Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка42/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   48
Країна повстала проти тирана, й останні 15 років царювання Мухаммед Туглак безперервно придушував заколоти й бунти, за що піддані прозвали його Хуні (“Кривавий”). Від султанату відпали території центрального Декану (держава Бахмані) й Бенгалії (де по черзі правили тепер тюрки, індуси, афганці або абіссінські раби). В розпалі боротьби в 1351 р. Мухаммед Туглак помер від лихоманки, після чого, як писав індо-мусульманський історик ХVІ ст. Бадауні, “правитель звільнився від своїх підданих, а піддані - від свого правителя”4.
Тут же у військовому таборі тюркська військова знать посадила на трон кузена покійного султана - безсилого Фіруз-шаха (1351 - 1388). Його правління стало вже блідою тінню колишньої султанської могутності, хоча спроби Фіруз-шаха навести в країні елементарний порядок заслуговують на похвалу. В державі були заборонені тортури, припинилося стягування абвабів, зменшилися астрономічні митні збори, а для збільшення площі орних земель за султанські кошти збудували п'ять каналів у межиріччі Гангу й Джамни. Для розв'язання фінансових проблем Фіруз-шах продовжив грабіжницькі походи на південні індуїстські царства, додавши до традиційної здобичі десятки тисяч полонених індусів, яких влада продавала в рабство. Кількість рабів у султанаті зросла до 180 тис., а вторговані за них гроші поповнили султанські фінанси. Для збільшення власного релігійного авторитету як глави суннітської держави султан жорстого принижував шиїтів та індусів. Проте серед хорасанців - основи чиновницького апарату - було багато шиїтів, тому релігійна завзятість султана лише підривала функціонування управлінських державних інститутів, а загравання Фіруз-шаха з тюркською суннітською військовою верхівкою посилило її сепаратистські настрої. “Добренького” султана перестали боятися, а військова й фінансова сила влади виявилася дуже обмеженою. Держава швидко розвалювалась на шматки, а каральні походи проти непокірних намісників Орісси та Сінду завершилися провалом.
У 1388 р. старезний Фіруз-шах помер, за наступні п'ять років на делійському престолі змінилося п'ять султанів, а останній представник династії Туглакідів Насір ад-дін Махмуд-шах (1393 - 1413) виявив себе абсолютно нікчемним правителем. Руйнівного удару знесиленій імперії завдав жахливий самаркандський войовник Тимур (Тимурленг, Тамерлан).

Коли в 1398 р. Тимур удерся в Індію, проти його непереможних орд Махмуд-шах зумів зібрати лише 10 тис. вояків (решта туглакідської армії билася в той час з узурпатором Нусрат-шахом). Тому результат грудневої битви 1398 р. біля Делі став закономірним. Індо-ісламське військо було розпорошене, а 100 тис. полонених, яких “тимурівці” нахапали в поході, вирізали на очах городян для їхнього залякування. З черепів будували жахливі вежі або для різноманітності замуровували їх у міські стіни, після чого криваву баню влаштували в самому місті. Коли 1 січня 1399 р. Тимур покинув Делі, місто було спалене, всіх талановитих майстрів, хто не втік або не загинув, погнали як полонених до Самарканда, а на розорених індійських землях спалахнули голод та епідемії. Делійський султанат розпався, а після смерті в 1413 р. Насір ад-дін Махмуд-шаха припинила своє існування й династія.


Відродив Делійський султанат Хизр-хан із роду Саїдів (Сеїдів): він претендував на звання нащадка пророка алідського походження й був шиїтом. Напередодні навали Тимура Хизр-хан, будучи делійським намісником у Мультані, повстав проти султанської влади, але був розбитий і втік до Тамерлана. За допомогу в завоюванні Делі “Залізний Кульгавець” призначив його своїм намісником у тому ж Мультані, а коли династія Туглакідів перервалася, в 1414 р. Хизр-хан захопив Делі та оголосив себе султаном, заснувавши четверту делійську династію - Саїдів (1414 - 1451).
Саїди контролювали тепер лише Доаб (дворіччя Джамни й Гангу), Пенджаб і Делі, але й тут панувала руїна, податки не було з кого брати, а державну скарбницю фінансували набіги на сусідів. Спочатку Саїди формально залишалися тимурідськими намісниками, і жах перед могутнім Самаркандом гарантував певну стабільність їхній владі. Але коли в 1434 р. син Хизр-хана Мубарак-шах (1421 - 1434) почав карбувати монети з власним іменем (тобто оголосив формальну незалежність), двірцеві перевороти поновилися. Мубарак-шаха в тому ж році вбили заколотники, а при дворі поряд із тюрками з'явилися гулями-афганці, лідером яких поступово став рід Лоді.
Суннітський тюрко-афганський генералітет остаточно перестав коритися шиїтським владикам, і за правління саїдського султана Ала ад-дін Алам-шаха побутувала приказка, що “влада шаха Алама (“Володар світу”) - від Делі до Палама” (містечко під самим Делі). Тому коли в 1451 р. Алама скинув з престолу афганський генерал Бахлол з роду Лоді, не знайшлося сили, яка б билася за збереження династії. Навіть тюрки, розбещені індійською покірливістю, не змогли конкурувати з грізними дикими афганськими гулямами, і з 1451 р. в Делі запанувала п'ята, остання династія султанату - афганська династія Лоді ( 1451 - 1526).
Опору Бахлол-шаха (1451 - 1489) становили привілейовані загони афганських племен. Його майже сорокарічне правління минуло в безперервних війнах, але результатом стало відродження державної централізації та авторитету влади, забезпечене жахом перед жорстокими афганськими головорізами. Син Бахлола Сікандар-шах (1489 - 1517) продовжив політику батька, довівши до крайньої межі мілітаристську централізацію країни. Для встановлення тотального контролю влади над ситуацією в державі Сікандар відродив розгалужену мережу таємної поліції та донощиків, а тюрко-афганська єдність спиралася на агресивний суннітський фанатизм, спрямований і проти шиїтів, і проти індуїзму як релігійної організації: було зруйновано безліч індуїстських храмів. У 1504 р. Сікандар переніс столицю з Делі до Агри (трохи західніше), звідки збирався розпочати походи з метою розширення султанату, але організувати їх так і не встиг.
Делійський султанат знову піднімався з руїн. Кількість підданих сягнула 15 - 20 млн. У країні працював славетний індо-мусульманський історик Ях'я ібн Ахмад Сірхінді (ХV ст.). Незважаючи на ісламський тиск, продовжувала розвиватись індійська література. Бенгальську літературу прославив поет-крішнаїт Чондідаш (ХV ст.) - автор гімну “Пісня про славу Крішни”; гордістю хіндумовної літератури стали романтичні балади Нарпаті Нальха (ХІV ст.).
У 1517 р. на делійський престол сів Ібрахім-шах Лоді (1517 - 1526). Його пишне коронування одразу засвідчило, що молодий султан відійшов від аскетичних традицій своїх грізних попередників і гроші лічити не любить, але це було півбіди. Біда полягала в тому, що Ібрахім скасував усі привілеї афганців у державі, позбавивши династію етнічної опори. Заявивши, що в правителя не буває родичів та одноплемінників, а є лише піддані та слуги, молодий султан намагався зробити свою владу необмеженою, але втратив і те, що мав. Навіть успішні завоювання не додали йому авторитету, а султанове марнотратство спустошило скарбницю. У середовищі афганської військової знаті спалахнули чвари, а дядько султана Ала ад-дін Алім-хан офіційно звернувся до кабульського Тимурида Бабура з проханням звільнити султанський престол від молодого тирана, і той не примусив довго умовляти себе.
Захіруддін Мухаммед Бабур (1482 - 1530) вважав себе нащадком Тимура й одночасно Чінгіс-хана (по жіночій лінії). Мабуть, від них успадкував цей володар колосальне честолюбство й безліч талантів, серед яких були здібності політика, дипломата, воєначальника, науковця й навіть поета. Наприкінці ХV ст. Бабур після смерті батька сів на престол правителя Фергани, але царював там дуже недовго. Взимку 1499 - 1500 рр. вся Середня Азія (включаючи Фергану) була завойована ордами кочових узбеків, яких привів із межиріччя Уралу й Сирдар'ї інший нащадок Чінгіс-хана - Мухаммед Шейбані.
Розбитий Бабур осів у Кабулі, але царювання над бідною країною з непокірними племенами, яку являв собою тоді Афганістан, його не приваблювало. Отже, похід на Індію був неминучим і без запрошень.
Здійснивши кілька вдалих набігів на Пенджаб (1518, 1524), Бабур повернув своїм воїнам упевненість у власних силах і бойовий дух, що занепав після поразок від узбеків. Дали ці походи й значний фінансовий прибуток. І все ж коли 12-тисячне військо Бабура вирушило наприкінці 1525_р. на Делі, це нагадувало авантюру. Ібрахім Лоді зустрів агресора на Паніпатському полі (біля Делі) у квітні 1526 р., маючи до 100 тис. вояків проти 25 - 30 тис. у Бабура (до якого приєдналися вороги Лоді з числа місцевої афганської та тюркської знаті). Але Бабур мав уже чвертьстолітній досвід полководця, віддане військо фанатиків і вогнепальну зброю, якої не було в його супротивника.
Бій почався атакою делійської кінноти, яку зупинили бабурівські гармати. Шок від їхнього гуркоту паралізував афганців, а коли їх із двох боків обстріляла з луків легка кіннота Бабура, супротивник не витримав. Індо-мусульмани в паніці розбіглися, залишивши на полі битви 15 тис. трупів. Загинув і сам Ібрахім Лоді.
Престол Делі звільнився, і в тому самому році Бабур, захопивши Делі, оголосив себе падишахом (“великим царем”). Делійський султанат упав, а на його руїнах виникла “Імперія Великих Моголів”<$F”Моголами” в Індії називали всіх мешканців Середньої Азії та Афганістану, тобто територій, завойованих у минулому монголами, а їхні землі іменували “Моголістаном”. Оскільки Бабур прийшов до Індії саме звідти, його й усіх новоприбулих стали називати “моголами”.>, засновником якої став колишній ферганський утікач. Столицею імперії Бабур зробив Агру, яку перетворив на неприступну фортецю.
Держава Бахмані (1347 - 1525). За часів руйнівних і безглуздих експериментів делійського султана Мухаммеда Туглака Хуні (1325 - 1351) Декан дедалі більше гнітила залежність від малозрозумілої північної влади. Бездумні побори Мухаммед-шаха спричинили зростання сепаратистських тенденцій в імперії й проголошення в 1347 р. в межиріччі Крішни, Тунгабхадри (південь) і Тапті (північ) незалежної держави, засновником якої став лідер місцевих бунтівних емірів Абу-л Музаффар Ала ад-дін Бахман (1347 - 1358). Він перейняв на себе титул султана, а столицею зробив Ахсанабад (Гулбаргу).
На цих територіях індуїстський елемент завжди був значно могутніший, ніж на півночі, тому концепції індо-ісламського синкретизму посідали відповідне місце в політичній доктрині держави Бахмані. Частково індуїстським (можливо, по жіночій лінії) було й коріння новоствореної династії, про що свідчить її ім'я (“Бахман” походить від слова “брахман”).
Другою особливістю місцевого режиму став відчутний вплив шиїзму на відміну від здебільшого жорстко суннітського Делійського султанату. На Декані кількість пануючих мусульман залишалася занадто малою порівняно з тубільцями, тому всі ісламські елементи мусили триматися спільно й до певного часу заплющувати очі на внутрішньоісламські релігійні чвари.
Стрімке посилення держави Бахмані припало на правління Ала ад-дін Ахмед-шаха (1422 - 1435), який зосередив усі зусилля на розширенні підвладних територій та боротьбі з південноіндуїстською імперією Віджаянагар. Нагнітання ісламістського психозу й пограбування південних індусів забезпечили певну стабільність країні, а багатство державної скарбниці дало можливість султанові збільшити свою армію до 300 тис. вершників (!), 300 слонів і 100 бойових гепардів. Таких сил не мали тоді навіть делійські султани, не кажучи вже про дрібніших мусульманських владик Індії.
Територіально держава Бахманідів охопила землі від Орісси на сході до Аравійського моря на заході й почала претендувати на загальноіндійське домінування. Проте релігійна невизначеність влади, яка попервах становила силу династії (бо консолідувала всіх мусульман і частково індусів навколо султанського престолу), стала причиною її краху.
Основою бахманської армії були переважно тюрки-сунніти, яких у султанаті називали декані, але чиновницький апарат, як і в інших індо-ісламських державах, становили хорасанці-шиїти, що їх у Бахмані прозвали афакі (“чужинці”). Доки династія Бахманідів міцно тримала владу, а релігійні війни сприяли антиіндуїстській консолідації всіх деканських мусульман, шиїто-суннітські чвари залишалися мінімальними. Султанат досяг апогею могутності, символом якої стала нова розкішна бахманська столиця - Бідар. Та релігійно-двірцева ворожнеча між декані й афакі підривала державну єдність, а після смерті лютого Ахмед-шаха Бахмані перетворилася на стрижень внутрішньополітичного життя.
У 1463 р. на бідарський престол сів малолітній Мухаммед ІІІ, але реальним правителем султанату став його візир Махмуд Гаван (1405 - 1481).
Махмуд Гаван народився у Східному Гіляні (південно-західне узбережжя Каспію) в родині впливового місцевого чиновника. Коли сім'я потрапила в опалу, став купцем. У 1455 р. прибув у торговельних справах до Бідара, де сподобався Ахмед-шаху й, будучи шиїтом-афакі, виявив неабиякі таланти чиновника та полководця. Успішно воював з індусами, а в 1463 р. став візирем, здобувши владу ще й завдяки прихильності матері молодого султана.
Махмуд Гаван чимало зробив для зміцнення бахманської державності, обмеження сепаратистських рухів і посилення централізації. В умовах шиїто-суннітського протистояння та наявності значного індуїстського елемента в державі (що аж ніяк не сприяло її консолідації) візир подробив намісництва (з чотирьох зробив вісім), щоб ослабити силу провінційних губернаторів. Лише центральній владі були підпорядковані всі фортеці з гарнізонами, а кожен воєначальник (більшість яких становили декані) відтепер отримував лише стільки державних коштів, скільки реально виставляв вояків, а не безконтрольно багато, як раніше.
Наведення порядку в країні дало змогу Махмудові Гавану продовжити успішні війни з індусами півдня: він кілька разів грабував Віджаянагар, відібравши в цієї індуїстської імперії алмазні копальні Райчуру, захопив і пограбував знаменитий багатствами індуїстський храм Канчі. Попутно Гаван підкоряв і деяких ісламських владик: здобув Гао й завоював Мальву. Поміркована митна політика сприяла активізації бахманської зовнішньої торгівлі, за що Махмуд Гаван дістав прізвисько “пан купців”. Саме в ці часи Індію відвідав тверський купець-посланник Афанасій Нікітін, який залишив безцінні записи своєї подорожі - “Хоженіє за три моря”.
Популярність у країні здобули ідеї бхакті (індо-мусульманського синкретизму), які обстоював хіндумовний поет-ткач Кабір (1440 - 1518). Шедевром бахманідської архітектури гаванівських часів стало бідарське медресе середньоазіатського типу з цегли, облицьованої кольоровими плитками.
Але військова тюркська знать (сунніти-декані) не простила Гаванові його централізаторських владних замашок, а те, що він був афакі, підігріло їхню ненависть до візира.
Тільки-но підріс Мухаммед-шах ІІІ Бахман, декані подбали про те, щоб представити молодому султанові стосунки матері з візирем у найганебнішому вигляді, а потім подали правителю сфабрикований донос на Гавана.
Заколотники на чолі з Малік Хасаном написали від імені візира підроблений лист до правителя сусідньої Орісси з пропозицією вдертися в країну й скинути бахманідську династію, а щоб усе було переконливо, викрали в Махмуда печатку з його монограмою (тугрою) і проштампували донос.
У 1481 р. Махмуда Гавана обезголовили, а на афакі обрушилися репресії. Хитка релігійно-політична рівновага, якою вирізнялася рання історія Бахмані, “канула в Лету”, а з нею розвалилась і єдність султанату. Вже в 1490 р. від неї відпав Біджапур, за ним - Берар та Ахмеднагар, з 1512 р. здобула незалежність Голконда, а в 1525 р. династія Бахманідів упала, і володарем Бідара став колишній бахманідський сановник Касим Барід. На руїнах Бахманського султанату утворилося п'ять незалежних князівств, найсильнішими з яких були Біджапур (узбережжя Аравійського моря, колишня південно-західна окраїна Бахмані) та Голконда (узбережжя Бенгальської затоки в межиріччі річок Крішни й Годаварі).
Основою зовнішньої політики новостворених мусульманських державок залишилася запекла боротьба з індуїстським Віджаянагаром, але новою проблемою ісламських владик стали європейці.
В 1498 р. до південноіндійського порту Калікут (Малабарське узбережжя Аравійського моря) вперше прибула ескадра португальців на чолі зі славетним мореплавцем і піратом Васко да Гамою, якого привів до Індії арабський лоцман Ахмед ібн Маджид. Відкриття прямого морського шляху з Європи до Індії навколо Африки стало складовою частиною Великих географічних відкриттів, з якими пов'язаний початок нової європейської історії. Проте для Індії ця звістка не була втішною. До ескадри Васко да Гами невдовзі приєднались інші португальські пірати - Кабрал і Альфонсу д'Альбукеркі, кораблі яких почали грабувати купців в Аравійському морі, здійснювати спустошливі набіги на західне індійське узбережжя. В 1510 р. португальці відібрали в Біджапуру острів Гоа, який зробили, разом з Ормузом (Перська затока), Малаккою й фортецями на Молукках і Цейлоні, базою португальської колоніальної експансії в регіоні. Оснащені вогнепальною зброєю, високодисципліновані, бідні, а тому надзвичайно пожадливі та жорстокі загони європейських піратів, яких підтримував португальський королівський двір, швидко довели свою перевагу над численними, але гірше озброєними й погано організованими арміями індійських держав - як ісламських, так і індуїстських. Економіка Сходу ще продовжувала динамічно розвиватися, а добробут його населення ще був вищим за європейський, але військово-технологічна перевага Заходу вже давалася взнаки, і першою в Азії це відчула Індія.
Якщо в боях з індусами мусульмани ще здобували перемоги (в 1565 р. п'ять ісламських держав Декану, об'єднавшись, розгромили віджаянагарське військо на р. Крішна - битва при Талікоті, після чого Віджаянагар тимчасово розпався), то подібний антипортугальський союз 1570 р. не приніс успіху. 300 тис. індо-мусульман так і не зуміли відбити в португальців Гоа.
Із колишніх бахманських володінь динамічно розвивалася лише Голконда. Її торгівля, орієнтована насамперед на країни Південно-Східної та Східної Азії, менше потерпіла від португальських піратів, поливне рисівництво давало непогані врожаї (до трьох на рік), а фінансову стабільність гарантували славетні алмазні копальні. Голконда славилася своїми тканинами, чудовою сталевою зброєю, а внутрішній спокій забезпечував відносно високий статус афакі й індусів (серед останніх траплялися навіть багаті купці та лихварі). Правляча династія Кутб-шахів вирізнялася релігійною терпимістю й потягом до мистецтва, а правитель Мухаммед Кулі Кутб-шах (1580 - 1611) став класиком урдумовної поезії в жанрах перської поетики (газель, касида, рубаї, месневі, марсія). Його колега-сусід та сучасник володар Біджапуру Аділь-шах Ібрахім (1580 - 1627) теж славився як поет і меценат, але відсутність релігійного проісламського фанатизму якісно відрізняла внутрішню ситуацію в Голконді від її найближчих сусідів.
Гальмували розвиток деканської економіки варново-кастова система, грабіжницька торгівля скакунами й португальське піратство, а політичні, релігійні та етнічні чвари становили перешкоду новому возз'єднанню. Тому коли з півночі на Декан прийшли Великі Моголи, більшість місцевих царств була ними завойована, а решту дорозорили в ХVII_ст. набіги маратхів. Лебединою піснею незалежної ісламо-деканської культури став знаменитий біджапурський мавзолей Ібрахіма Рези (ХVII ст.). Останні ісламські держави Декану підкорилися моголам наприкінці ХVII ст.

Держава Гуджарат (1398 - 1572). Унаслідок тимурівської навали на Індію постав іще один незалежний від Делі мусульманський султанат, який створив колишній делійський намісник Гуджарату (Західна Індія) ісламізований індус Зафар-хан. У 1398 р. він оголосив незалежність, заснувавши власну султанську династію Танк.


Економічно Гуджарат був одним з найрозвинутіших країв Індії. Індиго та цукрова тростина становили основу аграрного сектора країни, гуджаратські бавовняні й шовкові тканини, тафта й оксамит славилися за межами Індії, а місцевий порт Камбей залишався найбільшим центром трансокеанічної торгівлі на західному індійському узбережжі. В Гуджараті осіли в VІІ ст. зороастрійські перси - біженці від арабів-мусульман (парси), які полегшували контакти Гуджарату з Персією, а терпимість влади до індусів (сама династія була індійського походження) забезпечувала соціальну стабільність.
Гуджаратський султан Ахмед-шах І (1411 - 1442) створив регіональну систему адміністративного управління та провів кілька успішних воєн з раджпутами на своїх північно-східних кордонах, а динамічний розвиток економіки збагачував державну скарбницю. Символом гуджаратської могутності стала нова столиця країни, яку султан заснував у 1411 р., назвавши її на свою честь Ахмедабадом. Населення красуні-столиці швидко зростало й невдовзі досягло 600 - 900 тис. мешканців, а місцева мечеть Сіді-Саїд (ХVІ ст.) з найтоншими різьбленими ажурними віконними решітками стала гордістю гуджаратської архітектури.
Політику жорстокої централізації та зовнішньополітичної експансії продовжив Махмуд I Бегара (1458 - 1511). За його правління Гуджарат суттєво розширив свої володіння на сході, а всередині країни були захоплені та зруйновані неприступні фортеці Гірнар і Чампанір - осередки децентралізаторського сепаратизму провінційних намісників.
Серйозний опір чинив Гуджарат європейській колоніальній агресії. Уклавши союз з Єгиптом (держава мамлюків), Махмуд Бегара знищив португальську флотилію в порту Чаул, але в 1505 р. допомогу своїм піратам надав лісабонський двір: у 1505 р. Франсішку Альмейда призначили віце-королем португальських володінь в Індії, а для підтримки метрополія вислала додаткові резерви. В 1509 р. біля Діу Альмейда потопив союзний гуджарато-мамлюцький флот, і заради перемир'я султан віддав колонізаторам порт Діу в цілковите володіння.
Португальське піратство суттєво підірвало економічні позиції Гуджарату на морі, тому наступний султан Бахадур-шах (1526 - 1537) вирішив компенсувати це масштабними завоюваннями на суші. Об'єктом агресії стали войовничі раджпути, центром яких була неприступна фортеця Чітор. Опір гуджаратцям очолила мати малолітнього чіторського раджі Джавахір Бай, але сили виявилися нерівними, і в 1534 р. опір раджпутів зламали. Джавахір Бай загинула при обороні Чітора, після чого всі чоловіки-раджпути одягнули святкове шафранове (жовте) вбрання й кинулися в атаку. Загинули всі, жоден раджпут не здався в полон, а їхні жінки за раджпутським звичаєм здійснили джаухар (колективне самоспалення з дітьми живцем), щоб не потрапити до рук мусульман. Шоковані гуджаратці покинули спалений, але не підкорений Чітор. Прибутків ця війна не дала, а раджпути невдовзі знову зажили самостійно.
Останнього удару Гуджарату завдали моголи. Їхньою першою навалою вирішили скористатися португальці, які вдарили Бахадур-шахові в спину. Для врегулювання спірних питань та зосередження сил проти моголів султан прибув на португальську ескадру для переговорів з Альмейдою, де був у 1537 р. зрадницьки вбитий. Після смерті Бахадур-шаха жодного законного спадкоємця не залишилось, і Гуджарат поринув у двірцеві усобиці, ускладнені загальним господарським регресом. У 1572 р. Гуджарат завоювали армії могольського падишаха Акбара.
Держава Віджаянагар (1336 - 1670). Період розвалу Делійського султанату в часи безумного правління Мухаммед-шаха Туглака (1325 - 1351) породив ще одну велику державу, засновниками якої стали делійські намісники крайніх південних володінь імперії Харіхар і Букке. Ісламізація майже не торкнулася Південного Індостану, тому навіть на високі посади місцевих намісників делійські султани змушені були призначати індусів, і тільки-но могутність султанату послабшала - земля тамілів першою звільнилася від мусульманського панування. В 1336 р. Харіхар та Букке з роду Сангама перестали коритися далекому делійському володарю і, заснувавши на березі річки Тунгабхадри сильну фортецю Віджаянагар (“Місто перемог”), почали активно розширяти власні володіння. Назва столиці дала ім'я державі, що охопила в 70-х роках XIV ст. весь південь Індостану до річки Крішна на півночі.
Віджаянагар став єдиною на той час корінною індійською державою, де індуїзм знову здобув статус панівної релігії, а державність будувалася на тамільському етнічному фундаменті.
На чолі імперії стояв махараджа, але вплив ісламських традицій відбився в політичній структурі Віджаянагару. Так, владні повноваження махапрадхани (першого міністра) відповідали функціям мусульманського візира. В країні був створений високоцентралізований та надзвичайно розгалужений управлінський апарат - як у центрі (державна рада, міністерства, відомства), так і в провінціях (куди махараджа особисто призначав на 2 - 3 роки намісників). Значну автономію зберігала сільська община, але з'явилися вже виключно державні землі та система араманайаків (мілітаристських земельних пожалувань на кшталт мусульманських ікта). Податки були зафіксовані на рівні 1/3 врожаю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка