Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море



Сторінка8/8
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Розділ двадцять перший

ЗА ТРИДЕВ'ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ

Сторінка друга

Навіть не віриться, що так далеко можна забрести — аж на Таїті, котрий на протилежному боці планети, забрести за тридев'ять земель, далеко від рідного степового краю. Острове мій, моє романтичне вітрило! Я наївно омріяв тебе, я стільки думав про тебе, що, коли зійшов на довгожданий берег, зостався байдужим, бо сто разів у душі пережив омріяну радість.

Кілька днів тому з островів Кука спустились ми на південь, до тридцятої паралелі.

Несподівано з південного сходу набігли великі хвилі. За таких умов працювати неможливо. Геологи опускали драгу, але хвилі її потрощили, обірвавши трос. Батометри теж не повернулися. І ми взяли курс на Таїті, щоб відпочити й забункеруватися.

Проте довго побути на островах не вдалося. Розпочинався шторм. Наступного дня, віддавши швартові кінці, лягли курсом на Фіджі.

Звідусюди нас оточили острови, схожі на гостроносі полінезійські катамарани.

До них ми підійшли впритул.

Причал відвели хороший — той, де колись стояла шхуна Джека Лондона, коли він закінчував подорож до південних морів.

Праворуч від нашого корабля стало судно «Матуа». А коли завели швартови, кинув якір і фіджійський вантажно-пасажирський теплохід.

Фіджі — острови вічної весни. Тепло, сонячно, але й не така спека, як на землях, розташованих біля самісінького екватора.

На піщаних мисах, у затінку таїтянських каштанів причаїлись котеджі англійців. Широко розчиненими вікнами дивляться вони в золотавий пісок: чи не заіскриться там крупинка золота. Банькаті вікна пронизують товщу вод, на дні яких чудові перламутрові черепашки трохус, що так поцінюються в Англії.

На Фіджі багато пальм. Перед пальмою, як перед святинею, схиляються з побожністю. Вона — годувальниця остров'ян. М'якуш кокосового горіха — славнозвісна копра; з неї виготовляють їстівну олію, а з волокнистої оболонки горіхів — канати й циновки.

Вночі випав дощ, і краплиста роса блищить на смарагдовому гіллі, на дахах будинків.

Загомоніло місто: вулицями помчали легкові автомобілі — машини знаті. Фіджійці ж ходять босоніж.

Першими прокинулись торговці. Навантажені запашними бананами, золотистими ананасами, кокосовими горіхами, візки поспішають до причалу, на базар.

Довгасті ряди прилавків, і на них фрукти, різні дива морського дна; гігантські панцири черепах, риба. Не базар — підводні сади Нептуна. Сила-силенна намиста, насіння тропічних рослин, фігурки, вирізані з дерева, до блиску відполіровані зуби кашалотів. А ще — чудові вироби з дерева. На сидінні стільця вирізьблено справжню карту фіджійського архіпелагу: великі острови і ледь помітні коралові рифи й низинні атоли.

Світ коралових рифів вражав своїм дивовижжям — барвистими водоростями, різноманітними молюсками, химерними мешканцями царства Нептуна.

Дорога то петляла вгору, то звивалась унизу між вузьких скель. Навіть скелі людина примусила родити — на них теж ростуть банани й манго.

На невеличкому лузі жовтіють рядочки рису. За худою шкапиною йде фіджієць. Так обробляють поля А ось вихід до плантації. Масними літерами на арці виведено «Стоп!». На тих пальмових плантаціях колонізаторів, бачимо, метушаться люди — темношкірі слуги білих панів.

«Стоп!» — ряботить з краю в край. Слово це має магічну силу. Фіджієць ніколи ані кроку не ступить за похмуру огорожу.

Поселення, куди дісталися, загубилось серед джунглів. На невеличкому майданчику купка худорлявих хлопчаків, заклопотаних, схилених біля бамбукових цурпалків. Налякано кинулись діти врозтіч. Наш шофер Джіммі вигукнув щось, і з-за кущів випурхнули ті наполохані «горобенята». Та наблизитись побоялися.

— Тамата! — звернувся Джіммі до того, що був найдоросліший серед хлопчаків. — Тамата! — і рукою показав на нас.



Тоді фіджієць щось шепнув своєму товаришеві, який зник одразу у гущавині. Сам же хлопець підійшов до нас. За ним — решта фіджійців.

Чочі, сміливець, що наважився наблизитись до нас, узяв мого товариша за руку і повів до бамбучин. Слідом за ним пішли й ми.

На товстих дерев'яних колодках у небо націлено жерла бамбукових гармат. Зверху поперечний надріз — для ґнота; коли з гармат скидають чохли, всередину набивається каміння.

Чочі гукнув до своїх «підлеглих». Ті квапливо підійшли. Грізний «воєвода» наказав нам одійти.

Як справжня вимуштрувана обслуга, став за кожну гармату фіджієць. Помах руки — і галявину затягла хмарна курява, а далеко в горах прокотилося відлуння од того гучного вибуху.

У найменшого гармаша, сухореброго Тайтусі, обличчя геть запорошено сажею. Оце такі стрільці!

Потім Гоча взяв довгий, схожий на наш різак, ніж. Став навколішки перед кам'яним видовбом. Нагостривши, подав мені.

З Тайтусі піднявся я на пальму… Він уже на самій верхівці, де виснуть горіхи. Бачу, як замахнувся ножем і кілька горіхів глухо впало у траву. А я все лізу. Фіджійці весело сміються. [Картинка: i_013.jpg]

Схопивши тесак, остров'янин спритно поліз за кокосовими горіхами.

Яке приємне, прохолодне кокосове молоко! Кілька ударів ножем — і зверху горіха трикутна щілина, з якої смокчеш вино джунглів.

Сік солодкуватий, каламутний — звичайна прохолодна водиця, настояна на молочаї чи-то на якихось запашних травах.

Звістку про наше прибуття в Натобі приніс маленький прудконогий Меркурій, якого послав Чочі. Коли ми підійшли до поселення, з глибини лісу пролунав розкотистий гонг. Високий фіджієць, опускаючи товсті палиці, бив ними по велетенському дерев'яному човні. Цей гонг і скликав усіх на сходку.

Під крислатими деревами стояло з десяток зроблених з бамбука хижок. Одна з них — добротна і дещо більша за інші — височіла осторонь, на схилі порослого травою пагорба.

То була хижа вождя Туї Нікоро.

Назустріч нам висипали всі мешканці поселення: із зморшкуватими обличчями діди, голопуза малеча. Чоловіки, жінки. Першим вийшов вождь — високий, кремезний фіджієць. Він запросив до хижки.

Зібрались було переступити поріг, та вождь нас зупинив. Оглянув черевики і жестом запропонував скинути. Скорилися, скинули черевики. Стоїмо босоніж. Так минуло кілька хвилин. З хижки вийшла дівчина, кинула до ніг жмуток трави, звелівши її потоптати. Ми потоптали. Та церемоніал на цьому не скінчився. Наперед ступив сам Туї Нікоро — вождь. Говорив він довго й натхненно. Джіммі переказав зміст його промови. В ній говорилося, що він, Туї Нікоро, нащадок великого Такомбау, радий вітати у своїй хижці гостей. Волею своєю він може наказати — і його поселяни піднесуть гостям усе, чого ті забажають: кокосові горіхи, медвяну папайю, хмільну каву-каву. Оці ліси, гори, голубе море і навіть сонце — все для гостей, якщо вони прийшли з добрими намірами.

Зворушлива, сердечна щедрість! Але… Бідний Туї Нікоро! Як старому циркачеві бутафорія, так йому залишився від могутнього вождя Такомбау цей звичай всевладності. Бо ні сонце, ні земля, ані води давно вже не належать вождю темношкірих.

Як могли, подякували ми Туї Нікоро за таку високу честь.

Потім з хижки вийшла Амалані — струнка, вродлива дівчина.

На голові в кучерявому волоссі пишні квіти, на шиї намисто з акулячих зубів.

З гідністю царівни, гордо і незалежно підійшла вона і, подавши кожному руку, перевела через поріг.

Так ми потрапили в гості до вождя.

«Хороми» виявилися скромними. В них була всього-на-всього одна кімнатка. Крізь бамбукові щілини просвічувалось небо, в хижці гуляв вітер.

Попросили, аби вождь показав затоку, місця, де є корали.

Він погодився.

Троє високих, стрункостанних юнаків піднесли до вуст покручені перламутрові черепашки. І над морем, над розливом тропічної зелені пролунали сріблясті звуки.

Сонце кинуло на ліс останнє проміння. Віття пальм спалахнуло крилами казкової жар-птиці. Восковим блиском залоснилася зелень хлібного дерева. У млосне марево дня потекли невидимі струмочки прохолоди.

Ми всілися на циновках під широким наметом, неподалік від лагуни.

Зараз на нашу честь розпочнуться народні танці вакамалоло.

У руках дівчат вузенькі мандоліни, гітари. Сидячи, танцюристки сплескують руками, широко розводячи їх. Здається: сюди злетілася зграйка птахів.



Згустилися сутінки. Озвався аїв — синьогрудий похмурий птах; застогнав злий дух джунглів, якого так бояться остров'яни, хриплоголосий Дранікау. Стооко глянула в душу ніч.Ico,ти мій єдиний скарб.Навіщо ти мене залишаєш?Залишаєш у самотині…Я чекатиму тебе,Як троянди на світанку чекають сонця.

Це співає Амалані — красуня тутешнього поселення, фіджійка. У пітьмі маки спалахують огнисто над її головою, і очі — дві зорі — світять в душу.

Над нами шумлять пальми, сонно зітхає вода, тремтять-переливаються південні жагучі сузір'я.

«Ico, ти мій єдиний скарб», — з благанням і мукою звучить голос Амалані — доньки джунглів.

Увечері, коли судно залишало Віті-Леву, я побачив, як під горою в самотині стояла південна красуня — пальма.

Вона журно махала мені віттям.

Я дивився на неї, може, востаннє в житті…

Розділ двадцять другий

УКЛІН ТОБІ, ЗЕМЛЕ!

І знову стрічалися тропічні острови. Штормило; випадали дні повного затишшя. Дослідники не переставали штурмувати океанські глибини. Та плавба скінчилася — «Буревісник» повертався на Батьківщину. А додому, звісно, і коні швидше біжать. Всевладна сила криється в словах «рідний берег». Навіть Чмихун, безнадійний жартівник, ітой, уздрівши острівець Скрипльова, що на чатах стоїть при вході до гавані, схвильовано мовив:



— Уклін тобі, земле!

І стягнув кашкета. Зізнався, що навтішавсь острівною екзотикою, набачився, як люди бідують, і в море більше не піде.

А я?

З рейсу ми повернулися, коли тільки завесніло. Ранками ще трималися зазимки. Крижаною плівкою затягувало воду в калюжах. Дув холодний норд-вест. Вдалині, по той бік Амурської затоки, біліли відроги Сіхоте-Аліню. Десь штормило, і щоразу, як налітав вітер, крижані бризки, піднімаючись угору, падали на сірий граніт причалу, обдаючи нас холодом.

Мені й сьогодні випало вахтувати. У довгому кожусі, і червоною пов'язкою на рукаві — вже котру годину! — стою біля трапа. Наше судно скоро знову відчалить, і тільки пінява смуга проляже за кормою.

На мить уявивши все це, жахаюсь: а як же я?! Послухавши Чмихуна, я теж задумав списатися не берег. Та десь підсвідомо наростав протест. Тільки й вистачило пороху, що прийти до моря, казав я собі. А сьорбнувши Його води, спасував, відцурався заповітної мрії.

І тоді я відмовився од поспішливих висновків: не буду списуватись і з морем не розлучусь!

Стоїмо на зовнішньому рейді, неподалік від Руського острова. Припнуті до бочок. Мертві якорі та швартові кінці стриножили наш кораблик. Мов баскому коникові, не дають розгулятися. Бочки — як сідало в курятнику, густо обсиджені чайками. Від кожного поштовху, що передається по тросах, погойдуються, і чайки, крилаті сторожі моря, лякливо розлітаються, потім знову шугають униз.

Якась таїна є в тому, як набігають хвилі: одна народжується, інша вмирає. Так без кінця. Потаємне вчувається і в подувах вітру, що виспівує між щоглами; у тих он уламках з потрощених човнів; у пасмах морської капусти, розкиданих по відлюдних мисах.

Хитливі щогли, зволожені прибоєм набережні, голубі моря — все прийшло несподівано, закружляло мене без вороття, заплутало в свої тенета.

Та в моряка немає більшої радості, ніж повернення до рідного берега. І залишати берег нелегко йому.

Ото і я, морське вовченя, як назвав мене боцман, бачив берег, а думав про море…

А довкола, по крутих сопках, цвіли вечорові огні. В серці голубино радість воркувала. Переповнився нею я. Місто моє мрійночоле, бентежні вітрила над моєю долею! Твоїбереги, неугавний гомін твій, голубінь води — все, чим марити і снити за далекими далями, під небом чужим, під нерідними зорями.

Минала остання година моєї досвітньої вахти. Небо починало сіріти. Мені видно було, як прокидається порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч сновигали буксири, якір кидали прибулі кораблі, в рейс ладналися інші.

Від пагорбкуватого острова насувала хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирю в ринду. Густий мідний дзвін стелиться далеко над рейдом.

Після тривалої перерви, зв'язаної з ремонтом, «Буревісник» знову виходив у море. Та з колишньої команди залишилися одиниці. На суші до людей, як черепашки до корабельного днища, приростають житейські клопоти. Вони й не пускають багатьох у море. Полону уникають лише бувалі, хрещені штормами.

Хоч я й не бувалий, та в море таки пішов.

1972

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув вдома за допомогою матері, а 1840р
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconПоліфонія критичного слова
Степан Крижанівський, Петро Колесник), середнього (Леонід Новиченко, Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко) І молодого – бунтарів,...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconКонспект відкритого уроку з української літератури в 5 класі. Тема. Леонід Іванович Глібов
...
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЛеонід Глібов. Визначний український байкар, поет
Леонід Глібов. Визначний український байкар, поет. Тл: гумор,сатира, байка, алегорія, мораль. Побудова байки. «Жаба І віл»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconВ'ячеслав Чорновіл – буревісник української незалежності «Україна починається з тебе!»
«Ще переорем негаразди долі Розквітнуть ниви колосом добра. І україна буде, Чорноволе!!! Яку так тяжко першим ти орав.»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Леонід Тендюк «буревісник» виходить у море iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка