М. М. Поплавський доктор педагогічних наук



Сторінка2/4
Дата конвертації18.04.2017
Розмір0.55 Mb.
1   2   3   4

Бравісимо, Майстре!..

А. Іваницький,

доктор мистецтвознавства,

член-кореспондент НАНУ, професор
МУЗИКА НА ВСЕ ЖИТТЯ

ТАКУ ДОЛЮ СОБІ ОБРАВ НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ



СТАНІСЛАВ ПАВЛЮЧЕНКО

Коли людині 64 роки і з них віддано творчій діяльності – 45, то виникає запитання: що стоїть за тими роками? Про нашого героя промовляють короткі рядки довідника: керівник оркестрової групи хору ім. Г. Верьовки, художній керівник і головний диригент Ансамблю пісні і танцю Західного прикордонного округу, професор і завідувач кафедри фольклористики та народнопісенного виконавства Київського національного університету культури і мистецтв. Так, він – талановитий музикант, організатор, педагог, рідкісний знавець народного мистецтва… За його плечима – сотні, а то й тисячі концертів – про таку непересічну особистість можна писати багато. Але чи не краще послухати самого митця? Так ми й зробили: увімкнули диктофон…


  • Як відомо, дорога починається з першого кроку. А як це було у вашому житті?

  • Народився у Рославлі на Смоленщині. (До речі, Дніпро витікає саме з цих земель – і лише на Вкраїні розливається вшир…) Школа навчання на фортепіано… З 1956-го – на вечірньому відділенні Київської консерваторії. Хоча розпочалася моя мистецька біографія в армії. Потім повернувся на перший курс консерваторії: пощастило зустрітися з талановитим музикантом, педагогом Елеонорою Скрипчинською – я пожертвував роком, аби подовше займатися з нею. А далі були: Палац піонерів, естрадний оркестр в авіаційному інституті… З ансамблю «Юність», яким керував у молоді літа, вийшли відомі згодом виконавці: заслужена артистка Ліна Прохорова, заслужений артист Росії , соліст Самарської опери Анатолій Пономаренко… До речі, згадуються і «відчайдушні моменти юності». Було мені років 18–19 (це ще до армії), прийшов якось в один хор, до того не маючи відповідної практики, і кажу (а вивчали вони пісню Дунаєвського «Хорошо, хорошо, когда в город приходит весна»): «Дівчата – першим голосом, хлопці – другим!» Що було тоді, що було… І тепер я це згадую з усміхом. Молодість, молодість! Скільки в ній було веселої рішучості!..

  • Спілкування з Григорієм Гурійовичем Верьовкою, його помічниками сприяли вашому зростанню…

  • Не те слово. Для мене хор Верьовки, особливо за його життя, був тією академією, вдячність до якого я проніс крізь усе своє життя. Твори самого Григорія Гурійовича я вважаю досі неперевершеними, як і його стиль роботи. І сам він як музикант, композитор, психолог був, без перебільшення, батьком кожної особистості в своєму хорі. А нині – хто пише для народного хору, та навіть і не для народного? Хто взагалі розуміється на нашому фольклорі? Можу лише назвати безперечним лідером Євгена Станковича, особливо як автора народної опери (наразі кажуть фольк-опери) – «Цвітіння папороті».

Ще кілька слів про хор Верьовки. Там мені довелося працювати із знаменитими сопілкарем Євгеном Бобровніковим, бандуристом Сергієм Баштаном… А хормейстером був Володимир Суржа, оркестром керував Яків Орлов, деякий час з нами працював і Михайло Кречко. Отже, це була велика плеяда талантів, митців-патріотів. Ось чому на все життя зберіг вдячність до людей, які довірили мені секрети своєї майстерності.

А самі хористи! У той час це були справжні «народні академіки»: Паша Симаченко, Валя Черкун, Саша Горова – хіба всіх перелічиш? Закарбувалися в моїй пам’яті їхні голоси. Пригадую поводження на сцені, позбавлене будь-якого самозамилування. Оце й були «мої університети». До речі, коли я працював завучем студії при хорі Верьовки, ми в перший рік прослухали близько 700 абітурієнтів! А як горіли «добрим вогнем» очі Григорія Гурійовича! «Ну, а цей варіант ти знаєш? А який ще?» І голоси – один від одного кращий, тож не заздрив я Григорію Гурійовичу: спробуй вибери…

У хорі Верьовки я опанував і хореографію: мені доручили такі відповідальні номери, як «Запорожці», а це ціла музично-хореографічна картина! А з 1966 року очолював оркестрову групу хору. А це – репетиція, аранжування, оркестровка… Словом, після закінчення консерваторії у 1966 році я одразу став за професійний пульт. І на той час уже розумівся не лише на всіх видах музичного мистецтва й хореографічних вистав, а й знав, як вони об’єднуються в складне художнє ціле, зокрема в таке, як народний хор.


  • І що, не було проблем?

  • Були. Як же в житті без проблем? Але не в них справа. До речі, пригадав армійську бувальщину. Викликає мене начальник і каже: «Треба ансамбль розділити – обслужити дві «точки». А я відповідаю: «А хореографічні пари, а комплектування оркестру…» Але бачу – «нада!», і край. Тоді я кажу: «Все гаразд, та є один лише кларнет… Він, правда, розбирається на дві частини…» «Ну то ви одну половину віддайте в одну групу, а іншу – сусідам…» Ось такий парадокс! А щодо творчості – я не зрікся жодного з принципів справжнього народного мистецтва. Між іншим, в ансамблі не було «воєнщини». Ми виконували твори, так би мовити, в їх «екологічно чистому» вигляді. А поза тим (ну де таке було в Радянській армії), в хореографічних номерах співали, грали троїсті музики та ще й коломийки виконували. Додам, що костюми для ансамблю були за моєю вимогою! Замовлені не на міській фабриці, а у Вижниці й Косівському районі, де їх вишивали надомниці…

  • Якими настановами керуєтесь як диригент на сцені?

  • Слід чітко знати можливості свого колективу, а для цього необхідно вивчати фольклор. І не обмежуватися тільки піснями – цим іноді грішить такий цікавий колектив, як Кубанський хор, він, бува, працює «на публіку»… В мене все життя було інше завдання: диригувати, «ставити» (бо пісня часто дійсно ставиться) так, щоб не ти власною персоною, не артисти твої були на першому плані, а музика й традиція. Саме таким шляхом досягається контакт із публікою, я сказав би, співпраця з нею. Це відчувалося, скажімо, й на нашому концерті 9 березня в Українському домі, на вечорі Т. Шевченка…

  • Станіславе Євстигнійовичу, ще кілька бліц-запитань. Які ваші життєві принципи?

  • Чесно робити свою справу. Не фальшувати, прямо у вічі говорити те, що думаєш. Не тупцювати на місці, працювати і не здаватися за будь-яких обставин.

  • Що ви найбільше любите? Землю, людей, тварин?

  • Запитання досить серйозне. Скажу лише два слова: люблю страшенно землю і дітей. А все інше – то вже «відсотки»…

  • І наша дума, наша пісня не вмре…

  • Не загине! Я в це вірю і на це працюю.

І. Павленко,

професор кафедри фольклористики

Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка
СПОВІДЬ ПРО МАЙСТРА
Перше моє знайомство зі Станіславом Євстигнійовичем Павлюченком відбулося ще в далекому 72-у, коли я тільки-но отримав диплом хорового диригента після закінчення Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського й намагався влаштуватися на роботу. Станіслав Євстигнійович на той час очолив Ансамбль пісні і танцю Червонопрапорного Західного прикордонного округу (з 1991 р. – Ансамбль пісні і танцю Прикордонних військ України, а з 2007 р. – Академічний ансамбль пісні і танцю України Державної прикордонної служби України), і формував його штат. Після співбесіди він справив на мене враження людини енергійної, вольової, конкретної і лаконічної у спілкуванні та широкого спектру професійного мислення. Але працювати разом нам судилося лише з 1984-го на кафедрі народного хорового співу в Київському державному інституті культури імені О. Є. Корнійчука, яку на той час очолив Станіслав Євстигнійович. І, власне, відтоді почалося реформування кафедри в контексті вдосконалення системи якісної підготовки фахівців із народнопісенного жанру, а саме хорового народного співу, гуртового, згодом і сольного виконавства в народній манері співу, а також відкриття спеціалізацій «співак-бандурист» та «артист хорового жанру». Усі ці напрямки фахової підготовки майбутніх знавців української народної музичної традиції виходили із нової концепції збереження й розвитку народнопісенного виконавства, яку творив С. Павлюченко у 80-х роках і яку було остаточно стверджено в 90-х роках. Саме протягом цих років на кафедрі було здійснено декілька реорганізацій і зрештою відбулося державне ліцензування кафедри за назвою «кафедра українського народнопісенного виконавства та фольклору».

Отже, в результаті багаторічної праці С. Павлюченко на базі кафедри створив єдиний у своєму роді методичний центр комплексної підготовки фахівців з українського народнопісенного виконавства та музичної фольклористики, якому на сьогодні немає аналогів в Україні.

Слід зауважити, що в основі концептуальних засад кафедри є наукове підґрунтя, а саме: вивчення народної музичної традиції та її трансформації в сучасні форми музичного виконавства (гуртового, хорового, інструментального), з дотриманням високих музично-естетичних критеріїв, сформованих від народної традиції й сучасних досягнень у професійному музичному мистецтві.

Ось такий підхід дозволив створити на кафедрі унікальні високохудожні навчальні колективи. Це гурт «Кралиця» (керівник – заслужений працівник культури України професор Іван Сінельніков), та студентський народний хор під керівництвом видатного майстра сучасності, народного артиста України, професора Станіслава Павлюченка. До того ж на кафедрі протягом двох десятиріч організовано першу і єдину в Україні системну підготовку фахівців сольного співу в народній манері.

Науковий імідж кафедри сформовано завдяки багаторічній плідній праці видатного фольклориста сучасності доктора мистецтвознавства, професора Анатолія Іваницького.

Один із важливих чинників успішної роботи кафедри це, безперечно, дивовижна здатність Станіслава Євстигнійовича залучати на кафедру компетентних фахівців, сприяти становленню їхньої педагогічної та виконавської майстерності, що дозволило забезпечити високий рівень навчання студентів та створення творчої атмосфери в колективі.

Найвідоміші серед них професори і доценти: Олег Долгий, Іван Павленко, Святослав Пікульський, Поліна Павлюченко, Наталія Цюпа, Раїса Гусак, Вікторія Шевченко, Наталія Перцова, Іван Сінельніков, В’ячеслав Самофалов, Олена Скопцова та ряд інших відомих в Україні імен, які в різний час під керівництвом Павлюченка внесли свій вклад у розвиток кафедри народнопісенного виконавства Київського національного університету культури і мистецтв.

Як творча особистість Станіслав Павлюченко формувався ще наприкінці 50-х років, навчаючись у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського по класу диригування у видатних українських митців Г. Г. Верьовки і Е. П. Скрипчинської, які запросили його на роботу до Державного українського народного хору. Власне, саме там, українська народна пісня стала основним джерелом його творчого натхнення протягом усього життя. З часом йому судилося створити концептуальні засади сучасного народнопісенного виконавства на базі студентського народного хору. Там було систематизовано жанрову палітру хору, вдало поєднано різні виконавські форми від гуртового й сольного співу до використання широких хорових полотен, театралізованих мізансцен, інструментального супроводу тощо.


Улюблені теми та образи
В основі творчих уподобань С. Павлюченка були теми історичного, патріотичного й громадянського звучання, а також лірика. Але особливе місце в його інтерпретації займав образ матері. Ця тема мала місце не лише на репетиціях хору, а й у приватних і товариських бесідах. Часто він згадував свою маму, яка його не просто ростила й виховувала, а ще й формувала його як музиканта, громадянина, рецензувала його концертні виступи. Тому, певно, його інтерпретації пісень на цю тему були особливо проникливими й завжди викликали щире захоплення публіки.

Отже, його святе ставлення до образу матері, виявилося в музичних інтерпретаціях. У них він підносив цей образ на найвищі рівні возвеличення, поетизації, ідеалізації, обожнювання і, без перебільшення, моління за нього, що яскраво виявилося в таких творах: «Ви наша молитва, мамо» (О. Осадчого), «Мамина вишня» (А. Пашкевича), «Виглядала мати сина» (О. Білаша), «Любий брате, маму бережи» (І. Сльоти) та ін.


* * *

Станіслав Євстигнійович був неперевершеним майстром аранжування народної пісні для різних виконавських складів, зокрема використання розвиненої музичної форми із застосуванням гармонічних, ладових, фактурних, колористично-тембральних засобів виразності, різних прийомів ритмізації, варіювання, унікальних інструментовок оркестрового супроводу, що загалом складало потужний арсенал його драматургічного мислення як професійного композитора і в чому виявилося глибоке знання народної традиції та володіння сучасною композиторською технікою. У цьому контексті показовими є його версії аранжування народних пісень та творів різних авторів, зокрема таких, як «За нашою слободою» в запису Г. Коропниченко (інструментовка Г. Черненка), «Пісня чистого поля» (О. Семенова), «Згадай рідний край» (П. Майбороди) та багато інших симфонізованих шедеврів, що ввійшли до скарбниці досягнень української музичної культури.


Виконавський стиль
Для виконавського стилю хору характерне витончене звучання з широкою тембральною палітрою, що характеризується традиційним народним колоритом співу де мають місце розкотисті глибинні альти, вияснені дзвінкі, інколи зичні та характерні мікстові сопрано, натуральне звучання чоловічих партій, збагачених елементами класичного стилю. Все це органічно поєднувалося з художньо вивіреною, правдивою (не штучною) інтерпретацією пісень у процесі співу на естраді, з дотриманням високих естетичних критеріїв, які лягли в основу сучасного хорового народнопісенного виконавства.

Саме такі засади виконавської стилістики стали противагою досить поширеним серед аматорських і (часто) професійних народних хорів, для співу яких характерна статика, штучність звуковидобування, що характеризується задньопозиційним (потиличним), перекритим «трубним» звучанням жіночих голосів у народній манері, крикливістю або ж надуманим пафосом, образною спримітизованістю, а ще вульгаризованим воланням, що нічого немає спільного з народною традицією співу чи, тим паче, естетикою художнього мислення таких «виконавців». На жаль, в освітній музичній сфері довгий час лише говорили про унікальність українського піснеспіву, але майже нічого не робилося для підготовки фольклористів, фахівців із народнопісенного жанру, які б знали його специфіку.

І саме на кафедрі народнопісенного виконавства, очолюваній Станіславом Павлюченком, створено воістину академію підготовки керівників народних хорів і співочих гуртів, які високо тримають планку в сфері народнопісенного виконавства на різних теренах України і в національно-культурних українських осередках за кордоном.
Образне мислення
Професійна підготовка музиканта, зокрема хормейстера чи керівника співочих гуртів, значною мірою визначається рівнем його образного мислення, або здатністю відтворювати (реконструювати) картини народного побуту, обряду, ритуалу, мови; сягнути уявою до певної історичної доби, проникнутись відчуттям героїчного минулого або драми лихоліть; сконструювати образи певних психологічних стереотипів соціуму різних часів, вийти на хвилю тремтливих ліричних переживань, що властиві для людини будь-якого часу і які в найтонших гранях почуттів оспівані в народних піснях; врешті – усвідомлення світоглядних, громадянських, патріотичних контекстів людського буття, філософського абстрагування тощо.

Все це яскраво виявилося в живому творчому процесі роботи Майстра зі студентським хором. Музика творилася ним завдяки широкій палітрі образної уяви, від якої моделювалося художнє інтонування слова, музична інтонація, штрихова культура, відчуття логіки музичних темпів, що складало фрагменти загальної форми.

Таким чином, ткалося своєрідне художнє полотно з безліччю мистецьких елементів, музичних візерунків, кульмінацій спадів, що викликало у виконавців особливе піднесення в процесі співу і завжди чарувало й заворожувало залу або часто викликало праведні сльози, що блищали на очах слухачів, душі яких входили у резонанс магічного звукового потоку, твореного Великим майстром.

Взаємини з колегами

Станіслав Євстигнійович був вимогливим і принциповим керівником. Він жорстко, інколи безкомпромісно відстоював свої позиції щодо різних питань функціонування та розвитку кафедри й факультету музичного мистецтва на всіх рівнях управлінської вертикалі університету. Його професіоналізм і виняткове знання навчально-виховного процесу інколи натикалися на спротив адміністративного апарату та окремих колег, але більше було прихильників і шанувальників його, як особистості та беззаперечного авторитета музиканта й педагога, зокрема самого ректора Михайла Поплавського, який всіляко підтримував творчі починання Майстра й належно шанував його як видатну творчу особистість.

Харизма С. Павлюченка концентрувала навколо себе викладачів-практиків із почесними званнями і широко відомих в Україні фахівців-музикантів. Найбільшим його надбанням стала безмежна любов і віра в нього студентства. І та любов була обопільна. Бо Станіслав Євстигнійович сам був безмежно відданий своїй справі й студентам. Він був дуже уважний до кожного з них, до їх навчальних і життєвих проблем, умів бути другом і наставником до останнього подиху.

Так, він шанобливо ставився до студентів, колег, прислухався до їхніх думок і пропозицій, але не можна пригадати випадку, щоб він «прогнувся» перед начальством. Це слугувало прикладом принциповості, громадянської стійкості й відстоювання людської гідності. Для когось він був незручним, некомфортним, бо завжди сповідував правду. Але в кожному колективі є заздрісники й лакузи, а то й недоброзичливці чи просто байдужі колеги, які, на жаль, завдавали прикростей, а то й ставали на його праведному шляху служіння людям і українському мистецтву.


Торжество концепції Станіслава Павлюченка

в сучасній системі народнопісенного виконавства

Сучасному музикознавству ще належить усвідомити, а може, й висвітлити та популяризувати творчий доробок Станіслава Павлюченка в сфері народнопісенного виконавства, концепції його розвитку на сучасному етапі побутування та підготовки фахівців цього жанру. Але хто ці музикознавці? Де вони? Таке складається враження, що їх нема. На жаль, наше консерваторське музикознавство стало в’ялим і беззубим, непатріотичним та байдужим до визнаного всім світом народного надбання, а саме українського народного співу. Може, хтось із сущих академіків висвітлює дану проблему, чи, може, цим опікується Міністерство культури України, якому належить виробити державні стандарти й уніфікувати систему підготовки фахівців народного музичного виконавства? Питання риторичне.

Але славу й волю визнаного майстра, народного артиста України, професора Станіслава Павлюченка потрібно підтримати його колегам-послідовникам і учням, які навчалися в нього і яким належить зібрати й видати музичний спадок та популяризувати і втілювати його ідеї в життя.

До честі кафедри та його дружини й відданого соратника та порадника по життю, народної артистки України, професора Поліни Павлюченко та за підтримки Михайла Поплавського, здійснено розкішно оформлене, глибоко змістовне видання творів для українського народного хору в обробках та аранжуваннях Станіслава Павлюченка під назвою «Співає український народний хор Київського національного університету культури і мистецтв», що стало гідним пошануванням його світлого образу, його пам’яті.


Захоплення

Він був життєлюб і оптиміст. Висока освіченість та імідж Народного артиста не заважали йому бути доступним для спілкування з людьми різних сфер. Зокрема, подовгу бесідував із студентами, цікавився їхнім життям-буттям, любив природу і село. Захоплювався риболовлею та полюванням, хоча на це йому завжди бракувало часу. Сільська ж ідилія надихала його на творчість, а проживання на час відпустки в селі Блудше, що біля Козельця, дозволяло відновитися йому фізично. Там він знаходив затишок для своєї душі, спілкувався із тамтешніми селянами, займався сільським побутом, леліяв садок біля хати, майстрував, дуже добре знався в автомобільній техніці і майстерно слюсарював, ладнаючи той чи інший вузол свого авто. Музика, звичайно, займала все його єство. Він знався на специфіці різних виконавських жанрів: академічного співу, народного, естрадного; легко читав партитури для симфонічного оркестру, творив інструментовки для народного оркестру великого складу та троїстих музик зокрема.

Станіслав Євстигнійович умів дружити, бути відданим своїм близьким і рідним, ретельно займатися побутовими справами, допомагати друзям, і все це також наповнювало його життєвий зміст й формувало його творчі константи.
Від автора

Певно, до кінця неможливо розкрити й висвітлити ще багато граней великої творчої особистості, людини з високим духовним наповненням, фахівця-новатора, народного артиста України, професора Станіслава Павлюченка. Усе він робив із почуттям високої відповідальності за свою благородну справу перед людьми, перед колективами, суспільством; перед Богом, зрештою, й перед собою, що свідчить про його високу мистецьку місію, яку він гідно здійснював для всього українства протягом свого життя.

Мені, авторові цих рядків, пощастило бути поряд, співпрацювати із Станіславом Павлюченком, дружити. Вдячний його пам’яті за години дружнього одкровення. Його роздуми значною мірою стосувалися питань музичного мистецтва, зокрема народнопісенного виконавства. Ми занурювалися у смисл текстів та підтекстів народних пісень, а звідти й виринали концепти цілісної драматургії виконавства, у якому перетиналися різні, найтонші відтінки почуттів Майстра, що виливалися з його Душі нескінченою працею, яка живила творчу уяву хористів.

Так у безперервному пошуку творяться художні образи, які часто виникають із певних життєвих паралелей, що було властивим для мого наставника, колеги та друга Станіслава Павлюченка. Цим я завдячую долі, що звела мене з ним на перехресті творчого буття, тим я пишаюся, як і мої друзі та колеги з кафедри, очолюваної Павлюченком. Усі ми натхненно живемо тією правдою, яку сповідував великий Майстер.



В. Коротя-Ковальська,
зав. відділом культури Національного науково-дослідного

інституту українознавства,

учасниця тріо «Золоті ключі»,

народна артистка України



ДИРИГЕНТ ВІД БОГА
Він народився в Росії, на Смоленських землях, а став українським диригентом, педагогом, фольклористом, професором, народним артистом України, справжнім українцем, що гаряче вболівав за долю української пісні та культури.

Коли 1967 року я приїхала до Києва, щоб вчитися співу у вокальній студії при тоді Державному Заслуженому Українському Народному хорі ім. Григорія Верьовки, Станіслав Євстигнійович був уже керівником оркестрової групи хору та викладачем студії. Важко було потрапити до знаменитого на весь світ та на просторах тодішнього Радянського Союзу хорового колективу, та й і в студію не легше. Україна завжди була багата на співочі таланти, тому прискіпливо приглядалися, прислухалися… Того року із 500 бажаючих взяли 25, а я ще й запізнилася на прийом до студії через травму. Тільки дізналася від Ніни Матвієнко, яка вже була зарахована, що всі вони на іспитах не тільки співали, а й танцювали, декламували, створювали драматичні сценки. Я обійшлася переляком, але перед поважною комісією, членом якої, окрім художнього керівника хору А. Авдієвського, був Станіслав Євстигнійович, все ж заспівала пісню (не пам’ятаю, яку: чи у ті роки популярну на весь Союз «Ты, Россия моя», чи бабусину «Цвіте терен»). Думаю, що при вирішенні моєї долі на навчання у студії, ключову роль в комісії зіграв саме він, Станіслав Павлюченко, бо згодом вийшов на ганок хору і сказав мені, що прийнята. Більшого щастя годі було дочекатися. Повірив мені цей чоловік із очима, що завжди світилися трішки хитруватою, але завжди доброю посмішкою.

Його уроки хорового співу у вокальній студії були наповнені динамізмом, енергією, життям, проходили як одна хвилина. Поволі моє серце ще більше переповнювалося повагою і любов’ю до хорового співу, української народної пісні. Здавалося, що кожного разу зустрічаєшся із чимось вічним, незбагненним, розумнієш і мудрієш від зустрічі із прекрасним. Люди ж кажуть: пісня вчить, як на світі жить. Станіслав Євстигнійович учив нас жити по правді, а це важка наука. Тому і взяв собі у дружини найкрасивішу дівчину, співачку із перших альтів хору, Поліну, щоб разом творити, творчо підніматися у кар’єрному рості, народити і гідно виховати дочку. Разом вони робили добрі справи: працювали, вчилися, доглядали батьків, піклувалися про стареньку Елеонору Павлівну Скрипчинську, вірну дружину визначного диригента, засновника хору (1943) Григорія Гурійовича Верьовки. Вона, свого часу, була викладачем Київської консерваторії і своєму студентові – Станіславу Павлюченку, дала добрі знання і життєві навички, відчуваючи його рідкісний хормейстерський та педагогічний талант. Тож, пам’ятаю, що Поліна, з якою ми майже 20 років проспівали поруч у перших альтах Національного Академічного Українського Народного хору ім. Г. Верьовки, частенько після роботи разом із чоловіком збиралася навідатися до Елеонори Павлівни, що жила по вулиці Льва Толстого. Там все дихало пам’яттю Григорія Гурійовича. Стояли засушені квіти, на роялі лежали стоси нотного матеріалу. Після її переходу у інший світ якісь спритники швидко оволоділи квартирою і люди розповідали, що у дворі біля смітника вітер ще довго перегортав викинуті на вулицю дорогоцінні папери і нотні збірники. Така житка...

Був час, коли ми рідко зустрічалися з Поліною та Станіславом Євстигнійовичем. Вони професорували у Київському національному університеті культури і мистецтв, а я гастрольну діяльність поміняла на наукову роботу в Національному науково-дослідному інституті українознавства. Все ж зустрічалися іноді, під час проведення різних наукових конференцій, і кожного разу Станіслав Павлюченко запрошував мене попрацювати в його Університеті, або радив захищати дисертацію. А коли підготувала збірник народних пісень для дітей, батьків та вчителів під назвою «Пісенний світ українознавства» і прийшла до нього – з радістю підписав рецензію, обдарував мене новими записами його знаменитого студентського хору.

З розповідей його випускників, зокрема молодої співачки Руслани Лоцман, він добре відчував обдарованих людей і не давав їм спокою, навертаючи на науку, на кар’єрний ріст. Він піклувався про збереження культурних надбань українського народу і мав надію, що учні наслідують його настанови. І як же неймовірно проникливо і довершено, зі сльозами на очах вони, вдячні студенти, співали хором, коли прощалися з ним назавжди у Феофанії!

Його майстерні обробки народних пісень «Їхав, їхав козак містом», «Ой у полі верба», «Ой у полі криниченька», «Скрипливії ворітечка», авторські твори для народного хору та інструментальних ансамблів народної музики стали вершиною вишуканості і краси. Тяжкий труд на ниві культури дав свої плоди – професійних працівників вокального хорового мистецтва, патріотів рідного краю, залюблених в українську народну пісню. Прожиті літа не пройшли даремно. Як у пісні співається: «Не вернемось, не вернемось, /Не жалкуй за нами. /Розійдемося по світу /Дочками й синами».

Вічна слава Вам, пане професоре!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів
Напн україни; І. Ю. Ненашев, учитель фізики, лауреат Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-1996"; Н. А. Охрименко, методист Донецького...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconА. А. Сбруєва порівняльна педагогіка
Міжнародної Академії Акмеологічних наук, доктор педагогічних наук, професор О. А. Дубасенюк
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів із поглибленим вивченням фізики
Напн україни; І. Ю. Ненашев, учитель фізики, лауреат Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-1996"; Н. А. Охрименко, методист Донецького...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconЛ.І. Міщик доктор педагогічних наук, професор

М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconРубінштейн сергій Лазарович
Рубінштейн сергій Лазарович (6(18). 06. 1889, м. Одеса – 11. 01. 1960, м. Москва) – доктор філософії (1914 р.), доктор педагогічних...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconПояснювальна записка Фізика є фундаментальною наукою, яка вивчає загальні закономірності перебігу природних явищ, закладає основи світорозуміння на різних рівнях пізнання природи й надає загальне обґрунтування природничо-наукової картини
Напн україни; І. Ю. Ненашев, учитель фізики, лауреат Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-1996"; Н. А. Охрименко, методист Донецького...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconІмені В. Г. Короленка Кафедра філологічних дисциплін
Ф. Баландіна – доктор філологічних наук, професор Н. С. Степаненко – кандидат філологічних наук, доцент Ю.І. Браїлко – кандидат філологічних...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconЛілія Сушенцева, доктор педагогічних наук
Професійна мобільність педагога як умова його конкурентоздатності на сучасному ринку освітніх послуг
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconРецензенти: Н. Г. Грама
...
М. М. Поплавський доктор педагогічних наук iconІноземних мов для спеціальних цілей
Мачинська Н.І., доктор педагогічних наук, доцент, професор кафедри початкової та дошкільної освіти Львівського національного університету...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка