Куряча Марія



Скачати 155.68 Kb.
Дата конвертації23.06.2017
Розмір155.68 Kb.

Куряча Марія

ВДПУ ім. М. Коцюбинського

Факультет історії, етнології і права

2 курс
Олена Теліга: загадки долі
У статті йдеться про маловідомі факти з життя Олени та Михайла Теліг, зокрема роль Михайла, як фактора впливу у формуванні громадянської позиції Олени. Окрім загальновідомої версії смерті подружжя дослідження містить свідчення Юрія Сторчака, який стверджує, що спілкувався з Телігами після лютого 1942 року.

Ключові слова: Олена Теліга, Михайло Теліга, ОУН, Юрій Сторчак.


Maria Kyrjacha

Olena Teliha: mysteries of fate

The article go about little known facts from the life of Olena and Michajlo Teliha, including the role of Michajlo, as a factor in the formation of influence citizenship Helena. Except to known versions spouses death investigation contains testimony Yuri Storchak, who argues that met with married couple Teliha after February 1942 years.

Key words: Olena Teliha, Michajlo Teliha, OUN, Yuri Storchak.


Своєю творчістю і життям подружжя Теліг переконувало багатьох несвідомих українців у правильності української національної ідеї, спонукали до дій. Олена Теліга давно вже стала для нас легендою, але попри це в її біографії залишається багато білих плям, малодосліджених сторінок. Загадковою є й смерть Олени та Михайла. Становлення особистості Олени було б неможливе без сприяння її чоловіка Михайла — бандуриста з Кубані.1

Однією з провідних тем творчості О. Теліги є український націоналізм. У її віршах прослідковується глибокий психологізм та вплив кохання, як джерела натхнення. Чоловіки в баченні Олени мають бути мужніми і сміливими, щоб за ними хотілося йти на смерть, а коли потрібно, то й замінити їх. Чи не тому вона полюбляла стріляти? Хоробрість та елегантність, відвага та краса, шарм і небезпека все це переплелося у ній.

Про Олену Телігу за останні роки написано чимало. Особливо багато публіцистичних робіт: Юрія Коваліва (“Блакитне небо мені світило”), Володимира Покотила (“Крізь марево літ вдивляюся в ніжну жіночу постать”), Олега Штуля (“Трагічні дні у Києві”), Миколи Литвина (“Мій дорогий Михайлику!..”), Раїса Мовчан (“Душа в червоній амазонці”) і т. д. Та все ж найвідомішими дослідниками життя Олени Теліги є Надія Миронець2 та Микола Жулинський3. Біографія Михайла Теліги на даний час недостатньо досліджена, лише Роман Коваль присвятив йому біографічний нарис.4

Знатного козацького роду Михайло, народжений в станиці Охтирській, що на Кубанщині став би гідною парою будь-якій козачці, чому ж тоді він обрав саме Олену Шовгенів, тоді ще росіянку за духом?

Батько М. Теліги, Яків, був отаманом станиці в Охтирці, тож малий Михайлик змалку ріс уколисаний народними звичаями. Пізніше, в час навчання в Катеринодарській фельдшерській школі, молодий козак потрапив на виступ кобзаря Дмитра Байди-Суховія і так закохався в чарівні звуки кобзи, що сам захотів навчитися гри на цьому інструменті. В цьому йому допоміг інший учень фельдшерської школи Мартовий, який навчався гри в Михайла Богуславського. Після знайомства з Богуславським Теліга попрохав у батьків грошей на інструмент. Навчався він у різних кобзарів, таких як: Василь Фарміґа, Яків Дерев'янко, Конон Йорж, Діброва, Семенихин, Майстренко, Ляшко. Юний кобзар навчався запаморочливими темпами. Одночасно з навчанням музики Михайло опановував українську мову, адже багато слів були йому незнайомими. Наснагу черпав у книгах: “Історія України-Руси” Миколи Аркаса, “Початковому курсі української історії” Григорія Коваленка, “Кобзарі” Тараса Шевченка, творах Леоніда Глібова, Василя Лиманського, Сергія Єфремова, Андріана Кащенка, Пантелеймона Куліша і т. д. Молодого книголюба навіть хотіли відрахувати за його захоплення і байдужість до навчання.

Михайло згадував юнацькі часи так: “ Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак. Хоч мені й було тілько п'ятнадцять років... я добре розбирався у ситуації національних питань тодішньої Російської імперії. Мені доводилось сперечатись із дорослими людьми, заклятими україножерами і моя свята правда без милосердя їх била. Я почав гуртувати коло себе товариство. Почав читати їм книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови та звичаїв. І треба сказати правду, що це не тяжко було робити: усі мої товариші були козацькі діти, і до них дуже легко було промовляти, треба було тілько їм нагадати, що ми — нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу впродовж довгих віків, як у тієї козацької дитини враз заговорить його козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати, здавалось, у самій зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак... я став свідомим і, нарешті, активним українцем. Мене вже ніщо не в силі було спихнути з цього шляху. Я вже палав помстою до всіх і до всього, що... як-небудь спричинялось до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини.”5

Завдяки своїм переконанням та організаторському таланту Михайло став лідером в національно-свідомому гурті молоді, який сам же сформував. Разом з ними він пройшов 40 км влітку 1916 р. до Геленджика для зустрічі з засновником Першої кубанської школи бандуристів Василем Ємцем.

Запал гурту молодих кобзарів виявився на маніфестації в революційному Катеринодарі. Вони співали українських пісень, усі одягли малі прапорці, а великий жовто-блакитний прапор ніс Михайло Теліга. Юрба спостерігачів схвально вітала прояв національного самовизначення. Проте навіть створення Кубанської Національної Ради не гарантувало включення Кубані до складу українських державних утворень через натиск червоних та білих московських окупантів. Почалося переслідування свідомих та активних козаків. Михайло вирішив перебратися до Києва.

Багато феноменальних виступів Кобзарського хору, до якого входив Теліга, прогриміли в столиці молодої Української Держави. До змагу за волю України козаків надихали кобзарі у військових таборах. Керівник хору Василь Ємець називав Михайла “одним із ліпших членів... київської Капели кобзарів”. Однак наступ більшовиків змусилв кобзарів піти з українським військом.

Молодий Михайло Теліга став польовим лікарем. Спочатку поранені боялися недосвідченого хлопця, але його справи показали, що головне не вік. Хорунжий армії УНР Сергій Литвиненко так описував молодого фельдшера: “На пеньку сидить... юнак. На колінах... бандура. Навкруги ідеальна тиша, в яку вкрадаються лагідні скарги бандури і ніжний, ліричний тенор, що співає думу про Байду. Пальці ритмічними рухами посуваються по струнах. Юне гарне обличчя з чепурною, по-козацьки постриженою чуприною... осяяне місячним світлом, видається нереальним... надприроднім. Задивлені в далечінь сірі очі, якби бачили все те, що кажуть слова думи. А кажуть вони про лицарів козацької доби, про велич і потугу козацького духу, про безмежну любов до Батьківщини...”6

Відважний молодик пройшов багато боїв разом з Армією УНР, в 1919 р. був випробуваний “трикутником смерті”, а в 1920 р. пішов навчатися до Спільної юнацької школи в Кам'янці-Подільському та був ад'ютантом Симона Петлюри. В таборі інтернованих в Каліші Михайло брав активну участь в українському культурному житті, де було створено декілька хорів, оркестрів, газет, читальню та танцювальний колектив. Після закінчення Спільної юнацької школи Михайло вступив до української гімназії ім. Тараса Шевченка. Згодом його звільнили з табору, для заробітку на життя довелося молодому кобзареві концертувати. Та нове життя потребувало навичок та освіти, яку Михайло вирішив здобувати в Подєбрадах.

Олена була зовсім іншого виховання. Її батьки походили з України, але переїхавши до лігва імперськості, свою дитину не навчали в дусі українства. Народилася Олена в 1906 році в Іллінському під Москвою. Її батько Іван Шовгенів був інженером-гідротехніком. В 1911 році Шовгеніви переїжджають до Петербурга, де Іван стає викладачем в Петроградському інституті шляхів сполучення. З дитинства Олену навчали російської, німецької та французької мов. В буремний час 1917 року родина перебралася на Харківщину, а пізніше до Києва. Іван Шовгенів працював у різних органах молодої держави та викладав у КПІ. Дитину ж віддали до приватної Київської жіночої гімназії Олесандри Дучинської. Через важкі умови життя та голод в країні комунізму Олена з братом Сергієм та мамою втекла за кордон влітку 1922 року. В Подєбрадах її батько став ректором Української господарської академї.

Оскільки середню освіту закінчити Олені не вдалося, вона вступає на матурні курси. Вона все ще спілкується російською мовою. Студенти Подєбрадської академії взялися перевчати юну Шовгенівну на український лад. А найзавзятіше взявся Михайло Теліга. На час їхньої зустрічі Михайло вже був відомим бандуристом серед емігрантів, а Олена активно долучилася до організації концерту. Коли вона вперше запитала його: “Ви галічанін?” він з гордістю відповів: “ Я кубанець!”. Зоя Плітас згадувала: “ Найбільшою нагородою для Лєночки за її віддану працю було знайомство з Михайлом Телігою...” З того часу Олена все більше зазнавала впливу Михайла. А хіба можна було встояти перед такою “лагідною українізацією”? Якось Олена відпочивала з гуртом російських емігрантів, коли вони почали окривджувати українську мову, Олена не витримала і вигукнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” Відтоді вона більше з ними не спілкувалася. Пізніше вона так писала про цей випадок: “З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування всіх моїх знайомих і всієї Господарської академії”.

Закохана Олена писала свому обранцю: “Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрілася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі... Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене... “Любов свобідна", Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА”.7

1 серпня 1926 року Михайло Теліга та Олена Шовгенів взяли шлюб. Їхній творчий і духовний союз дав багато плодів в українській справі. Але й коханню цієї пари не було меж. Майже кожен Оленин вірш звернений до нього — єдиного Михайлика. Любв лише спільна та взаємозбалансована:

«Відпливаймо»! – Беру весло!

«Небезпека»? – Не зложу рук!

Все разом – і добро, і зло,

Все удвох – і пісок, і брук!

Михайло під час навчання в Подєбрадах був солістом Другої капели бандуристів Василя Ємця, займався аранжуванням народних пісень та писав п'єси. Після того, як Михайло закінчив господарську академію, родина Теліг переїхала до Варшави, де їх чекали лише злидні. Олена працювала манекенницею та танцювала в ресторанах під бандуру. В 30-х роках Михайло знайшов роботу землеміра в селі Желязна Жондова, але скрутне матеріальне становиище подружжя Теліг не поліпшилось, а відсутність поруч однодумців гнітила і створювала відчуття резервації. В 1939 році Теліги змінили місце проживання на Краків. Матеріальне становище подружжя навіть в такому культурному осередку бажало кращого.

Однак Олена намагалася завжди одягатися зі смаком і виглядати красунею: “Неможливо було без зворушення бачити суконки Олени, які вона любила, у яких бавилась на балях, працювала, ходила по вулицях, – такою згадував О. Телігу Улас Самчук. – Вона була чепорухою, хотіла “бути гарною”, чарувати всіх біля себе. І вона була гарною. Бронзове її волосся було завжди добре впорядковане і відливало металем, повні гумору, ясні зеленкаві очі, готові до поцілунку пристрасні уста, гарні в елегантних черевиках ноги і ціла її звинна, струнка постать повна жіночої краси і приваби... Її фото-знімки не передавали її особистого блиску і шарму, а її листи, писані великим почерком, були завжди химерні і по дитячому безпосередні”.8

Та попри всі життєві негаразди подружжя Теліг було монолітом у боротьбі. Незважаючи на матеріальне не благополуччя вони робили все що в їхніх силах

Становленню особистості Олени Теліги значною мірою сприяв Михайло. І говорити, що “вона загинула за національну ідею, а він за неї” не зовсім правильно, адже саме Михайло відкрив національну ідею для Олени.

У складі похідних груп ОУН у серпні 1941 року Олена Теліга та Улас Самчук вирушили до Києва. Олена залишилася в Києві, Улас ще декілька разів повертався до Луцька. Теліга відкрила відділення Спілки українських письменників, працювала в редакції “Українського слова”, “Літаврів” та була членом Української Національної Ради, яка була організована Олегом Ольжичем і ставила собі за мету досягнення цивільної влади на території України. Уже з Києва Олена писада до свого Михайлика: “ Любий мій, коханий!.. Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам'ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю”.9

Під час своєї поїздки на Центральну та Східну Україну У. Самчук зустрічався з членами ОУН (м) і представниками місцевої адміністрації. Міський голова Києва Володимир Базій повідомив Уласу, що німцям редакція “Слова” не до смаку і вони планують передати її “типам російського наставлення з метою викликати між нами і росіянами антагонізм”.10

Теліга при зустрічі прохала У. Самчука забрати її до Рівного. Пізніше він згадуватиме: “Тоді вже буде виразно видно, що рано чи пізно від них заберуть “Українське слово”, а тим самим заберуть і “Літаври”. Її навіть уже питали, чи вона залишилася б редагувати “Літаври” при зміненій редакції “Слова”, на що вона дала негативну відповідь. Тоді ще не було ясно, хто саме мав би перебрати “Слово”, але всі розуміли, що мають це бути національно невиразні, політично безпринципні, типу “всьо равно”, люди яких у Києві було досить і які для німців найкраще б підходили. Для Олени з її гостротою принципів такі комбінації не підходили. А тому вона мала намір залишити редакцію взагалі. І залишитися в Києві, як приватна людина.” Та й приїзд Олени до Рівного зовсім не означав втечу, а лише приїзд в гості для відпочинку на Різдво.

Михайло Теліга в цей час перебував в Кракові і за викликом Олени поїхав до Києва восени 1941 року, залишивши всі особисті речі в будинку У. Самчука в Рівному.

У Києві Олена з Михайлом проживали в неопалюваному будинку на сучасній вулиці Володимирській, а згодом на Караваєвській, але навіть в такому становищі Олена зуміла організувати кооператив “Слово” аби поліпшити забезпечення письменників хлібом.

Все ж тиск німецької адміністрацції на редакцію “Українського слова” був лише справою часу, адже публікації не були абсолютно пронімецькими й не прославляли нацистів. 12 грудня 1941 року арештували редактора Івана Рогача з колегами. Постійні затримання представників інтелігенції змушували задуматися про втечу. Олег Ольжич пропонував Олені з чоловіком виїхати з Києва, проте вона різко відмовилася. Найвищою цінністю для Олени була цивільна відвага, про яку вона писала в своїх творах.

Арешт Спілки українськх письменників відбувся 9 лютого 1942 року. Під час арешту німці дозводили вийти тим, хто не був членом Спілки, але Михайло залишився з дружиною. Більшість дослідників вважають, що Теліг розстріляли в Бабиному Яру або в гестапо, а до Яру вивезли самі тіла.

Та є й інша версія. Юрій Сторчак з Кременчука у своїх спогадах стверджує, що Теліги влітку 1942 року проживали в священника Максима Чорновола в селі Єрки. Батько Юрія Сторчака — Федір Сторчак був командиром підпільної антинімецької організації. До цієї організації входили: батько В'ячеслава Чорновола — Максим Чорновіл, Олена і Михайло Теліги, Юрій Сторчак, колишній білогвардієць Василь Смірнов та комуністи Павло Дерев'янко, Олександр Середа, Микола Барабанов. Згадує він і те, як допомагав подружжю Теліг перебратися до Вербівки. Про загибель він згадує так: “ У застінках НКВД загинули Олена Теліга і її чоловік Михайло (загинули вони в січні – лютому 1944 року в підвалах Вільшанського цукрозаводу, захоплені НКВД). Це рядом з Вербівкою, де вони жили… Членство в ОУН не прощалося…”.11

Олена й Михайло вдавали з себе брата і сестру серед членів підпілля. Коли в Олену закохався друг Юрія — Гриша Прохоренко, вона схопила його за чуба і сказала : “Дорослий хлопець, а ведеш себе як останній дурень!”, а коли дратувалася на когось, то говорила: “Партачі життя”, - про маси, які лише говорять про патріотизм, та самі не здатні до реальних дій.12

Єдиною згадкою про розстріл Теліг є свідчення про те, що Михайло Теліга крикнув, коли його вели, як він думав, на розстріл: “Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!”13 Але ж сам Михайло не знав, куди його вели в той момент.

На думку відомого історика, краєзнаця, дослідника історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття, академіка Академії наук вищої освіти України, Романа Коваля обставини смерті Олени і Михайла Теліг є недостатньо достовірними: “ Смерть Олени і Михайла Теліг не задокументовано. Документів про дату їхнього розстрілу німцями не введено в науковий обіг. А німці, яких звинувачено у злочині, – нація, яка все документує. Вони завжди фіксували на папері свої рішення і дії, особливо на початку війни з Радянським Союзом. Та ще й далеко від лінії фронту, та ще й щодо членів ОУН, які були у них на особливому обліку, як члени забороненої організації.



Чи шукав хтось документ про розстріл подружжя Теліг? Із того, що знаю я, ні.

Хоч і звертався до Миколи Плав’юка, голови ОУН(м). Звертався до нього через тодішнього голову секретаріату Богдана Червака 2004 року, коли писав нарис про Михайла Телігу.

Богдан Червак повідомив мене, що на засіданні Проводу він проінформував, що я прошу ОУН і Всеукраїнське жіноче товариство ім. Олени Теліги звернулися до німецьких архівних установ з проханням дати відповідь, чи збереглися у них документи про розстріли українських націоналістів у лютому 1942-го в Києві, зокрема подружжя Теліг.

Микола Плав’юк пообіцяв, шо ОУН звернеться, але цього не сталося. Тепер Богдан Червак очолює ОУН (м), але й він не написав листа до німецьких архівних установ. І Всеукраїнське жіноче товариство ім. Олени Теліги, яке б мало досліджувати життя і смерть людини, в честь якої це товариство назване, досі не виявило ініціативи.14

У відомій газеті “Незборима нація” опубліковано дві статті, у яких автори, Василь Шевчик і Юрій Сторчак стверджують, що подружжя Теліг залишилося живими. Окрім цього існують спогади Галини Красицької (Сторчак), 1926 р. н., сестри Юрія, які вона нотаріально завірила і вони підверджують слова її брата. Та чому ж припинилися публікації спогадів? На це нам дає відповідь розповідь Р. Коваля: “Після того як я оприлюднив першу половину спогадів Юрія Сторчака професор Надія Миронець зателефонувала до мене і закликала не публікувати продовження, бо, мовляв, через такі публікації держава може не дати коштів на пам’ятник Олені Телізі в Бабиному Яру… Я пішов назустріч, продовження споминів не опублікував. Пам’ятник побудували. Може, тепер розберемося? Але ніяких спроб знайти істину я не помітив.”

З Юрієм Сторчаком встиг за життя познайомитися Ленід Череватенко, автор сценарію документального фільму про Олега Ольжича. Він поїхав у Кременчук до прикутого до ліжка Юрія Сторчака, який на той час переніс інсульт. Загальне враження від зустрічі у Л. Череватенка була позитивною: “Я не можу дати остаточну оцінку його твердженням, але йому не було ніякого сенсу вигадувати, та ще й напередодні смерті”.

Олена та Михайло Теліги прожили яскраве життя, сповнене різних бід. Та в них було одне щастя — щастя кохати один одного. Ціле своє життя вони пройшли у міцному та нерозлучному союзі. Вони палали одним вогнем — вонем боротьби, помсти та запалювали усе навколо. Теліги не були тими, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», і за це їх тепер поважають.



На сучасному етапі дослідження біографії Теліг потребують детальнішого вивчення. Досі не з'ясованим залишається питання їх смерті. Версій багато, і кожна з них має право на життя. Дізнатися правду допомогли б документи про арешт та, можливо, розстріл подружжя Теліг. На жаль, навіть Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, яке було створене в 1994 році, досі не подало запиту в архіви Німеччини для пошуку особової справи Олени Теліги, не кажучи вже про Михайла.

Список використаних джерел та літератури:

    1. Теліга О. О краю мій... / Олена Теліга. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. – 496 с.

    2. Польовий Р. Кубанська Україна / Ренат Польовий. – Київ: Діокор, 2002. – 304 с.

    3. Поети празької школи: Срібні сурми. Антологія – Киїа: Смолоскип, 2009. – 916 с. – (Упорядкування, передмова та літературні сильвети М. Ільницького).

    4. Теліга О. Олена Теліга. Листи. Спогади / Олена Теліга. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2004. – 400 с.

    5. Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибрані твори / Микола Жулинський. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2001. – 144 с.

    6. Коваль Р. Нариси з історії Кубані / Роман Коваль. – Київ: Видання історичного клубу \"Холодний Яр\", 2004. – 440 с.

    7. Самчук У. На коні вороному / Улас Самчук. – Вінніпег: Видання Товариства “Волинь”, 1990. – 360 с.

    8. Самчук У. На білому коні / Улас Самчук. – Вінніпег, 1972. – 251 с. – (Інститут Дослідів Волині Товариство “Волинь”).

    9. Квітковський Д. Найближча до нас / Денис Квітковський // Боротьба за українську ідею / Денис Квітковський. – Детройт - Нью-Йорк - Торонто, 1993. – С. 521–523.

    10. Її ніжність у силі. // Шлях перемоги. – 1998. – №18. – С. 6.

    11. Теліга О. Смерть і безсмертя. // Народна газета. – 1992. – №5. – С. 110–136.

    12. Шевчик В. Нове про життя і смерть подружжя Теліг / Василь Шевчик. // Незборима нація. – 2007. – №4. – С. 2.

    13. Сторчак Ю. Гойдайте ж кличний дзвін! / Юрій Сторчак. // Незборима нація. – 2007. – №4. – С. 2.

    14. Штуль О. Трагічні дні у Києві / О. Штуль. // Україна. – 1992. – №10. – С. 18–21.

    15. Ананченко Т. Про життя Олени Теліги - легенди і факти [Електронний ресурс] / Тетяна Ананченко – Режим доступу до ресурсу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=306.

    16. Записано Курячою Марією від Коваля Романа Миколайовича, 1959 р. н., місце проживання м. Київ. Дата запису – 17. 11. 2016 р.// Особистий архів автора.

1 Польовий Р. Кубанська Україна / Ренат Польовий. – Київ: Діокор, 2002. – С. 194.

2 Миронець Н. І злитись знову зі своїм народом / Надія Миронець // Олена Теліга. О краю мій... / Надія Миронець. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. – С. 352—357.

3 Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибрані твори / Микола Жулинський. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2001. – 144 с.

4 Коваль Р. Кубанський бандурист Михайло Теліга / Роман Коваль // Нариси з історії Кубані / Роман Коваль. – Київ: Фоліант, 2004. – (Видання Історичного клубу \\\"Холодний Яр\\\"). – С. 247—271.

5 Коваль Р. Кубанський бандурист Михайло Теліга. // Нариси з історії Кубані – С. 252—253.

6 Коваль Р. Кубанський бандурист Михайло Теліга. // Нариси з історії Кубані – С. 259.

7 Самчук У. На коні вороному / Улас Самчук. – Вінніпег: Видання Товариства “Волинь”, 1990. – С. 90 — 91.

8Самчук У. На коні вороному / Улас Самчук. – Вінніпег: Видання Товариства “Волинь”, 1990. – С. 89 – 90.

9 Самчук У. На білому коні / Улас Самчук. – Вінніпег, 1972. – С. 234.

10 Самчук У. На коні вороному / Улас Самчук. – Вінніпег: Видання Товариства “Волинь”, 1990. – С. 82.

11 Шевчик В. Нове про життя і смерть подружжя Теліг / Василь Шевчик. // Незборима нація. – 2007. – №4. – С. 2.

12 Сторчак Ю. Гойдайте ж кличний дзвін! / Юрій Сторчак. // Незборима нація. – 2007. – №4. – С. 2.

13 Коваль Р. Кубанський бандурист Михайло Теліга. // Нариси з історії Кубані – С. 268.

14Запис автора від Романа Коваля. Дата запису — 17.11.2016 р.


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Куряча Марія iconМарія Склодовська-Кюрі Біографія
...
Куряча Марія icon«Хто вона, Марія?» (За романом У. Самчука
Мета : дослідити особливості ідейного навантаження образу Марії в романі У. Самчука «Марія», удосконалювати навички художнього читання...
Куряча Марія iconУлас Самчук Марія
...
Куряча Марія icon«О. Аракчєєв», «Марія Терезія»,

Куряча Марія iconПрофесор Марія Яківна Плющ

Куряча Марія iconГурська Марія Володимирівна Дата І місце народження

Куряча Марія icon«О. Аракчєєв», «Марія Терезія»,
Б: параграф 13, п. 117, 119, стор. 202, відповіді на запитання, формули, №43 (1,3), 44
Куряча Марія iconСв. Альфонс Марія де Лігуорі як любити ісуса христа зміст
Бог полюбив нас споконвіку
Куряча Марія iconРоман Уласа Самчука "Марія" один з найдовершеніших творів про трагічну долю України про голодомор
Тема: Роман Уласа Самчука “Марія” – один з найдовершеніших творів про трагічну долю України про голодомор
Куряча Марія iconКонспект уроку " Марія " (роман хроніка) як художній документ про життя селянської родини в умовах тоталітаризму



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка