Львів Видавництво "Свічадо"



Сторінка7/19
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

0.6.3.Церква – ікона Пресвятої Тройці


  1. У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа221. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

  2. Церква як середовище діяння Отця, Сина і Святого Духа є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою. Як один Бог є у трьох Особах, так і єдина спільнота Церкви існує в соборності помісних Церков, які перебувають у сопричасті між собою.

0.6.3.1.Біблійні образи Церкви

0.6.3.1.1.Церква в Старому Завіті

  1. Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, згідно з предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою»222.

  2. Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі постання Єви з ребра Адама: «Адам означає Христа, Єва означає Церкву»223. Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).

  3. Через гріх людина втрачає рай (див. Бут. 3, 23-24), послаблюється її зв’язок з Богом. «Людська злоба» призводить світ до потопу. Ковчег, у якому Бог спасає праведного Ноя та його сім’ю, є прообразом Христової Церкви. Укладаючи союз із Авраамом, Бог дає йому обітницю вивести з нього великий народ (пор. Бут. 12, 2). Авраам вірою приймає цю Обітницю і стає «батьком усіх віруючих» (пор. Рм. 4, 11).

  4. З потомства Авраама Бог творить свій народ – Ізраїль: під проводом Мойсея виводить його з єгипетської неволі, переводить через Червоне море, веде пустелею та укладає з ним союз на Синаї. Віра в обітницю, дотримання заповідей Синайського союзу стають ознаками приналежності до народу Божого – старозавітньої Церкви.
0.6.3.1.2.Церква в Новому Завіті

  1. Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. МТ. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця» (пор. Од. 19, 6-8), прикрашеною на прихід свого Жениха.

  2. Церква є зародком Царства Божого, про яке Христос говорить у всіх Своїх проповідях, а зокрема в притчах про зерно гірчиці, яке розростається в дерево (див. Лк. 13, 18-19); про поле, на якому до часу жнив росте і пшениця, і кукіль (див. Мт. 13, 24-30); про скарб, захований у полі; про дорогоцінну перлину та про невід (див. Мт. 13, 44-47).

  3. Христос будує Церкву словом проповіді, свідченням Свого життя аж до хресної смерті та воскресіння. «Розпростерши обійми на хресті, Христос зібрав усі народи і явив єдину небесну і земну Церкву»224. Для служіння в Церкві Христос покликає дванадцятьох апостолів. Це число відповідає дванадцятьом колінам Ізраїля. Апостолам нового народу Божого Христос повіряє Церкву: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Виконуючи слова Божественного Спасителя, апостоли розійшлися по цілому світі, «як стріли Божественного лука, випущені в цілий світ»225.

  4. Божий задум щодо Церкви – зібрати воєдино все людство: «Коли Ти, зійшовши, язики змішав, розділив Ти народи, Всевишній. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, у з’єднання всіх Ти призвав. I одноголосно славимо Пресвятого Духа»226. Те, що було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), Христос, даруючи Духа, у Церкві зближує і поєднує (П’ятдесятниця). Патріарх Йосиф Сліпий розуміє це з’єднання в сопричасті помісних Церков: «Христос Своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті»227.

  5. Народ Божий Старого Завіту дістає в Новому Завіті грецьку назву екклесія – «зібрання». Церква виявляє себе в зібранні Божественної Літургії – прообразі майбутнього зібрання всіх народів, яке звершить Ісус Христос у Своєму славному зновупришесті (див. Мт. 25, 31н). Місцем літургійного зібрання Церкви є храм. Церква-храм стає об’єднуючим, зосереджуючим, громадотворчим фактором родового, племінного, соціального наближення, пізнання, співдії.

  6. Апостол Павло називає Церкву Тілом Христовим, у якому Головою тіла є Сам Христос, а ми – Його члени (див. Рм. 12, 3-6; 1 Кр. 12 ,12-30; Еф. 1, 22-23; 4, 11-13). На Тайній Вечері Христос дарує Своє Тіло в Євхаристії, що творить нас Тілом Христовим. Як є один Бог, один Посередник між Богом і людьми – Ісус Христос, так є і одна віра, одне Хрещення й одна Церква, без якої нема спасіння. Проте шляхи та способи, якими Бог через Церкву спасає людство, завжди залишаться таїнством Божого милосердя.

0.6.3.2.Церква – єдина, свята, соборна й апостольська


  1. Святі Отці в нікейсько-царгородському Символі віри соборно окреслили найхарактерніші ознаки Христової Церкви. Спираючись на сповідування віри, що використовувалися від апостольських часів, вони назвали Христову Церкву «єдиною, святою, соборною і апостольською». Ці ознаки Церкви відкриваються у світлі віри, щоб у зновупришесті Христа виявитися в повній славі.
0.6.3.2.1.Церква – єдина

  1. Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці»228. Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5).

  2. Таїнство Божого життя – «тайна, захована від віків та поколінь» (пор. Кл. 1, 26), – було явлене людям у воплоченому Слові Божому. Подібно і Христова Церква – таїнственне Тіло Христа – видимо являється в помісних Церквах, «якими і з яких існує Христова Церква»229.

  3. Кожна місцева Церква виявляє єдність Церкви в ієрархічній упорядкованості довкола єпископа різних служінь: пресвітерського і дияконського, монашого і мирянського. Завдяки служінням цих «різних членів» одного Христового Тіла, «кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові» (Еф. 4, 16). Єпископ у своєму служінні розпізнає дари Святого Духа у вірних і покликає їх до різних служінь у Церкві.

  4. Єдність віри помісних Церков виявляється у спільному сповідуванні одного Символу віри, прийнятого Отцями Церкви на Вселенських соборах у Нікеї (325 р.) та Царгороді (381 р.). З єдиної віри Церкви – Христового Тіла – випливає спільна участь вірних у Святих Таїнствах, особливо ж у Євхаристії, коли вони в Причасті Тіла і Крові Господньої самі стають одним тілом: «Наше вчення згідне з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує це вчення»230. Для кожної помісної Церкви мірилом правовірності її навчання віри («правилом віри») є, як свідчить святий Іриней, Апостольське Передання, гарантом збереження якого є служіння Римського Єпископа231.
0.6.3.2.2.Церква – свята

  1. У Святому Письмі Сам Господь Бог називає Себе Святим: «Бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе» (Ос. 11, 9), – і покликає людей стати подібними до Нього у святості: «Я бо – Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо Я – святий» (Лев. 11, 44). Святість Бога є джерелом святості Церкви. «Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-27). Цю святість Церква стверджує літургійно, запрошуючи вірних до Причастя словами «Святеє святим».

  2. Церква є місцем зростання людини у святості, дарованій благодаттю Святого Духа. Святий Дух веде людей дорогою святості, даруючи у святих Таїнствах Церкви благодать покаяння та обожествлення. Святий Дух відкриває людині ту істину, що «Церква, яка обіймає у своєму лоні також і грішників, є святою і водночас потребує очищення»232. Входячи до Церкви крізь «двері покаяння», люди вступають у «райські двері» Божого освячення і благословення. Свята Церква звершує найбільше чудо – переображення грішника в праведника. У зростанні своїх членів у святості Церква переображує все творіння, визволяючи його з-під панування стихій «цього світу» і скеровуючи до повноти «нової землі» (пор. Од. 21, 1).
0.6.3.2.3.Церква – соборна

  1. Церква виявляє, що вона є соборна (грецькою – католицька), коли збирає навколо євхаристійної Трапези спільноту вірних. Зібрана спільнота Церкви творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву в сопричасті вірних із Христом і між собою: «Чим стають ті, що причащаються? Одним Тілом Христовим. Як хліб постає з багатьох зерен і стає одним, так і ми єднаємося один з одним і з Христом»233. Очолює євхаристійне зібрання єпископ – «намісник Христа»234. Він є «предстоятелем», оскільки «стоїть перед» Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є «образом Бога» для спільноти235. Його «першість» у спільноті, зібраній на Євхаристійну агапе – «трапезу любові», є «першістю в любові». Позаяк єпископ очолює Євхаристію, звершувану в конкретній місцевій спільноті, він очолює місцеву Церкву: «Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви»236. Єпископ є главою єпархії, як Христос є Главою Церкви. Титул єпископа вказує на місто єпископського престолу, яке є місцем звершення ним Євхаристії.

  2. Кожна місцева Церква у звершенні єпископом Євхаристії входить у сопричастя з іншими місцевими Церквами. Місцеві Церкви в сопричасті творять помісну Церкву на чолі з предстоятелем – архиєпископом, митрополитом чи патріархом. Першою між помісними Церквами є Римська, бо її очолює наступник апостола Петра – Папа Римський. Вона, за словами святого Ігнатія Антіохійського, «головує в любові»237, бо саме апостол Петро виявив до Христа любов, «більшу» від інших (пор. Йо. 21, 15), і саме йому Христос доручає пасти Свою Церкву. За волею Христа апостол Петро стає «першим у любові», носієм служіння євхаристійного сопричастя Церков. Це Петрове служіння Римських єпископів наша Церква сповідує в титулі «Святіший Вселенський Архиєрей».

  3. Сопричастя помісних Церков творить соборність (католицькість) Церкви. Найвищим виявом соборності Церкви є Вселенський собор. «Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков»238.

  4. Христос доручає служіння соборності Церкви апостолові Петрові: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Єпископ Риму – носій Петрового служіння – скликає Вселенські собори, схвалює їхні рішення, запевнює і висловлює непомильне віровчення Церкви, розв’язує труднощі, які виникають у житті окремих помісних Церков. Служіння Римського Архиєрея є свідченням «найглибшої апостольської давнини»239. Його служіння – «утверджувати братів» у спільній вірі (пор. Лк. 22, 31-42), бути «скелею» (пор. Мт. 16, 18) і «пастирем» (пор. Йо. 21, 15-18). «Йому [Римському Архиєреєві], у святому Петрі, Ісус Христос передав повну владу пасти, управляти і піклуватися всією Церквою, як це установлено на Вселенських соборах та в священних канонах»240.
0.6.3.2.4.Церква – апостольська

  1. Христос покликав дванадцятьох апостолів (українською «посланців»), заснував на них Церкву й послав їх у світ проповідувати Євангеліє: «Покликав тих, що їх Сам хотів, і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мр. 3, 13-14). Апостольське служіння триває в служінні церковної ієрархії та посланництві всіх вірних. «Церква, розсіяна по всьому світу, одержала від апостолів та їхніх учнів правдиву віру, старанно її зберігає і проповідує цю правду, неначе б вона мала одні уста»241. Саме тому в Символі віри сповідуємо Христову Церкву «апостольською». Апостольськість Церкви здійснюється в служінні єпископів, священиків, дияконів, чернецтва і мирян, які взаємодіють заради спасіння всього світу.

  2. Наступниками апостолів у Церкві є єпископи, через яких передається апостольське спадкоємство – спасительна благодать та істинна віра. Воно здійснюється через святительське рукоположення (грецькою – хіротонія). «Апостоли через наступництво передали єпископам Церкву»242. Єпископи покликані навчати, освячувати й пастирювати. «Ми є наслідниками апостолів і управляємо Церквою тією ж владою, якою вони управляли»243.

  3. Єпископ, що «предсідає в любові», поставляє на служіння своїх помічників – священиків. «Віддаль між єпископами і священиками невелика […]. Те, що [апостол] Павло каже про єпископів, стосується так само й священиків…»244. Апостольство священика полягає в тому, щоб очолювати євхаристійну спільноту від імені єпископа, виявляючи сопричастя з ним через поминання його імені, та служити для освячення і спасіння довіреного йому народу Божого.

  4. Апостольство дияконів полягає в турботі про щоденні потреби церковних спільнот (див. Ді. 6, 3): «Скріплені благодаттю святих Таїнств, служать вони народові Божому служінням Літургії, слова і любові, у спільноті з єпископом та його духовенством»245.

  5. Апостольство чернецтва – освячення молитвою всього світу: «Монах є той, хто до світу непричетний і хто розмовляє лише з Богом; хто Бога бачить і кого Бог бачить, хто любить Бога і кого Бог любить; хто світлом стає і завжди сяє»246. Свою молитву монах поєднує з працею багатогранного апостоляту, ідучи назустріч потребам Церкви: «По своїх силах та відповідно до взорів свого покликання, чи то молитвою, чи працею – працювати для укріплення Царства Христового в душах і для поширення його на всі країни»247.

  6. Апостольство мирян полягає в оцерковленні всіх ділянок суспільного життя: «Стараючись про речі земні та впорядковуючи їх по-Божому, шукати Царства Божого, щоб… [речі земні] стали немов закваскою на освячення світу з нутра»248. Ієрархія і миряни взаємно потрібні одні одним: «Миряни потребують нас, і ми є для служіння їм. Ми потребуємо одні одних… Чого одна людина не може зробити, те вона може зробити з допомогою інших»249.

  7. Апостольськість Церкви виявляється також у її служінні «всім народам», щоб із них творити один народ Божий. Для цього Церква євангелізує культури народів, втілюючи в них Христову Благовість, переображуючи Духом Святим і прищеплює їм свідомість соборності. Плодом апостольства Церкви стало те, що «в різних місцевостях через апостолів та їхніх наслідників постали Церкви, що зрослися з часом в багато органічно об’єднаних спільнот, які, зберігаючи єдність віри та єдиний божественний устрій Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною. Між ними деякі, зокрема древні патріарші Церкви, немов матері віри, зродили інших, немов доньок»250. Єпархії, очолені єпископами, органічно зростали до митрополій, а ті – до патріахатів. Вселенська Церква зростатиме й надалі до повноти Христа «по всі дні аж до кінця віку».

0.6.3.3.Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її сопричастя з іншими помісними Церквами

0.6.3.3.1.Розвиток помісності

  1. Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції»251.

  2. Патріарх Йосиф Сліпий саме так описує помісність УГКЦ: «Помісність нашої Церкви – то її одність з минулим, одність Церкви в Україні й на поселеннях, одна думка з її патріархом, її одність із Вселенською Церквою та її Головою – наслідником святого апостола Петра»252.

  3. З розвитком Церкви поступово християнізуються звичаї народу, виникають власні духовність, благочестя, богослов’я – сповідування таїнства спасіння. Життя помісної Церкви увінчують її святі, мученики та ісповідники. Церква має власну ієрархію під проводом свого Глави й Отця. Главою помісної Церкви у східній християнській традиції зазвичай є патріарх. «Патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті… Патріарх – символ і уосіблення патріархату»253.
0.6.3.3.2.Розвиток сопричастя Церков-сестер

  1. У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є єпископ Риму – Папа Римський, першість якого у любові та служінні належить до спадщини віри всього християнства. Митрополит Київський Іларіон, прославляючи святого Климента Папу, визнавав його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають»254. Сопричастя з Римською Церквою є ознакою та умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом»255.

  2. «В одній Христовій Церкві творились біля Євхаристії і біля святої Літургії помісні Христові Церкви»256. У кожній помісній Церкві через служіння Євхаристії звершується таїнство Божої любові, на чому ґрунтується звичай помісних Церков називати одна одну «Церквою-сестрою»257. Кожна помісна Церква має спасительну віру та повноту засобів спасіння, і тому назва «Церква-сестра» означає визнання цієї повноти в іншій Церкві й позначає рівноправність помісних Церков.

  3. Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом»258. Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами і творять єдину Вселенську Церкву: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому»259.
0.6.3.3.3.Розвиток сопричастя в Київській Митрополії

  1. Київська Митрополія, народжена у святоволодимировому Хрещенні, була Церквою-дочкою Царгородської Церкви, а через неї – у сопричасті з Римською та іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Попри втрату сопричастя між Римською і Царгородською Церквами, Київська Митрополія і далі перебувала в сопричасті з обома Церквами. 1596 року в акті Берестейської унії вона, вірна своїй прадавній традиції, підтвердила своє сопричастя з Римською Церквою. У 1620 році Єрусалимський патріарх Теофан, висвятивши нових єпископів, установив у Київській Митрополії паралельну церковну єрархію, що й призвело до розколу. УГКЦ є прямою спадкоємицею Київської Митрополії в сопричасті з Римською Церквою.

  2. У ХХ столітті християнські Церкви усвідомили сопричастя Церков не як «поглинання і злиття, а як зустріч у правді й любові»260. Таке відновлення сопричастя між Церквами одночасно відновить внутрішню єдність Київської Митрополії.

0.6.3.4.Церква – нове творіння


  1. Бог Отець у Своєму милосерді звершив повноту творіння в Ісусі Христі – новому Адамі. Поширювати цю повноту Христос доручив апостолам: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мр. 16, 15). Церква – носій нового творіння – діє «у цьому світі», хоч сама є не від світу цього (див. Йо. 17, 14-16). Вона є знаком «нового неба і нової землі»: «Заснування Церкви – це те саме, що і створення нового всесвіту. У ній, як рече Ісая, творяться нове небо і нова земля, у ній створюється нова людина на образ свого Творця»261. Церква називає цих «нових людей на образ Творця» святими – обожествленими благодаттю Святого Духа.

  2. У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму»262. Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі»263. Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.
0.6.3.4.1.Почитання Пресвятої Богородиці

  1. Церква соборно сповідує Марію, Матір Господа нашого Ісуса Христа, Богородицею і Приснодівою і почитає її у святах літургійного року та в іконах. Церква в Богородичних святах молитовно споминає спасенні події життя Богородиці: Різдво, Введення у храм, Благовіщення, Стрітення та Успення, вбачаючи в ній взірець для нашого зростання у святості.

  2. Ікона «Знамення» зображає Христа в лоні Діви – знак, провіщений пророком Ісаєю (пор. Іс. 7, 14). Ікона «Одигітрія» (з грецької Провідниця, Та, яка вказує шлях) зображає Богородицю, яка вказує на Христа – путь, істину і життя (пор. Йо. 14, 6). Ікона «Умилення» (Зворушення) зображає тісне сопричастя Матері і Сина. Ікона «Матері Божої неустанної помочі» описує споглядання Божим Дитям майбутніх Страстей та наголошує на співстражданні Богородиці в страстях її Сина.

  3. До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. В святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, «душею і тілом була взята до небесної слави»264, «переставилася, від землі до небесних обителей переселишивсь»265. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила»266. Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрову Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу»267.
0.6.3.4.2.Почитання Пресвятої Богородиці в київській традиції

  1. Почитання Богородиці має в київській традиції глибоке коріння. Ще князь Ярослав Мудрий віддав Русь-Україну під покров Пресвятої Богородиці. На її честь будували численні храми, писали ікони. На українських іконах риси обличчя Богородиці добрі та м’які, погляд – теплий і сердечний. Найвідоміші з ікон княжого періоду є Вишгородська (нині Володимирська) і Белзька (нині Ченстоховська).

  2. Почитання Богородиці особливо поширилося після чудесного зняття турками облоги Почаєва. Це чудо приписували іконі Богородиці, яка була в храмі місцевого монастиря. Місцями паломництв до чудотворних богородичних ікон є також Зарваниця, Гошів, Жировиці, Холм, Марія-Повч та багато інших. Особливе покладання на опіку й допомогу Богородиці стало традицією українського народу.
0.6.3.4.3.Святі Христової Церкви

  1. Святість – це дар Святого Духа, в якому, уподібнюючись до Христа, ми стаємо синами Отця. Єдиний Святий Господь дарує Свою святість людині, оселяючись у ній: «Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). Християнська святість є виявом обожествлення людини. «Святі, що насичуєтеся світлом Божественної радості, що понад розумінням, ви стаєте богами наближенням до Бога»268.

  2. У християнстві святість пов’язується зі свідченням віри, часто вираженим через мучеництво. Слово мученик (по-грецьки мартіс, що буквально означає свідок) наголошує не так на самому факті страждань, як на свідченні віри в Христа. «Лики мучеників показали юнацьке і міцне терпіння. Вони прийняли болісні рани заради нетлінної слави і краси»269.

  3. Церква називає святими й тих вірних, котрі обрали шлях християнського подвигу. Їхній духовний подвиг означається словом «преподобний». Преподобною є людина, яка у своєму подвижницькому житті осягнула особисту богоподібність, пройшла шлях від «образу» до «подоби» Божої: «Преподобно поживши, преподобні отці перемогли бісів і, згасивши муки пристрастей, гідно спокусливі розпалення перетерпіли»270.

  4. Церква оспівує і подвиг «святителів» – єпископів, які своїм служінням Слову і звершенням Святих Таїнств зміцнювали й розвивали Церкву Христову: «Святителі, навчені Божим словом, були божественними устами»271. Подвиг «ісповідників» – це відстоювання і захист істини від різних єресей та відважне сповідування віри в Христа під час переслідувань. Ще одним виявом святості Церква вважає безкорисливе суспільне служіння знедоленим і недужим. Тому вона вшановує «чудотворців-безсрібників».

  5. Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.

  6. Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, зображених у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.
0.6.3.4.4.Українські новомученики та ісповідники віри

  1. Українська Церква за свою понад тисячолітню історію уславилася сонмом святих. Неодноразово вірність Христові та Церкві, за словами патріярха Йосифа Сліпого, засвідчувалась «горами трупів і ріками крові»272. Воістину, «кров мучеників», відомих і невідомих, ставала «насінням Церкви»273.

  2. Серед мучеників – священномученик Йосафат, архиєпископ Полоцький, який постраждав за єдність Христової Церкви в добу Берестейського єднання. Його постать – приклад «жертви примирення», «страстотерпця», бо, подібно до святих Бориса і Гліба, волів радше загинути, ніж допустити пролиття братньої крові.

  3. Мучеництво Церкви тривало й у наступних століттях. Полоцькі василіяни 1709 року прийняли мученицьку смерть від рук російського царя Петра І, а 1768 року загинуло за віру 68 Бердичівських мучеників. У ХІХ столітті пройшли дві великі хвилі переслідувань: 1839 і 1875 років. Це мучеництво увінчалося прославою Пратулинських мучеників – звичайних селян, які стояли під рідним храмом у Пратулині (Холмщина) на смерть і загинули від куль царських жандармів. Величезним було також мучеництво Церкви протягом 70 років богоборчого режиму. Церкву було насильно ліквідовано 1946 року. Усіх єпископів УГКЦ в Україні було заарештовано, численних священиків, монахів, монахинь та мирян замордовано, ув’язнено та заслано.

  4. Багато вірних Церкви й далі сповідувало свою віру в підпіллі, приймаючи святі Таїнства, сходячись на богослужіння до приватних приміщень, слухаючи трансляції Божественної Літургії з Ватиканського радіо. Комуністична влада постійно переслідувала підпільну Церкву: священиків ув’язнювали, мирян звільняли з місць навчання чи праці. Цей героїчний, мученицький період тривав з 1946 до 1989 років. Ісповідниками віри, що пережили ув’язнення й заслання у ХХ столітті, стали також Глави УГКЦ – Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) і патріарх Йосиф Сліпий (1892–1984). Під час свого паломництва 23–27 червня 2001 року в Україну Папа Римський Іван Павло ІІ зачислив до лику Блаженних: єпископів, священиків, монахів, монахинь і одного мирянина – мучеників і преподобних УГКЦ ХХ століття.

  5. Церква, щедро зрошена кров’ю многих мучеників, у наш час пожинає благодатні плоди святості своїх дітей. Адже мученики й ісповідники – це ті, які заради слави грядучого віку пожертвували всім у віці теперішньому. Їхній внесок у майбутнє Церкви неоціненний, бо це внесок усього життя – «аж до смерті хресної»: «Як кадило запашне перед престолом Всевишнього підносяться моління древніх праведників українського краю та муки всіх наших ісповідників святого Євангелія; їхньою жертвою відроджується і могутніє Христова Церква в нашому народі»274.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Схожі:

Львів Видавництво \"Свічадо\" iconЛьвів Видавництво «Свічадо» 2009 Титул оригіналу: Thomas Merton. New Seeds of Contemplation
Перекладено І видано відповідно до угоди з New Directions Publishing Corporation, New York
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconСвяте Письмо Старого та Нового Завіту / перекл о. Івана Хоменка, Львів: «Місіонер» убт «Свічадо», 2007 (1-е вид.: Рим: видавництво оо. Василіян, 1963). Барщевський Т. П’ятикнижжя конспект
Розповідь про створення світу (Бут 1-3) в контексті месопотамської І єгипетської літератури
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconСвяте Письмо Старого та Нового Завіту / перекл о. Івана Хоменка, Львів: «Місіонер» убт «Свічадо», 2007 (1-е вид.: Рим: видавництво оо. Василіян, 1963). Барщевський Т. П’ятикнижжя конспект
Розповідь про створення світу (Бут 1-3) в контексті месопотамської І єгипетської літератури
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconСвяте Письмо Старого та Нового Завіту / перекл о. Івана Хоменка, Львів: «Місіонер» убт «Свічадо», 2007 (1-е вид.: Рим: видавництво оо. Василіян, 1963). Барщевський Т. П’ятикнижжя конспект
Розповідь про створення світу (Бут 1-3) в контексті месопотамської І єгипетської літератури
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconЛьвівська політехніка
Укл. Воловець Я. В., Клімковський М.І. – Львів: Видавництво Державного університету “Льівська політехніка”, 2001. – с
Львів Видавництво \"Свічадо\" icon72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року
«Львівська політехніка». Секція права та психології: збірник тез доповідей. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2014 р....
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconМетодичні рекомендації та практичні завдання для студентів гуманітарних та економічних спеціальностей
Основи риторики: Методичні рекомендації І практичні завдання для студентів гуманітарних та економічних спеціальностей / Укл.: Куньч...
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconБюлетень нових надходжень за жовтень 015р. Львів 2015 Природа. Природничі науки
Шкільні екскурсії Україною. Львів [Текст] / Ігор Мельник. Київ : Шкільний світ, 2009. 127 с. іл
Львів Видавництво \"Свічадо\" iconЛьвівського національного університету імені Івана Франка; Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика. Львів: Манускрипт-Львів, 2013. 400 с., іл

Львів Видавництво \"Свічадо\" iconМузеї Львова: події, колекції, люди : матеріали науково-практичної конференції, Львів, 30—31 жовтня 2014 року / Львів. іст музей; ред кол.: О. Роман (відп ред.), О. Перелигіна, І. Полянська; відп за вип



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка