Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка6/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48
“Нові закони” дістали неоднозначну оцінку в китайському суспільстві. Лихварі втратили свої проценти, фіксовані ціни викликали тотальний дефіцит товарів, занепала торгівля, а з нею - ремесла й аграрний сектор, що підірвало фінансову систему (зменшилася кількість податків). Верхівка втратила значну частину прибутків, а заплутана система законів зробила майже неможливим вирішення будь-якої проблеми. Раніше діяв закон хабара, тепер хабарництво зліквідували, але нової системи вирішення поточних справ для підданих реформатори не створили. Непрофесійна армія швидко втратила боєздатність. Життя стало нестерпним для всіх категорій населення, тож коли 1085 р. імператор Чжао Сюй помер, Ван Аньши дали відставку, а політику “нових законів” згорнули. Китай повернувся до прогнилих старих порядків. Катастрофічно погіршилося й зовнішньополітичне становище імперії: на початку XII ст. під ударами чжурчженів (тунгусомовних предків маньчжурів) упала киданьська імперія Ляо.
Протоманьчжури утворили свою державу (“Золоту” імперію Цзінь) у 1115 р., і спочатку Суни, які вважали своїм основним ворогом киданів, діяли з чжурчженями як союзники, спільно руйнуючи “Залізну” імперію Ляо. Та коли в 1125 р. киданьська держава була знищена, китайці зрозуміли свою помилку: замість ворожої, але не дуже активної імперії Ляо над північними кордонами Сунської держави нависла могутня й агресивна молода імперія чжурчженів. Фантастичні багатства Китаю вабили чжурчженьських мисливців і рибалок, а Суни своєю пихатістю та порушенням попередньо укладених угод дали чудовий привід до вторгнення: наприкінці 1125 р. чжурчжені вдерлися в Китай.
Реформована сунська армія (народне ополчення) виявилась абсолютно неспроможною боронити вітчизну від агресорів. На початку 1127 р. чжурчжені захопили сунську столицю Бяньцзін, а здеморалізовані недобитки сунських військ поголили собі голови, переодягнулися в чорні чжурчженьські халати й почали грабувати столичних мешканців разом із агресорами. Імператор Чжао Хен (Цинь-цзун) потрапив у полон до чжурчженів, а з міста цзіньці взяли фантастичну контрибуцію: 10 млн відрізів шовку, 1 млн зливків золота, 10 млн зливків срібла. З міста було вивезено сотні лікарів, музикантів, астрологів, євнухів та ін. Вся північна частина Китаю до річки Хуанхе (1/3 країни) була окупована “варварами”. З усієї імператорської родини пощастило врятуватися лише синові попереднього “Сина Неба” Чжао Гоу (принц Кан). Він урятував від загибелі династію, ставши імператором у 1127 р. (храмове ім'я Гао-цзун, 1127 - 1162). Почався другий етап правління сунської династії, який називають епохою Південної Сун (1127 - 1279). Столицею “урізаної” імперії став Лін'ань (Ханчжоу).
Подальші бойові дії продовжувалися з перемінним успіхом. Завдяки титанічним зусиллям сунських військ, очолюваних Юе Феєм, удалося зупинити просування цзіньців на р. Хуайхе, після чого безперервні війни точилися до 1142 р. Восени та взимку активніше діяли звиклі до холодів чжурчжені. Тоді ж у Китаї визрівав урожай, що полегшувало цзіньцям забезпечення їхніх військ у поході фуражем і харчами. А навесні, коли чжурчженьські коні були виснажені зимуванням, та влітку, коли розм'якав рибний клей, яким чжурчжені кріпили свої луки, наступальні операції проводили Суни.

Особливо прославився в цих війнах виходець із селян, сунський полководець Юе Фей (1103 - 1141). Основою його успіхів, крім безперечного таланту полководця, була активна підтримка місцевого населення, яку забезпечив принцип, уведений Юе Феєм в його армії: “Краще загинути від морозу, ніж руйнувати будинки, краще померти від голоду, ніж грабувати”1.



_ Військо Юе Фея розбило вщент армії кількох процзіньських маріонеточних царків Північного Китаю, відтіснило чжурчженів і дійшло до берегів Хуанхе, але економіка Південносунської держави не витримала тривалої виснажливої війни, країну заполонили біженці, а податки на селян сягнули 70 % урожаю. Патріотична мілітаристська політика “сунських яструбів” виявилась явно не по зубах знесиленому китайському господарству і Гао-цзун узяв курс на укладення вимушеного принизливого миру з агресорами. За спробу чинити опір “миротворцям” Юе Фей був заарештований і страчений за наказом імператора, але залишився в народі символом античжурчженьського опору.
Сунсько-цзіньські війни завершились договором 1142 р., за яким чжурчженям відійшов весь Північний Китай, _а Суни зобов'язалися сплачувати імперії Цзінь щорічну данину (250_тис. зливків срібла та 250 тис. відрізів шовку) і визнали свій васалітет щодо чжурчженьського імператора. Класична історіографія назвала наступні десятиліття “епохою великої ганьби країни”.
Війни з чжурчженями спалахували ще тричі (1161, 1163 - 1164, 1206 - 1209 рр.), але суттєвих результатів для Сунів не дали.
Після встановлення відносного миру на кордонах за часів Південної Сун знову динамічно почала розвиватися китайська економіка. Перенесення столиці в Південний Китай і масовий приплив біженців з Півночі спонукали владу серйозніше зайнятися іригацією в регіоні: сотні гектарів заболочених земель долини Янцзи були перетворені на зернові поля, а в деяких місцях почали збирати по два врожаї рису на рік. Процвітала трансокеанська торгівля, для ведення якої будувалися великі трипалубні кораблі. На озброєння південносунського війська вперше надійшла вогнепальна зброя - туфанги (“пищалі”).
Розкішшю і багатолюдністю Лін'ань не поступався колишній сунській столиці Бяньцзіню. Нову столицю охопило грандіозне будівництво, але не фортець, а славнозвісних паркових резиденцій, які складалися з павільйонів, альтанок, озер, галерей і мостів. Південносунський живопис прославив автор поліхромних сувоїв Су Ханьчен (1115 - 1170), класиком нового стилю “реалістичної” культової скульптури (дерево, глина, бронза, чавун) став Чжао Чжифин (1159 - 1227). Тоді ж працювали славетні музичні теоретики Шень Куа, Цай Юаньдін, Шан Янь і Шень Юацин; серед поетів виділялися постаті творців патріотичної лірики Сінь Цицзи (1140 - 1207) та Лу Ю (1125 - 1210) і першої великої поетеси Китаю Лі Цинчжао (1081 - 1140). Видатним істориком епохи був Чжен Цяо (1104 - 1162).
Але це була лише верхівка айсберга. Диференціація доходів перевищила жахливі показники X - XI ст. Податки на селян стабільно перевищували половину врожаю, що “гарантувало” їм напівголодне існування. До всіх бід додалися дві грандіозні повені, коли Хуанхе руйнувала дамби й міняла русло: 1117 р. внаслідок такої екологічної катастрофи загинули 1 млн китайців, а в 1194 р. гирло “Жовтої ріки” взагалі розділилося, і Хуанхе почала впадати в море двома потоками: північний збігався з нинішнім, а південний - “відвоював” гирло у р. Хуайхе. Колосальні збитки, завдані війною, та необхідність сплачувати данину чжурчженям змушували Південних Сунів для покриття дефіциту бюджету щорічно збільшувати випуск знецінених паперових грошей. Галопуюча інфляція розоряла виробників, а верхівка шаліла від нечуваних прибутків, які протринькувала в Лін'ані - “царстві розкошів й розпусти”, де “елітні” гетери брали від 10 до 100 ланів (58 кг!) срібла за ніч, а у “винних вежах” цілодобово пиячила “золота молодь”. Країну затопив масовий бандитизм і корупція.
Опірність південносунського соціального організму катастрофічно падала, а рятувало його лише те, що економічний розвал і моральний розклад верхівки в чурчженьській імперії Цзінь був не меншим. Тому, коли в 1206 р. в Степу утворилася могутня імперія монголів, Китай став її легкою здобиччю.
Засновник монгольського каганату Чінгіс-хан (1162 - 1227) розпочав війни з чжурчженями як оборонні операції: цзіньці перетворили степ на бездонне джерело рабів, здійснюючи походи на кочовиків майже щорічно. Цю політику чжурчжені називали “зменшенням варварів і збільшенням підданих”. Сам Чінгіс-хан провів свого часу в чжурчженьському полоні-рабстві більше як 10 років. Не дивно, що, зміцнившись, монголи в 1210 р. атакували Цзінь.
Китайська дипломатія повторила колишню помилку: уклала союз з монголами проти чжурчженів (так само як у XII ст. з чжурчженями проти киданів). Під ударами союзників (монголів і Південних Сунів) імперія Цзінь у 1234 р. припинила існування, та під час монголо-китайських переговорів щодо розподілу колишніх земель держави чжурчженів між переможцями сунці вирішили, що монгольський посол Джубхан веде себе занадто зухвало для “варвара” і вбили його. Пихатість і авантюризм південносунських політиканів дорого їм обійшлися: у 1235 р. монголи почали завоювання Південного Китаю.
До 1257 р. монголо-китайська війна велася досить мляво. Основні сили монголів були задіяні на інших фронтах: на завоюванні Русі й Причорномор'я, Близького Сходу й Тибету, Далі (держава манів) та Кореї і, лише оточивши Південну Сун з трьох боків, монгольські армії по-справжньому взялися за справу.
Південнокитайська імперія налічувала 28 млн підданих, мала мільйонну армію, але прогнила політична верхівка та бездарний генералітет продовжували демонструвати абсолютну неспроможність організувати опір агресорові, хоча населення, налякане чутками про жорстокість монголів, було готове стояти на смерть.
Розрізнені гарнізони проявляли нечуваний героїзм. П'ять місяців тримався Хечжоу, і в боях за нього загинув монгольський каган Мунке (онук Чінгіс-хана). П'ять років (1268 - 1273) тривала облога Сян'яна, два роки - Янчжоу, а невеликий Дяоюй монголи не могли здолати 30 (!) років. Під час кількамісячної облоги Чанчжоу (1275 р.) почалися тропічні дощі, й околиці міста перетворилися на суцільні болота. Лісів для виготовлення свай поблизу не було, і захисники міста вже сподівалися на перемогу, але вони недооцінили монголів. Зігнавши з усіх околиць селян, монголи живими позабивали їх у землю замість свай, з трупів полонених витопили жир для вогнеметних катапульт, а коли Чанчжоу впав - поголовно вирізали його мешканців.
Суни запросили миру, запропонувавши контрибуцію і зобов'язавшись щорічно сплачувати монголам данину (як свого часу киданям і чжурчженям), але агресори не припинили бойові дії і в 1276 р. захопили Лін'ань. “Син Неба” Чжао Сянь (Гун-цзун) потрапив у полон, і тоді настав крах сунської державності.
Остаточно розвалилася армія. Цілі корпуси сунських військ видавали себе за монголів і грабували селян, інші - здавалися або справді переходили на бік окупантів. Патріотично настроєні сунські сановники Вень Тяньсян, Чжан Шицзе та Лу Сюфу востаннє спробували організувати опір загарбникам. Вони проголосили “Сином Неба” малолітнього Чжао Ши, але той також потрапив до рук монголів, де невдовзі помер. Тоді в 1278 р. на престол посадили восьмирічного Чжао Біна (Ді Бін, 1278 - 1279), та врятувати імперію було вже неможливо. Вень Тяньсян був розбитий і потрапив у полон.
Вень Тяньсян (1236 - 1282) пробув у полоні чотири роки, але на пропозицію зрадити вітчизну відповів категоричною відмовою. Будучи відомим поетом, він відповів віршами, які завершувалися такими словами:
“...Споконвічно приречені люди на смерть,
Але якщо був ти вірним і чесним,
Збережеться пам'ять про тебе навік” 2.
У 1282 р. монголи прилюдно стратили Вень Тяньсяна на ринковому майдані Яньцзіня, але його ім'я залишилося в пам'яті китайців символом антимонгольського опору.
В 1279 р. залишки сунських військ були оточені на узбережжі Південно-Китайського моря й знищені. Чжан Шицзе загинув у бою, Лу Сюфу, не бажаючи щоб Чжао Бін потрапив у полон, посадив хлопчика-імператора собі на спину й кинувся в море. Обидва потонули, а з ними припинила існування сунська династія. Монгольське завоювання Китаю, яке зайняло майже сім десятиріч, завершилось. Південносунська держава впала, а на більшій частині території Далекого Сходу запанувала монгольська династія Юань (1271 - 1368).
Китай під владою монголів. Початкові результати монгольських завоювань виявилися катастрофічними для соціально-економічного організму Китаю. Особливо постраждала Північ країни, де після чжурчженьського хазяйнування та монгольської агресії кількість населення скоротилася вдесятеро, а з тих, хто залишився, половину монголи перетворили на рабів. Явний регрес переживала економіка, в країні з'явилися великі рабовласницькі тваринницькі господарства, розвинулася работоргівля. Та, як заявив радник монгольського імператора кидань Єлюй Чуцай (1190 - 1244), “хоч ми здобули імперію, сидячи на конях, але керувати нею, сидячи на конях, неможливо”. Перед монголами постала проблема необхідності відродження зруйнованого господарства в “Піднебесній”.
Степові “радикали” на чолі з ханом Беде радили кагану вирізати всіх “ханьців”, перетворивши їхні землі на безкрайні пасовиська. Від геноциду китайців урятував Єлюй Чуцай. Він показав монгольському імператору підрахунки: яку кількість податків можна збирати з осілих китайців за умови їхнього збереження. Аргументи були переконливими, й почалась розбудова строкатої монголо-китайської імперії Юань (1279 - 1368), столицею якої став Даду (Ханбалик, сучасний Пекін).
Підданих монголи розділили на чотири стани: привілейованих монголів (військова еліта держави), напівпривілейованих семужень (“іноземців”) - вихідців із Середньої Азії, Близького Сходу та Європи, з яких формувалася верхівка цивільного адміністративного апарату. Далі йшли ханьжень (північні китайці, чжурчжені, кидані та корейці), і найбезправнішим станом залишалися наньжень (південні китайці). Для формування державного апарату на службу взяли 4 тис. грамотіїв-конфуціанців (чверть із них юаньський двір викупив з рабства), але з них формували виключно адміністративні низи: всі військові посади залишилися за монголами, а цивільну чиновницьку верхівку становили семужень. Честолюбним китайцям пропонували їхати в окуповані монголами Іран та Середню Азію, де їм, навпаки, відкривався прямий шлях до адміністративних вершин: щоб відірвати апарат від народу, монголи скрізь намагалися формувати його верхівку з іноземців (малограмотні монголи для чиновницьких посад були непридатними).
Щоб гарантувати стабільність режиму, китайцям заборонили мати зброю та коней, а в імперії проголосили свободу совісті. На селі монголи зберегли систему общинного користування (20-дворки), що забезпечило високу податкову дисципліну (громади базувалися на принципі кругової поруки за загальну суму сплачених владі податків), але у внутрішні господарські справи окупанти не втручалися, ліквідували дріб'язковий чиновницький контроль “за всім і вся” (чим грішила сунська державна машина), і тоді китайці показали, як вони можуть самостійно працювати.
Існування “світової монгольської імперії” сприяло розвитку торгівлі, а неосяжний ринок, звільнений від пильного ока бюрократів-хабарників, створив умови для динамічного відродження аграрного та ремісничого секторів господарства. Китайські фарфор, шовк, мідь, залізо масово експортувалися в Індію, Сіам, Малайю, на Яву та Філіппіни, а взамін закуплялися слонова кістка, тропічна деревина, ліки, самоцвіти, перець, олово тощо. Іноземці (їх в імперії налічувалося більше як 1 млн) привезли з собою багато технологічних новинок, збагатилися наука й культура, до 70_млн збільшилася кількість китайських підданих імперії.
В епоху Юань жив і творив славетний астроном і календарознавець Го Шоуцзін, а китайські математики, випередивши на шість століть Європу, почали розв'язувати рівняння та добувати корінь вищого ступеня. Найпомітнішим літературним явищем епохи стала 4-актна “музична драма” (цзацзюй), яка жанрово була схожою на європейську оперету, але не гумористичного, а історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Вперше такі вистави з'явилися в юаньській столиці, що дало цьому літературно-драматичному жанру назву “пекінської опери”. Класиками цзацзюй вважалися Гуань Ханьцин і Ван Шифу, а загалом за часів Юань створено 600 п'єс цзацзюй. Тоді ж вийшов у світ перший у китайській літературі роман - “Річкові заводі” Ши Найаня (1296 - 1370). Юаньські властителі відкинули тезу про тотальну безкультурність некитайських народів й почали активно залучати на береги Хуанхе іноземних митців. З тих часів із Середньої Азії китайці запозичили секрет виготовлення кольорової глазурі (з тих пір дахи храмів, палаців, паркових споруд почали крити золотистою, синьою або зеленою черепицею). При дворі з'явилися архітектори з Непалу й Тибету, про що нагадує елегантна “Біла пагода” в Пекіні (1271 р.), яку збудував непалець Аніко. Саме за монгольських часів у Китаї творили неперевершений пейзажист Ні Цзань (1301 - 1374) та майстер поліхромного портрету, пейзажу та жанрового живопису Чжао Менфу (1254 - 1322).
Але національне гноблення сприймалося китайцями дуже болісно, і коли в економіці виникли труднощі, які відбилися на матеріальному добробуті широких верств населення, юаньський престол захитався.
Політика мінімального втручання держави в економіку суперечила не лише цивілізаційним традиціям, а й природним умовам Китаю. Без централізованого управління швидко занепала іригація, внаслідок чого вийшла з-під контролю Хуанхе, пересохли зрошувані ділянки. Продовжувало процвітати рабство, а щоб раби не втікали, їх таврували та напували жахливим зіллям, від якого людина німіла. Рабство стало спадковим. Над селянами чинили самоуправство монголи та чиновники-семужень, “за їхнім бажанням їм доставляли одяг та їжу, за їхнім наказом приводили молодих хлопців і дівчат”3, а юаньську економіку звалила катастрофічна фінансова криза.
Монголи запозичили в Сунів ідею зручних паперових грошей, але щодо економічних законів юаньські володарі мали досить поверхове уявлення і розсудили по-своєму: чим більше друкувати банкнотів, тим більше їх буде, й тим багатшою стане державна скарбниця. Внаслідок таких “заходів” за період з 1260 по 1312 р. кількість паперових і шкіряних грошей, запущених в обіг, збільшилася в 25 разів. Банкноти стали дешевшими, аніж папір, на якому їх друкували. Все це змусило юаньську владу ретельніше поринути в економіку. Щоправда, деякі монгольські сановники знову пропонували вирішувати проблему кардинальніше: через різанину. В 1334 р. таку “ініціативу” виявив навіть голова уряду хан Баян: він запропонував перебити всіх “ханьців” з прізвищами Чжан, Ван, Лю та Чжао (а це більша частина тогочасного китайського етносу), але імператор Тогон Темур (Шунь-ді), на щастя, відхилив цю “пропозицію”.
Неодноразові прориви дамб на Хуанхе переконали нарешті монгольських володарів у необхідності державної реконструкції іригаційної системи, але народ уже був доведений до відчаю, і коли в 1351 р. окупанти зігнали 150 тис. підданих на реставрацію дамб на Хуанхе, китайці повстали. Каталізатором і організатором виступу була підпільна буддійська секта “Білий Лотос”. Повстанці обмастили губи кров'ю, закололи в жертву Небу і Землі білого коня та чорного бика, обв'язали голови червоними пов'язками й поклялися бити монголів. Армія “червоних пов'язок” швидко зростала. В 1352 р. до її лав вступив нікому не відомий монах Чжу Юаньчжан (1328 - 1396) - майбутній імператор відродженої Китайської держави.
Чжу Юаньчжан народився в сім'ї бідного селянина, завдяки унікальній пам'яті трохи навчився читати (вивчив кількасот ієрогліфів), але писати не вмів. Він був “високим і дужим юнаком, на надзвичайно темному, різко вилицюватому обличчі виділялися великий ніс, великі очі, густі брови; вуха теж були великими, а підборіддя сильно видавалося вперед. Він був невродливим, але виглядав солідним та зосередженим, і хто б його не бачив, не міг забути цього дивного хлопця”4. В 16 років Чжу Юаньчжан залишився сиротою (сім'я померла з голоду), щоб вижити, пішов послушником у буддійський монастир, але кар'єра монаха (все життя голити череп, з ранку до ночі читати сутри та дати обітницю ніколи не займатися сексом) його не приваблювала, тож коли спалахнув бунт, Чжу Юаньчжан приєднався до “червоних”.
Завдяки неабияким організаторським і військовим здібностям та винятковій хоробрості Чжу Юаньчжан швидко висунувся із простих воїнів і став одним із керівників повстання, але незабаром зрозумів безперспективність народного бунту, тому в 1355 р. переправився через Янцзи до Південного Китаю, де, піднявши білий прапор, виклав свою програму дій. Вона передбачала вигнання монголів, відновлення китайсько-конфуціанської державності та створення максимально централізованої абсолютистської імперії. В 1356 р. “білі” захопили м. Цзіньлін (сучасний Нанкін) і почали відновлювати китайські адміністративні та військові органи влади. Ці заходи дістали підтримку абсолютної більшості співвітчизників Чжу Юаньчжана.
На півночі продовжував вирувати смерч народного бунту. “Нині всюди піднімаються сміливці, штурмують і захоплюють міста, сперечаються один з одним за лідерство. Вони хапають дівчат і жінок, коштовності й тканини, палять і грабують, вбивають і гвалтують; життя стало нестерпним”5. Намагаючись приборкати пристрасті, монголи пішли на поступки: Першим міністром призначили китайця, дозволили для придушення виступу “червоних” формувати військо з китайців (“синя армія”), але ніщо не допомагало.
Чжу Юаньчжан поставив під свій контроль весь південь країни, а 1363 р., добре озброївши своє 250-тисячне військо (в тому числі вогнепальною зброєю) і забезпечивши його провіантом, рушив на завоювання долини Хуанхе. Першим ворогом стали “червоні пов'язки”, та їхня 600-тисячна голодна неорганізована армія була розсіяна в битві поблизу озера Поянху. Залишки “червоних” спробували пограбувати Корею, але були відбиті, а їхнього лідера Сяо Мінвана втопив посол-вивідувач “білих” Ляо Юнчжун. А коли до Чжу Юаньчжана приєдналася “синя армія”, монголів вигнали з Китаю остаточно. В 1368 р. “білі” захопили Даду, а Чжу Юаньчжан проголосив себе імператором династії Велика Мін (1368 - 1644). Столицею імперії став Інтянь (сучасний Нанкін).
Імперія Мін. Китай знову здобув державний суверенітет, а реформи, проведені Чжу Юаньчжаном (Тай-цзу, 1368 - 1398) вражають своєю масштабністю. Перший блок питань був пов'язаний із соціально-економічним становищем. Особисто Чжу Юаньчжан до кінця життя сповідував буддизм, але в питаннях державних завжди керувався насамперед конфуціанськими принципами, одним із яких було гасло Мен-цзи: “Хто має постійне майно, в того й постійне серце”6. Всі землі, які селяни захопили під час визвольної війни, були законодавчо закріплені за тими, хто їх обробляв. Орної землі все одно бракувало, тому землероби, що піднімали цілину, тимчасово звільнялися від податків, а щоб збільшити кількість робочих рук і платників податків, звільнили всіх рабів і скоротили кількість монахів (бажаючі залишитися монахами мали здати іспит з буддійського канону і не бути одруженими). За державний кошт в країні відремонтували 50 тис. дамб. Все це дало можливість учетверо збільшити кількість оброблюваних земель, а врожайність зросла майже втричі. Щоб остаточно навести порядок в аграрних справах, влада провела загальноімперський перепис населення, склала опис усіх земель, що сприяло зміцненню податкової дисципліни, й залишила в силі общинну організацію на селі з її принципом кругової поруки.
Заморську торгівлю Чжу Юаньчжан припинив (вважаючи її непотрібною для аграрної китайської економіки), а для підтримки власних ремесел та внутрішньої торгівлі зобов'язав кожного селянина засаджувати половину землі технічними культурами.
Армію залишили великою(1,2 млн вояків), але перевели_її на дешевшу для держави систему військових поселень_(30_% вояків позмінно відбували бойове чергування, 70_%_ - орали та сіяли).
З метою тотальної централізації влади імператор ліквідував посади Першого міністра та всіх міністрів і зосередив у своїх руках вирішення всіх управлінських питань, а на місцях, навпаки, розділив посаду намісника на три посади: цивільного і військового губернаторів і провінційного судді, що підрубало корені сепаратизму.
Шалену боротьбу повів імператор проти хабарництва: звинуваченим рубали голови, вирізали сім'ї, калічили, з живих виривали нутрощі або здирали шкіру (її потім набивали соломою і виставляли в кабінеті злочинця, щоб його наступник постійно бачив, до чого призводить хабарництво).
Що ж до методів, якими Тай-цзу користувався для підтримання порядку в країні і забезпечення безпеки держави, то навіть на фоні китайської історії вони вирізнялися нечуваною жорстокістю. У справах хабарництва і державної зради (які нерідко були фіктивними) в імперії стратили сотні тисяч (!) підданих. Без дозволу влади заборонялося від'їжджати далі 100 лі (45 км) від своєї оселі. В 1382 р. Чжу Юаньчжан створив 14-тисячний корпус “вартових у парчових халатах” (таємну поліцію). Вся країна була охоплена тотальним слідкуванням, узаконювалися доноси, а якщо врахувати, що в китайських судах звинувачений мав сам довести свою невинність (презумпції невинності не існувало), й нормою вважалося катування, не дивно, що країну охопив жах. Навіть високі чини адміністрації, якщо їх викликали до імператора на прийом, одразу прощалися з родиною, бо шанси повернутися живим були мінімальними.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка