Леонід Кононович



Сторінка1/8
Дата конвертації19.06.2017
Розмір1,07 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Леонід Кононович

Я, ЗОМБІ

Кримінальний роман

I

- Отже... отже-е-е, - протягнув Мурат, зціпивши пальці рук і замислено розглядаючи нігті, - нашу адресу... і телефон... і те, що ми начебто займаємось розшуком, вам повідомив... хто, ви кажете?


Клієнт зітхнув. Це був височезний чолов'яга з конячою фізіономією і цупкою, мов дріт, чуприною. Минуло з півгодини, як він заявився у нашому бюро, і ми ще й досі не могли дійти з ним якоїсь згоди.
- Філософов, - терпляче сказав він. - Філософов, - повторив він трубним голосом, чітко наголошуючи кожен звук цього екзотичного прізвища. - Брокер агентства "Радіал". Послухайте, не витримав він, - може, доста цієї гри в піжмурки? Ви що, за йолопа мене маєте?!
Мурат перевів погляд на мене.
- Хто його пропустив?
Я стенув плечима. Врешті, мене це не обходило.
- Барабаш... чи хто там. Коли я під'їхав, унизу не було й душі!
Запала мовчанка.
- Ні, - думаючи про щось своє, нарешті сказав Мурат. - Ні... мабуть, все-таки не Барабаш... Гаразд! - заявив він, випростуючись у кріслі всією статурою колишнього десантника. - Говорить... то говорить! Отже, нашу фірму вам рекомендував пан Артур Філософов, один з ваших... е-е-е... найліпших друзів. І яких же послуг ви од нас хочете?
- Цілком конкретних, - буркнув чолов'яга. - І конфіденційних. Втім... якщо говорити відверто... - він скоса зиркнув мене, - ... вбивствами ваша контора не займається? Вибачте, звісно... але ця назва...
Мурат знову подивився на мене. Я зліз із підвіконня й неохоче почвалав до дверей. Тоді відчинив їх і подав знак Цуцичкові, котра сиділа у приймальні.
- Коханий пане, - неохоче почав Мурат, дивлячись убік і безбожно акцентуючи слова на свій кавказький штиб, - ви, напевне, потрапили... е-е... не в свій город! Ми тут не займаємося платним забійством. І безплатним забійством ми не займаємося теж. І жодним забійством тут не займаються взагалі, зрозумійте! Ми - прості українські... е-е-е...
- ... трудівники! - озвавсь я з підвіконня.
- ... доб-ро-дії! - проакцентував Мурат, вбивчо на мене глипнувши. - О, добродії! - повчально підніс він пальця догори (слово йому дуже подобалося). - Котрі займаються тільки одним ділом, яке на цім світі варте уваги, - бізнесом! Цілком легальним, цілком законним приватним бізнесом. Якщо ви хочете придбать товари, - машини, сировину, що завгодно, - то наша контора завжди стане вам у нагоді. Зважте, що фірма "Тартар" провадить посередницькі операції на найбільш вигідних умовах. Наші зв'язки сягають практично усіх регіонів. Річний прибуток...
- Даруйте!... - устряв чолов'яга. - Даруйте. - Він добув хусточку і витер спітніле чоло. - Давайте все-таки спочатку. Так от, я прийшов сюди за рекомендацією вашого давнього клієнта. І річний прибуток мене не цікавить. І ви це знаєте. І я це знаю. Врешті, ми обоє це знаєм. А цікавить мене така сфера ваших послуг...
Двері одчинилися. Звісно ж, це був Барабаш. Чолов'яга зиркнув на нього й наче вдавився.
Барабаш лінькувато підійшов до столу й став, опустивши свої кощаві лапи.
- Дать по рилу? - з готовністю спитав він, киваючи на клієнта.
Я посміхнувсь. Барабаш, здоровий, як віл, з бритою головою і переламаним переніссям, яке до того ще й кепсько зрослося, був справжнім вовкулакою.
- Та-а-ак... - покивав Мурат, замислено розглядаючи нігті. - Звісно, добродію, ви маєте... е-е-е... як її, в дідька... рацію! З цією грою справді треба кінчати... - І до Барабаша: - Обшукать, хутко!
Чолов'яга побілів. Хтів ще щось сказати і геть уже й одкрив рота, але цей драб, зайшовши збоку, згріб його своєю лапою за плече й ривком витяг з фотеля. Тоді турнув до стіни.
Я припалив цигарку й, мружачи очі, наглядав, як він витрушує кишені того сіромахи й проводить долонями по боках.
- Нема, - нарешті сказав він.
- Нема-а?.. - здивувався Мурат.
- І сліду! - потвердив Барабаш. Його бандитська мармиза була розчарована. - Ні диктофона... ні... нічого!..
В двері постукали. Я неохоче зістрибнув із підвіконня й пішов одчинять.
Цуцичок простягла мені якусь картку й прошепотіла декілька слів. Я проглянув ту картку й здивувався. Тоді поклав перед Муратом.
Мурат глянув на неї, й обличчя його на мить застигло.
- Хм... - врешті здобувся він на слово. І пробіг очима інформацію, котру щойно видав наш комп'ютер. Заносилося на те, що цього разу ми сіли в калюжу. - Хм... Малевич... Малевич Євген. Народився... так-так... економічний факультет університету... головний бухгалтер... замдиректора... одружений... дітей нема... під слідством не перебував... менеджер кооперативного об'єднання "Мурена". Фото... - І обернувся до мене. - А що говорить пан Філософов?
- Взяв таксі, - сказав я. - Буде за чверть години.
- Халепа!.. - замислено сказав Мурат. Це вперше я бачив, що йому було незручно. - То... послухайте, шановний... ви що ж - справді од Філософова?!
- А од якого ж дідька!.. - огризнувсь чолов'яга. Він уже сидів у фотелі й добував сигарету з пачки "Вінстона", яку я забув на столі. Руки його тряслися. - Манери у вас якісь... ведмежі...
- Не шкодуйте слів, - порадив я йому. - Кажіть, бандитські. От як подумали,- так і кажіть!..
- Не розумію вашого здивування, - холодно озвавсь Мурат, відкинувшись у кріслі. - Ваш друг мав би особисто зв'язатися з нами. Річ у тому, що сюди не приходять без запрошення. Врешті-решт, сюди взагалі не приходять! Так не робиться, розумієте?
- Весь цей візит виглядає дешевою провокацією, - докинув я. - І ці запитання... Ви дуже ризикуєте, пане Малевич!
- А я... а от я тут причому?! - обернувсь до мене чолов'яга. - Мені було сказано...
Всі позамовкали. Чолов'яга сидів і, згорбившись, смалив мого "Вінстона". Барабаш стовбичив коло нього, як соляний стовп.
- Добре, - нарешті озвавсь Мурат. - Щось будем вирішувать?..
Я розчавив недопалок.
- Він чистий, - сказав я. - Жодної провокації. Втім, приїде Артур... - і обернувсь до клієнта: - А ви маєте хоч зелене поняття, скільки коштують такі послуги?
Чолов'яга затягнувся й дмухнув димом на Барабаша.
- Коханий... е-е-е...
- ... дядьку! - підказав я.
- Дядьку, - повторив чолов'яга, звертаючись до Мурата. - Так от, коханий дядьку... цебто... - він злісно зиркнув на мене, - ... добродію! Так ось, добродію, ця справа, яку я хочу доручить вашій фірмі, не зовсім звичайна. Йдеться про зникнення одної особи. Цього чоловіка треба знайти, і я... словом, вам буде виплачено будь-яку суму. Тим паче, що ви, як мене проінформували, можете... ну-у, практично все!..
- Вас точно інформували, - буркнув я. - Річ тільки у тому, що не за всяку справу ми беремося. Наприклад, ми не вбиваємо людей.
- Халепа!.. - сказав Мурат. Він все ще уникав дивитись на того чолов'ягу. - Що ж... будем чекать Філософова! А тим часом... тим часом, гадаю, не вадило б і випить... - Й кивнув Барабашеві, показуючи на двері. - Сподіваюсь наша людина не дуже вас... гм... потурбувала?..
Чолов'яга махнув рукою, наче розганяючи дим.
- Ну, так чи йнак, - устряв я, - а ми, звісно, перепрошуєм. Певна річ, якщо ці перепросини вам для чогось... придадуться!..
Двері одчинились, і цього разу це була Цуцичок. Я замовк і став наглядати, як вона порається, розставляючи на столі келишки й кришталеву карафку з коньяком. Цуцичок - то була така маленька білявочка з чудовим станом і довгими косами якоїсь аж платинової барви; найбільше ж усім до вподоби був її симпатичний писочок трохи витягнутої форми - власне, за нього вона й отримала таку професійну кличку, коли почала працювать у "Тартарі".
- Даруйте, - раптом озвавсь чолов'яга, котрого неначеб щось гризло, - у вас, бачу, не люблять зайвих запитань, але...
- Прошу?! - сказав Мурат, розливаючи коньяк.
Чолов'яга здавався розгубленим.
- Це, може, й нескромно запитувать, однак... - він врешті зваживсь, - ... у фірмі що ж - всі зобов'язані розмовляти по-вкраїнському?
Мурат поставив карафку й кивнув мені, запрошуючи до столу. Тоді подививсь на клієнта.
- Та звісно! - сказав він. - А що ж дивного ви в цім знаходите? Перебудова, коханий пане, перебудова!..

І І


Десь за селом, потойбіч пагорбів і ріки, що монотонно пливла і пливла серед невпинного руху різнокаліберної машинерії, котра снувала понад її берегами та оболонями; і заводських корпусів, що стовпилися на лівобіччі хаотичним нагромадженням цегляних коробок, - озвався далекий гудок локомотива.
Я перемкнув швидкість і помалу звернув у провулок. Надворі вже смеркало. Біля бетонної халабуди загальмував автобус. Сніг падав і падав, і я запустив двірники, а тоді відкинувся на сидінні, тоскно наслухаючи, як той звук невидимими концентричними колами поширюється над селом і потроху гасне в мокрій, сліпій хуртовині. Настрій у мене був кепський. Я не люблю залізниць. Не люблю поїздів, станцій, надто ж товарних, з їх залізними громохкими вагонами, де на камінь задубли купи щебеню або піску; й щоразу, як за річкою озивався тепловоз, переді мною поставало одне й теж видиво: рейки, що аж гудуть од морозу, темні силуети конвою і нічне небо, підсвічене спалахами газових факелів...
Кілька років тому на шосе Джелалабад-Кабул мене підібрала військова колона. Після двох місяців поневірянь я ледве тримавсь на ногах, а на додачу був ще й поранений, і прострелена рука то рубцювалася, а то знов починала боліти й наривать, - тож, коли за тиждень перед відправленням на аеродром мене раптом взяли під варту й навіть заклацнули наручники, здивування моє ні в кого не викликало сумнівів. Хоч, як по правді, я геть не здивувався. Чогось такого я сподівався і тепер, в траспортному літаку, котрий прямував у Союз, мав доста часу, аби помізкувати, яку ж інформацію мають спецслужби про моє перебування в муджагідів, а якщо мають - то якого періоду така інформація може стосуватися...
А боятися мені було чого... ще б пак! За п'ять літ полону я не прийняв мусульманства, однак воювати воював, і навіть зі зброєю в руках, а останнього року був інструктором з рукопашного бою. Втім, усе це виглядало не таким простим, і якби хтось захотів справді мене слухати, то, звісно, я міг би багато дечого розказать... хоча б про те, як у провінції Регистан, вціливши після катастрофи вертольота, потрапив у полон до белуджів, котрі вешталися тими краями у пошуках здобичі; як мені дали втямити, що банда знекровлена у боях із супротивними племенами і тепер належить або ділити з ними долю мандрівних грабіжників, або вмерти ганебною і безславною смертю; міг би я розказати, як упродовж трьох з половиною років ми бродили од Кандагара до іранського кордону, грабуючи і дравидів, і пуштунів, і хазарів, і персів; як знову обернулося в другий бік колесо фортуни і нас взяли в облогу, а тоді розгромили муджагіди з непримиренних; або про те, як мене визнали за шпигуна й передавали з рук у руки, міняючи то на бочку солярки, то на десяток магазинів до акаема; як, потрапивши у Пакистан і просидівши півроку в ямі, я згодився на співробітництво і, щоб виграти час, почав тренувати бойовиків... словом, уся ця афганська одіссея була складна й заплутана, як і всяке людське життя... ну, та в Союзі мене, звісно, ніхто й не думав слухать. Концтабір, куди я потрапив за кілька днів, створений був не для того. Скоріше всього, це був фільтраційний пункт, а запитання, які ставилися на допитах, звучали, на превеликий мій подив, і геть безглуздо...
Настрій у мене зіпсувався вкрай. Провулок вихнув праворуч, тоді побрався краєм глибочезного, стрімкого яру. Я різко вдарив на гальма і, вивернувши кермо, став під'їжджати до воріт.
Сніг падав і падав. На подвір'ї намело справжнісінькі кучугури. Увечері доведеться розчищать під'їзди до гаража, подумав я, вилазячи з машини. В сей же момент щось гаркнуло - й важенна кудлата туша плигнула мені просто на плечі. І, звісно, хто ж це міг бути як не Більбонський! Од самого рання він був голодний, і тепер втіха його не мала меж: собайло став танцювати, перекидатися через голову, а затим, не знаючи, як іще висловити свою радість, вхопив мене за ногу й поволікся вслід, з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу.
Стусаючи та попихаючи один другого, ми сяк-так видряпалися на ґанок і стали. Звідси, з кручі, на котрій здіймалася наша кам'яниця, з висоти двометрового цоколя, облицьованого сірим базальтом, у коловерті хуртовини видно було широчезне висхле річисько з обваленими урвищами, озерця, розкидані по ньому то тут, то там, і ялиновий гай, що густою щетиною зеленів на кручах по той бік долини...
Оце такого зимового вечора я й повертався додому... Дивно, але в селі ніхто мені не зрадів. Людська пам'ять - химерна річ: мене давно вважали мертвим, ближчі родичі, здається, й на поминки втратилися, тож ця моя з'ява викликала справжнісінький переполох. Та й повертавсь я... чи то зеком, чи то переміщеною особою, чи, в кращому разі, невдахою, котрий примудрився потрапить у полон і бозна-що робив там цілих п'ять літ. Так що статус мій був непевний. Врешті, й сам я став чоловіком, котрого важко було впізнать, а ще важче зрозуміти - хоча б тому, що попервах балакав з гострим азіатським акцентом, котрий, здавалося б, аж на зубах нав'яз. Ну, а село.. що село!.. У сошу повмерзали кім'яхи гною, дітлахів коло школи ганяли стройовим кроком і змушували репетувать "Не плачь, девчонка", хтось колов свиню... Люди жили, й коли за чаркою я доводив, що проти Бабрака повстав увесь мусульманський світ і воюють не тільки афганці, але й посланці з Тунісу, Марокко чи навіть негри-мусульмани зі Штатів; або в п'яному гурті якось почав розпатякувать, до яких способів удаються муджагіди, аби розв'язать язика полоненому, і яка це інтересна штука, а ще інтереснішою вона здається, коли тих способів починають добирати до тебе... отож як я про всі тії речі заводився, то мене слухали, і аж нараз робилося видно, що воно їм просто не вкладається в головах. Ці люди жили в якомусь пласкому, ілюзорному світі, де геть цілком відсутні будь-які запитання, зате аж кишіли відповіді - такі дурні й потворні, що на душі ставало прикро й хотілося криком кричати... Так що говорити я зарікся. Час треба було якось убить, і я, мов пес, волочився по довколишніх селах, пиячив то в одної рідні, то в іншої та спав з дівчатами, коли яку-небудь не те діло вдавалося розкрутить. Як жити далі, я не знав. Звісно, відповідь була й на це: іти на роботу - в колгосп, чи на цукроварню в сусіднє містечко, чи в ПТУ вчитись на муляра... але як ти вже побачив світу і почав тямити більше, ніж тобі заклали в довбешку; якщо пізнав людей, геть не таких, як сам і яких звик бачить у своєму житті, - а попри те навчився поважати і їх, і їхню релігію, і навіть їхню справу; якщо тіло твоє перетворилося у машину, запрограмовану на безперервний стрес, блискавичне реагування і надлюдськи точний розрахунок сили та відстані; то якщо потрапляєш у середовище, котрому цей досвід і ці риси глибоко байдужі, а то й ненависні...
Спересердя я аж сплюнув. І одвернувся, й почав мацать по кишенях, шукаючи ключі. Більбонський, загледівши те, підійшов ближче й напружено завмер, чекаючи слушного часу. Коли я клацнув ключем і став прочинять двері, псисько турнув мене вбік, мов комета, влетів у веранду, всенькою своєю вагою розчахнув двері у коридор - і, поїхавши лапами по підлозі, з маху вгатився пикою у стіну.
Дім аж наче задвигтів - од підмурка до самісіньких кроков.
- Бевзю ти, бевзю... - втомлено сказав я, заходячи в сіни. Собайло сидів і ошелешено кліпав своїми псячими очицями. - Що, жерти захтів? А який же дідько тобі не дає, га?!
Я добув з торби кавал сирої печінки й жбурнув угору. Сливе у той же мент Більбонський блискавично плигнув на два метри увиш і, клацнувши зубами, зловив їдло. Я кинув ще кілька куснів і покрутив головою. Люди добрі, ця звірюка ловила харч під будь-яким кутом і з будь-якої позиції! Звісно, щомісяця ці трюки влітали мені в добру копійку, але як подумати, то за чим тут було шкодувать? - що не кажи, а Більбонський - це була єдина істота, котра зустрічала мене з незмінною радістю і ентузіазмом...
Надворі вже залягли померки. Сніг падав і падав. Я ввімкнув кавоварку "Експрес" і зиркнув на годинника: зближалась п'ята. Власне, слід було б і квапитися: сьогодні біля кав'ярні у середмісті я мав зустрітися з Малевичем...
Хоч, як по совісті, їхати на цю зустріч я не хтів. Справа мені не подобалась. Ця справа будила в мені підозри. Останніми днями вона стала викликати якусь незрозумілу тривогу. Те, з чим звернувся до нас цей чолов'яга, не виходило за межі щоденної практики "Тартару": тиждень тому якісь люди викрали - а ймовірніше, забили - його молодшого брата, котрий був газетярем. З усього нагромадження фактів я втямив одне: справа пов'язана з якимсь розслідуванням, котре той неборак здуру взявся провадити на власну руч. Авжеж, подумав я, запускаючи кавовий млинок, звичайна історія: дилетант починає розслідувать справи якоїсь із мафій - і його прибирають... І все ж тут було щось не так!.. Що не так - я не знав хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багацько всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, зносив багатоденні переходи в горах, поціляв у чоловіка ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше - я завжди встигав вистрілити першим. Це був якийсь феноменальний, сливе звірячий нюх. Небезпеку я відчував на відстані; я міг навіть визначити, наскільки вона гостра; були навіть моменти, коли я міг її злокалізувати...
... і тепер це почування, безформне й колихке, як медуза, підіймаючись десь із глибин самісінького єства, знову почало сигналізувати якусь загрозу... яку - хіба що сам дідько знав, звідкіля вона має прийти, теж, але на душі в мене було чорно, як ніколи в житті, й підсвідомо я почував, що попереду чигає щось вельми й вельми погане...
Кава була готова. Я додав у чашку краплю ванільної есенції й трохи гашишної олії. Тоді відсьорбнув ковток і почув себе на сьомому небі. Люди добрі, стільки фальшивого, жалюгідного, а то й просто недоробленого нагледів я в цій країні, коли повернувсь із полону. Кави й тої не вміли тут приготувать! Що вже було казати про громадян, котрі могли розвісити вуха й слухати всяке брехло, котре базікає по радіо чи телебаченню. Господи, а як в'їдалися мені в печінки їхні скарги на життя, в котрому їм завжди чогось бракувало, і од того воно їм уявлялося одною здоровенною купою гайна...
На перших порах я просто-таки не знаходив собі місця. Все дратувало. Зимові сільські овиди навіювали тугу - таку, що хтілося вовком вити й тікать куди очі дивляться... А вночі, допіру очі стулиш, починало верзтися: то я знову падав у палаючому вертольоті над пісками Регистану, то з караваном белуджів переходив іранський кордон, тягнучи на плечі важенну базуку, а то спотикався гірськими стежками, проданий у рабство... Прокидався й думав: ну, то що ти тут отримав, га? Там, у вогненному пеклі війни, хоч щось відбувалося... а що ти маєш зараз? Глуху зимову ніч, де навіть собака не гавкне? Дурнуваті балачки в крамниці - про сіно, про ціни на комбікорм і політику Горбачова? Самотню вербу в кінці левади? А може, рідню... рідню, якій я ні на що і взагалі цілком і повністю не був потрібен!
Я не хотів повертатися в Союз. Може, згодом я прийняв би мусульманство. Може, навіть виїхав би в Штати, приставши до людей з "Чорних пантер", або в Японію, чи на Філіппіни - звісно, якби пощастило роздобути паспорт. Я ніколи не повернувся б у цю величезну, безглузду державу. Але без малого сім літ Афганістану - це було забагато навіть для моєї психіки. Під кінець останнього року я помітив, що потроху починаю з'їжджати з глузду. Якесь чорне, давке почуття, що росло й росло всі ці роки, тепер сягнуло граничної межі і перетворилося в тяжку грудомаху, кривавий згусток болю й несамовитої люті, од якої я часом не тямив сам себе. Крім того, мені стали снитися сни. Вони снились щоночі, й це було таке, наче тобі з механічною впертістю крутять один і той же фільм. Найгірше ж було те, що це видиво, на взір просте й банальне, мало прикрий містичний відтінок. Я бачив чітко й виразно: садок біля хати. Сірі вишні. І стежка веде з городу. Нікого нема - ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить та й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюсь. Тільки холону в сивому просторі. Тільки звисаю з неба - так близько, що мені видно кожну гіллячку на вишнях, кожнісіньку п'ядь землі й кожну стеблину в городі...
І це було все. Це було все. Я хапався зі сну, й мене обливав циганський піт. Господи, як мені хотілось додому, на Вкраїну! Ностальгія, чи як це називається у розумних людей... але я покинув табір у Бадабері, і перейшов кордон, і сливе два місяці стикався в горах, раз по разу встряючи у перестрілки з муджагідами, а то й просто з дехканами місцевих племен, котрі влаштували на мене справжнісінькі лови...
Надворі вже чорнів старий вечір. На годиннику була половина по п'ятій. Я підвівся й, перечипившись за Більбонського, мало не заорав носом у землю. Собайло розлігся од газової плити аж до порога, з утіхою витягши свої лапи, грубі та довгі, як дрова. Будити його було марною справою. Мертві бджоли не гудуть, подумав я. І, вдягаючи куртку, мимохіть згадав, яким малим та мізерним купив його позаторік на базарі... Люди добрі, хто б міг подумати, що цей недолугий цуцичок виросте у здоровезного, як тумба, собацюру - пудів чотири живої ваги, і як він ставав на задні лапи, то його життєрадісна лахмата пика опинялася нарівні з моїм лицем! Темперамент у цієї потвори був невгамовний: вона цілими днями вешталася по обійстю, ловила й роздирала котів і загалом була пострахом для всенького кутка. Ну, зате ліпшого товариства годі було шукать... а певно, подумав я, певно, - а що ще треба людині, коли вона має геть усе? Ото щоб було до кого забалакать... та щоб ніхто не заважав... та й більше нічого!..
Я одкотив двері гаража й спинився, дивлячись углиб. Звісно, до міста можна було їхать і в своєму щоденному авто... ще два роки тому, коли замовлень було до дідьчої мами, а інфляція допіру набирала обертів, мені вдалося придбати новісінького БМВ, й задурно, як на теперішні ціни... але заявлятися на місце контакту в рідкісній і примітній іномарці було б глупством. Для роботи я тримав "шістку" - оперативне авто, обладнане кулевідпорною обшивкою, панцерним шклом і цілою купою слідчої апаратури. Під капотом стояв форсований двигун, і машина розвивала за двісті кілометрів... правда, і втікати од когось мені ще не випадало. Ну, може, цей час і надійшов, подумав я, виїжджаючи з брами. Світло фар вихоплювало з пітьми суцільні дощаті огорожі, котрі тяглися о ліву руч і о праву, ромби та чотирикутники цегляних котеджів, збудованих, як і все в цім приміськім селищі, без будь-якої фантазії чи й просто розуму...
Я струснув головою і спробував одігнать ці думки. Кепський гумор був мені зараз ні до чого. Звісно, справа Малевича видається підозрілою... але чи не таким же підозрілим було і все те, в чому нам доводилося бабратися впродовж оцих двох літ? Робота в "Тартарі" - не мед, і вона ще нікому не приносила втіхи. Більше всього вона подібна до вівісекції - ото такої бузувірської, такої грубої й примітивної вівісекції, котра вже давно набила оскому всім, хто нею займався. А все ж якби не "Тартар"...
Я нізащо не повернувся б у Союз. Я просто не міг уявити себе громадянином цієї абсурдної держави, де всім до всіх є діло. Але я все-таки повернувся, і з цим, певне, треба було рахуватися. Щоправда, й досі не можу втямити, чому так зненавиділи мене в селі. Я прожив там усього три місяці і ввесь той час тільки пив горілку та валяв дурня. І все ж під кінець зими стали множитися чутки: розповідали, як я завів у засідку цілий батальйон; аж захлиналися, переказуючи, що десь там зарізав сотню дітей, приніс голови, а за те заробив мусульманського ордена; найупертіше ж ходив поголос, що в Пакистані мене завербувала американська розвідка, там я отримав звання майора й спецзавдання: - коли почнеться наступ, будь-що висадити в повітря місцевий цукрозавод... Звісно, на всі ті брехні та побрехеньки мені було плювать; однак рідня моя стривожилася не на жарт. А ще б пак: люди завше стоять на боці сильнішого, бодай підсвідомо! Насправді ж заковика була в тім, що я не хтів визнавати жодної ідеології... як казали в селі, не мав нічого святого. Я жив як воно мені жилося й хотів лиш одного: щоб мені дали спокій. Ну, та до цих чуток мені було не звикать: погана слава завжди ходила за мною назирці - ще аж од тої пори, як мене, сина районного партфункціонера, виключили із восьмого класу за хуліганство і я пас худобу в колгоспі; і потім, коли скінчив школу заочно, вступив до університету, а через півтора року вилетів з тріском - за те, що мав довгого язика й нехіть до ріжного роду збіговиськ...


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Леонід Кононович iconЛеонід кононович булдичівська трагедія документальне дослідження
Зимовий похід, а основна маса козаків розійшлася по домівках. До Булдичева, розташованого за кільканадцять кілометрів од Любара,...
Леонід Кононович iconПоліфонія критичного слова
Степан Крижанівський, Петро Колесник), середнього (Леонід Новиченко, Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко) І молодого – бунтарів,...
Леонід Кононович iconКонспект відкритого уроку з української літератури в 5 класі. Тема. Леонід Іванович Глібов
...
Леонід Кононович iconЛеонід Глібов. Визначний український байкар, поет
Леонід Глібов. Визначний український байкар, поет. Тл: гумор,сатира, байка, алегорія, мораль. Побудова байки. «Жаба І віл»
Леонід Кононович icon6 клас Леонід Глібов. Байка «Лисиця-жалібниця» Мета: навчальна

Леонід Кононович iconМережеві ресурси бібліотеки в системі наукової комунікації Костенко Леонід Йосипович

Леонід Кононович iconУрок української літератури: «Український поет І байкар Леонід Глібов. Віршовані загадки Глібова, їх фольклорна основа. «Химерний, маленький», «Хто сестра І брат?»
Тема. Український поет І байкар Леонід Глібов. Віршовані загадки Глібова, їх фольклорна основа. «Химерний, маленький», «Хто сестра...
Леонід Кононович iconЛеонід Глібов – найкращий український байкописець. …творець правдивих перлин української літератури
Леонід Глібов найкращий український байкописець. …творець правдивих перлин української літератури
Леонід Кононович iconРозділ Європейський контекст філософії Лесі Українки
Християнство в контексті ніцшеанства (Леся Українка І леонід Андреєв)
Леонід Кононович iconЛеонід Тендюк «буревісник» виходить у море
Напівсонний підхоплююсь. Де я? Невже мене кличуть на палубу? Вахту я начебто відстояв


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка