Людина І світ



Сторінка22/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23
Тема 62. Особливості наукового світогляду.
Значним кроком в історії розвитку світоглядної культури людства стала наука, або науковий підхід до аналізу, пояснення і характеристики відношення "людина – світ".

Наука як світоглядний феномен має кілька визначень. По-перше, наука – це система, означена як знаннями про ту чи іншу сферу об'єктивної дійсності, так і людською діяльністю, яка ці знання створила. По-друге, наука – це системно організований образ існування певної сфери об'єктивної дійсності. По-третє, наука – світоглядно визначена сфера людської діяльності, основною функцією якої є вироблення знань про об'єктивну реальність, перевірка цих знань на предмет істинності та вироблення рекомендацій для практичного перетворення світу відповідно до потреб та інтересів людини. І, нарешті, наука – це теоретично-практично означена система знань, що перебуває у безперервному розвитку і намагається віднайти об'єктивну істину в тій чи іншій сфері відношення "людина – світ".

Наведені формулювання поняття науки підкреслюють її світоглядно-перетворюючу спрямованість, тому у світоглядному вимірі найпростіше сказати так: наука – це система знань про людину і світ та спосіб перетворення їх на благо людини.

Завдяки науці людство використовує сили природи, розвиває виробництво і перетворює суспільні відносини. При цьому наука завжди черпала свої сили у знанні. До речі, саме слово "наука" буквально означає знання.

У розділі "Свідомість і пізнання", а також на початку цього розділу підкреслювалось, що знання – це елементарний, відносно завершений образ дійсності, який твориться людською свідомістю. Але так звані елементарні знання у вигляді первинної чуттєво даної інформації існують навіть у тварин, про що свідчить рівень їхньої орієнтації у світі.

Елементарними житейськими знаннями володіють діти раннього віку. Кожна людина в процесі свого життя отримує величезну кількість інформації про світ і про себе. Уже первісні люди володіли чималими знаннями, які вони використовували, спираючись на досвід, звичаї, виробничі рецепти. Але все це було донауковим знанням.

Наукові знання суттєво відрізняються від житейських і донаукових знань. Вони передбачають не лише констатацію фактів та опис їх, а й пояснення фактів, усвідомлення їх відповідно до всієї системи понять певної науки. Житейське, просте пізнання констатує, хоча й дуже поверхово, як відбувається та чи інша подія. Науковий світогляд дає відповідь не лише на питання "як?", а й на питання "чому?". Сутність наукового світогляду полягає в достовірному узагальненні фактів, а також у тому, що за випадковим він бачить необхідне, закономірне, а за одиничним – загальне. І на підставі цього науковий світогляд передбачає різноманітні явища, об'єкти і події. Передбачення є вершиною наукової діяльності людини.

Увесь процес наукового знання пов'язаний зі зростанням сили і діапазону наукового передбачення. А передбачення дає змогу контролювати процеси та керувати ними. Науковий світогляд, таким чином, відкриває можливість не лише передбачення майбутнього, а й свідомого його формування. Життєвий сенс кожної науки можна коротко сформулювати так: знати, щоб уміти передбачати, а передбачати, щоб ефективно діяти.

Суттєвою ознакою наукового світогляду є його системність, тобто така сукупність знань, яка впорядкована на засадах певних теоретичних принципів. Проста сукупність різних знань, не об'єднаних у взаємопов'язану систему, це ще не науковий світогляд. Основою наукових знань є певні вихідні положення, закономірності, які й дають змогу об'єднувати відповідні знання в єдину систему. Знання перетворюються на наукові тоді, коли цілеспрямований збір фактів та їхній опис доводиться до рівня введення їх у систему понять, тобто до складу теорії.

Кожна наука проходить етап формування. Однак критерій формування будь-якої науки загальний: визначення предмета дослідження, вироблення понять, які відповідають цьому предметові, встановлення фундаментального закону, властивого цьому предметові, відкриття принципу чи створення теорії, які дають змогу пояснювати величезну кількість фактів.

Науковий світогляд докорінно відрізняється від релігійного. І основою цих відмінностей є відношення їх до віри.

Як відомо, релігійна віра – це фактичне прийняття за істину того, що в принципі не піддається ніякій практичній перевірці й логічному доведенню. Успадкувавши від релігійного світогляду поняття віри, науковий світогляд якісно по-новому трактує це поняття. Віра в науковому розумінні набуває органічної, природної єдності з істиною. Віра в науці розглядається передусім як впевненість, що ґрунтується на знанні, яке має системно-теоретичну організацію і практично-логічне підтвердження. Наукова віра надає людині могутності по відношенню до сил природи і суспільного життя. Наукова віра існує як логічний зв'язок у системі знання і сприймається як необхідність, яка випливає чи то з фактів, чи з раніше встановлених істин. Ось чому аргументовані результати наукового світогляду набувають якості всезагальності й виявляють силу переконання.

Науковий світогляд (наука), як і будь-який інший, має свою структуру, яку найкраще подати у вигляді сучасної класифікації наук. Зауважимо, що подана нижче класифікація наук не претендує на істину в останній інстанції, проте такий підхід є найбільш ефективним і працездатним. У світлі цього підходу, враховуючи сучасний розвиток науки, можна виділити такі основні класи наук: природознавчі і технічні; математичні; гуманітарні і соціальні; філософські.

До природознавчих і технічних наук належать передусім механіка і прикладна механіка, астрономія і космонавтика, астрофізика, фізика і технічна фізика, фізична хімія та хімічна фізика, хімія та хіміко-технологічні науки, Геологія і гірська справа, географія, біологія, біофізика, біохімія та сільськогосподарські науки, антропологія, фізіоло-гія людини, медичні науки та ін.

Математичні науки найбільш: яскраво представляють: математична логіка, практична математика, у тому числі й кібернетика, математична статистика, алгебра, геометрія, математичний аналіз, диференційне та інтегральне числення тощо.

До гуманітарних і соціальних наук слід віднести насамперед історію, археологію, етнографію, економічні науки, соціологію, мовознавство, психологію, правознавство, педагогічні науки, культурологію та багато інших.

З-поміж філософських наук слід назвати передусім діалектику, антидіалектику (насамперед метафізику), філософську антропологію, онтологію, гносеологію, філософію історії, філософію науки, феноменологію, етику, естетику, історію філософії та ін.

У міру розвитку наукового світогляду цей класифікаційний ряд не залишатиметься сталим. Він, виходячи з практичної потреби людини і суспільства, з необхідністю поповнюватиметься. Адже, особливо нині, науковий світогляд набуває ряду специфічних і оригінальних рис. Сучасний нау­ковий світогляд – це передусім складний процес духовного виробництва. Наукова творчість дуже розгалужена. Вона ґлибоко пов'язана з наступністю і традиційністю. Водночас Сучасний науковий пошук є глибоко новаторським явищем.

Сучасна наукова істина з'являється як результат наполегливої праці, пульсації думки, боротьби різних точок зору та консолідації творчих зусиль багатьох учених. Суттєвою ознакою сучасного рівня наукового світогляду є проникнення у внутрішню структуру об'єкта, сходження від пізнання закономірності до розкриття структури і системи.

Сучасна наука – це глибоко інтегроване і водночас диференційоване явище. Сьогодні наука рухається шляхом спеціалізації. Водночас виник ряд дисциплін, які вивчають так звані межові явища в розвитку людини, природи і суспільства. Світоглядна культура сьогодення дає змогу науці, з одного боку, широко використовувати передові методи, техніку та технології, з іншого – сама стає творцем їх. Сучасна наука перетворилася в безпосередню продуктивну силу суспільства. Із доньки виробництва наука стала його матір'ю.

Характерною рисою сучасної науки є те, що вона йде шляхом синтезу формальної і змістовної сторін пізнання. Нині наука стоїть напередодні розв'язання ряду кардинальних проблем сучасності: екологічної проблеми; виліковування серцево-судинних хвороб, раку, СНІДу; ефективного соціального прогнозу; визначення найбільш оптимальних шляхів гуманізації людської діяльності та ін.

Підсумовуючи проблему особливостей наукового світогляду, потрібно зауважити, що поряд із позитивними зрушеннями в його розвитку існує ряд суттєвих обмежень. Науковий світогляд "хибує" передусім на "бездушність". Він намагається уніфікувати, стандартизувати бачення світу людиною, "забуваючи", що та є досить "крихкою" і ніжною істотою. Прагнучи до максимальної достовірності й точності, він виключає особистісне, те, чим людина переймається. Він "зсуває" зі свого шляху суб'єктивізм, вимисел, фантазію. Науковий світогляд немовби "забуває", що часто звеличуючи істину, доводячи її до рангу Бога, він принижує людську здатність знаходити у світі своє, особливе і неповторне. А найслабшим його місцем є те, що він фактично ігнорує не­повторність людської індивідуальності.

Та в цілому науковий світогляд, безперечно, є вищим рівнем розвитку світоглядної культури порівняно з міфологічним і релігійним світоглядами.


63. Філософія і світогляд.
Коли мова заходить про прогрес світоглядної культури, то його завжди пов'язують із філософією, адже вона є одним із видатних надбань людської цивілізації, животворним джерелом, із якого постали наука і мистецтво, мораль і право та інші прояви людського духу і практики життєдіяльності землян.

Буденною свідомістю філософія досить часто розглядається як щось досить далеке від реального життя. Філософів часто уявляють диваками, а філософствування безплідним мудруванням, за допомогою якого неможливо нічого ні довести, ні заперечити. Проте в цивілізованому, культурному суспільстві кожна думаюча людина певною мірою є філософом, навіть якщо вона й не замислюється над цим.

Людина з необхідністю вступає у сферу філософських роздумів, бо повсякчас намагається знайти відповідь на те вічне, що турбувало людське суспільство завжди: через філософську призму людина розглядає себе як особливе явище у світі. Філософське мислення є постійним і пройнятим жагою прагненням до мудрості, любов'ю до мудрості, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Філософська думка – це міркування про вічність.

Усе сказане про філософію ніякою мірою не означає, що вона є позаісторичним явищем. Філософія має довгу і прекрасну історію. Саме історичний пошук джерел виникнення і характеру розвитку філософії показав, що вона з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найбільш загальному рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається в різних країнах неодночасно, про що свідчать пам'ятки філософської культури, перші з яких з'явилися у стародавніх Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, а дещо пізніше – у країнах Європи, насамперед у Греції і Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. Для того щоб це питання постало в людській свідомості, потрібні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мис-лене виділення з кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення інших.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III-II тис. до н. є. Використовуючи воду для зрошування полів і переконавшись на практиці, що без води нічого не виникає, а навпаки, все вмирає і гине, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води.

Це ж спостерігається і в Стародавній Вавилонії. Використовуючи воду Тигру і Євфрату для зрошування полів, вавилоня-ни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода є основою всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.

Староіндійській філософії, зародки якої сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н. є), притаманні: глибокий зв'язок із міфологічно-релігійним світоглядом; опора на Веди – стародавні пам'ятки індійської літератури, написані віршами і прозою; споглядальний характер і слабкий зв'язок із наукою; змалювання духу як безликого, бездіяльного явища; зародження логіки; побудова соціальної філософії на принципах етики, страждань і щастя.

У філософській думці Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і з соціальним управлінням.

У VI-IV ст. до н. є. відбувалося становлення філософії Стародавньої Греції. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла мілет-ська школа, засновником якої був Фалес, а найбільш знаними представниками, крім нього, були Анаксімандр і Анаксімен. Найбільш значними філософами Стародавньої Греції були: Геракліт Ефеський, котрий вперше ввів у філософську мову термін "логос", який у нього означав загальний закон буття, основу світу, він також є одним із засновників діалектики; Піфагор, який вперше вжив поняття "філософія"; Левкіп і Демокріт, які створили атомістичне вчення про людину і світ; Сократ, який, поставивши у центр своєї філософії людину, стверджував, що пізнати світ людина може, лише пізнавши душу людини і її справи, і в цьому – основне завдання філософії; Платон, котрий створив оригінальні вчення про буття, Бога, світ, душу, пізнання, моральність і суспільство (ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, а і як добро – злу); Арістотель, філософія якого є спробою розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. Арістотель дав визначення основного закону буття, спираючись на категоріальний аналіз існуючого, причинний аналіз субстанції, вчення про можливість і сутність. Це визначення звучить так: суть буття – його форма, формою всіх форм є Бог, а людина є особливою формою – єдністю тіла і душі, де "душа є тим, що робить тіло живим".

Новим якісним стрибком у розвитку філософської думки була середньовічна філософія. Вона мала яскраво виражений релігійний характер. Ця філософія намагалася дати ідеї Бога теоретичне обґрунтування, тобто показати, що усвідомлення божественної сутності є необхідною умовою людського життя взагалі й творення світобачення зокрема. Шлях до Бога мав пройти через людину – ось основний світоглядний висновок філософії Середньовіччя. Поряд із філософськими знаменитостями того періоду (Ібн Сіна (Авіценна), Ібн Рошд (Аверроес), Роджер Бекон, Дуне Скот та і²耀) особливе місце посідають Фома Аквінський і Вільям Оккам. Фома Аквін­ський намагався поставити філософію на службу релігії, водночас розмежовуючи філософію і релігію, знання і віру, доводячи можливість гармонії між ними, а також необхідність їхнього співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення. Водночас у філософії Середньовіччя людина відкриває і проголошує в собі нестримну здатність до освячення не лише Бога (розуміння його святості, унікальності), а й самої себе, що йде за вічним покликом утвердження своєї особистості. Темрява Середньовіччя штовхала людину до світла, яким вона бачила саму себе – особистість суверенну і незалежну. Мабуть, саме тому Вільям Оккам запропонував досить оригінальне твердження про суверенність людини і народу. Кожен член суспільства, вважав Оккам, має право брати участь в управлінні державою, влада має встановлюватись не інакше як за угодою всіх. Народ сам визначає главу держави і закони, а якщо правитель переступає межі своєї влади, то народ має право піти проти нього.

Значного розквіту філософська думка набула в епоху Відродження. Терміном "відродження" сьогодні звичайно позначають період, коли відбулося повернення світоглядної культури до засадничих цінностей, створених в епоху античності. Проте термін "відродження" передусім відбиває постання нової неповторної культури, яка спирається на багатства, що існували в усі періоди історії людського життя, в тому числі в епоху античності. Філософія епохи Відродження возвеличує насамперед те, що завжди було в центрі світоглядної картини – людину. Це піднесення ґрунтується на поняттях краси і гармонії людського тіла, почуттів, людських відносин і духовності. Досконалість людини ця філософія демонструє через мистецтво і мораль, науку і техніку, які виникли на основі творчості. Прикладом цього є філософічність образотворчого мистецтва, літератури і технічної творчості Лео-нардо да Вінчі, Джордано Бруно. Така філософія оригінально просвічується через творчість багатьох літераторів і художників тієї епохи. Найголовнішим висновком філософії цього періоду людської історії є утвердження ідеї гуманізму як такого явища духовності, яким людина мусить керуватися тоді, коли прагне як власного, так і соціального прогресу.

Якісно новим етапом у розвитку філософської культури людства є філософія Нового часу. Цей період в історії суспільства називається так тому, що воно вступило у фазу творення нових соціальних відносин, а саме таких, за яких переоцінка цінностей у системі відношення "людина – світ" відбувається на користь науково-філософського осмислення і проголошення необхідності становлення таких відносин між людьми, де основною рушійною силою соціального прогресу виступають знання і досвід. Глибокі експериментальні дослідження і злет раціонального мислення – основні взірці філософії Нового часу. Це яскраво продемонструвала творчість таких філософів, як Френсіс Бекон, котрому належить відоме висловлювання: "Знання – це сила!"; Рене Декарт, який проголошуючи думку: "Мислю, отже існую!", підкреслював унікальність людини як творчої, мислячої істоти; Бе-недикт Спіноза, основною ідеєю філософії якого є твердження: "Природа – причина самої себе!", де говориться про нерозривність, єдність субстанції, природи, людини і Бога, возвеличується людина – титан розуму і мислення, котре Б. Спіноза розглядав як органічну єдність інтелекту і волі.

Таким чином, філософія Нового часу (в системі відношення "людина – світ") дає таке теоретично-практичне надбання, що возвеличує людину у світі як вільну істоту, якій дається свобода завдяки її здатності виробляти знання і використовувати їх на своє благо.

Значною подією в розвитку суспільної думки стала філософія XVIII ст., в якій відношення "людина – світ" тлумачиться через призму світобачення, що висвічує людину як істоту, котра, визначаючи своє місце у світі, доходить висновку, що це місце завжди конкретно історично визначене, тобто має свій неповторний період існування. Упродовж свого існування людина прагне природної гармонії у відношенні "людина – світ". А якщо людина живе не за законами природно визначеної гармонії, то в неї органічно виникає думка: "Так жити не можна!". Філософія XVIII ст. стала теоре­тичним обґрунтуванням ідеї необхідності соціально-економічних і соціально-політичних перетворень, що мало наслідком вибух соціальних революцій (наприклад, Велика французька революція 1789-1794 рр.). Цю філософію гідно представляють такі імена, як Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Ж. Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій.

XVIII ст. породило, а XIX ст. пестило німецьку класичну філософію, яку представляли І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Незважаючи на розмаїття ідей, цих філософів єднало багато спільного. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність; предметом спеціального філософського дослідження є людська історія і людська сутність; філософія є наукою гуманістичної спрямованості.

Німецька класична філософія стала високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. Ця філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку, виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку.

Німецькі мислителі розробили і дали своє, оригінальне розуміння проблем науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики тощо. Принципами побудови їхніх філософських систем були розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активність суб'єкта, історизм.

Водночас у кульмінаційний момент розвитку класичної філософії почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. Найбільш яскраво це виявилось у вченнях А. Шопенгауера, О. Конта, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, О. Шпенглера. Артур Шопенгауер намагався протиставити своє ірраціона-лістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г. Гегеля. За Шопенгауером, сутність особистості становить незалежна від розуму воля – сліпе бажання, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом того сущого.

Класичній філософії протиставлений і позитивізм Огюста Конта. Згідно з його вченням філософія не є наукою з власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Філософія, вважав Конт, має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їхню логічну структуру, мову тощо.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях Серена К'єркегора. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога. На шляху до нього, вважав К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну та найвищу – релігійну.

Як опозиція класичному раціоналізму виникає "філософія життя" Фрідріха Ніцше. Основа життя, за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. "Життя для мене, – підкреслював Ніцше, – тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо немає волі до влади, істота деградує".

Освальд Шпенглер інтерпретував життя в культурно-історичному розумінні. Життя для нього – це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Важливим етапом розвитку світової філософської думки стала марксистська філософія. Стрижнем філософії марксизму є матеріалістичне розуміння історії та матеріалістична діа­лектика. У світлі матеріалістичного розуміння історії марксизм абсолютизує як джерело розвитку суспільства економічне життя, класову боротьбу та вимірює суспільно-історичний процес поняттям суспільно-економічної формації: первіснообщинний лад, рабовласницька, феодальна, буржуазна формації та комунізм. Основою матеріалістичної діалектики є нове, відмінне від гегелівського визначення основних принципів діалектики та показ предметно-практичного застосування їх. Марксистська філософія дала власне, оригінальне розуміння людини. У її визначенні сутність людини – це сукупність усіх суспільних відносин. Засновниками та фунда­торами філософії марксизму були К. Маркс і Ф. Енгельс. Значний внесок у розвиток філософії марксизму зробив В.І. Ленін. Зокрема, він визначив параметри прикладного характеру марксистської філософії, а також дав достатньо працездатні визначення понять матерії, свідомості, діалектики і метафізики.

Розглядаючи сучасний стан світової філософії, потрібно підкреслити, що вона охоплює широкий спектр проблем і підходів до вивчення природи і сутності людини, динаміки соціальних процесів, глибинних зрушень у культурі, глобальних проблем та ін. Можна виділити такі ідеї, що мали суттє­вий вплив на філософську думку XX ст. По-перше, це ідея про те, що людина – це істота, здатна творити символічний світ, відображаючи об'єктивний характер його існування. По-друге, що людина, отримавши відносну самостійність стосовно світу, набула можливості саморозвитку, перевтілення. По-третє, що спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно, а і як біологічний вид. Нарешті, по-четверте, що саме сучасна філософія дає змогу визначити людину як душевноозначену, природно-соціальну істоту, а світ – як усе суще, що є в людині і поза нею. Найбільш впливовими філософськими течіями XX ст. можна вважати неопозитивізм, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, неотомізм, прагматизм, персоналізм та ін.

Особливого пояснення й уваги потребує факт існування і розвитку відносно самостійного явища стосовно світової філософії – філософи окремого народу (національної філософи). Загальновизнаним є те, що немає і не може бути суто національної науки (математики, фізики, хімії та ін.). Однак німецька, французька, російська філософія тощо – поняття не тільки можливі, а й необхідні для того, щоб мати повне уявлення про реальний процес народження і життя філософських ідей у світі культури і цивілізації. Ідеї філософії найбільш глибоко виявляють душу народу, його духовний досвід та непересічний дух у загальнолюдській природі.

Саме виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінуванням у ній етико-морального спрямування. Український народ витворює філософію, яку можна назвати кордоцентрич-ною ("філософія серця"), бо в центрі цієї філософії є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Українську філософію можна назвати "філософією антейності", оскільки вона зосереджує свою увагу не просто на людині, а на людині Землі, яка критерієм істини має власну діяльність, земну і душевну, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія – це оригінальна система, засадами якої є філософський дух українського народу як органічна єдність віри (найбільш яскраво це демонструє філософія Г. Сковороди), любові (фундаментальне трактування вона отримує у творчості Т. Шевченка) і надії (суттєве визначення отримує у філософії І. Франка та Лесі Українки) у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й спрямовує людське життя. Українська філософія має свій оригінальний метод, який, на нашу думку, можна назвати кордоантей-ним. Кордоантейність – це спосіб філософського осягнення дійсності, в якому людське переймається духовним, що перебуває в органічній єдності із земним та глибоко особистісним усвідомленням реального життя людини і суспільства. Це спосіб усвідомлення сутності всього сущого людиною як земною істотою, здатною до глибоких переживань.

Отже, філософія є особливим і неповторним проявом світоглядної культури. Філософія – це почуття і усвідомлення сутності всього сущого.

А протягом розвитку суспільної думки основним питанням філософії було, є й буде розуміння відношення "людина – світ" у контексті свободи і щастя. Адже "любов до мудрості" полягає саме в тому, що людина завжди прагне "статись" у свободі, яка є найпотужнішою силою на шляху утвердження людини – вільної і щасливої істоти.

Філософія є особливим явищем, оскільки приховує в собі надпотужний імпульс науковості. Особливою вона є й тому, що філософ не задовольняється об'єктивною картиною світу. Філософське знання – наукове, проте від так званої чистої науки відрізняється тим, що є глибоко особистісним, зобов'язує людину до певного способу життя і діяльності. Філософська істина об'єктивна, але переживається кожною людиною по-своєму, відповідно до особистого життєвого і морального досвіду. Філософія є теоретичними засадами будь-якого світогляду, позаяк тільки в ній знання стає переконанням, захищати і обстоювати яке людина буде до останнього свого подиху будь-якою ціною, навіть ціною власного життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка