Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка39/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   48
2. Долина річки Ганг (північний схід) - район вологішої жари з частими повенями в сезон дощів, болотистою дельтою та буйною тропічною рослинністю (джунглями).
3. Південний півострів Індостан, або Декан (Дакшина - “південь”), переважну частину якого займає найбільше у світі однойменне плоскогір'я з надзвичайно складним рельєфом, жарким і дуже вологим кліматом (але за збереження відчутної потрійної сезонності).
Клімат гірських районів залежить не від сезонності, а від висоти, тому там можна натрапити й на вічну зиму снігових вершин, і на вічну весну заростей кедра, якого називають деодар (“дерево богів”). А втім, це стосується лише небагатьох найвищих гір Південної Індії та Гімалаїв (Хімалая - “оселя холоду”).
Дуже неоднорідні в Індії грунти: від надзвичайно родючих алювіальних земель Індо-Ганзької рівнини до відносно бідних грунтів Декану, а багатство тваринного й рослинного світу гідне подиву.
В середні віки жахливе перманентне людське перенаселення тисло на природу, проте до екологічних катастроф китайського масштабу справа ніколи не доходила: далися взнаки цивілізаційно-психологічні особливості мешканців індусо-буддійського світу, для яких природа ніколи не була “майстернею”, відокремленим джерелом ресурсів для забезпечення життєдіяльності людського суспільства. Саме тому, за всієї поширеності антропогенних ландшафтів, у середньовічній Індії завжди зберігалися савани, населені дикими копитними, азіатськими левами, гепардами й носорогами; джунглі кишіли слонами, мавпами, зміями, леопардами, тиграми й тими ж копитними; у горах жили ведмеді, барси, рисі, дикі коти, яки, гірські козли та барани; в річках і болотах було безліч риби, черепах, крокодилів, змій і навіть річкових дельфінів; а флора й фауна океану перевершувала найсміливіші фантазії. Що ж до птахів, комах та рослин, то їхня різноманітність узагалі не піддається описові.
На весь світ славилася Індія багатством своїх надр, особливо запасами залізних руд, слюди й коштовних каменів (алмази, смарагди, рубіни тощо). Відомі були також природні індійські лаки й перли.
Колосальної шкоди природним ресурсам середньовічної Індії завдало вторгнення на субконтинент чужинних цивілізаційних принципів, особливо в період панування мусульманських династій. Жахливі за масштабами царські полювання ісламських володарів, які не сприймали фундаментальну індусо-буддійську доктрину єдності людини й природи, суттєво скоротили в середні віки популяції азіатських левів, тигрів, носорогів, гепардів, благородних оленів. Проте більшість підданих зберегла своїх богів і не піддалася спокусі брати в навколишнього середовища все, що можна. Це дало можливість зберегти в середньовічній Індії балансову рівновагу людини й природи з мінімальною шкодою для останньої.
Основні етноси середньовічної Індії. Середньовічна Індія - не просто країна й не просто цивілізація, це субконтинент, на якому жили народи найрізноманітніших культурних, мовних, релігійних та антропологічних типів. Поняття “індійці” охоплювало кілька сотень етносів, безліч мов та діалектів.
Найдавнішим антропологічним субстратом Індостану були ведоїдна і південноіндійська раси (їх відносять або до великої негроїдної, або до великої австралоїдної рас) та представники південноазіатської гілки великої монголоїдної раси (на північно-східних окраїнах субконтиненту), але ще в епоху давнини їх потіснив індо-середземноморський тип великої європеоїдної раси. В результаті суміші виникла величезна кількість перехідних підтипів, які й переважали в Індії в епоху середньовіччя.
На півночі й у центрі Індостану більшість населення користувалася в середні віки мовами індоарійської групи, в центральній Індії були поширені австроазійські говірки мунда, на півдні панували мови дравідійської сім'ї, а на північно-східних окраїнах мешкали гірські народи, що спілкувалися мовами сіно-тибетської сім'ї. Проте впродовж майже всього середньовіччя всі ці мови здебільшого не вийшли за межі просторічних говорів. Мовами науки, державного управління та культури були санскрит (в індуїстських та буддійських державах) або перська чи арабська (в державах ісламу).
Саме санскрит протягом тривалого часу забезпечував культурну суперетнічну єдність індійців. Ця мова - штучна, тому вирізняється чітко нормалізованою та уніфікованою граматичною системою, доведеною до формальної досконалості (4 тис. правил). Морфологію санскриту характеризували три роди, три числа, сім відмінків (плюс клична форма) й надзвичайно розвинута дієслівна система часів, дієвідмін та способів дії. Лексичну основу санскриту становили слова індійських (індоарійських) мов індоєвропейської мовної сім'ї.
Щодо писемної фіксації санскритських текстів, то середньовічні індійці від стародавньої Індії успадкували два види складового алфавіту: брахмі (писали зліва направо) і кхароштхі (писали справа наліво), але в епоху середньовіччя кхароштхі не витримало конкуренцію й було забуте, а вдосконалене брахмі переросло в остаточно кодифіковану складову абетку деванагарі.
Матеріалом для письма в Індії служили папірус, берест, пальмове листя та папір, причому спочатку вважалося, що папір в Індію принесли мусульмани, але сучасні індійські науковці, аналізуючи Веди, доводять, що папір був відомий в Індії ще задовго до нашої ери. На доказ наводять вірш, де говориться, що документ спочатку писали на дошці й лише потім переносили на “лист” (патру). Якби патра була листом пальми (який нічого не коштував, бо його просто зірвали з дерева), то навіщо для чернетки використовувати цінну дощечку з деревини? Звідси робиться висновок, що мова йшла про коштовний папір. Це, звичайно, гіпотеза, але майже доведеним є факт існування паперового виробництва в Північно-Західній Індії та Кашмірі ще в перших століттях нашої ери, а з ХІ ст. папір поширився на весь Індостан. Для збереження паперу від комах його просочували миш'яком.
Писали паличкою (дерев'яною або свинцевою), а чорнило виготовляли зі смаженого рису й лампової сажі, до яких додавали для блиску трохи цукру й сік рослини кесурте. Для письма використовували також кіновар.
Поняття “індієць” - категорія не етнічна, а суперетнічна, а отже, за масштабом дорівнює термінам “європеєць”, “індіанець” або “африканець”. Проте, попри всю етнічну строкатість, цементуючою підвалиною індійського середньовічного суперетносу залишалася жорстка варново-кастова система, що породила певну схожість основних побутових, господарських та сімейних традицій, звичок та психологічних орієнтирів.
Первинним осередком соціальної організації середньовічних індійців була велика патріархальна родина. Раджі (царі) та високі державні люди (згідно з фундаментальними принципами будь-якої суспільної структури східного типу) тримали, як правило, великі гареми, але простий індус мав право привести в хату нову дружину лише якщо попередня вмирала, захворювала або довго залишалася бездітною. Право на одруження купувала родина нареченої, тому дівчину намагалися якомога скоріше засватати, і якщо до 9 років у неї ще не було “судженого”, вона ставала “старою дівою”. У бідних сім'ях частим було вбивство дівчат. Веди забороняли шлюб жінкам до 15 років, а чоловікам - до 25 років, та в середньовічній Індії від цього староіндійського стандарту відійшли. Існували чотири види одруження: шлюб підлітків, шлюб дітей, шлюб малюків і навіть шлюб в утробі.
В останньому випадку одружувалися дві вагітні жінки. Якщо після такого “шлюбу” народжувалися два хлопчики чи дві дівчинки, вони оголошувалися братами (сестрами), а офіційно запрошений брахман одразу документально оформляв “розлучення”. Проте в разі, коли народжувалися діти двох статей, скасувати такий шлюб не мав права ніхто.
Левова частка всіх шлюбів організовувалася батьками шляхом заручин, а фінансові проблеми шлюбу ускладнювалися тим, що релігія забороняла індусам парубоцтво, а вибір супутника (супутниці) був обмежений рамками своєї касти.
В разі смерті дружини індус мав можливість одружитися ще раз, але якщо помирав чоловік, то в жінки залишався небагатий вибір: або саті (самоспалення разом з тілом померлого), або жахлива доля вдови.
В разі, коли жінка відмовлялася від саті, після спалення чоловіка колишній дружині збривали все волосся (навіть брови), знищували всі її прикраси (й забороняли носити нові). Із вдовою заборонялося розмовляти. Спала, їла та працювала вона окремо, а зустріч із нею вважалася призвісткою нещастя. Справа в тому, що передчасну смерть чоловіка пояснювали поганою кармою (“відплата” - сума поганих і добрих учинків людини за всі її попередні народження) його дружини. Не дивно, що досі в Індії щорічно реєструють тисячі випадків саті. Що вже казати про середньовіччя: в історії Віджаянагару (південноіндійське індуїстське царство) зафіксовані випадки, коли з махараджею (точніше, з тілом “великого царя”) на багаття йшли до трьох тисяч (!) його дружин і наложниць.
Завжди непростою в середньовічній Індії залишалася демографічна ситуація, особливо в містах, де жахливе перенаселення породжувало перманентні епідемії та шалену дитячу смертність навіть серед соціальних верхів. Проте колосальна народжуваність і ранні шлюби покривали всі демографічні збитки. Тому населення Індії протягом середньовіччя повільно, але постійно зростало (з 25 млн на початку нашої ери до 50 млн на схилі середніх віків).
Як уже зазначалося, фундаментальною основою соціальної структури середньовічної Індії була унікальна варново-кастова система. Поділ суспільства на чотири варни (“колір”) - брахманів (жерців), кшатріїв (вояків), вайш'їв (ремісників, землеробів, торговців) і шудр (залежних) зберігся ще з давнини, але з початком нашої ери перетворився просто на одну з форм класифікації різноманітних каст (джаті - “народження, походження”).
З точки зору індуїзму всі касти об'єднує те, що члени кожної джаті мають спільну карму. Кастою була група людей, яка претендувала на певний тип праці або спеціальної діяльності як на своє “кастове” заняття й чітко усвідомлювала свою відмінність, навіть протилежність щодо інших каст. Кожна джаті мала певний ступінь ритуальної “чистоти” або “нечистоти” (залежно від кастової професійної орієнтації), а належність до певної касти визначалася походженням. Абсолютна більшість каст дотримувалися ендогамії, але існувала певна кількість екзогамних джаті, а серед соціальної верхівки нормою вважалося брати собі наложниць із “нижчих” каст.
Жорстка ієрархічність варново-кастової системи зумовила слабкість державно-політичної адміністрації середньовічної Індії, особливо низової централізованої бюрократії, потреби в якій не було, бо соціальні низи жили за законами саморегульованих кастових принципів та общинних норм. Усе це породило аморфність і надзвичайну нестабільність будь-яких держав в Індії (аж поки свою жорстку державну систему не насадили в Південній Азії мусульмани). Проте ця ж система забезпечувала стійкість суспільства в умовах будь-яких політичних катаклізмів на відміну від ісламського світу або держав китайсько-конфуціанського типу, де криза держави неминуче спричинювала тимчасовий цілковитий розвал суспільства. Політичні катаклізми “нагорі” мало відбивалися на житті основної маси індійців, яким варново-кастова система забезпечувала непорушний статус-кво на нижніх поверхах суспільства.
Варново-кастова система породила й унікальні особливості соціально-економічного устрою середньовічної Індії, в межах якого співіснували два автономних, майже не пов'язаних між собою уклади - сільський та міський.
Ядром сільського укладу залишалась автономна община, організована на принципах самоврядування, де домінували повноправні землероби-общинники, що володіли общинними наділами й мали спадкове право на них. До общини входили представники різних каст, кожна з яких займалася певною виробничою діяльністю згідно з “джаджмані” (“системою каст”). Кожний виконував свої обов'язки, обслуговував членів общини, давав іншим те, що мав давати, чим забезпечувалося функціонування всіх необхідних елементів системи; і кожен при цьому, у свою чергу, отримував необхідні для життя продукти й послуги відповідно до свого місця в ієрархії касти. Всі питання внутрішнього управління, включаючи судові, вирішувала сама община, яка мала своїх кастових спадкових суддів, жерців, науковців, землеробів, ремісників, артистів, навіть сміттярів та куртизанок, отже, функціонувала на засадах абсолютно натурального господарства. Такий соціальний мікроорганізм був надзвичайно міцним, не потребував ніякої держави, котра лише здирала з нього податки, але породжував крайню кустарність, недосконалість, рутинність сільськогосподарської праці, бо все - від календарних підрахунків і нових конструкцій плуга до агрономічних хитрощів і організації розваг - самоізольована та самодостатня община вигадувала переважно сама. Це ускладнювало обмін ідеями й гальмувало розвиток суспільства в загальноіндійських масштабах, а також спричинило майже цілковиту відсутність у середньовічній Індії будь-якої внутрішньої торгівлі між селом і містом як центром ремесел та торгівлі, бо всім необхідним сільська община забезпечувала себе сама.
Що ж до “годування” міст, то вони існували лише за рахунок податків, які стягувала з села центральна влада. Кошти йшли на утримання двору, чиновників та армії, тому серед міських ремесел процвітало виробництво зброї, коштовних тканин, ювелірних виробів та інших “див”. Колосальне виробництво зброї й прикрас сприяло значному поширенню зовнішньої торгівлі, яка, на відміну від внутрішньої, буяла, а це, у свою чергу, створило у світі легенду про “казково багату країну Індію”. Іноземець, що прибував до Індії, звичайно приїздив у місто (а не в село) і майже не зустрічав там виробників лопат, серпів або лемешів, але бачив десятки, сотні тисяч (!) виробників коштовних раритетів, життя яких забезпечували доходи від зовнішньої торгівлі або замовлення від владних структур, що розплачувалися прибутками від ренти-податку з села. А значну частину грошей та ювелірних виробів індійські правителі та їхнє оточення просто складали в скарбниці, що органічно поєднувалося з марнотратством і бездумним розбазарюванням коштів.
Панівною ланкою економіки середньовічної Індії було сільське господарство, насамперед орне землеробство. Стародавні індійці першими на планеті навчилися розводити рис, бавовник, цукрову тростину та свійську птицю, а середньовічні індійці культивували також пшеницю, ячмінь, просо, безліч бобових та олійних культур, сочевицю, бетель, часник, цибулю, гарбузи та огірки. Серед фруктів до відомих давнім індійцям манго, апельсинів, винограду й бананів додалися персики й груші; з технічних культур поширеними залишилися коноплі, арахіс і джут; а південь, де отримували тепер 2 - 3 врожаї на рік, славився ще й першокласними спеціями (перець, кориця, гвоздика тощо), які дуже цінувалися в середньовічних суспільствах, де не знали холодильників. На селі вироблялась і левова частка засобів виробництва.
Їли середньовічні індійці майже виключно рослинні страви й молочні продукти, пили молоко та воду, практично не вживали м'яса та алкогольних напоїв, а домашніх тварин (зебу, верблюдів, буйволів, слонів тощо) використовували тільки як тяглову силу.
Традиційний індійський одяг - не зшитий. Він являв собою кількаметровий відріз тканини, яким людина обгортала своє тіло й ноги, роблячи зборки на поясі, а вільний край перекидався через плече на груди.
Жіночий різновид такого одягу називався сарі, а чоловічий - дхоті (на півночі) або лункі (на півдні). До приходу ісламу індійці не носили взуття й головні убори (лише в жахливу спеку жінки запинали голову вільним кінцем сарі). Типовими зачісками були довге волосся у жінок і напівдовге в чоловіків. Портрет типової індійки довершували обов'язкові розкішні прикраси (навіть серед соціальних низів), розпис на руках, долонях і ступнях та напіврелігійна тілака - крапка в центрі лоба.
Мусульмани принесли в Індію головні убори (чоловічі тюрбани), туфлі та черевики (переважно для чоловіків), а також шитий одяг: шальвари, спідницю та чолі (коротку щільно прилягаючу до тіла кофту, яку одягали під сарі) для жінок і штани, сорочку (каптан) та ачкан (сюртук) для чоловіків.
Надзвичайно різноманітним було в середньовічній Індії традиційне житло, типи якого відповідали певним географічним, кліматичним, етнічним або соціальним особливостям.
На засушливих рівнинах півночі й північного заходу були поширені прямокутні цегляні будови з плоским дахом; на заході країни (Гуджарат) та півночі Декану переважали бамбукові або солом'яні будови каркасного типу з дво- або чотирисхилим дахом на стовпах, великою верандою та більш ніж ілюзорними стінами, бо тут досить жарко. На півдні та сході Індії, де мусони періодично переростають в урагани, будувалися міцні споруди з каркасними стінами й дахом, який спирався і на капітальні стіни, і на стовпи всередині будинку; а в гірських передгімалайських районах виводили дво- й навіть триповерхові будинки з використанням дерева, цегли, каменю, цегли-сирцю, навіть глини.
Уже в ранньому середньовіччі склався канон типового індійського міста, жорстка стандартизація й типізація якого визначалися залізною кастовістю будівельних організацій (шрені). Канон передбачав усе: конструкцію, будматеріали, пропорції, скульптурну насиченість, навіть колір, не кажучи вже про розміри будов, які залежали від їхнього призначення (храм, житло, оборонна споруда, міст) і соціального рангу хазяїна, причому храми, палаци, фортеці тощо будували переважно з тривких матеріалів (камінь, цегла), а більшість міських будівель - із дерева, тростини або глини.
Особливості природно-кліматичних і географічних умов, варново-кастова система та інші цивілізаційно-культурні ознаки сформували унікальний менталітет середньовічних індійців. Він вирізнявся фаталізмом, кастово-общинною корпоративністю, доведеною до цілковитого нехтування власної особистості (навіть на своїх виробах індійські майстри майже ніколи не ставили власне ім'я, що робить проблемою проблем питання авторства більшості середньовічних індійських шедеврів), надзвичайною релігійністю, звичкою ніколи не клясти долю та бажати лише того, що тобі належне за кастою (звідси звичка задовольнятися мінімумом). Індійцям не були властиві особлива працьовитість, трудова дисципліна або терплячість, і якщо їхній “легітимний мінімум” не забезпечувався, бунтували вони не гірше за сусідів. Проте мінімум становив для низів такий мізер, що подібних ситуацій виникало дуже мало, а варново-кастова система забезпечувала соціальний комфорт і стабільність в умовах разючої диференціації доходів, яку б не витримало жодне інше азіатське середньовічне суспільство.
Середньовічні індійці ніколи не вирізнялися зайвою політизацією, були позбавлені почуттів державного патріотизму (особливо соціальні низи), а етнодержавну спільноту заміняли варново-кастові зв'язки, з якими не могли змагатися навіть родинні узи. Всіх іноземців вражали надзвичайна політична інертність, виняткова покірливість індійців, а також їхній дивовижний для середньовіччя потяг до ненасильницького світу й віра в можливість абсолютної гармонії людини й природи на засадах невиокремлення себе зі світу рослин і тварин. Значне сластолюбство, а також доведена до науковості відвертість середньовічних індійців у питаннях сексу теж дивували сусідів, але не більше, ніж священні тварини (наприклад, мавпи або корови), які жили й ходили, де хотіли, їли та брали те, що хотіли, й користувались абсолютною свободою навіть в індійських містах.
Індія на світанку середньовіччя. Індія успадкувала від давнини розвинуту економіку, недержавну, але жорстку й освячену релігійними традиціями соціальну структуру та хронічну нестійкість державних інститутів. Стабільно працювала індійська економіка, а імпорт (європейські вина, єгипетський папірус, аравійський ладан, китайський шовк, олії, кольорові метали, мед, сезам тощо) країна з лишком покривала експортом (цінна деревина, прянощі, коштовне каміння, перли, бавовняні тканини, парфуми, шафран, барвник марена й дивовижні тварини). Причому якщо з Китаєм та арабами торгівля була паритетною, то товари Європи не могли покрити індійський імпорт, і масовий відплив срібла й золота на Схід став однією з причин фінансових негараздів у Римській імперії.
Досить заплутана політична ситуація склалася в країні на рубежі ІІ - ІІІ ст. н.е. Значні території Північно-Західної Індії входили до могутньої Кушанської імперії зі столицею в Пурушапурі (суч. Пешавар), розквіт якої припав на правління Канішки та Хувішки (ІІ ст. н.е.).
Кушанська держава становила результат своєрідного симбіозу степової військової доблесті самих кушан (кит. да-юечжи), а також культурно-цивілізаційних досягнень елліністичного світу, Ірану та Індії. В імперії панувала цілковита віротерпимість, поряд з маловідомими етнічними культами власне кушан мирно уживалися боги Ірану (Мітра, Атш, Ардохш, Мао, Вретранга, Ахурамазда, Фарр), Індії (Шива, Махасена, Скандакумара, Будда) та елліністичні Гефест, Селена, Геліос, Геракл. Обов'язковим для всіх підданих було лише обожнювання царя.
Але за правління п'ятого після Канішки кушанського володаря Васудеви (ІІ - ІІІ ст.) культурно-релігійна гармонія загинула під тиском масованої індизації імперської верхівки. Сам Васудева прийняв шиваїзм (різновид брахманізму), а цивілізаційним наслідком цих процесів став розвал централізованої системи державних інститутів. Принципи етно-культурної синкретизації та віротерпимості, притаманні стародавнім імперіям, заступили етно-релігійні чвари, що стало першою ознакою фазового переходу від давнини до середньовіччя.
Для строкатої Кушанської імперії це означало смертний вирок, а тиск із боку сасанідських персів і новоствореної північноіндійської імперії Гуптів довів справу до логічного фіналу: наприкінці ІІІ ст. володіння кушан скоротилися до невеликої території навколо їхньої столиці (область Гандхара), а в другій половині IV ст. й вони були захоплені Сасанідами.
На відміну від Північно-Західної Індії, північно-східний регіон країни являв собою на світанку середньовіччя конгломерат клаптикових карликових царств найрізноманітніших типів, кордони між якими змінювалися ще швидше від правлячих у них династій. На півдні субконтиненту ІІ ст. н.е. пройшло під знаком грандіозної боротьби за домінування на Декані між державами Сатаваханів і Кшатрапів, а на крайньому півдні півострова тамільські народи лише завершували на початку нашої ери процес створення власних держав: серед них виділялися Керала (Чера), Пандья та Чола, які вже в ті часи розпочали колонізацію Шрі-Ланки й налагодили перші контакти з римськими торговцями (яванами).
У ІІІ ст. в Індії почалися глобальні процеси поступового загнивання державних структур, які під впливом буддизму та іноземних культурних нашарувань намагалися розбудувати державність поза варново-кастовою системою. Водночас відбувалося неминуче відродження в нових історичних умовах ортодоксальних індійських вірувань (ортодоксальними в Індії вважалися вірування, які визнавали священний авторитет Вед і варново-кастову систему) та пантеону притаманних їм богів. Так зароджувався індуїзм, культова канонізація та релігійна перемога якого в загальноіндійських масштабах завершилися у VIII - ІХ ст., діставши назву “індуїстської революції”.
Північна Індія в епоху Гуптів і Харші. Крах індійського буддизму. Падіння Кушанської імперії залишило Північну Індію в стані політичного хаосу.
Пенджаб продовжували контролювати кушани, Гуджарат, Раджастхан і Мальву захопили Кшатрапи, в західній частині долини Гангу панували Наги, Магадхою оволоділи Гупти, а на самому заході субконтиненту утворилося кілька племінних республік (ган), серед яких виділялися гани яудхеїв, арджунаянів і малавів. Решта дрібніших державок утратила останні крихти політичної стабільності, тому ілюзорні династії змінялися там з калейдоскопічною швидкістю.
Сільські низи (абсолютна більшість населення) від політичної чехарди не дуже терпіли, тому проблеми загально-індійського возз'єднання їх не бентежили. Проте буддизм ще залишався впливовою ідеологічною силою в регіоні, а доктрина буддійської державності, детально розроблена ще за часів славетного Ашоки (ІІІ ст. до н.е., династія Маур'їв), зберігала можливість відновлення на її основі північноіндійської імперської цілісності. Джерелом відродження єдиної індо-ганзької державності стала Магадха, де династія Гуптів почала проводити надзвичайно вдалу зовнішню політику.
Засновником династії став один із дрібних царків на ім'я Гупта, який уже в ІІІ ст. наважився назватися махараджею (“великим царем”). Його син і спадкоємець Гхатоткача почав підводити під пишний титул реальну базу, розширюючи свої земельні володіння, але динамічне посилення Гуптів припало на правління онука засновника династії - Чандрагупти І, дата коронації котрого (320 р.) стала початком “ери Гуптів”, з якої вівся відлік у багатьох традиційних індійських системах літочислення.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка