Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка43/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   48
Формування міцних державних інститутів сприяло посиленню Віджаянагарської імперії і якісно відрізняло її від усіх попередніх індуїстських держав, головною вадою яких була в минулому неодмінна аморфність і нестабільність будь-яких політичних утворень. Індуси вперше спробували побудувати свою індуїстську імперію з використанням структурних принципів ісламського державного організму. Шлях цей виявився надзвичайно продуктивним, а досвід створення індуїстської варново-кастової держави з владним апаратом мусульманського зразка - унікальним.
100 років махараджі Віджаянагару успішно керували Південним Індостаном, а їхні війни з Бахманідами йшли з перемінним успіхом. Друге народження переживав індуїзм: міста Віджаянагар, Чідамбарам, Рамесварам, Мадураї, Веллур, Срірангам були в XV - XVI ст. перенасичені кам'яними храмами-монстрами з лісом колон, рясніли зображеннями реальних і фантастичних тварин, рослин, чудовиськ та людських постатей.
Видатним політичним, культурним центром Південного Індостану стала віджаянагарська столиця, населення якої сягнуло 350 тис. мешканців. Зразковий порядок у цьому колосальному макрополісі забезпечували 12 тис. вояків міської варти (поліції), які утримувалися за рахунок прибуткового податку з публічних домів міста (цей податок на проституток становив 12 тис. золотих монет на день). Така оригінальна система фінансування столичних органів правоохорони зробила їх безплатними для держави, а прибутки від значного експорту (тканини, корали, мідь, ртуть, шафран, опіум, сандалове дерево, камфора, перли, раби, слони тощо) махараджі спрямовували на утримання пишного двору, будівництво палаців, храмів, оборонних споруд та на закупівлю коней для армії, що дало змогу поступово виправити ситуацію на фронтах.
У 1486 р., після вдалих воєн Махмуда Гавана, Бахманіди здійснили останній переможний похід на південь. Поразки підірвали авторитет династії, і її ліквідував видатний віджаянагарський воєначальник Нарасімха Салува. Скориставшись ослабленням Бахмані, він повернув Віджаянагару втрачені в минулому землі, та після його смерті сини войовника-махараджі побилися між собою. Відбувся новий переворот, і в 1505 р. ще один полководець Віра Нарасімха став імператором Віджаянагару, започаткувавши династію Тулува (1505 - 1565).
Апогею могутності Віджаянагар досяг за правління Крішнадевараї (Крішни Дева Раджі, 1509 - 1529), який відбудував централізований державний апарат, упорядкував збирання податків і уклав союз з португальцями, через яких індуїстська імперія отримувала багато коней із Персії та Аравії. Водночас європейці, які вже контролювали торгівлю в Аравійському морі, різко обмежили на прохання Крішнадевараї експорт коней до ісламських султанатів Декану. Кіннота залишалась основою тогочасних індійських армій, тому така торговельна політика сприяла відчутним воєнним перемогам індусів над мусульманами. До цього треба додати, що за великі гроші португальські найманці охоче служили в армії Віджаянагару, що зробило її якісно сильнішою від північних конкурентів, бо з європейцями прибула їхня вогнепальна зброя. Решту війська становили малабарці войовничої касти наїрів та найманці з ланкійського царства Канді.
Професійна армія здобула гучні перемоги й швидко окупила витрати на її утримання воєнною здобиччю. В країні динамічно розвивалися сільське господарство, зовнішня торгівля та лихварство (останнім займались індуїстські храми - своєрідні віджаянагарські банки, які брали за кредит 5 % річних)5.
Зажив слави Крішнадеварая й на ниві літератури: писав вірші мовою телугу, яку вважав “найкращою з мов”, але його спадкоємець Ач'юта (1530 - 1542) дуже поступався своєму попередникові в талантах політика й воєначальника. Спаливши на траурному багатті з тілом великого попередника 3 тис. його дружин і наложниць, Ач'юта швидко втратив контроль над країною, а після його смерті реальним володарем імперії став махапрадхан Рама Рай, на безсилу маріонетку якого перетворився махараджа Садашива.
Чвари ослабили державу Віджаянагар, і коли в 1565 р. коаліція п'яти ісламських владик Декану розбила індусів при Талікоті, Рама Рай сховався і зник, а мусульмани зруйнували й спалили індуїстську столицю. Новим махараджею став брат Рама Рая - Тірумала - засновник останньої віджаянагарської династії Аравіду (1565 - 1670).
Найвидатнішим правителем династії Аравіду був Венката II (1586 - 1614) - геніальний полководець, жорстокий та підступний політик, якому вдалося ненадовго відродити імперію в її колишніх кордонах. Але ситуація трималася вже надзусиллями: експортний потенціал Південного Індостану вичерпався, не вистачало грошей на коней та найманців, а сформувати велику боєздатну армію із самих індусів було неможливим з відомих кастових причин. Тому смерть Венкати II стала каталізатором остаточного розпаду імперії, махараджі якої не мали грошей. Усобиці та двірцеві інтриги перетворилися на норму життя віджаянагарської верхівки, а за правління останнього махараджі Шріранги II (1642 - 1670) землі Віджаянагару захопили й поділили між собою Біджапур і Голконда. Життя своє Шріранга II закінчив як нахлібник своїх колишніх васалів.

“Імперія Великих Моголів” (1526 - 1754). XV - XVI ст., незважаючи на політичні конфлікти, стали епохою стрімкого культурно-господарського піднесення Північної Індії. За винятком посушливої Західної Індії (де процвітали ремесла й торгівля, особливо в Гуджараті), по всій Індо-Ганзькій рівнині збирали два, а подекуди - три врожаї на рік. Вирощували високоврожайний рис (21 сорт!), пшеницю, ячмінь, горох, сочевицю, безліч садових, городніх та баштанних культур. Розширювалися посіви бавовнику, індиго, цукрової тростини, джуту (для вироблення першокласної джутової олії), шовковиці - бази шовківництва. Позначки 45 - 50 млн сягнуло загальне населення Індійського субконтиненту. Нормальним явищем стали міста з 200 тис. мешканців (Патна, Делі, Лахор, Масуліпатам тощо).



Бурхливо розвивалась історична наука (Абу-л Фазл, XVI ст., Бадауні, XVI cт.), а персомовну літературу Індії прославили вірші та прозові спогади падишаха Бабура (“Бабур-наме”). Розквітли національні індійські літератури: варто згадати проповідника, автора священної книги сікхів (різновид руху бхакті) “Адігрантх” Нанака (XV - XVI ст.); бенгальських поетів: реформатора Чайтанью (XVI ст.) і крішнаїта-одописця Гобіндодаша (XVI ст.); унікального хіндумовного любовного лірика Відьяпаті (XIV - XV_ст.).
Ставши падишахом такої країни, Бабур здійснив свою мрію, але владу треба було відстояти. Останній опір вояків Делійського султанату очолив брат покійного Ібрахіма Лоді_ - Махмуд. На допомогу він запросив войовничих раджпутів, пообіцявши їм у нагороду право грабувати колишніх підданих султанату, і раджпутський правитель Рана Санга вирушив у похід, маючи 120-тисячне військо.
Бабур не дав об'єднатися ворогам. Нечисленних махмудівців розбили й вигнали в джунглі Бенгалії, де їх добили жахливий клімат і місцеві царки, а раджпутів падишах зустрів біля Сікрі в 1527 р. Долю битви знову вирішили бабурівські гармати, які впритул розстріляли атакуючих пішки раджпутів. Решту справи зробила кіннота. Долина Гангу залишилася за Бабуром, де він правив до 1530 р.
Будуючи могольську державність, перший падишах запровадив систему джагірів (земельних пожалувань своїм воякам за зразком ікта), а в чиновницький апарат залучив індусів, які краще знали місцеві традиції та максимально можливі обсяги зборів з кожного регіону долини. Індуси не вирізнялись особливою бунтівливістю, а за умов, коли загальний обсяг податків зменшився порівняно з часами Делійського султанату, відчуття дискомфорту в підданих значно зменшилося. Державна машина Могольської імперії запрацювала стабільно, і по смерті Бабур залишив своєму синові Хумаюну невелику, але міцну імперію, що охопила Афганістан, Пенджаб і Ганзьку долину.
Хумаюн виявив себе хоробрим полководцем, чудово знав класичну перську літературу, але не мав здібностей політика, погано знався на людях, вирізнявся нестямним сластолюбством і, на завершення, був хронічним наркоманом (курив опіум). Така людина не могла втримати хиткий корабель влади, а спроба завоювати Гуджарат скінчилася невдачею. В 1540 р. проти Хумаюна відкрито збунтувався його бенгальський намісник Шер-хан Сур (“Сонячний лев-хан”). Дві битви біля Біхара падишах програв і втік до Сінду, де одружився з 14-річною дочкою місцевого воєначальника. Від цього шлюбу в 1542 р. народився майбутній падишах-реформатор непереможний Джелал ад-дін, який увійшов в історію під іменем Акбар (“Великий”).
Шер-хан захопив у 1540 р. Делі й оголосив себе Шер-шахом. Правив він недовго (1540 - 1545), але встиг багато зробити для відновлення державної єдності та централізації. Опорою влади знову стали афганські войовничі роди, до яких належала родина Сур. Прискіпливої ревізії зазнала система джагірів: права їхніх володарів (джагірдарів) надалі перевірялися на щорічних військових оглядах. Створення нових джагірів припинили, а решту найманого війська перевели на жорсткий грошовий оклад. Стабільними, але диференційованими залежно від якості грунтів стали за правління Шер-шаха податки. Щонайменші непокора або прояви сепаратизму нещадно придушувалися владою.
Відчувши силу, Шер-шах спробував розширити кордони імперії, але при облозі раджпутської фортеці Каланджар енергійний “Лев-шах” безглуздо загинув від вибуху власного складу боєприпасів, куди потрапило рикошетом ядро після невдалого залпу його ж артилерії. Пишне поховання Шер-шаха завершилося спорудженням восьмикутного красеня-мавзолею павільйонного типу в Сасарамі, але з шахом померла і єдність афганської військової знаті. 10 років за владу над Ганзькою долиною билися чотири претенденти, чим скористався Хумаюн, точніше, його енергійний полководець туркмен Бейрам-хан.
Хумаюн знайшов притулок у сефевідського шаха Тахмаспа в Персії, але грошей син Бабура не мав, тому почував себе дуже принижено. Коли до нього дійшли звістки про смути в Індії, цей безвольний наркоман не наважився боротися за повернення престолу, але Бейрам-хан звернувся до всіх, хто мріє про славу й багатство, із закликом вступати в армію моголів. Різноплемінне військо головорізів-авантюристів зібралося досить швидко (туди входили тюрки, перси, узбеки, туркмени, афганці), й хоча платити падишах не міг, усім їм обіцяли казкову здобич в Індії. В 1555 р. ця багатотисячна банда рушила в похід. У тому ж році вона здобула Делі, але Хумаюнові довго правити не судилося: накурившися чергового разу опіуму, він упав з мармурових сходинок і розбився на смерть. У центрі Делі йому побудували оригінальну купольну усипальню, а на престол сів 13-річний Джелал ад-дін Акбар. Регентом при ньому (тобто реальним владикою) став Бейрам-хан.
Основним супротивником моголів, як і раніше, були індійські афганці, яких очолив воєначальник одного із Сурів - ісламізований індус Хему. Вирішальна битва 1556 р. на історичному Паніпатському полі почалася для Хему успішно, але в розпалі двобою йому в око потрапила випадкова стріла, від якої Хему впав зі свого командирського слона. Побачивши, що полководець упав, його армія миттєво розбіглася, бо більшість вояків становили найманці (а якщо немає командира - хто платитиме за службу?) - й моголи знову перемогли.
Почалося довге правління падишаха Акбара (1556 - 1605).
Спочатку імперією правив Бейрам-хан, але він, хоч як це дивно, будучи туркменом, сповідував шиїзм (як і його колишній патрон Хумаюн, котрому шиїзм дозволяв наркоманію). Зрозуміло, що на всі впливові державні посади всесильний регент теж ставив шиїтів, чим заслужив палку ненависть тюркського суннітського воїнства. В 1560 р. Бейрама скинули й зарізали, а до влади прорвалася суннітська кліка узбеків - родичів акбарівської годувальниці. За кілька місяців їхнього домінування моголи встигли завоювати невелику державу Мальва (правитель якої Баз Бахадур боягузливо втік, а його фаворитка - індійська танцюристка Румпаті - покінчила з собою), проте на цьому епоха клік завершилася, бо керівництво державою взяв на себе 18-річний Акбар.
Акбар був надзвичайно хитрим політиком та дипломатом, умів добирати здібних і, що важливіше, вірних виконавців, але найбільшої слави зажив завдяки унікальній для східного деспота жадобі знань. Єзуїт дю Жарі, який знав Акбара особисто, писав про його бетонну впертість і засвідчував, що “невтомний розум цієї людини ніколи не задовольнявся однією відповіддю, але постійно розпитував далі”6.
Боротьба з непокірними вимагала пошуку союзників, і Акбар, відкинувши забобони, поповнив свій гарем кількома раджпутськими княжнами, після чого частина раджпутів пішла служити моголам, а раджпутів-”незалежників” Акбар нещадно вирізав, здобувши в 1568 р. штурмом Чітор. Нерви в падишаха виявилися міцнішими, ніж у гуджаратського Бахадур-шаха, тому джаухар Акбара не злякав, і землі раджпутів були приєднані до імперії. Наступною жертвою став Гуджарат, де після зрадницького вбивства португальцями в 1537 р. султана Бахадур-шаха тривали безперервні усобиці: в 1572 р. моголи захопили всі багаті торговельно-ремісничі центри Західної Індії. Ще два роки чинила опір Бенгалія, та й її Акбар завоював.
Влада не дуже втручалася у внутрішні справи сільських общин індусів, але чиновники всіляко спонукали селян розширяти посівні площі, а податки були жорстко зафіксовані на 1/3 врожаю. Це багато, проте індуси з такою ставкою звиклися й не бунтували.
Знову зміцнилася в імперії система джагірів, але обсяги халіси (землі виключної державної власності) суттєво збільшилися внаслідок конфіскацій у розгромлених політичних супротивників. Що ж до приватного привілейованого землеволодіння (вакф, мульк) - його держава всіляко обмежувала, й обсяг таких територій не перевищував 3% орних земель у країні.
У містах знову розквітли своєрідні індійські ремесла, лихварство (900 % річних) і зовнішня торгівля, чому сприяло зменшення митних зборів до 1,5 % вартості товару та введення єдиних для імперії грошової системи й мір виміру.
За правління Акбара під впливом традицій шиїтського Ірану в Індії склалася своя школа мистецтва живописної мініатюри. Його започаткували іммігранти з Персії - Абу ас-Самад (? - 1593) та азербайджанець Мір Сеїд Алі (XVI ст.), а невдовзі з'явилися свої, місцеві майстри: придворний мініатюрист Акбара Басаван (XVI - XVII ст.) та віртуоз колориту й багатого декору (і це в мініатюрі!) Фаррук-бек (1547 - 1615).
Найбільшу славу здобув Акбар своєю релігійною реформою, метою якої було розширення соціальної бази режиму. Вже в 1564 р. падишах скасував джизью ( подушну подать з усіх немусульман імперії).
Шалений опір мусульманських ортодоксів змусив Акбара звернутися до перевіреного політичного методу перенесення уваги: імперію охопили мілітаристський чад і великодержавна пропаганда. Символом владної величі стала нова столиця, яку падишах наказав збудувати на місці перемоги Бабура над раджпутами Рани Санги. Цей унікальний архітектурний комплекс, споруджений з червоного пісковика, назвали Фатехпур-Сікрі (“Місто перемог”), та коли місто розрослося, з'ясувалося, що в околицях катастрофічно не вистачає води для городян. Фатехпур-Сікрі в 1684 р. покинули, повернувши столицю в Агру, але своєї мети Акбар досяг: знесилена двома переселеннями мусульманська верхівка надовго вщухла.
Наступним кроком стало проголошення в імперії політики “загального миру” й припинення будь-яких переслідувань або правових обмежень щодо немусульман. Аби запобігти антивладним заколотам мусульман-джагірдарів, систему джагірів ліквідували ще в 1574 р., перевівши все військо на грошове утримання з бюджету. Землі повернули в халісу. Пізніше Акбар поновив джагіри, але джагірдари поводилися надалі значно спокійніше.
Всі ці новації викликали серед панівної мусульманської страти суспільства масове невдоволення, яке вилилось у 1580 р. в антиакбарівське повстання, очолене шейхами. Заколотники оголосили Акбара “єретиком”, і лише крайнім напруженням сил та жорстоким терором падишах придушив бунт. Ця подія остаточно підштовхнула Акбара до реалізації ідеї створення нової релігійної системи, яку він назвав дін-і-ілахі (“божественна віра”).
Ідея була простою та привабливою: взяти все краще, істинне від найавторитетніших релігій і створити на цій базі єдину синкретичну “правильну” віру. До розробки філософських, етичних та онтологічних аспектів дін-і-ілахі залучили знавців ісламу, християнства, іудаїзму, індуїзму, буддизму й парсизму (зороастризму), але злиття “розумних” елементів породило фактично нову спробу індо-мусульманського ідейного синтезу. “Божественна віра” визнавала існування єдиного бога, вітала будь-яку скульптуру й живопис, забороняла полігамію, обіцяла прихід месії та страшний суд, містила концепцію переселення душ і звеличувала Акбара як “найсправедливішого правителя”, а її обрядовий бік являв собою мішанину індуїстських та мусульманських традицій. В імперії була проголошена цілковита віротерпимість і свобода совісті, але проти релігійних фанатиків (насамперед проти агресивних ісламських ортодоксів) Акбар діяв швидко й репресивно: непримиримих шейхів відправили на заслання, а їхні мечеті закрили. Логічним продовженням цієї політики стало призначення візирем імперії чистокровного індуса Бірбала - велеречивого й хитрого політика, людину високого зросту, з темною шкірою та обличчям, пошкодженим віспою. Вперше в історії “Імперії Великих Моголів” її державний апарат очолив тубілець, який, звичайно, енергійно впроваджував акбарівські реформи в життя.
Штучність і суб'єктивістська спрямованість визначили нежиттєздатність дін-і-ілахі, тому після смерті свого засновника “божественна віра” швидко стала надбанням дрібної секти, про яку невдовзі забули. Соціальна верхівка її не сприйняла, але дух віротерпимості зробив постать Акбара символом релігійного миру й злагоди для всіх наступних поколінь Індії.
Релігійні пошуки сприяли виникненню нових літературно-філософських течій. Зокрема, ще одною спробою індо-ісламського синтезу став сікхізм, динамічне поширення якого теж припало на правління Акбара.
Заснував сікхізм син багатого пенджабського торговця з касти брахманів Нанак (1469 - 1539). Секта була побудована на засадах жорсткої теократичної вертикалі на чолі з гуру (“вчителем”), а її таємні догмати залишилися мало відомими. Нанак теж намагався об'єднати все найкраще, що є в індуїзмі та ісламі, визнавав єдність бога, заперечував полігамію, касти та релігійні ритуали. Сікхи не сприймали харчові табу, а покійників ховали, а не спалювали, як індуси. По смерті Нанака кількість сектантів не перевищувала 100 тис. адептів, тому сікхізм був невеликою (за індійськими масштабами) релігійною течією Пенджабу. Проте Акбарові ідеї Нанака сподобалися. Падишах подарував секті землі навколо Амрітсара, де сікхи викопали священний ставок і побудували свою святиню - “Золотий храм”. Тут вони поклонялися священній книзі “Грант-сахіб”, залишаючися мирною релігійною течією.
В країні відродився інтерес до класичної індійської літератури: славетний поет Тулсі Дас переклав мовою хінді “Рамаяну” (1575).
Релігійна терпимість Акбара містила в собі й певну небезпеку. В імперії активізувалися радикальні секти (рошданіти в Афганістані, махдісти в Доабі тощо), які проповідували майнову рівність і закликали провести перерозподіл доходів на засадах егалітаризму, але влада їх жорстоко переслідувала.
Завершивши глобальні реформи, Акбар знову зайнявся зовнішньою політикою. Його генерали (Тодармал, Ханханан, Джаганнатх, Прасад) рвались у бій, і падишах їх більше не стримував. У 1586 - 1589 рр. моголи захопили Кашмір, який славився килимами, шафраном, бавовною, прохолодним кліматом і дивовижними озерами, тому став для падишаха місцем щорічного літнього відпочинку. В 1590 - 1601 рр. вояки Акбара завоювали Сінд, Оріссу, Кандагар (відбили в Сефевідів), Ахмеднагар і навіть неприступне місто-фортецю Доулатабад, чим почали завоювання Декану.
“Імперія Великих Моголів” перебувала в зеніті слави, але за реформи треба платити, тому останні роки акбарівського царювання виявилися непростими. Мусульмани не змирилися з утратою своїх привілеїв, розкіш і невпинна релігійно-ідеологічна чехарда розклали армію, а коли падишах почав дихати на ладан, проти нього збунтувався син Селім, який очолив партію ісламських ортодоксів. Смерть Акбара (1605) перервала його оригінальні реформи. Не стало й візира Бірбала, який іще раніше загинув у поході на пуштунів. На Індію чекала реісламізація.
На престол сів Селім, коронувавшися під іменем Джахангір (джехангір - “завойовник світу”, 1605 - 1627). Більшість реформ його батька була скасована, дух віротерпимості забутий, мусульманські привілеї й полігамія поновлені, а сам молодий падишах звернувся до шиїзму, який давав йому моральне право пиячити, слухати музику та вживати наркотики. Легендарними стали похітливість і жорстокість Джахангіра.
Останньою надією колишніх акбарівських соратників на збереження реформаційних здобутків попереднього правління був старший син Джахангіра - Хусру. Його підтримали сікхи, джагірдари-індуси та реформаційне крило мусульман, але царевич не зумів замінити свого покійного діда. Абсолютну перемогу ісламським ортодоксам гарантувала підтримка збройних сил імперії, кістяк яких становили переконані у своїй зверхності над “невірними” мусульмани. Урядові сили розпорошили заколотників, Хусру заарештували й за наказом батька осліпили, а його провідних прибічників стратили.
Зміцнивши владу, Джахангір негайно поновив завоювання і здобув на цій ниві гучні перемоги. Моголи дозавоювали Північну Індію, придушили сепаратистсько-егалітарний рух рошданітів в Афганістані, захопили Бенгалію й північну частину Декану, а південноіндійські мусульманські султанати (Ахмеднагар, Біджапур, Голконда) після ряду поразок змушені були сплатити імперії велику контрибуцію.
Хитріше повели себе сікхи. Їхнього п'ятого гуру Арджана стратили за участь у заколоті Хусру, тому наступний гуру Хар Гобінд визвався добровільно служили в могольському війську, але своїх адептів перетворив на вкрай мілітаризовану секту. Колишні мирні сектанти навіть ззовні стали виявляти войовничість: кожен сікх (“учень”) відтепер носив кірпан (кинджал), а до свого імені додавав залежно від статі слово сінгх (“лев”) або каур (“левиця”). Обдурити падишаха не вдалося: Хар Гобінд був заарештований і провів в ув'язненні 12 років, але каральні експедиції проти наелектризованих і мілітаризованих сікхів відчутних результатів не дали.
Нестримна територіальна експансія посварила моголів із португальцями, та Джахангір не пішов шляхом бeзкомпромісної боротьби з колонізаторами, як-от Корея, Японія, Ефіопія або Таїланд. Падишах став підтримувати португальських конкурентів - англійців та голландців, що поклало початок колоніальному поневоленню Індії. В 1613 р. англійцям подарували Сурат - перший центр англо-голландської колоніальної торгівлі на субконтиненті, а в Гуджараті (економічно найрозвинутішому краї імперії моголів) з'явилися перші індійські купці-компрадори (пов'язані з іноземцями), серед яких виділялася постать “найбагатшої людини тогочасного світу” Вірджі Вора (Бохра).
Джахангір тішився безмежністю своєї влади, проте фінал його царювання не став щасливим. У боях із султанатами Декану неабиякі військові здібності виявив другий син Джахангіра. За це падишах призначив його спадкоємцем престолу й подарував ім'я Шах Джахан (шах-джехан - “правитель світу”), та двірцеві таємниці ледь не змінили політичну ситуацію в державі.
На схилку років Джахангір пережив фатальне кохання, що часто буває в старезних вождів. Цілковиту владу над імператором захопила його улюблена молода дружина-фаворитка Нур-Джахан (Нур-і-Махалль - “Світло гарему”, “Зірка гарему”). Ця абсолютно неосвічена, надзвичайно хитра, жорстока й шалено красива інтриганка штовхала до влади власного малолітнього сина Шахріяра. Джахангір під впливом вина, опіуму та її краси остаточно перетворився на безвольну маріонетку, що загрожувало Шах Джаханові втратою престолу - і в 1622 р. він збунтувався проти батька.
Урядове військо швидко розбило заколотників, і Шах Джахан, якого батько дуже любив, зумів принижено вимолити собі пощаду. Та це був лише початок смут: слідом збунтувалися невдоволені чванливістю мусульман раджпути (найбоєздатніша частина могольського війська), причому їхній лідер Махаббат-хан навіть узяв падишаха в полон. Лише крайніми заходами, вирізавши 2 тис. раджпутів, могольським мусульманам-гвардійцям удалося звільнити імператора. Таких нервових стресів Джахангір не витримав і в 1627 р. помер: трон здобув Шах Джахан (1627 - 1656). Першим наказом нового падишаха стала команда вирізати всіх його родичів, щоб не було конкурентів, і поховати тіло батька в Лахорі, де той полюбляв за життя відпочивати.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка