Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета



Скачати 306.27 Kb.
Дата конвертації09.03.2018
Розмір306.27 Kb.


Літературний вечір

«Без тебе немає мене»
Мета: Познайомити учнів із цікавими сторінками біографії класиків, кращими зразками інтимної лірики.

Спробувати пояснити через духовний світ та спогади про кохання життєву основу інтимної лірики великих людей.

Розвивати і виховувати красу взаємин, любов до поетичного слова, шанобливе ставлення до інтимних почуттів.

Формувати кращі духовні риси: чистоту, благородство, повагу, вірність, порядність.


Музика: «Сентиментальний вальс» П. Чайковського,

«Романс» Г. Свиридова,

Симфонія №40 Моцарта,

Соната №8 Бетховена, вальс Є. Доги.


Епіграфи до уроку:
Покохайте її,

Ту, що я покохати не зміг.

Поцілуйте її,

Ту, яку я не зміг цілувать.
Є жінки, немов зірки небесні,

Що згоряють, впавши з висоти,

Я ловив їх усмішки улеслі,

Та була у серці тільки ти…
Краса душі, краса любові –

Найвища на землі краса…

Вступне слово вчителя.

Дружба і любов - це найкращі почуття із усіх, які колись довелося пізнати людству.

Любити - означає розуміти кохану людину, берегти, допомагати в усьому.

Пам 'ятаєте?

Вона нікого в світі не мина,

Вона найбільше диво юних днів.

Хто в юності тривожній не кохав,

Хто не складав їй гімнів і пісень!

Перед тобою никнуть злість і лжа,

Любов, як сонце, убиває цвіль.

Чому так виходить, що двоє людей, які помітили, виділили одне одного серед тисяч інших у цьому великому світі, яким хочеться бути поруч, ніяк не втраплять на стежку, що їх об'єднує?

Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Володимир Сосюра – це славні імена в нашій літературі. Ми звикли про них говорити як про борців, протестантів, людей, які боролись за краще життя людства. Але ж вони вміли кохати ніжно, трепетно, віддаючи все до останку коханій людині. Для Франка це була Ольга Рошкевич, для Грабовського – Надія Костянтинівна Сигида для Лесі Українки – велика і всепоглинаюча любов - Сергій Мержинський, для Сосюри – Марія Гаврилівна, для Олександра Довженка – Юлія Солнцева.

У нас в студії літературознавці, які займались вивченням інтимної сторони життя великих людей, то ж їм слово...
Присвячено

Тарасу Григоровичу Шевченку
Лунає класична музика
Читець: Плаче розгублено скрипка

Здалеку десь, з висоти...

І не початку не видно,

І до кінця не дійти...

Хто її струни тривожить

Знову і знов?

Це на печаль не схоже,

Схоже скоріш на любов.



Читець: Вогні горять, музика грає,

Музика плаче, завиває.

Алмазом добрим, дорогим

Сіяють очі молодії.

І всі регочуться, сміються,

І всі танцюють, тільки я,

Неначе заклятий дивлюся

І тишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,

Що без пригоди, мов негода,

Минула молодість моя.

Літературознавець: Оксаночка... Оксана Коваленко...

Перше сильне почуття Тараса Шевченка, згадку про яке він пронесе через

усе своє багатостраждальне життя. Сусідська дівчинка, яку так щиро покохав поет, була занапащена москалями і стала покриткою... А їм так і не судилося стати парою...

Поет: Ми вкупочці колись росли.

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись.

Та вже й не сходились ніколи.



Літературознавець: Далі поетове серце шукало Оксану в інших жінках. Подорожуючи по Україні у 1843 р., він зустрічає своє справжнє, велике кохання. До цього він зовсім не думав про шлюб. А тепер він хоче мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток.

Поет: Поставлю хату і кімнату.

Садок – райочок насаджу,

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті

Та в одині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені.

Веселая присниться мати,

Давнє – колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся, і в малий

Райочок мій спідтиха – тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотній.

Літературознавець: Із спогадів Варвари Рєпніної, яку Шевченко зустрів у Яготині: «Якби я бачила з його боку любов... О... Як багато в нашому житті залежить від отого мало примітного слова «якби». Я, мабуть, би відповіла пристрастю… його єдиною серед усього чоловічого племені – чекала – виглядала. Єдиного, який мав стати моїм. Тільки моїм... Але він поїхав..., бо не міг собі дозволити, колишньому кріпакові, мужицькому синові, покохати княжну».

Поет: Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого, і не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє,

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми - водою розлилось

Колишнеє святеє диво.

Літературознавець: Невдалою була спроба освідчитися молоденькій актрисі Катерині Півуновій. Справа в тому, що Шевченко на той час мав уже далеко не парубоцький вигляд: «постарілий, хворий, змучений цингою, вдягнений у кожух, чоботи, сорочку»... І хоча знайомство з ним для кожного було великою честю, та батьки юної Катерини, яка була до того ж на 28 років молодша за поета, не дали згоди на шлюб. Ні, йому не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його.

Поет: Якби з ким сісти, хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як - небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люди так собі пожнуть

І скажуть: десь його убито,

Сердешного, на чужині...

О горе, горенько мені!



Літературознавець: Сум і відчай минають, з'являється нова надія одружитися зі своєю, з кріпачкою. Зустрівшись у домі поміщиків Карташевських з дівчиною-кріпачкою Ликерою Полусмаковою, він знову довірливо закохується.

Поет: Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста.

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невільники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф.

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде.

Ми не раби його - ми люди!

Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе, дебеле

В хатині тихій і веселій.

Літературознавець: Але пізніше він прозріває. І побачить справжнє єство цієї корисливої жінки, яку перш за все цікавив «гаманець» жениха. Не пощастило йому одружитися, сльозами – водою розлилося «святеє диво».

Поет: Минули літа молодії...

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,



Нема з ким тихо розмовляти,

А ні порадитись. Нема,


Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє...

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку,

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить... Сиди

І нічогісінько не жди!...



Читець: Ти омріював не раз любов

Дорогої, жданої дружини

І її, Тарасе, не знайшов,

Мрію ту проніс до домовини,

Йшла на панщину в гіркій журбі

Снів твоїх дитячих літ - Оксана,

Усміхнувшись на ввесь вік тобі,

І не стихла в серці в тебе рана.


Читець: Покохайте її,

Ту, що я покохати не зміг.

Поцілуйте її,

Ту, яку я не зміг цілувать.


Пам’яті І.Я. Франка
На фоні класичної музики
І. Франко: «Хвилини, в котрих я любив... були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це хвилини найтяжчого болю», – з сумом згадував І.Я. Франко.

Літературознавець: Ольга Рошкевич. Перше кохання. Незагоєна рана життя. Людина, яка пройде через усе стражденне життя Івана Франка. Він любив її. Вона відповідача взаємністю, їхня любов тривала 7 років, 7 літ тяжкої муки, тисячних терпінь і тривог.

І. Франко: Кохана, Олю. Не можу не писати тобі хоч кілька слів. Не знаю, чи дійде мій лист до тебе, та всеодно я все-таки напишу. Люблю тебе, тільки не так як давніше, а у сто раз глибше, щиріше, сердечніше.

Літературознавець: І були сердечні відповіді, сповнені такої глибокої любові.

О. Рошкевич: Милий мій! Та я ж і люблю тебе саме за те, що ти такий... справжній, щирий. Ти просто не знаєш себе. Не знаєш, що ти для мене найкращий, що ти душею своєю, розумом своїм красень. Чи знаєте ви, що чарами своєї душі розбудили в мені такі поривання, що я боюсь, щоб у тихих і сонних покоях Рошкевичів не спалахнула пожежа війни, розпочата мною. Боюсь і знаю, що війни не минути.

Літературознавець: А потім були зустрічі. Побачення. Вони мріяли одружитись. Але не судилося цій хорошій парі бути подружжям і спільно боротися за нове життя. Піп Рошкевич побоявся мати зятем людину «сумнівної» репутації. Але від цієї заборони кохати Франко не перестав.

Навпаки, ще дужче полюбив. У листі до тієї, котру в уяві вже бачив дружиною, подругою життя, він пише:



І. Франко: Ольго, я так люблю Вас. Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл. Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися, сумніваюсь ще в своєму щасті! О будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить Вам аж до нашої смерті.

Літературознавець: Тодішнє суспільство і батько піп розлучити їх. Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У день її шлюбу він тяжко захворів. Франко ствердив життям і творчістю, що генії і любов народжуються не так уже й часто, щоб доповнити одне одного. У сумному настрої він стрімко йшов, не оглядаючись ні на кого, по нічному Львову, з-під опущених повік котились по лиці сльози, а в душі скаржились, ридали рядки:

І. Франко: Я мов безумний лютував,

Мов п 'яний у нестямі,

Хоч чув, що власне серце рвав

Злочинними руками.

Та як минув скажений дур,

Я чувсь брудний, недужий,

А образ твій яснів в душі,

Мов серце верх калюжі.



Літературознавець: Ось чому таким смутком і болем віє від багатьох поезій Франка.

Читець: І ти прощай! Твого ім'я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв'яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»



Читець: Як почуєш вночі край свойого вікна.

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука.

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.


Читець: Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне у тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В життю ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні – пісні.

В життю мене ти знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні

О ні!

Являйся, зіронько, мені хоч в сні!



В житті мені весь вік тужити -

Не жити.


Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті.

Марніє, в'яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного того гріха!
Присвячено Лесі Українці
Літературознавець: Сергій Мержинський. Хто він?

Людина, яку Леся любила віддано, щиро, кохаючи всім серцем. Він був хворий, помирав від сухот, і, не зважаючи ні на що, Леся поїхала до нього.

Чотири стіни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зі смертю. Їй хотілося крикнути, щоб небо почуло, щоб блискавиці ударили, розігнали ці зловорожі хмари.

А вона, забувши про свій власний біль, божеволіючи бід утоми, допомагала йому.



Читець: Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита,




Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, як нам з тобою,

А прийде час розсипатись руїні,

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?


Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?



Літературознавець: Ларису Петрівну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це усвідомлювати, а вперше в житті, мабуть, за свої 30 літ вона так холодно, так байдуже зустрічає весну.

У хвилини, коли хворому було краще, він посміхався вибачливо. Шкода, що він так пізно зустрівся з Лесею! Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердешній. Друг, а не кохана. Бо, коли марив, то згадував її, «Віру», свою, видимо, найпершу любов. В очах бриніли немічні сльози.



Читець: Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!


Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою, чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.



Літературознавець: Чим вона могла тут допомогти?

Як затамувати незагойну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Були б такі ліки - хай навіть добуті з власного серця - вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! «Квіток... більше», - просив Мержинський.

Троянди... троянди...
Звучить класична музика
Л. Українка: Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я згадую інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого тугою щастя, що мучило мене і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... а потім і щастя, і горе, обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, як тепер, я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми до того, хто її жалує.

Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найкращих обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ, нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу жити. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Літературознавець: Тепер немає і мрії. Спогади - ось єдиний рай, з якого нас ніхто не вижене.

А їхні руки все ще єдналися у потиску, вони не прощалися, вони лиш зустрілись, щоб разом піти великим, бурхливим життям.


Читець: Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить - бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»


Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ним ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»


Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знанні, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»


Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі ворожії сновиддя

Я чую голос милого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»


І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»


Пам’яті Павла Грабовського
Літературознавець:

Надія Костянтинівна Сигида.

Вони з Грабовським познайомились на засланні. Велике щире почуття допомагало долати важкі етапні верстви, окрилювало і надихало.

І лягають на папір рядки:

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої, -

Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком –

Навіки долю озарить!



Літературознавець: Так, кохання приходить неждано, навіть тоді, коли ти його і не чекаєш. А буває й у тяжкі тривожні хвилини. Та жорстокі обставини назавжди розлучають Павла Грабовського та Надію Сигиду.
На фоні класичної музики

Уривок з роману М. Сиротюка «Забілілі Сніги».
Сучасник: Уже двічі, вилучивши момент, аби не бачила Надія, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той поміняв місцями його і Надію Сигиду: він піде замість неї на карійську каторгу, а вона хай іде замість нього в Балаганськ на заслання.

Спантеличений прапорщик довго роздивлявся політичного, запідозрюючи його у божевіллі. Але коли впевнився, що той зовсім здоровий, що справді - таки прийшов з отим проханням, то не захотів більше слухати.

Тоді Павло почав просити дозволу піти разом з Сигидою на Кару. Настирливість озлила прапорщика, і він вилаявся:

- Тільки кожен за себе і на своє місце. За вироком. Годі забаганок...

... На світанку конвоїри нагально підняли людей з нагрітих місць, вишикували в одну колону і, викликаючи за списком, розділили на дві групи: одна, що мала йти до Балаганська, - політичні засланці, і друга, що мала йти на річку Кару, - політичні каторжники. Грабовський та Володимир Іванович стали до першої, Надія Сигида - до другої групи.

Павло спершу також став до групи Надії, але цим тільки викликав хижу лють прапорщика та суворий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партії.

Після розподілу люди снідали. Надія підійшла до Павла і Володимира Івановича. Більше говорили, ніж їли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в дорозі та на каторзі...

- Ну от, Павлику, - зітхнула Надія, коли залишилися вдвох, - от він і прийшов той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, ні? Дивилася на нього очима, повними сліз, ніжно, ласкаво.

- Ніколи не забуду, голубко моя, - тихо ворушив засохшими губами Павло, - завжди буду твоїм, навіки. І не тільки другом, а й братом.

- Братом? - запитала, витираючи сльози. А я сестрою.

- А ти сестрою, Надійко, коли захочеш, дорогою, рідною, - гладив худі плечі, цілував золоте марево кіс.

- І не забудеш? - шептала на його грудях, ніби питала юнакове серце.

- Ніколи.

- Так, так, Павлику, ніколи... я знаю... вірю... будеш, братику, пам'ятати мене...

Одірвалася від нього, мить постояла в глибокій задумі, немовби вдивлялась у темно-сіре верхів'я лісу. Потім витягнула з валізки ножиці, вибрала на голові пасмо кіс, одрізана, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролісків, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей і подала:

- Пам’ятай, Павлику.

- Спасибі, сестро, - тільки й устиг сказати, бо вже грізно рокотала конвоїрська команда...

Читець: За народ свій нещасливий,

Повна щирої журби,

Ти ступала на правдивий

Шлях святої боротьби.


Опинились ми в неволі,

Побратались в заперті,

Ти не знала краще долі,

Як лихі конання ті.


І моливсь я нишком богу

В нерозважному страху,

Щоб тебе, мою небогу,

Зло не стріло на шляху!



Літературознавець: Осиротіле поетове серце, передчуваючи довічну розлуку, засумувало, затужило. І цей важкий душевний біль вилився у щирі ліричні рядки:

Поет: Мов ангела, тебе я стрінув

В тюрмі, так доля розлуча:

Мене в один край жереб кинув.

Тебе до другого труча.


Поглянуть раз, послухать мови,

Очей подовше не звести,

І тихо полум’я любови

Самому довіку нести!



Літературознавець: Надії Костянтинівні Сигиді він присвятив цілу низку поетичних творів. Усі вірші ввійшли до першої збірки Грабовського «Пролісок».

Читець: Бувають темні дні розлуки:

Нічого серце не бажа,

А тільки прагне швидше муки,

На краще щастя не зважа:

Чогось турбується, шукає,

Вінця тернового жада,

На себе кари накликає,

За мир боліє та страда.

В той час безсилого жадання

Перед тобою я схилюсь,

Хресту великого страждання

Душі твоєї помолюсь!



Літературознавець: Для Грабовського Надія Сигида була не лише соратницею по боротьбі, однодумцем, а й близькою людиною, яка відкрила своє серце для найпотаємнішого почуття - любові.

Читець: За морем холодним, в далекій чужині,

Де сонця ніколи не видно з тайги,

Де нетрі, болота лихі та пустині

Та скали кремінні, та вічні сніги...

Де тьма та неволя одвіку й довіку,

Де, стогону опріч, нічого не чуть,

Де гине надія, де муки без ліку,

Де сльози невільницькі тільки течуть...


Де люди на себе кайдани гартують,

Де рідного брата запеклі брати

Що божу годину на пласі катують...

Там, сестронько люба, конаєш і ти.


Не падай до туги, красуйся, мій квіте!

Велике та славне страждання твоє...

Шлях терну на крові любов’ю освіте, -

Неволя живої душі не уб'є.


Пом'януть твій образ бездольці закуті,

Стомленим від долі про тебе звістять!

Міць викличуть муки твої незабуті,

Перлинами сльози колись заблистять.



Літературознавець: Чарівний образ Надії Сигиди Павло Грабовський проніс крізь усе життя.

Одружився він лише незадовго до смерті. Помираючи, заповідав покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида.



Читець: Прокидаюсь усе та цвіло навкруги;

Синій пролісок вився з-під снігу;

Розлилася вода, пойняла береги,

З гуком шумним проносило кригу.


Із далеких країн повернулись пташки,

Задзвеніли в пахучому гаю;

Скоро в зелень рясну уберуться садки,

Не пізнати розкішного краю.


Тільки серце моє вкрила туга німа,

Не втішала квітуча природа;

Тільки в серці, як перш, панувала зима.

Не проходила хмура негода.


Нерозважна журба по утраті весни

Ясно глянуть мені не давала...

А з північних снігів, з гуртової труни

Закатована тінь уставала.


Сину Зачарованої Десни

О.П. Довженку
Літературознавець: А інколи любов приходить, коли її найменше чекаєш.
Олександр Довженко і Юлія Солнцева.
Вони зустрілися на злеті Довженкової слави, коли він був далеко вже не юнаком і мав сім'ю. Знайомий багатьом любовний трикутник... як жити далі, адже хтось неодмінно мусить піти.

Читець: У серцях ми кохання несем –

Я - до тебе: до іншої - ми.

Ми обоє палаєм вогнем:

Я твоїм, а іншої - ти.


О пекучих бажань буревій!
Я - за словом твоїм, ти - її,
У солодкому мареві мрій

Я плекаю тебе, ти її.


І ніяких шляхів не знайти,
Хай нас лихо не поглина.
Вічно будеш зі мною ти,
Вічно буде з тобою вона.

Літературознавець: На робочому столі розкішний букет білих троянд. Улюблені квіти Олександра Петровича. На видному місці - складений учетверо аркуш паперу. Метнувся до нього, схопив, розгорнув... і наче з туману випливли слова...
На фоні класичної музики

Лист

Варвара Довженко:

«Дорогий, рідний, коханий мій!

Я прощаюсь з тобою! Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво, ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг в житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому - стомлений, вкрай виснажений - маєш спочити душею...

Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо... я житиму до останнього подиху з тобою в серці твоєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного.

Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболілого серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі і біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням.

А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

Прощай. Хай іде до тебе добро і щастя Землі, і з Неба, з Води. Твоя навіки Варвара Довженко».

Літературознавець: Поступитися заради щастя з іншою. На таке здатна тільки любляча, жертвенна натура. Пригадуєте у Пушкіна:

«Я вас любил так искренне, так нежно, так дай вам Бог любимой быть другим», так і Варвара Довженко настільки кохала і бажала щастя Олександру Петровичу, що благословила його на любов з іншою, хоча сама після цього любить не перестала...



Читець: Я тебе любить не перестану,

Хоч усі слова із губ згони,

Десь далеко в відблисках туману

Тануть перші пасма сивини...

Я тебе любить не перестану

Ось, по суті, й вся моя вина,

Бо любов і перша, і остання,

Якщо справжня, то вона одна.


Володимир Миколайович і

Марія Гаврилівна Сосюри
Звучить класична музика
Літературознавець: Їхнє кохання, велике й одухотворене, зазнало нелегких випробувань. Тривала розлука без надії зустрітися в майбутньому не зломила їхньої любові. Через усе життя, через горе й страждання, не розхлюпавши, не забруднивши, пронесли вони чисте й святе в своїх душах.

Листи коханій жінці, десятки невеликих аркушів. Час торкнув їх жовтизною. Та живий трепет живого почуття примушує відступити час. Ніжні, дитинно розгублені, урочисті й клятвенні - юні, зовсім юні слова юної душі.



В. Сосюра: «Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне... моє життя, коли тебе нема зі мною, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе - немає мене. Так я люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль - мій біль, твої сльози - мої сльози, твоя радість - моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені…

Моє серце б’ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити як щасливо сяють сині озера твоїх очей...

Душа моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки, як голі дерева, як торішнє листя під снігом... для мене всі пісні інших поетів про любов звучать як пісні про тебе, і з ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою».

Літературознавець: Ці рядки писав не юнак, їх писав уже відомий український поет Володимир Сосюра своїй дружині Марії на тридцять третьому році спільного життя. Володимиру Миколайовичу виповнилося 66, Марії Гаврилівні - 54 роки.

Прости, поете, що без твого дозволу насмілились підступитися до чистої криниці твоєї душі. Нам так важливо вірити, що від спалаху любові - не попіл, а зоря - на все життя.



В. Сосюра: «Тужу за тобою, моє сонце! Навіщо вигадувати, що мені тобі писати нецікаво, оскільки ти - моя дружина. Адже я люблю тебе, а любимій завжди писати цікаво, тому що говориш зі своїм серцем. Ти ж знаєш це. Мені дорогі всі твої переживання, погляд, жести, голос. І весь час здається, що поруч ти. Мені дорогі твої радощі і гіркі твої переживання. Мені так близькі твої турботи».

Літературознавець: Але зачасту життя ставить великі випробування для любові. На долю поета і його дружини випало їх багато, через які вони пройшли з честю, не ставлячи під сумнів гідність кожного з них. П'ять Сталінських таборів - така страшна ціна, яку треба було заплатити за любов до свого поета Марії Гаврилівні.

Читець: Серце моє, наче рана

В сяйві розбитому мрій...

Де ти, голівка кохана?

Вогнику мій золотий.

Що там, о що там з тобою

Там у в'язничній тиші?..

Кроками, в клацанні зброї

Гупають товариші.

Так. Ми з тобою нарізно.

Чую крізь грати твій крик...



Літературознавець: До шостого табору Марія не потрапила. На пересильному пункті оголосили, що вона вільна. А в серці сумніви: чи захоче любити змучену, зранену, постарілу її ніжний поет? І тому повернулась у Київ не до свого дому, звідки вийшла в останній раз, а до матері і сестри Сіми. Сіма подзвонила до хатньої робітниці Сосюр й просина передати сину, що його мати вже повернулася. І невдовзі Володимир - старший, її поет, обціловував зношений арештантський одяг і плакав, і ніс її легеньку, як пір’їну, на руках по вулицях до самого дому.

Читець: Ти вернулась, нарешті вернулась,

Мов життя усміхнулось мені.

І душа для любові проснулась,

Як до сонця земля навесні.


Розгорнулись сувої туману

І розвіялась ночі імла.

Скільки мук ти зазнана, кохана,

Скільки сліз ти у тьмі пролила!..


Ними я свою душу тривожу.

Серце в грудях так стомлено б'є,

І дивиться без сліз я не можу

На печальне обличчя твоє.


Але вірю я в щастя безкрає,

Вірю в щастя моє золоте,

Знову зірка моя засіяє,

Знов троянда моя розцвіте.


Коли можна од горя проснуться,

Значить можна радіти і знов.

Знов пісні мої з серця поллються

Про мою неповторну любов.



Літературознавець: Вони щасливо прожили разом ще десять років і два місяці. Вони більше не розлучалися. Їх розлучала лише хвороба одного з них і необхідність лікуватися. І якщо не могли бачитися хоч один день, листувалися.

Літературознавець: «В мої роки я, як юнак, люблю тебе... мої серце заледеніло без тебе, і смислу нема в житті без тебе. Ти все навколо мене і в мені зігріваєш, як весняний теплий вітер. Дивно і не дивно, що пишу тобі, як молодій дівчині. Але в моїх закоханих очах ти завжди будеш молодою. У мене так багато для тебе слів - алмазів, слів - квітів. Мені хочеться засипати ними тебе, зацілувати ними тебе, щоб ти вічно жила в моїх піснях, щоб люди брали приклад з нашої любові».

Літературознавець: Від того дня як поет написав дев’ятнадцятирічній Марії:

Якби зібрать красунь усіх віків,

Повз мене хай ідуть вони без краю,

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів, -

сила поетового почуття не змінилася. Протягом усього життя Марія була для поета жіночим ідеалом, всепоглинаючою любов'ю і незмінною Музою, незмінною, і лише їй одній всі найкращі поетові посвяти.



Читець: Я так тебе люблю, що стримати не в силі

захоплених пісень, що ллються через край...

Співати буду я про тебе і в могилі,

коханий друже мій, душі моєї май!


Коли заглянеш ти на цвинтар у печалі,

Де буду спати я у глибині важкій,

І зашумлять листки, і засиніють далі

У ніжнім дзвоні птиць, - то буде голос мій...


В диханні леготу запахнуть дужче квіти,

І зорі в вишині спахнуть морями мрій, -

То буде без кінця ридати і радіти

У шелесті трави примарний голос мій...


Я так тебе люблю! Пройдуть мільйони років,

І навіть і тоді, у травах і квітках,

Сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

Як промінь зір, що зник давно вне їхній прах...


Летітиме земля все так же між світами

В холодну вишину, як лине вічний час,

І кучері твої безплотними вустами

Я буду цілувать, хоч і не буде нас.



Читець: Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.


Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

І ось так вже в полі будуть двоє йти,

Але нас не буде. Може, ми квітками,

Може, васильками станем - я і ти.


Так же буде поле, як тепер, синіти,

І хмарки летіти в невідомий час,

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.



Учитель: А закінчити я хочу прикладами з світової літератури.

Коли Петрарка зустрів Лауру в одній із авіньйонських церков, йому було 23, їй - 20 років. Вона була дружиною, він - молодим вченим і поетом. А потім була пам'ять, вірність. На 42 річницю після 1-шої зустрічі Петрарка, уже стара людина, знайшов перший сонет, який йому не подобався, і написав нові рядки:

«В год 1327, в апреле, в первый час шестого дня, вошел я в лабиринт, где нет исхода». Через 5 років він помер з пером у руці, але незадовго до цього написав: «Уже ни о чем не помышляю я, кроме нее». А Лаура померла, коли їй було за 40. У той час жінки помирали рано. Петрарка бачив її незадовго до смерті постарілу. Але любив її ще більше.

«Четыре года назад вы казались мне прекрасной. Ныне я нахожу вас еще прекраснее такова волшебная сила верности - добродетельной, наиболее требовательной и редкой», - писав Дідро Софі Волан.

На протязі 30 років він написав їй 553 листи.

Крім листів, з якою не міг з'єднатися, він писав філософські твори, комедії, романи і статті в «Енциклопедію», яка стала великим досягненням людської думки всієї Європи. І будь-який лист, що посилав, їй здавався найпершим.

Вірність Тристана і Ізольди, Ромео і Джульєти , Петрарки і Лаури, Данте і Беатрічче. В усі часи - це багатюще почуття, вершина духовності.

Герой повісті в листах «Удар молнии» пише:

«Есть ли красивее Вас? Сколько угодно. Умнее? Сколько угодно. Добрее, порядочнее, трудолюбивее, аккуратнее, тактичнее, вежливее... Правильно. И тут же вся эта правильность идет к черту. Для меня Вы умнее, красивее, добрее, правдивее, лучше всех.

Во всех других эти качества для меня, по сути, мертвы; в Вас они живы, они живут и во мне, заставляют и меня стремиться бить таким.

... Что у меня есть - Ваше, для Вас, во имя Вас. Потому что Вы - жизнь, любовь, вселенная».

Любов, вірність торжествує над часом.



Р. Гамзатов:

- Радость, помедли, куда ты летиш?

- В сердце, которое любит!

- Юность, куда ты вернуться спешиш?

- В сердце, которое любит!

- Сила и смелость, куда вы, куда?

- В сердце, которое любит!

- А вы-то куда, печаль и беда?

- В сердце, которое любит.
Є жінки, немов зірки небесні,

Що згоряють, впавши з висоти,

Я ловив їх усмішки улеслі,

Та була у серці тільки ти…


То ж нехай кожен з вас знайде свою зірку, яка стане єдиною і найяскравішою та буде світити вам всюди і звідусіль. Хай вона ніколи не згасне і не зайде за хмари…




Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconУрок цікавим? З досвіду роботи вчителя української мови та літератури Тофан А. В
На запитання: «Без чого немає школи?» відповідають по-різному: без директора, без вчителів, без учнів. На моє переконання, найбільш...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconСценарій випускного вечора "В гостях у казки"
Вед Добрий вечір, дорогі наші діти, учителі, батьки, гості. Сьогодні ми зібрались з нагоди особливого свята, якого немає в жодному...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconОрієнтовний план грінченківського тижня у школі № День тижня Захід
Шкільний літературний вечір «Борис Грінченко — педагог, письменник, науковець»
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconГолос ведучої Ну от І все. Уже перегорнули Підручників останні сторінки
Ведучий Добрий вечір, дорогі наші гості, вчителі, батьки, знайомі, друзі! Подія, яка зібрала нас всіх, це особливе свято, свято,...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconПроект на тему: Книга, без якої я не уявляю свого життя Вишневе 2014 Зміст
Проект на тему: «Книга, без якої я не уявляю свого життя Вишневе 2014 Зміст: ① мета, очікуаний результат проекту; ② коротка біографія...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconСценарій літературного вечора до 80-річчя
Сьогодні літературний вечір присвячений 80-річчю від дня народження відомої української поетеси, громадського діяча І просто сильної,...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconЛітературний процес 40-50 рр. ХХ століття
Що мав на увазі Д. Яворницький, коли казав: "У вас вона на вістрі шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилі"!
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconЄвген Пашковський
«облиш, бро­дя­го, фу, як звіром несе»; того вечора, вкотре покидаючи сві­то­носну височину, зрозу­мів, що мірою життя є міра любові,...
Літературний вечір «Без тебе немає мене» Мета iconВисокий шлях Миколи Лукаша
Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури І, отже, історії української нації. Тож українська...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка