Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета



Скачати 158,17 Kb.
Дата конвертації09.09.2017
Розмір158,17 Kb.

Літературно-музичний вечір “Син свого часу”

О.П.Довженко


   Мета. Відродження національної духовності народу України на прикладі життя видатного українського кінорежисера і письменника О.П. Довженка. Виховання любові до рідної землі, матері-Батьківщини.
   У глибині сцени – екран. Хор за лаштунками тихо виконує пісню “Зачарована Десна”.
   На передньому плані студент читає:
   “Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї привітної хатини, я посилаю їм далеке минуле своє благословення”.
   На екрані пропливають чудові деснянські краєвиди.
   Читець
   Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно...
   Знов серце запрагло в обійми твої...
   Читець
   ...І стояв чоловік з побілілим волоссям,
   Та крутий і незламний – як мур;
   І стояв чоловік, мов дитина, дорослий,
   І Десна усміхалась йому.
    Ведучий
   Хор виконує пісню “Зачарована Десна”.
   (сл. П. Воронька, муз. І. Шамо)

Зачарована Десна

Розшумілися луги
Рясними калинами,
І верби старі
В задумливих снах,
Де ходили з тобою
Крутими стежинами,
Рідним маревом хвиль
Чарувала нас тиха Десна.
Вечір кликав дівчат
Далекими зорями,
З долин і дібров
Пливла сивина,

І співала про щастя


Ночами прозорими
Світла юність моя –
Зачарована тиха Десна.
Промайнули літа
Вітрами суворими,
Вогнями калин
Як мрія ясна,
Та співає про щастя
Заквітчана зорями,
Мов дівчина-краса,
Зачарована тиха Десна.


    Ведучий



Вірш “Пролог” Андрія Малишка.

    Пролог


   Хлопчику русявенький, задеснянський кореню,
   За тобою птиці плинуть в молодім прискоренню.
   Очі твої світяться молодими снагами,
   Руки твої зводяться, сповнені відвагами.
   Чолик тобі криється мудрістю і м'ятами,
   Над живими в вічності і над розіп'ятими,
   Не зберуся думкою, не віддам прикметою,
   А зірниця сосницька світить над планетою.

    Ведучий



Вірш “Радість” Андрія Малишка.

    Радість


   Твого б вділити оптимізму
   Через прозоро-синю грань,
   Через людську звичайну призму
   Страждань, шукань і виглядань.
   Той день приходить добрим літом,
   Сьогодні дух його живий,
   То йде Сашко з своїм привітом,
   То йде Петрович гожим літом,
   То йде Довженко віковий !

    Читець


   Низький уклін Чернігівській землі
   І Сосниці над тихою Десною,
   Він тут, з душею мрійною, ясною,
   Родивсь і ріс у цім простім селі.

    Ведучий



Вірш “Надія” Андрія Малишка.

Надія

Отут, де ти хотів садить сади,
На моріжку собі поставить хату,
Тепер стоїть висока водокачка
Письменницького висілка. Тепер
Все так шумлять у небо жовті сосни,
Зозуля дні щасливі знов кує,
Кричать вночі з пластмаси телефони,
Автомашини крають сивий брук –
Прославлених і просто одиноких,
Орденоносних і медаленосних
І просто роботяг на все життя.
А ми збирались тут удвох прожить,
Кепкуючи з нещастя. Щоб зелена,
І золота, й рожева, й світанкова

 

Над нами в воду падала зоря,
Немов надія наша. Все минуло.
Твого життя я не верну назад,
І лиш одна сторука тиха вишня,
Тобою саджена усе росте.
Усе цвіте і спіє на осані,
Все жде, що ти повернешся сюди,
Господар мудрий, сядеш біля столу,
Вона подасть свої плоди червоні
Тобі на радість і на тиху втіху.
Посидить із Шевченком за столом,
І Україна двоє крил своїх
Обпалених підійме понад вами.
 

    Ведучий


    Хор виконує пісню “Сину, качки летять”

Сину, качки летять
(сл. М. Ткача, муз. О Білаша).


На світанку сина сповивала мати
В час, коли про долю зорі лебедять:

“Глянь, моя дитино,


Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять”.

На світанку тихо нашептала мати :


“Під чумацьким шляхом чумаченьки сплять”.

“Встань, моя дитино,


Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять”.

  

На світанку сина буде наслухати,
Коли в небі синім крила зашумлять.

“Прилітай, дитино,


Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять”.

На світанку, сину, тяжко не діждати,


А ще важче в ночі очі видивлять.

“Не блукай, дитино,


Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять”.

    Читець


   Він тут ходив на зорі світанкові,
   Вдихав життя, духмяний запах трав,
   Тут щирим серцем, сповненим любові,
   Він чари мови рідної вбирав.

    Ведучий



Вірш “Любив ти землю”
Андрія Малишка.


Любив ти землю,
теплу і рясну,
У яблуках багряноспілих, з літа
Налитих медом сонця.
Ще любив
Стрункі дощі і сизуваті крила
Осінніх нив із рунню молодою,
Покільченою, пружною, в соку,
Як власне серце.
Ще ж таки любив

   

Снігів замети, білі та горбаті,
І поморозі куті візерунки
На зеленуватій руті.
Й вітру свист,
Мов клич суремний в ночі й заметілі.
Твоя земля! Щедрота і турбота
Людської ниви, де ти сам стояв,
Мов колос велетенський у зерні,
Налитому і стиглому на диво,
Не боячись ні хвищі, ні зими.

    Ведучий


   У виконанні студентів звучить пісня “Довженкова стежина”.

Довженкова стежина
(сл. І.Бердника, муз. Е. Ляшенка).

Стежина в'ється в лузі над Десною,
По ній колись малий Сашко ходив.
Вчарований з дитячих літ красою,
На все життя він край свій полюбив.
Тепло стежини відчуваю й квітку,
З Довженком розмовляю кожну мить.

   

Він шанувать навчив і мову рідну,
І стиглий колос, і ясну блакить.
Стежина в'ється в лузі над Десною,
По ній колись малий Сашко ходив.
Гаряче серце, сповнене любов'ю,
На все життя він людям залишив.

   Читець


   “Я люблю своїх людей... І чим більше почуваю в своїм серці любові чистої до них, тим дорожчими вони здаються, тим більше щастя, радості і світлого покою набирається і повниться моя душа до них. І я щасливий”, – так говорив О. Довженко.
    Ведучий
   Вірш “Де зорі падають” Андрія Малишка.

Де зорі падають в землю і сонце снує мережі,
Стоять осокори, як люди на золотім узбережжі.
Їх посадив Довженко колись, півстоліття тому,
Дівчатонькам на прохолоду, на тінь біля отчого дому.
Їх блокували мінами, їх окопали окопами,
Вони ж летіли пушинками над Африками і Європами,

   

Робили з них перекладини на шибеницях по полю,
Вони ж стояли – Довженкові – за нашу народну волю.
Тепер шумлять осокори, віщують нову зарічність,
Їх не чіпайте сокирами, їх не рубайте сокирами,
Немов Довженкову вічність.
 

   Ведучий


   Пісня “Не згорає зоря, не згаса”.

Не згорає зоря, не згаса
(сл. Д.Павличка, муз. І.Сльоти).

Як вертав я додому в село,
Де дитинство моє одцвіло,
Понад ниви мої і ліси
Промайнула зоря навскоси.
Промайнула зоря,
Промайнула зоря,
Промайнула зоря навскоси.
Чом у ріднім краю, як ніде,
Навіть зірка у нього впаде –
Мов з долонь материнських зліта
Щастя-долі зоря золота.
Щастя-долі зоря,
Щастя-долі зоря,
Щастя-долі зоря золота.

   

То не рання зоря молода –
Рідна мати мене вигляда,
Де садами над світом зрина
Яснозора моя сторона.
Яснозора моя,
Яснозора моя,
Яснозора моя сторона.
Доки ниву свою доорю,
Буду в серці носити зорю.
Тут життя мого чиста роса –
Не згорає зоря, не згаса.
Не згорає зоря,
Не згорає зоря,
Не згорає зоря, не згаса.

   Читець


   Яскравим автобіографічним твором О.П. Довженка є повість “Зачарована Десна” – твір про дитячі та юнацькі роки Сашка, про його сім'ю.
    Ведучий
   Послухайте уривок з повісті “Зачарована Десна”.

    Морква


   Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь.
   Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну – мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім несолодка. Я за другу – ще тонша. Третю – тонка. А моркви захотілося, аж тремчу весь! Оглянувся – що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати смачного.
   Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я – бігом. А вона – зирк, та за мною. А тоді – куди його тікати? – повалив соняшника одного, другого.
   – Куди ти, бодай тобі ноги повсихали! Я в тютюн. “Побіжу, – думаю, – в малину, та рачки попід тютюном”. Пірат за мною.
   – Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морквочка зів'яла від твоїх каторжних рук!
   Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі – свиней, курей, поросят, щоб не скугикали. Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні.
   Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видючі й гострі, що сховатися од неї не могло ніщо в світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею.
   – Мати божа, царице небесна, – гукала баба в саме небо, – голубонька моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морквочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарай його своєю десницею, щоб не їв він тієї морквочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила...
   Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж тарохтіла вся од хрестів.
   Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.
    Читець
   Довженко-воїн... Найбільше в ті буремні дні Довженко писав про страждання і героїзм народу, запалював серце людей до боротьби, до благородної помсти.
    Ведучий
   Прослухайте уривок з новели “Мати” О.Довженка.

    Мати


   Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає? Хто це стогне, біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
   Це Василь з автоматом і бомбами. Марії Стоянихи син. Хто мертвий висить коло хати під небом? Оце його мати.
   – Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбивав їх, мамо, коло двох сотен... Де ви?
   – Мамо, матінка моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чому не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
   Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір – нема двору. У сад – нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
   Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала.
   Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилась на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула та в хату:
   – Діточки! Йдуть! Німці на порозі.
   – Що за люди?
   – Сини мої.
   – Брешеш!
   – Не брешу, клянуся!
   – Обшукати хату!
   – Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!
   – Гальт! Ваша мати?
   – Мати, – сказав Рябов.
   – Брешеш, комісаре! – та за зброю.
   Стала мати перед дітьми, обох затулила.
   – Не дам! Бийте мене... Не дам людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати, – заплакала Стояниха.
   – Нащо ж ти ховала?
   – Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо, страшнішого од вас!
   Через дві години зігнали німці на майдан усе село, на очну ставку.
   – Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте ? – билася Стояниха, мов чайка об дорогу.
   – Кажіть же, що мої! Чого ви мовчите? Чи ж жалько їх признати? Людоньки!.. – благала мати німців і людей.
   Люди плакали й признали, навіть староста і поліцаї не посміли сказати “ні”.
   Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.
   – Палажко, скажи – сини, бо прокляну на цьому і тому світі, – шептала Марія Стояниха.
   – Бог тебе спитає, Палазю... Палажка мовчала.
   – Фрау Палажка, єсть ето сини ? – спитав її комендант.
   Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо. Комендант почервонів. Товста його шия почала набрякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.
   – Ну?
   – Сини, – сказала Палажка й потупила очі. Тут він ударив її з усієї сили і в праву, і в ліву щоку. Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути. А він раптом до льотчиків:
   – Ваше прізвище ?
   – Ой! – застогнала Стояниха, немов її хто ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.
   Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Рябов і Пшеницін:
   – Прощайте, мамо! Спасибі! З вами вмирати не страшно!
   Зчинилась стрілянина.
   Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату й підвели до груші. Попливла перед очима груша.
   – Не вішайте, не сраміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки стара жінка. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю. Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
   – Не трогайте, нелюди! Не приторкайтесь до моєї шиї...
   Сама наділа.
   – Діти... – та одділилась од землі.
    Ведучий
   Виконується пісня “Стоять край дороги тополі”

Стоять край дороги тополі”


(сл. М.Бокая, муз. І.Сльоти).

Стоять край дороги тополі,
Із вітром розмову ведуть.
Ключі журавлині, мов долі,
Над нами у далеч пливуть.
І падає листя журливе,
Курли-курли, курли-курли.
Коли ж ви повернетесь, милі?
Коли? Коли?
Накидала осінь у коси
Тополям струнким сивини.

   

А матері наші ще й досі
Чекають коханих з війни.
І падає листя журливе,
Курли-курли, курли-курли.
Коли ж ви повернетесь, милі?
Коли? Коли?
Могили, як свідки у полі,
Ключі журавлині летять.
Стоять матерями тополі,
По всій Україні стоять.

   Читець


   Кінчилася світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню силу ми перемогли.
   Будь вона проклята!
   Кращим твором про партизан, патріотизм і героїзм нашого народу в роки війни є “Повість полум'яних літ”.
    Ведучий
   Дивіться уривок з кіноповісті О.Довженка “Повість полум'яних літ”.

    Повість полум'яних літ


   
   – Підсудний Іван Орлюк, у вас під час арешту знайшли серед речей оце. Що це? – запитав військовий юрист Величко, слухаючи зізнання підсудного у військовому трибуналі.
   Підсудний важко зітхнув і почервонів.
   – Відповідайте, що це?
   – Земля... – сказав підсудний і опустив очі.
   – Яка?
   – Українська.
   – Так. Ви були комсомольцем?
   – Атож. Я і є комсомолець.
   – Припустимо. А нащо це? – військовий юрист розгорнув на столі маленький вузлик з землею.
   – Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа.
   – Ну?
   – Ну, то я тоді відійшов набік, став на коліна й сказав:
   – Прощай, Україно!
   – Ще що ви сказали?
   – Більш нічого. Зараз пригадаю... Здається все.
   – Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.
   – Так! – Раптом стрепенувся Орлюк і посміхнувся самими тільки губами, в очах застигло страждання.
   – Отож я й кажу, що в косовицю ми ходили круг стріжків по насінню. Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись: в горщиках, в вузликах, на жердаках у сінях, в повітці попід стріхою, в сипанках, в мішках та мішечках.
   – Доволі.
   – Але це дуже важливо. Я зараз поясню...
   – Ви краще зразу розкажіть про свій злочин, – сказав другий, військовий юрист.
   – Як ви вбили двох своїх товаришів?... Які, мабуть, виросли серед насіння, – додав Величко.
   – Так я ж їм казав, не можна ж, кажу, так підло міркувати. Я так подумав, власне.
   – Що саме?
   – Ну, от про те, що вони казали.
   – Але ж ви не мали права їх розстрілювати?
   – Не мав.
   – Отже, ви визнаєте себе винним?
   – Ні... Я ж вам поясню... Я що кажу! Я...
   – Відповідайте на запитання точно! Ви вбили...
   – Я їх розстріляв! Перед розстрілом я спитав дозволу...
   – У кого...
   – У капітана Кравчини.
   – Капітан Кравчина не мав права дозволу.
   – Він і не дозволив. Вибухнула міна, і він упав поранений.
   – Далі.
   – Тоді я сам уже розстріляв.
   – Вас на це ніхто не уповноважував. Чому ви не визнаєте себе винним у вбивстві двох товаришів?
   – У мене серце скажене.
   – Відповідайте: так чи ні.
   – Скажу.
   – Кажіть.
   – Це сталося так. Після тривалих кровопролитних битв військо відходило згідно із стратегічним планом командування.
   – Прощай, Україно!.. – сказав я, зупинившись на захід туди, де жевріли заграви.
   – Прощай... Присягаємось, де б ми не були, доки ми живі, житимеш і ти! І ніколи не загниєш, дорога наша земле – Батьківщина, поки тримає зброю хоч одна пара рук! Ніколи! Візьмімо, товариші, по жмені землі... – звернувся я до товаришів. І раптом пролунало: – Відходимо! І тут я помітив, що двоє з моїх товаришів кинули землю і збираються тікати.
   – Потім?
   – Потім я подумав, що або я розстріляю цих гадів, або клятві моїй гріш ціна і додому я не повернусь. Потім, другої вже ночі, коли фашисти прорвались, я бачу – вони в сіно. Тоді я за автомат, – стій, кажу, боягузи і зрадники Вітчизни!!!
   – Любий мій, як захисник Батьківщини і як суддя, прошу вас як слід зрозуміти те, що я казатиму: коли б ви були моїм єдиним сином, все одно підете...
   – В штрафну роту! Хоч три дні поб'юсь! Будь ласка.
   – Три дні. А далі хоч і смерть?
   – Будь ласка!
   Читець
   
   Срібноголовий велетню думок,
   Думок і фільмів з дивного мовчання,
   Де кожен кадр, де кожен жест і крок
   Як українська пісня величальна.
    Ведучий
   Послухайте пісню “Рідна мова”.

Рідна мова
(сл. В.Шурапова, муз. К.Шатенка).

За рід наш, що маємо ми,
Спокою не маєм усі,
Та щось зупиняє і серце стискає       2 р.
У рідній стороні.
Де б ти не був, у свій рідний край,
Хоть би на мить повертай,
Мову свою не забувай,
Рід свій шануй, пам'ятай.
Хто вік свій прожив, де родивсь,
Йому до землі поклонись,      2р.
Він край той плекає,
Тобі зберігає, що ти лишив.

  

Де б ти не був, у свій рідний край,
Хоть би на мить повертай,
Мову свою не забувай,
Рід свій шануй, пам'ятай.
Не можемо бути усі
В батьківськім краю назавжди,
Та душу зігріти, а може й схилити,       2 р.
Ти в край цей приходь.
Де б ти не був, у свій рідний край,
Хоть би на мить повертай,
Мову свою не забувай,
Рід свій шануй, пам'ятай.

    Читець


   Творові “Поема про море” О.П. Довженко віддав два роки напруженої праці. Він не раз приїздив до Каховки, вникав в усі справи будівництва... Це поема про людяність, про людську душу в усіх суперечностях, про благородство і труд, який оновлює світ.
    Ведучий
   Дивіться уривок з “Поеми про море”.

    Поема про море


   
   – Ти чуєш? Птиці кричать...
   – Де?
   – Коло хати... Ось знову... Ану вийди.
   У маленькім садочку – шестеро диких гусей. Від голоду і холоду – наче вони вибилися з сил і, напівзамерзлі, попадали з неба в мокрий сніг. Коли Кравчина почав їх підбирати, вони вже навіть не пручались.
   Радість у хаті. Діти прокинулись. Заглядають під піч.
   – Це гуси, тату?
   – Гуси.
   – Дикі?
   – Ой! Дикі гуси! Ох! І високо летять над хатою!..
   – Ми можемо їх зараз зарізати, батьку? От смачно буде!..
   – Кого зарізати? Я тебе заріжу, лобуряка!
    Через кілька днів Марія теж побажала гусячого м'яса і трошки приватної торгівлі, тому що вже нічим стало їх годувати.
   – А вони зараз здорові які, дивись, та жирні!
   – А тобі не соромно, жінко? Чим торгувати? Упавшими птицями!
   – Кравчина обурився.
   – Ну і що. Гуси наші тепер. Нам дістались.
   – Хто тобі сказав? Адже ж це не полювання. Це стихійний випадок!
   – Це наше щастя.
   – Яке! Це їх біда. Ми ж люди!
   – Я хочу гусятини, тату!
   – Не буде гусятини!
   – Ні, буде! Я їх годувала!
   – А я сказав, не буде! Чула?
   – Он як? Ну дякую. Я тобі ніколи не забуду цих гусей! До самої смерті!
   – Я хочу ніжку з’їсти...
   – Що? Яку ніжку?
   – Гусячу. Ніжку або крильце... тату!
   – Не можна крилець їсти. На крильцях літають.
   – Мм! Комедіант. Літають! Крильця пожалів для рідних дітей!
   – Замовкни!
   – А я їх годувала два тижні, щоб вони повиздихали, щоб їх холера забрала!!!
   – Дітей посоромся!
   – Тату!
   – Я тобі дам крильце, мерзотнику! Я тобі покажу!
   – Не чіпай дітей!
   – Дай мені спокій!
   – Ні, ти дай мені спокій!
   – Дай мені спокій! Дайте всі мені спокій! Всі! Ви загубили моє життя.
   – Хто? Я загубила своє життя?... Ти мені загубив... Ти ніколи нічогісінько не вмів добути для сім'ї! В тебе випливає з рук...
   – Помовч!
   – Ага!
   – Помовч, або я тебе вб'ю! Перестаньте кричать! Тільки й чую: “Їсти! Їсти!” Чорти б вас побрали!
   Яких непотрібних слів наговорили вони!... Як непристойно і безжалісно ображають вони одне одного.
   Розсердившись на жінку, Кравчина випустив гусей.
   – Який ти прекрасний! Як я жалію тебе! Як дорога мені твоя сила і свобода, Іване. Чи є ще хто на світі, щедріший на працю і на бездонну глибину віддачі? Ні... Скільки ж ти віддав...
    Читець
   Дивись, вдивляйся в Довженка очі
   І злами віку на чолі,
   Де пролягли думки пророчі
   Карбами духу і землі.
   Ведучий
   Вірш “Пробачення” Андрія Малишка.

Пробачення


Пробач, як в осінь погожу
Не ніч виписую й сльоту,
А світлим словом потривожу
Твого безсмертя висоту.

І на роздолищах туманів


Я покладу рядки ясні
Про зачарованих Іванів
На зачарованій Десні.

Бо є для нас велика хата,


Твоїх думок співуча мідь,
Бо є розплата і оплата –
Співцеві в бронзі продзвенить.

    Ведучий


   Пропонуємо вашій увазі уривок з твору “Поема про море” О. Довженка.
    Секретарка
   – Ви до виконроба?
    Зарудний
   – Так.
    Секретарка
   – Посидьте, у нього нарада.
    Зарудний
   – Ніколи мені сидіти. Хочу побачити його зараз!
    Голик
   – В чому справа? Що це?
    Зарудний
   – Зараз станеться вбивство.
    Катерина
   – Батьку! Благаю! Що ви робите, спиніться!
    Голик
   – Алло! Алло!
    (Зарудний б'є батогом по проводу, трубка падає).
    Зарудний
   – Приготуйся до смерті!
    Секретарка
   – Що ви робите? Товариші!
    Катерина
   – Батьку, я люблю його!
    Зарудний
   – Ні!
    Катерина
   – Клянусь!
    Зарудний
   – Це не любов...
    Катерина
   – Благаю...Тату!
    Зарудний
   – Це страждання. Це страждання, дитино моя, й страх, і сором вже, не більше.
    Катерина
   – Тату, пожалійте!
    Зарудний
   – Він кинув тебе, обдурив. Зневажив твою красу і насміявся над твоєю любов'ю...
    Голик
   – Одну хвилину! (Вражений). Чекайте... припустимо, я дійсно... Але чи ж я винний, що в мене... Що я їх усіх...
    Зарудний
   – Що ти їх? Га – а? Що, кажи?!
    Голик
   – Хіба за це?.. Це ж зараз не проблема... Це драма мого росту! Адже я росту! І якщо в силу цього я вимушений їх міняти, я роблю це завжди по висхідній лінії, клянусь... Що ви робите?! Ой! Ой! Це жорстоко!
    Зарудний
   – А чому мені не бути жорстоким з тобою?.. Кому, як не мені, озлобитись проти тебе? На чиї ти гроші пішов в інженери?
    Голик
   – Ой! Уа – ай!!!
    Зарудний
   – Для чого я проливав свою кров? Штурмував міста – трьох синів втратив під Берліном! Щоб ти, благополучний негіднику, цвіт мій топтав?!
    (Катерина ридає. Зарудний підходить до Голика).
    Зарудний
   Звідки ти? З яких щілин минулого повзеш ти в наше життя? Красень з мозком інженера і совістю клопа. Ненавиджу!.. Двадцять п'ять років не покладав я рук. Тут все полито моїм потом і кров'ю. Село рідне стер з лиця землі для нового моря і хату, в якій народився сам і дочка моя, Катерина. Чуєш? Хто зневажав моє серце і мої турботи? Хто закриває мені радість праці?
    Голик
   – Я?
    Зарудний
   – Ти! Якщо ми можемо таке одне одному, – розбестити, оббрехати, принизити, – для чого нам тоді море? Навіщо рубати нам старі мости, ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо у нас не хвилі морські, а болотна гниль? Якщо колись нікчемні князі й барони захищали зі зброєю честь своїх дочок-білоручок, що ж мені робити з тобою, ґвалтівник дочки моєї – трудівник моря? Я питаю тебе!!!
    Катерина
   – Батьку, годі!
    Голик
   – Пробачте, я зрозумів... Катерино!.. Якби можна вернутися!...
    Катерина
   – Ні.
    Голик
    – І все почати спочатку. Адже все пройшло!
    Катерина
   – Ніщо не проходить.
    Голик
   – Чесно клянусь тобі, клянусь життям!..
   Читець
   Ровеснику!
   Належить нам зробити квітучим садом
   Українську землю.
   На мільйони літ – землю Довженка,
   Який жив для людей, для них творив,
   думав і працював.
   Ведучий
   Хор виконує пісню “Чи були ви у нас на Десні?”

Чи були ви у нас на Десні?”


(сл. Є.Улізька, муз. В. Нестеренка).

Чи були ви у нас на Десні,
Чи дивились на хвилі прозорі?
Чи співали ви наші пісні
Про її зачаровані зорі?
Якщо ні, навесні приїжджайте до нас,
У своїй стороні привітаємо вас.
Чи ви слухали мову гаїв,
Шепіт верб на зорі над водою?
Чи бродили по хвилях льонів,
Що синіють у нас над Десною?
Якщо ні, навесні приїжджайте до нас,
У гаї, у льони поведемо ми вас.
Чи ви чули, як ранком звучать
Солов'їні пісні у дібровах?
Чи стрічали таких ви дівчат,
Як у нас, чарівниць чорнобрових?
Якщо ні, навесні приїжджайте до нас,
Посілянок струнких віддамо ми за вас.

   

Чи ходили коли по росі
Ви в світанки барвисті, чудові?
Чи ловили такі карасі,
Як у нас золоті, півпудові?
Якщо ні, навесні приїжджайте до нас,
Смачну юшку із них приготуєм для вас.
Чи були ви на наших ланах,
Де жита піднялися стіною,
І пшениці з зерном в колосках
Відшумовують буйним прибоєм?
Якщо ні, восени приїжджайте до нас,
Коровай запашний ми спечемо для вас.
Якщо серце відкрите у вас
І супутником вашим є пісня,
Приїжджайте тоді ви до нас,
В наше рідне, кохане Полісся!
Навесні ви тоді приїжджайте до нас,
Хлібом – сіллю усіх привітаємо вас !




Каталог: Files -> downloads
downloads -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
downloads -> Для вчителів зарубіжної літератури
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconОлександра Смакули Літературно-музичний вечір присвячений 110-й річниці від дня народження
Мета: Ознайомити учнів з життєвим та науковим шляхом Олексадра Смакули, його винаходами І працями з оптики І метрології. Розвитку...
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconСценарій літературного вечора: «Десною зачарований» " я син свого часу І весь належу сучасникам своїм"
Учень №2 (батько). Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconСлово до читача
Проповідь завжди повинна нести в собі відбиток свого часу, нести характерні ознаки того часу, в якому живе суспільство. Її актуальність...
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconТарас Григорович Шевченко великий син України
Т. Шевченка; збагачувати словниковий запас учнів; розвивати творчі здібності дітей, музичний слух, почуття ритму; виховувати любов...
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconМольєр (жан батіст поклен) (1622—1673)
Коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Акаде­мія запропонувала йому стати академіком, але за умови,...
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconЛітературний вечір «Без тебе немає мене» Мета
Мета: Познайомити учнів із цікавими сторінками біографії класиків, кращими зразками інтимної лірики
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconІнтелектуальна гра для учнів 11 класів Мета: систематизувати знання учнів з теми «Олександр Довженко»
«Олександр Довженко», з’ясувати рівень знань біографії письменника та його творів, сприяти формуванню та розвитку інтелектуальних...
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconІван Якович Франко
України, високоосвіченою людиною свого часу, стійким борцем за справедливість І православну віру
Літературно-музичний вечір “Син свого часу” О. П. Довженко Мета iconНавчальна мета
Розвиваюча мета: розвивати музичний слух, увагу, пам'ять, спостережливість, уміння поєднувати різні види мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка