Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор



Скачати 387.02 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації09.03.2018
Розмір387.02 Kb.
1   2   3

19 лютого – 105 років тому (1908 р.) у м. Катеринославі народився Михайло Шатров (Михайло Олександрович Штейн), журналіст, літератор, краєзнавець.
Літописець Дніпропетровська Михайло Шатров
Михайло Олександрович Штейн народився 19 лютого 1908 р. у Катеринославі. Його батько, Олександр Семенович Штейн, працював у бухгалтеріях низки фірм. Мати померла від туберкульозу, коли хлопчикові не було й чотирьох років. У 1914 р. батько одружився знову – Надія Яківна Захар’єнко замінила Михайлові Олександровичу матір, прищепила йому потяг до літератури. Померла вона у 1937 р.

1924 р. Михайло закінчив школу-семирічку і вступив до торгівельно-промислової профшколи. Після трьох років навчання в ній не міг знайти роботу за фахом, став помічником токаря по металу, працював у кооперативній артілі. У 1931 р. вступив на фізико-математичний факультет Інституту Фізхіммат, який 1936 р., влився до Дніпропетровського державного університету.

Зі студентських років Михайло Штейн публікувався в місцевій пресі. У 1936 р. став штатним співробітником обласної піонерської газети «Щаслива зміна». За рекомендацією обласної організації Спілки письменників вступив на заочне відділення Московського літературного інституту ім. М. Горького, який закінчив у 1940 р., отримавши диплом за підписом М. Фадєєва.

З 1939 р. працював у редакції обласної газети «Днепровская правда». 1939 р. він одружився з Соф’єю Яківною Шапіро, яка стала йому вірною помічницею, і з якою він прожив 43 роки до самої смерті.

З початком війни Михайло Штейн і його дружина, друкарка, в складі похідної редакції «Днепровской правды» перебували в Новомосковську, Павлограді, Петропавлівці, де продовжували видавати обласну газету. Згодом виїхали до Ворошиловграду (Луганська), де редакцію розформували, а журналістів мобілізували на фронт. Михайло Штейн мав сильну короткозорість, тому отримав евакуаційне посвідчення й опинився на Уралі в містечку Алапаєвську, де його визнали обмежено придатним до військової служби. З березня 1942 р. він перебував у лавах Червоної армії – отримав звання молодшого лейтенанта піхоти, у вересні 1943 р. був направлений до Харкова, звідти на станцію Пологи Запорізької області, де став командиром взводу 302-ї стрілецької дивізії. В ній, спочатку в полку, згодом – в редакції дивізійної газети «За Родину», прослужив до кінця війни, пройшов всю Україну, Польщу, Чехію.

В останні дні війни Михайло Штейн брав участь у рейді до ще окупованої гітлерівцями Праги, аби випустити там святковий номер перемоги. За участь у цьому рейді його нагородили орденом Червоної Зірки.

Під час війни, в 1944 р., Михайло Штейн подав заяву на вступ до лав комуністичної партії, але, оскільки він раніше не був комсомольцем, йому відмовили через «непролетарське походження». Проте у 1945 р. він став кандидатом у члени ВКП(б), а згодом і членом партії, без чого в ті роки було неможливо займати відповідальні посади.

Після демобілізації М. Штейн повернувся до Дніпропетровська, його призначили завідуючим відділом культури редакції обласної газети «Зоря». Наприкінці сорокових років розпочалося творче та кар’єрне сходження журналіста. У своїх публікаціях він торкався широкого кола питань: люди післявоєнного села, відновлення важкої промисловості, культурний розвиток. Наприкінці 1940-х років М. Штейн виразно заявив про себе як театральний і літературний критик, написав десятки рецензій на нові спектаклі та прозу місцевих авторів, відбирав для публікації цікаві твори молодих дніпропетровських літераторів. В ці ж роки Михайло Штейн познайомився з Олесем Гончаром, тоді ще студентом-фронтовиком і допоміг тому опублікувати в «Зорі» перші оповідання «Модри камінь» та «Весна за Моравою».

Наприкінці 1940-х років по всьому СРСР прокотилися нові хвилі репресій, в тому числі й «кампанія проти безрідних космополітів». М. Штейн став її жертвою, наприкінці лютого 1949 р. у «Літературній газеті» з’явилася стаття про «безрідних космополітів», в якій журналіста звинувачували у цькуванні молодих літераторів, протидії новим тенденціям в соціалістичному культурному житті. Згодом пройшла хвиля публікацій у «Днепровской правде», «Зорі», де М. Штейна називали «пройдохою» та «негідником». Його звільнили з редакції, виключили з лав комуністичної партії, не приймали на будь-яку роботу, навіть нічним сторожем на фабрику ім. Володарського. Майже рік журналіст ніде не працював і його звинуватили у «саботажі», небажанні працювати. Тоді він звернувся до парткомісії обкому партії, та після неабияких зусиль влаштувався в артіль «Дніпрокоопполіграф» приймальником замовлень. Пропрацював тут п’ять років.

1950 р. справу Михайла Олександровича розбирала партійна комісія у Києві, її повернули в Дніпропетровськ для перегляду, обком залишив своє рішення в силі, але секретаріат ЦК відмінив рішення обкому, і відновив журналіста в партії з суворою доганою, яку в 1954 р. йому вдалося зняти.

У березні 1955 р. Михайло Штейн нарешті влаштувався редактором в організовану книжкову редакцію видавництва «Зоря», через деякий час перетворену на видавництво «Промінь». Тут він пропрацював шістнадцять років, на пенсію пішов у 1971 р. через суттєве погіршення зору. На посаді редактора видавництва М. Штейн редагував художню й інформаційно-політичну літературу, близько п’ятдесяти книг і брошур.

1960-ті роки позначилися в біографії Михайла Олександровича кількома книгами: повість «Синий Маврикий» (1961), «Город на трех холмах» (1966), «С вершины полувека» (1969) та «Страницы каменной книги. 60 памятных мест Днепропетровска» (1969), які на багато десятиліть стали краєзнавчими бестселерами, не втратили значення й сьогодні. Тепер він став білше знаним як Михайло Шатров.

На початку 1970-х рр. М. Шатрова захопила праця над новою книгою – «Где была Половица». Цей художньо-публіцистичний твір мав стилістично продовжувати попередні праці, але більш предметно розкривати ранні сторінки історії Катеринослава з 1770-х до 1820-х рр. Повість була в цілому завершена, проте так і не опублікована. Її рукопис нині зберігається в Державному архіві Дніпропетровської області.

У середині 1970-х рр. Михайло Шатров задумав написати трилогію про революційні події в Катеринославі. Перша частина майбутньої трилогії – про катеринославські роки І.В. Бабушкіна та Г.І. Петровського, була завершена та вийшла друком у 1980 р. під назвою «Буревестники», але у дуже урізаному вигляді. У 1970-х рр. побачила світ лише книга «Плечо друга» (1974).

Михайло Олександрович Штейн (Шатров) помер у Дніпропетровську в грудні 1985 р. І хоча книги Шатрова серед мешканців міста набули популярності, ім’я їх автора довго перебувало в забутті. Лише в 2008 р. на будинку на вулиці Комсомольській у Дніпропетровську, де довгий час мешкав письменник, встановлено меморіальну дошку.
Література:

Літописець міста на трьох пагорбах Михайло Шатров (1908—1985). (До 100-річчя від дня народження): Біобібліограф. покажчик / Упорядн.: І. Голуб, М. Кавун. — Дніпропетровськ: Дніпропетр. обл. наук. біб-ка, 2008. — 32 с.

Кацнельсон И. Михаил Штейн – комвзвода – журналист – писатель // Книга памяти воинов-евреев Днепропетровска.– Кн. 3.– Ч. 2.– Днепропетровск: Поліграфіст, 2001.– С. 184–186.

Книга памяти воинов-евреев Днепропетровска.– Кн. 2.– Днепропетровск: Энэм, 2000.– 324, [4] с.



О Михаиле Шатрове – С. 83.

* * *


Кавун М. Михайло Шатров – журналіст, літератор, історіограф Дніпропетровська // www.libr.dp.ua/region/Gold%20names/Михайло%20Шатров.doc

22 лютого – 75 років тому (1938 р.) у с. Бородаївка Верхньодніпровського району народився Олександр Явтухович Григоренко, поет-шістдесятник, дисидент.
Поет-шістдесятник Олександр Григоренко
Поет-шістдесятник Олександр Григоренко, майже невідомий нині, народився в с. Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровщини. Його батьки – Явтух Антонович і Євдокія Сидорівна познайомилися на Далекому Сході. Батька, голову колгоспу, який видав селянам зерно на трудодні, 1932 року за «розбазарювання зерна» засудили до розстрілу, згодом послабивши вирок. Матір отримала п’ять років як донька «куркуля». Обоє за час заслання втратили свої подружжя, а Євдокія Сидорівна і дітей – усі померли від голоду в Україні. 1937 р. подружжя повернулося до Бородаївки, за рік у них народився син Сашко.

1956 р. хлопець закінчив Верхньодніпровську середню школу, мріяв стати військовим, вступив до Васильківського авіатехнічного училища під Києвом. Проте через кілька місяців подав рапорт на звільнення, оскільки зовсім не сприймав військової муштри, казарменного побуту, чужомовного середовища. У березні 1957 року Олександрповернувся додому, збирався вступати до Київського університету на мовно-літературний факультет. Натомість районний військкомат призвав юнака на дійсну строкову службу.

Вірші Олександр писав з юних літ: про кохання, любов до матері, України, друзів. Деякі вірші відсилав своїм однокласникам і до київських журналів.

В армії стежили за поведінкою Олександра, його патріотичні вірші потрапили в КДБ. Другого жовтня 1958 р. його заарештували, у січні наступного року Військовий трибунал Бакинського округу, де він служив, засудив хлопця до 6 років позбавлення волі за ст. 72 ч. 1 КК Азербайджанської РСР р., звинувативши в «антирадянській агітації та пропаганді. Батьки написали листа на ім’я Хрущова, в результаті чого Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 1960 року скоротила термін до 3 років.

Покарання Олександр Григоренко відбував у таборі суворого режиму управління «Дубравлагу» ЖХ-385/11 у селі Явас у Мордовії. Там познайомився з багатьох українцями та в`язнями інших національностей, які одержали покарання за свої погляди. Здружився з Миколою Кучером з Дніпродзержинська, поетом Олексою Різниківим з Одеси. Від природи життєрадісний, діяльний, Олександр вивчав англійську, німецьку, французьку, польську мови, продовжував писати вірші.

Після звільнення у жовтні 1961 року Олександр Григоренко повернувся до Бородаївки. Влаштувався працювати на будівництві комбінату, збирався вступати на філологічний факультет Київського університету, писав, надсилав вірші до «Літературної газети», мріяв видати збірку. Олександр листувався з поетами Миколою Гірником, Миколою Сомом, літературним критиком Віктором Іванисенком.



«Чому мене не друкують?, – писав у листі молодий поет.– Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше… Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи».

У травні 1962 р. у «Літературній газеті» була опублікована добірка віршів разом з портретом юної поетеси з Вінниччини Олени Задворної. Олександр тепло відгукнувся на ці поезії, зав’язалося дружнє листування, яке скоро переросло в кохання. Пізніше Олена Задворна-Галай згадувала: «Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю… Справді, я потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово». І скоро переконалася: «Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості».

У липні 1962 року закохані зустрілися в Києві, куди вона приїхала вступати до університету. А 19 серпня 1962 року Олександр із батьком і старшим братом пішов до Дніпра і… зник. На дев`ятий день тіло юнака спливло нижче села. Є припущення, що молодого поета-дисидента втопили співробітники КДБ. Похований Олександр Григоренко в рідному селі Бородаївці.

Ні за життя поета, ні після не видано окремої книжки його поезій, лише кілька добірок у періодичних виданнях, спогади по нього.


Хочу
Я хочу, сонце щоб світило,

Я хочу, вітер щоб зітхав,

Я хочу, струни щоб дзвеніли,

Щоб дзвону спів не затихав.

Щоб серце чуле і тривожне

Було у кожного з людей,

Щоби зробити було можна

З дорослих грішників – дітей.

Щоб совість щира, незрадлива

Суддею кожному була,

Щоби ніколи кривди злива

Ростків добра не залила.

Хай вільно будуть дихать груди,

Хай щастя ллється із очей,

Ніколи хай не будуть люди

Тіснить подібних їм людей.
Література:

Григоренко О. (Добірка віршів) / Хочу. Матері. Щоденно. Олексі Різникову. Другові Павлові Фельченку. Співв`язенці // Укр. культура.– 2007.– № 8.– С. 41. (Публікація О. Задворної-Галай).

* * *

Кучер М. Дубравлаг. Спогади, оповідання.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996.– С. 31–38.



* * *

Ворфлик А. «Щоби по смерті морем повним в чиїсь улитись почуття!» / А. Ворфлик // Жовтовод. вісті.– 1997.– 25 квіт.

Задворна-Галай О. Спогади нареченої // Укр. культура.– 2007.– № 8.– С. 38–41.

Кучер М. Встань, поете, встань! // Придніпров. комунар.– 1993.– 21 січ., 6, 9, 10, 11 лют.

Чабан М. Воля осявала шлях йому / М. Чабан // Бористен.– 1998.– № 3.– С. 2–3

* * *


Задворна-Галай О. Спогади нареченої // http://archive.khpg.org/index.php?id=1203763726

Овсієнко В.В. Григоренко Олександр Явтухович // http://archive.khpg.org/index.php?id=1198253378

[Григоренко Олександр Явтухович] // http://sitelit.hmarka.net/Publizistika

23 лютого – 75 років тому (1938 р.) у м. Дніпропетровську народилась Жанна Євгеніївна Воробйова-Фоміна, художник-графік.
1967 року Жанна Євгеніївна закінчила Харківський художньо-промисловий інститут, викладачами у неї були М. З. Фрадкін та народний художник України В.Р. Мироненко. За дипломну роботу 1968 року нагороджена бронзовою медаллю ВДНГ. Відома в галузі станкової графіки, з 1966 року почала брати участь в обласних, всесоюзних і міжнародних виставках. З 1971 року стала членом СХ СРСР, нині – член Національної спілки художників України.

Роботи Жанни Воробйової-Фоміної експонуються в Кременчуцькому історико-краєзнавчому музеї, Колодяженському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.


Література:

Воробьева Жанна Евгеньевна // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 44–45.

Воробйова-Фоміна Жанна Євгеніївна // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 164–165.

24 лютого – 90 років тому (1923 р.) народилась Клавдія Павлівна Фролова, визначний вчений-філолог, літературознавець, мистецтвознавець, критик, громадський діяч.
Фролова Клавдія Павлівна
Клавдія Павлівна Фролова народилася 24 лютого 1923 р. у селі Сєньково Орловської губернії Росії. Її батько був військовим фельдшером, брав участь у першій світовій та громадянській війнах, мати була медсестра родом з Гомельщини.  У 1927 р. родина переїхала в Україну до села Рудька Царичанського району.

У 1939 р. Клавдія Павлівна вступила на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час війни навчалася в Одеському університеті, який перебував в евакуації. Повернувшись у 1944 р. до Дніпропетровська і продовжуючи навчання в університеті, вступила до Театрального училища. В 1945 р. закінчила університет з відзнакою і одночасно з навчанням в Театральному училищі викладала у ньому філологічні дисципліни.

У 1946 р. К.П. Фролова пошлюбилася з морським офіцером Борисом Хазаном, випускником Дніпропетровського університету, наступного року у них народився син Віктор. Тоді ж її запросили до Українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка в Дніпропетровську, де вона скоро стала провідною актрисою, а з початку 1948 р. її призначили також завідуючою літературною частиною театру. Її яскраві ролі в класичному репертуарі («Підступність і кохання» Ф. Шиллера, «Мертві души» М. Гоголя) і в кращих сучасних п'єсах («Щастя» П. Павленка) викликали захоплення публіки і схвальні відгуки преси, але тогочасна атмосфера в радянському мистецтві і, зокрема, в театрі змусила молоду актрису покинути сцену.

Клавдія Павлівна давала уроки бальних танців, викладала краснопис, вела театральні гуртки, працювала диктором на радіо, читцем у філармонії. З 1949 р. викладала літературу в Дніпропетровському фінансовому технікумі, де одержала звання старшого радника фінансової служби. Там К.П. Фролова створила самодіяльний театр, була його режисером, грала головні ролі. Спектаклі «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Гроза» О. Островського були визнані кращими на всесоюзних фестивалях самодіяльного мистецтва, а театр – одним із кращих аматорських колективів в СРСР.

1955 р. К.П. Фролову запросили на посаду художнього керівника щойно відкритого Дніпропетровського Палацу студентів, який скоро став визначним театрально-концертним і культурно-виставковим закладом міста. Колективи і вихованці Палацу почали отримувати нагороди на престижних конкурсах і фестивалях, 1957 року одержали нагороди на республіканському фестивалі молоді та студентів у Києві, а згодом – і на міжнародному в Москві. Проте почалися переслідування з боку владних кіл: звинувачування в ідеологічно невитриманому репертуарі, сприянні «стилягам» та іноземцям, пропагуванні «не нашого» мистецтва, надмірне захоплення українською культурою, історією тощо – посаду художнього керівника Палацу ліквідували «з метою економії коштів».

Клавдію Павлівну намагалися відсторонити від мистецтва. Та вона і далі активно цікавилася театральними справами: з 1948 р. майже до кінця життя писала рецензії на спектаклі, робила театральні огляди, стала членом Спілки театральних діячів, брала участь у становленні та розвитку університетського театрального колективу «Юність», театру одного актора «Крик» М. Мельника, ставила вистави у навчальних закладах міста, підтримувала талановитих режисерів і акторів, домоглася введення в університетську програму викладання сценічного мовлення й акторської майстерності для майбутніх педагогів.

Знову залишившись без роботи, Клавдія Павлівна всупереч перепонам вступила до аспірантури ДДУ за спеціальністю «Українська література». Темою дисертації обрала творчу історію та місце повісті А. Головка «Бур'ян» і 1962 р. блискуче захистила її в Інституті літератури Академії наук УРСР. З 1962 р. вона почала досліджувати творчість письменників «розстріляного відродження», публікувала наукові розвідки, аналізувала художні здобутки поетів і прозаїків 20-х років, досліджувала обставини загибелі репресованих українських письменників. Активно підтримувала та пропагувала молодих поетів-«шістдесятників» – Івана Драча, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса та свого студента Івана Сокульсьского.

У 1968 р. почалася кампанія, спрямована проти Олеся Гончара та його роману «Собор». Влада вимагала від викладачів і студентів університету публічного засудження цього твору як наклепницького та ідейно шкідливого. К.П. Фролова намагалася протидіяти цьому цькуванню, а її студенти відмовилися брати участь у ганебній кампанії, написали гострого листа до влади. Саме в цей час, у 1968 р. К.П. Фролова закінчила роботу над великою монографією, присвяченою розвитку образної свідомості в українській ліриці 1917–1967 рр. Монографію високо оцінили провідні літературознавці, її підготовили до тиражування, проте місцеве керівництво випуск книги заборонило. Вона вийшла згодом, в 1970 р. в університетській типографії.

У 1972 р. К.П. Фролова в Інституті літератури Академії наук УРСР захистила докторську дисертацію, присвячену українській ліриці, стала професором, з 1973 р. очолила кафедру української літератури ДДУ.

На початку 1978 р. К.П. Фролова вступила до Спілки письменників України, стала одним із провідних діячів секції літературної критики. Її ґрунтовний аналіз творчості українських поетів і сучасного літературного процесу завжди привертали найпильнішу увагу письменників і філологів і найжвавіший інтерес з боку широких кіл читачів.

У 1979 р. К.П. Фролову запросили на професорську посаду до Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова з пропозицією очолити новий напрямок, який сполучав би естетичний системний аналіз літературного процесу з його впровадженням на матеріалі літератури народів СРСР. Але Клавдія Павлівна відмовилася від такої привабливої пропозиції заради створеної нею української літературознавчої школи.

Тоді ж К.П. Фролову обрали головою університетської організації товариства «Знання». Вона швидко зуміла створити Народний університет культури з кількома факультетами, які охоплювали практично всі аспекти культури та мистецтва. Залучила на громадських засадах кваліфікованих лекторів, задіяла культурні заклади, сама читала лекції, проводила конференції, семінари, організовувала зустрічі з видатними митцями, розшукувала людей, які мали хист до культурної чи наукової діяльності. На Всесоюзному з'їзді товариства «Знання» Народний університет було визнано кращим з-посеред інших.

У 80-ті роки одночасно з напруженою громадською роботою К.П. Фролова енергійно розвивала власну наукову школу, багато сил віддавала викладацькій роботі, працювала в декількох наукових і редакційних радах. Під її керівництвом захищено чимало докторських і кандидатських дисертацій. З під її пера вийшли численні статті в академічних, популярних і літературних журналах, вона редагувала наукові збірки, готувала фундаментальні і оглядові статті, в тому числі й для багатотомних енциклопедій. Вийшли її книги «Морально-естетичні пошуки в сучасній українській ліриці», «Теория и методика применения эстетических категорий в литературоведческом анализе», «Взаимовлияние и взаимосвязи советских национальных литератур». В 1983 р. вона випустила книгу «Субстанції незримої вогонь» про поетику художнього тексту, таємниці створення поетичного образу, в 1987 р. – книгу «Цікаве літературознавство». Книга, незважаючи на масовий тираж, швидко стала бібліографічною рідкістю, тому 1991 р. вийшло друге доповнене і перероблене видання. В 1989 р. Міністерство освіти СРСР звернуся до К.П. Фролової з проханням написати подібну книгу російською мовою з прикладами з російської літератури як посібник для всіх шкіл Радянського Союзу. Цю книгу Клавдія Павлівна підготувала до друку у серпні 1991 р., але вона так і залишилася невиданою.

У 1989 р. К.П. Фролова разом із сином стала ініціатором створення Придніпровського Колегіуму – навчального закладу, який мав поєднати останні класи середньої школи з бакалавратом. Були розроблені оригінальні програми, що органічно поєднували глибоке вивчення гуманітарних дисциплін із формуванням системного мислення на базі точних наук, сформована система постійного пошуку і відбору учнів до колегіуму, підібрані кваліфіковані викладачі. Проект успішно пройшов експертизу фахівців, до нього схвально віднеслися органи освіти і навіть зголосився фінансувати фонд «Відродження». Колегіум мав стати закладом, який дав би справжнє виховання і глибоку освіту талановитій і патріотично налаштованій молоді, готувати би еліту регіону і країни. На жаль, владні органи не підтримали проекту. Низка окремих програм, підготовлених для колегіуму, згодом використовувалися в різних навчальних закладах України і Росії вже без участі авторів.

У часи перебудови К.П. Фролова активно виступала за повернення визначних археологічних знахідок і художніх цінностей, вивезених із України до російських музеїв. Листовно вона вела гостру дискусію з російським академіком Лихачовим, заперечуючи його пропозицію зосередити всі мистецькі та історичні цінності Радянського Союзу в Москві та Ленінграді. Як делегат від Дніпропетровщини брала активну участь в установчому з'їзді Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, з'їзді української інтелігенції, виступала за утвердження і розвиток української культури та мови як найважливішої складової майбутньої демократичної Української держави. Наприкінці 80-х в періодичних виданнях публікувася оповідання-спогади Клавдії Павлівни (зокрема «Рудька», про голодомор в її селі), які друкувалися в іноземних виданнях під псевдо або без підпису автора.

У 1992 р. К.П. Фролова створила культурологічну громадську організацію « Зелена вітальня», метою якої було залучення громадськості до екологічного руху через емоційне сприйняття необхідності захисту природи, збереження її ресурсів для прийдешніх поколінь. «Вітальня» гуртувала творчу інтелігенцію, вчених, викладачів, студентів, народних митців, аматорів літератури та мистецтва. Програми засідань (двічі на місяць) включали виступи вчених, письменників, артистів, музикантів. Організовувалися мистецькі виставки. Клавдія Павлівна активно сприяла створенню регіональної організації партії Зелених України (ПЗУ), була членом цієї партії, написала її Маніфест, який з'їзді ПЗУ прийнято як офіційний документ.

У 1992 р. Клавдія Павлівна втратила чоловіка Бориса Хазана, який завжди підтримував її у важкі часи, з яким вона ділила печалі та радощі протягом 46 років.

Разом із розвитком власної наукової школи та підготовкою фахівців-філологів К.П. Фролова серйозно займалася вивченням і аналізом українського фольклору, насамперед – Придніпровського регіону, збирала й аналізувала в літературному, історичному, соціальному вимірах численні зразки народного слова. В 1991 р. вийшла її популярна книга про український фольклор «Прилетіла ластівка», в 1993 р.– навчальний посібник з народознавства «Яринá», який став найпопулярнішим підручником і довідником з цього питання.

У тому ж році К.П. Фролова за віком пішла з посади завідувачки кафедрою, залишаючись її професором і науковим керівником, продовжуючи вести напружену навчальну, наукову і громадську діяльність. Але в 1994 р. її роботу перервав інсульт. Проте завдяки зусиллям лікарів, рідних та її несамовитій волі, Клавдія Павлівна за кілька місяців повернуся до повнокровної діяльності.

У 1994 р. Клавдія Павлівна стала професором кафедри літератури і мистецтва ДДУ та ініціатором створення в університеті лабораторії українського фольклору. Під її науковим керівництвом проводилася величезна дослідницька та аналітична робота. Через два роки її офіційно призначено на посаду головного наукового співробітника лабораторії. Вона ініціювала видання наукових збірок «Народознавчі аспекти мови, фольклору та літератури Придніпров'я». «Фольклор і говори Наддніпрянщини», була їх співавтором і редактором. У 2001 р. за участі Клавдії Павлівни вийшла збірка «Рай-поле. Фольклор і сучасна народна творчість Придніпров'я» та її монографія «Методологічні та філософсько-психологічні основи теорії літератури і мистецтва», видана коштом родини.

У 2000-х роках вийшла низка книг, в яких К.П. Фролова була співавтором. 2006 р. вона видала книгу публіцистичних роздумів «Перед очисною грозою» – про українських борців за свободу, людську гідність, збереження культури та духовності українського народу і підготувала до видання «Євшан-зілля» – фундаментальну хрестоматію з українознавства (на жаль, книга лишилася невиданою). Того ж року К.П. Фролова залишила роботу в університеті, якому віддала 50 років життя, проте не покинула творчої роботи. Писала фундаментальну монографію «Естетика», яка мала б стати глибоко науковою книгою і підручником для гуманітаріїв. Вдома вона радо приймала студентів, письменників, митців, цікавилася подіями в країні та світі, висловлювала власні думки, писала пропозиції у владні структури.

У листопаді 2007 р. у Клавдії Павлівни трапився новий, вкрай тяжкий інсульт. Три місяці запеклої боротьби з недугою знов увінчалися перемогою, яка подарувала ще кілька років життя і праці. Своє 87-річчя Клавдія Павлівна тепло відзначила у колі дітей і онуків. А 21 березня 2010 р. її серце зупинилося. Не стало видатного вченого і педагога, відомого літератора і філософа, талановитого режисера і акторки, невтомного організатора і генератора ідей, відданій справі трудівниці, чесної, відважною, відкритої людини, патріота України, чарівної, душевної жінки. Поховали Клавдію Павлівну Фролову 24 березня 2010 р. на Лівобережному кладовищі Дніпропетровська.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconЗавдання для III обласного етапу X міжнародного конкурсу з української мови
Якщо дерева в січні часто покриваються інеєм на щедрий врожай. Синичка зранку пищить на легкий морозець. Пес на снігу згортається...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconВнутрішнього забезпечення
Мазур М. П., д-р техн наук, проф., Косянчук Т. Ф., канд екон., доц., Кіницький Я. Т., д-р техн наук, проф., Самолюк О. Г., зав навчальної...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconГазета Дитячої шкільної країни Папужинського нвк І-ІІ ст Лютий березень 2015 р. У номері: «Наші свята»
Газета Дитячої шкільної країни Папужинського нвк І-ІІ ст Лютий березень 2015 р
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconРоман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст
Химера: я шукаю нових пахощів, небачених квітів, незвіданих насолод. Якщо я помічаю десь людину, чий дух спочиває в мудрості, я нападаю...
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconПро роботу факультету іноземної філології за 2016-2017 н р. Декан факультету Мороз Т. О. 2017 І. Інформація декана про виконання посадових обов’язків відповідно до наказу ректора мну імені В. О. Сухомлинського №

Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Лютий десь скиглять пси в зав’южених дворах, Мороз гризе хрумтливо снігу цукор iconІсторія №1 (67) січень-лютий 2005
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри міжнародних


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка