Людина І світ



Сторінка2/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Тема 3. Роль природно-історичного середовища і спадковості у формуванні та розвитку людини
Розглядаючи проблему людини, потрібно завжди враховувати як фактор спадковості, так і роль середовища, під впливом якого формується людина як природно-соціальна істота.

Кожен з нас має батьків, від яких ми отримуємо у спадок не тільки особливості роду, а й загально-соціальні ознаки. Крім того, ми є частинкою природи і вчимося жити в гармонії як із власною природою, так і з довкіллям. Поруч із нами – наші рідні, друзі, знайомі й незнайомі люди, які складають суспільство.

Отже, людина, як і будь-яка інша жива істота, має своє середовище існування – природне та суспільне. У людинознавстві чимдалі усвідомлюється факт впливу природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більше, ніж ми думаємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не пізнані нами процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в космічних безоднях. Нині залежність стану організму людини від природних процесів – перепадів температури, тиску, коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної радіації – цілком очевидна.

Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або виліковуванню деяких захворювань організму. Більшість природних впливів на людський організм до цього часу залишаються ще невідомими, наука розпізнала лише незначну частину їх. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.

Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому. Ми вже говорили про гіпотезу, яка стверджує, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов'язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну системи організму, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо "в унісон" зі всім космічним середовищем і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані.

Нині зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Очевидно, існує відносно синхронне "биття пульсу" в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму.

Актуальними і прозорливими є ідеї К. Е. Ціолковського, В. І. Вернадського та О. Л. Чижевського, що набувають визнання в сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.

Очевидно, ви вже відчули на собі, що людина існує в системі взаємодії усіх сил природи і відчуває її різноманітні впливи. Наша душевна рівновага можлива лише за умови фізіологічного та психічного пристосування до природного світу, а оскільки ми є передусім істотами соціальними, то адаптуватися до природи можемо через суспільство. Суспільний організм діє в межах природи, і якщо людина забуває про це, життя її жорстоко карає ("відчуження в межах природи" людини внаслідок непомірної урбанізації тощо). Людина як біологічна істота гине без спілкування з природою, так само і людина як істота соціальна гине без суспільства. І соціальні, і природні чинники діють у цьому розумінні нещадно. Запам'ятаймо це!

Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається через засвоєння нею цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала і Амала, які провели своє дитинство поміж вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений серед мавп в Африці, так і не змогли навчитися розмовляти.

Відомий надзвичайно великий вплив на становлення людини, особливо у дитячі роки, родини, тих стосунків, що склалися в ній. Вам, як майбутнім батькам, радимо про це пам'ятати. Слід зазначити, що вплив на людину суспільного середовища може бути як стихійним, випадковим, так і свідомим, цілеспрямованим. Останній називають вихованням. Виховання – це певною мірою завжди і самовиховання, тобто власні зусилля людини, спрямовані на формування або вдосконалення самої себе.

Зі шкільного курсу загальної біології та власного досвіду ви вже знаєте, що таке спадковість і мінливість: у процесі індивідуального розвитку людини, з одного боку, вона реалізує певну генетичну програму і відтворює певні ознаки, передані їй батьками, а з іншого – набуває нових ознак, що сприяє еволюції людини.

Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. Згадайте своїх молодших братиків і сестричок, інших малих дітей, за якими вам доводилося спостерігати. І ви переконаєтесь, що з самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо. їй притаманна допитливість. А це вже соціальні ознаки. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер, а посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з'являється на світ саме як людська істота. І все таки на момент народження вона лише кандидат у людину, хоч і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Сукупність таких психофізіологічних якостей людини називають її задатками. Це музичний слух, зорова пам'ять, міцний організм, вміння розрізняти кольори, почуття ритму та ін. Ці задатки є основою здібностей людини. Проте чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності, залежить як від умов, у яких розвивається людина, так і від наших власних зусиль. Головне – вірити у свої власні сили і наполегливо прагнути досягти своєї мети.

У розвитку людинознавства був період, коли перебільшувалась роль спадковості і вважалось, що основні риси розвитку та будови організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин.

Як завжди, однобічне мислення призводило до інших, протилежних висновків – до заперечення ролі спадковості, до ідеї, що формування організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій.

Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не тільки пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.

Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як гарні, так і погані риси залежать лише від наших батьків, яких ми, звичайно, не вибираємо. Подібний підхід зумовлений недооцінкою умов, середовища, в якому ми живемо, тож, мовляв, марні зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.

Концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такому розумінні, можна звести до трьох основних уявлень.

1. Людина – злісна мавпа, яка успадкувала від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа Лоренпа: "Людина – це горила з атомною бомбою в руках").

2. Людина від народження, добра, альтруїстична, незлобива. Проте її природні задатки начебто суперечать розвитку цивілізації, саме суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних.

3. Людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, "нейтральна", "табула раса", на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.

Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо, також не може бути сприйнятою як істинна хоча б тому, що не бере до уваги індивідуальні якості людини, які здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення; він притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини – "особистості нового типу". Від нього ми ще не звільнилися і сьогодні...

Своєрідною "золотою серединою" є позиція багатьох мислителів і письменників (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, Г. Сковорода та ін.), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.

Отже, і спадковість, і середовище, і наші власні зусилля спрямовані на самовдосконалення, істотно впливаючи на наш розвиток. Можливо, ви іншої думки? Адже це досить цікаво!

Розглядаючи людину як особливу істоту, ми ставимо не тільки запитання, хто ми і для чого живемо, а й звідки і завдяки чому ми з'явилися на цьому світі. Крім того, часто виникають запитання: що спрямовує наше існування? Чим визначається характер нашого життя? Відповіді на них можуть бути різні.

Вище ми говорили, що однією зі спроб пояснення походження людини є думка про її божественне творіння. У світлі релігійного тлумачення походження, життя і смерть людини пов'язані з існуванням надприродної істоти – Бога.

Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що мова про Бога з'являється ще в міфології, а точніше – на її завершальному етапі. Однак у міфології Бог розглядається як та чи інша природна сила, що справляла вирішальний вплив на розвиток світу. З історії України вам відомо, що до прийняття християнства наші пращури поклонялися різним богам (Берегиня, Велес, Дажбог, Купало, Лада, Перун, Триглав та ін.).

Однак міфологія ще не протиставила людину і Бога такою мірою, як зробила це релігія. У міфології Бог не виступає творцем людини. У цьому світогляді він у тій чи іншій сфері існування світу є володарем, силою, яка здатна підкорити собі людину.

У релігії, і це підтверджують і Біблія, і Коран, Бог є творцем людини. Проте в релігії найважливішим у відношенні "Людина - Бог " є не тільки питання творіння, а й сам зміст цього творіння. Бог творить людину як органічну єдність душі і тіла, тілесного і духовного, як поєднання, з одного боку, гріховного, а з іншого – здатності віри в Бога, потягу до вищих ідеалів, прагнення до самовдосконалення і розвитку.

Релігія розглядає Бога не тільки як творця, а також як певне світове уособлення, яке саме є органічною єдністю: а) "основи світу людини" (Бог-Отець); б) його вічного існування стосовно земного, людського (Бог-Син); та в) вічної здатності до творчості і визначення життя людини (Бог-Дух Святий). Цей приклад християнської версії єдності Божественної суті відіграє вирішальну роль у поясненні здатності людини як творця бути основою світу людських відносин, органі­затором як власного життя, так і життя суспільства, визна-чальника в освоєнні й перетворенні світу заради людини. Релігійна думка спонукала розвиток культури.

Зокрема, в науці ця ідея трансформувалась у явище обожнювання здатності пізнавати світ і шукати істину. В науці Бог і істина досить часто вживаються як тотожні поняття. Людина тягнеться до істини, яка визначає характер її існування і діяльності.

Упродовж століть релігія і наука ворогували. Ця ворожнеча, якщо уважно придивитись і проаналізувати, в кінцевому підсумку була боротьбою за Бога. Це своєрідна "битва", з якої ніхто не міг вийти переможцем, оскільки кожна сторона мала свою правду. Роль арбітра у боротьбі релігії і науки за Бога у всі часи бере на себе філософія. І найцікавішим тут є те, що при вирішенні цієї проблеми філософія використовує ідею Бога. Річ у тому, що самі філософи вважають, що всі версії щодо походження людини і характеру її існування, в тому числі ідея, за якою Бог є творцем людини і світу для людини, мають сенс. Жодну з них не можна відкинути.

Виходячи з цього трактування, філософи дійшли думки: Бог існує завдяки тому, що людина сама для себе його відкриває, отже, творить. Це не заперечує ідеї, згідно з якою Бог створив людину, оскільки Він створив таку людину, якій притаманна здатність до творчості, що є іскоркою Божою, проявом його духу. Отже, людина у будь-якому випадку не може жити без Бога, тому що сенс життя визначається потягом до ідеалу, а як свідчить історія людства, людина завжди здатна цей ідеал обожнювати, тобто надавати йому надприродної здатності керуючої сили.

Співвідношення "Бог – людина" спонукає до висновку: в системі відношень "людина – світ" без людини для людини Бога немає, а це означає, що вічність існування Бога, його творчий характер людина не може помітити поза своїм життям і діяльністю.

Вірити чи не вірити в Бога – справа самої людини. Ніхто не має права змусити робити одне або інше. Ви самі вирішуєте, приймати чи не приймати Бога. І цим ви відрізняєтесь від нас, тих, хто вчився в школі в часи боротьби з релігійними віруваннями. В цьому – ваша перевага і перевага життя в демократичному суспільстві.
Тема 4. Природні, соціокультурні та духовні виміри людського життя
Визначення людини як особливої істоти дає уявлення про неї як про суперечливу єдність природного, соціального та духовного (варто додати – і душевного). Спробуємо розглянути це питання більш ґрунтовно.

Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних" явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та. інформацією між організмом і навколишнім середовищем. У цьому розумінні між людиною і вищою твариною суттєвої різниці немає. Однак якщо абсолютизувати в людині тільки природне, біологічне, то ми не зможемо пояснити інші аспекти людського життя і будемо змушені пояснювати їх лише непоборними якостями.

Природне начало в людині (а до нього належать також особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а лише з її антропологічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і формування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану – людської особистості.

Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, хоча б тому, що соціальне породжує й духовність. Якщо у свідомості людини знаходять відображення лише найелементарніші потреби, задоволення яких необхідне тільки для підтримання фізичного існування, якщо почуття й емоції примітивні, а поняття не розвинені, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

Духовно розвиненою (або духовно багатою) людиною вважають таку, котра багато знає і ще більше розуміє, у своїй діяльності спирається на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, якій притаманні безкорисливі почуття любові та милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати в біді кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини – це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколишню дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей, це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висло­вом класика німецької філософії XVIII ст. І. Канта – це закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа XVIII ст. П. Гольбаха – це наш внутрішній суддя).

Перелік особистісних якостей духовно багатої людини, яка формується під впливом загальнолюдської культури, можна продовжити, проте це є змістом одного з наступних розділів – про духовність людини.

Усе викладене вище дає змогу дати загальне визначення: людина – душевновизначена природно-соціальна істота. Тобто до основних ознак людини можна віднести особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільніст,ь, діяльність. Отже, поняття "людина" є родовим поняттям, що відображає загальні риси, притаманні людському роду: як загальносоціальні, так і природні, психічні, біологічні. Людина фактично є результатом п'яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити фіїлогенез, історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, тобто – мати людську будову тіла). По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію - вирости, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого верте, їй потрібно здійснити свою соціальну, чогось навчитися і брати участьу процесі суспільного життя. По-п'яте, людини не існує без душі – того, що "здатне починати певний стан".



Індивід. Індивідуальність. Особа. Особистість.
В той же час цілісність людини нібито роздвоюється, що позначається поняттями «індивід» та «особистість».

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття «атом») означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одно­го індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого – специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації, який за своєю суттю діалогічний або навіть полілогіч-ний. Цей діалог (поліалог) можна відобразити за допомогою такої системи:

• "Я-Я" – умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;

• "Я-ТИ" – сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті тощо;

• "Я-МИ" – родинні, групові, кастові, класові, національні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;

• "Я-УКРАЇНА" – громадянське, державницьке самоусвідомлення;

• "Я-ЛЮДСТВО" – родова самосвідомість, належність до гомо сапієнс;

• "Я-СУСПІЛЬСТВО" – ставлення до світу створених речей та інших людей;

• "Я-ПРИРОДА" – екологічна свідомість та ставлення до навколишнього середовища;

• "Я-УНІВЕРСУМ" – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.

Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства. Вона охоплює як соціальноконтрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які спричиняють вплив на її формування. Найважливішою формою соціалізації є звичаї та традиції, у світі яких людина живе від народження до смерті. Адже суспільство –це світ звичаїв, що регулюють мораль, форми спілкування, самовираження тощо. Іншою важливою формою соціалізації людини є державно-правові норми. Ще однією універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.



Тема 5. Сутність людини та сенс людського життя

Будь-який феномен може бути осмислений неоднозначно – або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому відсторонене вивчення людини передбачає осмислення її відносин з природою, суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини "зсередини" передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.

Релігія розглядає як вищу цінність Бога. Тому таємниця людини у цій системі мислення (типі світогляду) виявляється або принципово недосяжною, або віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке (Авґустин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, Фома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами).

Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання. Бога і служіння йому, що афористично формулюється так: людина – раб Божий.

Мислителі натуралістичної орієнтації виходять з культу природи, космосу (адже натура в перекладі з латинської – природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливо не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях (так, 3. Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу, тобто кохання і смерті, які визначають всю житттє.діяльність людей і навіть їхню історію).

Подібні погляди на рівні буденної свідомості здаються доступними і простими. Адже вам доводилось часто чути: "Людину не переробиш", тобто її не зміниш, не перевиховаєш. Якщо це й можна зробити, то лише за допомогою "генної інженерії". Ця точка зору має під собою деякі підстави, оскільки кожна людина як природна істота зберігає в собі якісь властивості від своїх тваринних предків. Інколи навіть відомі вчені сучасності доходять висновку, що за своєю природою людина більше погана, ніж хороша. "Якщо вірити етологам, то людина – гірша за мавп, – пише М. Амосов. – Радикально переробити цю природу можна лише генетичною хірургією, можливості ж соціального виховання досить обмежені".

Проте людина – не Бог, не злочинець, не грішний ангел. Як продукт тривалого біологічного і соціального розвитку (антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що "найстрашніші дияволи – це грішні янголи", та з китайською мудрістю "не все людське є у звірові, але все звіряче є в людині...").

Виходячи з першого підходу до розуміння сутності людини, тобто вивчення людини "ззовні", потрібно зупинитися і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від грецького «антропос» – людина, релятивізм з латинської — відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси зроблено висновок, що людина є вираженням культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Ще однією світоглядною позицією в оцінці сутності людини, підходом "зсередини" є ідеалізм. Філософи – ідеалісти вважають, що головним у людині, іі сутністю є свідомість розум, і саме цією властивістю людина відрізняєте інших живих істот. Оскільки свідомість людини не залишається незмінною, може вдосконалюватися в процесі освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

Отже, якими є ідеї, найбільш поширені у суспільстві, у який спосіб і з якою ефективністю передаються вони людині, такими є й самі люди. За всієї привабливості такого розуміння сутності людини воно малопродуктивне: хоча свідомість і відіграє надзвичайно велику роль у її життєдіяльності, вона все-таки не є визначальною, оскільки сама залежить від певних умов людського життя.

Насправді сутність людини як об'єкта філософського та наукового аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

• по-перше, людина є живою істотою, проте їй притаманний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини – сутність першого порядку);

• по-друге, людина є там, де є її діяльність (це сутність другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

• по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто йдеться про суспільність людини;

• по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність четвертого порядку);

• по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа (про це докладніше йдеться при аналізі душевного життя і духовності людини). Отже, це сутність найглибшого порядку.

Зі зміною історичних уявлень про сутність людини відповідно змінюються і уявлення про сенс її життя.

Сенс (тобто смислове значення) людського життя має історичний характер. Однак питання про сенс життя є питанням про призначення людини. Не чому, а для чого живе людина? Із давніх часів це питання стояло перед людиною. Відомий французький філософ А. Камю у своєму есе "Міф про Сізіфа" писав, що є лише одне фундаментальне питання філософії – це питання про те, варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Інше все – чи має світ три виміри, керується чи ні наш розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями, – другорядне. Вже виникнення цього питання свідчить про те, що воно народжується із сумніву в існуванні такого сенсу.

З-поміж багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головні:

• сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку;

• сенс життя за межами життя;

• сенс життя створюється самою людиною.

Для першого підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу.

Основою другого підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справедливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Прогрес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і минулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське покоління, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети – досконалості, могутності та блаженства майбутнього людства.

Відповідно до третього підходу життя не має сенсу, який випливає з минулого чи майбутнього, тим більше з потойбічного світу. В самому житті взагалі немає раз і назавжди визначеного сенсу. Лише ми самі свідомо чи стихійно, навмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність. Попри суб'єктивізм, цей підхід здається найбільш плодотворним.

Отже, перший висновок із вчень про сенс життя можна сформулювати так: говорити про це поняття безвідносно до конкретної людини безглуздо, оскільки завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Одні вбачають його у праці, другі – в коханні, треті – у самовдосконаленні, пізнанні, четверті – у боротьбі, п'яті – у служінні Богу тощо. Отже, це залежить від розуміння життя людиною, вона сама визначає сенс свого життя.

Другий висновок полягає в тому, що сенс життя усвідомлюється і формується на певних світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських чи наукових) засадах. Звідси нерозривний зв'язок сенсу життя з основами світогляду, особливо з філософією і релігією.

Виходячи з розуміння сутності людини як суспільної істоти, багато мислителів висловлювали думку про те, що сенс життя полягає у сприянні процвітанню і поступу людства. Адже жити лише для себе – безглуздо, хоча турбуватися про власне існування потрібно завжди (варто згадати принцип "розумного егоїзму", сформульований ще в давнину: "Якщо не я за себе, то хто ж за мене? Якщо я лише за себе, то для чого я?"). Турбуючись про себе, своє здоров'я, людина так чи інакше турбується і про суспільство. Гадаємо, ви зможете правильно оцінити цю думку.

Сприяти розвитку суспільства, його вдосконаленню можна лише тоді, коли людина живе його болями та тривогами, коли вона відчуває їх і розуміє, сприймає, як свої власні. Це важливо ще й тому, що проблеми і потреби, тривоги і турботи людства не залишаються незмінними – на кожному етапі цивілізаційного поступу в кожної нації, кожного покоління вони свої (згадаймо основні проблеми України: незалежність, державотворення, духовність народу, його економічне становище, соціальні проблеми та ін.).

Проте визначення сенсу життя не можна обмежити лише потребами суспільства, в якому ми живемо. Воно залежить значною мірою і від наших особистих задатків, нахилів, здібностей, нашого покликання. Німецький філософ Г. Фіхте слушно вважав, що істинно людський сенс життя – в досягненні людиною певної згоди з самою собою, в розумі, у свободі, в діяльності, тобто у тому, щоб людина із простого продукту природи стала вільною, розумною істотою.

Отже, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання – з іншого, – те головне, чим зумовлений і в реалізації чого полягає сенс нашого життя. Ось чому в історії людства сенс життя вбачали або у своїй єдності з родом, плем'ям, нацією, або у служінні Богу, або у спогляданні світу чи його пізнанні, пізніше – в активному перетворенні світу, підкоренні його з метою задоволення людських потреб або, як сьогодні, у сприянні виживанню людства у зв'язку з тими глобальними проблемами, які виникли в результаті "панування над природою" як визначальної парадигми класичної науки.

Визначення сенсу життя, його чітке розуміння пов'язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом "як всі"...).
Життєва позиція та спосіб життя людини.
Останній нерозривно пов'язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам'ятати основне правило мудрого життя: не бажай і не чекай від життя неможливого, тобто надто багато).

Життєва позиція виявляється у практичних діях – оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Проте остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини і на досягнення лише власного добробуту чи на прагнення добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством у цілому тощо. Однак спосіб життя людей визначається тим суспільством, в якому вони живуть, тобто рівнем його матеріального та духовного розвитку, існуючими в ньому традиціями та звичаями, місцем людини в суспільстві, її належністю до певної соціальної групи, життєвою позицією, статтю, віком, станом її здоров'я, характером, місцем проживання та ін. Чим розвинутіше суспільство – тим більше у ньому можливостей для існування різних способів життя, а відповідно тим більший вибір має людина.

Однак людина сама визначає спосіб свого життя. І це рішення не завжди залежить тільки від того, в якому суспільстві вона живе. Отже, вислів: "Людина – творець своєї долі" – очевидно, має право на існування.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка