М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка12/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28

Акмеїзм


Акмеїзм (грецьк. acme - вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об'єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Досить часто акмеїсти іменують свій напрям «адамізмом» (від першої людини, прабатька Адама, образ якого в даному разі асоціювався з виразом природного і безпосереднього «початково» ясного погляду на життя – на противагу асбтрагованому від реальності символізму: «Просторен мир и многозвучен, / И многоцветней радуг он, / И вот Адаму он поручен, / Изобретателю имен. // Назвать, узнать, сорвать покровы / И праздных тайн и ветхой мглы. / Вот первый подвиг. Подвиг новый - / Живой земле пропеть хвалы», - писав у вірші “Адам” С.Городецький). М. Гумільов визначав адамізм як «мужньо твердий і ясний погляд на життя». До течії застосовувався також термін М. Кузьміна «кларизм» (від лат. clarus — ясний), яким поет називає «прекрасну ясність» як одну з основних засад нової поезії.

Спершу рух виник у вигляді вільної асоціації кількох поетів, що відмежувалися від символізму, точніше, від «Поетичної академії» В'ячеслава Іванова на знак протесту проти його нищівної критики гумільовської поеми «Блудний син» (1911 р.). Молоді поети створили спілку під назвою «Цех поетів» (існував у 1911—1914 роках, потім відновив свою діяльність у 1920—1922 роках), що охопив широке поетичне коло (до «Цеху поетів» входив і О. Блок). «Цех поетів» приділяє увагу насамперед професійному поетичному вдосконаленню, він має свій друкований орган — журнал «Гіперборей», який видавав поет і перекладач Михайло Лозинський, «таємничий наставник» «Цеху». Навесні 1912 року всередині «Цеху поетів» утворилася невеличка група, що проголосила нову поетичну течію. У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Спадщина символізму та акмеїзм» і стаття С. Городецького «Деякі напрями в сучасній російській поезії». В той же час ство­рюється ще один акмеїстичний маніфест «Ранок акмеїзму» О. Мандельштама, але з певних причин він був надрукований тільки в 1919 році.

Акмеїзм, на думку його представників, був новим напрямом, що йде на зміну символізму, який, за словами М. Гумільова, вже «закінчив своє коло розвитку й тепер падає». Акмеїсти приймають символізм за свого “батька” але виступають проти його надмірного ірраціоналізму й містицизму.Мандельштам писав, що російські символісти «закупорили усі слова, усі образи, призначивши їх виключно для літургічного використання. Склалася дуже незручна ситуація – ні пройти, ні встати, ні сісти. На столі не можна обідати, тому що це не просто стіл. Не можна запалювати вогонь, тому що це, можливо, означає щось таке, що потім сам не будеш радий». Гумільов у цьому зв’язку протиставляв «звірину» природність акмеїзму символістській «неврастенії». ”У акмеїстів, - зауважував з цього приводу С. Городецький, - троянда знову стала прекрасна сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором, а не своєю вигаданою схожістю з містичним коханням чи ще з чимось”. Тому й поетика акмеїзму фактично не має абстрактної метафізики й незрозумілих міфологічних образів. Акмеїсти виступили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова. Поети-акмеїсти, за словами літературознавця В. Львова-Рогачевського, «закохані в інтенсивний колорит, у рельєфні чіткі форми, у відкарбовані деталі, у стрункість і розміреність ліній. У поезії вони протиставили музиці живопис, пластику, архітектуру». Звідси у акмеїстів підкреслена увага до предметних, зримих деталей, що не лише акцентують абстрагований зміст образу, а й наочно окреслюють його матеріальні, зримі ознаки, які часто у акмеїстів свідомо висуваються в центр сприйняття і поетизуються: «Когда шуршат в овраге лопухи / И никнет гроздь рябины желто-красной, / Слагаю я веселые стихи / О жизни тленной и прекрасной…» (А.Ахматова); «Тяжелый виноград, и яблоки, и сливы - / Их очертания отчетливо ясны, / Все отушеваны старательно отливы, / Все жилки тонкие под кожицей видны» (Г.Іванов). У віршах Г.Іванова, наприклад, оспівувались кофейник, сахарниця, ваза з фруктами, а Б.Садовський цілу книгу віршів присвятив самовару. Уявлення про поетичні принципи акмеїстів, протиставлені символістським, можна підсумувати висловлюванням С. Городецького: «Боротьба між акмеїзмом і символізмом... є, насамперед, боротьба за цей світ, гучний і барвистий, що має форму, вагу й час».

Вже в 1933 році О. Мандельштам визначав акмеїзм як «тугу за світовою культурою». І дійсно, поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов'янської міфології (С. Городецький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов). Історико-куль-турні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з головних ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають у акмеїстів предмет­ності, наочності, конкретики.

Розглянемо творчість основних представників акмеїзму.
Микола Гумільов (1886-1921). Ім’я визначного російського поета Миколи Гумільова ще до кінця 80-х років ХХ століття перебувало під забороною цензури. У ідеологів партії постать поета асоціювалася з білогвардійським офіцером-монархістом, учасником контрреволюційного заколоту.

“Він по-справжньому любив і цікавився на цьому світі лише одним – поезією…” – Так коротко охарактеризував Гумільова інший поет, його сучасник Георгій Іванов. І за біографічними, і за тематичними показниками Гумільов насправді в тогочасній російській поезії явище неординарне. Ось яким побачив поета його знайомий, критик Еріх Голлербах:”Непоправний романтик, мандрівник-авантюрист, невтомний шукач небезпек і сильних відчуттів, він з тією ж жадібною цікавістю різав собі вени, намагався втопитися в Сєні, вдихав опіум, кидався у вогонь битв. /…/ Його цікавили небезпечні пригоди, далекі мандри, він поневірвся пвденними морями, тропічними країнами і привозив звідти “ікла слонів”, “шкури пантер”, “картини абісінських майстрів”, перські мініатюри. Над ним жартували, звинувачували у позуванні, називали “вишуканим жирафом”.

Гумільов прожив коротке, але надзвичайно яскраве і насичене подіями життя. Вже в дитячі роки формуються окремі риси його творчої постаті: це пристрасть до книжок, в яких оспівувалась романтика подвигу, дворічне перебування на Кавказі, яке пробудило в ньому потяг до мандрів, перше кохання і перші вірші, що з’явилися на початку століття. Роки навчання в царськосельській гімназії, де 1903 року він знайомиться з майбутньою дружиною і прекрасною російською поетесою Анною Горенко (Ахматовою):”Я знаю женщину: молчанье, / Усталость горькая от слов, / Живет в таинственном мерцанье / Ее расширенных зрачков. // Ее душа открыта жадно / Лишь медной музыке стиха, / Пред жизнью дольней и отрадной/ Высокомерна и глуха…” – таким пізніше він відтворить її образ у вірші “Вона”. Навчання в СОрбонні, неодноразові мандрівки до Африки, яка щоразу поставала в колоритних, екзотичних образах його віршів, служба розвідником на фронтах Першої світової війни, поетичний “заколот” проти основ тодішньої поезії, уособлюваної символізмом, на місце якого приходить очолюваний Гумільовим акмеїзм. Нарешті, звинувачення у справжньому, хоча й неіснуючому заколоті і трагічна загибель.

За життя Гумільова зявилися такі поетичні збірки, як “Шлях конквістадорів”(1905), “Романтичні квіти”(1908), “Перлини”(1910), “Чуже небо”(1912), “Колчан”(1916), “Фарфоровий павільон”(1918), “Вогнище”(1918), “Намет”(1921). Посмертно були видані ще три збірки його поезій “Вогняний стовбур”(1921), “Вірші. Посмертна збірка”(1922) і “До Синьої збірки”(1923). Крім того, Гумільов відомий як автор кількох поем “Відкриття Америки”, “Поема початку”, “Мік” та інш., прозових книг “Африканський щоденник”, “Із записок кавалериста” а також як теоретик вірша (“Листи про російську поезію», 1923) і організатор “Цеху поетів”, з якого розпочинався російський акмеїзм.

Перші поетичні спроби Гумільова формуються під впливом символістів, зокрема К.Бальмонта, а визнання йому приносить перша ж збірка “Шлях конквістадорів”, в віршах якої він створив образ сильної, мужньої особистості, людини, що відкриває і відважно завойовує незвідані таємничі світи. Книга складалась з 16 віршів, розміщених у розділах «Мечі і поцілунки», «Вершини і провалля» та трьох поем «Діва Сонця», «Осіння пісня», «Казка про королів». Романтична спрямованість збірки виявляє себе на грунті розходження «конквістадорських», войовничих прагнень з реальною навколишньою дійсністю. Реальність гнітюча, негероїчна, тому зразки для наслідування Гумільов шукає в образах конквістадорів, воїнів, імператорів, лицарів, героїв: римського імператора Каракалли, Диявола, Люцифера, Людоїда, Фея, Меба. Образ конквістадора в залізному панцирі стане надалі одним з провідних мотивів поезії Гумільова і водночас постійною поетичною маскою, через яку сучасники сприйматимуть його біографічну постать. Наскрізні мотиви – честь, мужність, відвага, концепція сильної, вольової особистості, протиставлення Сходу і Заходу, виразне екзотичне тло – це риси, які споріднюють Гумільова з Р.Кіплінгом, на що неодноразово вказувала критика. Романтичні мотиви домінують і в другій збірці Гумільова «Романтичні квіти» (1908). Зміст збірки, за словами І.Семибратової: «Дитячий страх, уособлений в злій тваринці («щур»), Медведиця-ніч, що рятується від переслідування («В небесах»), ніжна і бліда гостя в вбранні з попелу («Смерть»), красуня, що заблукала посеред лісу («Принцеса»), блідий лицар на коні («Закохана у диявола»), юний маг і арівна беззаконня («Закляття»), дивовижні тварини («Гієна», «Ягуар», «Носоріг»), - важко перерахувати викливані і перетворені фантазією Гумільова емоції, поняття, символи і образи, що з’являються на сторінках цієї книги. Тут і подих потойбічного світу («Печера сна», «За труною»), і кошмарні видіння («Жах»), екзотичні обряди («Наречена лева»), криваві забави («Ігри»). Картинно змальоване зведення рахунків з життям («Самогубство»), романтична історія дружини могутнього вождя, що закохалась у європейця («Озеро Чад»), ефктні історичні сцени («Засновники», «Каракалла», «Помпеї у піратів»). Усі ці вірші – це відповідь на потребу людини в чомусь незвичайному, нетутешньому, далекому від сірої нудоти і повсякденності.

Сьогодні сумні твої очі подібні до темних свічад.

І смуток твій пальці тонкі на колінах зібрав.

Послухай: далеко, далеко на озері Чад

Живе дивовижний жираф.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я знаю веселі казки таємничих країн

Про дівчину чорну, про те, як любив юний вождь…

Але на землі не лишилось для тебе таїн, -

Ти дихала довго туманом, і віриш ти тільки у дощ.


То ж як розказати тобі про нев’янучий сад,

Про пальми стрункі, і про запах небачених трав…

Ти плачеш? Послухай… далеко на озері Чад

Живе дивовижний жираф

( «Жираф», переклад М.Стріхи)

В рецензії на третю романтичну збірку «Перлини» В.Брюсов, якому вона була присвячена, писав: «Країна Гумільова – це якийсь острів, десь поза «водовертю» і «бурхливою піною» океану. Там є чарівні, завжди «нічні» або вічно «сутінкові» озера посеред гір. Навколо «діброви пальм і хащі алоє», але вони переповнені «мандрагорами, квітами жаху і зла». Країною блукають вільні дикі звірі: «королівські барси», «мандрівні пантери», «слони-пустельники», «легкі вовки», «сиві медведі», «вепри», «мавпи». Часом можна побачити «дракона», що розлігся на оголеному плато… Герої М.Гумільова – або якісь темні лицарі, на гербі яких «багряні квіти» і яких навіть жінки тієї країни називають «дивовижними паладинами», або старі конвістадори, що заблукали в незвіданих ланцюгах гір, або капітани, «відкривачі нових земель», у вискоих ботфортах, з пістолетом за поясом, або царівни, що владарюють над невідомими народами чарами своєї нечуваної краси, або чоловіки, «відмічені знаком вищої ганьби», або, нарешті, звичайні блукальці пустелями, які в смерті суперничають з Гераклом. Поряд з ними стоять істоти вже зовсім фантастичні або, принаймні, такі, що трапляються рідко: «похмурі друїди», які знають таємниці каміння, «дівчата-чарівниці», які ворожують біля вікна тихою ніччю, хтось «звиклий до похмурих перемог», і таємничий блукалець усіма морями «летючий голандець». І дивовижні в цьому світі відбуваються події серед цих дивовижних героїв…»

В подальшій поезії Гумільова з’являються і інші мотиви: захоплення Африкою, її природою, її переказами і легендами, краса і незвичайність екзотичних країн, оспівування Музи Далеких Мандрів, романтизація героїзму людини в умовах війни, східні мотиви, біблійні мотиви, філософська лірика, історична тема, тема Росії, тема поезії та інше.

В зрілому Гумільові вбачали поета, гідного конкурувати з поетичним генієм Блока. Фатальним чином долі обох поетів виявились схожими. Обидва передрікали собі у віршах передчасну смерть (Гумільов навіть двічі: у вірші “Заблукавший трамвай”: “В красной рубашке, с лицом, как вымя, / Голову срезал палач и мне, / Она лежала вместе с другими, / Здесь, в ящике скользком, на самом дне…” і у вірші “Робітник”: “Пуля, им отлитая, отыщет / Грудь мою, она пришла за мной. / Упаду, смертельно затоскую, / Прошлое увижу наяву. / Кровь ключем захлещет на сухую, / Пыльную и мятую траву…”). Імена обох поетів асоціювалися для сучасників з лідерством над двома найвпливовішими крилами тодішньої російської поезії: символізму і акмеїзму. І загинули вони майже водночас, в 1921 р. з різницею в 17 днів: Гумільов від кулі палача, а Блок від хвороби, але, як стверджують сучасники, нервово спровокованою і загостреною умовами соціалістичної дійсності. На стінах своєї камери перед розстрілом Гумільов вицарапав: “Господи, пробач мені мої гріхи, йду в останню путь”. За тиждень до розстрілу його колишня дружина, Анна Ахматова вже відчула крижаний подих його смерті: “Не бывать тебе в живых, / Со снегу не встать. / Двадцать восемь штыковых, / Огнестрельных пять. / Горькую обновкушку / Другу шила я. / Любит, любит кровушку / Русская земля”.




  • Богомолов Н.А. Читатель книг // Гумилев Н. Стихотворения. Поэмы: Сочинения в 3-х томах. - М., 1991. - Т. 1; Брюсов В.В. Африканский дневник Н.Гумилева // Наше наследие. - 1988. - №1; Жизнь Николая Гумилева (Воспоминания современников).—Л., 1991; Клинг О. Стилевое становление акмеизма: Н.Гумилев и символизм //Вопросы литературы. - 1995. - №5; Лукницкая В. Николай Гумилев. Жизнь поэта по материалам домашнего архива семьи Лукницких.— Л., 1990; Николай Гумилев. Исследования и материалы. Библиография. – СПб. 1994; Павловский А.И. Николай Гумилев // Вопросы литературы. - 1986. - №10; Панкеев И.А. Посредине странствия земного // Гумилев Н. Избранное. - М., 1991; Смирнова Л.А. Припомнить всю жестокую, милую жизнь // Гумилев Н. Избранное. - М., 1989; Стріха М. Російські поети "срібного віку" в одежі українського слова. Переклади творів М.Гумільова // Зарубіжна література. - 1997. - №1.

Осип Мандельштам (1891-1938). “В поднятьи головы крылатый / Намек – но мешковат сюртук, / В закрытьи глаз, в покое рук - / Тайник движенья непочатый. // Так вот кому летать и петь / И снова пламенная ковкость, - / Чтоб прирожденную неловкость, / Врожденным ритмом одолеть!” – такий “Автопортрет” створив у 1913 р. ще один визначний представник російського акмеїзму Осип Мандельштам

Як поет він склався на початку ХХ ст. В дореволюційний період з’явилися три збірки його віршів під назвою “Камінь”(1913, 1915, 1916 рр.). Образ каменю асоціювався для Мандельштама з тим поетичним матеріалом, з якого він споруджує «архітектурну форму» своїх віршів. За висловом Мандельштама, зразки поетичного мистецтва для нього – це «архітектурно зумовлене сходження, що відповідає ярусам готичного собору». Теми перших збірок – роздуми над суттю і спрямованістю власного поетичного “я”, його ставлення до світу, війна, історія, побут, численні асоціації і переклички з загальнокультурними надбаннями минулих епох. Як зауважувалось в критиці (О.Сколовим), вже в перших збірках віршів Мандельштама виявилось «прагнення відійти від трагічних бурь часу в позачасове, в цивілізації і культури минулих століть. Поет створює свій альтернативний світ із уявлюваної ним історії культури, світ, побудований на суб’єжктивних асоціаціях, через які він намагається висловити своє ставлення до сучасності, довільно групуючи факти історії, ідеї, литературні образи («Домбі і син», «Європа»). Це була своєрідна форма втечі від свого «віку-вовкодаву». Від віршів «Каменя» віє самотністю, тугою, «світовою затуманеною біллю». Починаючи з ранньої поезії Мандельштама, наскрізною темою його творчості стає тема Петербургу. Перші поетичні збірки Мандельштама були високо оцінені критикою і, зокрема, поетичним лідером акмеїзму М.Гумільовим. Саме з акмеїзмом Мандельштам і співвідносить тогочасну свою поетичну манеру.

В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Мандельштама “Tristia”(1922), “Друга книга”(1923), “Вірші”(1928), поетичний цикл “Вірменія”(1931) та інші. Мандельштам виступав і як перекладач, і як прозаїк, автор автобіографічної прози “Шум часу”(1925), “Єгипетська марка”(1928), збірки статей “Про поезію”(1928), нарисів “Мандрівка до Арменії” а також надзвичайно глибокого і вдумливого есе "Розмова про Данте” яке тоді залишилось у рукописах.

Початок революції Мандельштам сприйняв неоднозначно, вона викликає у нього складні асоціації з Французькою революцією, з “декабристським” минулим Росії і навіть з конаючим Єрусалимом. Втім, вже з початку 20-х років ставлення поета до тих перемін, які відбувалися у його країні визначилось цілком чітко. Загибель Гумільова, арешти знайомих він сприймає як “поховання Петербургу”. “В двадцять першому році Мандельштаму стало зрозуміло, що людство, відмовившись від подарунку життя, йде – можливо передвизначеним шляхом? – в небуття”, - писала його дружина Надія Яківна Мандельштам. В цей час вірші Мандельштама пронизують есхатологічні мотиви, його лірика і проза сповнені роздумів над трагічністю людської історії, пафосом заперечення насильства, піднесеного в ранг державної політики. В 1923 р. він пише знаменитий вірш “Епоха”, в якому порівнює сталінську сучасність з жорстоким звіром:

Век мой, зверь мой, кто сумеет

Заглянуть в твои зрачки

И своею кровью склеит

Двух столетй позвонки?

Кровь-строительница хлещет

Горлом из земных вещей,

Захребетник лишь трепещет

На пороге новых дней.

В 1934 р. Мандельштам був заарештований. Безпосередньою причиною арешту була епіграма на Сталіна, яку поет написав роком раніше: "его толстые пальцы, как черви, жирны, / А слова, как пудовые гири, верны. / Тараканьи смеются усища, / И сияют его голенища”. Спочатку поет був відправлений у заслання, а пізніше йому було заборонено проживати в 12 великих містах країни. Далі була телефонна розмова з Сталіним, у якій він натякнув на можливість зміни у ставленні до поета, в разі, якщо той піднесе йому хвалебний вірш. Поет змушений був виконати побажання вождя, але це його вже не врятувало. 2 травня 1938 р. Мандельштам був знову заарештований і відправлений до концтабору, з якого він вже не повернувся. Звістку про смерть чоловіка Надія Яківна отримала в червні 1942 року. А ще раніше, за два роки до останнього арешту Мандельштама, А.Ахматова, немовби передчуваючи його трагічну долю, присвятила йому вірш, який закінчувався словами:

А в комнате опального поэта

Дежурят страх и Муза в свой черед.

И ночь идет,

Которая не ведает рассвета.

На жаль, ці її слова виявились пророчими і для долі поета, і для долі його багатостраждальної батьківщини.


  • Воспоминания. Материалы к биографии. «Новые стихи». Комментарии. Исследования. - Воронеж, 1990; Жизнь и творчество О. Э. Мандельштама: Воспоминания. Материалы к биографии. «Новые стихи». Комментарии. Исследования.— Воронеж, 1990; Липкин С. Угль, пылающий огнем: Зарисовки и соображения.— М., 1991; Мандельштам Н. Воспоминания.— М.: Книга, 1989; Мандельштам Н. Вторая книга: Воспомина­ния.— М., 1990; Ніколенко О. Античні мотиви в поезії М.Зерова і О.Мандельштама //Зарубіжна література. - 2000. - №8; Сарнов Б. Заложник вечности. Случай Мандельштама.—М., 1990; Слово и судьба. Осип Мандельштам: Иссле­дования и материалы.— М., 1991; “Сохрани мою речь...”: Мандельштамовский сб.— М, 1991; Ярський Б.О. "Звезд в ковше Медведицы семь…" Поезія Осипа Мандельштама// Зарубіжна література. - 1997. - №5.


Анна Ахматова

(1889-1966)
“В начале века профиль странный/ (Истончен он и горделив)/ Возник у лиры, звук желанный / Раздался, остро воплотив / Обиды, горечь и смятенье / Сердец, видавших острие, / Где в неизбежном столкновенье / Два века бились за свое»», -так відгукнувся один з поетів початку ХХ ст. С.Городецький на появу в російській поезії Анни Ахматової. “Співець таємниць жіночої душі”, “російська Сапфо”, як називали Ахматову, стала справжньою окрасою “срібного століття” російської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.

Ахматова народилася поблизу Одесси, до 16 років прожила у Царському Селі. В 1907 р. закінчила Київську гімназію і поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. В 1910 р. зв’язала свою долю з М.Гумільовим, на той час вже відомим поетом, який стане через два роки батьком її сина – Лева Гумільова – одного з найвизначніших російських вчених-істориків: «В ремешках пенал и книги были, / Возвращалась я домой из школы. / Эти липы, верно, не забыли / Нашей встречи, мальчик мой веселый. // Только, ставши лебедем надменным, / Изменился серый лебеденок. / А на жизнь мою лучом нетленным / Грусть легла, и голос мой незвонок». М.Гумільов пригадував цю зустріч так:

Вот идут по аллее, так странно нежны,

Гимназист с гимназисткой, ка Дафнис и Хлоя…

Після мандрівки до Парижу поетичне подружжя оселяється в Петербурзі, де Ахматова вчиться на Вищих історико-літературних курсах, пише вірші і входить в групу поетів-акмеїстів.

Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, в минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її “декадентською поетесою”, але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем – Горенко, і донька зробила літературним ім’ям прізвище своєї прабабушки – татарської княжни Ахматової.

Перша збірка віршів Ахматової “Вечір” з’явилася в 1912 р., ще через два роки, в 1914 вийшла друга її збірка “Вервиця”. Вже перша з них поставила ім’я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами срібного століття. Писали про “ахматівську школу” в російській поезії, саму поетесу порівнювали з Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з російських сучасних поетів.

В поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Жінки-поети були в російській поезії і до Ахматової, але вперше жіноче слово зазвучало в ліриці з такою щирістю та відвертістю, з такою силою поетичного виразу. “Я научила женщин говорить”, - зауважувала Ахматова у одній з епіграм. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш – це свого роду сповідь жіночого серця, пристрасного у переживаннях, але стриманого у їх зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше – через невеличку, але водночас і “промовисту” деталь, як, наприклад, сірі очиці доньки у вірші “Сіроокий король”. Про майстерність, з якою Ахматова використовує у своїх віршах деталі, її сучасник, відомий поет М.Кузьмін писав: «Нам здається, що на відміну від інших шанувальників речей, Анна Ахматова наділена здатністю розумти і любити речі в їх незрозумілому зв’язку з миттєвостями, що вона їх переживає. Часто вона точно і впевнено згадує якийсь предмет (перчатку на столі, хмарину, як білчину шкірку, в небі, жовтий вогник свічки в спальні), здавалося б такий, що не має відношення до усього вірша, що був згаданий і забутий, але саме у зв’язку із цією згадкою більш відчутний укол, більш підсолоджений яд ми відчуваємо. Якби не було цієї білчиної шкірки, увесь вірш, можливо, не мав би тієї тендітної пронизливості, яка йому притаманна». Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів – риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений з психологізмом російської прози ХІХ ст., з романами Тургєнєва, Толстого, Достоєвського, зв’язок з якими в своїй поезії відмічала й сама Ахматова. Синтез ліричного і епічного (прозового) це й в цілому одна з найбільш яскравих новаторських ознак поезії Ахматової. Свої ліричні мініатюри (психологічну лаконічність яких часто порівнюють з японським хокку) Ахматова нерідко будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв’язкою, часто вона не показує усієї любовної драми, лише її розв’язку або фінал. Даний прийом, як вважала сама Ахматова, вона запозичила з романів Достоєвського, які і побудовані у формі однієї, але розтягнутої на цілий роман, розв’язки. А Б.Ейхенбаум прямо співставляв поетичні збірки Ахматової з прозою, знаходячи в них подобу складного роману: “Поезія Ахматової – складний ліричний роман. Ми можемо простежити розробку розповідних ліній, що його утворюють, можемо говорити про його композицію, майже до співвідношення окремих персонажів. При переході від однієї збірки до іншої ми відчуваємо характерне відчуття інтересу до сюжету – до того, як продовжиться цей роман”.



В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Ахматової – “Біла зграя”(1917), “Подорожник”(1921), “Anno Domini. MCMХХІ” (“1921 рік від різдва Христового”). Вважається, що в збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б.Ейхенбаума, між двома полюсами – “блудниці” з бурхливими пристрастями та монашки, яка прагне каяття. З одного боку, це справедливо, але, з іншого боку, не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленим і морально твердим, воно немовби переростає замкнутий світ вузькоособистісних, інтимних інтересів і більш активно відкликається на суспільні проблеми своєї доби, із специфічно жіночої лірика Ахматової стає загальнолюдською за характером звучання. Не уникає тепер Ахматова і мотивів громадського звучання, які найчастіше пов’язані у її віршах з темою Росії, її історичної долі (вчителю варто звернутися до вірша “Мне голос был. Он звал утешно…», який є відповіддю Ахматової на пропозицію емігрувати в 1917 р. за кордон і який вважається одним з найбільш значних зразків її тогочасної громадянської лірики). Втім, лірика Ахматової була далекою від революційної ейфорії, а її саму сприймали як внутрішню емігрантку, що й визначило характер ставлення до неї з боку нової влади. Одна з постанов ЦК від 1924 р., в якій про Ахматову було сказано: “не арештовувати, але й не друкувати”, стало, по суті, вироком для її поетичної біографії. Ахматова фактично втратила можливість друкуватися (з 1924 по 1939 рр.), її і без того важкий матеріальний і моральний стан ще більше ускладнився в зв’язку з арештом та ув’язненням в кінці 30-х років її сина Лева, якому інкримінували антирадянську діяльність. При всьому цьому Ахматова не впала у відчай, не втратила життєвого оптимізму, знайшла сили і мужність продовжувати поетичну діяльність. В ці роки вона починає писати “Реквієм”, в якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі і історичної трагедії, яку в роки сталінських репрпесій переживає увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку у Ленінграді, а потім у Ташкенті, викликали новий всплеск у її поетичній творчості. Як істинний патріот своєї вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл “Вітер війни”). Післявоєнна лірика Ахматової (збірка “Біг часу”) також не замикається в колі тем інтимного звучання, важіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень. Ось як сама поетеса оцінювала характер власної творчої еволюції: “…пізня Ахматова виходить з жанру “любовного щоденника” (“Вервиця”) – жанра, в якому вона не знає рівних… і переходить до роздумів над роллю і долею поета, над ремеслом… З’являється гостре відчуття історії”. Ахматова не декларує прямо свою опозиційність панівній ідеології, але, незважаючи на це, продовжує піддаватися цькуванню. В 1946 р. з’явилася на світ постанова ЦК щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”, в якій, крім усього іншого, ідеологічній “обробці” піддавалися й імена М.Зощенко і А.Ахматової. «Тематика Ахматовой насквозь индивидуалистическая, - проголошував у своїй доповіді тодішній партійний ідеолог О.Жданов. - До убожества ограничен диапазон ее поэзии, - опэзии взбесившейся барыньки, мечущейся между будуаром и моленной. Основное у нее – это любовно-эротические мотивы, переплетенные с мотивами грусти, тоски, смерти, мистики, обреченности. /…/ Не то монахиня, не то блудница, а вернее блудница и монахиня, у которой блуд смешан с молитвой». Втім, незважаючи ні на що, Ахматова продовжує писати (крім оригінальних віршів у неї є й багато перекладів а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні зв ласним сумлінням, назавжди зберігає незаплямованою свою репутацію людини і поета. Симптоматично у цьому зв’язку прозвучали слова К.Чуковського, які він сказав за рік до смерті Ахматової в 1965 р., на церемонії вручення їй почесної мантії доктора Оксфордського університету: “Їй не потрібно було нічого забувати, ні від чого відмовлятися…” Свою автобіографію, написану у тому ж році, Ахматова закінчила словами: “Я не переставала писати вірші. Для мене в них – мій зв’язок з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила у ці роки і бачила події, яким не було рівних”.

Одним з найбільш відомих творів Ахматової і водночас визначною літературною пам’яткою доби сталінського терору стала її поема “Реквієм”.




  • Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка