: його теж обвинуватили в єресі й із живого здерли шкіру.
Лише в 1420-х роках Туреччина відродилася як єдина держава, а султан Мурад ІІ (1421 - 1451) поновив завоювання.
Відбудова Османської держави. Базою державного відродження Туреччини знову стала військова реформа, яка насамперед торкнулася корпусу гвардійців-яничарів. Раніше “нове військо” набирали з числа християнських рабів і військовополонених, але із занепадом османської держави після тимурівського погрому “традиційні” джерела формування “рабської гвардії” зникли, а без яничарів мови про централізацію в Туреччині не могло бути. Мурад ІІ відродив “нове військо”, яке стало реальною основою султанської влади. Проте формували добірні частини головорізів за неординарною системою девширме, тобто шляхом періодичних рекрутських наборів із молоді (8 - 20 років) християнських народів - підданих султанату. Рекрутів виривали з сімей, робили мусульманами й виховували в цілковитій ізоляції від навколишнього світу як фанатично відданих суннітському ісламу й особисто султанові вояків. Тих, хто не витримував підготовки, обертали на звичайних рабів, але решта (найздоровіші фізично, найжорстокіші, найчестолюбніші...) ставали елітою турецького війська з усіма відповідними привілеями. Поряд із гвардійською піхотою (яничарами) створили на тих самих засадах їхній кінний аналог_ - сіпахі.
Гвардійці перебували на повному державному утриманні, корилися тільки султанові, мали свій суд, жили в казармах і не одружувалися. Вони останніми вступали в бій, першими ділили ганіму, а в разі перемоги їм “для розваг” передавали на поталу найкращих полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й оснащена найновішою зброєю (вогнепальною). Саме спираючися на неї султан знову став султаном (“владою”).
Свій шлях до влади Мурад ІІ розчистив в османських традиціях: знищив рідного дядька-конкурента, а далі... Турки швидко повернули собі колишній вплив на Балканах, а в середині 1420-х років відновили контроль султана над усією Малою Азією. Непереможні яничари змели вогнем непокірних, бунтівливих намісників вирізали, а Мурад ІІ довершив формування налагодженої військово-бюрократичної машини османської держави.
Яничарів виховували білі євнухи та дервіші суннітського ордену бекташи, за гаремом стежили чорні євнухи, а головний гаремний наглядач (ага) ще й керував вакфними землями (що становили близько 1/3 аграрного фонду країни) та відав придворним церемоніалом. Державою та армією (окрім яничарів) керував діван (“рада”) на чолі з великим візирем, а конкретне виконання наказів забезпечувала безліч канцелярій, управлінь, департаментів та інших адміністративних одиниць. (В одному фінансовому відомстві передбачалося функціонування 25 відділів!) У кожній провінції (еялеті) цю систему дублювали провінційні бейлербеї (намісники) зі своїми діванами, яким підпорядковувались керівники санджаків (“знамен” - повітів), а фундаментом турецької військово-бюрократичної системи залишався інститут тімарів. Проте серед державної верхівки абсолютну більшість становили євнухи (бо вони не могли створити конкуруючу династію), причому турки кастрували полонених у дитинстві, щоб гарантувати цілковиту імпотенцію - тоді євнухи не могли диктувати свою волю нудьгуючим наложницям.
Для зміцнення релігійно-політичного авторитету влади Мурад ІІ спробував у 1422 р. захопити Константинополь, але й третя атака турків на “оплот східного християнства” провалилася. Візантію врятували міцні мури, героїзм городян (включаючи жінок і дітей, які теж билися на стінах) і відсутність у турків достатньої кількості облогової техніки.
Султан Мурад ІІ був хитрим, розважливим і далекоглядним політиком, тому не став битися головою в мур, а зайнявся іншими сусідами, тим паче що католицька Європа зосередилася на війнах з гуситами, і їй було не до османів. Тільки коли турки захопили Фессалоніку та Епір, європейські володарі й папа римський знову стурбовано звернули погляд на Балкани.
В 1439 р. на прохання Візантії Флорентійський Собор проголосив возз'єднання православної й латинської церков у єдину греко-католицьку церкву на засадах унії (уніатська церква) і виголосив новий хрестовий похід проти османів. У 1442 р. угро-чеське військо на чолі зі славетним угорським полководцем Яношем Хуньяді перемогло турків у битві біля Возага, причому переможці захопили 5 тис. полонених. Але в 1444 р. мусульмани впевнено взяли реванш під Варною.
Напередодні битви угро-чеське військо поповнили загони поляків, а туркам допомогли флотом генуезці, які ворогували з Венецією за контроль над торговельними шляхами і мріяли використати союз з османами у своїх купецьких інтересах.
Турки зосередили в Болгарії вдвоє більше вояків, ніж християни, і битва завершилась катастрофічно для “хрестоносців”. Яноша Хуньяді врятував чудовий кінь, але військо, яким формально керував угорський король Владислав Ягеллон (1440 - 1444), було знищене, а король - загинув.
У 1448 р. Янош Хуньяді ще раз спробував зупинити османську експансію, та його військо турки розтрощили в 3-денній битві на горезвісному для християн Косовому полі. Лише Албанія знову вдало відбила два турецьких походи (1449, 1450) та відстояла незалежність.
Міць Туреччини стала незаперечною, і природно, що наступною її жертвою був приречений Константинополь. Але Мурадові ІІ (якому держава османів завдячує своїм відродженням) не судилося втілити давно плекану мрію в життя. У 1451 р. старезний султан помер, і новим турецьким володарем став його енергійний, високоосвічений та абсолютно безжалісний син Мехмед ІІ (1451 - 1481), прозваний Фатіх (“Завойовник”), який спав і бачив себе підкорювачем Константинополя.
Падіння Константинополя. Створення Османської імперії. Останній уламок Римської імперії переживав тоді далеко не кращі часи своєї історії. Після жахливої епідемії чуми 1347 р. (від якої вимерла третина візантійців) так і не відтворилося населення країни. Кількість мешканців візантійської столиці скоротилася за два останні століття з 1_млн до 100 тис. городян, а фінансова скрута змусила константинопольських василевсів продати імператорські коштовності. Навіть під час коронації одяг імператора та його дружини замість справжніх прикрас оздоблювала скляна біжутерія. У 1369 р. василевс Йоанн V (1347 - 1376) уклав із Римом церковну унію, але православні піддані імператора категорично її не сприйняли, а папи Риму так і не змогли організувати загальноєвропейський хрестовий похід проти османів на належному рівні. Угрів турки побили, а єдиновірну “ромеям” Валахію (що звільнилася від турецького впливу після тимурівської навали) знесилили внутрішні усобиці та одіозні господарі (“володарі”)<$FДосить згадати, що в 1436 - 1446 рр. господарем Валахії був горезвісний маніяк-убивця Дракула (“Диявол”). Див.: Краткая история Румынии. С древнейших времен до наших дней. М., 1987. С.38.>. Що ж до поневолених османами балканських народів, то воля болгар, греків і сербів до опору була паралізована перманентними репресіями, масовим терором і “кривавою даниною” девширме, яка виснажувала завойовані етноси (бо в яничари й гареми брали цвіт нації - її найздоровішу молодь). До цього треба додати зловживання й сваволю мусульманських чиновників, шалені податки та жах перед непереможністю турецьких орд.
Лише 2 тис. католиків-добровольців, очолені славетним генуезьким авантюристом-кондотьєром Джустініані, прибули морем на допомогу братам-християнам проти османської навали. Практично в 1453 р. безсила Візантійська імперія залишилася сам на сам із турками.
Султан Мехмед ІІ (1451 - 1481) був людиною, для якої не існувало понять “гуманність” і “неможливо”. На шляху до влади він знищив двох старших братів ( і це в 11 років!). Під пильним наглядом армії репетиторів (на чолі з курдом Ахмедом Курані) царевич блискуче опанував філософію й літературу, знав шість мов (турецьку, грецьку, арабську, латинську, перську, іврит), та коли його батько Мурад помер, Мехмед наказав утопити свого брата-малюка Ахмеда, щоб позбутися будь-яких конкурентів. “Манери нового султана були шляхетними й стриманими, за винятком тих випадків, коли він багато випивав: він мав спадкову надмірну схильність до алкоголю”4. Утримуючи великий гарем, Мехмед ІІ полюбляв займатися сексом із хлопчиками5, а запальність, жорстокість, злопам'ятність та впертість штовхали султана до реалізації “ідеї фікс”, що гризла його з дитинства - стати володарем Константинополя.
Четверта й остання навала турків на Константинополь почалась у квітні 1453 р. Проти 7 тис. захисників султан виставив 100-тисячне військо, 80 бойових кораблів і найкращу в Європі артилерію, причому найбільша з гармат (автор - угорський майстер Урбан) мала калібр 12 долонь, а її кам'яні ядра важили 30 пудів (0,5 т). Місто було приречене, але мужній імператор Костянтин ХІІ Палеолог відмовився здатися, і протягом 53 днів жменька захисників відбивала штурм за штурмом.
За свідченням очевидця, “від гуркоту стріляючих гармат і пищалей, від дзвонів і галасу людей, що билися, від ...блискавок, які спалахували від зброї, від плачу й голосіння городян, жінок і дітей здавалося, що небо й земля з'єдналися та захиталися. Не можна було чути одне одного: лемент, плач і голосіння людей злились із шумом битви й дзвонами в єдиний звук, схожий на сильний грім. Від безлічі вогнів і стрілянини з гармат і пищалей густий дим укрив місто й війська; люди не могли бачити одне одного; багато хто задихнувся від порохового диму”6. Захисники спалили “грецьким вогнем” більшу частину ворожого флоту, зруйнували під час удалої вилазки жахливу “гармату Урбана”, висадили в повітря підземні ходи разом з османськими саперами, знищили десятки тисяч нападаючих, але Мехмед невблаганно кидав своїх вояків на штурм, і 29 травня 1453 р. (у вівторок) турки прорвались у місто. Імператор Костянтин мужньо загинув у бою, тяжко пораненого Джустініані вивезли на кораблі, але він невдовзі помер від ран, а сам Константинополь турки піддали нищівному розгрому. Мехмед ІІ заявив, що йому потрібне тільки місто, а всі його багатства він віддає своїм солдатам, і османи показали, на що вони здатні.
“Тих, хто молив про пощаду, турки грабували й брали в полон, а тих, хто чинив їм опір, убивали; у деяких місцях від безлічі трупів не було видно землі... Жодне місце не залишилося не обшуканим і не пограбованим”7. 60_ тис. городян продали в рабство, православні святині були пограбовані, культурні цінності - знищені або розтаскані, а Храм Св. Софії (центральний храм православного християнства) перетворили за наказом султана на грандіозну мусульманську мечеть Айя-Софія.
Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали “другою смертю Гомера й Платона”, французький композитор Гільом Дюфе написав на падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі співчуття справа не пішла.
Європа жила власними проблемами. Франція повільно відбудовувалася після Столітньої війни, Англія поринула в хаос воєн Червоної та Білої Троянд, німецький імператор Фрідріх ІІІ давно не мав реальної влади над своїми васалами, а старий арагонський король Альфонс, заклопотаний боротьбою за Південну Італію, не захотів розв'язувати нову масштабну війну.
Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444 - 1457) і його енергійний воєвода Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р. Хуньяді звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський войовник помер від чуми, а на Угорщину напав поборник православ'я молдавський господар Штефан ІІІ Великий (1457 - 1504).
Скориставшися ситуацією, турки знову завоювали в 1459_р. Сербію (200 тис. сербів - 10 % населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили мусульманськими колоністами). В 1460 р. Мехмед ІІ захопив Боснію (останньому боснійському королю Стефану Томашевичу султан власноручно відрубав голову), а на 1463 р. османи силою зброї підкорили решту християнських князівств Мореї, Пелопоннесу та Малої Азії.
Із серйозним опором зіткнулися турки в горах Албанії, де горді горяни, очолені непереможним полководцем Георгієм Кастріоті (Скандербегом), чверть століття (1443 - 1467) відбивали всі османські напади, але в 1467 р. гроза турків Скандербег помер, і на 1479 р. Албанія була завойована. Кастріоті мав в очах турків містичну силу. Здобувши албанську столицю Крою, вони розламали його склеп і, розірвавши труп полководця, наробили з його кісток амулети, вірячи, що вони вбережуть від смерті в бою.
У 1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе султанським васалом. Того самого року в Месопотамії турки завдали нищівної поразки тюркському султанові держави Ак-Коюнлу Узун-Хасану. В 1479_ р. османи окупували венеціанські володіння в Егейському морі, а в 1483 р. захопили Герцеговину.
Туреччина перетворилася на імперію, столицю якої перевели в Стамбул (колишній Константинополь - тур. Істанбул), а султан Мехмед ІІ дістав титул “султана двох континентів, хана двох морів”. До османських рук потрапили ключі від монопольного контролю над торгівлею Сходу й Заходу.
Здобуті колосальні політичні й економічні можливості відкрили туркам шлях для динамічнішого розвитку власної науки й культури, але на “культурну Мекку” (якими раніше ставали Дамаск і Багдад) Стамбул так і не перетворився. Показовою є доля першого османського науковця-енциклопедиста Люфті Такаді (друга половина XV ст.), який займався теологією, астрономією, математикою, класифікацією наук, але за те, що вивчав й використовував праці візантійців (тобто “невірних” християн), був страчений. Лише наприкінці XV ст. астроном і математик Алі Кушчі зумів відкрити в Стамбулі першу турецьку математичну школу. Гордістю тогочасної турецької поезії визнаний Хамді Челебі (XV ст.) - автор шедевра світової літератури поеми “Лейлі та Меджнун”.
Османська імперія в епоху розквіту. Султани Туреччини стали всесильними володарями. Лише суннітське духовенство, яке очолював шейх-уль-іслам (турецько-суннітський патріарх), могло іноді перечити османському володареві. Невдоволення владним деспотизмом серед поневолених народів придушували нещадним терором, а життєвий рівень більшості турків (кількість їх в імперії тепер не перевищувала 20 % населення), здобутий пограбуванням “невірних”, був надзвичайно високим, і за це вони терпіли будь-який деспотизм. Етнічні турки майже перестали працювати, а весь османський етнос орієнтувався на війну як на головне джерело доходу.
Навіть серед християнських підданих імперії спокуса жити чужою працею дала свої сумні плоди: боснійці масово прийняли іслам (і стали босняками, перетворившися на жорстоких гнобителів своїх колишніх єдиновірців - сербів, болгар, албанців тощо). Десятки тисяч юнаків нетурецького походження ставали яничарами, але ще більше християн (болгар, сербів, греків, чорногорців, герцеговинців, валахів тощо) кидали свій дім і йшли в ряди башибузуків - вояків-добровольців, які служили виключно за воєнну здобич (бо жалування в турецькому війську отримували тільки мусульмани). Башибузуки являли собою “чорну кістку” османської армії, першими йшли в бій, першими гинули, годувалися на свій кошт, але в разі перемоги не було грабіжників і насильників, жахливіших від цих озброєних люмпенів. Що ж до “невірних”, які намагалися мирно працювати під турецьким ярмом, то з них влада стягувала астрономічні побори - рента-податок становила до 50 % урожаю. Турки розкошували за рахунок гноблених: “Стамбул був переповнений продовольством... М'ясо було дешевим і коштувало 2 акче за окка (1,3 кг), а під час посухи - 4 акче”8. Султани жили буквально в казковій розкоші. Проте нікому не побажаєш належати до родини османських імператорів. Турецька імперія була хижацьким утворенням, тому й порядки “у верхах” тут більше нагадували звірячі закони кримінального табору, та того, що взаконив Мехмед_ ІІ, не знав, мабуть, і злочинний світ.
У 1478 р. султан-”Завойовник” видав “указ” (фірман): “Той з моїх синів, хто ступить на престол, має право вбити своїх братів, щоб був порядок на землі (!)”9. Вперше в історії за чинним законодавством ставкою в боротьбі за владу легально оголосили життя! Проте невтомний войовник явно недооцінив своїх “діточок”: у 1481_р. за наказом його старшого сина (Баязида ІІ) власний лікар султана отруїв Мехмеда ІІ, після чого щасливий спадкоємець вирізав усіх братів і племінників.
Султан Баязид ІІ (1481 - 1512) встиг побудувати за допомогою греків та генуезців могутній флот і почав війну з мамлюками за Сирію, та його сини теж вважали, що батько засидівся на троні. Не зважаючи на уряд, “діти” розв'язали криваву бійку за владу ще за життя Баязида ІІ, і тут уперше своє вагоме слово сказали яничари: вони зажадали султаном Селіма, якого підтримував кримський хан. Покинутий гвардійцями, а тому безсилий Баязид ІІ погодився віддати владу цьому синові. Тепер уже Селім І (1512 - 1520) наказав вирізати всіх братів і племінників, а через рік - отруїти й батька.
Селім І виявив себе чудовим полководцем, невтомним адміністратором і хитрим політиком, але його людські якості кидають у холодний піт. Навіть серед роду нащадків Османа він виділявся своєю абсолютною жорстокістю і садизмом, за що дістав прізвисько Явуз (“Грізний, Жорстокий” - і це на тлі таких попередників!). Звичайно, такий володар не міг жити без війни, тим паче що його суннітські почуття глибоко вразило створення поруч із східними кордонами Туреччини могутньої шиїтської імперії Сефевідів.
Війну з сефевідським шахом Ісмаїлом (1502 - 1524) султан почав із грандіозної різанини шиїтів у межах самої Туреччини (вбили 40 - 45 тис. осіб). Ісмаїл відповів тим самим (проти суннітів); і лобове зіткнення двох наймогутніших ісламських держав стало неминучим.
23 серпня 1524 р. в долині Чалдиран (на схід від оз. Урмія) 120-тисячна османська армія натрапила на 120-тисячне сефевідське військо, та турки мали 300 гармат, вогню яких шахська кіннота не витримала. Поранений Ісмаїл утік, але розгром його армії був цілковитим: 50 тис. вояків загинули, десятки тисяч турки захопили в полон та на очах грізного султана стратили після жахливих тортур. Селім здобув сефевідську столицю Тебриз, захопив там шахську скарбницю й весь його гарем, що вважалося найбільшою ганьбою для кожного мусульманського володаря. Сефевідів урятували мамлюки, з якими османи воювали ще з часів Баязида ІІ й проти яких Селім І кинув свою непереможну армію.
Шлях туркам спробували заступити 60 тис. мамлюків (на чолі з єгипетським султаном Ашрафом аль-Гурі, 1501 - 1516), але чудова мамлюцька кіннота не вистояла проти вогняних жерл найкращої турецької артилерії. 24 серпня 1516 р. в районі Алеппо (Халебу) єгипетське військо було знищене разом із султаном, а в 1517 р. впав Каїр. Останнього єгипетського султана й 800 родовитих мамлюцьких беїв османи повісили, 50 тис. каїрців вирізали, решта мамлюків пішла служити в турецьку армію, а їхні володіння (Єгипет, Сирія, Палестина, Ліван та Хіджаз зі святими містами ісламу - Меккою й Мединою) влилися до складу Османської імперії. Покидаючи Єгипет, Селім “вивіз із собою 1000 верблюдів, навантажених золотом та сріблом, і це не рахуючи здобичі, яку становили зброя, порцеляна, бронза, коні, мули й верблюди тощо, не кажучи вже про чудовий мармур”10.
Завоювання мамлюцької держави мало значний політико-релігійний резонанс. Мамлюцькі султани вважалися покровителями аббасидських халіфів - тепер халіфом назвався сам Селім І, а його контроль над Меккою й Мединою зміцнив цей статус. Османський султан дістав титули “халіфа всіх правовірних” і “служителя обох священних міст”.
Останнім придбанням Селіма став Алжир, який спочатку (в 1516 р.) захопили турецькі пірати, а в 1518 р. їхній ватажок страхітливий Хайреддін Барбаросса визнав себе османським васалом (за що Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі).
Колосальна територіальна експансія змусила султана приділити увагу розвиткові прикладних наук, зокрема географії, і з його благословення славетний турецький мореплавець Пірі Рейс спочатку створив повний морський атлас Середземномор'я, а в 1517 р. склав і подарував Селімові І карту світу.
За своє недовге царювання грізний Селім І удвоє збільшив територіальні володіння османів, на Близькому Сході в турків не залишилося небезпечних конкурентів. Османи знову зробили основним об'єктом своїх грабіжницько-завойовницьких операцій Європу, але в 1520 р. 43-річний султан раптово помер від нервової перевтоми (“згорів від власної люті”). На престол ступив його син Сулейман І Кануні (“Законодавець”), правління котрого стало вершиною могутності Османської імперії, за що в Європі його називали Сулейманом Пишним.
Сулейман Кануні “був твердого характеру, відважний, робучий, розумний і справедливий, раз даного слова все вірно додержував. Любив молитву (сам укладав побожні псальми), лови і війну... Росту був високого, рухи мав поважні, вираз обличчя дивно лагідний, а поведеню самостійний”11.
Царювання Сулеймана І (1520 - 1566) являло собою логічне продовження нестримної військово-територіальної турецької експансії. Першою жертвою стала Угорщина - старий неспокійний ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій взяв участь увесь турецький флот (300 кораблів). Мусульмани здобули острів Родос, яким володіли рицарі родоського ордену - релікт епохи хрестових походів. Останні “хрестоносці” билися несамовито, турки втратили 50 тис. убитими, але в грудні 1522 р. острів упав, а всіх місцевих рицарів стратили.
Війни потребували коштів, а ганіма з Белграда й Родосу не могла окупити видатки, тому Сулейман знову посилив податковий тиск на своїх християнських підданих. Побори межували з грабунком, і в 1525 р. повстали вірмени Кілікії, але Сулейман пообіцяв амністію та зменшення податків тим, хто добровільно складе зброю, а решту “непримиренних бунтівників” через рік знищило урядове військо. Султанові терміново були потрібні переможна війна й воєнна здобич, і в 1526 р. 100-тисячне турецьке військо (300 гармат) удерлося в Угорщину.
Угорський король Лайош ІІ мав лише 25 тис. вояків та 80 гармат, але мужньо й безглуздо контратакував ворога біля міста Мохач. Угорські вершники зім'яли башибузуків, але вогонь яничарських рушниць і гармат став для християн смертельним. Турки били впритул: угорська армія була поголовно винищена, а король - загинув. У тому самому році османи захопили й зруйнували угорську столицю Буду, а всю країну піддали тотальному погрому. Десятки тисяч угрів турки вирізали, а 200 тис. (10 % населення) обернули на рабів і вивели в Туреччину. Угорщина знелюдніла, а її наступний король Янош Запольяні визнав себе султанським васалом.
На угорський престол претендував також ерцгерцог австрійський Фердінанд Габсбург (брат імператора Іспанії та “Священної Римської імперії” Карла V), що спричинило нову війну 1529 - 1532 рр. Впевнений у своїх силах, Сулейман у 1529 р. взяв в облогу Відень, але, незважаючи на 6-разову кількісну перевагу, турки не змогли захопити австрійську столицю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка