Курс лекцій з історії соціології київ 2005



Сторінка2/11
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.51 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ


  1. Вчення про суспільство в Стародавній Греції.

  2. Суспільствознавчі концепції в період середньовіччя та в епоху Відродження.

Людина і суспільство в стародавній Греції, їх життєві сили, взаємозалежність з природою, непізнаному в світі, могучому космосі стають вперше в європейській соціокультурній традиції об’єктом систематичного осмислення, цілісного соціально-філософського, релігійно-морального аналізу. Відбувається перший етап диференціації європейського соціокультурного пізнання світу, розуміння взаємозв’зку суспільного і природного, суспільного і особистісно-індивідуального.

В період розпаду первіснообщинного устрою і становлення рабовласництва в Європі соціальне мислення з однієї сторони, різко змінюється, відображаючи всі суспільні трансформації, які відбуваються, а з іншої, стимулює ці трансформації. Цей висновок підтверджується вченням більшості відомих нам давньогрецьких мислителів.

Ксенофан Колофонський (VІ-V ст. до н.е.) – один із перших матеріалістів і атеїстів, що критикував релігійність, міфологічність та антропоморфічність своїх попередників. Боги, вважав він, є лише в головах людей, їх немає в дійсності. Головним доказом того, що боги – вигадка людей, є їх людиноподібність. Якби бики вірили в богів, вважав Ксенофан, то їх боги були б бикоподібні.

Заперечуючи реальність богів, він висунув тезу, згідно якої суспільство (Ксенофон мав на увазі сучасний йому соціальний устрій, що змінив первісний комунізм) не можна розуміти як божествинне встановлення, а процеси, що в ньому відбуваються, як детерміновані. Суспільство утворюється, на його думку, випадковими взаємозв’язками людей, в ньому не має і не може бути нічого закономірного.



Левкіпп і Демокріт (VV ст. до н. е.) вчили тому, що вся дійсність матеріальна, складається із атомів1 та їх взаємодій. В суспільстві роль атомів відіграють окремі люди. Це вчення свідчило, що суспільство – сутність суми (сукупність) атомів людей, а суспільне життя – частковий випадок природного життя, розуміючої атомістично. На відміну від Ксенофана, атомісти вважали, що суспільне життя детерміноване обєктивними причинами. „Ні одна річ не виникає без причини, але все виникає на якійсь основі і в силу необхідності”, - сказано в одному із текстів Левкіппа. Тому атомісти були прихильниками визнання і пізнання обєктивних законів природи і суспільства. Закони суспільства при цьому розуміються як прояв законів природи. Головний закон природи, на їх думку, - взаємопритягання та взаємовідторгнення атомів. В суспільстві він проявляється в вигляді дружби і ворожості, що передбачає суспільну поведінку людей.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) – великий мислитель древності, який поклав початок філософському ідеалізму і створив оригінальне вчення про суспільство, назване ним „Макрос-антропос”. Цей термін Сократа в буквальному перекладі означає „Велика людина”.

На відміну від Ксенофана і атомістів, Сократ не насміхався над релігійністю і міфотворчістю попередників. Особливо високо він відзивався про антропоморфізм древніх людей, оцінюючи його методом пізнання суспільства. Підкреслюючи евристичну цінність уподібнення суспільства людині, осмислення суспільства як „великої людини”, Сократ висунув формулу „Пізнай самого себе”. Поскільки сутність суспільства „Макрос-антропос”, постільки пізнання людиною своїх власних якостей є пізнання суспільства. Сучасною мовою цю думку Сократа можна подати приблизно так – займаючись самоаналізом, людина займається суспільствознавством. По суті справи, саме Сократ першим заговорив про потребу в спеціальних знаннях про суспільство, необхідних для практики людського проживання, і поставив проблему осмислення взаємозв’язку суспільства і конкретної людини.



Платон (428/427 – 348/347 рр. до н.е.) суттєво розширив одну із ідей свого учителя Сократа, відповідно до якої суспільство розуміється як держава. Історичною передумовою ототожнення держави з суспільством є давньогрецькі міста – поліси, що створюються для захисту від ворогів, колонізації нових земель. Суспільно-політичне життя міст-полісів визначалося боротьбою за владу різноманітних угруповань громадян, особливою роллю воїнів, безправ’ям рабів, багаточисельними пережитками общинного устрою, в тому числі кровнородинних зв’язків. Для людей, які жили в таких містах, суспільне і політичне життя зливалось в щось єдине, поняття „суспільство” і „держава” урівнювались. Ця особливість суспільної свідомості древніх греків знайшла відображення в багатьох філософських діалогах Платона, в тому числі „Державі”. Саме в ньому покладено начало традиції ототожнення суспільства і держави, що довгий час проіснувала в історії соціальної думки.

Однак Платон, характеризуючи суспільне життя в містах-полісах, відмічав, що в них є дещо, що не регулюється державою, виходить за його рамки. Цю частину суспільного життя він позначив приватним життям, використовуючи в зв’язку з цим поняття „приватне суспільство”, та інші терміни, близькі по смислу до назви. Розвиток цієї думки послідовниками Платона приводить до створення одної із основоположних соціологічних теорій – теорію громадянського суспільства.



Арістотель (384–322 рр. до н.е.) відомий не тільки як всесвітньозначимий філософ, але і як осоновоположник ряду наук – логіки, етики, інших галузей знань.

Будучи учнем Платона, він (в своїх трактатах „Політика”, „Нікомахова етика” та ін.) розвив традицію розуміння суспільства як держави. На його думку, „держава – продукт природнього виникнення...”. Поставлене Сократом питання про співвідношення суспільства та індивіда Арістотель вирішує в дусі Платона – однозначно віддає перевагу суспільству-державі. Для нього очевидно, що „держава існує по природі і по природі передує кожній людині, поскільки останній, опинившись в ізольованому стані, не є істотою самодовліючою, то його відношення до держави таке ж, як відношення будь якої частини до свого цілого”.

Поглиблюючи ідеї вчителя, Арістотель вніс в них суттєві доповнення і корективи. Сутність суспільного життя він вбачав не тільки в державному її оформленні, скільки у власних відношеннях суспільства-держави. Наявність влади і поділ людей на тих, хто володарює і хто підкоряється, Арістотель вважає натуральним законом природи і суспільства. Відношення панування-підкорення детермінування природою і державою, і людиною як політичною істотою. Ці відносини вічні і корисні як державі, так і окремій людині. На цій основі Арістотель оцінює рабовласництво як благо і прояв справедливості. Але не дивлячись на це він ратував за покращення суспільства, в якому жив. Воно потребувало політичного і етичного удосконалення.

Не заглиблюючись далі в етичне вчення Арістотеля, сформулюємо висновок, який потрібний для виявлення його вкладу в соціальну теорію. Арістотель перевершив своїх попередників в тому смислі, що не обмежився ототожненням суспільства і держави, а фактично почав структурувати суспільні взаємодії людей, виділив в них поряд з політичними відношення етичного характеру. При цьому, правда, політика усвідомлюється як пріоритетна цінність, а етичні відношення як вихідні від політичних.

Підводячи підсумок поглядів мислителів Стародавньої Греції, можна зауважити, що вони:

- по-перше, спиралися на уявлення про суспільство, що сформувалося при первісному устрої, так чи інакше розвивали його;

- по-друге, відображали всі суспільні зміни що відбулися до того часу;

- по-третє, набували філософської форми, чітко не відділялись від філософського осмислення природи;

- по-четверте, суперечили один одному по осям: матеріалізм – ідеалізм, атеїзм – релігійність, індивідуалізм – колективізм;

- по-п’яте, часто мали характер утопій;

- по-шосте, являли собою особливу і важливу ступінь на шляху становлення суспільствознавства взагалі, соціології, в тому числі.

Епоха Відродження, на період якої приходиться життєдіяльність соціальних мислителів, передувавших в Європі оформленню соціологічного знання в науку, особливе значення придавала проблемі життєвих сил людини, їх природним і соціальними основам. Цим була пронизана вся історія вільнодумства тієї пори, історія мистецтва, що розвивалася під його впливом. Однак ця тенденція в розвитку суспільної свідомості обмежувалася віруваннями традиційними для середньовічної Європи.

Ідеї давньогрецьких мислителів визначили зміст уявлень про суспільство, що існувало в перші століття нової ери і раннє середньовіччя в європейській соціокультурній традиції. Із дійшовших до нас письмових джерел часів розпаду рабовласництва (колонату) і формування феодалізму в Європі, однозначно свідчить, що ніяких принципово нових суспільствознавчих концепцій тоді не з’явилося. Пояснюється це, напевно, не відсутністю розумних людей, а станом суспільного життя на той час.

Згадаємо про натуральність виробництва при феодалізмі, самодостатність господарства феодала, роздрозбленості держав, відсутність тісних економічних, політичних і духовно-культурних зв’язків між ними, багаточисельність війн, масові епідемії та інші народні біди, що сприймалися як кара божа, про розгул релігійного мракобісся та інквізиції. Під впливом означених факторів суспільствознавство теологізується2, стає прерогативою церкви, перш за все католицької. В ньому переспівуються мотиви антропоморфізму, міфологеми „ми” і „вони”, ототожнення суспільства і держави, ідеалістичні ідеї Платона і Аристотеля. Звичайно, що ці мотиви використовувалися богословами для рішення актуальних для церкви задач.

В тезисному вигляді і викладені на сучасну мову їх можна представити наступним чином:

1. Суспільство складається із людей, що створені по волі і подобію Бога і нагороджених ним безсмертною душею.

2. Бог передбачив місце і роль кожної людини в суспільстві, а відповідно, майнову відповідність людей та ієрархію прошарків.

3. Бог низпослав деяким людям виключно духовні властивості – харизму, що дає право керувати іншими людьми, підкоряти їх своїй волі, що відповідає волі Бога.

4. Суспільство – божественне встановлення, але в ньому є дещо від Диявола (Антихриста), який постійно заважає Богу, втручається в справи людей та спотворює божественну суть їх суспільного життя.

5. Для суспільства (держави, правителів і простих християн) немає задачі більш важливої, ніж відрізняти божественне (потрібне, добре) від диявольського.

6. Краще всіх знає, що походить від Бога, а що від Диявола, католицька церква, правителі якої (Папа, єпископи, інквізитори) наділені харизмою.

7 Католицька церква: уповноважена Богом керувати суспільством; відіграє провідну роль в державі; зобов’язана виконувати божественну волю на благо людей; покликана забезпечити гармонію віри і розуму людей (розумом посягнути Бога, вірою підкріпити це посягання), що є головною умовою нормального суспільного життя.

Названі тезиси були положені в основу офіційної доктрини католицької церкви, вчення, що отримало назву томізм і збереглося по сьогоднішній день, безперечно, в модернізованому вигляді (неотомізм).

В ХІV ст. на півдні Європи (раніше всього в Італії) починають з’являтися перші симптоми майбутньої загибелі феодалізму і зародження раннього буржуазного суспільства. Усвідомлення цих процесів передовими людьми того часу призвело до багатьох протистоянь панівної тоді релігійної схоластики, в тому числі, томізму. Це відтворилося в ХV – ХVІ ст., перш за все, в відродженні і розвитку:

- матеріалістичних, індивідуалістичних та гуманістичних ідей давньогрецьких філософів (Ф.Петрарка, Л.Валла та ін.);

- комуністичної ідеології, що вимагала узагальнення власності, колективності праці, рівності в розподілі і колективізму (Т.Мюнцер, Т.Мор, Т.Кампанелла);

- натурфілософії (тобто природознавства) на базі експериментально-математичних досліджень законів природи (Дж.Бруно, Н.Кузанський, Б.Телезіо, Н.Коперник, Леонардо да Вінчі, Г.Галілей, Ф.Парацельс, І.Кеплер, Ф.Бекон та ін.).

Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства вчені розглядали у контексті духовного, соціального досвіду епохи Відродження.

П’єтро Помпанацці (1462 – 1525 рр.) про моральність людини, роль релігії в суспільстві, а також організмічну сутність суспільства.

П.Помпонацці відмовився від трактовки суспільства як божественного встановлення і запропонував свій варіант антропоморфістської концепції. Суспільство на його думку є живим організмом, який колись народжується, росте, досягає зрілості і помирає, підкоряючись об’єктивним законам. Помпонацці робить спробу сформулювати ці закони, говорячи про:

- природну різницю людей в фізичному, інтелектуальному, моральному, професійному та ієрархічному аспектах;

- необхідність співрозмірності цих разбіжностей („нерівність між людьми не повинна бути розбратом, а породжувати удосконалення, красу, гідність та насолоду, неспіврозмірність же приводить до інших результатів”);

- наявність загальної мети „людського роду”, особливих людей („державних мужів”, „вчених”), що виражають цю мету, і приналежність кожної людини до неї, „не тільки в якості частини людського роду”;

- неминучість зла, пригноблення слабких сильними, „і не тільки зараз це так, але завжди так було, як свідчить з усих історій, і так буде завжди”;

- потреби людей в моральності, що базуються на „діяльнісному розумі” і ідеї смертності душі;

- гармонії між частинами цілого, окремими органами та всім організмом.



Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки. Глибокі та цікаві суспільчознавчі ідеї він висловив в книгах „Государ”, „Роздуми про першу декаду Тіта Лівія” та „Мистецтво війни”.

Використовуючи типологію форм правління (монархія, аристократія і демократія), Н. Макіавеллі довів, що ні одна із цих форм не може вважатися досконалою за всіх обставин. Саме тому він в „Государі” підносить сильну особу володаря, а в „Роздумах про першу декаду Тіта Лівія” недвозначно висловлюється на користь республіки і народу, який „багато мудріше і постійніше” правителів і в доброчинності, і в славі... в умінні зберігати встановлений устрій. Але якщо „народ розбещений” і погряз в „матеріальному інтересі”, потрібні черезвичайні міри по мобілізації його сил, потрібен правитель, „що перевершує народ” в умінні давати закони та встановлювати новий устрій і нові заклади.

Він вважав, що суспільство виникло, існує та видозмінюється не по волі Бога, а по природним причинам. В ряду цих причин в якості головних виділяється цікавість людей і їх сила. Матеріальна цікавість трактується як вираження потреб людей в їх самозбереженні ( в їжі, житлі, накопиченні майна) і продовженні роду. Матеріальні інтереси різних людей не співпадають одні з іншими, а у знаті та народу ці інтереси протилежні.

В таких умовах суспільне життя стає можливим завдячуючи силі, під якою розуміється не тільки фізична потенція індивіда, але і об’єднання індивідуальних сил за допомогою і в формі держави. „Сила людей, на думку Н.Макіавеллі, тим значніша, чим краще (сильніше) та держава, в якій вони живуть. Держава ж та сильніша, чим менше государь залежить від церкви, чим вона здатна подавляти як народні хвилювання, так і підступи знаті, що визвані протиріччями їх матеріальних інтересів.

Відмітимо, що Н.Макіавеллі традиціоналіст в тому смислі, що наслідуючи Платона, Арістотеля, Фому Аквінського та інших попередників уподіблює державу і суспільство, підміняє аналіз другого характеристикою першого. І в той же час він – новатор. Зосередившись на проблематиці створення сильної держави, Н.Макіавеллі першим став розглядати політику в якості особливої сфери діяльності, яка повинна здійснюватися з врахуванням „природних причин” і „корисних правил”.

Теоретичний доробок Н.Макіавеллі оцінюють по-різному. Його часто згадують, коли до влади пробираються цинізм, корисливість. Однак ідеї Н.Макіавеллі дали життя сучасній соціологічній теорії еліт (В.Парето, Е.Дженнінг, Г.Моска, Ч.Міллс), мали вплив на автора теорії „менеджерської революції" Дж.Бернхайма. Досить авторитетним вважають його теоретики бюрократії (М.Вебер, Р.Міхельс), корупції (С.Хантінгтон), „постіндустріального суспільства" і політичного прогнозування (Д.Белл, Г.Кан, Е.Вінер).


ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

  1. Що спільного між формулою Сократа „Пізнай самого себе” та його вченням „Макрос-антропос”?

  2. Охарактеризувати теологізацію суспільствознавства в період середньовіччя.

  3. Проаналізуйте наукову спадщину Н. Макіавеллі.


ЛІТЕРАТУРА

    1. Аристотель. Соч.: В 4-х т. Т. 4. - М., 1984.

    2. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М., 1996.

    3. Н.Макиавелли. Государь: Соч. - М., 1998.

    4. Маковецький А.М. Соціологія. — Чернівці, 2000.

    5. Платон. Соч. - М.: Мысль, 1971. Кн. III.

    6. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник /За ред. В.М. Печі. —К.-Львів, 2002.

    7. Цит. по: Помпонацци П. Трактаты о бессмертии души, о причинах естественных явлений или о чародействе. - М., 1990. - C. 117.



РОЗДІЛ 4

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО XVII – ПОЧАТКУ ХІХ СТ.

  1. Розвиток суспільствознавства ХУІІ – XVIII ст.

  2. Безпосередні попередники соціології.

В XVII-XVIII  ст. в Європі були закладені основи нового бачення людини і суспільства, становлення і розвитоку їх життєвих сил. В цей період виникли передумови соціально-історичного і духовно-культурного прозріння, осмислення, що відбувається з людиною і суспільством.

Під час поступового і довгого розпаду феодалізму, перших буржуазних революцій і раннього капіталізму в Європі по-новому постали питання про те, що таке суспільство, по яким законам воно виникає і розвивається. Відповідаючи на них, мислителі тієї пори активно використали ідеї попередників про суспільство, як аналог держави і створили вчення про суспільний договір, що призваний розкрити сутність суспільства.

Першим теоретиком даного напрямку був англійський філософ матеріаліст Томас Гоббс (1588-1679 рр.). В книзі „Левіафан чи матерія, форма і влада держави церковного і громадянського” (1651 р.) уявляв суспільство як: а) державу; б) „смертного бога Левіафана”; в) матеріальну субстанцію, „штучне тіло”, що складається із менших тіл – людей, які одночасно сутність і штучні тіла (в якості громадян суспільства-держави) та природні (як організми, представники живого світу).

Структура держави, за Т.Гоббсом, уподібнюється будові живого організму. Суверен - це душа, чиновники - нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи - суглоби, таємні агенти - очі держави. Нагороди та покарання - нервові імпульси, що йдуть від „голови" держави до її органів, а гроші є „суспільною кров'ю" та ін. Держава - це механізм, створений „механіками" (людьми), який регулюється через встановлені норми поведінки. Держава -це доцільно влаштований громадянами „політичний автомат".

Як і більшість прогресивних вчених того часу Т.Гоббс об'єктивно був виразником інтересів правлячого класу (буржуазії), а суб'єктивно він рахував себе безкорисним шукачем істини, яка так необхідна всьому людству.

Людина, з точки зору Т.Гоббса, - середня ланка між природою та суспільством. Вона тіло природи, фізичний об'єкт, вона також розумний творець штучного тіла - держави. Без знання людини та його природи неможливо зрозуміти ні основи держави, ні елементів державного життя.

Т.Гоббс аналізує "природу" людини, її пристрасті, як щось незалежне від конкретно-історичних умов. Для нього емоції людини цілком вільні від необхідного закону всесвіту, вони раз і назавжди подані в послідовності дій і наслідків, послідовною ланкою якого є сама людська діяльність. "Людська природа" детермінована, всі якості і особливості людей визначені законами природи, вони вічні і незмінні, як вічна і незмінна сама природа.

Що ж являє собою людина від природи? Які її пристрасті та бажання? В своїх висновках Т.Гоббс йшов порізно зі звичними успадкованими від Арістотеля і Цицерона уявленнями про людину, як про "політичну тварину" (тобто суспільну). Т.Гоббс вважає, що людина дякуючи своїм пристрастям егоїстична по природі, що в ній вкладено вроджене прагнення все забрати собі, володіти над всіма. Жадібність, жах, чистолюбство рухають людською діяльністю. Ні про яке присутнє людині суспільне прагнення мови бути не може. Людина людині - вовк. Такий головний закон взаємовідносин між людьми.

Ідеалізм і антиісторизм в підході до суспільних проблем у Т.Гоббса полягає у тому, що людину визначеної епохи з його мораллю, моральними якостями людини-вовка, народженого визначеними суспільними відносинами, він підвів в ранг "людини взагалі" і зробив вихідним пунктом всієї своєї суспільної теорії.

Згідно природньо-правової доктрини, людина поза державою знаходиться в "природному стані". Тут панує "природне" право, продиктоване не Богом, не людьми, а самою "природою" людини.

Для Т.Гоббса, на відміну від більшості теоретиків XVII - XVIII ст., "природній стан" людського роду не тільки деяка історична гіпотеза про стародавність держави. Т.Гоббс визнає стан війни „всіх проти всіх” природним станом людей завжди і всюди, нормальним виявленням людської сутності. Держава лише накидає вуздечку на людські пристрасті.

Влада, по Т.Гоббсу, видає громадянські закони, зобов'язує людей до виконання за допомогою сили. Якщо природні закони продиктовані розумом, то основа громадянського права полягає у силі.

Держава є деяке штучне тіло, механізм, який живе штучним життям. Т.Гоббс порівнює державу з фантастичним чудовиськом - гігантом Левіафаном. В амстердамському виданні "Левіафана" (1651 р.) він ілюструє знамениті символічні зображення на передньому листку, коронованого гіганта, котрий складається з великої кількості маленьких людей, погляди яких звернені на його особу. В рисах обличчя гіганта намагались тоді знайти подібність з Кромвелем.

Головна мета держави, по Т.Гоббсу, не просто забезпечення "безпеки існування", але забезпечення за кожною людиною усього добробуту життя, набутого ним "чесною працею", турбота про "добробут громадян", правда, не всіх громадян, добавляє Т.Гоббс інакше це майже неможливо досягнути, але "як можна більшого числа громадян".

Звідси одержуємо три основних обов'язки суверена: захист від зовнішніх ворогів; збереження внутрішнього миру; збагачення громадян.

Ці три функції всеціло відповідали інтересам буржуазії і земельної капіталізованої аристократії.

В цілому соціологічна доктрина Т.Гоббса є найбільш серйозним та сміливим кроком вперед в порівнянні з теологічними концепціями суспільства, теорією божественного права, яка панувала в епоху середньовіччя. Але Т.Гоббс в кінцевому рахунку залишився на ідеалістичних позиціях розуміння суспільства, тому що, "природні" причини держави він виявив в розумі людей, в незмінній людській "природі", яка була не чим іншим як відображенням людини-користолюбця епохи першопочаткового капіталістичного нагромадження. Соціологічна система Т.Гоббса містить той основний недолік котрий належить всій соціології. "... Не вміючи зрозуміти простих і таких початкових відносин, як виробничих, соціологи брались прямо за дослідження і вивчення політики юридичних форм, наштовхувались на факт виникнення цих форм із тих чи інших ідей людства на даний час - і зупинялись на цьому: виходило так, ніби-то суспільні відносини будуються людьми свідомо". Цей ідеалістичний висновок, знайшов повне відображення в ідеї (суспільному договорі), одним із засновників якого є Т.Гоббс.

Ідеї „природного права” і „суспільного договору” були підхвачені і розвинуті англійським філософом-просвітитетелем Джоном Локком (1632- 1704 рр.), що є основоположником соціально-політичної доктрини лібералізму. В „Двох трактатах про державне правління” він формолює наступні положення:

1. Суть суспільного життя полягає в договорі між людьми, хоч вони цього не розуміють.

2. Суспільне життя є процес розвитку від природного стану до громадянського суспільства і самоуправління.

3. В природному стані люди рівні перед собою і Богом. Але їх свобода – не анархія і вседозволеність, вона передбачає наслідування законам природи, даним Богом, підкореність розумним міркуванням про самозбереження і продовження роду.

4. Розумність людей спонукає їх шукати згоду при збереженні індивідуальної свободи, створювати владу, що гарантує дотримання розумних прав індивідів.

5. В основі індивідуальної свободи лежить власність індивіда. Кожна людина є власником свого життя і засобів свого життєзабезпечення, в тому числі своєї праці, позбавлення власності – головне порушення його прав і свободи.

6. Абсолютизм не гарантує дотримання індивідуальних прав на життя, свободу і власність людей, а тому недопустимий. Монархічні режими потрібно обмежувати конституціями, зробити їх парламентськими.

7. Щоб підвищити вірогідність того, що влада не буде обмежувати права громадян на життя, волю і приватну власність, її потрібно розділити на законодавчу, виконавчу та „федеративну” з метою виключення всевласності кожного.

8. Люди повинні передавати владі не всі свої права (як у Т.Гоббса), а лише частину своїх прав. При цьому повинні дотримуватися правила: чим більше власності має людина, тим більше у неї політичних прав і обов’язків перед державою, охороною власності.

9. Якщо влада не виконує своїх обов’язків перед громадянами, то вона стає незаконною, що дає право громадянам на опір і веде не до усунення влади взагалі, а до встановлення політичного балансу та покращення функціонування влади.

10. В державі, яка грунтується на розумному суспільному договорі, неможливі єдині моральні норми і вимоги єдиного віросповідання. Свобода та віротерпимість – обов’язкова умова нормального суспільного життя і влади.

Помітний внесок в концепцію "суспільного договору" вніс нідерландський філософ-матеріаліст і атеїст Барух Спіноза (1632-1677 рр.). Він різко критикував трактування суспільства як божого встановлення, вважав, що мета його розвитку природна і зводиться до вдосконалення людини, його знань і завоюванню людьми панування над природою. Поведінку людини визначає не Бог, а прагнення до самозбереження, до продовження роду, до власної вигоди і задоволення своїх "жадань" (пристрастей). Сумісне життя людей вимагає від них узгодження своїх інтересів, створення демократичного правління і обмеження всевладдя держави над людьми. Б.Спіноза закликав до створення такого суспільства-держави, в якому б дотримувалися права людей не тільки на життя, власність, віросповідання, але і на багато інших цивільних свобод, у тому числі на свободу думки.

Початок XVIII  ст. ознаменовано появою численних філософсько-моралізаторських трактувань суспільства, що розвивалися по двох антиподних напрямах.

Перше яскравіше за все представлено Антонєм Шефтсбері (1671-1713рр.), який в тритомнику "Характеристика людей, вдач, думок, часів" описав навчання про самостійність моралі, її незалежність від соціальних умов життєдіяльності людей та її вирішальну дію на суспільство. На його думку, моральність властива людям від народження і не пов'язана з їх релігійними відчуттями. Кожній людині від природи властиво прагнення до розумної насолоди, реалізація якої спонукає його служити вищим моральним цінностям. Ця якість людей, а не суспільний договір,  – застава їх нормального сумісного життя. Якщо люди будуть прагнути до гармонійного поєднання своїх альтруїстських і егоїстичних прагнень, то і особа, і суспільство удосконалюватимуться у напрямі до ідеалу  – соціальної гармонії.

Протилежну позицію відстоював Бернард Мандевіль (1670-1733 рр.). В  своїй "Байці про бджіл" він зобразив життя вулика, кожний мешканець якого керувався лише своїм егоїстичним інтересом, через що в ньому панували різноманітні розлади. Бажаючи ушляхетнити вулик, Бог (Юпітер) робить всіх бджіл чесними і добродійними. Проте це приводить до загибелі всього вулика. Згідно Б.Мандевілю, суспільне життя не може обійтися без зла, вад, соціальної нерівності, несправедливості, незадоволеності людей один одним і їх протидією. Більш того, все це виявляється корисним суспільству, забезпечуючи йому нормальне життя.

Вершиною розвитку суспільствознавства в період людської історії з'явилося вчення Джамбатісти Віко (1668-1744 рр.). Його основна праця "Підстави нової науки про загальну природу націй" містить велику кількість ідей, що отримали подальший розвиток в антропології, порівняльно-історичному мовознавстві (герменевтиці), історії, культурології і соціології. Деякі його висновки мають узагальнюючий соціологічний характер. Йдеться, перш за все, про міркування, що стосуються єства історичного буття і закону циклічності історичних змін, що привели до створення теорії історичного кругообігу.

Дж.Віко доводив, що людське суспільство розвивається через внутрішні, закономірні причини. Кожен народ проходить в своєму розвитку "три типи часу": божественне (релігійне), героїчне (поетичне) і цивільне (людське). Кожному типу часу властивий свій спосіб спілкування і мислення, вдачі, права і форми правління.

Наприклад, в першу епоху немає держави, його замінює анархія. В другу епоху держава виникає у вигляді монархії як єдиного засобу покласти край загальним розбратам. Вади монархічного правління і панування аристократії ведуть до розпаду всієї соціальній організації і встановленню демократії, що властиво третій епосі. Але "народна свобода" і "природна справедливість" поступово вироджуються в анархію, що приводить до занепаду і повернення до первинного стану (до першого типу історичного часу). Потім суспільство продовжує розвиватися по замкнутому циклу. Такий історичний кругообіг, згідно Дж.Віко,  – основний закон життя суспільства.

Теорія історичного круговороту Дж.Віко вельми значуща для всього подальшого суспільствознавства, але не тому, що вона абсолютно істинна, а тому що наблизила суспільствознавців до створення соціології.

Характеристика суспільствознавства в XVII  – початку XVIII  ст. буде неповною, якщо не сказати про "політичну арифметику". Так стали називати дослідження у формі перепису населення і аналізу інших офіційних даних з метою рішення управлінських проблем. Джон Граунт (1620-1674 рр.), Уільям Петті (1623-1687 рр.) та інші представники цього нового напряму вивчення суспільства не тільки збирали кількісну інформацію і застосовували її при описі суспільних процесів, але і, використовуючи різні шкали, таблиці і математичні формули, встановлювали залежність між різними соціальними явищами. Політична арифметика отримає надалі бурхливий розвиток, що приведе до створення статистики, соціальної гігієни і емпіричної соціології.

Все сказане вище свідчить про те, що знання про суспільство довгий час формувалися в надрах філософії, яку не випадково називають матір'ю всіх наук. Поступово збагативши, вона диференціювалася на натурфілософію (природознавство) і соціальну філософію (суспільствознавство). Подальший розвиток знань про суспільство відбувається в рамках соціальної філософії, але характеризується різноманітними спробами використання методів природничих наук. Поява соціології як автономної науки стала підсумком певного синтезу досягнень соціальної філософії і природничонаукових методів пізнання. Істотний крок в цьому напрямі був зроблений в XVIII  – початку XIX  ст.

Перше місце у ряді безпосередніх попередників соціології займає Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755 рр.). На думку Р.Арона, цей французький філософ-просвітитель, історик, правознавець і письменник явився основоположником соціології. Він почав вивчення проблематики так званого цивільного суспільства, досліджував типи політичних устроїв, відомі людській історії. При цьому він вийшов за межі порівняння держави з суспільством, але політичні характеристики суспільства підносив як основні, що заслуговують найбільшої уваги суспільствознавців.

Ш.Монтеск’є розвиває ідеї Н.Макіавеллі про форми правління, розрізняє монархії, деспотії і республіки, розділяючи останні на демократичні і аристократичні залежно від того "в руках всього народу або частини його" знаходиться верховна влада. Оригінальність і заслуга Ш.Монтеск’є у вивченні форм правління полягає, перш за все, в тому, що він встановив їх залежність від природно-кліматичних і географічних умов, від розміру території країни, чисельності її населення, ступеня розвинутої торгівлі, грошового обігу, а також релігії, вдач, звичаїв, традицій, пануючого серед населення "відчуття", що визначає "принцип правління".

Ш.Монтеськ’є не міг проігнорувати популярну в його час теорію природних прав людини. Він критикує Т.Гоббса за ідею "війни всіх проти всіх", постулювавши як природні права людей "прагнення здобувати собі їжу", "бажання жити в суспільстві" та "мирі". На його думку, "досуспільна людина", тобто людина сама по собі, представлена як ізольована від суспільства, не може бути ворожа іншій людині. Війна  – явище не людське, а соціальне. Від суспільства, а не від природи людини відбувається і нерівність людей. Поки буде суспільство, будуть війни, нерівність, несправедливість. Але всі ці вади можна і потрібно пом'якшити (стримати), що й повинно бути метою політичного правління, яка забезпечує життєдіяльність суспільства шляхом досягнення рівноваги соціальних сил.



Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) завершив розробку теорії суспільного договору. В  трактатах чи "Сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач", "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми", "Про суспільний договір" та ін. він критикував сучасне йому суспільство і запропонував ідеальну модель суспільного устрою. І  те й інше робилося ним на базі міркувань про "природний стан" досуспільної людини. Цьому стану, згідно Ж.-Ж.Руссо, властиві гармонія людини з природою, відсутність міцних суспільних зв'язків, потреб в праці, розумі і моралі, наявність антропологічних відмінностей, нерівність фізичних сил та інтелектуальних здібностей, а також двох рівносильних прагнень до самозбереження і співчуття.

Чисельне зростання, географічні переміщення, вважав Ж.-Ж.Руссо, посилили природну антропологічну нерівність, а заняття землеробством привело до появи приватної власності. Тому нерівність фізичних та інтелектуальних сил обертається нерівністю у власності, а останнє  – соціальною нерівністю, яка проходить три етапи розвитку встановлення і узаконення: 1)  багатства і бідності; 2)  могутності багатих і беззахисності бідних; 3)  панування і поневолення. Це веде до постійної і посиленої боротьби полярних соціальних груп, що, у свою чергу, створює потребу в цивільному світі, в якому зацікавлені всі, пануючі, перш за все. Цивільний мир і забезпечується укладанням суспільного договору. Суть суспільного договору, таким чином, полягає в тому, що "кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і всі свої сили. В результаті для нас всіх разом кожний член перетворюється на нероздільну частину цілого". При цьому під "загальною волею" мається на увазі не сума волі або інтересів всіх окремих людей, а воля народу як істинного суверена політичної влади. Своє право суверена влади народ не передає конкретним правителям, які б вони не були. Будь-які правителі  – уповноважені народу, покликані служити йому. Якщо виникає зворотна ситуація, народ має право змінити форму правління, позбавити правителя своїх повноважень, відмовитися виконувати їх рішення, замінити їх.

На думку Ж.-Ж.Руссо, людство повинне жити невеликими державами, громадяни яких безпосередньо і особисто виражають своє волевиявлення і контролюють правителів. В таких ідеальних державах повинна бути заборонена розкіш, забезпечена майнова і політична рівність. Кращими виразниками волі народу, а тому його правителями, можуть бути наймудріші з благородних аристократів, а гіршими  – спадкові єдиновласники (деспоти, тирани, монархи).

Клод Анрі де Сен-Сімон (1760-1825 рр.) був першим мислителем, що публічно виразив дану потребу і вніс тим самим наріжний камінь у фундамент нової суспільствознавчої науки  – соціології. В  "Нарисі науки про людину", "Праці про всесвітнє тяжіння", "Про промислову систему" і "Катехізис промисловців" він, розвиваючи ідеї "соціального фізицизма" і "соціальної фізіології", обгрунтовує необхідність створення нової науки про суспільство, яку він назвав "позитивною" і яка повинна стати такою ж точною, як і природознавство. Така наука можлива і доцільна, тому що, згідно К.Сен-Сімону, суспільство  – живий і цілісний організм, що функціонує та змінюється по об'єктивних законах, які цій науці належить пізнати і на основі яких можливо його свідоме вдосконалення.

Сучасне йому суспільство К.Сен-Сімон назвав індустріальним, якісно відмінним від традиційного (родоплемінного, рабовласницького і феодального). Воно грунтується на розвитку промисловості, наукової організації праці, завдяки чому людство, що знаходиться на стадії індустріального суспільства, розкриває всі свої ресурси. Головним суб'єктом цього суспільства, що забезпечує його подальший прогрес, стає клас "индустріалів", до складу якого К.Сен-Сімон включав фабрикантів, купців, банкірів і робітників.

Разом з трактуванням суспільства як організму, К.Сен-Сімон говорить про нього як про механізм, соціальний агрегат, який можна і потрібно регулювати, змінюючи його частини (деталі) і взаємодії між ними. Коли він пише про все людство, то в ролі частин-деталей уявляє держави (країни) і нації. Коли ж йдеться про суспільство в рамках конкретних держав, то як найважливіші виділяються:


  • по-перше, класи: а)  вчені, б)  "індустріали", в)  селяни, г)  паразитуючі класи, що включають все інше доросле населення країни;

  • по-друге, групи населення, відмінні характером праці (розумової і фізичної, промислової і сільськогосподарської);

  • по-третє, статевою приналежністю (чоловіки і жінки);

  • по-четверте, конкретні люди (індивіди).

К.Сен-Сімон вважав, що в ідеалі індустріальне суспільство повинне грунтуватися на:

  • розробленій ним (в книзі "Нове християнство") релігійній концепції і гаслі "Всі люди  – брати";

  • ліквідації паразитуючих класів (шляхом введення обов'язкової для всіх продуктивної праці);

  • співпраці класів, що забезпечує принцип розподілу суспільного багатства "за здібностями", реалізація якого відбувається з обліком: а)  кількості і якості праці індивідів, б)  їх таланту, в)  їх власності;

  • рівності людей, зайнятих всіма видами продуктивної праці, а також національних і статевих груп (на базі створення рівних можливостей застосовувати свої здібності);

  • плановому розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва;

  • перетворенні державної влади з машини придушення пригноблюваних до органу організації виробництва;

  • поступовому стиранні відмінностей між народами і країнами, що ведуть до створення всесвітньої асоціації людства і виключення воєн.

Цей ідеал великого соціаліста-утопіста суперечив його ідеям про об'єктивні закони суспільного розвитку, але підтвердив їх істинність. Нездійсненність ідеалу К.Сен-Симона пояснюється саме тим, що він не знав тих законів суспільства, за відкриття яких ратував і які виключили можливість практичної реалізації його плану суспільного перетворення.

Отже, зусиллями Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Т.Мальтуса, К.Сен-Симона та інших мислителів XVIII  – початку XIX  ст. суспільствознавство було доведено до такого стану, коли виникла потреба в створенні нової науки про суспільство, заснованої на інтеграції досягнень соціальної філософії і практики вивчення суспільних явищ методами природничих наук.


ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1.Як уявляв суспільство Т.Гоббс?

2. Порівняйте наукові погляди Ш.Монтеск’є та Н. Макіавеллі, щодо форм правління.

3. Проаналізуйте наукову спадщину Клода Анрі де Сен-Сімона.


ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004. – 620с.

2.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004. – 688с.

3. Гоббс Т. Избранные произвидения: В 2-х т. - М., 1964. Т. 2.

4. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

5. Локк Дж. Соч. - М., 1988. Т. 3.

6. Руссо Ж.-Ж. Трактати. - М., 1969.

7. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. — К., 2002.


  1. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. — К.-Львів, 2002.



РОЗДІЛ 5



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма Комплексного вступного іспиту на окр «Спеціаліст» за спеціальність «Соціологія» історія соціології
Основні етапи історії соціології. Основні підходи до переодизації історії соціології. Поняття протосоціології та основні етапи її...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма навчальної дисципліни історія соціології в Україні для студентів галузі знань
Червінська Т. Г., доцентка кафедри теорії та історії соціології, кандидатка соціологічних наук, доцентка
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ
Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ Спеціаліст
Особливості історичного розвитку соціологічного знання, зв’язок його еволюції з історією суспіль­ства та культурними традиціями....
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconУчнів-членів ман україни контрольні роботи з історії, географії, правознавства, філософії та соціології харків – 2007 р
Збірник контрольних завдань з базових дисциплін історико-географічного відділення, права, філософії, та соціології Харківського територіального...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка