Людина І світ



Сторінка11/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23
Тема 28. Розуміння методу пізнання та закону.
Метод (від грецького метод – буквально: шлях до чогось) – у найширшому значенні спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Як засіб пізнання метод є способом відтворення мисленням речі, яка вивчається. Це – спосіб побудови і обґрунтування знання. До змісту методу входять низка прийомів, за допомогою яких людина пізнає чи практично освоює світ.

Так, на виробництві метод – це спосіб виготовлення речей, вирощування корисних рослин, тварин тощо. У науці метод – це спосіб досягнення нових результатів, наукових істин. Філософія протягом свого розвитку виробила загальний метод пізнання – діалектику, одну з найважливіших форм мислення.



Діалектика (від грецького – веду бесіду, розмірковую) у первісному значенні розумілась як мистецтво вести бесіду з метою спростування аргументів суперника і з'ясування змісту понять. Але вже від Платона її починають розуміти як метод пізнання ідей.

З чого виходить діалектика? По-перше, з принципу загального зв'язку – все поєднане з усім, світ – одне єдине велике ціле. По-друге, з принципу розвитку, про що мовилося в одному із попередніх розділів. Джерело розвитку діалектика вбачає у самих речах, усередині їх – у внутрішній суперечності, наявності внутрішніх протилежностей (тому розвиток є саморозвитком речей, явищ). Отже, на буденному рівні про її сутність можна сказати так – і те, й інше.

Протилежна діалектиці метафізика, навпаки, виходить із принципу ізольованості речей, явищ, із відсутності розвитку або визначення його як простого механічного переміщення чи як коловороту, джерелом якого є поштовх зовні (а звідси одразу виникає питання про автора першопоштовху, що приводить до ідеї Бога, Духа тощо). Отже, це підхід або те, або інше ("чи те, чи інше"), тобто однобічне мислення.

Крім метафізики, до альтернатив діалектики належать також такі філософські методи, як софістика, еклектика, "негативна діалектика", герменевтика як мистецтво тлумачення текстів та ін., про які власне йтиметься в курсі самої філософії.

Окрім філософських методів, у різних науках застосовуються спеціальні методи. Одні з них є загальнонауковими, застосовуються у всіх сферах знань (наприклад, метод моделювання, який нині набуває особливого значення, статистичний метод та багато інших). Інші є вузькоспеціальними і розраховані лише на вивчення певного об'єкта (метод мічених атомів, метод структурної лінгвістики тощо).

Загальнонаукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні. До перших належать спостереження, вимірювання, опис, експеримент. Спостереження – це пряма і безпосередня реєстрація подій, які спостерігає дослідник. Вимірювання — спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики речей і явищ, а і їхні кількісні показники. Експеримент (від латинського – проба, досвід) – один з основних методів наукового пізнання, який передбачає планомірне, усвідомлене проведення спостереження, створення організованого, штучного середовища з метою отримання нової, необхідної інформації.

До теоретичних методів пізнання належать: аналіз як розчленування речі на складові з метою їхнього вивчення у процесі мислення чи на практиці та синтез як протилежний процес. Про єдність їх образно писав Гегель: коли дитина ламає іграшку, прагнучи заглянути що там всередині, вона несвідомо здійснює аналіз, коли ж потім, боячись, що її сваритимуть батьки, намагається її знову зібрати — неусвідом-лений процес синтезу.

До цих же методів належать індукція та дедукція як рух від окремого, особливого до загального, закономірного чи навпаки. Ф. Бекон вважав метод індукції єдино правильним для природничих наук. Відомий же детектив Шерлок Холмс, герой творів А. Конан-Дойля, вдавався лише до дедуктивного методу, будучи прихильником ідей французького філософа Р. Декарта.



Сходження від абстрактного до конкретного і навпаки – ще один із теоретичних методів пізнання. Вдаючись до абстракції, дослідник виділяє головне, сутнісне і відволікається від випадкового, неголовного у речі, явищі. За допомогою абстракцій утворюються наукові поняття (наприклад, "людина", "речовина" тощо).

Метод аналогії (від грецького – подібність) визначає подібність, відповідність, тобто те, що має однакове значення. Моделювання (речове чи математичне) є створенням аналога, тобто взірця, норми певної речі чи явища. Цей аналог потрібен для збереження й розширення знання про оригінал для його перетворення або управління ним. Ідеалізація є мисленим створенням об'єктів, які не існують у дійсності (наприклад, у математиці це точка, у фізиці – ідеальний газ чи абсолютно тверде тіло, у суспільстві – ідеальна держава, ідеальна сім'я та ін.). Звідси – виникнення особистих та суспільних ідеалів, про що йшлося в розділі "Душевне життя і духовність людини". До цих же методів належать формалізація, методи історичного і логічного та ін.

Вчення про методи пізнання вивчається методологією – розділом філософії. Реальним предметом методологічного аналізу є не вироблення універсального методу, бо такого методу взагалі не існує, а дослідження існуючих методів, пошуки нових, виявлення тенденцій та напрямів їхнього розвитку, а також проблема взаємозв'язку різних методів у науковому дослідженні.

Яка природа методів? Своїм генетичним корінням метод виходить із практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини від самого початку мусили узгоджуватися із властивостями за законами дійсності, із логікою тих процесів, з якими людина мала справу.

І, пізнаючи ці процеси, людина відкриває для себе досить важливу властивість існування світу: у зв'язках і відношеннях є багато чого стійкого, незмінного, повторюваного та необхідного. Ця властивість отримала назву "закон".

Отже, закон у найбільш загальній, абстрактній формі – поняття, яке відображає необхідне, суттєве, стійке, повторюване у тих чи інших явищах дійсності. Таке розуміння поняття закону показує, що у світі, незалежно від свідомості людини, тобто об'єктивно, існує зако­номірність, відображення якої відбувається суб'єктивно і визначається поняттям "закон". Людина ж відкриває закони, наприклад, природи, остільки, оскільки вона змогла своєю свідомістю охопити необхідні, стійкі, повторювані зв'язки і відносини. І. Ньютон, пізнавши цілісність механістичної картини світу, відобразив її суб'єктивно, побачивши окрему грань – земне тяжіння. Але закони Ньютона "працюють" і тепер, бо це суб'єктивне відображення максимально близьке до свого прообразу.

Людина відкриває закони не тільки "першої" природи, в якій вона виникла. Людина часто творить закономірності "другої" природи, тобто того, що вона створила сама. Діяльність людини зумовлює виникнення ряду закономірностей суспільного розвитку і тих відносин, які складаються у певному суспільстві. Загальновідомо, що без праці, трудової діяльності людини як закономірності не може існувати суспільство.

Закон відображає одну зі сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається із переходом від емпіричних фактів до формулювання законів, за якими відбуваються процеси, що вивчаються.

Типи законів різноманітні. Одні з них відображають функціональний взаємозв'язок між властивостями речей (наприклад, закон взаємозв'язку маси та енергії), інші – взаємозв'язок між самими матеріальними об'єктами у великих за розміром системах (наприклад, закони електромагнітних та гравітаційних взаємодій), між самими системами або між різними станами чи стадіями розвитку систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількісних змін у якісні).

Закони розрізняються також за ступенем спільності та сфери дії. Окремі, або специфічні, закони відображають зв'язок між конкретними фізичними, хімічними або біологічними властивостями речей (згадайте відомі зі шкільного курсу закони фізики, хімії чи біології).

Загальні закони відображають взаємозв'язок між загальними властивостями, виявляються на всіх рівнях буття і вивчаються такими дисциплінами, як філософія, кібернетика та ін.

У природі закон реалізується несвідомо, в результаті об'єктивної взаємодії матеріальних тіл. У суспільстві всі соціальні закони реалізуються завдяки свідомій, цілеспрямованій діяльності людей, тобто завдяки суб'єктивному фактору. Реалізація законів залежить від наявності відповідних умов.

Саме в суспільстві виявляється активна законотворча діяльність людини, особливо у таких сферах, як право і мораль.

Таке розуміння поняття "закон" дає підстави зробити такий висновок. Поняття закону, його розуміння дає змогу людині, людству визначатися з тим загальнонеобхід-ним, важливим у їхньому житті, що, з одного боку, відбувається завдяки об'єктивним процесам, а з іншого – завдяки послідовній, цілеспрямованій діяльності самих людей. Іншими словами, поняття закону відтіняє межі можливого і неможливого в житті та діяльності людей.


Запитання для самоконтролю.
1. У чому виявляється "вторинність" свідомості, її залежність від матерії?

2. Чи можна зрозуміти природу свідомості, якщо вивчати лише мозок людини?

3. Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості?

4. Як ви зрозуміли природу ідеального?

5. Чому трудову діяльність і людське спілкування вважають необхідними передумовами свідомості?

6. Яка структура свідомості?

7. Як пов'язані між собою свідомість і самосвідомість?

8. Чи може людина обмежуватися лише чуттєвим пізнанням?

9. Як співвідносяться мова і мислення?

10. Що таке суспільна свідомість і яка її структура?

11. Що таке істина, які її ознаки і критерії?

12. У чому сутність заблудження?

13. Як ви розумієте поняття "метод"? Яка його роль у пізнанні?

14. Чи існують закони в самому світі?



Розділ V. ЛЮДИНА І ПРИРОДА.
Тема 29. Що таке природа?
Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття природа є похідним від слів "при роді" (тобто родовій общині, формі спільноти людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю), "при родах", "при породіллі" (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.

У найширшому розумінні природа це, перш за все, ми самі, а також все існуюче, весь світ в об'єктивній різноманітності його проявів. У цьому значенні поняття "природа" охоплює все суще, весь Всесвіт, воно близьке до поняття "матерія". Отже, це весь світ навколо нас у всій безкінечності своїх проявів, об'єктивна реальність, що існує поза людиною і незалежно від неї. Природа не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, перебуває у безперервному русі, змінах. Отже, у цьому сенсі природа включає в себе і людське суспільство.

В іншому розумінні природа – це об'єкт науки, точніше – сукупний об'єкт "наук про природу", природознавства.

Але найбільш поширеним є розуміння природи як сукупності об'єктивних умов існування людства, його навколишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме в цьому розумінні поняття "природа" вживається для характеристики її місця та ролі в системі відносин людини і суспільства та об'єктивної дійсності.

Таким чином, поняття "природа", "природне середовище" мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них робиться наголос на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об'єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.

Протилежне поняттю природа – поняття культура. Не розглядаючи останнє докладно (про це йтиметься в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою. Тому діяльність людини можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме в цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського способу існування у світі.

Людина, таким чином, у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас є частиною і породженням великої "матері-природи". Природа ж пов'язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.

Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук; оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.

Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття навколишнє середовище, або довкілля. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне на­вколишнє середовище, або на так звану першу, неолюднену природу, що існує незалежно від людини та її діяльності, яка ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об'єктом пізнання та освоєння (інколи її називають "натуральною природою"), і другу, тобто природу, яка вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або можуть стати об'єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об'єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття географічне середовище було введене у соціальну філософію та географію французьким ученим Ж. Реклю (1830-1905) та російським природознавцем Л.І. Мечниковим (1838-1888), братом видатного фізіолога І.І. Мечнікова, і до початку космічної ери воно більш-менш правильно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то географічним середовищем можна вважати лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі. Воно охоплює тільки поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, в чому ми незабаром переконаємося.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об'єкти естетичного і морального ставлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, яких не існує у природі: рослини та тварини, виведені або створені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов'язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його.

Щоб переконатися в зростанні ролі штучного середовища в житті людини, звернемося до такого прикладу. Маса всіх штучно створених людиною неживих речей та живих організмів називається техномасою. Маса всіх живих організмів, які існують у природному середовищі, називається біомасою. Сучасні елементарні розрахунки свідчать, що техномаса, вироблена людством протягом лише одного року, становить близько 1013-1014 тонн, біомаса ж, вироблена на суші, – 1012 тонн. Отже, вже сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть світіння Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.

Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об'єктом виробництва, а й об'єктом певного естетичного й морального відношення. Адже з природою, як уже говорилося, нерозривно пов'язане не лише фізичне, а й духовне життя людини. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.

Таким чином, можна зробити чотири принципових висновки, в яких відображається "людське обличчя" природи:

• природа така, що має здатність породжувати людину;

• людина як у прямому, так і в переносному розумінні народжується "з природи";

• природна основа людини є тими підвалинами, на яких тільки й можливе виникнення неприродного, тобто людського буття, психіки, свідомості тощо;

• у природному матеріалі людина втілює те, що є для неї непритаманним, неприродним. У підсумку природа стає засадами суспільного життя.

Різні тлумачення поняття "природа" відображають певну "сходинку" в розвитку культури та рівень суспільних відносин, про що йтиметься.


Тема 30. Історичний розвиток уявлень про природу.
Розуміння природи історично мінливе, воно відображає певні етапи розвитку людства, його взаємодії з природою.

У міфології природа уподібнюється людині. Речі та явища природи, небесні тіла, тварини, навіть надприродні істоти (духи, боги) наділяються зовнішністю й фізичними рисами людини. Природний та соціальний світи у цьому типі світогляду ще не розрізняються. Людина залежала від природних сил, її світогляд породжував анімістичні й тотемістичні вірування.

У релігії (йтиметься передусім про середньовічну християнську традицію) природа створена Богом. Так, у Біблії говориться про акт творіння: "На початку Бог створив небо та землю, відділив Небо від суші і повелів з'явитись рослинам. На четвертий день створив Сонце, Місяць і Зірки, на п'ятий риб, звірів, птахів та іншу живність. На шостий день створив людину".

Але природа протиставляється людині як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку й удосконалення, як така, що не має позитивних вимірів. Людина ж створена за образом і подобою Божою, її природна частина потребує постійного духовного приборкання, адже життя – це боріння божественного начала (душі) з гріховним природним началом (тілом). Щоправда, наявним був і інший підхід: оскільки природа є божественним творінням, то в ній потрібно шукати раціональне начало, закладений у ній божественний план. Тому природа розуміється як книга, виходячи з того, що Бог дав людям дві книги – Святе Письмо, або Біблію, та Книгу Природи.

Уже в античному мисленні знаходимо обґрунтування ідеї гармонії людини і природи. З одного боку, людина є частиною природи ("мікрокосм"), у ній немає нічого, чого не було в космосі в незмірно більших розмірах. Подібно до того як тіло людини складається з елементів, розсіяних у космосі, так і розум людини є частинкою світового розуму. З іншого – сам космос розглядався як якийсь живий і досконалий, упорядкований організм, підпорядкований певному ритму, логосу, закону. Життя природи наділялося антропоморфними властивостями.

В епоху Відродження відбувається відкриття краси і величі природи, яка розглядається як джерело радощів, насолод (згадаймо неперевершені шедеври живопису того періоду). Можна говорити про культ природного, тілесного в самій людині, про антропоцентричний характер філософії Відродження і становлення наукового вивчення природи і людини.

По-новому переосмислюється й релігія, панує пантеїзм (від латинського «пан» – усе і «теос» – бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею. "Світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог – згорнутий стан світу, – вважав німецький учений М. Кузанський (1401-1464). – "Бог є природа".

Надалі у філософії та естетиці романтизму природа розглядається як притулок, протиставлений розбещеній і ганебній цивілізації. Французький просвітитель і філософ Жан-Жак Руссо категорично заявляв, що перехід людини від природного стану до соціального є джерелом усіх її нещасть, закликав до повернення до природи. Подібні заклики можна почути й у наш час (наприклад, "назад до печер", "назад до природи" тощо).

У процесі становлення капіталізму, з формуванням нового історичного типу філософії – філософії Нового часу – виникає якісно новий тип ставлення людини до природи, її розуміння. Природа розглядається вже як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності, як комора, з якої можна черпати все без міри й рахунку. Найчіткіше це було висловлено засновником даного етапу розвитку світової філософії англійським мислителем Ф. Беконом, який сформулював принцип – "Знання – це сила" і вважав, що мета науки і техніки – панування над природою.

Ф. Бекон створив стратегічний ґрунт для нового емпіричного (досвідного) методу західноєвропейської науки. У нього ми знаходимо такі поняття стосовно ставлення людини до природи: природу треба "приборкувати у її блуканнях", розпинати, примушувати видавати свої таємниці вченим, обмежувати, "робити рабою", контролювати тощо. Така сама позиція щодо природи була притаманна і французькому мислителю Рене Декарту, який вважав, що "людина є власником і володарем природи".

Певною мірою таке розуміння природи, ідея її утилітарного використання та підкорення панує й сьогодні. Але оскільки метою сучасного розвитку людства стало його виживання, а останнє можливе лише через збереження, "виживання" природи, особливо гостро стоїть зараз питання про докорінну зміну такого розуміння природи і ставлення до неї, необхідність гармонії, партнерства людини і природи, про що йтиметься далі.

Щодо природничо-наукового знання, то від епохи капіталізму в ньому переважає ідея випробування природи, прагнення пізнати її таємниці (до чого закликав Ф. Бекон), звести всю багатоманітність природи до чітко сформульованих законів. Причому споживацьке ставлення до природи домінувало головним чином у першій половині XX ст. З другої ж половини XX ст. становище змінилося, ставлення людини до природи починає включати в себе момент відповідальності, що може викликати найглибші зміни самого характеру при-родоперетворюючої діяльності людини, суспільства, її напрямів та методів здійснення. Але для оптимізму підстав, на жаль, ще досить мало.

Узагальнюючи, зробимо висновок, що в процесі розвитку уявлень про природу можна виділити два принципово протилежні її розуміння:

• природа є царством сліпих, стихійних сил, непідвладних людському розуму, хаосом;

• природа – царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність, немає місця для свавілля й примх, які часто-густо трапляються у взаємовідносинах між людьми.

Відповідно до цих уявлень були сформульовані й дві настільки ж протилежні позиції:

• необхідність підкорення природи людині, панування над нею;

• необхідність вчитися у природи як взірця досконалості, який перевершує і людину, і культуру.

З позицій сучасної науки, природа не створена і незнищенна, невичерпна, безкінечна й безмежна. У своєму розвитку неорганічна природа породжує органічну (біосферу), остання ж готує всі необхідні біологічні умови для появи людини. Виникнення людини, суспільства суттєво змінює саму природу (формується ноосфера).
Тема 31. Розуміння біосфери та ноосфери.
Біосфера (від грецького «біос» – життя і «сфайрос» – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. її структура та енерго-інформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних і глибинних підземних енергій. Просторово біосфера охоплює:

• тропосферу, тобто нижню частину атмосфери, до 10-15 кілометрів;

• кору вивітрювання, на 2-3 кілометри вглиб від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин.

Цей простір населяє близько 1,5 млн тварин та 0,5 млн рослинних видів. Біосфера включає в себе різні екосистеми, співтовариства, популяції, організми.

Крім того, біосфера – це також:

• "жива речовина", в якій головна роль належить рослинам, їхня маса становить понад 95 відсотків маси біосфери,

близько 2,4 трлн тонн, і відтворюється зі швидкістю 5-10 % на рік. Завдяки цьому щорічно утворюється 180 млн тонн рослинної біомаси та близько 300 млн тонн кисню, без яких не можливе життя людини;

• "біогенна речовина", тобто органічно-мінеральні, або органічні, продукти, створені живою речовиною (кам'яне вугілля, торф, родючий ґрунт, вапняки тощо);

• так звана біокісткова речовина, створена живими організмами разом із неживою природою (вода, атмосфера).

Для позначення загальної маси живого, яке заповнює біосферу, звичайно вживається поняття біомаса. Понад 99 її відсотків становлять рослинні, автотрофні, фотосинтезуючі організми. Невеликою на сьогодні частиною біомаси планети є сукупність живих людських індивідів, які пов'язані системою суспільних відносин і утворюють людство. Хоча кількісно людство постійно зростає, загальна його маса близька до 0,0002 % загальної речовини на планеті. Це і є своєрідне антропологічне покриття Землі – антропосфера.

За сучасними науковими уявленнями, перші ознаки життя на нашій планеті з'явилися близько 3,8 млрд років тому. Значно пізніше, близько 2 млрд років тому виникли перші клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання енергії сонячного світла для хімічних реакцій, у процесі яких виділяється кисень. Це був важливий чинник, що зумовив зміну характеру земної атмосфери, її хімічного складу і дав змогу живому швидко поширюватися на всій поверхні Землі – виникла нова цілісна система, тобто біосфера.

Уявлення про життя як певну стадію в еволюції не лише Землі, а й Всесвіту в цілому були сформовані на початку XX ст. представниками так званого космізму (К. Ціолковський, О. Чижевський та ін.). їхні ідеї вплинули на В.Вернадського, у творчості якого чи не найглибше реалізувалися уявлення про життя як фактор планетарного та космічного порядку, про відповідальність наділеної розумом людини за збереження життя на Землі.

Отже, таке розуміння біосфери дає змогу розглядати життя як безперервний у просторі та часі потік, у якому постійно перетворюються речовина, енергія та інформація.

До найбільш характерних особливостей живої матерії відносять різноманітність форм, у яких вона існує. Адже у живому світі природа виявляється у всій гамі кольорів, контрастів, відтінків і переходів, у мислимих і немислимих поєднаннях геометричних фігур та розмірів, звуків та запахів, безкінечному діапазоні зовнішніх умов, придатних для існування різноманітних видів організмів. А це, у свою чергу, живить не лише почуття людини, а і її розум.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, біосфера у XX ст. перетворюється на ноосферу.

Поняття ноосфера (від грецького «ноос» – розум і «сфайрос» – сфера) виникло у 20-х роках нашого століття. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І. Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником. Людство, озброєне науковою думкою, вважав учений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.

Виникнення ноосфери, на думку В.І. Вернадського, – об'єктивний і неминучий вияв життя як природного явища. Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде вже не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. У своїй останній праці "Кілька слів про ноосферу" він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв'язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів та ін.; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.

За вченням В.І. Вернадського, ноосфера мала стати втіленням не лише наукових знань, а й моральних якостей людства, найкращих рис духовності людини. Вона прогнозувалася як гармонія духовних та фізичних відносин людини і природи, людини і людини. Але дійсність далеко не завжди розумна, вона не часто "вписується" в теоретичні міркування й передбачення. В реальному процесі розвитку ноосфера стала лише однобічним втіленням раціонального знання. Відсутність у ній моральної та інших людських цінностей стала усвідомлюватися значно пізніше, з виникненням глобальних проблем.

Теорія ноосфери сформувалася тоді, коли світ складався з трьох взаємопов'язаних елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент – техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті, особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського якісного стрибка в розвитку науки та техніки. Це спричинило екологічну проблему – одну з найнебезпечні-ших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась руйнація гармонії відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили песимістичні настрої і оцінки.

У наш час виникли спроби наповнити феномен ноосфери етичним змістом, поєднати науку і мораль, гуманітарні та технічні знання, тобто створити глобальну етику. Необхідність морального ставлення до природи, насамперед до живої, відображена у вченні видатного мислителя й гуманіста Альберта Швейцера, яке він назвав етикою благоговіння перед життям.

На відміну від В. Вернадського, який розглядав життя у загальнопланетарному масштабі, А. Швейцер закликав придивлятися до кожної живої істоти. Звідси його визначення людини: "Я є життя, що живе серед життя, яке теж хоче жити". Найзагальнішою засадою моральності, визначенням етичного, за Швейцером, є принцип благоговіння перед життям. Добро в такому розумінні – це діяння, спрямоване на збереження й удосконалення життя. Отже ми знову зустрі­лися з поняттям добра.

Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та буттєві підходи без будь-якого розмежування їх. Тому потрібно розрізняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану. І, виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства. Розглядаючи далі проблеми відносин між людиною, суспільством і природою, ми ще повернемося до цього питання.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка