Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка40/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   48
В пошуках союзників Чандрагупта І (320 - 335) уклав матримоніальний союз з войовничим племенем ліччхавів, одружившись із знатною кшатрійкою цього сусіднього етносу. Об'єднавши зусилля, союзники шляхом удалих воєнних операцій значно розширили свої володіння, ставши незаперечним гегемоном Ганзької рівнини. Так було закладено фундамент майбутньої імперії, справжнім творцем якої став Самудрагупта (335 - 380).
За правління Самудрагупти офіційною релігією в його державі був буддизм, але він уже втратив свою колишню ідеологічну агресивність стосовно Вед, варнової системи та ортодоксальних богів і допускав досить широку віротерпимість серед підданих за умови лояльності. “М'який” буддизм сприяв стабілізації владних структур і цементував державні інститути, а збереження варново-кастової системи гарантувало підданим соціальний комфорт та відчуття корпоративної захищеності й порядку. Такий ідеологічний симбіоз виявився надзвичайно продуктивним, забезпечив відносну міцність (за індійськими мірками) державного організму імперії Гуптів і дав Самудрагупті можливість за перші 15 років його царювання здійснити масштабні завоювання.
Махараджа проявив себе талановитим і дуже агресивним войовником: про нього писали, що він провів 100 битв, а тіло його вкрите шрамами. Результати воєнних походів Самудрагупти справді вражають. Махараджа розбив дев'ять царів Аріяварти (долини Гангу) і 12 царів Дакшинапатхи (Декану). Вся долина Гангу й невеликі племінні республіки Західної Індії ввійшли до складу імперії; Непал, “лісові царства” Орісси та частина деканських владик визнали свою залежність і почали сплачувати данину, а держави Пенджабу, Гуджарату та Індської долини відверто шапкували перед грізним імператором. Навіть далекий ланкійський владика Мегхаварна (352 - 379) виявив ініціативу щодо налагодження дружніх стосунків із Самудрагуптою. Держава Гуптів перетворилася на одну з найбільших імперій раннього середньовіччя на Сході, а за правління Чандрагупти ІІ (380 - 425) досягла апогею могутності.
Смерть Самудрагупти викликала внутрішні чвари й шалену боротьбу за владу серед його синів. Перемогу в цій різанині та інтригах здобув хитрий політик Чандрагупта ІІ, який довів до логічного фіналу нестримну територіальну експансію свого батька. Імперії підкорився Пенджаб, а після розгрому Кшатрапів були завойовані Мальва й Гуджарат. Гупти здобули вихід до Аравійського моря, де індійські купці вже навчилися використовувати мусони для трансокеанічного (а не каботажного) плавання.

Установлення прямих зв'язків із країнами Близького Сходу дало додатковий поштовх розвиткові торгівлі, ремесел, культури й науки. В країні працював славетний кодифікатор медичних знань Сушрута (IV - V_ст.), у трактатах якого подано інформацію з педіатрії, невропатології, фармакології, отоларингології, доведено до надзвичайної досконалості систему діагностики, віддано належне питанням гігієни й дієти та описано сенсаційні хірургічні операції (трепанація черепа, ампутація кінцівок, усунення катаракти, кесарів розтин тощо). Індійські математики застосовували оригінальну систему лічби з використанням нуля (пізніше вона через арабів потрапила до Європи, де її помилково прозвали арабською), а про рівень тогочасної хімії свідчить семиметрова залізна колона в Делі, яка зовсім не іржавіє у вологому індійському кліматі, бо зроблена з чистого (!) заліза, яке сучасні науковці отримують грамами й лише в лабораторних умовах. Секрет цього “залізного дива” досі не розкритий. Славетними філософами епохи стали Ішваракрішна (IV - V ст.), Праштапада (V ст.) та Гаудапада (?).


В історичній науці індійці потреби не бачили, бо вірили, що реально існують лише душі (для індусів) або дхарми (для буддистів), і тому вважали, що перебіг подій в ілюзорному світі матеріальних тіл, тлінне неіснуюче буття не може бути предметом дослідження для справжньої науки. Зате розквітла гуптська література, яку прославили збірка “Панчатантра” (ІІІ - ІV ст.) і лірико-епічні драми з елементами трагедії славетних драматургів Шудраки (IV ст.) та Калідаси (IV - V ст.).
“Панчатантра” - класичний зразок “облямованої повісті”: в сюжет основної оповіді вплетено пов'язані між собою новели. Шудрака обезсмертив своє ім'я п'єсою “Глиняний віз”, де описав фатальне кохання багатого купця з гетерою, переробивши традиційний сюжет багатьох давньоіндійських оповідей. Калідаса написав десятки творів, але його авторство точно встановлено лише щодо трьох поем і трьох п'єс, серед яких виділяється “Шакунтала” - драматична історія кохання царя з дочкою самітника-аскета.
Унікальний здобуток світової культури становить знаменитий трактат богині кохання Ками - “Кама-сутра”, теж створений у гуптські часи (автор Ватс'яяна жив приблизно в V ст.).
Виразною особливістю гуптської архітектури був її архітектурно-скульптурний нерозчленований синкретизм, зразком якого стали печерні храми Аджанти. Їх навіть не оздоблено, а просто вирізано в скелях у вигляді каскаду барельєфів і скульптур, що утворюють колони, фасади, переходи, олтарі тощо. Там же розташовані найвидатніші шедеври гуптського живопису - унікальні фрески Аджанти, виконані мінеральними фарбами (з червоного кіптю, червоної та жовтої вохри й т.ін.).
Все це свідчило про значні цивілізаційні досягнення імперії Гуптів, а її державна міць породила почесне ім'я Чандрагупти ІІ - Вікрамадітья (“Сонце могутності”). Проте саме за правління Вікрамадітьї з'явилися перші паростки нестабільності, які невдовзі спричинили крах імперії, а з нею - загибель індійського буддизму.
Буддизм залишався впливовою силою, але за Чандрагупти_II втратив ореол основи державної ідеології, в чому значною мірою були винні самі буддійські релігійні функціонери.
Ортодоксальний буддизм (тхеравада або хінаяна), орієнтований на цілковите дотримання канонів “Тіпітаки”, вчив, що лише нагромадження релігійних заслуг, можливе виключно в буддійській общині, дає послушникові право досягти нірвани. Той, хто не був членом сангхи (общини монахів-буддистів), а спокійно працював, не бажаючи жити милостинею, права на нірвану в хінаяні не мав. Крім Індії, тхеравада поширилася на Бірму, Камбоджу, Лаос, Таїланд, Індонезію, Шрі-Ланку й навіть зазіхала на Тибет, але безрезультатно.
Та не всіх влаштовував “егоїзм” ченців-хінаяністів, які обіцяли нірвану тільки собі. Невдоволені створили другий напрям буддизму - махаяну, що базується на ідеалі бодхісатви (аскета-мудреця, який веде людей до порятунку). Бодхісатва - це людина, яка вже заслужила право на нірвану для себе, але власною доброю волею залишається жити, щоб добрими ділами заробити додаткові “перепустки” в нірвану для інших людей - не ченців, але чесних трудівників. “Демократичні” принципи сприяли поширенню махаяни на Китай, Корею, Японію, В'єтнам, але в Індії “реформатори” програли й були вигнані.
Внутрішні чвари не додавали буддизмові авторитету, а перемога зашорених ортодоксів неминуче спричинила кризу державної ідеології. Популярність в імперії здобули містичні тексти “Гух'я Самаджа”, де писалося, що Будда постійно поринає в мерзенну розпусту з ангелами. Ченці ж і черниці, давши обітницю, перестали дотримуватися постів і підривали суспільну мораль не менше від куртизанок, користуючися привілейованим статусом буддизму в державі.
Все це примусило Чандрагупту ІІ відкинути буддизм і прийняти вішнуїзм (течія в брахманізмі). Ідеологічний фундамент імперії захитався, що невдовзі відчули наступні махараджі. Шукаючи виходу з ідеологічної кризи, імператор Кумарагупта (415_ - _455) прийняв шиваїзм, але це ще більше заплутало релігійну ситуацію в країні. Державні інститути були дезорієнтовані, централізація ослабла, і коли на Індію в другій половині V ст. напали ефталіти (“білі хунни”), цей удар став смертельним для імперії.
В першій половині V ст. ефталіти підкорили Середню Азію, завоювали Гандхару, розбили Сасанідів, а в 457 - 460_рр. здійснили перший похід на Гуптів. Гупти напад відбили, але дорогою ціною, про що свідчить державне псування гуптських золотих монет. Кілька колишніх васалів вийшли зі складу імперії.
Ефталіти (самоназва хуа) - загадковий етнос. Деякі науковці вважають їх південним крилом тюркомовних хуннів1, що дуже сумнівно, хоча б тому, що ефталіти не були монголоїдами. Вони вирізнялися міцною статурою, високим зростом, довгим волоссям, прямим, часто орлиним носом і блакитними очима. Мова їхня невідома, але верхівка полюбляла перську. В сімейних стосунках панувала поліандрія (причому брати мали спільну дружину), основу ж армії становила піхота, а не кіннота. Найімовірніше, ефталіти були горянами Паміру та Гіндукушу2, які в умовах кризи давньосхідних суспільств і фазового переходу до середньовіччя використали слабкість сусідів і почали претендувати на гегемонію в регіоні.
Смерть Скандагупти (467) породила нові смути в імперії, а ефталітський правитель Торамана (490 - 515), дозавоювавши Індську долину, вдерся в Центральну Індію. Лише крайнім напруженням сил після 30 років воєн гуптський цар Нарасімхагупта розбив армію ефталітського царя Міхіракули й припинив агресію, та імперія розпалася остаточно. Останнього удару ефталітам завдав у 533 р. Яшодхарман (правитель знову незалежної Мальви), після чого вцілілі інтервенти втікли в Західну Індію, де, змішавшися з місцевими мешканцями, породили могутній етнос войовничих раджпутів, які ще відіграють видатну роль в індійській історії.
А поки що Північна Індія перетворилася на політичну руїну, на уламках якої єдиним світочем залишалася пізня гуптська культура.
У тогочасній Індії працювали славетні санскритологи Чандра (V ст.) та Амарасінха (V ст.). Зіркою класичної індійської математики визнаний Аріябхата (V - початок VІ ст.), який вивів значення числа p до четвертого знака після коми (3,1416), умів розв'язувати лінійні рівняння з двома невідомими й стверджував, що кругла Земля обертається навколо своєї осі. Їхнім сучасником був Варамаміхіра (VІ ст.) - астроном, географ та мінералознавець. Тоді ж побачив світ славетний мистецтвознавчий теоретичний трактат “Вішнудхармоттара”, де описуються характер, тематика та сюжетна різноманітність тогочасного індійського живопису. Видатною пам'яткою пізньогуптської скульптури стала перша в Індії лита мідна двометрова статуя Будди із Султанганджі (V ст.) вагою до 1 т.
Розгром ефталітів ліквідував останній фактор єднання північноіндійських царків. Політично Індо-Ганзька рівнина знову обернулася на еклектичну мозаїку дрібних та найдрібніших державок, а з середини VІ ст. зникли будь-які згадки про саму династію Гуптів. Найбільшими державами, що утворилися на уламках імперії, стали наприкінці VІ ст. Гауда (Бенгалія), держава Маукхаріїв (середня течія Гангу, столиця Канакубджа - суч. Канаудж) та Пушпабхуті (район сучасного Делі, столиця Стханешвар - суч. Тханесар).
Першою претензії на гуптську спадщину заявила Гауда. Її войовничий правитель Шашанка (кінець VІ - 30-ті роки VІІ ст.) приєднав до своїх володінь Магадху та Оріссу й уклав союз із Мальвою проти Маукхаріїв. Останні створили коаліцію з Пушпабхуті, але Шашанка розбив їхнє військо, причому обидва царі (Стханешвара й Канакубджі) загинули в битві. Так влада над обома князівствами антишашанківської коаліції потрапила до рук молодшого брата покійного володаря Пушпабхуті, якого звали Харша (Харшавардхана, 616 - 646/647).
Родина Харші сповідувала шиваїзм, але неможливість побудови стабільних державних інститутів на основі даної ідеології виявилась уже досить яскраво, й Харшавардхана знову звернувся до буддизму, відновивши його привілейований статус у державі. Економіка країни працювала стабільно, тому податки в державі Пушпабхуті становили 1/6 врожаю (що не обтяжливо для індійців), а широкі міжнародні зв'язки (саме в цей час Індію відвідав відомий китайський прочанин Сюань-цзан) поповняли державну скарбницю митними зборами. Колосальний бюджет дав Харші змогу створити величезну армію (20 тис. вершників, 50 тис. піхотинців, 5 тис. бойових слонів), яка завоювала за шість років більшу частину Північної Індії, Бенгалію, Оріссу та Мальву. Гуджарат і Ассам стали залежними союзниками Харші, й лише експансія на південь не принесла <%-2>лаврів переможця великому войовникові: в битві на р. Нарбада<%0> (620) північних агресорів розбили й відкинули Чалук'ї з Ватапі. Після цієї гучної перемоги Пулакешин ІІ Чалук'я оголосив себе махараджею, але держава Харші витримала й не розвалилася: далася взнаки державно-цементуюча надкастова сила буддизму. Імперія Харші, до складу якої знову ввійшли всі землі долини Гангу, проіснувала 30 років і стала останнім спалахом високої культури держав індійського буддизму.
Тогочасну санскритологію прославили Джайнендра (VІІ ст.) і Джаядітья (VІІ ст.). Великий математик Брахмагупта (VІ - VII ст.) першим став активно використовувати математичну символіку при розв'язанні найрізноманітніших рівнянь. Шедеврами тогочасної прози є роман-ода “Харшачаріта” (“Діяння Харші”) придворного панегіриста Бани (VІІ ст.) і “Пригоди десяти принців” Дандіна, в яких продовжували жити панчатантрівські традиції “облямованої повісті”. Чудовим любовним і громадянським ліриком був поет Бхартріхара (VІІ ст.). В VII ст. жив і творив засновник жанру політичної драматургії Вішакхадатта, який уперше в індійській літературі відмовився від любовної фабули, побудувавши свою п'єсу “Перстень Ракшаси” виключно на політичних інтригах. Світовим центром науки й одночасно архітектурним шедевром став буддійський університет у Наланді (біля суч. Патни), заснований ще за стародавніх часів.
Після смерті Харшавардхани (646/647) його держава розпалася. Найближче оточення махараджі продовжувало вірити в ортодоксальних богів, тому після смерті Харші круто змінило ідеологічну спрямованість держави, повернувшися до шиваїзму. Вже цього досить було для розвалу імперської єдності, але цьому розвалові надав блискавичності жахливий брахманістський жалобний ритуал.
На відміну від ведизму (релігії давніх аріїв), який передбачав для вшанування богів систему жертвопринесень, у брахманізмі її замінив інститут релігійних самогубств, серед яких особливо цінувалися самовтоплення й самоспалення (його різновидом був звичай саті). Акти самогубств іноді ставали масовими, й після смерті Харші з собою покінчили всі його міністри, друзі, слуги та гарем, що стало каталізатором цілковитого краху імперії одразу після кремації великого войовника, бо країна одномоментно залишилася без будь-якої державної верхівки. Воєначальники, міністри, дипломати тощо - всі вони згоріли на жахливому траурному багатті, а з ними впала імперія Харші - остання держава Північної Індії, що будувала свою політику на буддійських засадах. У країні назріла “індуїстська революція”.

Південна Індія в доісламську епоху. Народи Південної Індії переживали в ранньому середньовіччі досить відокремлений від воєнно-політичних та релігійно-культурних катаклізмів Півночі цивілізаційний розвиток. Буддизм тут ніколи особливо не поширювався, а на крайньому півдні Індостану про нього взагалі не чули. Тому на Декані ніколи не ставилася під сумнів варново-кастова система, але вона завжди була м'якшою від Індо-Ганзького регіону. Навіть жінкам тут дозволялося їсти м'ясо, а на крайньому півдні Індостану іноді траплялися зовсім екзотичні для північних індійців звичаї, коли жінки тримали чоловічі гареми. Соціально-економічний устрій регіону (варново-кастова система, міцна й автономна община, обмеженість внутрішньої й прогрес зовнішньої торгівлі, “паразитичний” принцип забезпечення міст за рахунок владних податків) не відрізнявся кардинально від Північної Індії, але в господарстві ширше було представлене рибальство, а зовнішня торгівля здійснювалася не караванами, а шляхом мореплавства (Індостан із трьох боків оточений водою).


На світанку середньовіччя відносною стабільністю на Декані вирізнялася держава Сатаваханів, які протегували буддизму. (При їхньому дворі працював славетний індійський філософ, хімік та алхімік Нагарджуна.) Проте загальний занепад буддизму дався тут взнаки ще швидше, ніж на півночі.
Розвал наприкінці ІІ ст. н.е. держави Сатаваханів породив запеклу боротьбу за гегемонію в центрі Деканського плато між десятками дрібних князівств. Найсильнішою серед них поступово стала шиваїтська династія Вакатаків, яку заснував у північно-західній частині Декану цар Відх'яшакті (приблизно 255 р.), а його войовничий наступник Праварасена І (275 - 335) перетворився на регіонального гегемона. Уклавши союз з державою Нагів, Праварасена силою об'єднав у складі своєї держави всі деканські території в межиріччі річок Крішни та Нармади й присвоїв собі гордий титул самрат (“самодержець, об'єднувач”). Столицею імперії став Нандівардхан (суч. Нагпур).
Південні походи Самудрагупти ускладнили політичну ситуацію на Декані, але наступний вакатацький володар Рудрасена І (335 - 360) уклав з Гуптами династичний матримоніальний союз (одруживши онука на дочці Чандрагупти ІІ Вікрамадітьї), чим забезпечив спокій на північних кордонах. Своєрідним символом цього союзу стали славетні печерні храми Аджанти, де панувала гуптська естетика (територіально гори Аджанти розташовані в межах вакатацьких володінь). Та в умовах панування варново-кастової системи політична централізація не могла бути тривалою: по смерті Рудрасени І держава розпалася, а з нею загинула й династія.
Ще менше відома історія південніших тамільських держав: Паллава, Ікшвака, Ганга, Кадамба, Чера (Керала), Чола, Пандья. В тамільських легендах збереглися туманні згадки про походи на Шрі-Ланку, а від IV - V_ст. залишились унікальні пам'ятки тамільської літератури: двовірші (“Курал”) Тіруваллувара та повчальні поеми (“Оповідь про браслет”, “Манімакалаї” тощо).
На початку VII ст., після перемоги над Харшавардханою 620 р., гегемоністські претензії на Декані заявила держава Чалук'їв (столиця Ватапі), але проти неї активно виступили Паллави (столиця Канчіпурам) і Пандьї (столиця Мадураї), котрі в V ст., побудувавши величезний флот, захопили північну Шрі-Ланку. Остаточного удару Чалук'ям завдали в 642_р. Паллави. Переможець Харшавардхани, самопроголошений махараджа Пулакешин ІІ Чалук'я загинув при облозі його столиці, а з ним припинилися великодержавні претензії Чалук'їв. Проте й Паллави не стали регіональною наддержавою. Основну увагу вони зосередили на розвитку зовнішньої торгівлі (особливо з країнами Південно-Східної Азії) й створенні монументальних споруд. З їхнім правлінням пов'язане оформлення південного стилю індійської традиційної культової архітектури, якій притаманне створення ступінчастих пірамід з багатогранним куполом. Шедеврами цього стилю вважаються центральний храм паллавської столиці Кайласанатха (VIII ст.) та палацово-фортечний ансамбль їхнього порту Махабаліпурама.
Новими володарями регіону стали Раштракути (столиця Махараштра), які панували на Декані майже два століття (VIII - IX ст.) і залишили після себе унікальний скельовий храм Кайласа в Еллорі (суч. Аурангабад). Свою політичну експансію Раштракути спрямували на північ, чим скористалися Чоли, що мешкали південніше (столиця Урайур). У 893 р. тамільська династія Чолів розгромила Паллавів, а в 915 р. знищила державу Пандьїв. Решта сусідів самі визнали залежність, і Чоли здобули владу над усім південним Індостаном (суч. штат Тамілнад).
Розквіт імперії припав на правління Раджараджі І (985 - 1015) та Раджендри І (1015 - 1044). Тоді Чоли контролювали всі індійські землі на південь від річок Крішна та Годаварі, а в одному з грандіозних походів досягли Гангу, але не втримали завойовані території на далекій півночі. Зате, спираючися на колосальний флот, Чоли підкорили Шрі-Ланку, Мальдіви, Індонезію (державу Шрівіджайя). Торговельний флот Чолів став неподільним господарем східної частини Індійського океану й успішно конкурував з арабами на заході. Переможні війни й шалені доходи від зовнішньої торгівлі озолотили чолську скарбницю, а шедеври бронзового литва й кам'яної храмової архітектури (культовий комплекс храмів столиці з танцюючим Шивою ХІ - ХІІ ст.) приголомшували сучасників. Бурхливо розвивалися дравідомовна література й особливо перекладацька діяльність. На рубежі Х - ХІ ст. Нанная Бхатт переклав мовою телугу “Махабхарату”, а Камбан переказав тамільською “Рамаяну”.
Але індуїзм, на який спиралися Чоли, знову породив державну нестабільність і занепад політичної централізації: наприкінці ХІІ ст. імперія Чолів розпалася, а на її уламках поряд з колишніми “владиками світу” запеклу боротьбу за владу повели відроджені Пандьї з Мадураї, Хойсалами з Дорасамудри, Ядави з Девагірі та Какатьями з Варангалу. До політичних чвар додалися релігійні: у ХІІ ст. в регіоні поширились ідеї містичної секти шиваїтів-лінгаятів, які поклонялися Шиві у вигляді кам'яного фалоса (лінги), пропагували аскетизм і заперечували кастову систему, а для розрядки практикували оргії. Найімовірніше, вони являли собою місцеве відгалуження маніхейства. Нового гегемона Декан так і не дочекався, аж доки туди на рубежі ХІІІ - XIV ст. не прийшли мусульмани.

“Індуїстська революція” та її наслідки. Північна Індія напередодні ісламського завоювання. Крах імперії Харші зробив багату, але політично роздроблену Індо-Ганзьку долину об'єктом зовнішньої агресії. На початку VIII ст. успішні походи вздовж Гангу здійснював кашмірський правитель Лалітадітья Муктапіда, а низову частину Індської долини (Сінд) у 712 р. захопили арабо-ісламські загарбники. Мусульман зупинили лише войовничі раджпути. Цих індуїстських фанатиків підняв на боротьбу з ісламом Нагабхата І з роду гуджаратських Пратіхарів (Гурджара-Пратіхарів), але відбити в мусульман Сінд раджпути не зуміли, й тоді їхній релігійний гнів упав на голови буддистів.


Почалась “індуїстська революція”, ідейним натхненником якої став брахман Кумарілла Бхата (VII - VIII ст.). Він заявив, що проповіді буддистів про нірвану й ілюзорність світу є неправдою, спрямованою на обдурення та обдирання народу, який витрачає на утримання армії непродуктивних буддійських ченців зовсім не ілюзорні кошти. Буддисти-храмовники ж, мовляв, за цей рахунок обжираються й розпусничають (що для тогочасної Індії було значною мірою правдою). Кумарілла закликав повернутися до старих принципів життя, а буддистів, за його порадою, раджпути живцем палили на багаттях або просто вирізали. Зробити це було не важко, бо ченцям-буддистам заборонено вбивати, а видно їх за кілометр - усі монахи голили черепи й цим різко виділялися на тлі патлатих індійців.
Індія, батьківщина буддизму, втратила його остаточно, а водночас розпрощалася з останніми залишками давнини у своїй суспільній структурі. Фазовий перехід до середньовіччя завершився трохи пізніше в Південній Азії, що, можливо, пояснюється особливостями індійського менталітету, насамперед потягом до ненасильницького світу, але врешті-решт середньовіччя перемогло й тут. Уцілілі шанувальники “Тіпітаки” втекли з Індії хто куди й сприяли активнішій буддизації Тибету, Шрі-Ланки, Індокитаю, Китаю, Кореї, Японії.
Дещо змінилася варново-кастова стратифікація індійського суспільства. До старого варнового принципу поділу каст додався аспект “благонадійності”: касти, що активно підтримали “індуїстський ренесанс”, стали “вищими” (привілейованими); ті, що залишилися нейтральними (а таких була абсолютна більшість) - середніми, а розбиті й підкорені супротивники - нижчими. Найнижчий статус дістали касти “недоторканних”, для яких залишили найганебніші роботи (кожум'яки, сміттярі тощо), а найнепримиренніші ворожі раджпутам касти підлягали тотальному знищенню, і їхні члени, щоб зберегти життя, покинули Індію, ставши кочовими ізгоями Євразії - циганами.
Але відродити минуле, зупинити час або повернути його назад неможливо, і це зрозуміли послідовники войовничого Кумарілли - Гаудапада (780 - ?) і Шанкара (788 - 820), з діяльністю яких пов'язані докорінне реформування брахманізму та остаточна кодифікація індуїзму як нової синкретичної релігійно-філософсько-ідеологічної системи.
Слово “хінду” придумали мусульмани для визначення всього неісламського в Індії. Європейці перекрутили його (“індуїзм” - термін, що позначає все неісламське й нехристиянське в Індії). Самі індійці назви своїй релігії не дали, слушно вважаючи, що й так усім зрозуміло, про що йдеться, коли говорять про “шруті” (“почуте” - тобто “знання”).
Індуїзм оголосив про повернення до старих принципів життя, але відкинути тисячолітнє панування буддизму було неможливо, тому, успадкувавши від брахманізму варново-кастову систему, теорію переселення душ, пантеон богів та більшість культових церемоній, індуїзм сприйняв багато від буддизму, джайнізму, а згодом і від ісламу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка