Людина І світ



Сторінка17/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23
Тема 46. Громадські рухи й організації. Політичні партії і влада.
До ряду важливих елементів політичної системи суспільства (крім держави, політичних партій та ін.) належать громадські рухи та громадські організації. Громадські рухи це добровільні формування людей, що виникають на основі
їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з конкурентами за вплив на громадську думку.

Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають. Зазвичай це відбувається у такий спосіб:

а) громадські рухи трансформуються у більш стійкі та складні форми організації;

б) громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.

Більш стійкими формами об'єднань громадян є організації і політичні партії.

Громадська організація це добровільне об'єднання людей на основі певної програми дій і відповідного характеру їхньої реалізації. Таке визначення поняття "громадська організація" відбиває той факт, що, як правило, такі громадські формування діють за статутом (програмою) і що вони мають далекосяжну мету.

Громадські організації сприяють розвитку трудової, політичної та соціальної активності своїх членів (виражають їхні потреби й інтереси), їм притаманні самодіяльність та ініціатива.

Громадським організаціям властиві такі ж загальні риси, як і громадським рухам. Водночас громадські організації мають свої особливості й розрізняються за соціальними причинами утворення та характером інтересів і потреб (спортивні товариства, товариства мисливців, рибалок, спілки книголюбів тощо); організації, які створюються відповідно до форм участі громадян у виробничій діяльності або у громадському і соціальному житті для задоволення колективних потреб (профспілки, політичні партії).

Одним із головних інститутів політичної системи будь-якої демократичної держави є партії. Політична партія (від латинського частина) організована група однодумців, яка виражає і представляє інтереси частини народу або певної соціальної групи чи кількох груп і має на меті реалізацію та досягнення цих інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних прошарків панівного класу і боролися між собою за державну владу або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Типовим прикладом таких угруповань в історії людства є торі і віги, які сформувалися в другій половині XVII ст. в Англії. Наступний крок пов'язаний з виходом на політичну арену буржуазії. Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань – політичних клубів, які відрізнялися від аристократичних угруповань (катерій) наявністю ідеологічних доктрин і розвинутою організаційною структурою. Найбільш відомі з них Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, що виникли під час Великої французької революції, а також Чартольн Клаб і Реформ Клаб, які були створені в Англії в 30-х роках XIX ст. і успадкували історичні традиції аристократичних катерій торі і вігів. Запровадження загального виборчого права, що ознаменувалося залученням до політики широких верств населення, поклало початок формуванню в середині XIX ст. сучасних політичних партій.

Першим політичним союзом однодумців була створена в Англії Ліберальна партія, яка виникла на базі заснованого у 1861 р. Ліберального товариства реєстрації виборців.

У сучасній політичній науці якогось загального, універсального визначення політичних партій як специфічних організацій немає. І це не випадково. Дають про себе знати різноманітність вияву функцій партій (залежно від суспільно-політичного ладу в країні), неоднакова їхня роль у політичному житті народу, різні засади виникнення, наявність тих чи інших політичних традицій, різний рівень демократичних прав і свобод.

В основі класифікації політичний партій можуть бути різні критерії: соціальні засади, ідейні, світоглядні цінності, принципи організації та ін.

Виходячи з природи соціальних засад, можна виділити партії, які представляють інтереси: окремих класів (наприклад, буржуазні, робітничі, селянські, поміщицькі та ін.); окремих соціальних прошарків і груп (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії, селян-фермерів та ін.); кількох класів і соціальних груп (наприклад, політичні партії, що виникли на основі національно-визвольних рухів, – Народний рух України, Індійський національний конгрес (ІНК) та ін.).

За світоглядними позиціями певною мірою розрізняють: ідейно-політичні, або так звані світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідейними принципами; прагматичні, або так звані партії для виборів, які не мають ідеологічних програм і головна їхня мета – мобілізація якнайбільшої частини електорату (виборців) для перемоги на виборах.

У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити:

• консервативні – Консервативна партія Великобританії, Християнсько-демократичний союз (ХДС, Німеччина) – політичні партії, які прагнуть зберегти суспільно-політичний лад, що існує;

• реформістські (всі соціал-демократичні та соціалістичні партії Європи), які орієнтуються на значні зміни та перетворення того чи іншого ладу, але за умови збереження його засад;

• революційні – марксистські, або марксистсько-ленінські політичні партії (свого часу такою партією була КПРС), які відкидають існуючий політичний лад і ставлять за мету його повалення і заміну іншим ладом;

• реакційні політичні партії, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого ладу.

За принципами організації розрізняють:

• кадрові партії, які об'єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків, що мають значний вплив у суспільстві і спираються на фінансову підтримку привілейованих прошарків суспільства;

• масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів для забезпечення шляхом членських партійних внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

• партії, які будуються на принципах індивідуального членства, формально закріплених у статуті, формах і умовах вступу до партії, партійній дисципліні та ін.;

• партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;

• партії, які допускають колективне членство, в тому числі профспілок, трудових колективів та ін.

Політичні партії розрізняють також за місцем, яке вони займають у системі державної влади, а також за ставленням їх до правлячого режиму. Тут можна виділити правлячі й опозиційні партії, легальні та нелегальні, партії-лідери і партії аутсайдери, партії, які правлять монопольно і які правлять у складі коаліції.

Політичні партії часто поділяють на чотири групи.

Перша група – марксистсько-ленінські, авангардні партії (на зразок КПРС);

Друга – парламентські партії. Це партії, характерні для країн Західної Європи, як консервативні, так і реформістські соціал-демократичні. Головна мета їх – завоювання більшості в парламенті і створення, як правило, однопартійного або коаліційного уряду. Це партії постійно діючі, з фіксованим членством, високим рівнем як партійної демократії, так і партійної дисципліни;

Третя – партії, головна мета яких – участь у виборах. У них немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається через голосування за її кандидатів на виборах (наприклад, Демократична та Республіканська партії в США). В Америці не кажуть "Я демократ" чи "Я член Демократичної партії", а кажуть: "Я голосую за демократів";

Четверта група – партія-община, партія-клуб – широке об'єднання багатьох людей з близьким світоглядом та політичними пристрастями чи інтересами.

Також можна типологізувати партії залежно від засад утворення певних інститутів політичного процесу (влади): соціальні (аграрні партії); етнічні (ультраліва партія басків "Ері батасуна"); демографічні (Жіноче об'єднання – партія Бельгії, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив); культурологічні (Партія любителів пива в Німеччині, Росії і в Україні); релігійні (Партія мусульман України).

Основними функціями політичних партій є: представництво соціальних інтересів; соціальна інтеграція; політична соціалізація; створення ідеологічних доктрин; боротьба за державну владу й участь у її здійсненні; вироблення політичного курсу; формування громадської думки; залучення до своїх лав.

Сукупність політичних партій (чи політичних об'єднань кількох партій), їхні взаємозв'язок і взаємодія між собою та з іншими елементами політичної системи держави і суспільства в боротьбі за владу або при її здійсненні складають партійну систему. Більшість політологів вважають, що існує сім типів партійних систем, які розміщуються між полюсами: однопартійною (моноідеологізованою) та атомізованою (ідейно різнорідною) системами. Проміжні типи – системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму і радикального (поляризованого) плюралізму.

При формуванні партійних систем найчастіше головну роль відіграють характер соціальної структури суспільства, чинне законодавство (передусім виборчі закони), а також соціокультурні традиції. Наприклад, у країнах, де немає значного селянського прошарку, аграрні партії, як правило, не виникають. У країнах, де провідну роль відіграє якась одна соціальна група (клас), існують передумови для створення системи з домінуючою партією. Якщо ж ця роль належить середньому класові, то може виникнути або система з домінуючої партією, або двопартійна система.

Закони також можуть впливати на характер партійних систем, обмежуючи, наприклад, діяльність окремих партій, створюючи перешкоди для допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості. Там, де діють виборчі системи мажоритарного типу (які визначають одного переможця за більшістю отриманих голосів), як правило, формуються двопартійні системи або системи з домінуючою партією. Пропорційні виборчі системи, навпаки, дають шанси на представництво в органах влади значної кількості політичних сил, ініціюють створення багатопартійних систем і партійних коа­ліцій, створюють умови для виникнення нових партій. У суспільствах з багатьма економічними укладами, різноманітністю культур і мов, націй, численними каналами артикуляції соціальних, національних, релігійних та інших інтересів, як правило, більше передумов для створення багатопартійних систем.


Тема 47. Політика й ідеологія.
Політична сфера суспільного життя регулюється і таким феноменом, як ідеологія. Однак потрібно підкреслити, що не тільки політична сфера, а й усі інші сфери суспільного життя мають ідеологічне забарвлення. Для того щоб побачити, як саме забезпечується функціонування різноманітних сфер суспільного життя (в тому числі політичного), потрібно визначитися із поняттям ідеології.

Існує кілька визначень поняття ідеології. Але, з нашого погляду, найбільш прийнятним є таке. Ідеологія це ілюзорне бачення людиною (або певним формуванням спільності людей: сім'я, колектив, соціальна група, нація, народ та ін.) дійсності, яке з необхідністю вимагає свого теоретичного обґрунтування і практичної реалізації.

Таке визначення поняття ідеології можна вважати найбільш прийнятним тому, що воно підкреслює таку досить важливу думку: всі сфери людського життя пов'язані з пошуком людиною своєї мрії. Як свідома, суспільна і діяльна істота, людина завжди прагне пояснити, теоретично окреслити вибір мети свого життя і шляхи її досягнення. Ідея шляху до мети потребує логічного завершення. Те, що робить будь-яку ідею логічно визначеною, постає як ідеологія. Тому найбільш образно можна сказати так: ідеологія – це теоретично обґрунтована мрія. А оскільки без мрії людина не може любити, вірити, надіятись, не може стати вільною, то цілком закономірним є твердження, що життя людини і суспільства неможливе без ідеології.

Таким чином, ідеологія здатна проникати в усі сфери суспільного життя. Тому цілком справедливо вважати, що існує ідеологія політичного, правового, морального, економічного, естетичного, релігійного тощо життя суспільства. Однак найбільш завершеним явищем ідеологія постає все-таки у політичному вимірі. Адже політика охоплює всі сфери суспільного життя завдяки владі. А будь-який вплив, у тому числі ідеологічний, неможливий без влади.



Політична ідеологія – це теоретичне окреслення практичного шляху реалізації влади певної соціальної сили в суспільстві. У своєму існуванні вона торкається усіх сфер ідеологічного життя, а ті, хочуть вони того чи ні, підкоряються їй, бо вона має владу. І залежно від того, яка політична ідеологія працює в суспільстві, така його і доля.

При цьому слід підкреслити досить важливий момент. Політична ідеологія як особливе явище співорганізації політики й ідеології може бути започаткована державою чи недержавними утвореннями, наприклад, політичними партіями. Коли ж держава або політичні партії, отримавши виключну владу в суспільстві, починають використовувати політичну ідеологію у суто власних інтересах, то відбувається процес ідеологізації. Ідеологізація – явище, коли ідеологія певної соціальної сили, в руках якої зосереджена влада, починає проникати, як владарююча сила, у всі сфери життя суспільства, знищуючи на своєму шляху інші ідеології. Процес ідеологізації з необхідністю призводить до панування певної окремої ідеології. А коли ідеологія починає панувати, то вона втрачає працездатність, отже, приречена на загибель. Таким чином, ідеологія здатна жити і постійно вдосконалюватись тільки у взаємодії, боротьбі, конкуренції з іншими типами ідеології. Політична ж ідеологія здатна мати успіх тільки у змаганні з іншими ідеологічними системами. Підсумком цього змагання будуть ті реальні практичні звершення, які здійснять люди, спираючись на ті чи інші ідеологічні принципи.

Тільки та політична ідеологія є життєздатною, яка не тільки привабливо показує людям шлях до щастя, а й не менш вагомо підтверджується реальним практичним життям.


Тема 48. Політична еліта і народ.
Політична організація суспільства має свої джерела, механізм функціонування, спрямованість розвитку. Крім того, слід пам'ятати, що суспільство само по собі політично не організовується. Дійсно, є джерело політичної організації – це влада, якої домагаються певні соціальні сили. Є механізм функціонування політичної організації суспільства – це змагання за владу між елементами соціуму. Є напрям розвитку політичної організації – прогресивний чи регресивний. Але ні "джерело", ні "механізм", ні "напрям" не є організатором політичного життя суспільства. Організовує суспільство – у політичному вимірі життєдіяльності – політична еліта. Політична еліта – це вибрані часом, власним інтелектом та народом люди, які реально (офіційно чи неофіційно) визначають владні відносини в суспільстві.

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об'єктивних закономірностей, які з необхідністю визначають його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов'язані з дією суб'єктивних факторів політичної еліти і народу.

Говорячи про те, що політична еліта вибрана часом, ми передусім підкреслюємо факт наявності людей, які у певний період існування того чи іншого суспільства опинилися біля керма влади завдяки послідовній зміні соціальних інтересів. Ця влада може бути отримана у спадок (монархія), а також – завдяки потребі демократичних перетворень (республіка). Але будь-яка влада вимагає не тільки того, щоб її отримали, її потрібно вміти утримати і використати. А ці процеси суттєво залежать від того, хто входить до складу політичної еліти, який інтелект тих людей, котрі є господарями влади. Бути володарем влади – означає займати панівне становище. Адже влада, нагадаємо, є процесом підпорядкування волі керованих волі керуючих. Належати до політичної еліти – означає бути найвпливовішою людиною, бо той, хто володіє відносинами у суспільстві, хто здатен скерувати їх у потрібному собі напрямі, – має можливість володіти всім. А мати все, володіти всім – досить відповідальна справа.

Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспільство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм керманичем політичну еліту, котра зуміла максимально наблизити свої власні інтереси і потреби до інтересів народу. Загальновживаним став вислів про те, що "кожен народ має таких керівників, яких він заслуговує". І часто при цьому ототожнюється нездатність політичної еліти знайти найбільш ефективний спосіб ведення суспільства у прогресивному напрямі зі здатністю того чи іншого народу здійснити соціальний прогрес.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей "дозвіл" визначається рівнем суверенності народу.

Нагадаємо, що дійсно суверенним можна назвати тільки той народ, який здатен обрати свій, саме йому притаманний шлях розвитку і в змозі реалізувати самостійно цей вибір. Однак сам по собі, загалом, гуртом народ цього вибору не робить. Робить його політична еліта. Цей вибір буває близьким до прагнень народу. Тоді народ сприймає його як свій власний, а політичну еліту – як своє вдале породження. Але буває й так, що вибір політичної еліти є далеким від інтересів народу. Тоді народ намагається звільнитись і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла.

Шляхи до цього звільнення бувають різними. Вони часто позначаються трагічними сторінками життя народу, нелюдськими поневіряннями тих особистостей, які присвячують себе справі народження нової політичної еліти, котра запалює людей новою ідеєю, спрямованою, у кінцевому підсумку, на новий шлях розвитку суспільства.

Отже, тільки гармонійне відношення політичної еліти і народу може вести суспільство у прогресивному напрямі розвитку. Сутність цієї гармонії полягає у такому: а) народ дійсно суверенний; б) політична еліта веде за собою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народові близькою і рідною.




Запитання для самоконтролю.
1. Які визначення поняття "політика" ви знаєте?

2. Що таке влада?

3. Яке найбільш точне визначення поняття "політична система"?

4. Що таке політична демократія?

5. Що таке правова і соціально-справедлива держава?

6. Які ви визначаєте поняття "політична партія"?

7. Як ви розумієте поняття "політична еліта"?
Розділ VІІІ. ЛЮДИНА І КУЛЬТУРА.
Тема 49. Поняття культури.
Отже, слово культура – одне з найбільш популярних у роздумах про вічні людські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук – історія, археологія, соціологія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія та ін. Усі вони стверджують, що поняття "культура" похідне від латинського сиііиге (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Один із перших творів із сільського господарства, який дійшов до нас і належав перу античного мислителя Марка Порція Катона, мав назву "Де агрі культура" (згадаймо сучасну "агрокультуру").

Але надалі це слово почало вживатися і в іншому, переносному значенні – "освіченість", "вихованість". У Ціцерона ми вже зустрічаємо поняття "культура душі", зокрема він вважав, що філософія є "культурою розуму". За Ціцероном, філософія є культурою, оскільки, як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його кращого плодоношення. Тут проглядається важлива думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення природи на благо людини (зем­леробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний римський філософ і державний діяч убачав у ній засіб звеличення, самоутвердження людини. Культура розвиває людину, і в цьому, на думку Ціцерона, полягає її головна функція.

Принагідно слід звернути увагу, що ще в античному розумінні поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання "культури душі".

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться як породжене людською діяльністю перетворення природи і одночасно як вищий вияв людського буття, пов'язаний передусім із людським духом. Саме у просвітителів XVII ст. з'являється ідея протиставлення "культура – натура", тобто "культура – природа". Поняттям культури позначались у той час всі досягнення духовної діяльності людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX- у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Окреслюючи поняттям культури в людській історії те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від діяльності тварин, культуру можна визначити як особливу загальну характеристику людського буття.

Ця особливість насамперед полягає в тому, що під культурою традиційно розуміють сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках. Таке бачення культури є найбільш масштабним.

У вужчому розумінні культура це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям "культура" часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.

Важливим і принциповим питанням розуміння культури є осягнення її сутності як феномена суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспільно-корисної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, утверджує свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі свої життєві процеси.

Культурою в такому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, своєрідною надбудовою над першою, "живою природою". Вона є фактично створеним людиною світом.

Таким чином, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і – найсуттєвіше – створенням нових цінностей для людини і людства.

Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою.

Але, зосереджуючи увагу на тому, що культура є, перш за все, ціннісним виміром людського життя, ми не повинні забувати того, що не все те, що цінує людина, є культурою. При цьому нагадаємо, що ще у першому розділі нашого підручника йшлося про роль цінностей у житті людини і суспільства. Там цінність визначалась як рівень значимості одного стосовно іншого. Тобто поняття "цінність" окреслилось як найбільш загальне поняття. А конкретизація цього поняття у першому розділі була покликана слугувати процесу розкриття цінностей людини як індивідуального, родо-рого явища. Так, здоров'я, смерть, безсмертя, повнота та щастя людського життя тощо постають як цінності природно-історичного плану в людині. Однак ці цінності ми не можемо назвати культурою.

Також нагадаємо, що ми, люди, зазвичай буваємо в захваті від нічної тиші, виблискування ранкової чи вечірньої зорі, загадкового шелесту дерев у лісі, витвореної сонячним світлом і водою райдуги. Усе це сприймається, переживається і цінується людиною як таке, що є високим і урочистим – проте це ще не культура.

Не є культурою реальні факти, події, властивості багатьох речей, які у процесі пізнання та оцінювання з боку людини викликають у неї почуття співучасті, захоплення, любові або, навпаки, – почуття ненависті і презирства. Ці різноманітні задоволення і незадоволення складають тільки те, що в суспільстві називають смаком. Смаки бувають різні: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, благородне, величаве, цнотливе, священне тощо. Але гарний смак – то не завжди культура. Це тільки один із кроків до культури. Адже недарма говорять: "Він милий мені не тому, що гарний, а гарний тому, що милий".

Отже, культура – це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних відносинах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів.

В образі культури постає, таким чином, особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. Отже, культура як сфера соціального буття перетворює сутнісні сили (основні здатності) людини в те, що ми називаємо мудрим розумом, благими почуттями, сильною і відповідальною волею, добром, правдою, красою, любов'ю, вірою, надією тощо. Саме завдяки окультуренню сутнісних сил людини з'явились художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення і освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини.

І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь визначення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, яка здатна гармонійно жити і творити у світі. Зауважимо, що таке визнання можливе тільки в межах системи "людина-світ". Отже, культура – це ціннісний вимір самодостатності людини.

Але, як не дивно, в середину XX ст. людська історія ввійшла зі своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Поступовий процес демократизації суспільного життя, досягнення багатьма верствами населення (здебільшого в економічно розвинутих західних країнах) високого рівня майнового забезпечення, технічне оснащення основних виробничих процесів, зміна мистецьких технологій тощо призвели до того, що культура у традиційному, ціннісному вимірі перестала бути елітним надбанням.

Збагнувши сутність політичної та економічної свободи, людські маси виявили себе непідготовленими для сприймання культурних надбань історії як вищих цінностей. Суспільство, з одного боку, стало більш інформованим стосовно можливостей культури. Але, з іншого боку, більшість людського загалу не виробила у себе здатності безпосереднього спілкування з високою культурою. Високий темп людської історії почав вимагати культури, яка була б зрозумілою для більшості, а головне, була б сприйнята цією більшістю як власні переймання. І тоді виникла "усереднена культура", яку породили засоби масової інформації, почавши її тиражування посередництвом спеціальної, високооснащеної індустрії. Це нове явище отримало назву "масова культура".

На сьогодні під масовою культурою розуміють те, що в дійсності не можна вважати культурою у традиційному, тобто ціннісному вимірі. Масова культура постає в образі розповсюджувача того чи іншого способу, стилю життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетворюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспільства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу як в усьому світі, так і в нашій Україні. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу перевищують за своїми масштабами навіть доходи досить важливих галузей промисловості.

Поряд із цим слід зауважити, що масова культура як заперечення ціннісного виміру самодостатності людини постає і в образі пародії на високу культуру. Тут найбільш важливим є те, що ця пародійність є дволикою. З одного боку, в масовій культурі не знаходиться місця для справжнього мистецтва, для того, що слугує моральній чистоті людини. Масова культура "забуває" про естетичні цінності та художню насолоду. З іншого – масова культура намагається постати у вигляді своєрідного фольклору індустріальної епохи. Фольклору тому, що вона належить широким людським масам. Але традиційний фольклор завжди зароджується у найнижчих верствах суспільства і має власну художню цінність. Масова ж культура, навпаки, створюється і нав'язується професіоналами, спеціалістами (сценаристами і режисерами, текстовиками й естрадними композиторами, співаками, танцюристами, продюсерами, менеджерами та ін.). Тому цей "фольклор", хоча формально й належить народним масам, самими масами не породжується.

Таким чином, феномен масової культури ми не можемо фундаментально окреслити в межах традиційно-високої культури. Однак цілком упевнено можна стверджувати, що сьогодні масова культура – це своєрідна гілка сучасної офіційної культури. Культура, яка перебирає на себе основні функції традиційної звичаєвої культури і постає у вигляді оригінальної єдності всього корисного і значимого, що нагромаджується на індустріальному та постіндустріальному етапах соціальної еволюції. Тобто сучасна масова культура часто вбирає в себе все те позитивне, що принесла висока культура. Одночасно масова культура намагається пристосувати ціннісні надбання традиційної культури до нових цивілізаційних умов. Досить часто таке пристосування набуває небажаних рис, характеру, особливостей культури.

Саме тому, звертаючи основну увагу на здатність культури оволодівати народними масами з метою гуманізації їх, не потрібно забувати, що в реальному житті існують і інші процеси.

У житті людини, людства було і є багато такого, що суперечить гуманізму і людяності. Ці явища, процеси, відносини, поведінка позначаються терміном антикультура. Антикультура є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрати моральних орієнтирів, що ґрунтуються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві. Так, наркоманії, пияцтву, алкоголізму, злодійству та брехливості усі народи дають однозначно негативну оцінку, тобто кваліфікують як антицінності, як антикультуру. Як антикультуру людство позначає сталінський геноцид проти так званих малих народів і ворогів народу, фашистську політику Гітлера та його прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську в Афганістані, піночетівський заколот у Чилі та расизм у ПАР і США.

Підводячи підсумки стосовно розуміння явища масової культури, ми можемо впевнитись твердо хоча б в одному: масова культура є дійсно своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і негативний виміри масової культури. Негативний смисл словосполучення "масова культура" полягає в тому, що часто не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а навпаки, сама культура, пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Ця культура спрощується і деформується, опускається до рівня примітивізму, призводить до стану шоку справжню вихованість: розумній високоосвіченій масі підноситься щось сіре або навіть безглузде. На жаль, цього не уникла й сучасна Україна. Позитивним є те, що масовість культури – це не обов'язково низький її рівень, розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мистецтв. Адже і широким народним масам можна та потрібно давати щось справжнє, прагнути підіймати їх до розуміння духовно високого, навіть до найвищих шедеврів культури. І для того щоб підвищувати культуру народу, потрібно звертатися до її історії, до всієї культурної спадщини людства, а також чітко визначитись у розумінні й використанні основних функцій культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегративну, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, освітньо-виховну та функцію соціальної пам'яті.

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації емпіричного досвіду та емпірично набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядкованого потребам суспільно-історичної практики і представленого науковим пізнанням.

Формування уявлень про майбутнє – так можна визначити головну мети прогностичної функції культури. Вона вказує, чого слід прагнути людині в практичній та культу-ротворчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її природі, покликанню і призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні потреби та інтереси, люди об'єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. У даному разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комунікативну функцію. При цьому зауважимо, що інтегративна і комунікативна функції мають такий самий рівень всезагальності, як пізнавальна та прогностична функції.

Культура, включаючи ціннісно-нормативну систему, виконує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Вона викристалі-зовує норми і цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропонує, а нерідко і нав'язує їх індивідам як шаблони та еталони, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Механізм реалізації зазначених функцій у різноманітних сферах культури має як багато спільного, так і деякі відмінності. Так, моральна культура орієнтує людину в межах системи цінностей, що концентруються навколо протилежності добра і зла; мистецька культура забезпечує ціннісну орієнтацію в межах протилежності прекрасного і потворного, трагічного і комічного; наукова культура вибудовує орієнтації, об'єднані прагненням до істини. Те саме стосується регулятивної функції: моральна культура і мистецька культура апелюють до почуттів, найвищим виявом яких є любов і совість, релігійна культура спирається більше на віру, надію, любов. При цьому зауважимо, що, наприклад, наукова культура оперує поняттями, мистецтво – художніми образами, моральна культура – нормами.

Регулятивна, як і інтегративна, пізнавальна та орієнта-ційна функції, неможлива без "переведення" норм, символів, установок культури у внутрішній світ людини, що відбувається шляхом виховання та освіти. Отже, культура має ще одну важливу функцію, безпосередньо пов'язану з її люди-нотворчою сутністю – освітньо-виховну.

І нарешті, слід підкреслити ще одну важливу функцію культури – функцію соціальної пам'яті людства, яка забезпечує зв'язок минулого з сучасним і майбутнім, задає взаємозв'язок і стійкість життєвому досвіду, забезпечує неперервність розвитку людської історії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка