Людина І світ



Сторінка15/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23
Тема 40. Особливості історичного розвитку українського етносу та нації.
Процес формування і розвитку українського етносу та нації є предметом вивчення та творчого аналізу багатьох класиків української історіографії та культурології – М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Крип'якевича, І. Огієнка та ін.

Як ви вже знаєте з історії, предки українського народу залишили відомі всьому світу пам'ятки цивілізації: культуру скіфів-землеробів, скіфів-кочовиків, трипільську культуру. Як свідчать археологічні дані, вже у IV-VII ст. на території Подніпров'я утворилися союзи давньослов'янських племен, відомі під назвою русів. Ця назва етимологічно пов'язана з територією поселення східних слов'ян – басейнами річок Росі, Росави та ін. Українцям, формуванню українського етносу передували русичі, руси, праслов'яни, скіфи, сармати та ін.

Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Завдяки цьому, попри змінювання народів на території, що становила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. За даними археології, на цій території залишався певний автохтонний антропологічний субстрат, який, хоча й не був слов'янським, проте сприяв безпосередній трансляції стародавньої індоєвропейської культурної традиції. Особливість етногенезу на цій території полягала в тому, що він характеризувався прямою трансляцією культурних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Не випадково українська мова характеризується з-поміж більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи. Український орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. У цьому контексті природним є і те, що українська хата за всіма ознаками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів. Український народний танець гопак містить певний код давньої слов'янської культури, що передає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини. Відомо, що слово "гоп", яке входило до індоєвропейської мови-основи, є водночас праслов'янською формою позначення пастуха, а сам гопак – сакральним дійством, через яке символічно передавались рухи крил птахів – жайворонка, яструба, голуба. Дослідники зазначають також зв'язок українського епосу з піснями пастухів стародавніх цивілізацій Сходу, включно з інструментарієм (сопілка, флейта, струнні). Цей глибоко-вкорінений тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західнохристиянська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була поліетнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й займала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди: формування – VI-VIII ст., зростання – IX-X ст., розквіту – X­-перша половина XII ст., диференціації – друга половина XII – перша половина XIII ст. і трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, – друга половина XIII-XV ст. Саме в цей період починається формування з давньоруської народності – української нації.

Стимулюючими факторами соціокультурно-етнічної консолідації населення, майбутньої України були три грізні "виклики" з боку зовнішніх сил: по-перше, татарсько-турецька агресія, що особливо посилилась в останній чверті XV ст. і загрожувала самому фізичному існуванню населення цих земель; по-друге, польсько-шляхетська експансія в Україні після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої майже всі українські землі опинилися під владою Польщі, котра за­грожувала скасуванням традиційних прав та вольностей населення; по-третє, церковно-культурна експансія польсько-католицького духівництва.

Загальною реакцією, "відгуком" на ці "виклики" була етносоціокультурна консолідація цих земель, з військово-політичним центром у Запоріжжі й релігійно-культурним у Києві. Запорізька Січ стала найважливішим осередком української державності. Чим знаменна для становлення українського етносу Запорізька Січ? Насамперед поширенням демократичних традицій, культу "вольностей", свободи, прагненням до соціальної справедливості, незалежності, єднання на демократичних принципах. Вона була першою козацькою християнською православно-демократичною республікою. Демократизм Запорізької Січі на століття випередив Європу – він сформувався задовго до Великої французької революції, що проголосила демократичні свободи.

Особливу роль у розквіті етнічної самосвідомості українців відіграло письменство. Перша школа в Києві, згідно літописів, уже була у 988 р. У XVI ст. Україна вирізнялася розвитком шкільництва і високим рівнем грамотності. Протягом другої половини XVI ст. національних рис починає набувати й церковно-культурно-освітнє життя (міські братства та їхні школи, Острозька академія, творчість Івана Вишенського та його сучасників-полемістів). Демократизація освіти справ- . ляла позитивний вплив на розвиток ремесел, малярства, збагачувала фольклор. Ці громадсько-політичні і культурно-освітні процеси визначали першу стадію власного історичного, національного буття українського народу. Цю стадію можна датувати в широких межах XVI-XVIII ст. і виділити такі етапи: консолідації ядра українського народу з кінця XV до початку XVII ст., до часів П. Сагайдачного; національно-дер-жавно-культурного самоутвердження – століття між десятими роками XVII та XVIII ст. Це був період розвитку і піднесення національної культури, її самоорганізації та розкриття потенційних можливостей за умов постійного збагачення завдяки творчому сприйняттю західноєвропейських впливів.

Подальший етноісторичний розвиток України являє собою цілісність і послідовність суспільно-національного поступу від виникнення власне національної, в сучасному розумінні, самосвідомості у частини української дворянської інтелігенції Лівобережжя та Слобожанщини на межі XVIII-XIX ст. до наших днів, утвердження України як повноцінного, самостійного, державного, етносоціального організму. Якщо більшості народів Центральної Європи пощастило здобути національно-державну самоідентичність після Першої світової війни (угорці, поляки, чехи) чи навіть раніше (греки, болгари), то їхнім східним сусідам (українцям, білорусам, грузинам та ін.) у цьому не поталанило. Українці здобували свою національно-державну самовизначеність двома етапами, на початку та наприкінці XX ст., а в середині цього століття вперше утворилася територіально-адміністративна єдність українських етнічних земель.

Формування і розвиток української нації та її прагнення створити (відтворити) власний етносоціальний організм у першій чверті XX ст. обернулися лише частковим успіхом: на початку 20-х років XX ст. більша частина України опинилася в межах однієї відносно автономної квазідержавної адміністративно-політичної структури, до якої внаслідок Другої світової війни були приєднані й етнічні території за Дністром і Збручем.

Національно-культурний рух другої половини XX ст. мав вирішити основну проблему – створення повноцінного українського етносоціального організму в межах власної державності, який би відповідав вимогам та стандартам сучасного цивілізованого життя.

Нову добу свого національно-культурного розвитку український народ розпочав творенням національної держави, прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності України. Декларація про суверенітет проголошує самовизначення української нації, яка розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Сьогодення нашої Батьківщини виразно засвідчує, що подальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добробуту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські культурні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-політичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету – особистісної свободи, персоналістських цінностей, софійності світу, єднання з природою та ін., – оскільки розвиток національно унікальної і самоцінної сучасної нації та її самобутньої культури можливі лише шляхом органічного гармонійного поєднання надбань сучасного загальнолюдського процесу зі специфікою національного менталітету.


Тема 41. Прогрес і періодизація суспільного розвитку
Розглядаючи суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, слід підкреслити, що цей саморозвиток характеризується якісними змінами і певною спрямованістю. Залежно від спрямування якісних змін суспільного розвитку той характеризується як прогресивний чи регресивний.

Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727-1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості – звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову.

Ідею прогресу як прогресу розуму і науки розвивав також французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794).

Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Г. Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаблем у загальноісторичному розвитку людства. У межах цілісного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи, де у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи. Міра усвідомлення і реалізації свободи визначається рівнем розвитку культури як царства Духа, як результату формотворень людського духу в його загальноісторичних, "цивілізаційних" вимірах. Гегель дає діалектичне тлумачення проблем прогресу, розглядаючи історію і з боку накопичення жорстокості, і з боку людинотворчого злету культури.

Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до стрибка з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від гегелівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Проблема ж регресу в марксизмі виявилася практично не розкритою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні формації як щаблі прогресу. Теорія прогресу "замкнулася на самозабезпеченні".

Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мислителі пов'язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у XX ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання системи факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, розвитку науки і культури, освіти і виховання, правового захисту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі.

У світовій суспільній думці існували й існують і так звані антипрогресистські концепції, серед яких окреслилися три порівняно самостійні тенденції заперечення прогресу.

Перша виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію і творить власну унікальну культуру, які не підлягають порівнянню з іншими і не можуть вимірюватися системою категорій прогресу. Не можна говорити про більш прогресивні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури. Найбільш послідовно цю точку зору обґрунтує французький культуролог Клод Леві-Стросс (нар. 1908).

Друга лінія заперечення прогресу ґрунтується на положеннях про суперечливість розвитку історії, де здебільшого регрес домінує над прогресом і нейтралізує його. У суспільній думці XX ст. дотримувалися цієї лінії та обґрунтовували її такі мислителі, як Бертран Рассел (1872-1970) та інші.

Третю лінію можна розглядати як часткове заперечення прогресу, що ґрунтується на запереченні прогресу в цілому і визнанні його щодо окремих сфер життєдіяльності або щодо певних історичних періодів розвитку суспільства. В основі цього підходу – концепція коловороту локальних цивілізацій А.Дж. Тойнбі.

Сучасна світоглядна культура ставить питання про радикальне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і концепцій його заперечення.

З питанням суспільного прогресу пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Так, Ж. Кондорсе поділяв усю історію людства на десять самостійних епох етапів людського розуму, що втілює свої результати та надбання в різних предметах виробництва та способах організації життєдіяльності. Кожну з епох він розглядав як прогресивнішу за попередню. На першому етапі, зазначав Ж. Кондорсе, люди об'єднуються в племена для зосередження своїх сил у боротьбі з природою. Далі, завдяки інтелектуальному прогресу, відбувається перехід до скотарства і землеробства та виникає писемність. Як своєрідні епохи він виділяє такі: прогрес людського розуму в Греції; розвиток наук до часів середньовіччя; культурне піднесення доби хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування – до секуляризації науки, звільнення її від іга авторитетів; від Декарта – до утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає відкритою для прогресу людського розуму і водночас формулює ті проблеми, над якими він має "попрацювати" для забезпечення подальшого прогресивного розвитку людства. Перша і головна проблема – це знищення нерівності між націями, друга – досягнення рівності в межах однієї і тієї ж нації і, нарешті, остання – дійсне удосконалення людини.



Г. Гегель, у концепції якого масштабом виміру всесвітньої історії та міри її прогресу, як уже зазначалось, було усвідомлення свободи, виділяв у розвитку суспільства три стадії прогресу. Перша це "східні деспотії", де свободу має лише один – цар, король, монарх. Друга стадія це греко-римський світ, де прогрес в усвідомленні свободи торкнувся цілої соціальної верстви – громадян полісу. Третя і остання стадія це германський світ, де розвиток самоусвідомлення свободи сягає свого апогею і означає свободу всіх громадян суспільства.

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. Як відомо, К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії:

а) деформаційний (його представляє первіснообщинний лад);

б) формаційний (рабовласницький, феодальний і буржуазний лад);

в) післяформаційний (комуністичний лад) Англійський мислитель Дж. Тойнбі (1889-1975) періодизує історію людства за принципом закономірного виникнення, розквіту і загибелі локальних цивілізацій. При цьому цивілізацію він розглядає як певну релігійну і культурну сутність. XX століття А.Тойнбі позначає існуванням п'яти цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, православної і західної.

У концепціях, які визнають виробничу діяльність людини віссю історії, критерієм для виділення етапів суспільного розвитку вважається відмінність у техніко-технологічних способах виробництва. Так, у технократичних теоріях XX ст. (О. Тофлер, Р. Арон, 3. Бжезинський та ін.) критерієм прогресу є технологія. Класичною в цьому плані є модель еволюційної послідовності від традиційного суспільства, тобто первіснообщинного та аграрного, через промислово-індустріальну стадію до сучасного суспільства, інтерпретація технологічного та соціального змісту якого у сучасних західних дослідників неоднакова. Одні вчені називають його "постіндустріальним", другі "інформаційним", "кібернетичним", треті – "суспільством управлінців" тощо.

Важливим питанням при вирішенні проблеми прогресу та періодизації суспільного розвитку є питання про критерії суспільного прогресу. Яке суспільство можна вважати більш прогресивним порівняно з іншим? Чи існують об'єктивні критерії для такого порівняння?

На необхідності об'єктивного критерію суспільного прогресу наголошує марксизм, беручи за такий критерій рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Сучасна суспільна думка не заперечує евристичних можливостей об'єктивного критерію суспільного розвитку, обґрунтованого марксизмом, але не визнає його єдиним і вирішальним. Сьогодні соціальні системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних систем, зайнятість населення і можливість оперативної перекваліфікації, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання, взяті в системній єдності. Про рівень розвитку (міру прогресу) тієї чи іншої суспільної системи можна говорити і з точки зору її незаперечного внеску в надбання світової культури і цивілізації. На думку переважної більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних вчених, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Прогресивнішою вважатиметься та система, яка відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб, забезпечення такого рівня і структури створення та споживання загальнокультурних благ і цінностей, що найповніше відповідають природі та призначенню людини, створюють сприятливіші умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдаровань, реалізації повної духовної свободи, психологічної вдоволеності людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю.

Отже, суспільний прогрес це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.



Запитання для самоконтролю.
1. Окресліть основні, найбільш характерні риси суспільства.

2. Що таке спосіб виробництва?

3. Що таке суспільні відносини і які є види суспільних відносин?

4. Хто і коли запропонував поняття "суспільно-економічна формація"?

5. Що таке соціальна практика і в яких видах вона здійснюється?

6. У чому полягає специфіка суспільних закономірностей?

7. Що таке соціальна група, які її характерні риси та види?

8. Чим відрізняються страти від класів?

9. Що таке сім'я, які її історичні форми та соціальні функції?

10. У чому полягає специфіка національних відносин?

11. Які є точки зору щодо критеріїв суспільного прогресу?

Розділ VІІ. ПОЛІТИЧНІ ЗАСАДИ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ.
Тема 42. Поняття політики. Політика і влада.
Поняття "політика" (від грецького «поліс» – місто-держава; і похідного від нього – «політикос» – усе, що пов'язано з містом – держава, громадянин, управління та ін.) має особливу історію. Загальновизнаною є думка, що цей термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля "Політика". Там подається оригінальне вчення про державу, правління (урядування) та уряд. І саме в руслі цієї традиції аж до кінця XIX ст. політичне знання традиційно розглядалось як учення про державу. Однак поступово уявлення про політику значно розширилися, а розуміння політики окреслилось як досить складна проблема, яка стала предметом найрізноманітніших тлумачень.

Сучасна світоглядна культура подає поняття політики у найрізноманітних формах. Значна частина сучасних вчень розглядають політику як відносини між соціальними групами (включаючи і класи), окремими людьми, державами, а також особистістю і державою, соціальною групою і державою стосовно злагоди, панування, підпорядкування, конфліктів тощо.

Інші вчення тлумачать політику як курс, напрям, на основі якого приймаються рішення, намічаються заходи щодо формування і виконання різних владних завдань (наприклад, "міжнародна політика уряду", але водночас "торговельна політика фірми").

У практичному вимірі найчастіше політику розглядають як конкретну сферу, в якій окремі люди і соціальні угруповання ведуть боротьбу за завоювання державної влади (в такому разі кажуть: "Займатися політикою" або навіть – "Триматися подалі від політики").

І нарешті, політику розглядають як найбільш, широке явище, а саме – як мистецтво управляти людьми в суспільстві.

Такі тлумачення дають змогу насамперед розрізняти два аспекти політики.

З одного боку, політика постає як така сфера суспільного життя, де інтереси, які вступають у реальні, уявні чи "символічні" суперечності, так чи інакше збігаються і поєднуються між собою, будучи регульовані владою, яка володіє моноподією на законний примус, законне насильство. У такому випадку політика охоплює всю палітру життєдіяльності людини і суспільства.

З іншого боку, політика – це відносини, де в боротьбі за завоювання державної влади чи за безпосередній вплив на неї стикаються особистості і соціальні групи та їхні представники, партії, лобі чи більш-менш організовані й недовготривалі соціальні рухи.

Крім цього, наведені вище тлумачення поняття політики дають змогу побачити політику як вид діяльності, який здійснюється на кількох рівнях. Перший, нижчий, рівень охоплює вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення, організація торгівлі тощо). Політична діяльність на цьому рівні здійснюється окремими громадянами, але деякі питання можуть вирішуватися місцевими асоціаціями, об'єднаннями, особливо якщо рішення потребує виходу на більш високий владний рівень.

Другий, локальний, регіональний рівень (для України районний, міський, обласний тощо) вимагає так чи інакше втручання держави. Політична діяльність на цьому рівні найактивніше здійснюється групами й асоціаціями, які зацікавлені в економічному розвитку свого регіону.

Чільне місце в політиці займає третій, національний рівень, який визначається, головним чином, діяльністю держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів.

І останній, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні держави і різні транснаціональні (міжнародні) організації – ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО та ін.

При цьому слід підкреслити, що політична діяльність на всіх рівнях має як свої особливості, так і загальні риси. Однак безсумнівним і найголовнішим тут є одне – основним суб'єктом політики є людина як особистість і громадянин.

І тут, природно, виникає запитання, кого ж ми маємо називати справжнім політиком? Чи природно особистість прагне стати політиком?

Перш за все, потрібно нагадати, що в самій природі людини існує необхідність займатися політикою. Адже політика – це відносини між людьми стосовно влади. А влади прагне будь-яка людина. Навіть якщо сама собі вона в цьому не зізнається.

Однак прагнення до влади і процес його реалізації відмінні між собою. І це залежить як від самої особистості, так і від соціальних умов, обставин.

Саме тому політиками можна назвати нас усіх, громадян тієї чи іншої країни, коли ми опускаємо свій виборчий бюлетень або аплодуємо чи протестуємо на (дійсно чи уявно) доленосних зборах, мітингах, виголошуємо "політичну" промову тощо. Проте загальновідомим є й твердження, що справжня політика на площах, мітингах не твориться.

Часто політиками називають довірених осіб кандидатів до органів державної влади, членів чи керівників партійно-політичних союзів, представників різних дорадчих державних утворень, деяких парламентарів, які працюють на "політику" лише під час сесій парламенту. Але що реально залежить від таких "політиків"?

Безсумнівно, що назвати справжнім політиком не можна ані рядового учасника виборів, ані "функціонера від політики". Справжнім, професійним політиком слід називати того громадянина, для якого політика стала першочерговою справою життя і в матеріальному, і в духовному аспекті. І ним може стати не кожна людина.

Передусім ця людина повинна мати своєрідне відчуття влади: навіть на формально скромних посадах усвідомлювати свій вплив на людей, участь у владі над ними, а особливо – відчувати те, що "у руках знаходиться нерв історично важливих подій". Саме це здатне підняти політика вище повсякденності, тобто на професійний рівень.

Тому той, хто постає як справжній політик, обов'язково повинен виробляти в собі такі риси, які дають йому право і можливість справитися з владою (як би вузько вона не була окреслена в кожному конкретному випадку) і відповідно – з тією відповідальністю, яку вона на нього покладає.

Сучасна світоглядна культура має оригінальні напрацювання у цій сфері. Зокрема, вона дає досить працездатну відповідь на запитання: "Якою повинна бути людина, щоб вона могла тримати руку на пульсі історії і вирішувати долю інших людей?"

Насамперед справжній політик повинен досягти рівня громадянської самоповаги до себе. Основним джерелом цієї самоповаги повинна стати пристрасть, яка реалізується через масштабне бачення та розуміння суті справи, через жагучу, нестримну самовіддачу цій справі і, головне, через глибоку, непохитну віру у справедливість цієї справи та власну здатність до звершень у цій справі.

Справжній політик також має зробити відповідальність головним дороговказом своєї діяльності. Адже пристрасть тільки тоді робить людину політиком, коли та пронизана почуттям і усвідомленням обов'язку стосовно справи, в яку вона вірить і якій служить.

Людина, що йде дорогою справжнього політика, повинна бути чесною, насамперед стосовно тих, кому вона підвладна. Чесним політик буде тільки тоді, коли він буде працювати з внутрішньою зібраністю, зі спокоєм піддаватися впливу, відчувати дистанцію щодо людей і речей та самого себе. Відсутність чесності – один із смертельних гріхів будь-якого політика.

Політик, який по-справжньому відчув і усвідомив "солодкий" та "гіркий" смак влади, повинен бути справедливим, особливо стосовно тих, кого він використовує. Це означає, що реалізація справжнім політиком влади має бути пронизана відчуттям та розумінням міри відносин між людьми.

І нарешті, справжній політик повинен бути добродійним. Тобто стверджувати своєю владою те благо, яке творять йому підвладні, і знешкоджувати зло, що намагається посіяти та вирощувати влада тих, кого він нею наділив.

Таким чином, формування та діяльність справжнього політика мають дві основні складові, що висвічуються у вигляді необхідності й достатності.

Необхідність – це наявність особистості, громадянські якості якої пронизані окресленими вище самоповагою, відповідальністю, справедливістю і доброчинністю. Звичайно, не треба забувати, що коло цієї необхідності здатне невпинно розширюватися.

Достатність – це існування суспільства, яке здатне цю особистість народити і в змозі її виплекати та вберегти від звабливої природи влади.

Таке розуміння суб'єкта політики дає змогу зробити висновок. Політика – це особливий вид людської діяльності, пов'язаний зі здобуттям і здійсненням влади. Політика – це відносини, які виникають і існують між людьми, спільнотами, державами стосовно влади, та організація управління цими відносинами.Наведене тлумачення поняття політики показує, що центральним, організаційним і регулятивно-контрольним началом політики є влада. Адже саме влада постає як одна з найбільш важливих і найбільш давніх проблем політичних відносин, політичного знання, політичної культури.

Однак потрібно зауважити, що проблема влади – це питання не тільки політичного життя. Ця проблема має загальнолюдський, загальносоціальний вимір. Адже у найширшому світоглядному розумінні влада – це здатність і можливість окремих осіб, груп, верств, прошарків, страт, або класів, здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, спільнот, суспільств. Влада – це здатність певних соціальних суб'єктів економічними, політичними, ідейними, моральними засобами запроваджувати свою волю в суспільне життя. Влада – це єдність можливого і дійсного в підпорядкуванні дій і волі одних соціальних суб'єктів іншим. Влада – це можливість або здатність одних примушувати інших робити те, чого вони, можливо, не хотіли б робити. І цей примус здійснюється за допомогою загрози санкцій чи їхнього застосування.

Взагалі, у загальноціннісному аспекті, владу понятійно можна окреслити одним словом – панування. Панування як здатність підпорядковувати чиюсь волю своїй волі, присвоювати чужу волю, користуватися волею інших. Це означає, що будь-яка влада є процесом підкорення. А коритися люди, спільноти, держави можуть по-різному, однак обов'язково, – або примусово, або непримусово. Саме тому основними засобами реалізації влади, як правило, вважаються:

а) авторитет (формальний, що є прикладом примусовості; справжній – як приклад непримусовості);

б) насильство, що здійснюється завжди примусовим нав'язуванням комусь своєї волі.

І цілком справедливим є те, що часто в повсякденному вжитку поняття "влада" використовується досить широко. Кажуть, наприклад, про владу традиції, владу ідей, владу кохання, владу надії, владу забобонів та ін. Звичайно, що владні відносини характерні для церкви, профспілок, сім'ї (особливо у відносинах між батьками і дітьми) тощо.

Але, переконавшись, що владні відносини пронизують усі сфери суспільного життя, ми все-таки основну увагу звернемо на розкриття сутності такого феномена, як політична влада. Саме через політичну владу найбільш органічно реалізується взаємозв'язок соціальних прагнень і реального втілення їх. Адже у соціумі найбільш потужно діють ті соціальні сили (творячи історію суспільства), які засобами влади у своїх інтересах виробляють і здійснюють власну політику. В цій політиці народжується соціальний ідеал. А будь-який ідеал вимагає свого захисту і реалізації. Тому політика стає владною. Водночас нічийної влади не буває, тому влада одразу стає політичною.

Така природа політичної влади з необхідністю робить її пріоритетною стосовно інших видів влади у суспільстві (економічної, моральної, правової, культурної, естетичної, екологічної тощо). А пріоритетність, у свою чергу, породжує публічний характер політичної влади. Це означає, що по­літична влада за своєю природою зобов'язана пронизувати своїм існуванням усі сфери життєдіяльності суспільства, що стає можливим перш за все завдяки тому, що дійсної реальності владі надають інститути, посередництвом яких вона й втілюється у життя. Саме інститути влади, а не соціальні сили, які владу фактично породили, стають справжніми її носіями. Адже народ не завжди бачить численні течії у "коридорах політичної влади", для народу найбільш видимим є те, що творять інститути публічної політичної влади (держава, громадянське суспільство, політичні партії, різноманітні об'єднання професійного, економічного, правового, морального плану тощо). Народ оцінює рівень розвитку й ефективності політичної влади через вчинки законодавчих чи виконавчих органів державної влади, через уміння громадських організації контролювати дії держави, через те, як – конструктивно чи деструктивно – поводяться на владній арені політичні партії та їхні лідери.

Проте не слід забувати, що вирішальним у житті народу тієї чи іншої країни безумовно є й те, із яких джерел виникає в його історії і сьогоденні влада та які політичні сили стоять біля її (влади) важелів і якими ці важелі (владні інститути) є.

Історія подарувала нам приклади таких джерел влади.

Насамперед це патріархальне джерело, з якого виникає феномен спадкової влади. Існує харизматичне джерело, яке пробивається як потреба суспільства в лідерові, вождеві. Сутністю патріархального і харизматичного джерел є те, що вони мають ірраціональний характер існування. Є також джерела влади раціонального характеру. Це демократія, вибори, пошук справедливого розподілу влади тощо.

Разом із тим, необхідно звернути увагу й на те, що у вигляді особливих джерел влади виблискують політичною відвагою, світяться авантюризмом, мерехтять швидкоплинністю дій і непередбачуваністю соціальні революції, путчі, двірцеві перевороти тощо.

Ці джерела є особливими перш за все тому, що їх можна назвати своєрідною єдністю ірраціонального (ґрунтується на почуттях) і раціонального, що продиктоване тверезим, холодним соціальним розрахунком.

Стосовно сьогодення, основним джерелом влади називають демократію, як прояв народовладдя. Це джерело спонукає на вибір найпрозорішого шляху до влади – через конституцію. А конституція, як Основний Закон держави, показує, як і через кого народ як джерело влади шляхом виборів делегує свої повноваження державі як її (влади) носію і гаранту її (влади) дієвості. Конституція також вказує на місце функціонування інших носіїв влад: парламенту, суду, уряду (інших органів виконавчої влади), партій, органів безпеки, армії, правлячої еліти, політичних лідерів, мафії (незаконний носій влади) тощо.

До особливих джерел влади належить така її суттєва риса як вольовий характер. Найчастіше ця воля виявляється через мораль і право. У політиці вольовий характер влади особливо прозоро виявляє себе через уже згадані авторитет і насильство та через заохочення, суперництво, співробітництво.

Водночас вольовий характер влади спонукає до життя низку її внутрішніх властивостей:

а) суверенність, авторитарність, амбівалентність (тобто нерівність сторін –владних і підлеглих);

б) відповідальність влади перед народом;

в) примусовість;

г) легітимність, що є визнанням законності влади. Джерела влади породжують відповідний їм механізм її реалізації. Цей механізм складається: по-перше, з владних інститутів та відповідних структур, що забезпечують їхнє функціонування, а також методів, засобів, відносин, через які реалізується влада; по-друге – із політичної системи, про яку йтиметься нижче.

Вічна недосконалість механізму влади вимагала і вимагатиме його вдосконалення. Наслідком цього вдосконалення було виникнення ще у XVII ст. ідей демократизації влади, підпорядкування влади закону з метою підвищення її ефективності.

Ці ідеї спонукали виникнення проекту розподілу єдиної влади на декілька окремих, однак взаємопов'язаних гілок влади, які могли б співробітничати і контролювати одна одну. Перший проект такого змісту висунув англійський філософ XVII ст. Джон Локк. Він запропонував розподіл влади на законодавчу, виконавчу (вона ж водночас і судова) і федеративну, яка зобов'язана займатися управлінням міжнародними відносинами. Пізніше, у XVIII ст., видатний французький просвітитель, політолог Шарль Луї Монтеск'е створив теорію розподілу влади, яка, враховуючи своєрідність часу, функціонує і в сучасних умовах. Він вважав, що дотримання принципу розподілу влади є необхідною умовою забезпечення свободи в суспільстві і запобігання демократії та тиранії.

Структура влади, за ПІ. Монтеск'є, набуває такого вигляду:

а) законодавча (парламент, місцеві органи самоврядування);

б) виконавча (уряд і його установи, виконавчі органи на місцях – префектури та ін.);

в) судова (конституційний і верховний суди, судова система, органи нагляду тощо).

Стосовно практичного рівня ефективності влади, то у схемі Монтеск'є немає одного із суб'єктів вищої влади, який виступав би координатором і арбітром у конфліктах між гілками влади. Саме тому в певних конкретно-історичних умовах схема Моктеск'є доповнюється центральним легітимуючим важелем, наприклад, владою монарха, президента, керівництва правлячої партії (особливо в однопартійних системах) тощо. Роль цих важелів у тих чи інших країнах різна – від суто номінальної до вирішальної.

Особлива і досить вагома роль як вищого арбітра в наші дні належить конституційному судові. Він визначає і встановлює статус відношення всіх інстанцій влади, суспільства, його членів до права, закону і до його центральної ланки – Конституції.

Однак, хоча відносини між гілками влади регулюються відповідними законами, Конституцією (якщо вона є), традиціями політичної культури певного суспільства, проте в реальному житті ці відносини не завжди є гармонійними. Скоріше навпаки. Досить часто ті чи інші гілки влади не тільки співробітничають, а й протистоять одна одній і навіть ворогують. Конкуренція гілок влади, різноманітні колізії суспільного життя спонукають до виникнення інших гілок влади, які можуть мати різний рівень офіційного визнання та ефективності дії. Часто ця ефективність є досить високою. Наприклад, олігархи, мафія і, звичайно, так звана четверта влада – засоби масової інформації (ЗМІ).

Отже, розглянувши сутність влади і політики у співвідношенні їх, можна зробити такий висновок. Влада – це ланка, яка завдяки своїй дієвості (або, навпаки, паралічу) творить (або спотворює) політичне життя суспільства. Вона виражає і захищає корінні інтереси, сукупну волю різних соціальних груп. Проте цей процес відбувається при ствердженні пріоритетності дійсних інтересів одних соціальних груп на противагу іншим.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка