Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море



Сторінка6/8
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Розділ п'ятнадцятий

СВЯТО ВОДИ

Тайфун відшаленів — ущух вітер, прояснилися виднокола, та розгойданий океан довго ще не міг заспокоїтись. Пригладжені вітром, хвилі понижчали, а океан, немов чоло дідугана, зарябів дрібними брижами.

Той, хто погано переносить морську хворобу, знає, що відгомін шторму — мертві брижі — може, гірше за самий шторм, бо одноманітна й набридлива хитавиця знесилює, паралізує волю і людина стає апатичною, для неї все перестає існувати, навіть вона сама з її прикрощами-жалями. Погаслі очі, затуманений, що витає десь у нетутешніх далях, погляд; лежить собі на самотині, жде «кончини».

У таку погоду стояти за кермом — мука. Я ледь тримаюся на ногах.

— Нічого, — заспокоює Чмихун, що не підвладний морській хворобі, — адмірал Нельсон теж укачувався, а, дивись, був легендарним флотоводцем, настійливістю своєю зумів сподобатися леді Гамільтон.



Це мене, звичайно, «втішає». Зціпивши зуби, стежу за репітером гірокомпаса: збочувати з курсу не можна ні на один градус.

Ми проходимо між островами Бабуян і Калаян, сповитими густим чорним димом високих гір-вулканів. Тут усього можна чекати — підступних мілин, скель: океанське дно майже з восьмикілометрових глибин, над якими застав нас тайфун, у цій протоці вигорбилось, і під кілем тепер глибини не більше як сто — двісті метрів. До того ж протидіє сильна зустрічна течія, з Пів-денно-Китайського моря спрямована в океан.

Вчора, бачив я, високо в небі, гнані бурею, летіли птахи — гуси чи журавлі. І слова матері над колискою моєю ворухнулися підсвідомо:… Гуси, гуси, гусенята,Візьміть мене на крилята!

Перший сум чужини гостро різонув серце.

Чужі дивосвіти, подумалось, лиш гарна вигадка. Насправді ж ти довіку зрісся із рідним полем — твоє коріння в його землі і крона в його небі. І де б ти не був, зорі яких країн не дивились би тобі в душу, поле невідступно — твоє начало і твій кінець.

А ми щоразу все далі йдемо від нього. І вітер чужих берегів уже доносить пахощі джунглів — п'янке вино тропіків… Усе неначе сон: і шторми, й вітер, і лагідність далеких берегів. З голубого марева ледь помітно, ніби тонка пряжа, вирізьбилась лінія суходолу. Потім наблизились і побачили праворуч низку островів і пасмо блідо-блакитних хмарин, витягнутих над ними. Через те, що в небі, куди не глянь, не було ні хмариночки, то й ці хмари здалися тінню від островів, їхнім продовженням в небі…

Тайфун давно відлютував, і нас звідусюди огорнула тиша. Ще недавно збурений і грізний, океан лежав непорушно в серпанку тремтливої, з сонячними прожилками блакиті — велике, тихе озеро, без жодної борозенки на незайманому плесі.

Це вже були тропіки, води неподалік від Нової Гвінеї.

Після далекосхідних холодів і туманів спека видалася благодаттю. Проте втішалися не довго. Що ближче підходили до екватора, то спека ставала дедалі нестерпнішою. Я пожалкував, що не прислухавсь до слів Дерев'яного і не збудував куреня. А в каюті хоч і приладнано вітровловлювач — циліндричний черпак, висунутий з ілюмінатора назовні, який спрямовує в каюту зустрічний повітряний потік, — задушливо. Бо те піймане повітря розпечене, без прохолоди.

Я звернувсь до Дерев'яного по допомогу.

— Прийшла коза до воза, — зустрів мене він. — Отож-бо й воно: все хочеш робити по-своєму! Ну, гаразд — курінь тобі змайструю.



За кілька годин над метеорологічною лабораторією, на неширокому, заставленому флюгерами та дощомірами майданчику, з'явилася ще одна халабуда. Дерев'яний поставив лише каркас, решту добудовував я сам. Обтягнув брезентом, спорудив водостоки. Та під час будівництва закрався прорахунок — курінь мене від спеки не рятував: було в ньому жарко, як у душогубці.

Курені поставили майже всі мореплавці, і зовні судно нагадувало мандрівний стан, в якому отаборились якісь диваки! Перші «пляжники», діти сонця — хлопці гідрологічного загону, — вже засмагли.

На всіх тропічна форма.

Уздрівши, що Антип Чмихун відрізав холоші, я зробив те саме і з своїми штаньми. І вийшли нівроку шорти.

— Ти що, воду возив у жнива і роками сидів на бочці чи, може, в кавалерії служив? — поцікавився боцман.

— Чого це?

— Ноги — неначе клешні краба. Слід би рівніше відчикрижувати холоші та й не так високо.



Ет, нехай кепкує!

— До першого зарубіжного порту, — кажу, — побуду в них, а там побачу.



Нас, усіх матросів, підняли на аврал.

— Як не старайся, все одно в ЖЗЛ — серію славетних — не потрапиш, — порадив Чмихун, спостерігаючи, як я сумлінно драю палубу.



Мені ніколи й на думку не спадало, що ця прозаїчна робота може бути такою захопливою.

Вранці припустився дощ, перешкодивши нам фарбувати борти. Та боцман «підкинув» роботку!.. У кожного в руках металева щітка або шланг. Драїмо, скатуємо, зшкрібаємо. Ніколи і вгору глянути! А дракон стоїть, торжествує. Як місяць на підповні, усміхнений — милується нашою роботою.

Він угорі, на спардечній палубі — мов полководець на бойовищі.

Звідти лунає його команда:

— Продраїти!.. Скатати!.. Знову продраїти!



Ми драїмо. Вода вирує. З бризок виснуть барвисті веселки — над палубою, кораблем, над морем. Веселки цвітуть і в наших очах. Вирує вода. А боцману й цього замало. Не втримується, сам бере брандспойт. Могутній струмінь води, як блискавка, шугає з одного місця в інше — по всій палубі.

— Скатати!.. Продраїти!.. Знову скатати! — не вгаває його голос.

— Що я тобі казав? — шепоче Петраненко. — В рейсі кожну цятку бруду язиком вилизуватимеш. Я дракона знаю.

Немов відлуння — з корми:

— Скатати!

— Продраїти!

— Знову скатати!



Боцманів двійник? Та ні. То хлопці з машинної команди дочекалися-таки слушної нагоди — кепкують із нас, матросиків.

— Перекур!



Застопорили машину — океанологи взялися до роботи. А тим часом ми до борту, ловити акул.

Біля Філіппін ми вперше полювали на них. На товсту вірьовку прикріпивши гачок, кидали за борт. Акула відразу «клювала» на приманку. Кілька разів для наживки я витрачав обід. Потім почав клянчити м'ясо в кока. В Акимовича серед зими снігу не випросиш — не то що м'яса!

Ось серед океанської голубіні майнула тінь — акула! Спритнюща, з обтічним тулубом, із сплюснутою головою — зеленава, міниста, вона, зачувши поживу — покидьки за кормою корабля, — завітала до нас. Збоку над нею в прозоро-синій воді, смугаста, як зебра, гуляє рибка, так звана гоумена, — лоцман, що прокладає хижачці маршрут.

Через те м'ясо для акул у мене неприємності. Бо якщо є актори-трагіки, то існують-таки і трагіки-кулінари. Один із цих яскравих представників — наш кок. Коли він урівноважений, голос його звучить піднесено й урочисто. Та, боронь боже, щось скоїться на камбузі: підгорить каша чи кухарчуки пересолять борщ. Тоді судно починає дрижати від хриплого баритона Акимовича.

Приготувати смачний обід, такий, щоб моряки його хвалили, для кока неабищо. Якось на березі він мені скаржився, що дехто з його колег — несумлінні люди — оскверняють цю високу професію. Було це так: під час стоянки в гавані судновий камбуз не працював, і команда столувалася в портовій їдальні. На обід Акимовичу подали шніцель. Але шніцель той з успіхом міг би замінити підошву — такий він був твердий. Для тих, хто постійно відвідує їдальні, подібне — не новина. Та витонченим гурманським смакам Акимовича цей випадок видався чимось незвичайним. Бо сам він, ніде правди діти, кок вищого класу. Тридцять років куховарить. Ми з ним краяни. Батько його ще в 1904 році переселився на Далекий Схід. І в Акимовича степове, співуче серце — серце, повне пісень.

Правда, хлопці мене застерігали:

— Поменше з ним балакай про пісні та оперетки — замучить він тебе.



Їхнє пророцтво збувається.

Якось я подарував йому збірник пісень. Увечері того ж дня на судні діялося щось неймовірне. Корабель двигтів од співу. Вібрували щогли, люки, металеві перебірки. Що за чортівня? Гучномовці вимкнуті, а пісня звучить. Я — в каюту, в другу, в третю — нікого. Заходжу на камбуз. Численні ополоники й черпаки, погойдуючись у такт судну, вдаряються один об один і розливають приглушену музику — своєрідний супровід для співака. Як Шаляпін з відомого портрета, — він навіть руку поклав на груди, як на тій картині славетний співак, — між котлів походжає Акимович. Ходить — і співає. Натхненно, до самозабуття.

— О моє серце!..



Коли відлунало про серце, почалися інші пісні: репертуар такий, що позаздрив би першокласний співак.

Голос Акимовича гучний і, певне, колись був красивий, та нині мелодійністю нагадує звук пилорами. Тому, природно, хизуватися немає підстав, як і зовнішністю своєю: профілем, — боцман, що захоплюється нумізматикою, запевнив — Акимович схожий на прусського короля з монет середньовічної чеканки: одвислий, крючкуватий ніс, хижий вираз обличчя. Такий-то його портретик і голос такий!

Скрегоче «пилорама» — душу виймає!

— Нічого не вдієш, — настроєний на філософський лад, погоджується з деякими своїми вадами співак. — Старість, проклята старість! З кожним днем здаю. От і в цій партії Рудольфа, — він заверещав, зайшовся козлетоном, — не можу витягти останнього «ля».



І, засмучений своїм раптовим відкриттям, опустився на лаву, перекинувши через неї свою дерев'яну, таку ж, як і в довготелесого куховара Джона Сільвера з стівенсонівського «Острова скарбів», ліву ногу. Повів далі трагічний монолог:

— А як я співав! Циганський барон, арія Левка, багатющий репертуар старовинних романсів — усе «витягав»! А особливо це: «Я циганський барон, я в циганку»… К-ахи… ахи! — закашлявся він.



«Таке… — відзначив про себе я, — не зміг, сердега, утриматися на висоті!»

— Це не хвастощі — не подумай, друже! Як я співав! Як співав!!! — І, вбитий горем, розпачливо вигукнув: — Чи варто було владарювати над серцями людей, щоб так бездарно з'їхати з лірико-драматичного тенора на хриплий баритон?!



Акимович належить до тих людей, які схильні тонко, а іноді й несхибно аналізувати вчинки та психологічні порухи інших, проте нічого не тямлять у власних почуваннях. Кок усіх нас так переконав у тому, що до куховарської діяльності він проявив себе талановитим співаком і що в нього від природи не баритон, а тенор; він нас так запевнив у цьому, що я вже вірю: той його жахливий, надтріснутий голос не бас, не козлетон, як думалось раніше, а надірваний баритон.

«Концерти» тривають. Вони стали затяжні. Їм, здається, не буде кінця — Акимович не розлучається з подарованим збірником.

«Я циганський барон!» — лине з камбуза, лунає над океаном.

— Давай, давай! — підморгує боцман.



Наш курс все далі на південь.

Розділ шістнадцятий

НА БЕРЕГАХ ПІВОСТРОВА ВОГЕЛКОП

Як ми екватор переходили та як викуп царю морському давали… смішно навіть згадати! Всіх нас, новачків, «чорти» — хлопці з машинної команди, що вже не раз у тропікахплавали і тому зараховані були до свити Нептуна, — вимастили графітом і жбурнули в басейн відкисати. Танцювали, веселилися — від матроса до капітана — всі. Так споконвіку відзначають свято Нептуна. Цілком морська традиція — переодягання в чортів, русалок. Та мені вона нагадала, як у нашому селі святкують обжинки і щедрі на витівки степовики одягаються циганами, а тоді з бубнами, у вивернутих кожухах ходять попід хатами, співаючи.

Нептун, отже, дозволив увійти в Південну півкулю землі, і судно наше минуло екватор.

Я радів, навіть хвилювався. Аякже, така подія — потрапити на екватор! Але штурман, бувалий моряк, тільки посміхався лукаво.

Ми зайшли в екваторіальну смугу. Про води ці я читав, що вони — найтепліші на планеті і що сюди сходяться пасатні вітри. Зустрівшись неподалік від екватора, вітри стишують рух, ніби натикаються на видимий бар'єр. Та ніякого бар'єра я не побачив, як, до речі, і вітрів, про які стільки читав. Просто-напросто за бортом, мов вода, при цілковитому штилі щось безперестанку хлюпотіло — ласкаве літепло, голублячий вогонь.

Ото й був пасатний вітер.

Наші аерологи пустили в небо радіозонди, намагаючись дослідити, як відбувається обмін повітря між Північною та Південною півкулями Землі.

Зараз усі вони стояли на метеорологічному майданчику, про щось сперечаючись.

— По-моєму, повітря тут переноситься велетенськими, багатокілометровими пластами, — почув я голос Захарчука.



— Точніше, це могутні повітряні ріки. Ось свідчення датчика, — товариш Захарчук розгорнув довгасту паперову стрічку з численними позначками з боків. — У нижній частині тропосфери, на висоті не більше десяти кілометрів, ріки ці течуть у східно-західному напрямку, а в нижній стратосфері виявлено два протилежно спрямованих повітряних потоки.

Я не став гаятись на метеомайданчику, бо треба було йти на корму, де океанологи готували до спуску буй… За кілька годин на воді забовванів спочатку один, а потім другий буй.

У цих широтах, розповіли океанологи, проходить морська течія Кромвелла, що бере початок коло берегів Південної Америки і йде аж до Зондського архіпелагу. Американські вчені простежили її на схід від ста сорокового меридіана західної довготи, наші хочуть дізнатися, наскільки течія сягає на захід.

Води, що трохи вище Соломонових островів, ще звуться гнилим кутком Тихого океану. Дощі майже не вщухають, періщать, ллють як із відра. Одяг мокрий, сухої нитки не зосталося. І тому кожен з нас якийсь пригнічений, невеселий. Вільний од роботи час проводимо на власний розсуд. Я, наприклад, взявся за своє: вдосконалюю майстерність полювання на акул.

Десь у другій половині дня ліворуч заголубіло нагір'я острівця Науру; праворуч від нього, над мисом, кучерявився дим. Думали, вулкан, та лоції засвідчили, що якийсь завод по переробці копри.

Знову припустився густий тропічний дощ, і вахтовий наказав задраїти ілюмінатори… Потім настав вечір, ніч. Ми йшли все далі на південь.

Ген на сході, низько, понад самою водою, зажевріла багряна смуга. Пітьма розтала, і крізь туман проступили сині гірські хребти Нової Гвінеї — відгалуження кряжа Темрау, з найвищою горою Тонгеран.

О сьомій ранку лягли в дрейф у протоці Дампір, що розділяє новогвінейський півострів Вогелкоп з невеличким островом Вайгео. Дампір — неширока протока. Та про те, щоб зайти в порт без лоцмана, не могло бути й мови: в тутешніх водах повно рифів і мілин. З нетерпінням стали чекати лоцманського катера.

Минав час, а на плесі протоки не забіліло жодного вітрила. Тривожно лунали над морем наші сигнали: на них ніхто не озивався. В небо раз у раз злітали аварійні ракети — теж мертве безгоміння. Лише білогруді чайки іноді, насмілившись, залітали на щогли «Буревісника». Та надвечір ген в далечині забіліло довгождане вітрило. Спочатку ми побачили тріпотливу, ледь сизувату пелюстку. Але не минуло й години, як над переливчасто-імлистим виднокругом вже майоріло вітрило.

Гостроносий човен з дерев'яною, для противаги, колодою, прикріпленою півтораметровими палицями до правого борту, розтинаючи хвилі, прямував до нашого судна.

Нарешті нас почули і ми зможемо вийти на берег! Та нас чекало розчарування. Човнярі раптом різко змінили курс. Вони рухалися з такою розміреною одноманітністю, в такій точно взятій відстані від нашого судна, що здавалося: човен той вийшов на орбіту і на нього діє сила тяжіння якогось тіла.

Високо над щоглами затріпотів прапор міжнародної морської сигналізації, прапор, піднятий нами. Просимо, мовляв, дозволу вийти на берег. Але на це ніхто не звернув уваги. Тоді в небі повисло гроно ракет. Та човен, як дзига, і далі кружляв навколо нас. Радист підійшов до прожектора, заходившись вибивати морзянку.

Обліпивши борти, ми відчайдушно махали руками, кличучи тих незнайомих нам веслярів пристати до борту. Все даремно! «Дзига» досі крутилася. І, нарешті, зробивши останній виток, повернулась і зникла в імлистому серпанку.

(Лише на березі дізналися ми, що в бухті Маялібіт, у поселенні Пітшор — колонія прокажених. Вони у цілковитій ізоляції від світу, спілкуватися з іншими їм заборонено. Люди на човні й були прокажені з колонії Пітшор.)

Втративши будь-яку надію на сторонню допомогу, ми вирішили самі добратися до берега. На воду спустили мотобот, лягли курсом до півострова Вогелкоп.

Здалеку його оповивав серпанок, і все ж з кожним разом береги стали вимальовуватися чіткіше. Синьо-голубий колір далини змінився зеленими барвами. Перед нами відкривалося ніколи не бачене буяння тропічної природи. Берег обрамляла пінява, казкової краси корона.

За час плавання нам ще не трапилося жодного дельфіна, а тут їх ціла метка. Звідусюди обступили бот, хвостами зачіпають корму, борти. Ця гра ставала небезпечною — пустуни могли перекинути човен. І ми заходилися захищатися веслами. Незабаром переслідувачі від нас відстали.

Коли увійшли до вузької протоки, що відмежовувала півострів від острівця Буайян, вже добре звечоріло. На березі під високими пальмами спалахнув огонь. Чорні стовбури дерев, звалені у воду, здалися огидними, з витягнутими мордами алігаторами — крокодилами тутешніх місць.

Там, під пальмами, нас помітили. Від темної лінії берега відокремилося два човни прау, чимдуж помчали за нами. Але відстань була значною, тому човнярі нас так і не наздогнали.

У густій, непрозірній темряві бот вдарився об дерев'яний настил причалу.

Берег! Хоч і чужий, але схвильовано забилось серце. Чи не про нього думав я тоді, давно?.. Вигаптуваний пломенистими маками степ під спечним сонцем тихо пряв свою нескінченну думку. І бурунились зеленаві хвилі сінокосів, і білі вітрила хмарин тріпотіли над ними. Як солодко мріялось. Бо степ, як і море, — колиска казок, і найпрекрасніша з них та, яку вигаптувало в серці нашім дитинство. Там, за поруділими, висохлими ярками, чіпко зав'юненими дерезою, в задушливі жнив'яні дні уявляв я, босоноге дитя степів, смарагдовість кокосових пальм (о, як хотілося мені побачити їх наяву!); а пагорби — кургани, що, мов гірське пасмо, велетенською короною обрамляли припорошене серпневою курявою село, — здавалися недосяжно казковими кораловими островами.

На причалі стояв гурт остров'ян. Щойно ми вийшли з човна, вони оточили нас щільним кільцем. Мови їхньої ми не знали, тому, жестикулюючи, почали розтлумачувати, хто миі звідки взялися. Нас, здається, зрозуміли. Високий папуас запропонував іти за ним.

Він повів нас під широкий дерев'яний навіс, що височів у кінці причалу.

Там чоловік, одягнений у військову форму, перевірив наші закордонні паспорти, подзвонив кудись по телефону. За годину до сторожки під'їхала автомашина.

— Здрастуйте, дорогі друзі! — російською мовою звернувся худорлявий папуас. — Хаті Мартіно з острова Сулавесі, старшина флоту, — відрекомендувався він. — Не раз бував у Радянському Союзі і ось уже другий рік служу тут, на берегах Нової Гвінеї.



Прийшов і капітан порту Тотога Віндіяндо. Дізнавшись, хто ми, зрадів. Хаті Мартіно переклав нам те, про що розповідав капітан порту. Віндіяндо сказав, що радий бачити на землі Західного Іріану радянських друзів. У нього брат навчається в Радянському Союзі.

А потім нас повезли в казарму гарнізону, розквартированого в західноіріанському порту Соронг. Там ми й довідались дещо про ці береги…

На Новій Гвінеї, в Західному Іріані донедавна господарювали голландці. Жорстокі бої точилися на берегах Нової Гвінеї і в роки другої світової війни. В 1942 році півострів Вогелкоп окупували японці. Тоді Союзні збройні сили — США, Англія, Голландія, Австралія та Нова Зеландія — повели рішучий наступ. Як собаки за кістку, гризлися імперіалісти за ці землі.

Для папуасів настали роки іноземного гноблення. І тоді західноіріанці піднялися на боротьбу.

Наше знайомство з Новою Гвінеєю почалося з того, що ми почули оте вітання на причалі, потім приглушений дзвін гітари — мрійливу, неквапну пісню десь у пітьмі. Теперже в цій казармі гамірною юрбою нас оточили народні оборонці — солдати Західного Іріану.

Наші господарі в дивному одязі: смугасті кофти-тільники і… білі спідниці. Вони — гостинні, частують нас лимонами, які ростуть тут же, на подвір'ї; пригощають солодким печивом, тропічними фруктами.

Далеко за північ, але ніхто не спить. Розмовам немає кінця. Ніч, темні, непрохідні нетрі. Десь здалеку, чую, прокочується дикий зловісний регіт: змішаний з шерхотом ночі, він холодком пронизує тіло. То птах джунглів бурум. На мить настає тиша. Потім знову скрикує, тужно плаче, розпачливо регоче лісове диво. Сумно і хрипло кричать какаду. Джанкрик, по-нашому цвіркун, виводить свою нескінченну пісню; в пальмовому вітті, в сухостоях трави кунаї заблудився вітер. І вже іншим трепетом повниться ніч…

А Хаті Мартіно співає. Про свої сонячні береги, про голубі моря. Ми зачаровано слухаємо його пісню. Я всівся осторонь гурту під гіллям папайї з літнім папуасом Ятманом. Він розповідав; Хаті Мартіно переклав мені слова тієї легенди.

Ось коротко її зміст… Жив на світі хлопець. Над усе любив він мандрувати; голубі моря, високі гори були його життям. І сказав йому бог: «Чотири кінці на світі — і скрізь ти хочеш побувати. Я всемогутній, і то не смію думати про таке. Але щоб здійснилось твоє бажання, маєш ти витримати тяжкі випробування. За те, що побачиш захід, я відрубаю тобі праву руку, за схід — ліву, за північ — ногу, а за південь — другу».

Пішов хлопець той на захід, і відрубав йому бог праву руку, на сході позбувся він лівої руки, на півночі ноги. А все ж вирушив востаннє — на південь.

І злякався тоді бог. «Дійде до мене, — подумав, — помститься за горе, заподіяне йому. Перетворю його на камінь. Нехай стоїть отак на одній нозі при дорозі…»

І скам'янів навіки юнак.

«Про що вона, ця легенда? — подумав я, вислухавши до кінця Ятмана. — З якої давнини прийшла до сьогодні? Хто відважний мандрівник, що не злякався навіть бога? Може, в ній відгомін пам'яті про нашого співвітчизника Маклая? Бо Миклухо-Маклай жив на Новій Гвінеї. Пригадую, вчитель географії ще в шостому класі розповідав нам, як російський корвет «Витязь» привіз на Нову Гвінею молодого вченого. І Миклухо-Маклай довів: папуаси такі ж люди, як і всі, і треба поважати гідність цих, як тоді вважалося, дикунів.

Не знаю тільки, чи був наш славетний земляк на цьому березі, куди пристали ми».

Новогвінейське містечко Соронг потопало в повені тропічної зелені. Смарагдовими свічками здіймаються в небо високі дерева, схожі на наші тополі. І взагалі, є подібність у цих прибережних пейзажах до наших, придніпровських. Чи, може, то лише здається?..

Як тут задушливо! Морський бриз не пом'якшує денної спеки. І хоч я знесилений від цієї задухи, а проте все мене захоплює, хвилює. Я на Новій Гвінеї!

Широка протока Селе відділяє суходіл від острова Салаваті. На той острів зібрались ми потрапити. Допоміг нам саракота.

Старих човнярів, які не здатні вже гребти веслами, папуаси звуть саракота. По той бік Селе, на невеликому, порослому мангровими заростями острові, розкинулося десятків зо три хатин, і туди часом ходить білобокий військовий катер. Та більшість остров'ян переїздить на своїх прау або човном цього ось папуаса, що, дрімаючи, чекає когось на пристані.

Він сидить, підібгавши під себе ноги, на прим'ятій, обпаленій спекою траві буапутрі, і сонце пряде над ним нічну пряжу. Але пряжа та, зсотавшись, либонь, десь риється,і тоді старий прокидається. Перше, що він робить, — простягає руку до розцяцькованого чудернацького гаманця. В тому гаманці його скарб — корінь бетеля. Тремтячимипальцями бере саракота крихітку чудодійного наркотичного кореня і починає жувати. Він ніби поринає в свою далеку мрію. І очі його знову застилає стареча втома.

Скуйовджено-кучерява шапка волосся, чорний відблиск зморшкуватого, але все ще пружного тіла, оце з притаєно-загадковою думою обличчя, високе чоло, кров'яно-червонівід жування бетеля зуби — все в ньому підкреслює таємницю і нерозгаданість джунглів. Він, можливо б, і сидів отак, цей маг, аж поки багряне матагаре — сонце — не скотилося за тінистий частокіл і гальм, якби ми не порушили його марення.

— Агов! — гукаємо з пірса. — Перевези!.. — І покачуємо в бік острівця, що самотньо зеленіє в синяві протоки.



Старий прокидається: він, певне, зрозумів наші крики. Поспішно сідає в човен.

Острів Салаваті. Його, мабуть, і за місяць не пройдеш — так заріс гущавиною. Береги скелясті, високі; хащі перевиті ліанами, а внизу, в заболочених місцях, куди спадають дзюркотливі струмки, мангрові зарості та стеблисті кущі трави кунаї. На березі обвуглені блискавками стовбури дерев; у непорушній тиші чорніють стрункостанні гвінейські пальми; зеленіє манго. Стовпу р манго обліпило куцоруке гілля. На ньому, прикриті зеленавими листочками, ніби тонкими довгими долонями, — поодинокі, схожі на яблука плоди. Вони ще зелені, тому в роті лишається присмак терпкої кислятини.

Сьогодні саракота нам покаже острів, глухомань джунглів, яку папуаси звуть туко-туку. З ним увечері й повернемося в Соронг.

Гостролезим дерев'яним тесаком розтинає він густо сплетене гілля, пробираючись уперед. Ми — підтюпцем із саракотою.

Прибій викинув на берег численні скарби морського дна — ще живі, скорчені останньою судомою, густо всіяні червоними пуп'янками п'ятикутні морські зірки; різноколірні камінці; панцири черепах; стулки великих і ще більших черепашок. Ось біля одного з панцирів, як фантастичні карлики-воїни, борюкаються два клишоногих супротивники. То раки-пустельники. Вони теж у захисних перламутрових панцирах — різноколірних мушлях, скинутих з чужого «плеча» — молюсків, які загинули. Дивний і нерівний поєдинок! Спостерігаю, як ті борці, до половини висунувшись із свого прикриття, зухвало тикають один в одного клешнями і, зчепившись, непоборно падають на пісок. Минають хвилини, і вже видно, як у захваті битви один з вояків губить панцир, а той, озброєний, переходить у наступ: ще більше висуває клешні, хапає ними ворога, валить на пісок, відчайдушно притискує до землі. А неподалік, на широкій галяві, розсівшись, ніби в амфітеатрі, численний натовп раків-уболівальників сидить, з цікавістю стежить за боротьбою на арені. Гладіатори — нічого не скажеш.

Кладка за мисом виявилася стежкою, яка вела з берега до хижок. Товсті, глибоко забиті палі правили за надійну опору. І навіть високий приплив не міг дістати підлоги хатин.

Ми стали на вузькі бамбукові кладки. Ось і хижки, їх кілька.

Вийшов старий папуас. З ним скупо перекинувся саракота; господар запросив усіх до хати.

Мешканців поселення не було — вони в джунглях: одні збирають їстівне коріння, інші, запливши в затоку, висипають на воду потерті в порошок отруйні ліани або острогою — довгою бамбучиною, на кінці якої загострений гарпун, б'ють рибу. Вдома старий, літня жінка та оці голопузі дітлахи.

Як вони живуть, бідні! Злигодні, відсталість. От тобі й екзотика!

Обличчя господині через перенісся аж до вух у тоненьких ниточках татуїровки: очі дивляться крізь те плетиво, ніби крізь грати.

Хатинка прикрита пальмовим листям. У ній довга жердина, на якій перекидаються, щось гнівне кричать барвисті папуги. Цирк! А на підлозі широкі циновки, в кутку — кілька закіптявлених камінців, поміж яких тепліє вогонь. Він тут ніколи не гасне — його весь час підтримують. Старий Румпайсум, котрий запросив нас до хижки, готує обід— смажить рибу малайян. Риба та просмажена до кісток — обгорілою головешкою чорніє на дерев'яних підпорках зверху над вогнищем. Румпайсум бере ніж — тонкий, довгий осколок перламутрової черепашки, — відрізає шматочки риби, простягає кожному з нас. Їмо. Смачно! От тільки б солі. [Картинка: i_010.jpg]

Великі строкаті папуги передражнювали нас.

Папуас зрозумів, простягає миску з жовтим борошном, показує, як треба користуватися ним. Ми беремо дрібку борошна, присипаємо ним рибу, їмо. О-ох, аж дух забиває — така пекуча сіль! Сяк-так жуємо рибу, аби не образити господаря.

Потім у супроводі маленьких папуасів ідемо на пологий берег.



З кожним кроком стає важче пробиратися в цих заростях. Слизькі, звалені в багнисту воду дерева правлять за містки.

Необачний крок — і вже по шию в каламутній воді, що хлюпотить над болотом.

Тропічний ліс похмурий, мовчазний, сповнений задушливої вологи, п'янких випарів рослинності.

Грунт — не грунт; більше перегнилого, віковічного дерева, ніж землі, теж пухкої, — твані, що хлюпотить, безповоротно засмоктуючи.

Вже не видно ні свайних хиж, ні берега; а ми все йдемо і йдемо. В глибині джунглів, сказали нам, є теж поселення.

Стежина петляє з міжгір'я в міжгір'я. Нарешті з полегшенням зітхнули, вирвавшись із цієї місцевості. За високою скелею, що нависає над стежкою, невеличка луговина, іпо ній височіє складене в рядочки каміння. Я хотів було звернути туди, але мій намір розгадали маленькі папуаси, що йшли поруч. Вони злякано закричали.

Я не зрозумів, у чому річ, знову ступив у напрямку луговини. Тоді дітлахи кинулися до мене, обвили ноги рученятами. Почали вигукувати:

— Табу! Табу!



Повернувся саракота і, лагідно всміхнувшись, жестами почав розтлумачувати, чого кричать хлопчаки. Так, тепер мені зрозуміло: за тією скелею — кладовище. А на луговині навіть дерева стоять мовчазні. Все то — духи, зачаровані душі рибалок, мисливців, ловців черепах, що давно пішли у країну Вічного Спокою. Тож навіть малюк знає, що не можна тривожити зелене безгоміння Синів Джунглів.

Мені видно, як на дуплистому зрізі сидить старий папуас. Провідник мовив, що він, той папуас, зветься Барнабасом; поруч два його сини — Басарудін і Отер… Вони гартують остроги, якими полюють рибу. Дві товсті бамбучини, як два насоси, в які вставлено пальмові клапани, гонять у горно повітря. Повітряні струмені зливаються в довгому кам'яному видовбі, що лежить унизу, і вже тоді підходять під купу дров. Вогонь роздмухують, і дрова жевріють.

У це горно й кладе Барнабас стріли. Сини його беруть стріли, розплющують на ковадлі. Мине чимало днів, поки вони виготовлять і потрібну кількість стріл, і панну — рушницю для підводного полювання. Та Барнабас сьогодні задоволений синами: он скільки накували стріл! Тепер він не проти, щоб вони пішли з нами в джунглі, до кладовища черепах.

Гірське джерело, пробиваючись з високих прямовисних скель, розмило прибережні зарості, нанесло сюди червонавого грунту, відвоювало в джунглів широку ділянку — куало. Це — гирло ріки. Залишивши мене й Антипа Чмихуна в гирлі, Басарудін й Отер на легкому човні виїхали до вузенького коралового рифу. Видно, як вони один за одним пірнають у затоці, довго затримуючись під водою. Коли ж з'являються на поверхні, в руках тримають, бачу, щось велике й важке.

За годину човен повернувся до берега. В ньому лежало з десяток черепашок тридакн. Папуаси скидають їх на берег. Заклавши гострий тесак між стулки однієї з черепашок, Басарудін розділяє їх навпіл. Всередині слизька маса, її папуаси їдять, перламутрові ж стулки тридакни, вагою по кілька десятків кілограмів, використовують замість посуду, роблять з них браслети, наконечники стріл, фігурки померлих. [Картинка: i_011.jpg]

Махаючи серповидними ластами, пливла велетенська морська черепаха.

Якірний ланцюг — остання нитка, що єднає нас з берегами Нової Гвінеї. На причалі папуаси. Вони не махають руками — у них інший звичай прощання. Один за одним на водупадають вінки барвистих квітів. Ті вінки тихо пливуть за нашим судном.

Почуття, думки, так би мовити, підсумок побаченого? — запитав я себе і відповів: чогось дуже сумно, боляче чогось.

Боцман ніби вгадав мій настрій, мовив:

— Отак-от вони живуть! Знедолені, бідні…



І, скойлавши швартовий кінець, подався в каюту.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув вдома за допомогою матері, а 1840р
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconПоліфонія критичного слова
Степан Крижанівський, Петро Колесник), середнього (Леонід Новиченко, Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко) І молодого – бунтарів,...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconКонспект відкритого уроку з української літератури в 5 класі. Тема. Леонід Іванович Глібов
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Глібов. Визначний український байкар, поет
Леонід Глібов. Визначний український байкар, поет. Тл: гумор,сатира, байка, алегорія, мораль. Побудова байки. «Жаба І віл»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconВ'ячеслав Чорновіл – буревісник української незалежності «Україна починається з тебе!»
«Ще переорем негаразди долі Розквітнуть ниви колосом добра. І україна буде, Чорноволе!!! Яку так тяжко першим ти орав.»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка