Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 )



Скачати 474,39 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації10.09.2017
Розмір474,39 Kb.
ТипЛекція
  1   2

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


Кафедра філософії права та юридичної логіки


ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ”

ТЕМА № 2. Історичні типи філософської думки (частина 1 )

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС


Київ – 2015



Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: засвоїти особливості та основні етапи становлення філософської думки.

2. Розвиваючі: виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

3. Виховні: усвідомити значення історико-філософської методології як універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі й свого призначення.



Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: юридична деонтологія, логіка, історія української культури.

Забезпечувані дисципліни: соціологія, політологія, філософія права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Філософія”, робоча програма навчальної дисципліни “Філософія”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософія”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.


ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Вступ


1. Основні риси філософії Стародавньої Індії, Китаю та Греції.

2. Загальна характеристика філософії середньовіччя.

3. Філософія епохи Відродження.

Висновок


Рекомендована література:

Першоджерела


  1. Бубер М. Проблема человека. Н. Кушнир (пер.). – К.: Ника-Центр, 2010. – 96 с.

  2. Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – К.: Політвидав України, 1990. – 542 с.

  3. Лосев А. Ф. Дерзание духа.   М.: ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 2008. – 364 с.

  4. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.И. Левина (сост.), М.И. Левина (пер.), П.П. Гайденко (сост.). – 3.изд. – М.: Республика, 2009. – 523 с.

Монографії


  1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – 2. изд. – СПб. и др.: Издательский дом «Питер», 2008. – 263 с.

  2. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2008. – 539 с.

  3. Бандура О.О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід (Текст): монографія для науковців, виклад., аспірант., адюнкт., магістрант., студ. і курсант. юрид. навч. закл. та факульт. |- К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.

  4. Вандышев Валентин Николаевич. Феномен украинской философии: соискание идей: монография / Сумский гос. ун- т.   Суми: СумДУ, 2009.   144 с.

  5. Гаєр М. Світ Канта: біографія / Леся Харченко (пер.з нім.). – К.: Юніверс, 2007. – 334 c.

  6. Генеза філософських студій у Київському університеті: монографія/ авт. колектив: Л.В. Губерський, А.Є. Конверський, І.В. Бичко, І.В. Огородник та ін.; - К., 2010. - 476 с.

  7. Діденко В.Ф. Нинілогія людського буття: монографія. / В.Ф. Діденко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. – 210 с.

  8. Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період.   2-ге вид.   К.: Факт, 2009. – 156 с.

  9. Кремень Василь Григорович. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору: монографія / АПН України.   К.: Педагогічна думка, 2009. – 520 с.

  10. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

  11. Лях В.В., Пазенок В.С., Любивий Я. В., Райда К. Ю., Федорченко В. К. Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та перспективі: [монографія] / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України; Київський ун-т туризму, економіки і права / В.В. Лях (відп.ред.). — К.: ХХІ століття: діалог культур, 2009.   404 с.

  12. Мартынов Н.В. Практическая философия: Неоднозначность и неопределенность окружающей действительности. – Симферополь, 2007. – 272 с.

  13. Мир человека: Познай себя / К. Глазкова (сост.). – К.: Преса України, 2007. – 31 с.

  14. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. – К.: Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.

Підручники


  1. Афанасенко В. С., Горлач М. І., Данильян О.Г., Дзьобань О.П., Квіткін П.В. Соціальна філософія: підруч. для вищої шк.. – Х.: Прапор, 2011. – 679 c.

  2. Касьян В.І. Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів:навч. посіб. — 6-те вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2011. — 354с.

  3. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: підручник. –4 вид., випр., доп. – К.: Академвидав, 2012. – 592 с.

  4. Філософія історії: підручник /О.А. Габрієлян., І.І. Кальной – К.: Академвидав, 2011. – 213 с.

  5. Філософія як історія філософії: підручник / За ред. В.І.Ярошевця. – К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 648 с.

  6. Філософія [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [Л. В. Губерський та ін. ; за ред. Л.В. Губерського]. – Х. : Фоліо, 2013. – 509 с.

Навчальні посібники

  1. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія: Навч. посібник для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини “Україна”. Інститут дистанційного навчання. – К.: Університет “Україна”, 2011. – 211 с.

  2. Бондаревич І.М. Філософія [Текст] : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – К. : Алерта, 2013. – 239 с.

  3. Буслинський В.А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів. – К., 2012. – 315 с.

  4. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навч. посібник. К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 416 с.

  5. Лешкевич Т.Г. Основы философии : учеб.пособие. - Изд. 2-е, стер. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2014 г. - 315 с.

  6. Присухін С.І. Філософія: навч. посібник / Державний вищий навчальний заклад “Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана”. – К.: КНЕУ, 2011. – 356 с.

  7. Філософія: навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). – 8-ме вид., стер. – К.: Вікар, 2012. – 534 с.

  8. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. Рекомендовано МОН / За ред. Л.В. Губерського. – К., 2012. – 621 с.

Вступ

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людино-центризм, прагнення досягти абсолютів та ін.


1. Основні риси філософії Стародавньої Індії, Китаю та Греції.
Варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться з основних текстах "Вед" - самхітах).

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна " — переможець) закликав людину
підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям.
Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди
жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога (засновник - Патанджалі) також: ставила перед людиною


подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це
один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного
та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і
досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги була
спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що скла-
дається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-люди-
ни ", "тварино-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій
підсистемі — "людино-людині". Це була одна з перших спроб філо-
софського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхар-тха з роду Шак'їв (563-483 рр. до Р. X.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства зід життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут па нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("'діамантові") істини. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Кипілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві: "пракріті", або "прадхана" (природа) та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "'перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмана)". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.

Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань. Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Гаутама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: - сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада. VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя ".

У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава -це "Серединне царство ", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але звернемо увагу, що засоби людської дії - дерево та метал вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія, порівняно з давньоіндійською, виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували цо ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кун-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р.
X.). Це була школа соціально-етичного спрямуваання, тобто на першому плані тут проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон.

Якшо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна"- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де'"): "Небо породило в мені це." Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: «жень» —людинолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муж дбає про обов 'язок, а низька людина - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому".

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій, той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем . Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення" імен. Правитель завжди буде правителем, слуга—слугою, батько—батьком, а син - сином . Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцісм, веде до безладдя.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані ідеї світобудови. Людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси — і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так, що дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Ім'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі. Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і янь. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує...

Як звичайно, ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та янь. Інь та янь — два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне — загалом жіноче начало. Янь, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало, їх об'єднання дає частку "ці" - — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо янь —янь-ці. Взаємодія інь-ці та чнь-ці утворють уже згадані п'ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать також: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.

Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало лад, порядок, світопорядок.

Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному розумінні (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіппа, Демокріта, Епікура. Зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.

Мілетська школа. Засновниками філософії Давньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н. е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії, не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери відомої крито-мікенської культури. До того ж він перебував у тісних зв'язках з давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо.

Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контексти.

Фалес - батько давньогрецької філософії, один із "семи мудреців", першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою всього сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. В єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр - учень Фалеса. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про "всеохоплююче", матеріальний континуум, про об'єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації. З його праці "Про природу" зберігся лише один уривок.

Анаксімен учив, що всі речі - це модифікації повітря, які з'являються внаслідок його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів.

Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців і зробив значний внесок у розвиток діалектичного методу. Він пояснював причини затемнення Сонця і Місяця. Збереглися уривки з його праці "Про природу", або "Музи", надто складні для розуміння (недарма їх автора прозвали "темним"). За Гераклітом, мудрість досягається через осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді —богом)- Пізнання єдиного, вічного лоґоса дає змогу керувати усіма речами. Хоча логос доступний усім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам "багатоученості", зігнорувавши «єдине знання всього". Та, як відомо, багатоученість розуму не додає. "Щоб спілкуватися з розумом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне". Світ, за Гераклітом, е живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт - перший грецький філософ, який здійснив спробу осмислити єдину об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання й використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда та Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії — земля, вода, повітря і вогонь, які він називав "коренями всіх речей". Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ в цілому, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю), Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він автор двох поем — "Про природу" і "Очищення", які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об'єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, і, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об'єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.



Анаксагор — засновник афінської філософської школи. Його погляди склалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому безформну суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості — "сім'я" всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу. Це утворення – одне з основних понять античної філософії, що означало поєднання всіх можливих актів свідомості й мислення, яким підпорядковані космос і людина, думка, розум. Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як "найлегша" речовина, то як те, що "містить повне знання про все і має величезну силу". Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин.

Елейська школа склалася під впливом ідей Ксєнофана та ранніх піфагорійців. До неї входили Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський. Парменід у поемі "Про природу" розкриває філософські поняття та натурфілософські уявлення тієї епохи. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається розумом, а не відчуттями. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи при осмисленні різноманітних речей філософські поняття граничної загальності — "буття", "небуття", "рух" . Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон вперше продемонстрував безвихідь, в яку потрапляє філософське пізнання, що виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.

Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіпп, Демокріт, Епікур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів І порожнечі. Атоми неподільні, незмінні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Рухаючись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в Левкіпа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною й структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших — Сонце і Місяць більші від наших; у третіх — аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоча до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт уперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розмежуванні чуттєвого і логічного знання. Чуттєвий досвід — вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише "темне" знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об'єкта сприймання і проникають в органи чуттів людини.

Важливе місце у творчості Демокріта належало соціальним проблемам. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються у процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.

Істотну роль у розвитку філософської думки Давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв'язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти — Арістотеля.

Піфагорійська школа (засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сіцілія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Це об'єднання вчених було і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті й Вавилоні, а філософії — в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспект явищ природи, піфагорійці в "числі" вбачали найважливішу причину всього сущого.

Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу для душі. Піфагору приписують численну кількість Ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у поєднанні 3 пам'яттю предків, зачатки теорії анамнесісу і спорідненості всіх живих істот тощо), проте таємний характер цього вчення, відсутність писемних джерел і абсолютний авторитет Піфагора дають змоги зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.

Софісти. Поняття софіст багатозначне. Погляди софістів навіть з основних філософських проблем не відзначалися єдністю. Об'єднував їх насамперед метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Загальною рисою їхньої філософії був релятивізм, який знайшов свій класичний вираз у висловленні Протагора: "Людина — міра всіх речей". Софісти заперечували абсолютну істину й об'єктивні цінності. За словами Протагора, у кожної людини своя істина, її критерієм є сприйняття здорової і нормальної людини. Софісти зробили певний вклад у розвиток логіки й мовознавства. До старших софістів відносять Протагора, Горгія, Продіка, а до молодших — Алкідама, Пола, Каллікса, Фразімаха.

Скептицизм — філософський напрям, заснований Піроном (кінець IV ст. до н. е.)- виходячи з учення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки, скептики заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямів догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.

Платон (427-347 до н. е.) — засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон писав свої твори, і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення. Діалектик — це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє з плинної течії розмірковувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існуванні ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їхньої родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії. Гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

Основне досягнення філософії Платона відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей.

Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані.

В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.


Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька цар Кодр. Мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителяфілософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям перша в світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного.


Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є.
Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будьякі речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї стола) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеальних це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона це не тільки загальне, рід , начало , причина, але й образ , зразок . Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, за словами Платона, причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».
За допомогою діалектичної тріади «Єдність Розум Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: поперше, принцип (сутність, субстанція) буття; подруге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене усвідомлюване, пізнане; потретє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення. Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа суміш ідей і речей, форми й матерії.
З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модельзразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістичне розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєвохтиву, тісно зв'язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв'язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин. Платон прибічник ідеї метемпсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів. Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Домірності, Справедливості та ін. Призначення людини пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Томуто людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага.


У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка , що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням. У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розподіляє на уявлення й на вірування, а наукове знання на математикогеометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до Істини, Добра, Краси.
Арістотель (384—322 до н. е.) видатний філософ і вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Строго науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття — пам'ять — досвід (емпірія) — наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику ("теологічну філософію"), яка аналізує особливий вид буття — "нерухому субстанцію", або "нерухомий першопоштовх". "Фізична філософія", або "Наука про природу" Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних "принципів природи і теорії руху" через космологію, теорію елементів до психологічного трактату "Про душу" і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

Підґрунтям онтології Арістотеля є:

• категоріальний аналіз сущого, або вчення про "буття-чим";

• каузальний аналіз субстанції;

• учення про можливість і дійсність. Він визнавав чотири принципи сущого:

• форму, завдяки якій річ є саме такою;

• матерію, або пасивну можливість буття речі;

• спонукальну причину;

• мету.

Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався Лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є "форма форм" — Бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення — філософію про людське", яка мала досліджувати сферу практичної діяльності й поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива доля.



Арістотель — найвидатніший мислитель Давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення — одне з основних у філософії Давньої Греції. Традиційно вважається ніби поворот до людини здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка ніби вислів "пізнай самого себе" належав одному з перших грецьких філософів — Фалесу. Його учень Анаксімандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою перші люди виникли із тварин типу риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів "щастя і нещастя - в душі".

Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як "мікрокосму", що є відображенням, своєрідною копією "макрокосму" — Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфне — як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина — це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, розумною "душею" (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом філософствування, про що свідчить уже відомий вислів Протагора: "Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неіснування неіснуючих". Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше — того, що ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.

Проблеми людини, суспільства й держави ставилися і по-своєму розв'язувалися Платоном і Арістотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі "Держава" ("Про справедливість") Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Арістотеля такі науки, як етика і політика, становлять єдиний комплекс — "філософію про людське", в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у "Нікомаховій етиці", є щастя. Воно полягає в діяльності душі задля реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага — здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в раціональній діяльності, Арістотель поділяє на етичні й діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти являють собою середину між двома протилежними пороками: мужність — між відчайдушністю І боягузтвом; самовладання- між розбещеністю й бездушністю (нечуйністю); лагідність — між гнівливістю та незворушністю і таке інше. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у пошуках істини ради неї самої, або у встановленні норм по­ведінки.

Політичні погляди Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи е політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі — дорадчу, власне, політичну. Фізична ж праця й торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних І багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів.


2. Загальна характеристика філософії середньовіччя.
Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я, та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, дізнання. Проблема походження світу розглядалася в дусі біблійного креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор ченець Скот Еріугена), Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема, й схоласт Сігер Брабантський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.

Простежимо хронологію, процес виникнення й розвитку середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII ст. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оріген. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і в творчості Августина на латинському Заході. Істотного рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблію — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелізму. В основі онтології патристики була ідея Бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології Бог розглядався як згусток справедливості, всемогутності, то в апофатичній — Бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір Бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір Бога, сповнений доцільності. Для космо­логії патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії та співвідносності речей, естетичне виправдання світу.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354-430). Пропаганді й захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про Бога як абсолютне буття запозичив Із неоплатонізму. За Августином, буття Бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятливої, споглядальної і очікувальної душі. В автобіографічному творі "Сповідь" Августин уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена й містично тлумачилася в трактаті "Про град Божий" (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають в Августині одного із своїх попередників.

Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейського середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні

релігійні засновки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (ХІ-ХП ст.) і пізню (ХІІІ-ХІУ ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.

Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму с логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розуміння тільки шкодить християнському благочестю, тому у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у богопізнанні.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І. С. Еріугена (810 - 877) у творі «Про розподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Еріугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей. без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.

У цей же час Петро Даміані (1007 - 1072) стверджував, що філософування загрожує християнській добі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для суперечок було питання про природу загальних понять (універсалій).

''Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ( "номіна), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якого єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, призначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом цих питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. було створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, «Великим» (1206 -1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225 -1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

Тома (Фома, Хома) Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри ".

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі - це була позиція "реалістів "), "у речах " (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів").

Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху. Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму".

Йоган Дунс Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби.

Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у світ існування.

Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, що проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм і логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.

Пізня схоластика виникла в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму, інтерпретованого в християнсько-католицькому дусі, Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д. Скота.

Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.



Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічне, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне - передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.

Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсалі! ж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. у них з'явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекон. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П. Абеляр, Д. Скот і У. Оккам на противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони повернули природі її суверенні права, показавши примат реальності, торуючи шлях емпіризму і сенсуалізму.

Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для переслідування інакодумців і навіть фізичної страти.


Каталог: files -> kafedru -> fpul -> lectures
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 )
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
lectures -> Лекція з політології тема № політичні партії І громадсько-політичні рухи. Політичні еліти
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
kafedru -> Фондова лекція з історії та культури України Тема Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби Навчальний час 2 години


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 )
Розвиваючі: виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії І їх значення для юриспруденції, діяльності...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
Навчальні: засвоєння особливостей філософського мислення; розуміння змісту І сутності базових понять лекції: «світ», «світогляд»,...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconПрограма навчальної дисципліни релігійна філософія та теологія: християнська філософія І теологія ХХ ст. Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни фпн. 09 Філософія психології
Філософія психології. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки 0301 – соціально-політичні науки,...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconПрограма навчальної дисципліни основи релігійного вчення: історія зарубіжної релігійної філософії галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Мета нормативної навчальної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Історія зарубіжної релігійної філософії» передбачає вивчення...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconПрограма навчальної дисципліни " сучасна теологія. Православна теологія" Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Спеціальність 02030103 Богослов’я
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни історія філософії 19-20 ст
Робоча програма навчальної дисципліни для студентів 4 курсу філософського факультету, які навчаються за напрямом підготовки 020301...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни с/к Історія політичної думки в Україні напряму підготовки 0203 Історія для спеціальності
Робоча програма навчальної дисципліни Історія політичної думки в Україні для студентів за напрямом підготовки Історія, спеціальністю...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconРобоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія"
Сучасна західна філософія”, “Філософія науки”, „Організація культурних проектів”. Знання, отримані студентами при вивченні даної...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка