Курс лекцій з історії соціології київ 2005



Сторінка10/11
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.51 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ІНТЕГРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ ПІТІРИМА СОРОКІНА. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ
1. ”Російський” період життя П.Сорокіна.

2. Наукова та педагогічна діяльність.

3. Теорія соціальної мобільності.

4. Вчення П.Сорокіна про соцюкультурну динаміку
Серед найвидатніших імен, які Росія дала світовій соціології, треба назвати Пітірима Сорокіна (1889—1968 рр.), якого по універсальності охвату соціологічної проблематики, значенню теоретичного і методологічного складу в світову соціологію можна порівняти хіба що з М.Вебером. Саме цей мислитель, що родився в Росії, а помер в США, прославив нашу соціологію. Завдяки йьому Росію разом з Італією (де жили і працювали видатні соціологи XIXXX ст. В.Парето, Г.Моска та Р.Міхельс) можна зарахувати до разряду соціологічних держав світу.

Народился П.О.Сорокін в січні 1889 року в селі Тур’є, Ярсенського повіту, Вологодської губернії. Батько був, ремісником, мати - селянка. Пітіримом його охрестили на честь святого Пітірима, чиє свято доводиться на січень. Дитинство він провів, працюючи з батьком і старшим братом на реставрації церков, і виконував селянську роботу. Сам навчився грамоті. Закінчив сільську школу в селі Пальовіци. Потім вчився в Гамській другокласній школі. Після закінчення поступив в Хреновську церковно-вчительську школу. Зимою вчився, а влітку займався селянською працею, допомагаючи своїй тітці, селянці, в селі Рім’є, Яреського уїзду.

В партію соціалістів-революціонерів вступив в 1905г., а в 1906г. П. Сорокин був арештований, просидів півроку у в'язниці в с. Кинешмі і був висланий звідти після звільнення. Чотири місяці після звільнення працював як пропагандист в Поволжжі. В 1907г. ”зайцем” приїхав до Петербургу. В 1909 р. здав екстерном іспит на атестат зрілості та поступив в Психоневрологічний інститут. Це був безпрецедентний випадок в історії вищої школи, коли студент був лектором. В 1917 р. ним була написана ціла серія політичних нарисів, серед них такі, як ”Анатомія національностей і єдність держави”, ”Форми правління”, ”Проблеми соціальної рівності”, ”Основи майбутнього миру” і багато роздумував про політику та революцію. Саме тоді, ймовірно, ним було написано його ”зречення” - відкритий лист, в якому він визнає поразку есерівської програми і заявляє про свій вихід з партії есерів.

Після цього П.Сорокин здався властям. У в'язниці, засуджений до розстрілу, він пробув до середини грудня 1918 р. 12 грудня його викликали на допит і ознайомили із статтею В.І.Леніна ”Цінні визнання Пітірима Сорокіна”. За особистим розпорядженням В.І.Леніна П.Сорокін був доставлений у в'язницю Московської ЧК. Через декілька днів після звільнення він повернувся до Петербургу і приступив до читання лекцій в університеті. Тільки в кінці 1920 р., на спеціальному засіданні факультету суспільних наук, П.Сорокіна звели в звання професора без магістерського захисту.

В 1919 р. П.Сорокін створює перший в Росії соціологічний факультет в Петербурзькому університеті.

Основні праці: ”Злочин і кара, подвиг і нагорода", ”Система социології", ”Загальнодоступний підручник социології"" (США), Соціологія революції"", ”Соціальна мобильність", ”Сучасні соціологічні теорії". П.Сорокін першим в історії російської науки став доктором соціології. До моменту захисту П.Сорокіним було опубліковано вже 126 робіт.

В 1925 р. виходить в світ його ”Соціологія революції”, а в 1927 р. ”Соціальна мобільність”. П.Сорокін є одним з родоначальників теорії соціальної стратификації і соціальної мобільності.

В 1928 р. вийшла в світ книга ”Сучасні соціологічні теорії”, в 1929 р. - ”Підстави міської і сільської соціології”. В 1964 р. на знак визнання заслуг ученого, 75-річного П.Сорокіна обирають головою Американської соціологічної асоціації. 11 лютого 1968 р. у віці 79 років, після важкої хвороби П.Сорокін помер.

П.Сорокін відноситься до того рідкісного типу учених, чиє визнання як одного з класиків соціології XX сторіччя, стоїть в одному ряду з О.Контом, Г.Спенсером, М.Вебером.

Вихідним моментом дослідження соціальної мобільності в П.Сорокіна виступає поняття ”соціальний простір”, яке трактується ним як ”деякий всесвіт, що складається з народонаселення Землі”. Цей соціальний простір неоднорідний і багатогранний, а кожен індивід займає в ньому визначене ”соціальне становище”, яке формується шляхом інтеракції (взаємодії) з іншими індивідами і групами індивідів.

П.Сорокін спробував тут зв'язати два принципи:


  • принцип структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії;

  • принцип визначальної ролі внутрішньогрупових розходжень у структурі суспільства.

Основним посиланням, з якого починає П.Сорокін свій аналіз, є бачення індивіда як учасника багатьох суспільних структур, розглянутих як складна мережа взаємнопроникаючих одна в одну соціальних систем і підсистем. Проблема суспільної диференціації звужується ним виходячи з внутрішньогрупового розходження статусів індивіда.

Саме статусні розходження індивідів визначають соціальну стратифікацію суспільства. На думку П.Сорокіна, нестратифікованого суспільства чи групи ніколи не існувало й існувати не може. Колективне життя індивідів спричиняє організацію поведінки і відносин між членами групи чи суспільства, що викликає розшарування на керуючих і керованих.

П.Сорокін розглядає велику кількість конкретних форм розшарування суспільства, виділяючи з них, як найбільш основні, три типи: економічний; професійний; політичний.

Між різними стратами й усередині кожної з них існують переміщення індивідів, позначені ”соціальною мобільністю”.

П.Сорокін виділяє два основних типи соціальної мобільності:


  • горизонтальну,

  • вертикальну.

Горизонтальна мобільність припускає перехід з однієї соці­альної групи в іншу, розташованих на тому самому рівні суспільної стратифікації. Це може бути зміна індивідом громадянства, сім'ї, місця роботи (на одній і тій же посаді), а також перехід соціальних об'єктів чи будь-яких цінностей у межах тієї ж соціальної страти. Горизонтальна мобільність може виступати в двох формах: індиві­дуальній і колективній.

Як уже відзначалося, другим видом соціальної мобільності є мобільність вертикальна. Під нею П.Сорокін мав на увазі переміщення індивіда чи соціального об'єкта з одного прошарку в іншій. У залежності від напрямку самого переміщення можна говорити про два типи вертикальної мобільності: висхідний і спадний (тобто про соціальний підйом і соціальний спуск). Кожний з них може протікати в індивідуальній і колективній формах. Вертикальну циркуляцію суспільства П.Сорокін розглядає в трьох аспектах, а саме: внутрішньопрофесійне чи міжпрофесійне переміщення; політична мобільність; просування по ”економічним” сходах, що відповідає основним формам соціальної стратифікації.

Говорячи про фактори, які впливають на вертикальну циркуляцію індивідів, П.Сорокін у якості найбільш константних виділяє наступні фактори:


  • демографічні зміни;

  • розходження поколінь;

  • динаміку антропосоціального оточення.

Цікавим аспектом теорії соціальної мобільності, правда не розробленим до кінця, є вивчення впливу мобільності на процес формування групової свідомості. П. правий говорячи, що стійкий соціальний статус індивіда, закріплення його усередині визначеної страти, спричиняє закріплення у свідомості відповідних його страті норм, цінностей і значень. І навпаки, якщо індивід переходить з однієї професії в іншу і його економічне становище постійно міняється, то, відповідно, ”норми — закони” і цінності будь-якої визначеної соціальної групи у свідомості такого індивіда не закріплюються, вони легко міняються в залежності від оточення.

Також П.Сорокін розглядає позитивні і негативні результати мобільності. Позитивними моментами мобільності він вважає прискорення соціального прогресу суспільства, полегшення його економічного процвітання. Можливість нормального переходу індивіда в будь-яку страту позитивно впливає на стабільність у суспільстві, знімає в ньому психологічну напруженість. До негативних ефектів мобільності П.Сорокін відносить відсутність гнучкості в соціальному доборі і розподілі.

Подальше вивчення процесів соціальної мобільності в суспільстві П.Сорокін продовжує в теорії соціокультурної динаміки.

Особливу увагу при вивченні соціокультурних змін, П.Сорокін відводить логіко-значеннєвому і каузально-функціональному методам дослідження, що тісно взаємопов'язані.

Використання каузально-функціонального методу, на думку П.Сорокіна, служить одним із способів упорядкування хаосу всесвіту і подібного йому світу культури. Перебування формул уніфікування дає можливість звести хаос до серії збагненних систем. Вивчаючи відносини між найпростішими і, як наслідок, загальними елементами, осягаючи природу їхньої уніфікації, каузальний метод пропонує формули однаковості, які загальні у своєму застосуванні.

Каузальна інтеграція, будучи зовнішньою й у більшій мірі та­кою, яка мається на увазі (чи виведеної шляхом висновку), на думку П.Сорокіна, існує в неорганічних, органічних і надорганічних утвореннях. Більш того, дослідження кожного типу культурної інтеграції, вивчення просторових і механічних скупчень без каузально-функціонального узагальнення, не може привести ні до якого іншого результату, крім як до складання простого описового каталогу різних частин. Тільки відсутністю каузальної єдності П.Сорокін пояснює те, що більшість етнографічних, антропологічних робіт про примітивних людей є описом, схожим на каталог релігійних, етнічних, сімейних, географічних та інших фрагментів, які висвітлюють окремі аспекти таких культур.

Логіко-значеннєвий метод служить способом упорядкування хаосу соціокультурного простору. З його допомогою визначається тотожність змісту чи ідентичність центральної ідеї, яка пов'язує разом різні соціокультурні явища. Використання принципів уніфікації в логіко-значеннєвому методі неможливе, оскільки культурні явища (література, живопис, музика, наука і т. д.) не розкладаються на окремі елементи — ”культурні атоми”. Загальний знаменник цього методу пізнання П.Сорокін бачить у тотожності основного змісту, ідеї і ментального ухилу, який пронизує всі логічно пов'язані фрагменти.

Головною особливістю логіко-значеннєвої інтеграції є те, що вона може існувати тільки там, де є зміст і розум. Таку єдність варто шукати в сфері людської культури, що торкає людську думку й уяву. Поза цією сферою логіко-значеннєва інтеграція не існує, як не існує вона поза біосоціальними шарами соціокультурного феномена.

П.Сорокін відзначає, що саме рівень логіко-значеннєвої єдності додає культурі соціокультурну і логіко-значиму індивідуальність, специфічний стиль, свій вигляд, індивідуальні особливості.

З метою пояснення процесів соціокультурного феномена, П.Сорокін вводить кілька основних понять, якими він оперує. Одним з них є ”соціокультурна система”, в основі якої лежить гранично широке, загальне розуміння культури.

Чотири форми інтеграції культурних елементів:

- просторове чи механічне співіснування містить у собі, як вільний і випадковий збіг двох чи більше культурних об'єктів, так і механічне об'єднання елементів в одну структурну єдність. Цією формою інтеграції П.Сорокін позначає будь-який конгломерат культурних еле­ментів у даному соціальному і фізичному просторі;

- поєднання, обумовлене зовнішнім фактором. На думку П.Сорокіна, це дуже вільна форма інтеграції, при якій група різнорідних особливостей не має внутрішнього зв'язку і поєднується лише на основі загального зовнішнього фактора;

- каузальна чи функціональна інтеграція. Під цією формою мається на увазі комбінація культурних елементів, які складають одну каузальну (функціональну) єдність. Виділяючи критерії опису подібного виду зв'язку, П.Сорокін відзначає, що частини такої культурної конфігурації складаються з відчутної, прямої взаємозалежності, такої, що спостерігається, перевіряється. Різні елементи чи частини єдиного цілого впливають один на одного і на цілу систему. У будь-якому культурному просторі завжди існують комплекси і сукупності характеристик, моделей, предметів, цінностей, які є функціональною інтеграцією. Глибока зміна чи зникнення одного з важливих елементів приводить до зміни всього комплексу;

- логіко-значеннєва інтеграція культури. На думку П.Сорокіна, це найвища форма інтеграції, для визначення якої необхідно використовувати логічні закони тотожності, сталості, логічного наслідку (погодженості). Поряд з цими законами повинні бути використані більш широкі «принципи співвідношення» для визначення наявності чи відсутності цієї найвищої єдності. Під цими принципами П.Сорокін розуміє такі, як ”логічний стиль”, ”логічне і гармонічне ціле”, і т.п.

Численні елементи культури рідко існують окремо, незалежно один від одного. Як правило, вони вступають у різні взаємини, утворюючи основні комбінації.

Соціоемпіричні дослідження основних культурних елементів, насамперед значень, норм, цінностей, аналіз рівня їхньої інтеграції дозволяють П.Сорокіну виділити дуже тривалі періоди історії, протягом яких виявляються відносно близькі культурні зразки, що включають у себе усі форми інтеграції. Виходячи з цього, П.Сорокін виділяє моделі ”інтегральних культурних надсистем”, в основі яких лежить об'єднуючий їхній ”стиль” чи світоглядний метод створення визначених цінностей. Кожна культурна надсистема (суперсистема) формується під впливом ”двоїстої” природи людини: істоти мислячої та істоти чуттєвої. Якщо переважає почуттєва сторона людської природи, то відповідно детермінується почуттєвий зразок культурних цінностей, і ми маємо ”почуттєву” культурну надсистему. Якщо основний акцент зроблений на розум, то перед нами ”умоглядна” чи ”ідеаціональна” суперсистема. За умови балансу почуттєвих, інтуїтивних і раціональних стимулів формується так звана ”ідеальна” культурна надсистема.

Кожна з культурних надсистем володіє властивою їй менталь­ністю, власною системою істини і знання, власною філософією і сві­тоглядом, своєю релігією.

У конкретний історичний період лідирує то одна, то інша суперсистема. ”Чуттєва” та ”ідеаціональна” культурні суперсистеми можуть існувати, будучи більш стійкими досить довго, тоді як «ідеальна», що намагається синтезувати дві попередні, у силу не­досконалості цього синтезу, протікає за короткий історичний період (100 - 200 років).

Таким чином, загальна культура окремо взятої особистості, конкретного суспільства не є ні нескладним лабіринтом, ні зробле­ною і цільною системою. Доки велика частина загальної культури чи суспільства індивідуума об'єднана в одну чи кілька великих суперсистем, доти ця загальна культура є раціональною, логічною і послідовною, і, отже, її носії — суспільство чи особистість — також є доцільними і послідовними. Якщо їхня загальна культура має масу систем чи окремих культурних цінностей, вони є ірраціональними, алогічними, непослідовними істотами, що мають відповідний менталітет. Це означає, що всі ті, хто стверджує, що людина і суспільство досконалі раціональні і логічні, також, як і ті, хто заявляє, що люди­на і суспільство є цілком ірраціональними й алогічними — однаково неправі. І людина, і суспільство є в деякій мірі зосередженням протиріч, у яких співіснують у будь-який момент: раціональне і логічне з ірраціональним і алогічним; суперсистеми з непослідовним скупченням; погодженість із протиріччями; інтеграція з дезінтеграцією; синтез з акумуляцією роз'єднаних і хаотичних цінностей.

Отже, П.Сорокін, який почав свій ”інтегральний” синтез макросоціології з аналізу первинної одиниці — інтегральної цивілізації — доводить його до з'ясування генезису, еволюції, розпаду і кризи переважної культурної суперсистеми. Зміна однієї суперсистеми іншою і складається сутність соціокультурних змін. В основі такої соціокультурної динаміки лежать діалектичні принципи, визначені П.Сорокін, як принципи ”обмеження” та ”іманентної зміни”.

У вивчення соціокультурного феномена П.Сорокін включає не тільки дослідження культурної, але і соціальної динаміки. Такий розподіл в автора носить ”чисто технічний” характер і зроблений винятково з метою зручності аналізу. Сорокін постійно підкреслює, що відмінності між категоріями ”культурний” і ”соціальний” дуже умовні і відносні.

Так, як і при розгляді культурного феномена, П.Сорокін починає аналіз соціального простору з вичленовування найпростішого елемента, з якого складається будь-яка соціальна система, група чи організація, що складає їхню «тканину», їхню ”структуру”. Такими елементами, на погляд автора, виступають так звані ”соціальні явища” (інтеріндивідуальні та інтергрупові взаємини).

Природа, в свою чергу всіх соціальних взаємин має два аспекти: психологічний та логіко-значеннєвий.

Основною базою реальних соціальних єдностей виступають якісно-відмінні модальності, що приводять, у свою чергу, до різних форм інтеракцій соціальних груп і соціальних систем. Найбільш важливими модальностями, виділеними П.Сорокіним, є: а) одно- чи двостороння інтеракція, б) екстенсивність та інтенсивність, в) тривалість, г) спрямованість і організація.

Взаємозалежність сторін у процесі взаємодії може бути або рівною, або одна сторона може сильніше впливати на іншу. Отже, ми можемо говорити про двобічну й однобічну обумовленість.

Якщо інтеракція покриває всі сфери людської життєдіяльності, то це не що інше, як тотальна інтеракція. Вона також може охоплювати половину, чверть частини життєдіяльності людини чи тільки якусь одну, специфічну форму діяльності.

Розглядаючи різні модальності, П.Сорокін визначив ”екстенсивність” як співвідношення активності і психологічного досвіду індивіда, залученого у взаємодію з загальною сумою діяльності і психологічного досвіду, що складають весь життєвий процес людини.

Поєднуючи теоретичну екстенсивність та інтенсивність інтеракції, П.Сорокін на емпіричному матеріалі доводить, що чим більше екстенсивні або інтенсивні сектори інтеракції, тим більше пов'язані і залежні життя, поведінка, психологія взаємодіючих сторін.

Наступною модальністю, виділеною П.Сорокіним, є тривалість і безперервність інтеракції. Кожна людина знає, що деякі взаємодії тривають лише кілька миттєвостей і відразу закінчуються. Інші продовжуються довгі роки, іноді все життя. Початком будь-якої інтеракції П.Сорокін вважає початок впливу однієї сторони на поведінку і психологію іншої. Інтеракція продовжується доти, поки цей вплив існує, при цьому неважливо зустрічаються індивіди чи ні. Тільки коли сама пам'ять чи думка про існування однієї сторони перестає впливати в значній мірі на психологію чи поведінку іншої, тільки тоді процес можна вважати закінченим. Безперервність самого процесу інтеракції залежить від фізичних, біологічних, психологічних та інших умов. Однак найбільший вплив на неї роблять умови соціальні.

Остання модальність, розглянута П.Сорокіним, стосується організованих і неорганізованих взаємодій. Інтеракція організована, коли відносини сторін, їхні дії і функції кристалізувалися у визначені схеми і мають своєю підставою визначену, сформовану систему цінностей. Неорганізована інтеракція — коли відносини і цінності знаходяться в аморфному стані. В організованій системі соціальних взаємин існує чітка схема розподілу прав, обов'язків, функцій і соціаль­ної позиції для кожного індивіда. Соціальний статус кожного члена чітко окреслений. Отже, така інтеракційна група має сформовану систему цінностей, поділених на три групи: законні, рекомендаційні і заборонні. Логічним продовженням розвитку організованої інтеракції є її подальша соціальна диференціація і стратифікація.

Головною особливістю суспільного рівня життя, за П.Сорокіним, виступає наявність специфічного ”нематеріального” символічного компонента у вигляді ”значень — норм — цінностей”, що втілює в собі природу соціальної реальності. Наполягаючи на специфіці со-ціокультурного, він думає, що цінності, ідеї, уявлення та інші елементи суспільної свідомості є єдино важливою детермінантою громадського життя. Тому соціокультурна взаємодія складається з наступних взаємозалежних елементів: а) сукупності нематеріальних значень; б) норм; в) цінностей; г) стандартів, не виражених у матеріальних носіях, але таких, що містяться у свідомості індивіда та групи; д) сукупності матеріалізованих цінностей громадського життя; е) сукупності взаємодіючих індивідів і груп.

Саме ціннісним підходом П.Сорокін намагається пояснити закони соціальної статики і динаміки, тотожності і різнорідності, конкретності й опосередкованості соціальних відносин у рамках суспільного цілого.
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ


    1. В чому суть теорії стратифікації П.Сорокіна?

    2. Теорія соціальної мобільності.

    3. Вчення П.Сорокіна про соціокультурну динаміку.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Голосенко И.А. Питирим Сорокин: судьба и труди. — Сиктывкар: Коми кн. изд., 1991.

  2. Голосенко И.А. Социология Питирима Сорокина: Русский период деятельности. — Самара: Социол. центр ”Социо”, 1992.

  3. МедушевскийА. Н. Формирование социологической концепцші П. Сорокина. // СОЦИС - 1991. - № 12.

  4. Очерки по истории теоретическои социологии XX столетия. — М.:Наука, 1994.

  5. Сорокин П.А. Общедоступный учебник социологии. - М.: Наука, 1994.

  6. Печатается по: Сорокин П. Система социологии. В 2 т. — М., Наука, 1993.

  7. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології.-К.: Наук, думка, 1995.

  8. Согомонов А. Ю. Забитая рукопись Питирима Сорокина. // СОЦИС. —1988. - №4.

  9. Сорокин П.А. Социология как наука (Человек, цивилизация, общество). —М, 1992.

  10. Социология: Учебник для вузов / В.Н. Лавриненко, Н.А. Нартов, О.А. Шабанова, Г.С. Лукашова; Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1998.


РОЗДІЛ 17

ВИТОКИ СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ В УКРАЇНІ.
1. Джерела соціально-політичних вчень в Україні.

2. Заснування перших соціологічних інституцій.

3. Основні напрями і тенденції розвитку суспільно-політичної думки в XIX – на початку XX ст.
Витоки соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, форму­ванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори: ”слова”, ”повчання”, ”патерики”, ”життя святих”, які складалися для поширення християнства та водночас містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств.

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) Апокаліпсис (1597 р.), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав.

Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початку XVII ст. займає мислитель І. Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня, біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстоких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях центральними темами.

Значний інтерес для протосоціології становлять соціально-по-літичні концепції Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних землях України. Засновником академії був визначний церковний і культурний діяч, київський митрополит П.Могила (1596 - 1648рр.).

Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г.Сковороди (1722 - 1794 рр.). Провідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.

Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович та інші. Висловом основних ідей братчиків був твір М.Костомарова ”Книга битія (буття) українського народу», в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною ”відродження, або повстання України з мертвих”.



У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Т.Шевченко вважав за необхідне встановлення демократичної республіки, взірець якої він бачив у республіканському устрої США. Творчості Т.Шевченка притаманні гуманізм, людяність, християнська терпимість. Гуманізм Т.Шевченка — це не гуманізм зовнішнього спостерігача. Автор сам є його безпосереднім об'єктом і суб'єктом. Цей гуманізм виходить із внутрішніх джерел народної моралі та ідеалів. Т.Шевченко обґрунтував висновок, що закон, який дозволяє бранця продати, купити, зробити рабом і утримувати свавільно, не заснований на жодному праві і є антилюдяним. Діяльність і творчість Т.Шевченка істотно вплинули на розвиток суспільно-політичної та соціальної думки в Україні. Соціально-політичні погляди Т.Шевченка знайшли своє найбільше віддзеркалення в поемах Гайдамаки (1841р.), Гамалія (1842 р.), Сон (1844 р.), Кавказ (1845 р.) та ін.

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських вчених 80-х років XIX ст. які друкувалися в часописі ”Громада” (Женева) і в окремих виданнях. У цей час в усій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда по­ложень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою.



Відомий український економіст, соціолог, публіцист С.А.Подолинський (1850 - 1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. У своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди. Коло його соціологічних інтересів зводиться до наступної проблематики: виробнича діяльність людей, господарські відносини, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, взаємозалежність національності; становища індивіда в суспільстві; закон боротьби за існування; закон зростання солідарності людей.

Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. При аналізі бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється через кожні п'ятдесят років, а існуюча бідність не є наслідком збільшення населення на землі. С.А.Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.



Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П.Драгоманова (1841 - 1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. У питанні про співвідношення різних сторін еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, М.Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль­ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, М. приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних та військових форм. Твори М.Драгоманова: Чудацькі думки про українську національну справу (1916 р.), Що таке українофільство? (1916 р.).

На формування соціологічних поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф.К.Вовка (1847 - 1918 рр.) — мали вплив ідеї О.Конта і Г.Спенсера. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом із спеціальною та передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки — антропології; хронологічно виникненню соціології передують геологія, палеонтологія і біологія. Ф.К.Вовк приділяв увагу питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми виникли не внаслідок впливу на них зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія і сім'я. Основна праця: ”Студії з української етнографії та етнології”.



Вагомим є внесок у розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М.І.Зібера (1844 - 1888 рр.), який певний час перебував в еміграції у Швейцарії. Соціологічні інтереси М.Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. Стверджував, що еволюційний порядок суспільних відносин зумовлюється поступом економічних відносин, а всі політичні, юридичні і духовні явища в суспільстві є надбудовою над економічними відносинами. М.Зібер говорив про ступеневий розвиток суспільства, здійснив порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства. Досліджуючи первісне суспільство, М.Зібер виділив характерні риси общинної організації первісних народів, які вступають у різку суперечність з сучасною йому європейською цивілізацією: випадковий і непостійний характер праці та споживання; відсутність шляхів сполучення між різними племенами. Основна праця М.Зібера Вибрані економічні твори.

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М.М.Ковалевський (1851 - 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з Курсом позитивної філософії О.Конта. Майже 25 років М.Ковалевський займався науковою діяльністю за кордоном. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його єв-ропеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником широкої течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років.

Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєднував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з іншого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах. М.Ковалевський був прихильником теорії факторів, тобто плюралістом;

- визнавав обумовленість будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед них провідної і визначальної;

- поділяв думку про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу;

- вважав, що індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до забезпечення загального блага;

- поділяв ідею процесу, як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у його неминучість;

- історико-порівняльний метод в соціології розглядав як могутню зброю;

- соціологію визначав як вчення про суспільні явища, як науку про організацію й еволюцію суспільства, прагнення до синтезу, до широких узагальнень.



Серед великої плеяди мислителів кінця XIX - початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І.Я.Франко (1856 - 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І.Франко прагнув проаналізувати генезис творення людської суспільності і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства.

І.Франко був активним проповідником національної самостій­ності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд опирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко порвав з федералістичними традиціями М.Костомарова і М.Драгоманова та став борцем за повну політичну незалежність України.

Значний внесок у подальший розвиток української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М.С.Грушевський, Б.О.Кістяківський, С.С.Дністрянський, М.І.Туган-Барановський та ін.

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М.С.Грушевський (1866 - 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського в Парижі у 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обгрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціологічної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Український вчений обгрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці ”Початки громадянства” (1921 р.), він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.



Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право, насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяківський (1868 - 1920 рр.). У своїх поглядах він ево­люціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: Суспільство і особистість (1899 р.), Соціальная наука и право (1916 р.), Право і наука про право (1918р.)та ін.

Б.Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природни­чо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії.

З цих позицій Б.Кістяківський критикував М.Михайловського, для якого домінуючим критерієм при поясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С.С.Дністрянський (1870 - 1935 рр.). У своїх працях Звичаєве право й соціальні зв'язки (1902 р.), Погляд на теорії права та держави (1925 р.), Загальна наука права й політики (1926 р.), Соціальні форми права (1927 р.) він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків —-наявність форм, які виникають з внутрішнього переконання про вза­ємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот М.І.Туган-Барановський (1865 - 1919рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях Основи політичної економії, Суспільні основи корпорації, Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію, Психологічні фактори суспільного розвитку та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новіт­ньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему — вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська су­спільно-політична відродженська думка дійшла переконання: відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Охарактеризуйте наукові погляди М.П.Драгоманова.

2. Розвиток соціології в Україні на початку ХХ ст.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в україні. – К., 1995.

2. Волощенко А.К. Суспільно-політичний рух на Україні (70-ті – початок 80-х років ХІХ ст.). – К., 1972.

3. Депенчук Л.П. Б.О.Кістяківський – К., 1995.

4. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ сторіччя. – К., 1996.

5. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс Історії теоретичної соціології Навч. Посібник. – К., 1995.

6. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратюк Л.Й. З історії української соціологічної думки. - Львів, 1995.

7. Соціологічна думка України. Навчальний посібник // М.В. Захарченко, В.Ф. Бурлачук, М.О. Молчанов та інші. – К., 1996.



РОЗДІЛ 18


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма Комплексного вступного іспиту на окр «Спеціаліст» за спеціальність «Соціологія» історія соціології
Основні етапи історії соціології. Основні підходи до переодизації історії соціології. Поняття протосоціології та основні етапи її...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма навчальної дисципліни історія соціології в Україні для студентів галузі знань
Червінська Т. Г., доцентка кафедри теорії та історії соціології, кандидатка соціологічних наук, доцентка
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ
Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ Спеціаліст
Особливості історичного розвитку соціологічного знання, зв’язок його еволюції з історією суспіль­ства та культурними традиціями....
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconУчнів-членів ман україни контрольні роботи з історії, географії, правознавства, філософії та соціології харків – 2007 р
Збірник контрольних завдань з базових дисциплін історико-географічного відділення, права, філософії, та соціології Харківського територіального...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка