Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море



Сторінка2/8
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Розділ третій

ДВА КАПІТАНИ

Я збиравсь уже виходити з хати, коли в двері хтось постукав. Принесли вранішню пошту. Листоноша простяг квитанцію:

— Розпишись!



Хоч підпису в радіограмі не було, та я зрозумів: вона від Лисогурського. Його стиль — серйозність і пустощі.

Якось він Світилу надіслав таке: «Вітаю з народженням близнюків. Ельвіра».

Яка Ельвіра і які близнюки, відомо було лише Миколі.

Нині він повідомляв, що в бананово-лимоннім Сінгапурі, куди завітала його флотилія, «потрібних мавп з породи кунду немає». Дістати їх можна, писав Лисогурський, в Кенії, що він і зробить, повертаючись з рейсу.

Звичайно, про цих мавп я і гадки не мав, тим паче мови не було, щоб він їх мені привозив. Його чергова витівка! Та в тій же радіограмі говорилося: «Не хнюп носа, старий!Іди на абордаж. Раджу звернутися до Федоровича».

Капітан першого рангу Костянтин Федорович, з яким ми ходили вивчати Куросіо, через хворобу списався з судна і тепер працював у пароплавстві. На судні він був капітан-наставником. Є така посада. Людина, що бездоганно знає судоводіння, з великим морським досвідом, передає знання молодшим, навіть капітанам.

Той молодий капітан, що командував нашим кораблем, чоловік неспокійний, галасливий. Він був всюдисущим. Крім містка, його бачили в машинному відділенні, в синоптичній, а то й на камбузі, схиленим над казанами. Голос лящав з усіх суднових гучномовців — капітан командував.

— Метушиться, — знаюче мовив боцман. — Як півник, у якого не зміцнів голос.



Він, боцман, на флоті з дитинства, не одного капітана пережив і, отже, дещо таке відає, чого не розуміємо ми.

Федорович жив у сусідній з матросами каюті, без претензій на розкіш чи винятковість, як того вимагала його посада. І здавалося, що він не працює, як працював його молодший, завжди заклопотаний колега, відчужений од житейських дрібниць, а бавиться. І риболовлею Федорович захоплювався, і з матросиками «баланду травив».

Одначе була у ньому якась прихована сила — глибінь, що повагу й обожнювання викликала. Бо в людині, мабуть, шанується не так набуте досвідом — вміння з часом приходить до кожного, — як людяність і душевна щедрість, з якою вони роздаються іншим.

А Федорович жив для інших.

У свої шістдесят з лишком років він мав досвід уславленого капітана, людини, що самотужки, почавши матросом, опанувала всю загадковість морського ремесла. Та й чи ремесло то? Може, точніше, творчість. Бо він і в мирний, і в тривожний воєнний час — на флоті таке буває! — тонув. Не раз, можна сказати, богові душу віддавав, а моря не відцурався. Окрім цього моряцького досвіду, було у Федоровича те, що будь-кому підставу давало б сказати: «І після мене на землі слід лишився…»

Федорович мав учнів: матросів, штурманів, капітанів — сотні людей, що з ним колись працювали, а потім десь у морях пролягли їхні дороги.

Так, він міг пишатися: жоден його вихованець не зганьбив звання моряка.

Часом з газет або й розповідей моряків довідувався старий капітан про своїх учнів. Ті, в свою чергу, вдячно пам'ятали вчителя.

Обвіяні вітрами всіх широт, морські вовки, якими стали, не забували свого першого капітана, його науки: «Не для втіхи чи власної вигоди обирає людина море — його треба любити всім серцем».

Коли я мав списуватися з судна, зайшов і до Федоровича — попрощатися. Він мовив:

— Гризи теорію! Ну, а коли складеш іспити, знайди мене. Не соромся. Якщо людину й справді кличе море — допоможу.



У кишені в мене лежав щойно отриманий диплом: такий-то, мовляв, пройшов курс виробничого навчання, склав іспити в обсязі програми для матроса другого класу. Школярська муштра — такелажні роботи, сигнальна справа, судноводіння — лишилася позаду.

Моя самотина в Зеленому кутку не минула марно. Папірця про закінчення навчання було достатньо й не достатньо, щоб піти в плавання.

І тоді я наважився подзвонити Костянтину Федоровичу.

— А, великий мореплавець! Приходь, приходь. Він зможе мене прийняти в четвер о пів на дванадцяту…



Вікно його кабінету виходило у двір — тісний кам'яний закуток, неначе прозорим люком, прикритий вгорі шматком синього неба. Кабінет нічим не різнився від тієї каюти, в якій Костянтин Федорович жив на судні. Стіни обвішані картами, і на них — то пунктиром, то масною чорною лінією — прокреслено маршрути. Мініатюрні прапорці, повтикані на тих картах у Тихий та Індійський океани, мабуть, показували місцезнаходження суден, за які старий капітан відповідав.

Коли я увійшов до кабінету, крім Костянтина Федоровича, там сидів ще один незнайомий мені чоловік. Засмаглість суворого, з меткими очима обличчя свідчила, що він постійно буває під пекучим, нетутешнім сонцем. На лацкані кітеля висів значок: якір, обплутаний ланцюгом. Такі значки носять капітани далекого плавання.

Ми зустрілися поглядами. Незнайомець прискіпливо окинув мене з ніг до голови, зважуючи про себе, що я за один. Та якого висновку він дійшов — лишалося невідомим. Глузлива посмішка, що на мить майнула в куточках його уст, безслідно щезла, і обличчя знову стало зосереджене.

Помітивши, що я знітився, Федорович кивком голови запропонував сісти.

— Не зважай на нашу баталію, — мовив. — А втім, можеш послухати. Корисно! — І він, сідаючи до столу, по-змовницькому підморгнув.



Ось про що вони говорили.

У Тихий океан споряджається наукова експедиція. Океан цей ще мало вивчений, хоч у ньому й працювали дослідні кораблі. Та цього разу намічено послати комплексну експедицію. А це означає: в її роботі візьмуть участь багато вчених — геологи, синоптики, іхтіологи, геофізики.

Наприкінці жовтня судно має вийти в море.

Я слухав, і дух перехоплювало від почутого. Неначе поруч було те, до чого давно йшов і прагнув. Руку простягни — доторкнешся! Десь підсвідомо виринали рясні зорі Південної півкулі; розкосе крило альбатроса над хиткими щоглами; ген вдалині вітрило рибальської шхуни… Сплесне хвиля, а там, на коралових рифах, де, кучерявлячись, біліє прибій, у подувах пасатного вітру вона зазвучить багатоголосо — і то вже не боязкий шепіт, а гучномовна мелодія, найпринадніша пісня південних морів. Світ коралових островів і атолів, над якими сіється місячне сяйво. І казковість підводного царства, і рифи, які треба проскочити на катамарані…

Уява моя вела далі, домальовуючи вабливу картину того, як крізь імлистий серпанок проступають небачені тропічні острови… Прокреслюючи хвостатий, довго незгаснийслід — штрих вічності миттєвий, метеорити падають у безвість. І ніч поглинає їхнє вхололе буття. І гаснуть навічно, розвіваються на порох. Самітний рибалка, прокинувшись на загубленому серед океану суденці, помітив, можливо, цей спалах і тут же забув про нього, досипаючи щасливо неземні сни… Хвиля сплесне сонно, озветься вітер — і знову безгоміння, морок. Навіть чайці і тій звідси не одну добу летіти до материка. Вода, небо і знову вода.

Та й кого б не полонило все це? За час плавання судно мало пройти десятки тисяч миль.

— Попередній маршрут експедиції такий, — незнайомий мені моряк підвівся, взяв олівець, підійшов до карти, що висіла в мене над головою. — Ми перепливемо Японськеі Східно-Китайське море. Для поповнення запасів прісної води зупинимося на Новій Гвінеї. Далі по екватору підемо на схід, потім спустимося до вісімнадцятого градуса південної широти — до островів Фіджі. Вчені намічають дослідити океанські підводні хребти, розв'язати ще низку наукових питань. Крім того, біологів цікавить рослинний світ тамтешніх земель.

— Після Фіджі, — він провів олівцем униз по карті, зупинившись на сімнадцятому градусі південної широти, — повернемось ось до цієї паралелі. Закінчивши дослідницькі роботи на меридіальному розрізі, з сімнадцятого градуса знову повернемось на екватор, трохи відхилившись на захід, — до сто шістдесятого градуса меридіана. Вам видно? — звернувся він до Костянтина Федоровича.

Захоплений розповіддю і аби не наполохати свого видіння, яке, без сумніву, заполонило його, Федорович скоромовкою кинув, щоб той не примовкав.

— На цьому меридіані розташувались Гавайські острови. Експедиція висадиться на Оаху. Поки гравіметристи налагоджуватимуть апаратуру — це необхідно робити на суходолі, — біологи зберуть зразки острівної рослинності, а геологи — корінні породи.



Він називав ще Самоа, Раротонга, Соломонові, Маршаллові, інші острови.

— Після Гавайїв, — закінчив оповідати, — перепливемо Тихий океан, на кілька днів завітаємо до Японії і повернемось на Батьківщину.



У кабінеті запанувала тиша. Та й зайві були б слова.

Бо легко наполохати заповітну мрію, що раптом привиділась. Принаймні — мені…

— Дорогам немає кінця, — хитнув головою Федорович.



Що цим хотів сказати старий капітан, незрозуміло. А тільки здалось, що він думав про те саме, що й я.

Їй-право, неначе переродився Федорович! Розгладилися зморшки на худорлявому, зжовклому обличчі. Очі помолоділи. В них заіскрилися зухвалість і завзяття. І вже ввижалося, що передо мною сидить не сивоголовий дідок з кістлявим, вилицюватим, мовби його обгорнули пергаментом, обличчям, не сутулий чоловік, на плечах якого і кітель, мов на вішалці, — висить бахмато, а стрункий, пружний юнак. На мить я побачив його з матросами на забризканій, пропахлій морем палубі, біля стерна напівтемної рубки, молодого і щасливого, того веселуна Костика, що, знехтувавши етикетом, не питаючись дозволу, прямо з рейсу, з тієї далекої сонячної неповторності, сміливо переступив поріг і завітав у гості до цього сивоголового капітана.

— Як іде підготовка до плавання? — ще і ще помовчавши, поцікавився нарешті Федорович.

— Нам, морським візникам, — що? — обізвався незнайомий капітан. — Пасажири зберуться — повеземо. Члени експедиції потрохи вже прибувають. Основні вантажі теж на борту. Дещо, чекаємо, надійде цими днями. Кілька контейнерів з науковою апаратурою десь застрягли. Повідомили в Москву. Стоянов обіцяв з'ясувати.

— Скажи, Гурійовичу, — якось несподівано запитав свого співбесідника Костянтин Федорович. — Як у тебе з екіпажем — повністю укомплектований?



Той, видно, розгубився, зненацька захоплений запитанням, а може, щось хитрував, не наважуючись розкривати перед Федоровичем, своїм начальником, карт. Він помовчав, обдумуючи, як відповісти.

— Екіпаж? — перепитав. — Та ніби укомплектований. Ще й зайві є.

— Що значить — зайві? — поцікавився господар кабінету.

— Точніше — не зайві, просто в декого не оформлено ще документів. А вам відомо, скільки на це йде часу.



Не знаю, як Костянтин Федорович, а я був добре обізнаний, скільки витрачається сил, щоб одержати дозвіл на вихід у море!

Розділ четвертий

ОСТАННІЙ БАР'ЄР

Це місто ніколи не спить.

На захід мчать поїзди, пароплави пливуть на схід. Тут закінчуються всі дороги, але звідси вони й починаються — на краю землі, біля воріт, що ведуть у Тихий океан.

Поминувши круту Тигрову сопку, я зовсім несподівано опинивсь у вузькій, затиснутій з одного боку стрімкими скелями, з другого високими цегляними будинками вулиці.

Двоповерховий рудий і облуплений будинок чимось нагадував посаджене на мілину, напівзатонуле, скособочене і наміцно вгрузле в землю судно. Колись, мабуть, чепуристий, а нині струхлявілий дерев'яний балкон, приліплений до другого поверху, куди вела скрипуча, з розсохлими східцями драбина, свідчив не про кращі часи споруди. Тільки зовні нагадував він капітанський місток: юнаки палили цигарки, недбало жбурляючи недокурки на підлогу.

Люди у формі моряків торговельного флоту повагом заходили в будинок і так само, не кваплячись, з почуттям власної гідності, його залишали. Все це були представники особливої касти: просолені океанськими вітрами кадрові моряки — капітани, механіки, штурмани, власне, ті, про кого не скажеш, що вони сезонники, бо все їхнє життя пов'язане з морем.

Але тут же вирував інший натовп, люд здебільшого молодий.

Це були новачки, хто теж вирішив поєднати своє життя з морем.

Натовп гудів як бджолиний стривожений рій. Уривки фраз звідусюди долинали до мого слуху. Хтось ображений повчально говорив:

— Якщо тобі не дає спокою непереборний потяг до моря, раджу: хоч би задля цікавості завітай до цього вертепу, послухай дещо з морських билиць і небилиць, а заодно й про те, які-то завади на шляху в тих, хто хоче на флот. Та коли і після цього віра не похитнеться, значить, усе гаразд — вибір зроблено правильний.



Коло іншого гурту, навпаки, залягла тиша; поруч же гомоніли.

Початку розповіді я не застав. Протискуючись крізь натовп морячків, що тісним колом обступили оповідача — двадцятилітнього «морського вовка», почув лише окремі слова:

— … І тоді хвиля, востаннє жбурнувши шлюпку, розтрощила її вщент, а нас, напівживих, підібрали рибалки.



Ніхто не здивувався почутому, не зойкнув. Хоч і йшлося про трагічне, обличчя юнаків не видали бодай найменшого хвилювання. Розповідь була сприйнята як належне: з ким, мовляв, такого не трапляється!

Усі вони — може, навіть і молодші за мене — такі юні, а вже дечого побачили, спробували,» пережили. Свідомість цього підносила хлопців у їх же власних очах, мабуть, на недосяжну височінь і, як вони гадали, давала підставу на все дивитися зверхньо й скептично.

Та й взагалі. Тут, на Посьєтській, — вулиці, що, здається, веде у саме небо, крутій і гористій, біля цього непримітного, врослого в землю по самі вікна будиночка, в якому міститься відділ кадрів пароплавства, завжди, кажуть, можна почути найдивовижніше. Бо сюди після рейсів сходяться моряки. Одні — щоб оформити відпустку, інші — по нове призначення.

Нарешті я досягнув дверей заповітного кабінету.

Всі канцелярії схожі, мабуть, одна на одну, як і люди, що працюють у них. І хоч я розумів, що серед тих без пороття заплутаних у тенета ділових паперів канцеляристів, очевидно, є неспокійні, романтичні душі, проте не міг позбутися свого упередженого ставлення до них. При зустрічі з ними почував себе пригніченим, нікчемним і безпорадним, мовби якийсь маг перетворював мене на карлика — слухняну, безправну маріонетку з лялькового театру. Мабуть, моє «ходіння по муках» — щоденне оббивання порогів у кабінетах начальників, од яких залежала вся моя матроська доля, не минуло марно. Виробився, значить, такий-от умовний рефлекс — канцеляробоязливість, яку, колия насправді мрію пробитися до моря, слід перебороти.

Інспектор, високий літній чоловік, що обізвався на мій стукіт у двері, кивком голови дозволив увійти до кабінету… Хоч і повіяло на мене могильним холодом — ті ж таки умовні рефлекси! — проте зловісного в інспекторових очах не помітив. Заклопотаний, без натяку їм будь-які, навіть негативні, емоції чоловік. Похмурий? Можливо. Але — о, диво! — ласкаво так, по-батьківському дивитися став на мене. Може, і в нього є син, безнадійний романтик, чи схвильований голос мій розбудив давно заснулу, нездійсненну мрію інспектора. Цього я не знав.

Він узяв мою особову справу — досьє вже завели на мене, чогось усе це та варто! — довго гортав, окремо читав і перечитував кожен папірець: довідки про те, як я склав іспити з техніки безпеки, висновки медкомісії, мій матроський атестат.

Від цієї людини тепер залежало: морячити мені чи загоряти, як десяткам інших, на березі.

І тому я «стояв неначе вкопаний.

— Гаразд, — відсунувши від себе папку, мовив інспектор.



Він записав моє прізвище, замашисто розписався, нарешті простяг папірець мені.

— На «Буревісник» то й на «Буревісник». Вітаю! Твоя сухопутна одіссея скінчилася. Довго ж ти, хлопче, йшов до моря. Але наполегливо, — посмішка осяяла його суворе, з широким, через усю щоку, шрамом обличчя, і воно здалось мені не таким уже й похмурим. — Ну, чого невеселий? Перед тобою такі дороги! Скажу відверто: заздрю! Не ті літа, майнув би і я кудись. — І вже діловим тоном додав: — Призначення є. Отже, можеш іти прямо на судно.



Коли я переступив поріг, він кинув:

— Капітану Павлу Гурійовичу скажи, нехай передасть суднову роль: у неї треба дописати й тебе.



По-весняному заспівали в мені солов'ї. Стало голубішим небо, хоч воно й було в сірих осінніх хмарах.

Розділ п'ятий

У ПОРТУ

Звідусюди обступав гул, і громаддя кораблів, і той неповторно-єдиний запах портового узбережжя, од якого хмелієш, почуваєш себе справді щасливим, як людина, перед якою нарешті розчинилися двері у давно жадане.

Відмежований високим муром від решти міста, порт розкинувся вподовж усієї затоки — остання п'ядь суходолу, за якою безодня, океан, чужа земля і незнані води. Від скребачок, що ними матроси очищають іржу, стоїть дратівливий металевий дзвін і пахне гаром. Високо вгорі, між плетивом стапелів, проступають контури новозбудованого судна — дітища цього порту. І там теж, монотонно і набридливо, щось брязкає.

Стрекочуть пневматичні молотки, у звивистих шлангах, прорвавши обмотку, сичить стиснуте повітря.

А все ж, хоч тут і панує метал, скрегіт, гул, порт — святая святих міста, царство високих корабельних щогл, хитких трапів, забризканих крутою хвилею причалів… Гримкочуть якорі, лунають слова команди. Щодня, щогодини повертаються і відходять кораблі, побиті тайфунами і штормами.

І босоногі хлопчаки, в очах яких світиться мрія про далеке плавання, і літні капітани, яким уже ніколи не вийти в море, помітив я, хоч звіддалік, а дивляться заздрісно на цей вабливий, повен загадковості світ. Їх зрозумієш. Адже звідси, з цього невпинного колобігу життя, починаються всі далекі й близькі шляхи. А в людині ніколи не перестає жити бажання зазирнути за виднокіл, помірятися силою із стихією.

Та не кожен мешканець міста може сказати, що й він своя людина в тутешніх володіннях і що морські вітри — його побратими. Навіть на портовиків моряки дивляться спогорда. А вже хто-хто — портовики безпосередньо зв'язані з морем. Проте якщо навіть не всі приморці можуть назвати себе причетними до цієї святині, що ж тоді говорити про мене!

Без моря мені не жити! Це я знаю. Та чи є підстава вважати себе отут своїм — значить, моряком? І взагалі, чого я тут? Які вітри, дороги які заманили мене сюди?

Та мене мучили не ці запитання, слух допікало не портове ревище й навколишній гуркіт. Тихий, ледь чутний голос струмка, що, поспішаючи до моря, дзюркотів у пітьмі, коли нас троє товаришів прощалися в Зеленому кутку, тепер невідступно й причепливо воркував у глибинах моєї свідомості. Струмок, що поспішав до моря…

Ми зростаємося з буденними клопотами землі, вщерть переповнюємось її радощами й болями, думав я. Це коло здається нам фатальним. І хоч би де ти був, твоєю тінню, вічним твоїм двійником блукає з тобою материнки цвіт на косогорі, очеретяне крило ставка… Земля в огні… повоєнні голодні роки.

А потім, як у калейдоскопі, замигтіли перед моїм внутрішнім зором дні й місяці, місяці й роки. Недавно ще я міг би визначити, коли і як почалася моя мандрівка. Тепер це зробити важче. Може, тому, що, як гадалось, порохом розвіялася юнацька моя наївність і на зміну їй прийшла зрілість, що не визнає колись притаманної дитинності. Можливо. А все ж я подумки знову звертався до тієї первісної пори.

«Буревісник» прямував у відкрите море. На скелястому березі деревце, здавалося, махало нам рукою.

Світанковість моя! Як зорі палали смолоскипами, коли, працею стомлений, тихими весняними вулицями вертався я додому; як він зітхав могутньо, батечко Дніпро. Чи не козацькі веслокрилі чайки виринали тоді з туману, з вічності? І кликали, манили до моря. Заграй, синє море, а ми погуляєм.

Із тих берегів пролягла моя дорога в світ. Бо навіть у непримітної стежки є початок.

Напливло звіддалік, спогадами заполонило…Відлуння

— Слухай-но, хлопче, чи не задумав ти чогось лихого? Надто часто бачу тебе біля мого човна. Що, гарний?

— І гарний, і подобається, а тільки не бійтесь — його я не візьму: такий мені не потрібний і даром. Корито! А на кориті, звісна річ, океану не перепливеш.

Дядько Степан — кульгавий, розвалькуватий чоловік, хто днює й ночує в степу біля трактора, Вовкулака, отже, що вільної хвилини, яка іноді випадає з його клопіткого життя, проводить біля ставка, де між очеретів — справжнісінька гавань і в ній, припнутий до старої верби, стоїть розсохлий човен.

Що й казати, гарний човен. В селі ні в кого немає такого. Та й нікому і ні з чого його будувати. Бо лишилися самі жінки, а мужчини: той не повернувся з війни, інший…

Вовкулака запливає у вершину; там стоять його кіпці. І ми, хлопчаки, любимо дивитися, як він, вертаючи з поля, часом їх трусить, а потім, глухо гупаючи своїми величезними чобітьми, йде берегом з торбиною, мокрою і слизькою, в якій трохи-таки є риби. Нам залишається єдине — заздрити, що йому таланить, оцьому дядькові, — він уміє ловити рибу, чого не скажеш про нас.

Воно, звичайно, наловили б нам наші батьки, та немає батьків — полягли на фронті.

Від думки, які-то смачні карасики, коли їх підсмажити, голова паморочиться і тече слина.

На Вовкулаку мені годі кривдитись. Він має рацію: я тут справді нишпорю частенько. То ряску збираю, а то й просто, всівшись на човні, полощу в теплій, пропахлій мулом воді задрипані ноги.

Сьогодні, аби не ця зустріч, у мене був інший намір: відв'язати човна і запливти на середину ставка. Там, у заростях рогози, ми з Сергійком понароблювали гнізд: зігнувши лоскотливі стеблини, туго зв'язали їх між собою. Можна лягти чи сісти — не провалиться. Ну, а потім, сидячи спокійно, висмикуй з дна одну за одною рогозини. Те коріння, що ми звемо ріжками, смачне, куди смачніше за лободу, з якої мати варить суп, і навіть за макуху — нашу основну їжу, — що її, іноді по кілька кілограмів, видають у коморі.

Одначе з човном у мене нічого не вийшло. І от маєш — слухай тепер Вовкулаку!

Вражений моїми зухвалими словами про човен, який я назвав коритом, дядько Степан — навіть паклю кинув, що нею законопачував щілини, — підвівся на повен зріст. Якусь мить стояв розгублено. Потім випалив:

— Так, значить, кажеш, корито? Ну, а дозволь поцікавитись, на який такий океан задумав ти вирушати?



Гм, мені не так уже й багато літ, а проте життя дечого навчило і, зокрема, тримати язик за зубами. Таємниця у мене є: ми з Сергійком хочемо бути моряками. Та своєї таємниці я, звичайно, Вовкулаці не видам нізащо. Він хоч і добрий дядько, а все ж почне кепкувати.

— Ач, який спритний, — скаже. — Соплі витри та підтягни штани, поки не загубив.



Такий-то Вовкулака!

І нині, поринувши в далекі, солодкі спомини, незчувсь, як дійшов до пакгаузу — довгого, критого цинком сарая.

В руці — чемоданчик. У ньому кілька улюблених книжок, підводне причандалля — ласти, маска. Ну, та ще іграшковий, зроблений з гуми морячок: тільник, з-під безкозирки вибивається русявий чубчик. Це Сіндбад-мореходець, мій талісман. Коли я збирався до моря, мені подарували товариші.

Над головою раптом прогорланило:

— Ти що, глухий чи підсліпуватий?



Зачувши голос, рвучко подався вбік, на захаращений портовим збіжжям пірс. Але й тут, між велетенських якорів, решток порізаного суденця, мене наздогнав той голос:

— Салага! Якщо недобачаєш, нічого в море пертися!



Я оглянувся. За кермом вантажного візка, зухвало тримаючи в зубах цигарку, сидів хлопець і свердлив мене вбивчим поглядом своїх розлючених очей. Що його так розгнівило? Невже те, що я йшов проїжджою частиною причалу? Скоріше за все інше — мій одяг: новенький, старанно відпрасований костюм, модний, з широкими крисами капелюх.

Охайність, виправка, як і належить морякові далекого плавання. Так одягатися радив і Лисогурський. А він-то тямить у цьому.

Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.

— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.



Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.

І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув вдома за допомогою матері, а 1840р
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconПоліфонія критичного слова
Степан Крижанівський, Петро Колесник), середнього (Леонід Новиченко, Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко) І молодого – бунтарів,...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconКонспект відкритого уроку з української літератури в 5 класі. Тема. Леонід Іванович Глібов
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Глібов. Визначний український байкар, поет
Леонід Глібов. Визначний український байкар, поет. Тл: гумор,сатира, байка, алегорія, мораль. Побудова байки. «Жаба І віл»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconВ'ячеслав Чорновіл – буревісник української незалежності «Україна починається з тебе!»
«Ще переорем негаразди долі Розквітнуть ниви колосом добра. І україна буде, Чорноволе!!! Яку так тяжко першим ти орав.»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка