Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор



Скачати 387.02 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації09.03.2018
Розмір387.02 Kb.
  1   2   3


ЛЮТИЙ

* * *

Десь скиглять пси в зав’южених дворах,

Мороз гризе хрумтливо снігу цукор,

Дерева згорблені в пітьмі тримають цупко

На білих вітах ночі чорний страх.
І моторошно змученій троянді

Над урвищем стояти уночі,

Де вітровії п’яні, мов троянці,

Безпечно туплять крижані мечі.
Їй мариться блакитночубий травень

І дивних квітів радісна вага,

Коли загояться і виболяться травми

Цнотливих, насторожених вагань.
А ти, йдучи крізь ніч і хуртовину,

Зупинишся в завіях білих тиш

І полум’ям очей хоч на хвилину

Благенький кущик мужньо захистиш.
І відведеш вітрів лихі погрози

Та й підеш, де чекають так давно,

І, пахнучи трояндами й морозом,

Постукаєш в засніжене вікно.
І скажеш в хаті, змученій думками,

Припавши до знайомих, ніжних рук,

Що важко розпізнать за колючками

Суворі квіти пережитих мук…
Віктор Корж

3 лютого – 15 років тому (1998 р.) у Дніпропетровську засноване ТОВ ВП «Теплогазбуд».
Підприємство виконує роботи з монтажу, ремонту, сервісного обслуговування котельних та газопроводів, будує системи газопостачання. З моменту заснування фахівці «Теплогазбуду» спроектували та здали «під ключ» котельні школи № 117 по вулиці Передовій, «Молжитлобуду» по вулиці Кавалерійській, МЖК «Зоряний», реконструювали котельні Дніпропетровського ВРЗ, виноробного заводу, готелю «Дніпропетровськ» та багатьох інших об'єктів, проклали десятки кілометрів труб газопроводу.
Література:

ТОВ ВП «Теплогазбуд» // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 138.



10 лютого – 115 років тому (1898 р.) у с. Ганнівка на Катеринославщині народився Кость Степовий-Блакитний (Костянтин Юрійович Пестушко), український військовий діяч, отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.
Отаман Степовий-Блакитний шаблею

«зрівнював у правах» окупантів рідної землі
9 травня 1921 року в бою проти криворізьких чекістів поліг славний повстанський отаман Кость Степовий-Блакитний. Все його життя слугує прикладом того, як слід любити свій край. Він мріяв стати інженером, та час змусив його взяти до рук зброю і стати славним полководцем…

Справжнє прізвище отамана – Пестушко. Він народився у Ганнівці на Катеринославщині (нині село відноситься до Кіровоградської області). Мав трьох сестер і трьох братів. Під час навчання у міністерській школі отримав репутацію учня, найбільш здібного у математиці. Опісля став успішним студентом Олександрівського механіко-технічного училища (тепер це – Запорізький національний університет).

Коли вибухнула Перша світова війна, від мобілізації не ховався – навпаки, 17-річний хлопець став добровольцем і пішов на Турецький фронт рядовим. Український солдат у полку був взірцем хоробрості – його штик бував устромленим між турецькі ребра частіше, аніж ворожі очі над тими ребрами встигали впіймати останній проблиск леза на сонці… Два Георгіївські хрести на груди солдата – і наказ командування йти на навчання до офіцерської школи. Закінчував її у грузинському Горі, рідному місті Йосипа Джугашвілі-Сталіна. Поки майбутній повстанській отаман у місті Горі готувався знову йти на фронт, то майбутній тиран з Горі, Сталін вчергове «мотав строк» у в’язниці…

Закінчивши з відзнакою офіцерське училище, Кость знову вирушає на фронт, цього разу на Німецький. У боях проти кайзерівських солдатів 19-річний підпоручик командував ротою і знову відзначився – цього разу як талановитий офіцер.

Розвал Російської імперії сприйняв чудово – мріяв, що тепер Україна поверне собі славу козацьких часів. Воював у Дієвій армії УНР. Пізніше командував Середньодніпровською групою, яка мала дві з половиною тисячі багнетів і була формально підпорядкована Нестору Махну. Середньодніпровська група  отамана, який взяв псевдо Степовий-Блакитний, стала справжнім острахом для «Добровольчєской арміі» Денікіна. Отаманові хлопці кришили любителів «єдіной і нєдєлімой Рассєі», змушуючи денікінців панічно втікати з українських просторів. Довівши кількість бійців до 3000, Степовий-Блакитний перейменував Середньодніпровську групу на Республіканське військо і почав самостійні бойові дії.

У травні 1920 року створив і очолив могутню Степову дивізію (в різний час вона мала від 12 до 15 тисяч воїнів). На вже окупованій більшовиками території цей величезний підрозділ довго вважався невловимим, а тільки-но чекісти організовували на неї пастку – то вчергове мали нагоду пожалкувати, що нарвалися. Червоні несли тяжкі втрати щоразу, коли стикалися зі «степовиками».

У вересні 1920 року Степова дивізія об’єдналася зі збройними силами Холодноярської республіки, після чого 24 вересня на нараді отаманів у Медведівці було вирішено обрати Костя Юрійовича Головним отаманом Холодного Яру. Було йому тоді всього лише 22 роки… У «фортеці» Холодного Яру довго не засидівся: знову зняв з місця свою Степову дивізію і гайнув на простори, здійнявши антибільшовицьке повстання українців по всій Херсонщині й Катеринославщині. Загинув, потрапивши у засідку чекістів 9 травня 1921 року – у рідній Ганнівці. Спецоперація окупантів була розрахована правильно: знали, що на відміну від  чужих заброд на цій землі, серце покличе українця до рідної домівки…

Влітку 2010 року козаки «Тернівського козацтва» з Кривого Рогу насипали у центрі Ганнівки високий курган з пам’ятним каменем на маківці на честь славного отамана. Та змінилась влада – і нові чиновники постановили, що пам’ятнику борцеві за Волю не місце в «насєльонном пунктє». У відповідь Тернівське козацтво продемонструвало, що перед пам’яттю отамана є не таким вже й великим подвигом удруге насипати курган. Вже рік він височить обабіч траси між Кривим Рогом та Олександрівкою і тепер його бачать вже не тільки ганнівські селяни, а й безліч подорожуючих. Багато хто зупиняється у цьому місці, знімає шапку і вклоняється пам’яті Костя Степового-Блакитного – отамана, який боровся за волю рідного степу і жовто-блакитний стяг Вітчизни…



Петро Добро

http://cossackland.org.ua/2012/05/09/otaman-stepovyj-

blakytnyj-shableyu-urivnyuvav-v-pravah-okupantiv-ridnoji-zemli/
Література:

Кость Блакитний, Головний отаман Холодного Яру // Коваль Р. Коли кулі співали. Київ-Вінниця, 2006.– С. 81–91.

* * *

Дем'яненко Т. Молодь вшаувала Степову Дивізію // http://www.cym.org/ua/kherson/news/Stepova_Dyvizija.asp



На Січеславщині націоналісти встановили хрест на місці загибелі повстанців Костя Блакитного // http://www.dnipropetrovsk.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/024148/

Коваль Р. Коли кулі співали: Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу.

Кость Блакитний, Головний отаман Холодного Яру // http://www.ukrlife.org/main/evshan/kuli9.htm

Степовий-Блакитний, отаман «Степової дивізії» // http://reibert.info/forum/archive/index.php?t-181686.html

Пестушко Костянтин Юрійович // uk.wikipedia.org/.../Пестушко_Костянтин_Юрійович

12 лютого – 115 років тому (1898 р.) народився Павло Антонович Козар, дослідник дніпровської лоцманської служби, співробітник Дмитра Яворницького.
Павло Козар – учень Яворницького
Український історик, археолог і краєзнавець, громадський діяч П.А. Козар народився у селянській сім’ї на хуторі Широкому Катеринославського повіту (сучасний Солонянський район Дніпропетровської області) 12 лютого 1898 р. в родині заможних селян Антона та Ганни. В рідному селі він здобув початкову і середню освіту, але родинне життя у 1920-ті рр., за свідченням доньки П. Козара Олени, було зруйновано – родину Козарів розкуркулили, батьків вислали до Сибіру, де вони пропали безвісти. Також невідомим залишилася подальша доля сестри Мотрі, братів Івана та Олександра. Лише Павлові вдалося вирватись на подальше навчання до м. Катеринослава, де він оселився у батьків своєї майбутньої дружини Марії Тарасівни Кравченко. Через деякий час вони побрались і у 1921 р. першою у родині народилась дочка Таїсія, згодом – Галина та Олена. У 1926 р. П.А. Козар закінчив Інститут народної освіти, де під час навчання познайомився з Д.І. Яворницьким. Професор підтримав бажання Павла стати фахівцем у музейній галузі, і згідно Протоколу № 2 від 23.05. 1925 р. засідання вченої ради музею, він був прийнятий на посаду секретаря Катеринославського крайового музею.

За спогадами Івана Шаповала, Павло був простим, скромним, доброзичливим, кремезної статури, середнім на зріст, високочолим, вродливим, урівноваженим. Дмитро Іванович глибоко поважав і любив Козара, доручаючи йому вирішувати не тільки різноманітні організаційні питання, але й привчаючи його до наукової діяльності. Саме Д.І. Яворницький сказав Павлу Антоновичу: «Бачу, що у Вас є талант до археології, отож і далі йдіть цією стежкою, пам’ятайте, це благодатна галузь науки». І вже 9 лютого 1926 р., згідно протоколу засідання, П.А. Козар був зарахований на посаду завідуючого одним із відділів музею (історико-археологічного), отримуючи 50% надбавки на зарплатню за несення обов’язків відповідального секретаря ради музею. А у липні 1926 р. на засіданні вченої ради музею, за пропозицією Д.І. Яворницького, П.А. Козара призначено інспектором комітету з охорони пам’ятників матеріальної культури та природи. Але до 1929 р. він не полишив працювати і в музеї, за сумісництвом виконуючи наукову роботу. Згідно з характеристикою, яку Д.І. Яворницький заповнив на Павла 8.02.1928 р., він був одруженим, безпартійним, цілком працездатним і дуже зацікавленим своєю роботою, був солідарним з іншими працівниками на роботі, не мав нахилів до кар’єризму. Відповідав займаній посаді, доган та нагород не отримував, під слідством не перебував. У розмовах дуже обережний, до вина і карт не мав нахилів, знайомства мав з представниками науки. Жив винятково на платню, власним матеріальним становищем був недостатньо задоволений. Досить розвинений, головним чином цікавився власною працею, але йому була присутня й пізнавальність. Був політично достатньо розвинутим. Читав лекції з питань суспільствознавства в містах та селах.

З 1929 р. П.А. Козар за свої соціальні погляди зазнав утисків з боку слідчих органів, і тричі був заарештований, але за нестачею доказів випущений з під варти. У 1930 р. Д.І. Яворницький в листі до секретаря Української Академії Наук підтримав кандидатуру П.А. Козара в асистенти й на секретаря кафедри передісторії як фахівця, який кілька років брав участь у роботі комплексної науково-дослідної експедиції на Дніпрельстані (1927–1931 рр.), а також відкрив «поля поховань» (с. Привільне, Запорізької обл.) і підготував до друку в УАН наукову працю «Поля поховань римської провінціяльної культури на Припоріжжі». Але, як зазначив сам П.А. Козар у своїй автобіографії, більшовицькі переслідування затримали наукову роботу, і вона у нього почалась лише з приходом німецької влади на українські землі у 1941 р. Таку тісну співпрацю П.А. Козара з нацистською окупаційною владою можна пояснити образою на радянську владу за переслідування у довоєнний період та намаганням у карколомний період 1941–1944 рр. влаштувати особисте життя і власної родини.

Після захоплення Дніпропетровська німецькими військами, з 11 вересня 1941 р. почали працювати відділи обласної управи, в якій П.А. Козар керував відділом освіти. Відділ з перших днів свого існування почав роботу з організації навчання в межах області. Працівники відділу приводили до ладу шкільне господарство, за вказівкою фашистського керівництва займалися виправленням підручників. Три сектори відділу освіти займалися такою роботою:

1. шкільний сектор. З 1 жовтня по 1 грудня 1941 р. працівники сектору організували навчання у 1388 школах області з охопленням 307 385 учнів та 110 076 вчителів. Також, за даними на 1 грудня 1941 р., організовано й розпочато навчання у дев’яти професійних школах з охопленням 2165 учнів та 116 осіб викладацького персоналу;

2. сектор перепідготовки та вдосконалення вчителів виконував функції навчально-методичного кабінету й обслуговував вчителів початкової та середньої шкіл Дніпропетровської області і м. Дніпропетровська. Штат співробітників сектору складався з консультантів, кожен із яких охоплював певну шкільну дисципліну та через систему консультацій здійснював практично-педагогічну і науково-теоретичну допомогу вчителям свого фаху. Всього працювало 12 консультантів, на яких було виділено шість ставок по 800 крб. кожна;

3. сектор позашкільної освіти і культів. До відділу освіти була приєднана Інспекція культів. Ії працівники проводили роботу в справі організації релігійних громад. Підшукували потрібні культові речі для служіння, призначали священнослужителів, провадили реєстрацію церковних громад. Згідно відомостей, було 80 церков (9 автокефальних, 71 греко-словянських), з них зареєстровано – 27.

Безпосередньо відділу освіти обласної управи були підпорядковані такі установи та навчальні заклади: Український державний університет, Політехнічний інститут, Гідробіологічний інститут, Ботанічний сад, Залізничний технікум, Залізнично-реміснича школа, Землевпорядний та Індустріальний технікуми, Фельдшерсько-акушерська школа, Історичний музей, Історичний архів, обласна дитяча та сільськогосподарська станція.

Незважаючи на негативний факт співпраці з окупантами, одним із позитивних моментів у діяльності обласного відділу освіти було бажання виховувати національно свідому молодь. Інспектори відділу рекомендували вчителям виховувати в учнів любов до рідного краю, повагу до національних українських традицій. Також члени обласної управи в умовах воєнного хаосу та руйнації соціальної інфраструктури намагалися налагодити суспільне життя і задовольнити елементарні умови існування корінного населення. Завдяки їх діяльності вирішувалися питання соціального забезпечення населення. Але діяльність обласної управи була припинена досить швидко – 1 червня 1942р. вона була ліквідована.

Під час окупації Дніпропетровська Павло Козар став помітною фігурою у громадсько-культурному житті міста. З 27 листопада 1941 р. він очолив кафедру української історії у Дніпропетровському українському державному університеті, на початку 1942 р. почав керувати об’єднаним художньо-історичним музеєм. Крім цього П.А. Козар 23 березня 1942 р. захистив в університеті докторську дисертацію «Лоцмани Дніпрових порогів», і 29 квітня 1942 р. йому було присуджено звання доктора історичних наук. Цінність наукової роботи П.А. Козаря полягала в опрацюванні решток архіву лоцманської громади в самій Лоцманській Кам’янці та залучення матеріалів столичних і місцевих архівів, праць дослідників ХІХ – початку ХХ ст.

З 1 червня 1942 р. після ліквідації обласної управи П.А. Козар став начальником шкільного управління при генеральному комісаріаті, а з 1 жовтня 1942 р. перейшов працювати до відділу пропаганди та культуро-просвітницьких закладів Української допоміжної управи м. Дніпропетровська. При відступі німецьких військ восени 1943 р. П. Козар змушений був евакуюватись, і виїхав з Дніпропетровська з двома дочками – Галиною та Оленою. 24 квітня 1944 р. він помер у польському місті Радомі від наслідків тяжкої хвороби.

Зі здобуттям Україною незалежності, шляхом перевидання наукових праць П.А. Козара з доданням спогадів про його життя та сучасні дослідження його діяльності на окупованій Дніпропетровщині, були зроблені спроби висвітлити його науковий внесок у вивчення історії рідного краю та дати об’єктивну оцінку його професійній діяльності.


Ольга Петруненко
Література:

Козар П. А. Лоцмани Дніпрових порогів: Історичний нарис.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996.– 96 с.

Козар П. На Дніпрельстан через пороги: Вибране / Упоряд. М. Чабан.– Дніпропетровськ: УкО ІМА-прес, 2000.– 160 с.

* * *


Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 4: Листи Д.І. Яворницького до діячів науки та культури / Упоряд. С. Абросимова, Н. Василенко, А. Перкова; За заг. ред. Н. Капустіної.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005.– С. 89–90.

Козар-Варварів О. Спогади про батька [Текст] / О. Козар-Варварів // Лоцмани Дніпрових порогів./ Вступ. ст. і упоряд. М. Чабана.– Дніпропетровськ, 1996.– С. 71–73.

Маркова Л.М. «Музейная хроника» (История Днепропетровского исторического музея по архивным документам и периодике 1920–1930 гг.) [Текст] / Л. Маркова // Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі (Зб. матеріалів загальноукр. наук. конф. з проблем музеєзнавства, присвяч. 160-річчю заснування Дніпропетров. іст. музею ім. Д.І. Яворницького).– Вип. 11.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2009.–С. 55–67.

Мєшков Д. Заповнюючи біографічні прогалини [Текст] / Д. Мєшков // Лоцмани Дніпрових порогів / Вступ. ст. і упоряд. М. Чабана.– Дніпропетровськ, 1996.–С. 85–90.

Чабан М. Павло Антонович Козар. Біографічний нарис. [Текст] / М. Чабан // На Дніпрельстан через пороги (Вибране) / Упоряд. і вступ. ст. М. Чабана.– Дніпропетровськ, УкО ІМА-прес, 2000.– С. 2–17.

Шаповал І. Вихованець Д.І. Яворницького [Текст] / І. Шаповал // Лоцмани Дніпрових порогів / Вступ. ст. і упоряд. М. Чабана.– Дніпропетровськ, 1996.– С. 73–81.

* * *

Становище української інтелігенції в умовах німецько-фашистської окупації 1941–1944 рр. [Текст] // http://www.info-library.com.ua/books-text-11328.html



Фанигін Ю.Ю. Проблематика періодизації діяльності музеїв м. Дніпропетровська в роки нацистської окупації [Текст] // http://www.nbuv.gov.ua /portal/soc_gum/slv/2011_12/st36.pdf

16–17 лютого – 70 років тому (1943 р.) у м. Павлограді відбулось антифашистське повстання партизанів і підпільників.
Павлоградське антифашистське повстання 1943 року
Повстання мешканців Павлограду – одна із яскравих сторінок в історії боротьби українського народу проти фашистських загарбників у тилу ворога.

Павлоград був окупований 11 жовтня 1941 року. Фашисти ввели в місті масовий терор і з листопада 1941 по січень 1942 року розстріляли понад 3600 мешканців.

Ще до війни в місті був створений підпільний комітет, до якого ввійшли: А.П. Караванченко, С.С. Прибер, П.І. Потюгов, І.І. Соколовський, М.Т. Шубін, Г.К. Яценко. З метою конспірації членів підпільного комітету  поділено на трійки, визначено місця збору та конспіративні квартири. У Павлограді розміщувався Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі зі М.І. Сташковим, а після його смерті – з Д.Г. Садовниченком. Зв’язковою між підпільними міськкомом та обкомом була М.Ф. Лубенська. Тоді ж вдалося визволити велику кількість радянських військовополонених із Богуславського концентраційного табору.

У травні 1942 року обком посилив роботу зі створення бойових груп із метою організації збройного повстання. Між членами комітету розподілили напрямки роботи, створили бойові групи: на мотузковому заводі (10 осіб, керівник Г.К. Яценко), лубзаводі (6 членів, П.І. Потюгов), електростанції (10, Т.Г. Коротич), в селах Вербки (20, Н.І. Лушир) та Городище (26 осіб, І.В. Савченко). Всього існувало 14 груп.

Крім того підпільники влаштовували своїх людей на роботу до органів окупаційної влади, діставали документи, печатки, зброю, розповсюджували листівки, створювали диверсійні групи, запобігали каральним акціям ворога, визволяли ув’язнених.

У лютому 1943 року підпільний обком перебрав на себе керівництво повстанням. Велику увагу приділяли формуванню бойових групп, озброїти які допоміг начальник Павлоградської дорожньої жандармерії С.А. Чумак. План повстання був готовий на початку лютого, а 10-го числа видано наказ № ОБ/1 про зосередження всіх бойових груп у районі Павлограда. Повстання планували почати в ніч із 13 на 14 лютого. Враховуючи значну перевагу сил ворога, штаб повстання вирішив зв’язатися з частинами Червоної армії, які почали наступ у даному напрямку. Підготовку повстання здійснювали партійні секретарі Д.Г. Садовниченко та А.П. Караванченко. Було створено 19 бойових груп з кількістю 500 партизанів, об’єднаних в єдиний загін під командуванням майора П.О. Кравченка (комісар С.С. Прибер, начальник штабу К.В. Рябий). Двічі до міста приїжджав зв’язковий від секретаря КП(б)У Д.С. Коротченка В.Я. Партянко, який передав підпільникам вказівку допомогти Червоній армії у визволенні міста та вжити заходів для збереження підприємств, установ, організацій і кадрів.

12 лютого Дніпропетровський обком розповсюдив відозву до трудящих міста із закликом героїчно боротися. Наступного дня підпільники поширили листівку про начебто оточення Павлограда Червоною армією, що викликало паніку серед окупантів.

Проте, бойові дії довелося розпочинати завчасно й без підтримки армії. Дізнавшись, що три озброєні групи підпільників зосередилися на шкіряному заводі, близько трьохсот німців оточили його. Понад 150 фашистів загинуло, полягли і понад 50 підпільників, серед яких Л. Чумак, А. Черкаський, Зозуля, Запорозький, А. Несторенко, І. Величко та багато інших. Бойові групи, які перебували в місті, ночами 13–15 лютого вели перестрілку з перекинутими із Дніпропетровська частинами ворога. Фашисти оголосили місто та район партизанськими і вчинили криваву розправу над підпільниками та населенням.

15 лютого до павлограду повернулася зв’язкова О.В. Куликова, яка принесла зі штабу 40-го гвардійського стрілецького  корпусу погоджений план спільного удару по ворогові. Зі штабу корпусу для координації дій прибув капітан Андросов. Він повідомив, що частини Червоної армії підійдуть до Павлограда ранком 17 лютого. У ніч на 16 лютого за наказом штабу в місті одночасно виступили всі сили повстанців – понад 500 осіб. Першою розпочала бій група із селища Городище (керівник І.П. Савченко). Повстанці обстріляли відступаючі ворожі частини, що стало сигналом до загального повстання. Друга група на чолі зі старшим лейтенантом М.В. Бєляшовим та рядовим А.Г. Кузнецовим захопила будинок міської управи і приміщення гестапо. Понад 300 ув’язнених влилися в ряди повстанців. Комсомолець Георгій Осьмиченко встановив на будинку колишньої управи червоний прапор. Згодом захопили пошту, телеграф, перекрили шляхи на Дніпропетровськ та Запоріжжя.

На світанку 16 лютого радянських танки і група вантажівок з артилерійського полігону під командуванням І.І. Соколовського прорвалися до міста, і на вулиці Карла Маркса розпочався бій. У другій половині дня бойові групи Г.І. Осьмиченка та І.Т. Білого оточили штаб 104-го італійського полку, а після його розгрому ворожі війська припинили опір. Повстанці вибили фашистів з міста. Було вбито понад 300 німців, а дві роти 104-го італійського полку здалися в полон. 17 лютого підійшли частини 4-го гвардійського стрілецького корпусу і повністю очистили місто від окупантів. Вдалося врятувати майже всі підприємства Павлограда, склади із зерном і продовольством, а також лінії зв’язку.

Проте Павлоград лише п’ять днів був вільним. 22 лютого 1943-го німці розпочали контрнаступ, піддавши місто триденному бомбуванню. Радянська армія відступила за Сіверський Дінець. Частина підпільників відійшла до Богуславського лісу, частина –залишилась у місті.

Остаточно Павлоград був визволений 18 вересня 1943 року.


Література:

Вєтров І. Ю. З особливим дорученням.– К.: Політвидав України, 1976.– 150 с.

Ветров И. Е. Таинственный доктор.– К.: Политиздат Украины, 1979.– 127 с.

Караванченко А.П., Федоренко Д.Т. Непокоренный Павлоград.– М.: Политиздат, 1965.– 159 с.

Книга пам’яті України. Дніпропетровська обл.: Дніпродзержинськ, Дніпропетровський р-н.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– 24 с.

Рябой К. 493 дні в підпіллі.– Дніпропетровськ: Промінь, 1968.– 120 с.

Шахрайчук І. А., Слободянюк М. А. До питання про Павлоградське повстання у лютому 1943 р. // Історія та культура Подніпров'я.– Дніпропетровськ: ДДУ.– 1998.– С. 150–155.

* * *


Саверська-Лихошва В. Антифашистські повстання в роки тимчасової окупації України німецько-фашистськими загарбниками (1941–1943) та їх роль у визволенні вітчизни // http://www.siver-litopis.cn.ua/arh/2010/2010_02/2010n02r02.pdf


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconЗавдання для III обласного етапу X міжнародного конкурсу з української мови
Якщо дерева в січні часто покриваються інеєм на щедрий врожай. Синичка зранку пищить на легкий морозець. Пес на снігу згортається...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconВнутрішнього забезпечення
Мазур М. П., д-р техн наук, проф., Косянчук Т. Ф., канд екон., доц., Кіницький Я. Т., д-р техн наук, проф., Самолюк О. Г., зав навчальної...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconГазета Дитячої шкільної країни Папужинського нвк І-ІІ ст Лютий березень 2015 р. У номері: «Наші свята»
Газета Дитячої шкільної країни Папужинського нвк І-ІІ ст Лютий березень 2015 р
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconРоман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст
Химера: я шукаю нових пахощів, небачених квітів, незвіданих насолод. Якщо я помічаю десь людину, чий дух спочиває в мудрості, я нападаю...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconПро роботу факультету іноземної філології за 2016-2017 н р. Декан факультету Мороз Т. О. 2017 І. Інформація декана про виконання посадових обов’язків відповідно до наказу ректора мну імені В. О. Сухомлинського №

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconІсторія №1 (67) січень-лютий 2005
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри міжнародних


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка