Людина І світ



Сторінка13/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23
Тема 35.Поняття "суспільство","суспільне", "соціальне", "соціум". Суспільство як самоорганізована система.


У переважній більшості суспільствознавчої літератури (як у минулому, так і тепер) подається тлумачення, що поняття "суспільство" і "соціум" є тотожними та рівноцінними, тобто означають одне й те ж саме.

Таке тлумачення, з одного боку, має сенс, сутність якого полягає в тому, що ці два поняття відображають існування одного і того ж об'єкта – системи відносин між людьми у минулому, сьогоденні та майбутній перспективі. Однак, з іншого боку, можна помітити досить цікаві моменти. Зокрема, якщо зосередити увагу на діяльній, активній, цілеспрямованій стороні життя людини і спільноти, то можна помітити, що поняття суспільства і соціуму, суспільного і соціального мають відмінне одне від одного смислове навантаження. Більше того, таке різночитання смислової ваги цих понять дасть змогу, як ми переконаємося у подальшому викладі навчального матеріалу, розкрити глибинний зміст, закладений у таких поняттях, як соціальне забезпечення, соціальна відповідальність та обов'язок, соціальна ініціатива, соціальне надбання, соціальна незахищеність, соціальна свобода тощо. Безсумнівна практична значимість процесів, які відображають ці поняття, вимагає нового, сучасного статусу понять "суспільство", "суспільне", "соціальне", "соціум", бо вони є базовими, основними в осмисленні суспільно-соціальних процесів.

У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство це люди. А людина – це душевно визначена природно-соціальна істота. Саме такий підсумок розуміння людини постає перед нами ще у першому розділі підручника. І цей висновок ми зробили, окресливши людину як особливу істоту, що є у світі такою завдяки цілому ряду вже відомих нам властивостей.

По-друге, суспільство це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.

По-третє, суспільство це явище самодостатності людини. Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки: а) участі у постійному, безперервному відтворенні людського роду; б) створенні умов, поза якими людина жити не може; в) виробленні ідей та ідеалів, за якими людина живе чи прагне жити.

По-четверте, суспільство це спільність людей. Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних (бо однакових не буває) людей. Співіснування не просто як співжиття, а як таке, що позначене наявністю взаємозв'язків, взаємодій, взаємовпливів, які або згуртовують, або розмежовують людей. Співіснування підкреслює, що суспільство як спільнота людей функціонує на основі консенсусу, який народжується завдяки здатності та вмінню людей порозумітися і домовитись між собою.

І, по-п'яте, суспільство це відносини між людьми. Адже джерелами окресленого нами вище консенсусу є стосунки між людьми. А загальноприйнятою є думка про те, що під відносинами між людьми слід якраз розуміти систему стосунків, яка виникає в процесі життєдіяльності людей та їхніх спільнот.

Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, можна зробити висновок у вигляді такого визначення.



Суспільство – це природно-соціальна самодостатня спільність людей.

Таке визначення суспільства слід вважати найбільш ефективним не тільки тому, що воно сконцентрувало у собі бачення основних, перерахованих вище ознак суспільства. Безсумнівно, таких ознак суспільства набагато більше. Отже, система ознак є відкритою, її завжди можна і треба доповнювати. Але це може призвести й до безплідного мудрування, тоді як перед нами стоїть зовсім інше завдання. А саме, показати, що ми здатні чітко орієнтуватись у системі реаль­них суспільних відносин. І в цьому нам допомагатиме подане визначення суспільства.

Дійсно, якщо уважно поставитися до вказаного визначення, то стане очевидним таке. На тлі поняття "суспільство" чітко окреслюється те, що світоглядна культура окреслила цілою низкою похідних понять. Наприклад, "європейське суспільство", "американське суспільство", "азіатське суспільство", "африканське суспільство" тощо. І ці поняття характеризують явище суспільства за континентальною ознакою. Або "українське суспільство", "російське суспільство", "французьке суспільство" тощо. І тоді ми матимемо характеристику суспільства за етносоціальною ознакою. Чи "феодальне суспільство", "буржуазне суспільство", "соціалістичне суспільство" тощо. Тепер маємо політичний вимір суспільства. Можна, посилаючись на багатовимірність поняття суспільства, говорити про "прогресивне суспільство", "відкрите чи закрите суспільство", "демократичне суспільство", "консервативне суспільство", "інертне суспільство", "активне суспільство" тощо.

Однак для конкретної людини найголовнішим є усвідомлення того, що суспільство – це її (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття "суспільне", "соціальне", "соціум".



Суспільне – це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві.

Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю вступають у низку економічних, політичних, культурних, релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під суспільно-економічним процесом розуміється вся та низка відносин між людьми, яка виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло тощо.

Поряд із природним у суспільному процесі існує нерозривно пов'язане з ним соціальне.

Соціальне – це реальність відносин, які створені особистостями в суспільстві.

Реальність соціального виникає завдяки соціалізації людини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня – соціального. Людина в натуральний процес відносин починає вносити корективи особистого плану. Соціальне – те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подібних. Соціальним, наприклад, є не тільки прагнення влади людиною, а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-економічне – це не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одягатись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одягатись, яке мати житло і т. ін.

Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показують, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування, що й позначається поняттям "соціум".

Отже, соціум це соціалізоване суспільство.

Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди як особистості, відповідає їхній дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гуманізм, гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.

І при такому поясненні стає цілком очевидним, що соціальне забезпечення, наприклад, – це не обов'язок держави. Це зобов'язаний робити, втілювати в життя той чи інший соціум, використовуючи державу. А якщо цей соціум не здатний на таке, то його потрібно змінювати чи навіть ліквідувати. Але при цьому слід пам'ятати, що ліквідовуються не люди, а відносини, створені людьми як особистостями. Творення людьми нових соціальних відносин, нового соціуму (якщо це здійснюється у прогресивному вимірі) дає змогу їм вести суспільство до розквіту, використовуючи на цьому шляху як державу, так і інші владні та, наприклад, духовні важелі.

Характеристика суспільства була б неповною, якби ми не звернули увагу на таку його властивість, як самоорганізація.

Спочатку погляди на суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, ґрунтувалися на ідеї, згідно якої основою історичного розвитку є саморозвиток Світового Духа, який реалізується через розвиток духу епохи, що, у свою чергу, передбачає активну діяльність людини. Людська активність, мотивована роз'єднаними егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, складає єдиний адекватний засіб, через який Світовий Дух реалізує свою внутрішню мету. Сам Світовий Дух не може ні працювати, ні воювати, і тому дозволяє замість себе діяти людині. Світовий Дух має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей.

Далі розвиток поглядів на суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, ґрунтувався на думці, що в суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, незалежні від їхньої волі відносини – виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку продуктивних сил, що постають як єдність предметів праці, знарядь праці та робочої сили (здатності людини до праці). Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична та політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріальних благ, який є органічною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, зумовлює соціальний, полі­тичний і духовний процес життя взагалі.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. найпопулярнішим ученням про самоорганізованість суспільства була концепція "ідеальних типів", згідно з якою історичний процес є настільки різнобарвним плетивом подій, фактів, процесів, що аж ніяк не вкладається у будь-яку систему взагалі. Будь-яка систематизація історії, стверджує ця концепція, має умовний характер. В історії домінує одиничний факт, унікальна подія, схема ж узагальнює, ідеалізує, подає у вигляді зако­номірності, якої в реальній історії не існує. Схема є простим службовим поняттям – "ідеальним типом" – своєрідним інструментом, який сам по собі нічого не відображає, але необхідний для пізнання. Одночасно вчення про "ідеальні типи" суспільства наголошує, що жоден із чинників суспільного життя не слід абсолютизувати. Істинну картину соціуму дає лише факторний аналіз. При цьому дослідник має право розглядати суспільство з боку визначальності будь-якого фактора. Духовні фактори зумовлюють економіку не меншою мірою, ніж економіка – розвиток духу. Те саме стосується політики і культури, освіти і релігії, економічної боротьби суспільних класів та їхніх ідеальних прагнень.

Ще одне тлумачення суспільства як самоорганізованої системи постає як оригінальне вчення про суспільство як соціальну систему функціонуючих структур, що увійшло до скарбниці світової суспільної думки як концепція структурно-функціонального аналізу суспільства, або теорія соціальної дії. Суспільство, згідно цієї теорії, є своєрідною системою координат дії, найважливішими елементами якої є соціальна система, система культури та система особистості. Сукупність суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв'язків індивідів і соціальних систем. У результаті та на засадах взаємодії "Я" й "іншого" система культури впроваджується в систему особистості, завдяки чому утворюється стійка та стабільна соціальна система. Засобом такого впровадження і стабілізації постає система соціалізації особистості. Це поняття в окресленій нами концепції має опорне значення.

Досить цікавим варіантом трактування суспільства як системи, що самоорганізовується та саморозвивається, є концепція, яка, визначаючи саморозвиток суспільства, вводить поняття соціальний характер, який є результатом динамічної адаптації людської природи до соціально-економічної структури суспільства, активним психологічним чинником суспільного процесу, що зміцнює або руйнує функціонуюче суспільство. При цьому виділяються такі типи соціальних характерів: рецептивний, або сприймаючий, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний.

Підкреслимо, що тут соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом, соціальною структурою та надбудовою – ідеями та ідеалами суспільства. Причому він є посередником в обох напрямах: як від економічного базису до ідей, так і від ідеї до базису.

Основна функція соціального характеру полягає в оформленні енергії членів суспільства в такий спосіб, щоб при виборі способу поведінки їм не доводилось щоразу свідомо приймати рішення – дотримуватись соціальних зразків чи ні. Необхідно, щоб людям хотілося діяти так, як того вимагають обставини суспільного життя, і водночас, щоб вони задовольнялися своїми діями відповідно до вимог даного суспільства і даної культури. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і спрямовувати енергію людей цього суспільства для забезпечення його функціонування та відтворення.

Отже, наведені точки зору показують, що основою суспільства, як самоорганізованої системи, є діяльнісна сутність людини. Адже суспільство – це одночасно і стан, і реальний життєвий процес людини (особистості, соціальної групи, соціуму), що відбувається в конкретних умовах та завдяки пізнанню і свідомому перетворенню дійсності, тобто завдяки діяльності. Діяльність – це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямована, доцільна його зміна, свідоме перетворення.

Основними моментами діяльності є: по-перше, наявність суб'єкта діяльності – людини як носія діяльності; по-друге, мета діяльності – один із проявів свідомої поведінки людини, що характеризує передбачення в мисленні результату діяльності та шляхи його досягнення за допомогою певних засобів, це – ідеальний образ бажаного, відповідно до якого перетворюється предмет. По-третє, діяльність охоплює засоби діяльності, за допомогою яких відбувається перетворення дійсності. По-четверте, це предмет діяльності як об'єкт, на який спрямована дія; по-п'яте, це результат діяльності; і, нарешті, по-шосте, – це сам процес діяльності, людська активна дія. Універсальним предметом діяльності є природа і суспільство, а її загальним результатом – "олюднена" природа, культура.

Як суб'єкт діяльності, людина має передусім мислити і діяти, діяти і мислити. Теологія вважає, що першим було слово. Наука надає перевагу ділу. Філософія виходить зі споконвічної єдності слова і діла як первинного принципу пояснення специфіки соціального.

Якщо розглядати єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірним є визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина подолала вихідну тотожність із природою, піднялася над нею, отримавши надприродні статус і форму свого буття. Отже, діяльність, таким чином, є джерелом формування соціальності. Соціальне живе лише в діяльності людини і через неї. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Отже, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру, реалізує суспільство як саморганізовану сиситему.


Тема 36. Соціальна структура, її основні елементи.
Як уже підкреслювалось, однією з основних закономірностей розвитку суспільства є процес соціалізації. Результатом цього процесу є соціум, який постає в конкретно-історичній формі створеного особистостями суспільства.

Будь-який соціум має свою структуру. А розкриття цієї структури дає змогу глибше пізнати те чи інше суспільство, визначитися зі шляхами його вдосконалення відповідно до вимог того чи іншого часу. Основу соціальної структури суспільства складають такі елементи:

а) компоненти соціуму – особистість, колектив, сім'я, соціальна група (існує в різноманітних формах: класи, страти, верстви, професійні та вікові угруповання тощо), соціально визначений тип суспільства тощо;

б) соціальні відносини, що існують як зв'язки та взаємодії між елементами соціуму.



Характерними особливостями соціальних відносин є:

• соціальні відносини органічно вплетені в цілісну систему суспільних відносин та пронизують усі види їх, хоча не вичерпують їх і не втрачають при цьому своєї специфіки:

• соціальні відносини виражають рівність чи нерівність суспільного становища соціальних спільнот і груп;

• соціальні відносини нерозривно пов'язані з соціальними потребами та інтересами і перебувають в органічній єдності з соціальною діяльністю особистостей та груп;

• основою соціальних відносин є зв'язки та відносини між особистостями як представниками певних соціальних сил;

• соціальні відносини складаються з приводу самого соціального взаємозв'язку, за допомогою якого виявляється суспільне становище людей та їхніх спільнот у соціальній структурі суспільства.

Таке тлумачення соціальної структури дає змогу зробити висновок у вигляді такого визначення.

Соціальна структура – це сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний порядок їх взаємозв'язку та взаємодії.

У соціальній структурі суспільства розрізняють: класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани, або страти, та ін.); соціально-етнічну структуру (родоплемінні об'єднання, народності, нації); соціально-демографічну структуру (статево-вікові групи, працююче та непрацююче населення, співвідносна характеристика здоров'я населення); професійно-кваліфікаційну структуру (виробничі об'єднання, трудові колективи, установи, організації, фірми, науково-дослідні інститути тощо). Отже, компонентами соціальної структури суспільства виступають багатоманітні спільноти людей. Одні з них складаються об'єктивно, незалежно від волі та свідомості людей (наприклад, класи, соціальні верстви, нації), інші створюються людьми свідомо і цілеспрямовано (наприклад, політичні організації, партії, профспілки, громадські організації тощо).

Органічний взаємозв'язок соціальної структури і соціальних відносин полягає в тому, що вони взаємопроникають, взаємозумовлюють одне одного. Соціальне структурування суспільства неможливе без взаємозв'язків між його структурними компонентами, тобто без соціальних відносин. Соціальні відносини, у свою чергу, не можуть виявлятися поза компонентами соціальної структури. Соціальні відносини є, з одного боку, механізмом зв'язку всіх компонентів соціальної структури, а з іншого – забезпечують динаміку її розвитку. Соціальні відносини – це динамічний аспект прояву соціальної структури, яка є більш стійким, більш стабільним соціальним утворенням. Якщо соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в соціальну структуру, виступаючи її організуючим механізмом, то соціальна структура, у свою чергу, є формою організації соціальних відносин, зумовлюючи їхню сутність і специфіку. Якісна визначеність соціальних відносин формується лише в процесі становлення та функціонування соціальної структури суспільства. Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти в органічну цілісність, у цілісну соціальну систему, що самоорганізується, самовпоряд-ковується і має складний ієрархічний характер. Саме тому соціальні відносини безпосередньо реалізуються як відносини соціальної рівності чи нерівності між компонентами соціальної структури суспільства. Опорним при дослідженні соціальної структури суспільства є поняття соціальної групи.

Соціальна група – це порівняно стала спільність людей, яка є складовим елементом певного суспільства і характеризується спільністю інтересів, норм поведінки, соціально-психологічних ознак, цінностей тощо.

Уперше визначення соціальної групи дав англійський мислитель Томас Гоббс, підкресливши, що соціальна група – це сукупність певної кількості людей, об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою. Саме в такому значенні поняття "соціальна група" застосовувалося для характеристики економічного та політичного розшарування людей у суспільстві англійськими економістами, французькими істориками та соціалістами-утопістами XVIII ст.

Згодом це поняття набуло дещо іншої інтерпретації. Так, у другій половині XIX ст. польсько-австрійський соціолог, представник соціального дарвінізму Людвіг Гумплович (1838-1909) визначав його, пов'язуючи з біологічними ознаками людей, і назвав основною соціальною групою расу. Боротьбу між соціальними групами, що різняться расово-етнічними ознаками, він вважав головним фактором суспільного життя. А на початку XX ст. американський соціолог Чарлз Хортон Кулі предметом дослідження зробив так звані малі групи, до яких відносив сім'ю, дитячі групи, сусідські угруповання, товариські об'єднання, які називав первинними групами. Первинні групи є, на його думку, основними осередками. Вони характеризуються неформальними, особи-стісними зв'язками, безпосереднім, навіть інтимним, спілкуванням, а також сталістю та невеликою кількістю учасників. Тут відбуваються соціалізація і формування особистості, яка засвоює під час взаємодії основні суспільні цінності й норми, способи діяльності та поведінки. Вторинні соціальні групи, до яких Ч.Х. Кулі відносив класи, нації, партії, утворюють соціальну структуру суспільства, де складаються безособистісні відносини, в які сформований індивід включається лише частково як носій певної соціальної функції.

Через суспільний поділ праці трактував соціальну групу французький соціолог Еміль Дюркгейм. У своїй роботі "Диференціація праці" він показував, як у результаті поділу праці, що виникає зі збільшенням густоти населення, індивіди, виділяючись з маси, групуються на засадах солідарності, відповідно до природи їхньої діяльності, і стають активним фактором життя суспільства. А один із засновників позитивізму, англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903) пов'язував соціальне розшарування суспільства з відмінністю виконання тих чи інших функцій у соціумі. Через принцип практики та історизму трактував процес соціального групоутворення К. Маркс. Він наголошував, по-перше, що існують не соціальні групи суспільства в цілому, а соціальні групи історично конкретного суспільства, характер яких змінюється разом зі зміною суспільно-економічних формацій та способу діяльності людей, і, по-друге, що в конкретно-історичному суспільстві основними соціальними групами є суспільні класи.

Свій підхід до проблеми класів К. Маркс виклав у листі до Й. Вейдемайєра від 5 березня 1852 р., в якому підкреслював, що не йому належить відкриття класів та класової боротьби, що його внесок у це вчення полягає лише в доведенні таких положень: по-перше, що існування класів пов'язане з певними історичними фазами розвитку виробництва; по-друге, що класова боротьба неодмінно веде до диктатури пролетаріату; по-третє, що ця диктатура сама є лише переходом до знищення класів і до суспільства без класів.

Класичне марксистське визначення класів дав В.І. Ленін у праці "Великий почин": класи це великі групи людей, що різняться між собою за місцем їх в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром тієї частини спільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні. Класи, з точки зору марксизму, виникають у процесі розкладу первіснообщинного суспільства в результаті суспільного поділу праці і появи приватної власності на основні засоби виробництва. Не випадково при розкритті сутності класів марксисти наголошували на відношенні до засобів виробництва, тобто переводили аналіз у площину еко­номічного життя суспільства.

Проте більшість сучасних мислителів у розумінні процесів класоутворення виходять за межі суто економічних трактувань, включаючи до них загальнокультурні та духовні спонукання індивідів. І це цілком слушно. Так, російсько-американський мислитель Питирим Сорокін (1889-1968) вважав, що класи утворюються на основі трьох ознак: професійної, майнової, правової. Сучасний французький соціолог П. Бурдьє тлумачить клас як соціальний статус індивіда, що утворюється шляхом індивідуального вибору та політичного вираження на основі набутого ним капіталу в соціальних полях як економіки, так і політики, культури, символізації суспільного життя. Шляхом індивідуального вибору людина прокладає свою траєкторію в цих соціальних полях – робить кар'єру, здобуває освіту, залучається до політики, одружується тощо. Сукупність привласненого капіталу – економічного, політичного, культурно-освітнього, символічного – робить людину належною до певної соціальної групи, класу, забезпечує їй місце в соціальній структурі суспільства.

У докапіталістичних суспільствах класові відмінності за допомогою державної влади закріплювалися в становому поділі населення. Соціально класова структура функціонувала у формі соціальних станів. Соціальний стан – це соціальна група, що характеризується певним юридичним становищем, закріпленим у звичаях чи в законі, правами і обов'язками в суспільному житті й відносною замкнутістю. Належність до того чи іншого стану була спадко­вою, хоча в деяких суспільствах членство у станах могло бути даровано верховною владою або куплено за гроші. Формування станів було тривалим процесом, що протікав по-різному в різних суспільствах і був пов'язаний з формуванням і закріпленням у праві майнової нерівності та певних соціальних функцій – військових, релігійних, професійних тощо. Феодальна Франція звичайно служить класичним прикладом станової організації суспільства. У XIV-XV ст., коли тут завершується формування спадкових станів, французьке суспільство поділяють на три стани: духівництво, дворянство та "третій стан" – купці, ремісники, селяни. Кожний зі станів мав чітко окреслені права та привілеї. Перші два стани було звільнено від державних податків, вони мали переважне право доступу до державних посад, культивували особливий стиль життя. Членство в непривілейованому третьому стані теж передбачало включення до системи регульованих правом відносин. Становий лад був зруйнований Великою французькою революцією. Руйнування станів пов'язане зі становленням і утвердженням капіталістичних відносин, що висунули на зміну ієрархії спадкових статусів ієрархію багатства, приховану формальною рівністю перед законом.

У східних суспільствах соціально-класова структура функціонувала як кастова. Касти це групи людей, що займають певне успадковуване місце в соціальній ієрархи, пов'язані з традиційними заняттями й обмежені у спілкуванні одна з одною. У тій чи іншій формі ознаки кастового поділу були наявними в багатьох стародавніх і середньовічних суспільствах, наприклад, привілейовані касти жерців у Стародавньому Єгипті й Ірані, стан самураїв у Японії. Класичним зразком кастової організації як всеохоплюючої соціальної системи є Індія. Касти тут утворювали складну ієрархічну структуру. Верхній шар кастової ієрархії становили брахманські та військово-землеробські касти, з яких формувався клас феодалів. Високе місце займали також міські торговельно-гендлярські касти. Нижче стояли касти орендарів та ремісників деяких спеціальностей – ткачів, ювелірів, ковалів, теслярів, гончарів та ін. Найнижчі щаблі станової кастової ієрархії займали касти, члени яких не мали права общинного володіння та користування землею. Більшість із них складала верству напіврабів-напівкріпаків, спілкування з якими вважалося ганебним для представників вищих каст. Тому ці касти отримали назву "недоторканих". Касти справили визначальний вплив на формування соціально-класової структури сучасного індійського суспільства.

Крім класів та станів, у соціально-класовій структурі суспільства виділяють таку соціальну групу, як соціальна верства. Соціальна верства це проміжна або перехідна соціальна група, що формується порівняно самостійно (наприклад, інтелігенція, управлінці, службовці) або є елементом суспільного класу (наприклад, середня та дрібна буржуазія чи некваліфіковані, малокваліфіковані та висококваліфіковані робітники), що характеризується певними соціальними ознаками.

Поряд із поняттями "класи" та "соціальні верстви" в сучасній західній соціальній думці вживається поняття "страта", яка оголошується головним елементом соціальної структури суспільства. Існують своєрідні теорії страт, їхньої взаємодії, переходу людей з однієї страти в іншу, які отримали назву теорій соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Ці теорії виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму як спроба пояснити нові тенденції, що виникли в суспільстві вже після смерті К. Маркса. Одним із основоположників цих теорій був П. Сорокін, який обґрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структури та її динаміки. На його думку, в сучасному індустріальному суспільстві власність на засоби виробництва втратила провідне значення. Саме тому відмінність між стратами слід шукати не в класовій структурі, а в іншому: розмірах прибутку, культурі, освіті, побутових умовах, у психологічних рисах та релігійних переконаннях. Людей слід розрізняти за кількома ознаками: за професією чи характером занять, рівнем життя, спільністю соціальних інтересів та мірою володіння політичною владою. Більшість західних теоретиків заперечують констатований марксизмом поділ капіталістичного суспільства на антагоністичні класи – пролетаріат і буржуазію та боротьбу між ними. Замість цього вони висувають концепцію про поділ суспільства на "вищі", "середні" та "нижчі" страти.

Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Люди мають можливість більш-менш вільно переміщуватися з однієї страти в іншу залежно від їхніх задатків і зусиль. Цей процес західні мислителі називають соціальною мобільністю, яка, на їхню думку, забезпечує стабільність соціальної системи і робить "зайвою" класову боротьбу. Вони поділяють соціальну мобільність на горизонтальну (переміщення людей у межах однієї і тієї самої страти у зв'язку, наприклад, зі зміною місця проживання чи фаху) та вертикальну мобільність (переміщення людей з нижчих страт у вищі й навпаки). На думку соціальних мислителів Заходу, індустріальне суспільство має в собі своєрідний "ліфт", на якому люди можуть піднятися до вищої страти. Як правило, називають шість таких "ліфтів": економічний (кожна людина може стати мільйонером завдяки власним якостям чи збігу обставин); політичний (можна зробити політичну кар'єру); армійський (є можливість просунутися по службі, особливо під час активних військових дій); церковний (пробитися у найвищу церковну ієрархію); науковий (піднятися завдяки досягненням у тій чи іншій галузі науки); шлюбний (вигідне одруження). Висока соціальна мобільність сучасного індустріального суспільства, на їхню думку, сприяє пом'якшенню соціальних конфліктів і навіть веде до повного усунення їх.

Марксистській теорії класів і класової боротьби, теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності протиставляють теорію "середнього класу".

Згідно з теоріями середнього класу, що ґрунтуються на факті кількісного зростання службовців, менеджерів, управлінців, інтелігенції, до яких приєднують також частину буржуазії та робітників, існує єдиний середній клас, який набуває все більшої питомої ваги в сучасному західному суспільстві. Прихильники теорії середнього класу поділяють сучасне суспільство на два класи: робітничий і середній, зараховуючи до останнього всіх або майже всіх, не зайнятих фізичною пра­цею, і відводячи йому провідну роль у розвитку суспільства.

На сьогодні особливе місце посідає теорія "службового класу" як соціальної групи, що займає "середнє" місце між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.

Соціальні групи суспільства поділяють на великі, середні та малі.

Великі соціальні групи це спільноти людей, що існують у масштабі всього суспільства в цілому. Такими є суспільні класи, соціальні верстви, нації, конфесійні групи, вікові об'єднання: покоління, молодь, школярі, пенсіонери тощо. У межах великої соціальної групи люди можуть не вступати у безпосередні особистісні контакти, не спілкуватися між собою, а часом навіть не усвідомлювати своєї належності до даної групи.

До середніх (або локальних) соціальних груп можна віднести виробничі об'єднання працівників певного підприємства, науково-дослідні інститути або територіальні спільноти, наприклад, жителів одного села, міста, області, району тощо.

Специфічною ознакою малої соціальної групи є наявність безпосередніх особистісних контактів між її членами. До них належать: сім'я, сусідські угруповання, компанії друзів та ін. У малій групі індивід отримує психологічну і моральну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тобто контактність на рівні глибинних особистісних визначень. Сумісність і співчуття є психологічною ознакою спілкування в малій групі. Найяскравіше усі ці ознаки проявляються у такій малій соціальній групі, як сім'я.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка