Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море



Сторінка3/8
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Розділ шостий

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

Привіт тобі, голубий кораблику!

Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.

Ця «мізерія» і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за «гичку», намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.

— Ти ось що, голубе, — помітивши, як я вовтужусь з мішком, порадив боцман, — лицедійство облиш і скажи Петракенкові, нехай піддає. Інакше вантажі заночують на палубі, а нам вранці відчалювати.



Сходячи на берег, боцман не забуває кинути:

— Навіть при виборюванні чемпіонату дозволяється всього три спроби вижати штангу — решта до уваги не береться.



Це повчання мене зачіпає за живе. Забуваю про сорокакілограмову вагу.

Розлючений, закидаю мішок на плечі. Г-о-оп! Готово, можна нести.

Зігнувшись навпіл, спускаюся з горішньої палуби на твіндек. Цок, цок, цок, неначе звук метронома, відлунюють у металевому череві корабля мої кроки. Таке заняття, коли тріщать кістки і роба пристає до тіла, хлопці звуть пафосом праці.

Хлопці з палубної команди — мудреці: їх романтикою не зачаруєш.

— Дурних немає, — кажуть, — і жили нічого надривати, якщо працю можна механізувати.



А мені довелося переносити вантаж на плечах!

Нарешті мішки в трюмі. Можна перепочити.

Стомлено опускаюся на палубу — дощаний затоптаний сотнями ніг настил. Не палуба, чортзна-що! Таке, видно, буває завжди, коли хапливо готуються до відплиття. І навіть боцман, ревний охоронець порядку, на це не зважає. Чекає кращих днів.

— У відкритому морі, — зауважив Петраненко, — язиком вилизуватимеш кожну цятку бруду.



Лякає, бач, перевіряє, на що я здатний. «Нічого, злюко, — про себе думаю, — цим мене не візьмеш. Марно стараєшся!»

Низько над сопками, торкаючись вершин, пливуть волохаті хмари. Їх — полчища, і насувають вони з моря. Я бачу, як навалу зустрічає місто. Розтерзані вітрами, пошматовані лезами скелястих берегів, хмари поступово тануть, і тоді видноколо прояснюється.

Звідси, де я сиджу, видно добру половину міста. З крутих сопок вулиці збігають до самої води. Хоч би якою пішов, потрапиш до моря — неначе ти на острові, серед нескінченних хвиль. Та ще принадніше місто з високості. Коли я наближався до нього літаком, мені воно здалося заякореним на рейді кораблем, у будь-яку хвилину ладним знятися з якоря і вийти в море.

Кожен образ, що виникає в нашій уяві, кажуть, — породження загадкової підсвідомості, прихованих почувань. Останнім часом про це багато пишуть. Навіть недавно читав я в якомусь журналі. Справді-бо, кому спаде на думку місто порівнювати з готовим до відплиття кораблем, як не тому, хто думає про море і побоюється, аби судно, на яке збираєшся, не вийшло без тебе в рейс? А ще донедавна такою людиною і був я. Бо все ставало мені на заваді, все було проти мене!

І тепер, сидячи під цим крилатим вітром, який обвіває й пестить, радісно усвідомлювати, що все вчорашнє позаду і що під ногами, нарешті, палуба корабля, на якому я таки попливу в далекі південні моря.

— Егей! — кричить Петраненко. — Кінець перекуру. Йди-но сюди.



Зачувши його голос, немов прокидаюсь од вабливого сну, поспішаю на корму.

Спокою, як видно, на цьому судні не ждати!

В'юнкий гумовий шланг, яким з баржі перекачують воду, немов живий, повзає під ногами, звивається в судомі. Прорвавши в кількох місцях обтяжку, тоненькі водограї цвіркають високо, розпорошують бризки; мов дошкульні батоги, січуть обличчя холодними цівками. Ми підтягуємо шланг, колінами притискуючи його до палуби, і він, хоч і пручається, все ж поволі утихомирюється.

Вузлуваті руки Петраненка приборкують гумового удава: пластир охоплює пробоїну, дріт туго стягує її, і вода поволі примовкає.

Обітерши забризкане обличчя, Петраненко вмощується на ящик з-під мила, захеканий, бурчить:

— Нечиста сила! Всі жили висотала.



Примовк. Запалив цигарку. Дим — пах-пах! — вгору кружальцями випурхнув, ланцюжком потягнувся, мов із труби.

— Закуриш?

— Ні, — відповів я. — А втім, дай, — похопився, зрозумівши свою помилку. Адже перекур, розповідають, щось на кшталт сповіді, особливо для новачків, коли між співбесідниками виникає взаєморозуміння.

І я раз-другий затягнувся глибоко. Від незвички в очах потемніло. К-ахи… к-ахи! Плюнув з огидою — на палубу прямо.

З ніг до голови оглянув мене Петраненко критично. «Ну й матросиків послав бог!» — говорив його погляд.

Знітивсь я. Подумав: тяжко буде мені, салазі, серед цього грубуватого, тертого життям люду… А він, побачивши мою безпорадність, здогадавшись, напевне, про що я думаю, засміявся голосно. І так незлобливо, що в мене серце відлягло.

Цей мене зрозуміє!

— Для першого разу, — мовив, — непогано. Проте ось що скажу: не силкуйся бути схожим на інших. Лишайся самим собою! Не бійся, що тебе не зрозуміють і, може, кепкуватимуть іноді. Таке на морі буває, бо жартунів багато. Але й вони язика прикусять, коли зрозуміють, що ти не підробний.



Я слухав і дививсь на нього вже іншими очима. Ця видовжена, підстрижена «під макітру», з русявочубим пучком на маківці голова; це всіяне ластовинням, з слідами численних виразок і шрамів, обличчя, що донедавна нагадувало мені — хай вибачить великодушно! — викопаний, ненароком поцюканий лопатою буряк, було й не таким-то вже жахливим. Навпаки, щось миле, непідкупно лукаве світилося в його примружених очах, у борозенках зморщок, які під очима та біля губ вимережувалися густо, коли той посміхався. І неквапна мова, і звичка кожну виголошену фразу закінчувати енергійним помахом правиці; його колючі дотепи й повчання…

Ні, що не кажіть — хоч він і гостроязикий, може, навіть трохи злий, задерикуватий, але мені подобається. Гарний хлопець! Он і мені скільки допоміг — я ж його не просив.

А ще я познайомився з боцманом.

От поки що й усе.

Розділ сьомий

ЗА ГОДИНУ ДО СВІТАНКУ

На двох автомашинах підвезли контейнери. Це останні вантажі, що їх чекали і через які затримувалися и порту. Решта давно на судні.

Всім членам екіпажу і наукової експедиції наказано бути на борту о двадцятій вечора. Ще, отже, можна вийти на берег. Та мене особисто вже нічого з ним не єднає. Хіба що так, знічев'я, поблукати востаннє.

Подивлюся на тебе, мис Бурунний! Це тут не раз сиділи ми з Лисогурським.

Шторм ущухав, але море ніяк не могло вгомонитися. Навіть тут, у порту, під прикриттям високих берегів воно вирувало піняво. Вітер налітав щоразу рвучко, несподівано, і на нашому судні вахтові стежили за швартовими кінцями, послаблювали їх, щоб вони часом не лопнули, коли хвилі, вдарившись об граніт причалу, відступали назад, оголивши прибережне каміння.

Вода в затоці ряботіла зморшкуватими брижами, а повітря ставало дедалі вологішим і задушливішим, споєне йодистим трунком штормового моря: свіжістю щойно викинутих молюсків, смородом прив'ялих водоростей, колись просмолених, а тепер прілих-перепрілих канатів, рибою — усім тим, на що таке багате морське узбережжя.

Та з пахощів, розхлюпаних щедро в це надвечір'я, я виділив ледь вловимий запах нічим не примітної травиці — чорного полину.

Так зветься в тутешніх краях євшан-зілля.

— Якщо тебе заманять дороги і приворожать чужі краї, візьми цю травицю, понюхай її, — наказувала мати. — Озветься тоді до тебе і степ, і наше небо.



Наївне вірування моєї матусі! А все ж я пам'ятав її слова, згадував казки і перекази про те, як чудодійне євшан-зілля додавало сил степовикам, славним хлопцям-запорожцям, що попадали в турецьку неволю. Згадував, пам'ятав, але — пробач мені, мамо! — ніколи тієї травиці в дорогу не брав.

І тепер перед відплиттям у далекі краї і розлукою з рідним берегом раптом згадалося мені те давнє напуття. Степ… село… моя старенька мати — все постало переді мною. Усе моє життя.Прокинешся — мене давно немає,І тільки повінь місячна хлюпоче,Вітрила бригантина напинаєІ берег залишає опівночі.Я кличу бурю, накликаю вітер,І хоч, мов палуба, гойдається планета,Без вороття вітрила, штормом биті,Заплутали мене в свої тенета.О ти, моя бентежна бригантино,В неспокою на вічному приколі,Не якорем, що тягне в баговиння,Вітрилом будь в моїй блукацькій долі.Я знаю: зустрічаєшся сама тиІз бурями.Та ж сила і в мені є.Де б я не був, мені здається: матиТополею в степу самотиніє.Простягне руки — а мене немає,І тільки повінь місячна хлюпоче…Вітрила бригантина напинаєІ берег залишає опівночі.

Якби хто запитав мене, чого я йду в море, на це запитання я відповів би запитанням: а скажіть мені, хіба вас ніколи не вабило — хоч на мить! — зазирнути за далекий виднокіл?

За чверть до восьмої капітан привіз на судно канарку. Боцман вирік:

— Явна прикмета, що ми відчалюємо.



Невдовзі й справді знялися з якоря і за годину до світанку вийшли в море.

Розділ восьмий

МОРСЬКІ ВІЗНИКИ РАДЯТЬСЯ

Ось я й зустрівся з тобою знову…

Неначе чайка в пітьмі наосліп торкнулася мого обличчя — пружним крилом ударив вітер. З ніг до голови мене забризкало крижаною водою, під ногами хитнулося. І я, мов гумовий, підскочив, хапаючись лякливо за ковзкі леєри.

Остання цятка рідної землі, що її примітило око, — засніжені острови Римського-Корсакова, немов запізнілі крижинки на весняному ставку, скоро розтанули в посвітлілій імлі моря, і нас звідусюди обступила водяна пустеля.

«Ти так бажав побачення з морем, — прошепотів мій внутрішній голос. — Чи вистачить сил і чи не трапиться — приклад хоч би з Вольдемаром, — що любов обернеться на зненависть?»

— Ні, ні!

— Що ти нікаєш? — поцікавився Петраненко, з яким я зачохлював трюм і який тепер, усівшись на шмат сухого, ще не забризканого брезенту, перепочивав.

Я щось недоладне відповів, аби той відчепився, далі думаючи про своє… Що ж, я не тікаю від життя, не шукаю в морі заспокійливого порятунку, як це може здатись на перший погляд. Навпаки, мене засмоктує його шалений вир. Бо помиляється той, хто думає, що море позбавить нас земних клопотів. Людина всюди лишається сама собою. То лише кораблі «лікуються», міняючи море на ріки, у прісному середовищі рятуючись від причепливих черепашок, якими в походах обростає корабельне днище. То лише кораблі…

Наша зустріч з морем — смішно, а для багатьох ще й розчарування! — ознаменувалася звичайними зборами. В найпросторішому приміщенні, їдальні, яблуку ніде впасти. Від капітана до матроса — всі тут. Оратор — старпом, старший помічник капітана, двометровий велетень, з короною попелястого чуба, що нею увінчана його красива, відкинута трохи назад голова.

Голос старпома не для цього закутка: гучний, розкотистий, гримить над нами — аж перебірки тремтять.

«Боцмана бійся, як вогню, старпома, мов грому», — згадав я невеселий дотеп.

Та цього, видно, нічого боятися. Хоч і схожий він на левеня, якому забаглося погратися з мишами, проте щось добре і навіть по-дитячому наївне привиділось мені в ньому.

Але «левеня» поки що гарикає… Короткий вступ (для затравки!) про те, що ми, спадкоємці всіх відомих і невідомих мореплавців, через моря-океани гордо повинні пронести стяг рідного пароплавства.

— На нас дивляться, — мовив, — відважний Літке і Лисянський, адмірал Макаров і Беллінсгаузен.



Пішла хронологія: коли-то та як безстрашно борознили моря наші пращури! Мене ззаду хтось штовхнув.

— Чого тобі? — оглянувшись, запитав хлопця.

— Ваш чиф, — пошепки мовив моторист, — як не дивно, а мислить образами. Правда, згадані ним мореплавці таки дивляться на нас. Зверни увагу!

Ліворуч від мене, на корабельних перетинках справді висіли портрети мореплавців. Вони «дивились» на нас уважно й допитливо, ніби чекали відповіді: на що ми здатні, сьогоднішні моряки.

Мій сусіда, верткий, з гострим, ніби для жарту приклеєним на це камбалоподібне, сплюснуте обличчя носом, прокоментував:

— З таким, як Літке, я б не відмовився поплавати. Симпатичний дідусь!.. Може, з мене поганий фізіономіст, одначе, глянувши на його сиві вуса, голомозий лоб, задуму, скажу: м'якосерда людина — не рівня Беллінсгаузену чи Крузенштерну. Запам'ятай, хлопчику! — аби не почув старший механік, його начальник, що сидів поруч, процідив він крізь зуби, повчаючи мене. — Ті он тісно стулені губи, худорляве обличчя і глибоко посаджені очі — перша ознака жорстокості й деспотизму в людині.



Щодо виразу обличчя я дотримуюсь іншого погляду. Кілька разів траплялось, що мені дошкуляли саме отакі безневинні, з лагідними очима добрячки, яких зараз вихваляє моторист. А взагалі де в чому його правда.

Та я не став сперечатися, слухаючи промову старпома.

Друга частина її теж була розузорена романтичними прикладами з мореплавства, але переважно складалася з речей, що безпосередньо стосувалися й мене.

Аби ми, бува, не забули, нагадав він, «Буревісник» — не яхта для прогулянок, не «науково-пригодницьке», як звемо ми, а експедиційне судно.

— Ми — морські візники, а від візників вимагається… Тут ішов перелік, що від нас вимагається. Що дозволено вимагати нам, про це старпом не згадав.

— Тремтіть, рогалі! — вголос зауважив хтось із машинної команди.

Рогалями, я знав, на флоті називають матросів, мотористи ж — маслопупики, — дві команди, кожна з яких, хоч би що там було, намагається в усьому відстоювати першість і зверхність. Але якщо прізвисько маслопупиків ще можна якось виправдати — адже хлопці з машинної команди таки бувають замазюканими, — то наше образливе ймення, рогалі, ні в тин ні в ворота.

На борту «Буревісника» чимало люду. Половина — екіпаж судна, тобто візники; решта — науковці, члени експедиції. Ми їм повинні слугувати, створювати необхідні умови для дослідницької роботи.

— Якщо треба, — нагадав старпом, — не лінуватись ладнати для спуску океанологічне приладдя — батометри, буї; стояти біля глибоководних в'юшок і лебідок. Одне слово, розв'язання наукових проблем учасниками експедиції багато в чому залежить від нас.

— Він і себе зараховує до тих, хто стоятиме біля лебідки? — не без єхидства перепитав мене сусіда з гострим лисячим носом.

— Авжеж.

Пізно увечері, коли більшість присутніх — камбуз-ниці, днювальні, машиністи — розійшлися, ми, семеро матросів, боцман, підшкіпер і тесля, залишились на останню раду.

І тоді підвівся дракон — боцман — і мовив своє грізне:

— Ну!



Судно кинуло з хвилі на хвилю. Дехто з нас, не втримавшись, упав. Боцмана лише гойднуло.

— Ну! — повторив він і по хвилині свій вигук «розшифрував».



Значить, так: в обов'язки матросів, як ми зрозуміли, входить дотримання чистоти на палубах і в службових приміщеннях; фарбування корабля, такелажні роботи — виготовлення кранців, штормтрапів, тросів; сигнальна справа, вахтування біля стерна і коло трапа.

— А тепер, — дав він право вибору, — домовляйтесь: хто в робочу бригаду, хто на вахту. Через місяць поміняєтесь.



Мені, Чмихуну і ще кільком хлопцям припало вахтування.

В робочій бригаді залишився один Чубатий — матрос другого класу. Боцман розвів руками:

— Не густо!



Що ж робити? Адже вахтують одночасно двоє: один біля стерна, другий — впередзорящий. Зміна вахт через чотири години: чотири на вахті, вісім — відпочивати. От і підрахуйте: за добу вахтує шість чоловік.

— Щось придумаємо, — закінчив боцман. — Вахтуючи, теж можна трохи працювати. До того ж у робочу бригаду підуть Степан і Петро.



Степан Вяткін — наш підшкіпер, людина, що відає малярським господарством — білилами, суриком і тому подібним чортовинням. Петро — матрос другого класу.

Перед тим як розійтися, взяли зобов'язання: до заходу на Нову Гвінею пофарбувати судно. Плавба розпочалася.

Розділ дев'ятий

СТОРІНКИ З ЩОДЕННИКА

І життя увійшло в своє звичне русло. І замиготіли «веселі» картинки: море, небо, знову море.

Але якщо і є в кого вільний час милуватися цими видноколами, то тільки не в матроса. Не встигнеш впоратися з одним, як тобі вже наказують робити інше. І так без кінця.

На боцманський черпак — відразу, коли проб'є четверту склянку і всі кидаються в їдальню, аби першими попоїсти, я не встиг. А поки хлопці не вдовольняться, туди годі рипатись.

І я, промоклий, в чоботях і фуфайці, не роздягаючись, приліг перепочити.

Лава внизу, під ілюмінатором, до блиску вичовгана спинами моїх попередників і формою своєю — дерев'яний видовбаний жолоб — нагадує старовинний саркофаг. Коли я туди ліг, майнула думка, що лава зроблена ніби на замовлення — на мій зріст: бракувало, правда, кількох сантиметрів, щоб головою впертися у стіну. А тому щоразу, як судно нахилялося перед черговою хвилею, голова моя стукалась об перетинку. Крізь нещільно задраєний ілюмінатор просочувалася вода. Холодні краплини падали на тім'я — тортури середньовіччя були забавкою в порівнянні з цією мукою.

Я схопився, розлючений, і, аби не нітитись чеканням, знайшов у рундуці зошит; заходився його перечитувати.

Якось у порту старпом послав мене із третім штурманом — Климчуком — у картографічний відділ по навігаційну літературу. Збираючись у плавання, беруть карти й лоції не лише морів, по яких проходитимуть, а й навколишніх вод — на випадок, якщо доведеться змінити маршрут, щоб не просуватись навпомацки, не блукати манівцями. А в плаванні всяке трапляється. Ото ми й набрали карт і лоцій.

Климчуку двадцять шість років. Його кругла голомоза голова нагадує великий старий глобус, що слугував не одному поколінню школярів у вивченні географії. Довгасті клиноподібні залисини, простягнуті від скронь до маківки, уособлюють просторінь двох — Атлантичного та Індійського — океанів, на тлі яких виділяється, певніше, стирчить широкий крючкуватий ніс — Африка.

Познайомились ми з ним так.

Закутаний у величезний кожух, я вахтував біля трапа — стежив за тим, щоб ніхто із сторонніх не проник на судно. Та от халепа: настирлива дівчина намагалася прорватися на борт.

— Відчепіться! — гримнув я. — Без дозволу штурмана пропустити не можу.



І, з головою пірнувши в довжелезний кожух, одвернувсь від причепи.

— Не ввічливо, земляче! — почув над вухом.



Хлопець з великими, лупатими очима і веснянкуватим, ніби в татуїровці, обличчям — вахтовий штурман — лагідно запрошував незнайомку на «Буревісник».

— Пора б знати і своє начальство, і його рідню в обличчя, — присоромив мене він.



То був Климчук.

Після закінчення морехідного училища Вітольд плавав на танкерах та криголамах, а тепер на «Буревіснику» — третім штурманом.

В обов'язки третього входить догляд за судновим навігаційним господарством, і тому на морському жаргоні його звуть навігатором. На судні у спеціально відведеному приміщенні — секстанти, компаси, секундоміри, лоції — те, без чого жоден капітан не наважиться вийти у відкрите море.

За наказом старпома ми з Климчуком принесли цілий оберемок маршрутних карт та лоцій Тихого океану. Видно було, що Вітольд сумлінно ставиться до свого навігаційного господарства, — лад у тій комірчині ідеальний.

«Педант і сухар», — таким було перше враження. Бо хіба ж не ловимось ми часом на гачок зовнішнього й несуттєвого!

— За твою старанність, земляче, — мовив навігатор, — дарую тобі оцей талмуд. Раджу: все, що ляже на серце, записуй! Кожен моряк повинен вести щоденник.



«Ось іще один доказ, що він буквоїд», — подумав я. Проте за дарунок уголос подякував.

— Ні за що, — відповів третій, — головне, щоб послухав моєї поради.



Це був пожовклий, майже незаповнений судновий журнал — той журнал, що є на кожному судні і в який до найменших дрібниць записують обставини й умови плавання. Кілька перших сторінок у ньому було відведено під викладку правил, як вести журнал: «писати чітко, без виправлень» і тому подібні настанови. Далі наводилась шкала Бофорта, за якою визначають силу вітру та хитавицю в балах.

Я перегорнув кілька сторінок і натрапив на вклейку, зроблену з товстих, не схожих на папір журналу аркушиків. Те, що було написано там, аж ніяк не стосувалось обставин плавання.

«У морі немає нічого відраднішого, — вивела чиясь незнайома рука, — ніж записувати свої, нехай і недоладні та хаотичні думки й почування на аркушиках пожовклих карт або прогалинах сторінок старих лоцій. І хоч зошитів у мене вдосталь, навіть ці слова пишу я на шматках збірника «Вогні Тихого океану». Сторінки його пожовкли, проте не припорошились пилом канцелярської нудьги, ні! Принаймні для мене вони дихають вітрами мандрівок, вабливих, небачених дивосвітів. Справді, чи не звучать музикою хоч би й оці, ледь розбірливі, в плямах морської води, слова?»

Я, напружуючи зір, таки прочитав майже стерті літери: «Біля кінцевого південного мису, де виселок Караконе, кругла бетонована вежа; праворуч від неї, на рудих, вивітрених скелях Харісе, — буй, що спалахує через дві-три секунди».

І далі тією ж рукою виведено — як додаток до попереднього: «… Комусь це може здатися сухою навігаційною абстракцією, та моряк знає, що й цей мис, і маяк-вежа, і руді, вивітрені скелі, може, тим такі дорогі й жадані, що за ними у острівному висілку живе дочка старого бакенщика — синьоока Моряна. І коли ви пропливаєте тут, у туманнійдалині ранку крилом чаїним затріпотить раптом її хустина.

В ту гавань буря загнала якось і мій кораблик. Там я залишив, мабуть, своє серце…»

Ще нижче на тій самій сторінці я прочитав скупі, бентежні й сумовиті слова. Хтось тривожився, побивався, шукав і не знаходив. Якась ледь вловима туга, а може, біль закрались і в моє серце. «… Скільки літ я плаваю — п'ять, десять? І мимоволі запитую себе: а правильно я живу? Тією, єдино потрібною дорогою пішов чи, може, збився на манівці і мене давно водить стежка примарного сонця? Міра користі, яку я повинен приносити людям? І наскільки це вдається мені робити?»

Далі йшов опис дев'ятимісячного плавання в Арктиці і, між іншим, таке: «Мандри п'янять, та, повернувшись з плавби, п'янієш від землі, і з такою силою п'янієш, що губишся, а може, й розтринькуєш душу — шалено й безрозсудно. Що таїти?! Довгождане побачення з рідним берегом дорого обходиться. Смішно, та навіть живі людські почуття, які,знаю, не вкладаються ні в які математичні стислості, я, за звичкою, набутою службою на підводному човні, де аналітичний підхід і точний розрахунок — над усе, вирішив, отже, і почуття втиснути у формулу. Ось вона, ця формула: розтринькування сил душевних на землі прямо пропорційне жадобі побачення з нею, землею, — і що довше її небачиш, то відчайдушніше кидаєшся у життєвий вир.

Мені часом здається, що душа моя, як зважніла зірка, з якої струмує, безперестанку й невпинно, холодне і нікому не потрібне сяйво».

Ну, це вже зневіра й песимізм, закінчуючи читати, вирішив я. Правда, від бувалих моряків я чував, як-то люди сумують у морі за рідною землею, як картають себе думкою: навіщо їм ця плавба та далекі далі. Але, повернувшись до берега, вони знову з такою ж силою, як ще недавно мріяли про землю, мріють про море. Так уже ми влаштовані.

І я запитав Климчука:

— Скажіть, Вітольде Васильовичу, в журналі, що ви мені подарували, ваші записи?

— Може, й мої. Яке це має значення? — знехотя відповів він.

Так чи інакше, але в тих рядках билася чиясь трепетна й бентежна душа.

У тому журналі я й собі почав дещо занотовувати. Це була хроніка мого поневіряння в порту, початок, так би мовити, моєї матроської біографії. Спочатку я записав про те, як жив у Зеленому кутку, готуючись до екзаменів; як ходив у тайгу з шукачами женьшеня; про зустріч з Костянтином Федоровичем, про Світила та Лисогурського, добровольця матроса Чмихуна, який влаштувався на «Буревісник», щоб побачити тропічні країни.

І ось зараз, чекаючи, поки товариші пообідають, я розгорнув журнал і заходився перечитувати те, що стосувалось мого життя-буття на судні.

Перші слова були про боцмана (він, до речі, з підмінного екіпажу, тобто в рейс іде замість іншого — старого морського вовка Андрійовича, який ще відпочиває).

Чи то серйозно, чи то жартома я написав: «Для миші найстрашніший звір — кіт, для мене — боцман». Далі я розповідав, як уперше з ним зустрівся, яке враження лишилося від цієї зустрічі. «… З відділу кадрів пішов на судно. Боцман узяв моє призначення. Довго читав, потім буркнув:

— Раніше плавав? І взагалі, що ти вмієш?



Значливо я відповів, що, мовляв, плавати доводилось, а вміння… Ну, плести мати чи в'язати морські вузли — це простіше простого.

— Усі ми добре язиком плетемо, — непривітно відказав боцман.



Тоді, щоб його остаточно доконати — на підтвердження своїх слів, на що я здатний, — я простяг йому сертифікат про закінчення матроської школи.

— Бачу, бачу, — роздратовано промимрив він.



І, мабуть, зрозумівши, що надто вже непривітно зустрів новачка, примирливо додав:

— Гаразд, синку. Іди поки що перенось мішки. А час покаже, на що ти здатний.



Я, мабуть, таки самолюбивий, бо відразу ж запитав себе: образив мене цей бурчун, дійняв до живого, принизив мою гідність чи ні? Ні, вирішив. На його місці я поводився бтак само. Людину беруть у плавання, впевнені, що вона не виявиться баластом. Бо якщо на землі іноді ще вдається метатися невизначеним, то в морі кожен мусить бути на своєму місці.

Хоч він і назвав мене синком — знаємо ці вихватки: аби дошкулити людині! — однак він молодий. Йому, мабуть, ледь за сорок. Татко знайшовся!



Середній на зріст, мускулястий. І з-поміж тих, кого я зустрів на «Буревіснику», зовні він нічим не вирізнявся, от хіба що обличчям. Воно недоступно суворе, без тіні посмішки, гніву чи радості. Навіть коли боцман лютує (а таке вже траплялося), обличчя його лишається спокійним.

Що це — маска чи ознака потайної вдачі?

Чмихун, з яким я переносив мішки, розповів: боцман, незважаючи на свою молодість, прожив не одне життя. Під час війни, коли його родина залишила Одесу, пароплав на підступах до Новоросійська наскочив на міну. Мати і дві сестри Олега загинули. Дивом врятувався дванадцятилітній хлопчик. Батька у нього не було — нікого не залишилося і з рідні. І Олег з чорноморських берегів майнув у Владивосток.

В ті роки каравани кораблів плавали до Американського континенту. Морячили тоді навіть підлітки. В далекосхідних водах на них чатувала небезпека, бо акулами чигали всюди японські підводні човни.

Олег плавав юнгою на судні, що ходило до Америки. А цього разу воно споряджалося в рейс на Камчатку.

Стояла зима. Без криголама в Охотське море протокою Лаперуза пробитися було ніяк. Сангарську теж закрили японці. Отже, судно вирішили направити на південь. Воно повинно було минути Японське море і вийти в Тихий океан, а вже звідти на Камчатку.

Японські кораблі, мов привиди, виринали з пітьми несподівано. Вимагали застопорити машину. Та на більше самураї не відважувались.

Так минало плавання. Але через кілька днів, коли судно було в океані, його раптом турсонув страшенний вибух: огненний стовп розпанахав нічну пітьму. Торпеда, випущена з ворожого корабля, влучила в диптанк з пальним.

Живими лишилося кілька чоловік. На шостий день їх, знесилених, підібрали рибалки. Холод, голод, японський полон. Всього довелося пережити і нашому боцманові.

А потім, коли він рибалив, його траулер біля Прибилових островів попав у шторм і, перекинувшись під вагою крижаних наростів (так званий оверкіль), потонув. А вони — тралмейстер Олег з товаришами — зробили неможливе: майже два тижні «гуляли» по океану.

І все-таки вижили».

Потім я перегорнув ще кілька сторінок щоденника, перечитуючи щойно написане.

— Ти що, Солоний, вирішив святим духом жити? Ану, марш в їдальню!



Мене кликав боцман.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув вдома за допомогою матері, а 1840р
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconПоліфонія критичного слова
Степан Крижанівський, Петро Колесник), середнього (Леонід Новиченко, Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко) І молодого – бунтарів,...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconКонспект відкритого уроку з української літератури в 5 класі. Тема. Леонід Іванович Глібов
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Глібов. Визначний український байкар, поет
Леонід Глібов. Визначний український байкар, поет. Тл: гумор,сатира, байка, алегорія, мораль. Побудова байки. «Жаба І віл»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconВ'ячеслав Чорновіл – буревісник української незалежності «Україна починається з тебе!»
«Ще переорем негаразди долі Розквітнуть ниви колосом добра. І україна буде, Чорноволе!!! Яку так тяжко першим ти орав.»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка