Курс лекцій з історії соціології київ 2005



Сторінка5/11
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.51 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В РОСІЇ.

1. Етапи розвитку соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Наукова спадщина російських соціологів.

3. Розвиток соціології в Радянському Союзі.


Російська дореволюційна соціологічна думка, яку ми цілком ще не вивчили і гідно не оцінили, починала свій розвиток з того ж теоретичного рівня, на якому знаходилася тоді європейська соціологія. Ідеї О.Конта, навіть раніше, ніж на його батьківщині, були вивчені в Росії. Передова інтелігенція прагнула до всього нового, свіжого. Російські соціологи, як з рівними, полемізували з О.Контом, Р.Спенсером, Е.Дюркгеймом. Видатний статистик А.Чупров залишив після себе глибоке ессе про неокантіанську соціологію. Наша країна дала світу соціологів екстракласса. Достатньо назвати такі імена як М.Ковалевский, П.Сорокін, П.Л.Лавров та ін.

Соціологія до Росії проникла із Заходу ще в 40-х рр. XIX ст., проте її розквіт пов'язують з другою половиною 60-х рр. Як і на Заході, соціальна думка в Росії розвивалася в лоні філософії, коли інші соціальні науки — історія, етнографія, юриспруденція — вже досягли значних успіхів. Як і в Західній Європі, вітчизняна соціологічна думка спочатку формувалася в руслі позитивістської традиції.

За період з кінця 60-х р. XIX ст. до середини 20-х рр. XX ст. соціологія пройшла 3 етапи. Власне ж соціологічні теорії з'являються тільки на початку XX ст.

На початковому етапі — 60-80-і рр. XIX ст. — у вітчизняній соціології домінував позитивізм. О.Конта в Росії добре знали і любили. Мабуть, ні в одній країні світу його ідеї не розроблялися так активно, як в Росії. Позитивізм привертав не тільки своїм науковим, але і соціальним пафосом — бажанням негайно переробити суспільство на жорстко наукових основах.

З середини 60-х рр. в російській літературі, по спостереженню істориків соціології І.А.Голосенко і В.В.Козловського, з'являються роботи, в яких неодноразово зустрічається термін „соціологія”, хоча нова наука все ще розуміється як філософія історії „на науковій основі.

Нове знання, засноване на статистичних розрахунках, оголошувалося позитивістским, або матеріалістичним. Багато в чому просуванню точного методу в соціальних науках сприяло досягнення земської статистики - опитування селян, вивчення їх господарського устрою та способу життя. На становлення соціології вплнуло ускладнення соціальної структури російського суспільства, бурхливе зростання міських станів, диференціація в селянському середовищі, зростання чисельності робочого класу.

На першій стадії позитивістська соціологія представлена в Росії букетом різних підходів і напрямів: географічна школа (Л.І.Мечніков), органіцизм (П.Л.Лілієнфельд), психологізм (суб'єктивна школа: П.Л.Лавров, Н.К.Михайловський, Н.І.Карєєв, З.Н.Южаков).

Другий період в розвитку російської соціологічної думки умовно може бути обмежений другою половиною 80-х і 90-ми рр. XIX ст. В ці роки розвивається марксизм і антипозитивістські установки, різко критикуються натуралістичні концепції, антипозитивістский підхід представлений в роботах Б.А.Кістяківського, П.І.Новгородцева, Л.І.Петражицьго, В.М.Хвостова. Істотно вплинув на розвиток соціологічної думки в Росії П.Б.Струве.

На другому етапі домінувала суб'єктивна соціологія. Рушійним мотивом творців суб'єктивної соціології П.Л.Лаврова та Н.К.Михайловского було прагнення обгрунтувати ідеї російського соціалізму і народництва.

В XIX і на початку XX ст. в країні сформувалися, поперемінно пануючи в суспільній свідомості і змінюючи один одного, декілька напрямів, наукових шкіл і течій: соціокультурна теорія Н.Я.Данілевського, соціологічна концепція російського консерватизму Д.М.Леонт’ва, державна школа Б.Н.Чичеріна, Д.Д.Кареліна, А.Д.Градовського, соціологічні ідеї теоретиків анархізму Л.І.Мечнікова, М.А.Бакуніна, та П.А.Кропоткіна, соціал-органіцизм А.І.Строніна і П.Ф.Лілієнфельда, психологічний напрям Е.В. де Роберті, Л.І.Петражицького, суб'єктивна школа соціології П.Л.Лаврова, М.Д. Михайловського, М.І.Карєєва, З.Н.Южакова, генетична соціологія М.М.Ковалевського, марксистський напрям в соціології, емпірична соціологія Д.М.Тахтарєва та П.О.Сорокіна.

Третій період розвитку російської соціології обмежений двома першими десятиріччями XX ст. В цей період розповсюджується неопозитивізм, що поєднує функціоналізм і емпіричні дослідження (Р.П.Зелений, А.З. Звоницька, Д.М.Тахтарєв, А.С.Лаппо-Данилевський та ін.). Центральною темою їх аналізу стала структура „соціальної взаємодії” і вивчення елементів середовища у вигляді соціальних груп і прошарків.

Профессори, що читають курси по політичній економії. історії і правознавству, знайомили студентів зі змістом теорій О.Конта та К.Маркса. До кінця сторіччя (в 1896/97 навчальному році) прочитаний перший в Росії систематичний курс соціології, який підготував відомий професор Санкт-петербурзького університету Н.І.Карєєв. Цей курс був негайно опублікований у вигляді допомоги для студентів „Вступ у вивчення соціології. Лекції” (СПб., 1897). Перша кафедра соціології відкрилася в 1908 р. в Петербурзі при приватному Психоневрологічному інституті. В 1916 р. при Петербурзькому університеті фундирувалося Російське соціологічне суспільство імені М.М.Ковалевского (зразу ж після кончини вченого). І нарешті, до 1920 р. в Петербурзькому університеті був відкритий створений на базі факультету суспільних наук (ФОН) перший в Росії соціологічний факультет. Його організатором, першим деканом і провідним лектором став П.О.Сорокін. З часом в деяких російських університетах регулярно починають роботу соціологічні семінари, студентські гуртки, на засіданнях яких обговорюються проблеми суспільства, заслуховують наукові доповіді. За декілька років до революційних подій 1917 р. зусиллями вчених і педагогів-ентузіастів соціологію під різними приводами вдається включити як предмет вивчення в програми деяких середніх навчальних закладів, різних училищ, курсів. В останнє десятиріччя перед революцією лекції по соціології читалися на Вищих жіночих курсах, в біологічній лабораторії П.Ф.Лесгафта. Основи соціологічної освіти давала Вища російська школа суспільних наук в Парижі, куди зі всіх кінців Росії зверталися за програмами, учбовим матеріалом, допомогою. В її аудиторіях лунали голоси М.М.Ковалевського, Л.І.Мечнікова, А.І.Чупрова, Н.І.Карєєва, П.Н.Мілюкова, Е.В. де Роберті. Не дивлячись на перші вдалі кроки в дореволюційній Росії, система регулярної соціологічної освіти так і не сформувалася.

З 1917 р. починається видання навчальної літератури по соціології для шкіл різних типів і одночасно розширюється коло навчальних закладів, де вводиться вивчення соціології. Після короткого періоду академічних свобод в роки НЕПУ ряд видних учених-соціологів і філософів (П.Сорокин, М.Бердяєв) вимушені назавжди покинути Росію. Термін „соціологія” починає набувати негативний відтінок і використовуватися головним чином у зв'язку з критикою „буржуазної соціології”. Багато журналів і кафедр закриваються, чимала кількість соціологів, економістів і філософів піддаються репресіям і висилці в табори.

Висилка в 1922 р. великої групи вчених з Росії зразу ж позначилася на зниженні рівня вітчизняної соціології. Соціологи кінця 20-х рр. ще намагалися проводити емпіричні дослідження (Д.Кабо, З.Первушин, А.Гастєв та ін.), розробляти теорію і викладати в університетах (Н.І.Бухарін, Г.І.Солнцев). Але незабаром наукові дослідження в цій області були істотно обмежені.

До другої половини 20-х рр. загальний рівень офіційної філософії і соціології в СРСР різко знизився. Більшовики збиралися покінчити з „буржуазною соціологією”, а покінчили з соціологією взагалі. Її місце незабаром зайняв історичний матеріалізм. Представники старої соціології, оголошені ідеалістами, були вислані або розстріляні, а нові кадри марксистів суспільствознавців по своєму науковому потенціалу і теоретичному рівню явно поступалися ідейним опонентам. В духовній області міцно затвердилися принципи, що проповідувалися прихильниками Пролеткульта — ще одного варіанту вульгарного матеріалізму. Проте 20-і рр. дали світу чудових мислителів: видатного економіста і фахівця у сфері економічної соціології Н.Д.Кондрат’єва, автора соціальної інженерії і найефективнішої на ті часи системи НОТ А.Д.Гастєва, чудового вченого-плановика, що написав фундаментальні роботи по соціальній історії суспільної праці і бюджетам часу З.Р.Струміліна. Все це — люди з світовим ім'ям.

Після 20-х рр. послідував тривалий період затишшя — на протязі майже 30-ти років в країні не було створено жодної скільки-небудь значущої роботи по соціології, не проведено жодного серйозного емпіричного дослідження, не організовано жодної наукової конференції, не підготовлено жодного професійного соціолога.



Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) — видатний російський соціолог, етнограф та історик, засновник першої в історії антиеволюціоністської концепції історичного розвитку „теорія культурно-історичних типів”. Це була одночасно філософська, соціологічна, політологічна концепція багатолінійного і паралельного відокремленого розвитку „природних” соціальних систем як своєрідних соціокультурних типів суспільства, особливих цивілізацій. Вона виникла як спроба перебороти недоліки пануючої в той час євроцентристськоії моделі однолінійного й односпрямованого історичного прогресу і пояснити особливості розвитку Сходу та інших регіонів, у тому числі й Росії. Головна і найбільш відома праця М.Я.Данилевського „Європа і Росія” (1869-1871 рр.).

Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, М.Я.Данилевський виділяв 13 відособлених культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, ассиро-вавилонский, індійський, іранський, єврейський, грецький, аравійський, римський, романо-германський (європейський), слов'янський, американський і перуанський.

Кожний із них відбиває цілісну сукупність своєрідних істотних ознак даного неповторного, унікального суспільства, виражену насамперед в особливостях мови, форм побуту, міфів, епосу і т. п. У цілому ж в основі виділення цих „самобутніх цивілізацій” лежить своєрідне сполучення чотирьох основних елементів: культури, релігії, політичного і суспільно-економічного устрою. Кожна з цих цивілізацій, за М.Я.Данилевським, проходить у своєму розвитку чотири основні фази, що, умовно можна назвати: зародженням, становленням, розквітом та занепадом.

Безсумнівна заслуга М.Я.Данилевського в оригінальному визначенні співвідношення загальнолюдського і національного (державного). Віддаючи явний пріоритет другому, яке ширше, багатше „худої абстракції” загальнолюдського, М.Я.Данилевський говорив про „загальнолюдське, яке полягає не в тому, щоб йти в одному напрямку, а в тому, щоб всю історичну діяльність людства обійти в різних напрямках”. І ні одна цивілізація, згідно з М.Я.Данилевським, не може мати вищої точки зору відповідно до інших. Кожний культурно-історичний тип покликаний внести свій своєрідний внесок у розвиток людства.



Лев Ілліч Мечніков (1838 - 1888 рр.) — великий географ і соціолог, найбільш видний представник географічного напрямку в російській соціології, автор всесвітньо відомої праці „Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств” (1889 р.). У соціологічному плані в центрі його творчості знаходилося визначення й обґрунтування специфічних законів розвитку суспільства і критеріїв соціального прогресу з позицій визнання вирішальної ролі в цьому географічних факторів. Географічний напрямок у російській соціології виник як противага, з одного боку, соціологічному органіцизму (О.Конт, Г.Спенсер, А.І.Стронін та ін.), а з іншого — пануючого в той час в Росії суб'єктивістського напрямку в соціології. Л.І.Мечніков розумів соціологію як „вищу науку, що повинна перевіряти, дисциплінувати прагнення до перетворення кожного із нас і пристосовувати їх усі до однієї загальної мети”. Такою метою він вважав служіння на благо людства. При цьому він рішуче відкидав претензії будь-якого одного соціологічного напрямку на створення справді наукової теорії суспільства і формулювання її законів. Це завдання, вважав він, повинне розв'язуватися колективним шляхом. Високо оцінюючи наукове і філософське значення відкриттів Ч.Дарвіна, Л.І.Мечніков у той час виступив проти уподібнення громадського життя біологічному виживанню, проти пояснення соціальних явищ і процесів біологічним законам боротьби за існування. Соціологічна область, на відміну від біологічної, — це „світ колективностей, світ інтересів, що виходять за межі одиничного біологічного існування; світ кооперації, тобто сполучення не протидіючих, а сприяючих досягненню однієї загальної мети сил”.

Найважливішим і найбільш загальним законом громадського життя Л.І.Мечніков вважав великий закон прогресу. Головним для нього було з'ясування суті соціального прогресу і його об'єктивних ознак, критеріїв. Л.І.Мечніков бачив критерій соціального прогресу в „наростанні загальнолюдської солідарності”, що виявляється в різних формах кооперації, які залежать від усвідомлення людьми необхідності їхнього об'єднання. Нижчим ступеням історії людства властиві суспільні об'єднання, засновані на примусовості і залякуванні, на зовнішніх механічних зв'язках, їм на зміну на другому, перехідному етапі приходять супідрядні соціальні групи, для яких характерна соціальна диференціація в силу розподілу праці, підсилена спеціалізація і взаємозалежність цих груп. І нарешті, третій, вищий етап історії людства — це вільний і добровільний союз людей, об'єднаних спільністю інтересів і схильностей, що свідомо прагнуть до солідарності.

У географічному середовищі, під якою Л.І.Мечников розумів не всю природу взагалі, а ту її частину, що залучена в трудовий процес, він особливо виділяє водяний фактор. У зв'язку з цим ним виділяються три періоди (епохи) світової історії: річковий, морський, океанічний.

До першого відносяться давні й ізольовані цивілізації (китайська, індійська, ассиро-вавилонська і єгипетська), що складалися в басейнах великих рік — відповідно Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тигру і Євфрату, а також Нілу. Другий період — середземноморський (від заснування Карфагену), коли культури почали розвиватися в середовищі людей й охоплювати багато країн і народів. Третій період — всесвітній, пов'язаний з відкриттям Америки.



Петро Кирилович Лавров (1823 - 1900 рр.) — один із зачинателів соціології в Росії, хоча у своїй творчості почав займатися соціологією досить пізно, лише наприкінці 60-х років. Особливо пильна увага в його роботах приділяється проблемам предмету і методу соціології, їх співвідношенню з історією, соціальним прогресом і роллю особистості в історії. Спираючись в цілому на контівський позитивізм, П.К.Лавров розглядав соціологію як науку про солідарність, тобто про суспільні зв'язки людей.

П.К.Лаврову належить пріоритет введення в соціологію поняття „суб'єктивний метод”, з цим було пов'язано і назву цілого напрямку в російській соціології.

Особливо тісний зв'язок із соціологією виявляв П. К. Лавров в історії, оскільки й вона вивчає людину і розвиток суспільства на основі суб'єктивного методу. Але якщо історія досліджує одиничні, неповторювані явища, то соціологія — явище повторюване, закономірне. Тільки через історію можна пізнати сучасне суспільство, його закони.

Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.) по-своєму розробляв близькі соціологічні проблеми з єдиних позицій суб'єктивного методу. Як і П.К.Лавров, він виходив з того, що в центрі соціології знаходиться вивчення особистості, що соціолог, який вивчає стосунки між людьми, які переслідують визначені цілі, не може обійтися без суб'єктивного методу, суб'єктивних оцінок соціальних явищ і займати нейтральну позицію. Він також підкреслював найтісніший зв'язок соціології з етикою, публіцистикою і соціальною психологією, яку розглядав навіть як основу соціології. Як і П.К.Лавров, він не заперечував закономірного характеру суспільного розвитку, але вважав, що закони історії визначають лише її загальний напрямок і порядок зміни фаз, у той час як свідома діяльність людей та їхні ідеали наповняють ці закони „реальним змістом”. Особливо велике місце у творчості М.К.Михайловського займає проблема соціальної кооперації та її ролі в розвитку особистості, оскільки, на його думку, той чи інший тип кооперації обумовлює все громадське життя і саму особистість. Ідея різних форм кооперації як типів взаємозв'язку суспільства й особистості лежить у нього в основі концепції соціального прогресу.

Багато уваги приділив М.К.Михайловський і такому аспекту проблеми співвідношення особистості і суспільства, як питання про співвідношення великої особистості й народних мас, „героя” і „натовпу”. Він не ототожнював поняття „герой” і „велика особистість”, „натовп” і „народ”. Відмінна риса „героя” — його здатність залучити масу людей на загальну справу. Що ж стосується „великої особистості”, то в її визначенні головне інше — відповідність її діяльності суспільному ідеалу, загальнолюдським цінностям і своєчасність цієї діяльності в даних умовах. „Натовп” відрізняється такими ознаками поведінки маси, як наслідування героя”, уніфікованість, шаблонізованість, готовність до підпорядкування і покори, масові гіпноз (навіювання), психоз та ін.



Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918 рр.) — видатний соціальний філософ і соціолог, послідовник і пропагандист марксизму, засновник соціал-демократичного руху в Росії. Він послідовно відстоював і розвивав марксистську теорію суспільного розвитку, критикував суб'єктивістський підхід російських народників до проблем і перспектив суспільного розвитку Росії, глибоко і творчо розробляв соціалістичні ідеї. На противагу народницькому суб'єктивізму Г.В.Плеханов стояв на позиціях матеріалістичного розуміння історії. Він показав, що і в Росії відбувається розвиток капіталізму і що теорія суспільного розвитку К.Маркса застосована й до неї. У той час як народники вважали селянство головною революційною силою, Г.В.Плеханов показував його відсталість і реакційність, відстоював з марксистських позицій справжню революційність пролетаріату. Особливо велика заслуга Г.В.Плеханова в марксистському обґрунтуванні об'єктивної необхідності й закономірності історичного процесу, а також ролі особистості і народних мас в історії.

Перші кроки по відродженню соціології в країні й Московському університеті були зроблені в 60-і рр. XX ст. Соціологи 50—60-х рр. або, як їх пізніше називали, соціологи першого покоління, вирішували нелегку задачу — не тільки відродити, але і практично заново створити цю науку. Багато в чому завдяки роботам Б.А.Грушина, Т.І.Заславської, А.Р.Здравомислова, Ю.А.Левади, Р.В.Осипова, В.А.Ядова та ін. в країні значно розширився масштаб соціологічних досліджень. Предметом їх була соціальна структура суспільства, бюджет часу робітників, соціальні проблеми праці, освіти, сім'ї.

На філософському факультеті Московського державного університету була створена міжкафедральна соціологічна лабораторія, потім відкрита кафедра методики соціальних досліджень (1968 р.). Лекції по соціології читали професори і доценти Р.М.Андрєєва, А.П.Купріян, Л.А.Петровська, В.І.Добреньков, В.Г.Гречихин та ін. Вчені кафедри підготували один з перших в країні навчальних посібників з соціології, організували читання лекцій по соціології на філософському, юридичному факультетах і факультеті журналістики. 6 червня 1989 р. можна вважати днем народження соціологічного факультету МДУ, який виявився першим після тривалої перерви соціологічним факультетом в СРСР.
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Особливості і напрями соціологічної думки в Росії.

2. Проаналізуйте основні досягнення емпіричної соціології XX ст.

3. Коли почалося відродження соціології в Радянському Союзі?




ЛІТЕРАТУРА

1. Виленская Э.С. "Н.К.Михайловский и его идейная роль в народническом движении 70-х-начала 80-х годов XIX века" – М., 1979.

2. Голосенко И.А., Козловский В.В. История русской социологии. ХІХ-ХХ в., - М., 1995.

3. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.

4. Капитонов Э.А. Социология XX века. - Ростов-на-Дону: «Феникс», 1996.

5. Кравченко С.А., Мнацаканян М.О., Покровский Н.Е. Социология: парадигми и теми. — М, 1996.

6. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

7. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX ст. — К., 1996.

8. Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мисли. — К., 1992.

9. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ред. проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.П.Горлача. — X., 1996.

10. Шаповал М. Загальна соціологія. Видання третє. — К., 1996.

РОЗДІЛ 10

СОЦІОЛОГІЯ ЕМІЛЯ ДЮРКГЕЙМА


  1. Інтелектуальні витоки дюркгеймівської соціології.

  2. „Соціологізм” Е.Дюркгейма.

  3. В пошуках соціальної солідарності.

  4. Значення соціології Е.Дюркгейма.

Остання четверть XIX ст. у Франції ознаменувалася тим, що суспільно-економічна система не могла забезпечити свого власного стабільного існування і знаходилася під постійною загрозою революційних виступів трудящих мас.

Духовною опорою реакції була спіритуалістична філософія. Разом з тим до кінця XIX ст. в різних областях духовної культури помітно посилився вплив контовского позитивізму. Ідея соціології як самостійної науки, яка повинна була стати основою реорганізації суспільства, поступово знаходила підтримку буржуазних республіканців, що висунули програму соціально-політичних перетворень.

Між 1870 і 1914 рр. соціологічна думка у Франції розвивалася в декількох напрямах. Один з них очолювали послідовники Ф.Ле Пле, що проводили дослідження економічного і сімейного стану різних груп населення. В ідеологічному відношенні леплеїсти були вельми консервативні, опору громадському порядку, що похитнувся, вони прагнули знайти в релігії. Проте цей напрям не міг служити теоретичною основою соціально-політичних прагнень буржуазних республіканців. Теоретичним обгрунтовуванням політики та ідеології соціального реформаторства, необхідною передумовою якого був „класовий мир” і „загальна згода”, стала теоретико-методологічна концепція, що отримала назву „соціологізм”.



Найповніше втілення ця концепція знайшла в працях Еміля Дюркгейма (1858—1917 рр.).

Эмиль Дюркгейм - один из засновників социології як науки, професії та предмету викладання. Народився Е.Дюркгейм у французському місті Епінале. Після закінчення місцевого ліцею вступив до Вищої школи в Парижі. Отримавши освіту філософа, Е.Дюркгейм займався викладацькою діяльністю в провінційних ліцеях. Саме в цей період (1882-1887 рр.) у нього формується стійкий інтерес до суспільно-політичного життя і його теоретичного осмислення. В 1885-1886 рр. він вивчає філософію, соціальні науки та етику в Парижі, а потім в Германії. З 1887 по 1902 рр. Е.Дюркгейм викладає соціальні науки в університеті Бордо. Тут же в 1896 р. він починає видавати соціологічний щорічник, який завоював широке визнання в самих різних суспільних колах. З 1902 по 1917 р. читає лекції в Сорбоні.

Головні праці були написані і опубліковані Е.Дюркгеймом під час його перебування в Бордо. "Про розподіл суспільної праці" (1893 р.) – докторська дисертація, в якій Е. Дюркгейм розкриває теоретичні і соціально-політичні принципи своєї теорії. Один із головних творів Е.Дюркгейма - "Правила соціологічного методу" (1895 р.). В ній він викладає свою знамениту концепцію "соціологізму". Третя робота Е.Дюркгейма - "Самовбивство: Соціологічний етюд" (1897 р.) – вважається класичним прикладом додатку теоретичних установок до аналізу практики соціальної дійсності. Вже в Париже в 1912 р. виходить ще одна велика праця Е. Дюркгейма під назвою "Елементарні форми релігійного життя", яка є результатом вивчення релігії як суспільного феномену.

Подібно тому як О.Конт першим ввів в науковий обіход термін "соціологія", Е.Дюркгейм першим серед західних соціологів використав поняття "прикладна соціологія", вважаючи, що остання повинна дати набір правил соціальної поведінки.

Дюркгеймівська соціологічна традиція знайшла продовження в так званій французькій соціологічній школі, представники якої розвивали і конкретизували ідеї свого великого вчителя. Смерть сина прискорила кончину батька. Еміль Дюркгейм помер 15 листопада 1917 р. в Фонтенбло під Парижем в віці 59 років, не встигнувши завершити багато із задуманого.

Із найбільш віддалених по часу інтелектуальних попередників Е.Дюркгейма потрібно відмітити перш за все трьох його співвітчизників: Р.Декарта, Ш.Монтеск’є та Ж-Ж. Руссо.

Із більш пізніх попередників дюркгеймівської соціології потрібно вказати на К.Сен-Сімона і, звичайно, на його учня і послідовника О.Конта. Важливу роль в формуванні поглядів Е.Дюркгейма відіграли ідеї Г.Спенсера та біоорганічної школи. Ідеї К.Маркса не могли пройти поза увагою французського вченого. Адже на межі ХІX—XX ст. популярність цих ідей була настільки велика, що всі соціальні мислителі так чи інакше звертались до марксизму, ставали їх палкими прихильниками, вступаючи з ними в діалог чи енергійно з ними полемізуючи. Е.Дюркгейм був знайомий з працями К.Маркса, не заперечував його впливу на свої дослідження, що, напевно, відповідало дійсності.

Хоча соціологія Е.Дюркгейма в цілому була направлена проти біологічних інтерпретацій соціального життя, вів відчув безперечний вплив біоорганічної школи, в часності, таких її представників, як німецький соціолог А.Шеффле та французський учений А.Еспінас. Е. Дюркгейм високо цінив праці А.Шеффле, особливо його відому працю „Будова і життя соціальних тіл”; рецензія на цю книгу була першою науковою публікацією французського соціолога. Книгу А.Еспінаса „Суспільства тварин” Е.Дюркгейм вважав „першим розділом соціології”.

Нарешті, потрібно вказати на вплив двох вчителів Е.Дюркгейма в Вищій школі - філософа Е.Бугру та історика Ф. де Куланжа. Перший з них вселяв своєму учню методологічну ідею, згідно якої синтез, що утворюється поєднанням елементів, не може пояснюватися останніми, складне не можливо виводити з простого, тому кожен більш складний рівень реальності повинен пояснюватися на основі власних принципів засобами специфічної науки. Ця ідея слугувала одним із відправних пунктів дюркгеймівської концепції побудови соціології як самостійної науки.

Не дивлячись на те, що наукова творчість Е.Дюркгейма знаходилася на перехресті багатьох впливів і традицій соціальної думки, він не вважав, що соціологія як наука уже сформувалася. Теорії О.Конта та інших мислителів минулого століття уявлялись йому дуже загальними і схематичними, що містили тільки передумови власне наукової соціології. Самостійну науку про суспільство зі своїм власним предметом і специфічним методом, з його точки зору, ще потрібно було створити. Е.Дюркгейм відчував себе призваним здійснити цю задачу.

Основоположні принципи соціології Е.Дюркгейма часто позначають як „соціологізм”. Цей термін, безперечно, огрубляє і спрощує уявлення про дюркгеймівську теорію. Не дивлячись на це він може служити корисним орієнтиром, що вказує на деякі суттєві особливості соціологічних бачень французського вченого.

Для розуміння дюркгеймівського „соціологізму” необхідно виділити і розрізняти в ньому два аспекти: онтологічний і методологічний.

Онтологічний бік „соціологізму”, тобто концепція соціальної реальності, подана в наступних базових положеннях.

1. Соціальна реальність включена в універсальний природний порядок, вона настільки ж стійка, грунтовна та „реальна”, як і інші види реальності, а тому, подібно останнім, вона підкоряється дії відповідних законів.

2. Суспільство – це реальність особливого роду, яка не зводиться до інших її видів.

Мова йде перш за все про всерозмірне підкреслення автономії соціальної реальності по відношенню до індивідуальної, тобто біопсихічної реальності, яка втілена в індивідах. Ідея дихотомії індивіда і суспільства червоною ниткою проходить через всю наукову творчість французського соціолога. В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає в формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. „Індивідуальні факти – соціальні факти”, „індивідуальні уявлення – колективні уявлення”, „індивідуальна свідомість – колективна свідомість”, „світське – священне” - такі деякі із головних дихотомій соціології Е.Дюркгейма.

3. Онтологічний бік „соціологізму” не зводиться, однак, до визнання грунтовності і автономії соціальної реальності. Стверджується примат соціальної реальності по відношенню до індивідуальної та виключне значення в детермінації людської свідомості і поведінки, значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним.

У вказаних вище дихотомічних парах ті сторони, які втілюють соціальну реальність, безроздільно господарюють: „колективні уявлення” - над індивідуальними, „колективна свідомість” - над індивідуальною, „священне” - над „світським” і т.п. Соціальні факти, по Е.Дюркгейму, володіють двома характерними ознаками: зовнішнім існуванням по відношенню до індівідів та примусовою силою по відношенню до них. Суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза – і надіндивідуальна реальність. Вона – „реальний” об’єкт всіх релігійних і громадянських культів. Воно являє собою більш багату і більш „реальну” реальність, ніж індивід, воно домінує над ним і створює його, являючись джерелом всіх вищих цінностей.

Таким чином, характерна онтологічна риса „соціологізму” - це „соціальний реалізм”, хоча у Е.Дюркгейма він і не виражений в екстримістській формі, як, наприклад, у Гумпіловича. Е.Дюркгейм визнає, що генетичне суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів; але, раз виникнувши, воно починає жити по своїм власним законам.

Методологічний аспект „соціологізму” тісно пов’язаний з його онтологічним аспектом і симетричний йому.

1. Поскільки суспільство – частина природи, поскільки наука про суспільство – соціологія – подібна наукам про природу в відношенні методології її пізнавальною метою проголошується дослідження стійких причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей. Е.Дюркгейм наполягає на використанні в соціології об’єктивних методів, що аналогічні методам природничих наук. Звідси велика кількість біологічних і фізичних аналогій та понять в його працях, особливо ранніх.

2. Із визнання специфіки соціальної реальності витікає самостійність соціології як науки, специфіка її методології та понятійного апарату. Звідси ж і методологічний принцип, згідно якого соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами.

3. Однак „соціологізм” Е.Дюркгейма виходить за рамки цього методологічного принципу. Поскільки в відповідності з його „соціальним реалізмом” суспільство виявляється домінуючою, вищою реальністю, оскільки відбувається соціологізація поясняючих, так і пояснюючих фактів. Соціологічний спосіб пояснення проголошується єдино вірним, що виключає інші способи чи включає їх в себе. Соціологія в результаті виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук, що призвана обновити і соціологізувати самі різні галузі знання: філософію, гносеологію, логіку, етику, історію, економіку та ін.

Таким чином, визнання соціології специфічною наукою доповнюється в „соціологізмі” своєрідним соціологічним експансіонізмом (інколи позначається як „соціологічний імперіалізм”). Соціологія задумувалась Е.Дюркгеймом не просто як самостійна соціальна наука в ряду інших, але і як „система, корпус соціальних наук. В результаті „соціологізм” постає не тільки як базова соціологічна концепція, але і як філософське вчення.

Розробка головних принципів „соціологізму”, посередництвом яких він обгрунтовував необхідність і можливість соціології як самостійної науки здійснювалась в непреривній полеміці з самими різноманітними концепціями людини і суспільства: спіритуалістської філософії, утилітаристської етики, індивідуалістської економіки, біологічним редукціонізмом в соціальній науці. Але особливо важливе значеня мав його антипсихологізм, який містив в собі одночасно критику психологічного напрямку в соціології і прагнення звільнити останню від впливу психології. Психологізм в той час був втіленням методологічного редукціонізму та індивідуалізму; не дивно, що саме в ньому Е.Дюркгейм бачив явну та скриту перешкоду на шляху становлення соціології як самостійної науки.

Парадокс антипсихологізму Е.Дюркгейма полягає в тому, що, виступаючи проти психологічного редукціонізму в соціології (який логічно приводив до її усунення як самостійної науки) і прагнучи відділити соціологію від психології, він слідував прикладу останньої. Виділення соціології в самостійну дисципліну передувало відділенню психології від філософії та фізіології. Відкриття психічної реальності дало поштовх до пошуків в сфері особисто соціальної реальності і, таким чином, відіграло роль науково-методологічного прецеденту.

Ця зміна понятійних пріоритетів виражає часткове усвідомлення Е.Дюркгеймом того факту, що соціальні норми (і ширше, соціальні фактори в цілому) впливають на індивідуальну поведінку не небезпосередньо, а через відповідні механізми їх інтеріоризації, що зовнішня детермінація здійснюється через ціннісні орієнтації індивідів, що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їх примусовістю, але і бажаністю для індивідів.

Отже, небхідність і можливість соціології як самостійної науки отримало метатеоретичне обгрунтування. Залишалось цим обгрунтуванням скористатися до відповідних соціальних явищ, до предмету і методу нової науки.

Предмет соціології, згідно Е.Дюркгейму, - соціальні факти, характеризуються двома основними ознаками: вони існують поза індивідами і вказують на їх примусову дію. Як наслідок він доповнив це тлумачення предмету ще одним, визначив соціологію як „науку про інститути, їх генезіс і функціонування”.

Уявлення Е.Дюркгейма про головні розділи і галузі соціології в відповідній мірі відображає його погляди на значення тих чи інших сфер соціального життя. В відповідності з цим поділом розміщувався матеріал в дюркгеймівському „Соціологічному щорічнику”. В цілому соціологія ділилась на три головні галузі: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії, вона досліджує „субстрат” суспільства, його структуру, матеріальну форму. В її сферу входить вивчення, по-перше, географічної основи життя народів в зв’язку з соціальною організацією, по-друге, народонаселення, його об’єму, розподілу по території.

Соціальна фізіологія досліджує „життєві прояви суспільств” і охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона включає: 1) социологию релігії; 2) соціологію моралі; 3) юридичну соціологию; 4) економічну соціологію; 5) лінгвістичну соціологію; 6) естетичну соціологію.

Тема соціальної солідарності — одна з головних Е.Дюркгейма. По суті, солідарність для нього - синонім суспільного стану. Його перший лекційний курс в Бордоському університеті був присвячений проблемі соціальної солідарності, а перша книга - обгрунтуванню „солідаризуючої функції” розподілу праці. В своєму дослідженні самогубства він зв'язував різні типи цього явища з різним ступенем соціальної згуртованості. Нарешті, останнє значне дослідження французького ученого присвячено доведенню тези про те, що створення і підтримка соціальної єдності головна функція релігійних вірувань і дій.

Важливе значення в соціології Е.Дюркгейма мало трактування суспільства як переважно етичної реальності. Як і для О.Конта, соціальне питання для нього було не стільки економіко-політичним, скільки етично-релігійним питанням. Мораль Е.Дюркгейм розумів як практичну, дієву, реальну силу; все, що не має серйозної етичної підстави, з його точки зору, носить нестійкий і тимчасовий характер. Тому він вважав, що політичні революції — це криваві театральні дійства, які мало що змінюють в соціальних системах. Для того, щоб політичні перетворення дійсно викликали соціальні зміни, вони повинні виразити і торкнутися глибинних етичних цінностей і прагнень суспільства.

Він підкреслював, що соціальна поведінка завжди регулюється деяким набором правил, які є одночасно обов'язковими і привабливими, належними і бажаними. Правда, Е.Дюркгейм недооцінював той факт, що різні соціальні групи часто по-різному інтерпретують одні й ті ж норми та цінності. Але він чудово виразив значення криз, порушень і пусток в ценнісно-нормативній системі суспільства, вводячи в соціологію дуже важливе поняття аномії.

В епістемологічному аспекті внесок Е.Дюркгейма не менш значний, ніж в онтологічному. Він переконливо застосував до сфери соціологічного знання принципи наукового раціоналізму. Його дослідження є зразком поєднання теоретичного і емпіричного підходів до вивчення соціальних явищ. Е.Дюркгейм явився родоначальником структурно-функціонального аналізу в соціології: він досліджував соціальні факти під кутом зору їх функцій в конкретних соціальних системах. Разом з тим він не відмовився повністю від порівняльно-історичної та еволюціоністської методології, порівнюючи між собою різні типи суспільств і розглядаючи складні суспільства як комбінації одних і тих же простих елементарних одиниць.

Е.Дюркгейм розробив методологічні принципи соціологічного мислення, конкретні методи, правила і процедури, що стосуються визначення, спостереження, пояснення соціальних явищ, наукового доведення і т.д. Він вніс внесок в самі різні галузі соціологічного знання: в загальну теорію, в приватні теорії, в дослідження окремих сфер і явищ соціального життя: моралі, сім'ї, виховання, релігії, ритуалу і т.д.

Проголосивши основним принципом своєї методології необхідність вивчати соціальні факти як речі, він відстоював погляд на соціологію як на суворо об'єктивну науку, вільну від всякого роду ідеологічних забобонів і умоглядних спекуляцій. Безумовно, в його вірі в науку було немало наївного і утопічного. Але, проте, ця віра, що спиралася на глибоку логічну аргументацію і власні наукові дослідження Е. Дюркгейма, зіграла велику роль в становленні соціології, визнанні її наукового статусу і авторитету.



Е.Дюркгейм вніс в становлення і затвердження професійної соціологічної етики великий внесок. В своїх працях він доводив особливе значення професійної етики в сучасному суспільстві. Своєю власною діяльністю він демонстрував високий взірець цієї етики у сфері соціальної науки. Е.Дюркгейм виходив з необхідності практичної орієнтації соціологічного знання. Але для того, щоб ця орієнтація могла здійснитися, щоб соціологія приносила користь суспільству, він вважав необхідним в процесі пізнання відділити професійну етику соціолога від цивільної етики, пізнавальні цінності — від будь-яких інших.

Будучи супротивником розчинення пізнавальних цінностей в інших, Е.Дюркгейм одночасно був супротивником розчинення соціологічного підходу в підходах, властивих іншим наукам. Це ревниве прагнення обгрунтувати і відстояти самостійність соціології поєднувалося у нього з рішучим неприйняттям дилетантизму в цій науці, компроментувавшого її в очах вчених і широкої публіки: адже в той час, під рубрикою або заголовком „соціологія” нерідко фігурувало все, що завгодно. Соціологічна етика Е.Дюркгейма — це етика чесного, неупередженого і компетентного дослідження.



В інституційно-організаційному аспекті внесок Е.Дюркгейма в соціологію був також надзвичайно великий. Саме завдяки цьому соціологія у Франції стала університетською дисципліною, а поєднані прихильністю дюркгеймівських ідей, однодумці, створили згуртований колектив дослідників, що отримав назву Французька соціологічна школа, або школа Е.Дюркгейма.

Колективна форма наукової роботи, характерна для школи Е.Дюркгейма, була новим явищем в академічній сфері, що істотно відрізнялася від колишніх форм, заснованих виключно на відношенні „вчитель - учень”. Це був саме колектив дослідників, кожен з яких, розділяючи з іншими деякі загальні теоретичні переконання, в той же час зберігав свою самостійність і творчу індивідуальність.



Разом зі школою Е.Дюркгейма у французькій соціології кінця XIXпочатку XX ст. існували й інші, конкуруючі напрямки: школи соціальної науки і соціальної реформи, що наслідували традиції Ф.Ле Пле; органіцистське та психологічне направлення; католицька” соціологія. Але саме дюркгеймівська школа займала ключові позиції у французькій академічній системі аж до початку другої світової війни. В останні десятиріччя спадщина Е.Дюркгейма і його школи в різних країнах активно досліджується, інтерпретується і переосмислюється. Наукове співтовариство продовжує вважати цю спадщину актуальною і плідною для розвитку соціологічного знання.
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ
1. „Соціологізм” як філософське обґрунтування соціології.

2. Ідея соціальної справедливості

3. Самогубство як ознака змін у структурі суспільства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма Комплексного вступного іспиту на окр «Спеціаліст» за спеціальність «Соціологія» історія соціології
Основні етапи історії соціології. Основні підходи до переодизації історії соціології. Поняття протосоціології та основні етапи її...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма навчальної дисципліни історія соціології в Україні для студентів галузі знань
Червінська Т. Г., доцентка кафедри теорії та історії соціології, кандидатка соціологічних наук, доцентка
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ
Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ Спеціаліст
Особливості історичного розвитку соціологічного знання, зв’язок його еволюції з історією суспіль­ства та культурними традиціями....
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconУчнів-членів ман україни контрольні роботи з історії, географії, правознавства, філософії та соціології харків – 2007 р
Збірник контрольних завдань з базових дисциплін історико-географічного відділення, права, філософії, та соціології Харківського територіального...
Курс лекцій з історії соціології київ 2005 iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка