Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 )



Скачати 499,29 Kb.
Сторінка2/2
Дата конвертації17.06.2017
Розмір499,29 Kb.
ТипЛекція
1   2

Іммануїл Кант (1724-1804) — видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості роз­різняють два періоди — "докритичний" (до 1770 р.) і "критич­ний". У "докритичному" періоді Кант визнавав можливість умоглядного, абстрактного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в "критичний" заперечував можливість такого пізнання на основі попереднього дослідження форм пі­знання, джерел і меж пізнавальної здатності людини. Він опублікував "Критику чистого розу­му" (1781), "Критику практичного розуму" (1788) і "Критику здатності судження" (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища і речі, якими вони існують самі по собі, про речі в собі. Останні, на думку Канта, діють на органи чуття і викли­кають у нас відчуття. Разом з тим він наполягав на тому, що ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати досто­вірних знань про "речі в собі", оскільки вони непізнаванні.

У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логі­ку, що досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предмет­ного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у фор­мах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є пи­тання про джерела і межі пізнання. Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання чуттєвості, розсудливості й розуму.

Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у метафізиці. Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумов­лених явищ (поняття про душу, світ І Бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і ра­ціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму. Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою. Оскільки Бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релі­гія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Не­обхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечни­ми фактами зла, що панують у людському житті.

Етика Канта ґрунтується на результатах критики теоретич­ного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і в жодному разі не повинна розгля­датися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому разі, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загаль­ного блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обо­в'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому разі, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним за­коном Кант вимагав безумовного підкорення моральному обо­в'язку.

Прекрасне Кант ототожнював з "незацікавленою" насоло­дою, яку дарує споглядання естетичної форми. Вищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона, на його думку здатна виразити ідеал.

Учення Канта істотно вплинуло на подальший розвиток фі­лософії та науки.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) — найвидатніший німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник "критичної філософії" Канта і Фіхте, але не­вдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеа­лізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав аб­солют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християн­ство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфі­ку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як по­ступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одно­часно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індиві­да, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає аб­солютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну са­мосвідомість цієї ідеї.

У "Феноменології духу" він обґрунтовує принцип абсолют­ного ідеалізму, подає зображення поступального руху свідо­мості від першої, безпосередньої суперечності між нею і пред­метом відображення аж до поняття науки, розглядається гене­зис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої чуттєвості досто­вірності до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього, "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення сві­домості, самосвідомості, розуму й розглядається рух індивіду­альної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у друго­му дається характеристика духу; в третьому аналізується релі­гія і "абсолютне" знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Нейтральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-пер­ше, опредметнення духу, породження ним природи і суспіль­ства по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їхньої власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими сила­ми, які живуть самостійним життям і панують над ними. Про­блема відчуження залишається актуальною і в наш час.

Аналізуючи "феноменологічні знання", "знання, що з'явля­ються", Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: "теза — антитеза — син­тез". У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолют­на ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї — природи; у різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсо­лютної ідеї було виокремлення Гегелем таких частин його сис­теми, як логіка, філософія природи і філософія духу, об'єдна­них в "Енциклопедію філософських наук".

Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, "немає навіть пе­редчуття наукового методу"*, Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної само­свідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла цент­ральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсо­лютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі кате­горій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотож­ності мислення й буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універ­сальні взаємозв'язки речей та їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення І буття дав можливість переконливо спро­стувати аргументи агностиків. "Якої б високої думки ми не були про велич і могутність духу, — писав Гегель, — вона все ж буде недостатньо високою. Прихована сутність Всесвіту не має в собі сили, спроможної на супротив сміливості пізнання, мусить перед ним відкритися, розгорнути перед його очима ба­гатства й глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними.

"Наука логіки" Гегеля складається з учення про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлен­ня, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чис­те буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскіль­ки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і пере­бувають в ньому як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже ха­рактерна певна визначеність — якість. Специфіка якісної виз­наченості, за Регелем, полягає в тому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка нетотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Супереч­лива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені кате­горії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ро­лі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим їх примирення. У наш час проблеми при­мирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальними.

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним в розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого від­ношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Заключна частина "Науки логіки" Гегеля - це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення й результату узагальнюючої діяльності розуму Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині "Науки логіки" Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

"Філософія природи" — це одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження. У “Філософії природи” Гегель з'ясовує, яким чином приро­да, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів — механіки, фізики й органічної фізики. В механіці аналізується ряд категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору. З категорій простору й часу Гегель виводить категорію руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він піддав аналізу в третьому розділі "Органічної фізики".

Заключна частина "Енциклопедії наук" "Філософія духу" — це вчення як про свідомість, так і про різні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу.

Розділ "Вчення про суб'єктивний дух" складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячений проблемам індивідуальної свідомості і. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії - у формі уявлення, а у філософії - у формі поняття, цієї найдосконалішої, най-адекватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогадка Гегеля про те, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у "Філософії права", "Естетиці", "Філософії релігії" та "Лекціях з історії філософії".

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить, зокрема, його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". 1830 р. він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею безсмертя душі. Авторство Фейєрбаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейєрбах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII ст., в якій, залишаючись загалом на гегелівських позиціях, проявляє разом з тим велику увагу до філософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їхній вклад у розвиток філософської думки.

Фейєрбах — автор філософських праць "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства", "Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього".

Значне місце у творчості Фейєрбаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причина релігії, на думку Фейєрбаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об’єктивується, перетворюючись Із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого.

Підкидаючи релігійний культ, Фейєрбах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз: "Людина людині Бог".

Критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення — це предикат, а суб'єктом є дійсне буття.

У теорії пізнання Фейєрбах був прихильником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину. Вона — "...єдиний універсальний і вищий предмет філософії..." Людина, на думку Фейєрбаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу люди­ни, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.

У розумінні суспільства Фейєрбах стояв на ідеалістичних позиціях, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Етичне вчення Фейєрбаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було граничне абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттями роду і міжіндивідуального спілкування.

Учення Фейєрбаха мало значний вплив на деяких філософів, зокрема на К. Маркса і Ф. Енгельса, що вони відверто визнавали.
3.Основні ідеї марксистської філософії.
На початковому етапі своєї діяльності К. Маркс і Ф. Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії - ідеалістами-діалектиками. Проте, у 1842 р. у них почався перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму. В 1842-1843 рр. після закінчення юридичного факультету університету і захисту докторської дисертації Маркс, на той час редактор "Рейнської Газети", переконується в хибності гегелівського ідеалізму й підносить значення в житті суспільства матеріальних інтересів людей.

Восени 1843 р. він видає в Парижі "Німецько-французький щорічник". У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму. Маркс ставиться до пролетаріату як до гегемона народних мас і розглядає свою філософію як ідейну зброю пролетаріату в його боротьбі за революційне оновлення суспільства. Він вказує на те, що як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так І пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю.

Одночасно з К. Марксом у розробці діалектичного й історичного матеріалізму виступив Ф. Енгельс. 1844 р. вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували до друку свої праці ("Святе сімейство", "Німецька ідеологія", "Злиденність філософії"), в яких заклали основи історичного матеріалізму, діалектико-матеріалістичного світогляду; обґрунтували положення про визначальний характер буття щодо суспільної свідомості і т. ін. Закінчується цей період написанням програми пролетарської партії "Маніфесту комуністичної партії", в якому вони обстоюють послідовний матеріалізм, діалектику, теорію класової боротьби і всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового суспільства.

У наступних працях вони розвивали й поглиблювали своє вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г. Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їхній філософії знайшли своє вираження корінні Інтереси робітничого класу і всіх знедолених і що вони готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними і соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи на те, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає лише її "продовженням", засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим — її суспільною природою.

"Суспільність" же людини полягає в перетворенні природи, "ї "олюдненні". Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї, вважав він, людина реалізує свій "універсалізм", протистоїть природі і надає їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині в набутті все нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К. Маркса, в кінцевому підсумку приведуть до світової гармонії. Завершений натуралізм буде дорівнювати гуманізму, а завершений гуманізм - натуралізму. Цей процес розв'язання суперечностей між людиною й природою, між людиною й людиною Маркс називав комунізмом.

Проте процес опредметнення людської діяльності здебільшого обертається для людини відчуженням. Це насамперед має місце за незрілої форми суспільної організації, де праця спрямована на задоволення переважно біологічних потреб людини, а тому стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над людиною. Тоді відносини між людьми проявляються у формі "відносин між речами", людина функціонує лише тією мірою, якої ''потребують" створені нею речі. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим він стає від них, тим біднішим, дешевшим товаром стає. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу . Тут на перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, а людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата робітника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента. "Виробництво виробляє людину не тільки як товар, не тільки як людину-товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до цього визначення, як істоту і духовно, і фізично знелюднену".

Вплив відчуження поширюється і на робітника, І на капіталіста, який стає уособленням лише однієї функції — власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, в якому існує панування над людиною стихійних сил, котрі не контролюються людиною. Зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме суспільство. Та на перешкоді цьому стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір власників, які не хочуть добровільно їх віддати. Тому Маркс і Енгельс ставлять собі за мету створити таку теорію, яка б вказала шляхи та засоби подолання приватної власності і цим самим сприяла подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення праці на необхідність і потребу.

У концепції відчуження критична спрямованість теорії пов'язана з практикою. Від дослідження відчуженої праці Маркс іде до необхідності перетворення умов відчуженої праці, а далі — до визначення комуністичної свідомості як свідомості, пов'язаної з необхідністю практичної дії, оскільки матеріальна сила має бути спростована лише матеріальною силою.

На думку марксистів, таким засобом може бути соціалістична революція, яка має стати необхідним стрибком із царства необхідності в царство свободи. Рушійною силою цієї революції може стати пролетаріат і його союзники.

Перемога соціалістичної революції приводить до встановлення першої фази комунізму (соціалізму). Ліквідовуючи панування приватнокапіталістичної власності, комунізм закладає основу для повернення людині людського. Та сам комунізм не є метою розвитку, оскільки він є не самоціль, а засіб підготовки суспільства гуманізму як вільної асоціації вільних індивідів.

За Марксом, перша фаза комунізму скасовує приватну власність (перетворює в загальнонародну), але не скасовує відчуженої праці. Тут усі перетворюються на робітників, заперечується особистість людини. Це суспільство пропонує бідність, зрівнялівку, задовольняє потреби за мінімумом.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є справжнім вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і самостверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом.

Позитивне скасування приватної власності дає нам змогу підійти до розуміння сутності комунізму. Комунізм як позитивне скасування приватної власності - цього самовідчуження людини - і через те, як справжнє привласнення людської сутності людиною і для людини; а тому як повне, свідоме із збереженням усього багатства попереднього розвитку, повернення людини до самої себе як людини суспільної, тобто людяної. Такий комунізм, як завершений натуралізм, = гуманізму, а як завершений гуманізм, = натуралізму; він є справжнє розв'язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв'язання суперечності між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом вказує Маркс.

На думку Маркса, комунізм відрізняється від усіх дотеперешніх рухів, бо здійснює переворот в самій основі всіх дотеперешніх відносин виробництва та спілкування і вперше свідомо розглядає всі стихійно виниклі передумови як витвори попередніх поколінь, позбавляє ці передумови стихійності, підкоряє їх владі об'єднаних індивідів: владі свого власного обєднання.

Отже, всі історичні колізії форм власності в певному аспекті розуміння можуть бути розглянуті як суперечності між продуктивними силами і формою спілкування. На певному етапі історичного розвитку продуктивні сили вступають у конфлікт з формами спілкування, які є кайданами суспільного розвитку, або навпаки: умовою цього розвитку.

Капіталізм породжує мниму колективнісь, в яку обєднувались індивіди - це було обєднання одного класу проти іншого. Себто - суржик колективності. Тому суспільні відносини, в які вступали індивіди будь-якого класу і які зумовлювалися їх спільними інтересами проти якого-небудь іншого класу, становили завжди таку колективність, до якої індивіди належали тільки як абстрактні і пересічні індивіди, лише остільки, оскільки вони жили в умовах існування свого класу, вони перебували в цих суспільних відносинах не як індивіди, а як члени класу. В умовах дійсної колективності індивіди знаходять свободу в своїй асоціації і через неї, бо ставлять під свідомий контроль на науковій свідомості базований, гуманістичним цілям підпорядкований, всі умови існування усіх членів суспільства.

Комунізм є позиція як заперечення заперечення, тому він передбачає стадію соціалізму. Протиріччя між капіталізмом та соціалізмом породжує комунізм як такий.

Отже, соціалізм, покликаний докорінно змінити характер і структуру суспільних зв'язків, притаманних капіталізму, повинен насамперед зруйнувати, зняти всі його субстанційні зв'язки, принципи. Наріжним каменем своєї революційної теорії класики марксизму вважали знищення буржуазної приватної власності та заміни її на суспільну. Реалізація його у практиці суспільного життя підірвала б основу буржуазного ладу, підґрунтя функціонування всіх його принципів.

Цікавий підхід до розуміння сутності соціалізму висвітлений у роботі П.К. Ситника “Аналіз вихідних принципів соціально - політичного вчення марксизму: уроки історії (у пошуках сенсу людського життя та суспільного ідеалу)”. Він характеризує соціалізм, виходячи з розгляду його принципів: принципу знищення приватної власності та заміни її на суспільну, принципу планомірного розвитку суспільного виробництва, принципу дійсного колективізму, принципу соціальної справедливості, принципу пріоритету духовних потреб та моральності і принципу цілісності особи, який приводить до радикального перегляду характеру праці. Розглянемо коротко ці основні принципи, що пронизують сутність ідеї соціалістичного будівництва.

Суспільна власність покликана бути фундаментом, на якому мала здійнятися велична споруда комуністичної суспільно-економічної формації. У своєму розвитку суспільна власність проходить два етапи. На першому вона існує опосередковано: виробники володіють засобами виробництва через належну їм державну владу. Згодом, у міру оволодіння трудящими наукою управління, мистецтвом господарювання, поєднання виробника із засобами виробництва стає безпосереднім: кожен трудовий колектив здійснює повний контроль за всім процесом виробництва і розподілу. Кожен трудівник є господарем не лише підприємства, на якому працює, а й усього багатства країни. Завдяки спільній власності, загальній зацікавленості у результатах виробничої діяльності всього суспільства анархія всередині суспільного виробництва замінюється свідомою організацією.

Мотив планомірного розвитку суспільного виробництва відіграє в теорії соціалізму вузлову роль. Йдеться не лише про відносно вузьку сферу управління промисловими процесами. Таке планування вдалося здійснити і всередині капіталістичних виробничих відносин. Сучасні розвинені країни досягли у цьому значних результатів. Маркс і Енгельс вбачали у суспільному виробництві не лише технологічний процес, а передусім процес виробництва самої людини як суспільної істоти. Це дуже важливий момент. Адже можна досконало налагодити технологію, за допомогою новітніх технічних засобів знайти найоптимальніший режим роботи різних ланок виробництва, найдоцільніше поєднати його компоненти і все це спрямувати проти самого виробника, перетворивши його на "гвинтик" виробництва, механічного виконавця, позбавленого власного "я", тобто власної волі, розуму, інтересів, смаків тощо. Технологія і система управління встановлюють обсяг, режим, ритм, спрямованість, характер роботи; торговельна індустрія, реклама визначають асортимент, якість, спосіб споживання благ; засоби масової інформації, індустрія розваг нав'язують "матриці" заповнення дозвілля і тому подібне. Дослідник пише, що в деяких розвинених країнах приватні фірми намагаються нині втручатися навіть в інтимну сферу життя людини, в її сімейно-шлюбні стосунки, родинні зв'язки. Так, багато японських фірм беруть на себе турботу про організацію весіль, інших сімейних обрядів та свят своїх робітників і службовців, визначають і спрямовують їхній відпочинок, розваги тощо. Під слушним приводом турботи про трудящих відбувається повне підпорядкування їхньої життєдіяльності інтересам фірм, нівелювання особистості. Людина перетворюється на того ж раба, тільки ситого й задоволеного своїм становищем. Вона не перестає бути засобом, не перетворюється в самоцінність для суспільства, навпаки, все більше втрачає самобутність. Метою, абсолютною вартістю залишається капітал, влада якого перетворюється на тотальну, всеохоплюючу. Якщо за часів Маркса робітник належав собі хоча б тоді, коли він, образно кажучи, виходив за ворота фабрики, то сьогодні він не належить собі практично ніколи. Кожний його крок, вчинок прогнозується і відповідним чином спрямовується. Анархія, стихійність виробництва перетворюються у свою протилежність: надзвичайно жорстку систему "правил гри" і контролю. Рух капіталу підминає, підпорядковує собі весь процес суспільного життя. Відповідним чином трансформуються політика, право, мораль, форми суспільної свідомості. Зрештою все це спрямовується на носія суспільних відносин - індивіда. Існує безліч каналів впливу, через які йому диктуються норми поведінки, параметри способу життя.

Задум творців соціалістичної теорії без сумнівів був протилежним: розумно обгрунтоване суспільною доцільністю регулювання виробничих процесів мало забезпечити підпорядкування цих виробничих процесів вільному розвитку особистості. Убезпечуючи себе від економічних потрясінь, негараздів, пут економічної необхідності, людина могла б спрямовувати свою енергію на самовдосконалення, творчу діяльність, гармонізацію своїх зв'язків з навколишнім середовищем і передусім - з іншими індивідами. Планомірний розвиток економіки підриває основи жорстокої конкурентної боротьби товаровиробників, позбавляє її сенсу і унеможливлює. Індивіди на власному досвіді переконуються, що спільні зусилля збільшують пожиток кожного і всіх разом, тоді як боротьба з конкурентами дає досить сумнівні переваги небагатьом. Оскільки більшість у процесі конкурентної боротьби залишається у програші, то рано чи пізно вона відніме надбання тих, кому поталанило раніше. Зрештою у суспільстві, де відбувається безперервна війна проти всіх, ніхто не почувається впевнено: над трудящими постійно висить загроза втрати робочого місця, посилення гніту, зменшення винагороди; над власниками — банкрутство розорення, безжалісне розчавлення конкурентами. Виникає парадоксальна ситуація: жоден індивід не може існувати поза зв'язком з іншими, і водночас вони є для нього ворогами, які здатні позбавити його добробуту, соціальних привілеїв, засобів існування і навіть життя. Для буржуа цінними є не самі по собі продуковані споживчі вартості і тим більше не сутнісні сили людини, які набувають свого розвитку у процесі цього продукування, але те, який зиск він може отримати від такого продукування. Вилучити, отримати, привласнити - це, власне, і весь спектр його устремлінь та бажань. Спектр вимірів його капіталістичної сутності. І, звісно, до самозабуття, до самозречення будь - якими засобами, не зупиняючись ні перед чим - відстоювати та захищати цей і такий свій статус, цей і такий свій соціальний чин і положення. Капіталісту, по великому рахунку, абсолютно байдужою є суто людська потреба знати, що і як продукується, адже ж самим своїм статусом він є виключеним з процесу праці - того єдиного способу, яким людина лише і може бути як людина. Для нього самомета - гроші. Гроші, за які він купує пролетаря. Може скластися ілюзія, що нереалізація капіталістом себе, своєї самості в сфері продукування компенсується у сфері споживання. Але сам зміст споживання тут зредукований переважно до володіння предметними формами культури, що вони акумулювали в собі чужі здібності, здатності, розум, творчість тощо і потреба буржуа постає тут лише як володіння, тобто як суто зовнішня форма звязку, зовнішнє споживання.

Покласти край цьому може лише перехід до такої організації суспільства, де пануватимуть відносини справжнього колективізму, а людина дивитиметься на іншу людину як на свого товариша, спільника у боротьбі за виживання і розквіт, а не як на ворога. Допомогти іншому, кожному, щоб вони разом допомогли мені задовольняти мої потреби. Більше того, мої власні інтереси і потреби формуються у цій спільній діяльності. Своєю працею, здібностями, досвідом навколишні люди формують мене як особистість, визначають мою вартісність. Така взаємодія індивідів називається колективізмом.

Принцип колективізму або асоціації виробників - фундаментальний принцип соціалізму. Соціалізм - такий суспільний лад, який повинен забезпечити людині найбільш дієвий засіб її повноцінного існування - всебічну підтримку всіх інших співгромадян. Виявляється цікава залежність: чим більше людина працює на благо інших, тим більшою мірою вона самореалізується, більше одержує від суспільства. Чим вагоміші заслуги індивіда перед співгромадянами, тим більша йому слава, шана і винагорода. Захоплене силоміць, хитрощами, підступністю, іншими засобами не принесе власнику щастя; придбане самовідданою працею, жертовністю задля інших людей - назавжди залишається нетлінним надбанням особистості та всього людського загалу. Колективізм - це не якась настанова чи зовнішня оболонка соціальності, під яку штучно підганяють індивідів. Віддамо належне марксизмові - він правильно зрозумів сутність колективізму як субстанційного відношення, глибинної основи людського буття. Поза ним неможлива цілеспрямована діяльність, а отже — людська історія взагалі. Практика і за змістом, і за формою є колективним явищем. Навіть тоді, коли індивіди ведуть між собою жорстоку боротьбу, вони свідомо чи мимоволі вступають у певні асоціативні зв'язки: утворюють класи, клани, корпорації, групи, осередки, трудові колективи. У класово антагоністичному суспільстві колективізм набуває потворних форм, але не зникає з людського життя остаточно. Такі невід'ємні складові людської діяльності, як знаряддя праці, засоби комунікації, загальні форми свідомості та раціонального цілепокладання можливі лише як наслідок колективних зусиль. І тому справа не лише в суб'єктивних симпатіях чи антипатіях людей одне до одного, їхніх почуттях поваги, любові, братерства до ближнього. Це, безумовно, важливий момент, але вихідним є об'єктивна потреба єднання людських зусиль. Слід тільки чітко розрізняти, коли принесена індивідом жертва йде на користь цілого, усього роду, а коли на користь окремих елементів цього цілого, які свої власні інтереси видають за інтересі всього роду. Одна річ — справжній колективізм, за якого всі члени спільноти служать цілому, отже - кожному зокрема, і зовсім інша — уявний, Коли одні приносять жертву заради інших. Якщо кожен член колективу працює на всіх інших, то всі інші такою ж мірою працюють на кожного зокрема. Це і є найважливіша передумова повноцінного розвитку особистосгі. Від колективу людина повинна одержувати те, що вона заслужила. Якщо індивід сильніший, розумніший, уміліший, спритніший за інших, і ці його якості приносять вигоду колективу, то він може розраховувати на відповідну до його внеску винагороду. Але негативним є момент регламентації та визначеності такої доцільності. І тут має вступати в дію принцип соціальної справедливості - ще один фундаментальний принцип соціалізму (який, як і інші тут названі, ніколи на жаль не здійснювався на практиці).

Якщо принципи суспільної власності на засоби виробництва, плановості й колективізму виступають межею між класово-антагоністичним суспільством і комуністичною суспільно-економічною формацією в цілому, то принцип соціальної справедливості специфікує соціалізм як особливу фазу цієї формації. Він одночасно розкриває докорінну відмінність нового типу суспільного устрою від попередніх і показує історичну обмеженість соціалізму порівняно з комунізмом.

Досягнення соціальної справедливості - основне завдання соціалізму. Його розв'язання означало б зникнення всіх форм експлуатації людини людиною, адекватну винагороду суспільством зусиль особи: на що здатний — те і одержиш. Ніхто не має права відібрати твоє, недодати заслужене. Однак і більше належного не одержиш. А тому, якщо ти слабший за інших або маєш багато утриманців — будеш бідувати порівняно з тими, хто спроможний більше заробити або утримує менше членів сім'ї. Справедливість, таким чином, зовсім не означає рівність. Звісно, за соціалізму відмінність між ними торкається лише сфери матеріальної винагороди за особисту працю. В усіх інших випадках справедливість і рівність тотожні: всі громадяни рівні перед законом, мають однакові можливості користуватися медичним обслуговуванням, бібліотеками, музеями, парками, дитячими садочками, одержувати освіту, брати участь у суспільно-політичному житті тощо.

У міру прогресивного поступу соціалізму, накопичення необхідних матеріальних ресурсів принцип соціальної справедливості повинен був зрештою поступитися місцем рівності в розподілі матеріальних благ: кожен член суспільства мав одержати можливість повсякчасно задовольняти всі свої розумні потреби. Це означало б вихід до верхньої межі соціалізму, початок другої фази комуністичної формації, коли відмінність у діяльності, праці, не веде за собою ніякої нерівності, ніякого привілею в розумінні володіння і споживання.

Для задоволення всіх розумних потреб людини, крім створення матеріальних передумов у суспільстві, не менше значення має формування самих цих потреб, обмеження їх розумними рамками. Якщо цього не зробити, ніякий матеріально-технічний прогрес, надпотужний розвиток продуктивних сил не наблизять суспільство до вирішення даної проблеми. Доки в суспільстві панує дух гендлярства і наживи — усі намагання задовольнити матеріальні потреби його членів будуть марними, оскільки ці потреби зростатимуть до нескінченності.

Для обмеження споживання матеріальних благ розумною нормою необхідно, щоб ці блага перестали бути засобом самоствердження людини в суспільстві, мірилом її суспільної вартості, засобом владарювання над іншими людьми, виразом привілейованості, зверхності.

За соціалізму достоїнство і суспільна вага особистості повинні вимірюватися не її матеріальним достатком, не розмірами нагромаджених багатств, вартістю придбаних речей, а, здатністю творити матеріальні й духовні цінності, її високими моральними якостями, доброчесністю тощо. Але суспільство має досягти певної сутнісної межі в своєму розвитку, щоб цей принцип був повністю зреалізований.

Пріоритет духовних потреб і моральних чеснот у життєдіяльності суспільства - важливий принцип соціалізму, покликаний ліквідувати грубу залежність людини від створених нею речей. Слід чітко розмежовувати природну необхідність людини здобувати матеріальні засоби існування та історично зумовлену особливостями суспільного устрою рабську залежність від влади речей. Перша є неодмінною умовою життєдіяльності людини, друга - наслідком спотворених суспільних стосунків. Першої неможливо уникнути, її потрібно постійно задовольняти, друга має бути ліквідована у високоцивілізованому суспільстві остаточно, оскільки вона деформує людську особистість. Влада речей робить нещасними як бідних, так і багатих. Бідні потрапляють у залежність від власників багатства, зазнають утисків і приниження. Багаті, з одного боку, стають об'єктом заздрощів і ненависті обділених і знедолених, а з іншого - заручниками жорстоких законів конкурентної боротьби, законів руху капіталу. У кінцевому підсумку всі члени суспільства зосереджують максимум своїх зусиль на боротьбі за виживання, переслідують вузько прагматичні інтереси, деформуючи, збіднюючи свою особистість, позбавляючи її можливості вільно виявляти природні здібності, всебічно гармонійно розвиватися. Людина не може вільно вибирати ту форму діяльності, яка їй до вподоби, приділити достатньо уваги своєму духовному розвитку, моральному та фізичному самовдосконаленню. Вся її енергія спрямована на те, аби вклинитися в незалежний від її волі механізм суспільного життя, зайняти там певну нішу і закріпитися в ній. Із соціалізмом пов'язувалися надії на докорінну зміну становища. Суспільне життя повинно було підпорядковуватися розумній волі людини. А вся система суспільних відносин мала будуватися таким чином, щоб забезпечити зрештою безмежний простір для людської творчості, всебічного розвитку особи. В уяві марксистів соціалізм створює економічні, політичні та духовні засади для вільного розвитку особистості. Свобода з проголошеного капіталізмом формального права перетворюється на конкретну реальність, спосіб життя всіх громадян. Надломленість, розірваність, ущербність деформованого капіталізмом людського існування поступається місцем цілісній, повноцінній життєдіяльності особи. Це принцип соціалізму, який відображає його глибинну суть, стратегічну кінцеву мету. Досягнення її свідчить про виконання соціалізмом своєї історичної місії, перехід до вищої фази комуністичної суспільно-економічної формації.

Субстанційною умовою соціалістичних перетворень та повноцінного функціонування наведених принципів основоположники марксизму вважали радикальну зміну характеру праці. В умовах капіталізму відбувається відділення праці мертвої, нагромадженої, згаслої в своїх власних обєктивованих результатах від праці живої та підпорядкування останньої першій. Наступним кроком є жорстка фіксація такого відділення умов праці від самої праці (соціальна, юридична, політична). До життя покликається соціальна форма буття праці, яка опосередкована стійким, постійно поглиблюваним та поширюваним обміном, форма, що є першим діалектичним запереченням в поступальному ритмі розвитку всіх параметрів праці, і головне є - заперечення безпосередньо - суспільного характеру праці. В подібних умовах зєднання живої праці зі своїми предметними, матеріальними передумовами по необхідності може здійснюватись лише у випадку перетворення самої живої праці, а, отже, і носія її - людини праці, у товар. А у такій своїй якості жива праця може бути включеною в процес виробництва виключно в якості сили, повністю відчуженої від особистості її носія. В цих умовах жива праця є вже продуктивною силою не самого працівника, а виключно - того суспільного відношення, яким являється капітал. Задовго до Маркса було добре відомо, що праця - єдиний засіб перетворення природних речей у багатство народів. Більше того, лише вона здатна породити соціальну форму життя, тобто саму людину.

Маркс і Енгельс розробили досить струнку, теорію генезису людини з тваринного світу у процесі праці, показали, що вся історія людства покладається передусім розвитком продуктивних сил і форми їхньої реалізації - виробничих відносин. А деформація трудових відносин у будь-які періоди світової історії призводила до важких пороків суспільного життя. В "Економічно-філософських рукописах 1844 року" молодий Маркс здійснив дослідження феномену так званого відчуження праці. Він довів, що в буржуазному суспільстві приватна власність неминуче спотворює сутність праці, наслідком чого є деформація всіх суспільних стосунків і самої природи людини. Капіталіст привласнює вироблені робітником продукти і розпоряджається ними на власний розсуд. Робітник не впливає на подальшу долю створеного ним товару, часто йому навіть не відоме його призначення. Виробникові встановлюється програма його дій, регламент праці та винагорода за неї. Його завдання - не відступити, не порушити, виконати роботу якомога якісніше і швидше. Праця перетворюється в щось зовсім абстрактне, позбавлене внутрішньої доцільності: м'язові й розумові зусилля, що вимірюються кількістю грошей. Така праця не приносить задоволення сама по собі. Вона лише є засобом заробітку, на який згодом можна придбати певні блага. Відчуження результатів праці спричиняє, таким чином, відчуження самого процесу праці. Цей останній - неминуче зло для працівника, повинність, яку неможливо уникнути, оскільки вона - єдине джерело існування.

Соціалізм, знищуючи приватну власність на засоби виробництва, знищує основи відчуження праці, а встановлюючи суспільну власність, ліквідує й саме відчуження. Все створене виробником належать йому, оскільки він є господарем засобів виробництва. А тому виробник безпосередньо зацікавлений у зростанні суспільної вартості своєї праці, несе повну відповідальність за результати й наслідки своєї діяльності перед кожним співвітчизником, як і кожен співвітчизник перед ним.

Людина працює на себе, і як вона зуміє організувати свою працю, такою буде її винагорода. Чим більше вкладено зусиль, винахідливості, кмітливості, тим легше й цікавіше працювати, тим вагоміший результат, тим краще життя. Праця перестає бути лише засобом існування людини, перетворюється на мірило соціальної вартості людини, спосіб її самоствердження в суспільстві, стає джерелом насолоди, оскільки наповнює людське життя творчим змістом, розвиває відчуття причетності до загальної справи, господаря власної долі. Зміна характеру праці за соціалізму зумовлює особливості її суспільного статусу.

Мета подолати приватну власність на засоби виробництва, стихійність розвитку суспільних відносин, експлуатацію та соціальну несправедливість, деформацію особистості та формальний характер свободи волі є вже першопочатково позитивним моментом. Але доцільним є зазначити, що позитивність принципів повинна гармонійно поєднуватись із конструктивізмом конкретних кроків запровадження цих принципів. Тобто повинен бути наявним момент тотожності онтології та гносеології, про який детальніше ми вестимемо мову у подальшому дисертаційному викладі. Лише при наявності такої тотожності можливим є запровадження вищенаведених принципів у життя.

Сутність соціалізму і комунізму є не “вдосконалення” не “розвиток” виробничих відносин, а їх планомірне, свідоме і повне усунення. На перший погляд таке твердження має парадоксальний вигляд. Але по суті справи тут немає ніякого парадоксу, справа полягає саме у такому вирішенні. На доказ цієї тези наведемо наступний приклад. Як відомо, виробничі відносини в широкому аспекті це відносини людей з приводу виробничого процесу. Наприклад, два підприємства поставляють одне іншому деталі для виробництва продукції. З приводу цього виникають виробничі відносини, відчужені до певної міри в умовах відчуженої праці. Чим більше таких підприємств, тим ширший аспект подібних виробничих відносин. Щоб усунути ці відчужені відносини соціалізм планово, централізовано будує модель постачання деталей з одного підприємства до іншого. Таким чином ці відношення зникають. Сучасний капіталізм формує спеціальні приватні фірми по вирішенню подібних питань і цим робить цей процес ще більше відчуженим і неконтрольованим. Отже, реального руху в сторону усунення виробничих відносин не спостерігається, а в реальних умовах виробництва вони, навпаки, нагнітаються, створюються різні штучні перепони, що взагалі виснажує виробництво, а зміна форм відчуження не вирішує, а лише приховує проблему.

З комунізму починається історія само творення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а справжні людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Проте подальша суспільна практика показала, що цього недостатньо. До того ж, якби в соціалістичних перетвореннях користувалися положеннями марксизму без всяких його перекручень, то й результати могли б бути іншими. Це стосується насамперед того, що в "Маніфесті Комуністичної партії", в ході соціалістичних перетворень пролетаріат не скасовує приватну власність (як це мало місце в соціалістичних країнах), а діалектичне заперечує її. (В оригіналі роботи вживається слово "аиhebеп", що означає "діалектичне заперечити".) Були й інші причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Тому в світлі розвитку подій XX ст. виникає ряд питань: чи зберігає сучасний робітничий клас риси того пролетаріату, про який писали класики марксизму, чи необхідна нині соціалістична революція із застосуванням класового насильства, чи є підстави зараз говорити про "світовий революційний рух", що донедавна вважалося аксіомою?

Тому в нашій країні після скасування приватної власності виникла не загальнонародна, а загальнодержавна (практично нічия) власність. Це й призвело до небажаних деформацій.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою "Капіталу" матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля, Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які Існують об'єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об’єкти, які вони відображають. Він виділяє об'єктивну діалектику. Показує, що суб'єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це зумовлюється тим, що об'єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.

Філософія марксизму встановила тісний зв'язок з природознавством. Маркс і Енгельс вважали, що їх філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничо-наукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має приймати нову форму. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В. Леніним.

Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, її автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, тобто таку, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, створили систему, якій чужі будь-який догматизм й начотництво. Завдяки тісному зв'язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.

Уже в ході свого виникнення марксизм оволодів мільйонами у різних країнах світу. Були ті, хто прагнув його застосувати чи розвивати. Серед них й учні К. Маркса і Ф. Енгельса — Й. Діцген та П. Лафарг, у працях яких, щоправда, допущено чимало помилок.

Багато уваги пропаганді марксизму приділяв теоретик німецької соціал-демократії К. Каутський. Хоч в цілому він і погоджувався з основними положеннями марксизму, проте рішуче виступав проти ідей революційного насильства, віддаючи перевагу мирним методам боротьби за соціалізм. Він вважав, що теорію соціалізму можна поєднувати не лише з діалектичним матеріалізмом, а й іншими філософськими вченнями.

Е. Бернштейн наполягав на неможливості "позитивного" формулювання соціалістичного вчення Маркса, оскільки воно, на його думку, не є звичайною наукою. Він відносив ідею соціалізму до "регулятивних" і тому писав, що соціалізм не можна вважати якимось реальним суспільним ладом. Сама ж ідея соціалізму виступала для нього лише морально-етичним ідеалом. Багато уваги аналізу марксистської філософії приділяли М Бердяєв і угорський марксист Д. Лукач. Та найбільшу увагу вони акцентували на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.

Марксистська філософія привернула до себе увагу й таких сучасних філософів, як Е. Фромм, Г. Маркузе та ін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. Та найбільше це стосується матеріалістичної позиції Маркса. Вона в більшості тлумачиться так нібито головним мотивом людської діяльності Маркс вважав прагнення людини до матеріальної вигоди, що начебто Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда, не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважає Фромм, мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. В цілому ж, вважає Фромм, філософія марксизму - це духовний екзистенціалізм.

На початку 50-х років група хорватських філософів, яка згуртувалася навколо журналу "Праксіс", проголосила філософію марксизму ненауковою. Ними не визнавалася й діалектика природи, активно-творча функція свідомості, визначальна роль матеріального базису суспільства щодо духовних явищ. Вбачалася суперечність між детермінізмом і свободою.

Менше уваги зарубіжні філософи приділяли питанням перетворення в дійсність гуманістичного суспільного ідеалу — комунізму. "Позитивістські" деформації Марксового гуманізму вони пов'язують не лише з іменем Енгельса, а й з іменами радянських комуністів, які, за словами Фромма, привласнили собі марксистську теорію і спробували переконати світ у тому, що лише вони у своїй теорії та практиці є послідовниками Маркса, хоча насправді все якраз навпаки.
Висновок
Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософствування.

Філософські ідеї К.Маркса, Ф.Енгельса одержали специфічну інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входили до так званого соціалістичного табору. Палітра шкіл і напрямків, які певною мірою сприйняли, переосмислили і доповнили положення марксистсько-ленінської філософії, така різноманітна, що їх важко навіть просто класифікувати.

Доцільно виділити наступні основні поняття теми.

Антиномія – поєднання двох взаємовиключних суджень, кожне з яких відзначається логічною доказовістю

Апостеріорі – в теорії пізнання знання, що набувається через досвід

Апріорі – в теорії пізнання знання, що наявні в свідомості й передують досвіду

Дедукція – логічний метод, за яким на основі загального істинного твердження виводиться нове істинне твердження, що стосується окремих предметів та їх сукупностей

Деїзм – релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог виступає першопричиною і першопоштовхом світу, але не втручається в розвиток природи і суспільства

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, що надає перевагу чуттєвому досвіду перед теоретичними дослідженнями та узагальненнями

Індукція – логічна операція, форма умовиводу, в якому на основі знання про окреме робиться висновок про загальне

Інтеграція – об’єднання в ціле будь-яких окремих частин; процес зближення чого-небудь

Картезіанство – вчення французького філософа і математика Р. Декарта

Категоричний імператив – категорія філософії І. Канта, що позначає належну поведінку людини, відповідно до свободи волі й загальних вимог

Монада – у деяких філософських системах найпростіша неподільна замкнена єдність, першооснова

Раціоналізм – філософський напрям, що вважає розум єдиним джерелом і критерієм пізнання

Розсудок – спосіб інтелектуальної діяльності відповідно до заданих схем і шаблонів, без проникнення у змістовну сутність поняття

Розум – вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту

Сенсуалізм – напрям у теорії пізнання, що визначає відчуття основною формою і джерелом знань

Субстанція – незмінна основа всього існуючого, протилежна всьому мінливому й випадковому; матерія, природа

Табула раса – термін сенсуалістичної філософії, що позначає стан свідомості новонародженої людини, в якої відсутні будь-які знання через відсутність досвіду



Трансцендентальний – поняття, що виражає загальні надчуттєві (трансцендентні) форми буття, які пізнаються до будь-якого досвіду, апріорно (простір, час, причино вість)

Трансцендентний – той, що лежить поза межами свідомості й пізнання, поза звичайним світом
Каталог: files -> kafedru -> fpul -> lectures
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 )
lectures -> Лекція з політології тема № політичні партії І громадсько-політичні рухи. Політичні еліти
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
kafedru -> Фондова лекція з історії та культури України Тема Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби Навчальний час 2 години


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2

Схожі:

Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 1 )
Розвиваючі: виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії І їх значення для юриспруденції, діяльності...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
Навчальні: засвоєння особливостей філософського мислення; розуміння змісту І сутності базових понять лекції: «світ», «світогляд»,...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconПрограма навчальної дисципліни релігійна філософія та теологія: християнська філософія І теологія ХХ ст. Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни фпн. 09 Філософія психології
Філософія психології. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки 0301 – соціально-політичні науки,...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconПрограма навчальної дисципліни основи релігійного вчення: історія зарубіжної релігійної філософії галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Мета нормативної навчальної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Історія зарубіжної релігійної філософії» передбачає вивчення...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconПрограма навчальної дисципліни " сучасна теологія. Православна теологія" Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Спеціальність 02030103 Богослов’я
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни історія філософії 19-20 ст
Робоча програма навчальної дисципліни для студентів 4 курсу філософського факультету, які навчаються за напрямом підготовки 020301...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconРобоча програма навчальної дисципліни с/к Історія політичної думки в Україні напряму підготовки 0203 Історія для спеціальності
Робоча програма навчальної дисципліни Історія політичної думки в Україні для студентів за напрямом підготовки Історія, спеціальністю...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconРобоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія"
Сучасна західна філософія”, “Філософія науки”, „Організація культурних проектів”. Знання, отримані студентами при вивченні даної...
Лекція з навчальної дисципліни \" філософія\" тема № Історичні типи філософської думки (частина 2 ) iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка