Людина І світ



Сторінка4/23
Дата конвертації19.04.2017
Розмір4.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Тема 9. Поняття світу


У разі здійснення спроби знайти просту та усім давно відому відповідь на запитання, що таке світ, ми зі здивуванням виявляємо, що це досить складна проблема. Кожна пересічна людина визначає себе за допомогою поняття "світ", проте здебільшого не завжди усвідомлює смисл та значення цього поняття.

У повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо словосполучення: "увесь білий світ", "на чому тільки той світ стоїть", "неблизький (далекий) світ", "цей світ", "той світ", "світ неба", "перевернутий світ", "символічний світ" та ін. І хоча зміст наведених виразів може бути відмінним у різних випадках, люди розуміють, про що йдеться, це розуміння всього сущого як незалежного від людини, в якому розгортається людське життя. Вирази "той світ", "цей світ", "символічний світ" виявляють, що мова може йти про різні світи при обов'язковій наявності там людини.

Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина – світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ – це все суще, що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття "світ" насамперед використовується через протиставлення "людина в світі — світ у людині". Людина завжди пе­ребуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" – довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття "світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття "світ".

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ – це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто самореалізується.

Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення – будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.


Тема 10. Людина і Космос, Всесвіт і Земля.
Говорячи про об'єктивний характер відношення "людина – світ", потрібно підкреслити, що у цьому відношенні є свій, неповторний порядок, який визначають за допомогою окремого поняття космос.

Вперше поняття "космос" у значенні виміру порядку і спрямованості світових подій, взаємопов'язаності їх на різних рівнях, було вжито в античній Греції. Своє оригінальне вчення про співвідношення "людина – космос" створив видатний український мислитель Г.С. Сковорода.

Згідно з уявленнями Г.С. Сковороди весь світ складається з "макрокосму" (природа), "мікрокосму" (людина) і "світу символів" (Біблія, тобто "Книга"). Кожен з цих світів має "дві натури" зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно спочатку пізнати самого себе, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині.

Сучасні тлумачення відношення "людина – космос" дещо відрізняються від уявлень наших попередників.

По-перше, це – порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відношення "дух – душа – духовність". Про це відношення докладно йтиметься далі, а тут зазначимо таке. Поняття "космос внутрішнього світу людини" означає, що душевний порядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тобто починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинного діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї – це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого – далекий, незрозумілий і таємничий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідомлюють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоєне або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмовитися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядкованість. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встановлював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування – це світ Землі. Система відношення "людина – космос" виявляє, що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокремлюється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Підкреслимо, що світовим порядком (космосом) існування людей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспільство є основним способом самореалізації людини, який полягає в конкретно-історичному порядку (читай – космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.

По-третє, космос – це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоплюється поняттям Всесвіт. (Докладно про це поняття йтиметься далі.)

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "космос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлення про відношення "людина – світ"; світ постає як упорядковане, системно організоване явище, а людина – центральна складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Освячення світу думкою людини з необхідністю спирається на визначення у космосі не тільки порядку, а й реальних масштабів людського існування, зокрема світу в цілому. Спроби такого визначення безпосередньо пов'язані з усвідомленням відмінностей розуміння варіантів співвідношення понять "Всесвіт" і "Земля", розкриттям особливостей змісту того, що ці поняття відображають.

Цілком імовірно, що поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини – світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Все-Світ".

Отже, Всесвіт – це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні простором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це поняття, – реальність існування, оскільки тільки до певного існування людина може мати те чи інше відношення.

У релігійних, наукових, філософських вченнях дано різні тлумачення Всесвіту. Історично перші відомі нам уявлення про Всесвіт обмежувалися знанням найближчих до житла рік, озер, гір, лісів і найбільш помітних небесних тіл. Найімовірніше, саме від Піфагора набуло поширення уявлення про Землю як кулясте тіло. Арістотель першим висловив ідею про наявність над Землею "кришталевого купола", на якому тримаються зірки, та поставив Землю у центр Всесвіту. Приблизно через 500 років грецький астроном Птолемей створив першу математично обчислену модель Всесвіту, згідно з якою Земля є нерухомим центром, а планети і Сонце рухаються навколо нього. Модель Всесвіту Птолемея тривалий час вважалась абсолютною істиною. Докази її спростування навів М. Коперник (1473–1543), який довів, що Земля рухається навколо Сонця (і навколо своєї осі), а не навпаки. Виникло поняття Сонячна система. Коперникова "революція" XVI ст. поклала початок бурхливому розвитку нових уявлень про будову Всесвіту на засадах визнання того, що сонячна система є не всім Всесвітом, а лише його частиною. Стало зрозумілим, що зірки знаходяться від нас на відстанях, які у багато разів переви­щують відстані між планетами Сонячної системи. Проте технічні засоби для здійснення наукових спостережень у ті історичні часи не давали змоги визначити відстань навіть до найближчої зірки. У XVII–XVIII ст. вчення про Всесвіт було переважно зведене до астрономії планетної системи, тобто обмежене "околицею" тільки однієї зірки – Сонця.

Визначення відстані до найближчих від нас зірок та статистичні дослідження, спрямовані на пізнання будови різних зоряних систем, які нас оточують, відкрили нову сторінку в історії вивчення Всесвіту. Межі тієї частини Всесвіту, яка стала докладно вивчатися, "розкинулися" на відстані, які світло проходить за десятки і навіть сотні, тисячі років. Астрономи провели величезну роботу щодо вивчення нашої Галактики (народна назва Чумацький Шлях), тобто тієї зо­ряної системи, до якої як одна з її частинок входить Сонце. Тільки в 30-х роках XX ст. вчені встановили її розміри та основні особливості будови.

З вивченням у 20-х роках XX ст. позагалактичної природи спіральних та еліптичних "туманностей", які виявилися іншими галактиками, з'явилося окреме поняття метагалактика – система галактик. До Метагалактики наша Галактика та її сусіди входять як окремі структурні одиниці. Сучасна астрономічна техніка дає змогу отримувати інформацію про галактики, відстань до яких сягає мільярди світлових років (радіогалактики та квазари). Ці та інші відомості стосовно Всесвіту відомі вам з курсу "Астрономія".

Для людини головним предметом осмислення у вченні про Всесвіт була і залишається планета Земля, яка належить до сонячної системи і є третьою за відстанню до Сонця. За часовими вимірами вік материкових порід Землі становить у середньому 4,6 млрд років.

За своєю загальною масою Земля – п'ята серед дев'яти великих планет Сонячної системи, за розмірами – найбільша з планет так званої земної групи. Більшість астрономів вважають, що вона утворилася завдяки гравітаційній конденсації речовини з протопланетної хмари.

Планета Земля має складну форму, що виникла під впливом спільної дії гравітації, відцентрових сил, а також сукупності рельєфоформуючих факторів. Наближено Землю порівнюють з кулею. Більш строго за форму Землі беруть рівневу поверхню гравітаційного потенціалу (геоїд), що майже збігається з поверхнею води в спокійному океані. Об'єм, обмежений цією поверхнею, вважають об'ємом Землі. Для розв'язання ряду задач з геофізики, геодезії тощо форму Землі ототожнюють з еліпсоїдом.

Земля, як і всі інші тіла, має власне гравітаційне поле. Силою тяжіння Землі визначається величина швидкості, якої треба надати тілам, щоб перетворити їх на штучні супутники. Земля має один великий природний супутник – Місяць.

Земля складається з концентричних оболонок, або геосфер, які змінюють одна одну по вертикалі і відрізняються між собою будовою, фізичними та хімічними властивостями. Розрізняють зовнішні оболонки – газову, або атмосферу, та водну, або гідросферу, і внутрішні – земну кору, мантію і ядро Землі.

Газова оболонка вкриває Землю суцільним шаром (на зразок "кришталевого купола" Арістотеля). Чітко виявленої верхньої межі вона не має. Ознаки наявності атмосферних газів виявлено на висоті понад 1000 км.

Водна оболонка Землі, що складається переважно з океанів та морів (близько 94 % загального об'єму гідросфери), включає також ріки, озера, болота, льодовики, сніговий покрив, підземні води, хмари. У земних водах розчинені майже всі хімічні елементи. Води Світового океану відіграють визначальну роль у житті на Землі, зокрема, впливають на формування кліматичних зон, погоди, кругообіг хімічних елементів, беруть участь у геологічних процесах тощо.

З атмосферою і гідросферою межує верхня тверда оболонка Землі – земна кора. У земній корі зосереджена переважна частина родовищ корисних копалин.

Мантія Землі починається на глибині 2900 км. За сучасними даними, склад мантії подібний до складу кам'яних метеоритів – у ній переважають кисень, кремній, магній, залізо.

Ядро Землі має радіус близько 3500 км. Вирізняють зовнішнє ядро і внутрішнє ядро, або суб'ядро, радіусом 1300 км. Вважається, що речовина, з якої складається ядро, має переважно рідинний стан, тільки внутрішнє ядро має твердий стан речовини.

Надра Землі мають більшу температуру, ніж її поверхневі шари. Кліматичні (річні) коливання температури на поверхні Землі "відчутні" до глибини близько 20 м, а глибше температура підвищується винятково під впливом підземних процесів на 1° кожні 33 метри углиб. На території України геотермічний ступінь становить на Заході 34,5-37,5 м, а на Сході – 50-59 м. Головним джерелом внутрішнього тепла Землі є розпад радіоактивних елементів у її надрах.

Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини.
Тема 11. Поняття матеріального та ідеального.
Людина сучасного суспільства досить часто і, як правило, не замислюючись, вживає такі словосполучення: "матеріальне життя", "матеріальні умови", "матеріальний стан", "ідеальний світ", "ідеальний характер", "ідеальні відносини", "ідеальне подружжя" тощо. У нашому суспільстві, мабуть, уже виникла культурно-історична звичка, згідно з якою під матеріальним розуміють те, що можна відчути, а під ідеальним – те, що можна собі лише уявити. Матеріальне найчастіше ототожнюють з природою, економічним життям суспільства, процесом виробництва, а ідеальне – з тим, що має бути. Такі уявлення про матеріальне й ідеальне містять ряд малоусвідомлених суперечностей, на які світоглядна культура вже давно звернула увагу. Зазначимо, що цей брак теоретичної культури у нашого народу можна визнати за одну із вагомих причин кризового стану суспільного розвитку і світоглядної культури 80-90-х років XX ст.

Проблема визначення поняття "матеріальне" має тривалу історію, яка пов'язана переважно з історичним поступом природознавства і філософії. Усвідомлення наявності цієї проблеми відбулося тому, що люди, аналізуючи своє життя, дійшли висновку про його залежність від навколишнього світу, тобто про свою залежність від першооснов світу в цілому.

Визначаючи ці основи та їхні властивості, люди з необхідністю поставили перед собою завдання виявити, що є первинним у властивості людини мати свідомість. Слід зазначити, що поняттям "первинне" позначають те, що є основою іншого, без чого це інше не може існувати і нині. Визначаючи це первинне, його почали називати субстанцією, а конкретно-чуттєвий прояв субстанції – матерією.

Найяскравіше історія розвитку поняття матерії виявляється в історико-філософському аспекті.

У стародавній філософії, яка спиралася на зародковий розвиток природознавства, матерія розглядалася як основа світу, яка ніким не створена і ніким не може бути знищена, яка не має ні початку, ні кінця у просторі й часі. Давньогрецький філософ Фалес (625-547 до н. є.) є одним із перших, хто вважав началом усіх речей, тобто матерією, конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Учень і послідовник Фалеса Анаксімандр першим в античній філософії дійшов до категоріального визначення матерії, назвавши її "алейроном". Алейрон, за Анаксі-мандром, – це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Античний філософ Геракліт пов'язує поняття матерії з поняттям логос, що у нього означає загальний закон буття, основу світу. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до бачення начала всього існуючого у вогні. Все існуюче, зазначає Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Значним етапом у розвитку вчення про матерію була антична атомістична філософія, яку започаткували такі мислителі, як Левкіп (бл. 500-440 до н. є.) і Демокріт (460-370 до н. є.). Під матерією вони розуміли атоми. Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми – це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин тощо. Та це тільки внутрішня суть атома, а він має й зовнішні властивості. Це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якореподібні, увігнуті, випуклі тощо. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею.

Арістотель (384-322 до н. є.) розуміє під матерією, по-перше, неозначену і безформну величину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелів-ська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, має сенс існування тільки у зв'язку з формою. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чистою можливістю або потенціалом речі, а форма – реалізацією цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Значний крок у розумінні матерії був зроблений у філософії XVII-XVIII ст., що була тісно пов'язана з науковим дослідженням природи, яке прогресувало відповідно до потреб тодішнього виробництва. Саме в цей період на основі даних механіки, астрономії та математики було розвинуто атомістичні уявлення античних філософів. Французький філософ П. Гасенді, відроджуючи атомістичні погляди Епікура, вважав, що матерія – це множинність атомів, які ма­ють внутрішній потяг до руху; англійський вчений І. Ньютон розумів матерію як сукупність атомів, наділених силами. На відміну від П. Гасенді, І. Ньютона, Р. Бойля, які висували на перше місце в розумінні матерії момент дискретності, перервності будови, французький філософ і вчений В. Декарт у своїй фізиці самостійно висунув момент неперервності. Декарт ототожнював матерію з протяжністю і заперечував існування неподільних атомів і пустоти. Поза фізикою Декарт як дуаліст визнавав існування духовної субстанції. Переборюючи дуалізм Декарта, нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) розглядав протяжність і мислення як невід'ємні властивості (атрибути) єдиної матеріальної субстанції – природи, яка є причиною самої себе. Поняття матерії і природи у Спінози тотожні.

Французькі філософи-енциклопедисти XVIII ст. намагались пов'язати воєдино концепції "матерія ­– природа" і "матерія – сукупність механічних властивостей". П. Гольбах і Д. Дідро знаходять розуміння найважливішого недоліку всіх попередніх визначень матерії. Матерія – це те, що відображається нашими відчуттями, а також те, що викликає ці відчуття, – стверджують вони. Для них стає очевидним, що оскільки всі властивості матерії неможливо звести до механічних, то це означає, що поняття "матерія" – це абстрактна категорія, яка відмежовує від усіх матеріальних предметів їхні найбільш загальні властивості і якості або найбільш загальні особливості законів їхнього розвитку. Але тоді самочинно виникає питання: що первинне – єдність у думці чи матеріальна єдність предметів?

Визнання матерії як найбільш загального початку речей, як чогось субстанційно-спільного у речах – це тільки один бік визначення матерії. Абсолютизувати це визначення – означає ототожнити абстрактне поняття матерії із самою матеріальною дійсністю. Усі ці проблеми неможливо було розв'язати, не поєднавши об'єктивно-діалектичного і тео-ретико-пізнавального визначення поняття матерії. Іншими словами, філософське поняття матерії може бути визначе­не тільки в межах відношення "людина – світ". Саме в цих межах матерія визначається як філософська категорія, яка позначає світ як об'єктивну дійсність, що подається людині суб'єктивно, існуючи незалежно від її свідомості.

Таке визначення ні в якому разі не можна розглядати як абсолютно завершену систему. Ця система відкрита, здатна довершуватись відповідно до нових досягнень світоглядної культури.

Проте слід зауважити, що таке визначення матерії справедливе тільки відносно чогось протилежного, якісно відмінного від неї. Єдиною якістю, яка відмінна від матерії, є свідомість. Адже, відображаючись у свідомості, матерія існує подвійно: як природний процес мислення і предмет, завдяки якому це мислення виникає.

Отже, об'єктивним змістом філософського поняття матерії є не "загальна ознака" існування поза свідомістю, а складний, суперечливий процес позначення свідомості буттям на шляху практичної діяльності людини. Свідомість є протилежністю матерії тільки як такої, що існує поза нами, діє на нас і є образом відображуваного.

Таким чином, у поняття матерії включається все те в картині світу, що перебуває в процесі постійної зміни і розвитку стосовно людини. А це конкретизує також і поняття об'єктивної реальності як існування того, що здатне відображатися завдяки свідомості.

Філософське поняття матерії виявляє насамперед таку властивість матеріальних предметів, як реальність. Матеріальне буття речей – це реальне існування, на відміну від ідеального, відображеного існування цих предметів у нашій свідомості, у відчуттях, уявленнях і поняттях.

Іншим моментом, який характеризує об'єктивний зміст філософського поняття матерії, є тілесність. Адже в основі процесу відображення, пізнання є матеріальна взаємодія зовнішніх предметів з матерією нашого тіла і суспільно-істо-рична діяльність людини стосовно перетворення світу.

Філософське визначення матерії вказує на можливість пізнання, корені якої сягають глибин об'єктивного характеру існування речей. Ця можливість виявляється у всезагальній якості матеріального світу – якості відображення.

Всезагальна якість відображення в людині виявляється як її особлива здатність – відтворення матеріального світу в ідеальних образах. В основі цієї здатності лежить специфічність діяльності людини. Людина свідомо, творчо випра-цьовує свій пізнавальний образ, перетворивши дані відчуттів. Пізнавальний образ є відображенням усвідомленим. Саме тому в процесі науково-теоретичного мислення людина завжди усвідомлює, що об'єктивний зміст знань (матеріальне) – явище нескінченно глибше і багатше, ніж усвідомлений зміст цих знань (ідеальне).

Такий аналіз розуміння матерії дає змогу зробити висновок: матерія – це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального – на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ – ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне – похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному творенні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше – поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прооб­раз, а де образ цього предмета.

Поняття матеріального й ідеального відіграють важливу роль в організації життя людини і суспільства. Річ у тім, що людина завжди прогнозує своє життя, перебуваючи у стані пошуку майбутнього.

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу – від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

Очевидно, що кожен має право на власне тлумачення матеріального й ідеального. Ми ж пропонуємо вам погляди, що переважають у науковців нашої країни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Людина І світ iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...
Людина І світ iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Людина І світ iconШановні вчителі,батьки, учні! З новорічними святами І Різдвом Хрестовим
Школа… Кожна людина виходить у своєму житті з її стін. Це є початком біографії, це частинка життєвого шляху, яку ми беремо у широкий...
Людина І світ iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів

Людина І світ iconАнгелівська зош І – ІІІ ст. «Використання сопілки в процесі виховання вокально-хорових навиків у школі»
В. Сухомлинський – Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті,...
Людина І світ iconМодель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
То земля Читалія! Із того ми краю! «Людина, яка уміє І любить читати — щаслива людина»
Людина І світ iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Людина І світ iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Людина І світ iconВ. Приступа Психологічні проблеми спілкування
Людина разом з тим І суспільна істота, І такою вона стала в процесі суспільного розвитку. По суті, людина дуже складна істота. І...
Людина І світ iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка