М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка15/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28

«Нові селянські поети». Поети поза літературними угрупованнями

Помітне місце в строкатій і розмаїтій картині російського поетичного модернізму початку ХХ ст. посідала також і група так званих “нових селянських” поетів, яка в своїй творчості спиралася на традиції поетів-реалістів ХІХ ст і, зокрема, на творчість, Некрасова. Утворена в 1915 р., вона вбирала до себе поетів, які прийшли в літературу з села – це М.Клюєв, С.Єсенін, П.Орєшин, О.Ширяєвець, С.Кличков, до яких приєдналися і окремі міські письменники С.Городецький, О.Ремізов, Вяч. Іванов. За задумом С.Городецького, який об’єднав усіх їх на недовгий час в групі “Краса”, поезія цієї групи повинна була в умовах війни пробудити інтерес до самобутності російського народу, до його національних витоків та традицій, до усної народної творчості та історичного минулого.. У віршах поетів групи ідеалізувалося життя, побут та праця сучасної і минулої сільської Росії, її представників, відвторювались пейзажні картини, найчастіше поєднані з темами батьківщини та кохання, широко використовувались мотиви, образи та художні засоби фольклорної поетики. Соціально-критичні мотиви у віршах цих поетів, як правило, не набували загострених форм, натомість одним з найбільш типових мотивів було протиставлення ідеалізованого патріархального побуту російського села як своєрідної природної норми життя “зіпсованому” цивілізацією життю міста. Найбільш талановитим серед нових селянських поетів був Сергій Єсенін, якого пізніше назвуть “останнім поетом старого села”.

Значна частина російських поетів рубежа двох століть не була чітко пов’язана з тією або іншою художньою орієнтацією і перебувала поза літературними угрупованнями (М.Волошин, М.Цвєтаєва, Саша Чорний та інші).
Сергій Єсенін (1895-1925). «Прізвище Єсенін – російське, кореневе, - писав сучасник поета, письменник Олексій Толстой, - і ньому звучить язичницьке коріння – овсень, таусень, осінь, ясен – пов’язані з плодючістю, з дарами землі, з осінніми святами».

Сергій Олександрович Єсенін народився 21 вересня 1895 року в селі Константиново Рязанської губернії в селянській родині. Тут він закінчив спочатку земське училище, а потім сільську школу. В 1912 році Єсенін приїхав до Москви. Деякий час працював у типографії І.Ситіна, відвідував Суриківський літературно-музичний гурток, поглиблював освіту в Народному університеті. Єсенін багато читає, зближується з літературним середовищем Москви (О.Блоком, С.Городецьким, А.Бєлим, М.Клюєвим) і починає писати сам. В 1914 році з’явився перший надрукований його вірш «Береза». В 1916 році з’явилася перша його віршова збірка «Радуниця». В автобіографії, яка вийшла пізніше, Єсенін пригадував, що про його першу збірку «багато писали. Всі в один голос стверджували, що я талант». Поетика ранньої творчості Єсеніна виходила з традицій фольклорної творчості. В автобіографії Єсенін зауважував: «Вірші почав писати, взявши за взірець частівки. На вірші надихали пісні, які я чув навколо себе…» Крім ліричних творів Єсенін пише у цей час і дві поеми «Пісня про Євпатія Коловрата»(1912), в якій він звернувся до епохи нашестя на Русь татарського війська хана Батия, і «Марфа-посадниця»(1914), в якій змальовує трагічні події останніх днів існування Новгородської республіки ХУ ст. з її багатими традиціями народної вольниці.

Під час першої світової війни поет був мобілізований до війська, але безпосередньої участі в бойових діях не приймав. У війську він служив санітаром, а після лютневої революції втік з армії до рідного села.

Жовтневу революцію Єсенін сприйняв крізь призму своїх, за його словами, селянських ілюзій: «Небо – как колокол, / Месяц – язык, / Мать моя – родина, / Я – большевик». Своє ставлення до революційних подій Єсенін інтерпретує через міфологічні образи та біблійні легенди, в яких звучать космогонічні, богоборницькі мотиви («Перетворення», 1917; «Іонія»,1918; «Йорданська голубиця»,1918). Майбутнє своєї країни він уявляє як ідилічне царство селянського добробуту і достатку. Але ці його ілюзії швидко тануть під тиском вражень від нової соціалістичної епохи. В одному з листів 1920 року Єсенін писав: «Мені зараз дуже сумно через те, що історія переживає важку епоху змертвління особистості як живої, адже наступає зовсім не той соціалізм, про який я мріяв… Тоскно стає у ньому».

Головне місце в ліриці 20-х років Єсеніна посіла тема Росії. «Моя лірика, - писав він, - жива однією великою любов’ю – любов’ю до батьківщини. Почуття батьківщини – основне в моії творчості». Образ Росії передусім асоціювався для нього з життям, звичаями та побутом села., які він ідеалізував і оспівував. Себе Єсенін називав «останнім поетом села» і найбільше скаржився на те, що місто неухильно наступає на село, знищуючи його матеріально і духовно, руйнуючи століттями створювану національно-патріархальну культуру. Одним з найбільш показових у цьому зв’язку творів Єсеніна є його знаменитий вірш «Сорокоуст»(1920). Його творчу історію Єсенін розкривав так: «Розчулює мене… лише жалість за те, що відходить, миле, рідне, звірине і незламна сила мертвого, механічного. Ось Вам наочний приклад цього. Їхали ми від Тихорецької на П’ятигорськ, як раптом чуємо крики, виглядаємо у вікно, і що ? Бачимо, як за потягом що є сили біжить маленьке лошатко, так біжить, що нам відразу стало зрозуміло, що він чомусь вирішив обігнати його. Біг він дуже довго, але поступово почав втомлюватись, і на якійсь із станцій його спіймали. Епізод для когось, можливо, незначний, але для мене він дуже показовий. Кінь сталевий переміг коня живого. І це маленьке лошатко було для мене наочним милим образом села, що вимирає.

…Милый, милый, смешной дуралей,

Ну куда он, куда он гонится?

Неужель он не знает, что живых коней

Победила стальная конница?

Неужель он не знает, что в полях бессиянных

Той поры не вернет его бег,

Когда пару красивых степных россиянок

Отдавал за коня печенег?

По-иному судьба на торгах перекрасила

Наш разбуженный скрежетом плес.

И за тысячи пудок конской кожи и мяса

Покупает теперь паровоз.

Не менш значне місце в ліриці Єсеніна 20-х років займає й любовна лірика, серед якої особливо виділяються два цикли, з яких один (1923 року) присвячений актрисі Августі Міклашевській а інший – “Перські мотиви” (1924-1925) вмістив враження поета від перебування на Кавказі. З великих за обсягом творів Єсеніна у цей період виділяються поеми “Пугачов”(1921), в якій поет створив романтизований образ мужицького бунтаря, “Анна Снєгіна”(1925), що має автобіографічну основу і відбиває враження поета від років Першої світової війни і революції, “Чорна людина”(1925), яка була написана практично за місяць до смерті під впливом маленької трагедії Пушкіна “Моцарт і Сальєрі”. За легендою, незадовго до смерті Моцарта до нього з’явився загадковий чоловік у чорному вбранні, який замовив композиторові реквієм. Аналогічні, пов’язані із смертю, мотиви зазвучали в ліриці Єсеніна, починаючи з 1916 р.: “И вновь вернулся я в отчий дом, / Чужою радостью утешусь, / В зеленый вечер под окном / На рукаве своем повешусь». З’являються вони й пізніше, а за рік до смерті поета зазвучали особливо часто: «Мы теперь уходим по-немногу / В ту страну, где тишь и благодать. / Может быть, и скоро мне в дорогу / Бренные пожитки собирать»(1924); «И тебе в вечернем синем мраке / Часто видится одно и то ж: / Будто кто-то мне в кабацкой драке / Саданул под сердце финский нож»(1924); «Я знаю, знаю. Скоро / Ни по моей, ни чьей вине / Под низким траурным забором / Лежать придется так же мне»(1925).

В ніч з 27 на 28 грудня 1925 року Єсенін вдався до самогубства. За деякими припущеннями, поета було вбито агентами НКВС.


  • Базанов В. Сергей Есенин и крестьянская Россия. —Л., 1982; В мире Есенина: Сб. ст.—М., 1986; Воспоминания о Сергее Есенине.- М., 1965; Галкина -Федорук Е. М. О стиле поэзии Сергея Есенина.- М., 1965; Жизнь Есенина: Рассказывают современники.—М., 1988; Есенин и русская поэзия. Сб. статей под ред. В. Г. Базанова. -Л., 1967; Иванов Г. К. Есенин в музыке. Справочник. -М., 1963; Кошечкин С. П. Раздумья о поэте. -М.,1974; Марченко А. Поэтический мир Есенина. -М., 1972; На родине Есенина. М., 1969; Наумов Е.И. Сергей Есенин. Личность. Творчество. Эпоха. - Л., 1969; Прокушев Ю. Л. Юность Есенина. -М., 1963; Прокушев Ю. Л. Сергей Есенин. Поэт. Человек. Книга для учителя. -М., 1973; Прокушев Ю. Л. Есенин, какой он был. -М., 1973; Шнейдер И. И. Встречи с Есениным. Воспоминания. - М., 1974; Юшин П. Ф. Сергей Есенин. Идейно-политическая эволюция. -М., 1969; Эвентов И. Сергей Есенин.— М., 1987.

Марина Цвєтаєва (1892-1941). Серед поетів, які не ототожнювали себе з визначеними добою “срібного століття” літературними напрямами, слід особливо виділити Марину Цвєтаєву, другу, поряд з Ахматовою, талановиту поетесу, яка формувала жіноче обличчя російської поезії ХХ ст. Багато в чому схожими є й їх життєві долі, сповнені важких випробовувань і трагічних втрат. Н.Я.Мандельштам у своїх спогадах "Друга книга” писала: “Я не знаю долі більш страхітливої, ніж у Марини Цвєтаєвої”. І це дійсно так. Вона рано втратила матір, роки революції і громадянської війни розлучили її з чоловіком, офіцером Білої армії, який після поразки білих емігрував за кордно. В роки громадянської війни від голоду помирає одни із її доньок. Зустріч з чоловіком у еміграції і народження сина на деякий час повертають їй втрачену душевну рівновагу, але важкі умови життя, постійні поневіряння і безкінечні переїзди з однієї країни до іншої, прохолодне і навіть вороже ставлення до неї з боку еміграційної більшості (через її терпиме ставлення до Радянської Росії) постійно створюють напружену психологічну атмосферу. Потрапивши до еміграції, Цвєтаєва спочатку живе у Берліні, який їй не сподобався. За її словами, це був світ «після Росії – пруський, після революційної Москви – буржуазний, не сприйнятний ні очима, ні душою: чужий». Цвєтаєва перебирається до Чехії, яка їй дуже сподобалась. З листопада 1925 року Цвєтаєва оселяється у Франції, але враження від цієї країни у неї ненайкращі: «Париж мені духовно нічого не дав»; «Париж не для мене». Якимось чином причетний до вбивства у Парижі одного з троцкістів, тікає з Франції і повертається у Росію її чоловік, а вслід за ним й донька Аліна. В 1939 р. в Росію повертається й сама Цвєтаєва, хоча й з важким почуттям: “Тут я не потрібна. Там я неможлива”, - пише вона з Росії у Францію. В серпні того ж року заарештовують її доньку, яка довгі роки приречена буде провести в таборах і на засланні й повністю буде реабілітована лише у 1955 р. В жовтні того ж року заарештовують, а через два роки розстріляють й її чоловіка. На початку війни, евакуйована разом з сином до містечка Єлабуга на Камі, 31 серпня 1941 р. Цвєтаєва в стані глибокої депресії покінчить з собою. В посмертній записці вона просила вибачення і пояснювала свій вчинок тим, що була загнана у глухий кут. Через три роки, в 1944, в боях під Вітебськом загине й її син. Могилу самої Цвєтаєвої, яку намагалися розшукати після війни, так і не знайшли.



Залишились вірші Цвєтаєвої, які ще довго пробивали дорогу до читача: попри усі старання доньки і друзів поетеси, їх почали друкувати лише з 60-х років ХХ ст.

Творчий спадок Цвєтаєвої чималий. Це більш, ніж 800 ліричних віршів, 17 поем, 8 п’єс, близько 50 прозових творів, понад 1000 листів. Основні дореволюційні віршові збірки і цикли “Вечірній альбом”(1910), “Чарівний ліхтар”(1912), “З двох книжок”(1913), “Версти”(1916), “Лебединий стан”(1917-1920). Вже тут з’являються теми й мотиви, які далі стануть нескрізними у її творчості: історія, кохання, поезія. Росія, власна біографія, - і все це пропущено через пристрасні емоційні переживання й роздуми. В ранній творчості Цвєтаєвої, за спостереженнями Олексія Соколова, «панує лірика самотності, відірваності від оточення і водночас лірика спрямованості до людей, до щастя. Цвєтаєва була, за її слоами, завжди «чужою», тобто цілком незалежною і в житті і в літературі. До літературних традицій у неї вже з самого дитинства також було своє, оригінальне ставлення. «Скажу, як є, - писала вона Анні Тесковій в 1928 році, - що я в кожному колі – чужа, усе життя. Серед політиків, як і серед поетів». Життєвим девізом Цвєтаєвої стало гасло:» одна – з усіх – за всіх – проти всіх». Позиція абсолютного морального максималізму пізніше і заведе її у складні життєві ситуації. Аналогічною з самого початку її творчості була і її літературна позиція – романтичне бунтарство проти всіх, засноване на максималізмі ідеалів. З цим, очевидно, пов’язане довільне суміщення в її творчості самих різноманітних літературних традицій». Цвєтаєва не зараховувала себе ні до символістів, ні до акмеїстів, і завжди вважала, що в питаннях художніх пріоритетів вона «сама по собі». Художні особливості ранньої лірики Цвєтаєвої, на думку О.Соколова, визначає «вміння намалювати хараактер із деталей побуту, пейзажу, яскрава афористичність, експресія виразу почуття і думки, поєднання розмовних інтонацій з високою урочистою лексикою. Тоді ж окреслились притаманні поезії Цвєтаєвої контрасти лексичних рядів, поєднання прозаїзму і високої патетичної лексики, побудова вірша на одному виділеному слові і словотвір від одного й того ж або близького йому фонетичного кореня. Поезія Цвєтаєвої – уся врозмаїтті поетичних пошуків, вікриттів нових можливостей російського вірша – від вишукано-романтичних стилізацій до вияву високого драматизму людського існування». В еміграційний і радянський періоди творчості Цвєтаєвої загальна тональність її віршів стає більш похмурою і песимістичною, водночас більш глибокою і філософічнішою. В Берліні вийшли друком дві збірки віршів Цвєтаєвої «Психея»(1923) і «Ремесло»(1923). В ліриці Цвєтаєвої цього періоду розкрита психологія кохання, туга за батьківщиною, тема покликання поета, трапляються численні замальовки із сценок еміграційного життя, роздуми над сенсом життя, переосмислення і інтерпретації вічних тем і образів (Гамлета і Офелії, Христа і Магдалини, Федри і Іпполіта). Як ні у кого з інших російських поетів, у Цвєтаєвої надзвичайно багато поетичних, літературно-критичних, епістолярних відгуків на творчість інших поетів (Пушкін, Блок, Пастернак, Рільке та інші). В роки еміграції Цвєтаєва створює й кілька поем «Поема гори»(1924), «Поема кінця»(1924), «Поема Сходинок»(1926), в яких відбилися її філософські погляди на сутність та призначення людського існування а також еміграційні враження, пронизані трагічною гіркотою того непорозуміння, яке її оточувало. Зверталася Цвєтаєва й до драматургії, в якій розроблювала мотиви античної міфології, і до прози, переважно мемуарної і літературно-критичної.

Ще в поетичній юності, немовби передбачаючи долю свого творчого спадку М.Цвєтаєва написала: “Разбросанным в пыли по магазинам / (где их никто не брал и не берет!), / Моим стихам, как драгоценным винам, / Настанет свой черед. “ (“Моїм віршам, написаним так рано…”). Її пророцькі слова збулись. Нині Цвєтаєва – одна з найбільш шанованих поетів срібного століття російської поезії.




  • Белкина М. Скрещение судеб.—М., 1988; Бродский Я. О Марине Цветаевой//Новый мир. - 1991. - № 3; Воспоминания о Марине Цветаевой: Сборник. Неизданные воспоминания современников.— М., 1992; Козлова Л. Вода родниковая: К истокам личности Марины Цве­таевой.—Ульяновск, 1992; Козлова Л. Одинокий дух: Марина Цветаева: Душа и ее путь.— М., 1992; Кудрова И. Версты, дали... Марина Цветаева:1922-1939.—М., 1991; Марина Цветаева в Москве: Путь к гибели.—М, 1992; Лосская В. Марина Цветаева в жизни.—М., 1992; Павловский А. Куст рябины: О поэзии Мари­ны Цветаевой.—Л., 1989; Рогозинский В.В. Так спас ли город "человек в зеленом"? (Урок сотворчества по поэме М.Цветаевой "Крысолов")// Відродження. - 1993. - №8; Саакянц А. Марина Цветаева: Страницы жизни и творчества (1910—1922).—М., 1986; Цветаева А. Воспоминания.— М., 1983; Швейцер В. Быт и Бытие Марины Цветаевой.—М., 1992; Эфрон А. О Марине Цветаевой: Воспомина­ния дочери.—М., 1989


Запитання і завдання.

  • Розкрийте зміст поняття “срібне століття” російської поезії, визначте його хронологічні межі.

  • На яке ідейне підгрунтя спиралася російська поезія “срібного століття”?

  • Визначте основні художні ознаки символізму. Яким був розвиток російського символізму. В чому полягало його значення?

  • Яким був внесок Д.Мережковського у становлення російського символізму?

  • Охарактеризуйте творчість В.Брюсова.

  • В чому полягало значення творчості А.Бєлого для розвитку російської поезії срібної доби?

  • Охарактеризуйте акмеїзм як літературний напрям, його світоглядні та художні засади.

  • Яке місце серед поетів-акмеїстів посідає М.Гумільов?

  • Охарактеризуйте трагічність долі і своєрідність поезії О.Мандельштама.

  • Що таке футуризм? Охарактеризуйте його авангардистську суть, ідейні та художні принципи, школи та представників російського футуризму.

  • В чому слід вбачати заслуги В.Хлєбнікова в розробці ідей російського футуризму? З’ясуйте суть його концепції зарозумілої мови.

  • Яке місце займали в російській поезії “срібного століття” “нові селянські” поети?

  • Розкрийте трагічність життєвої і поетичної долі М.Цвєтаєвої.

  • Якою була доля митців “срібного століття”?




  • Бавин С., Семибратова И. Судьбы поэтов серебряного века. - М., 1993; Белый Андрей. На рубеже двух столетий.— М., 1989; Белый Андрей. В начале века.—М., 1989; Белый Андрей. Между двух революций.— М., 1990; Борецький М. Російська модерністська поезія "срібної доби"//Всесвітня література. - 1999. - №3; Долгополов Л. На рубеже веков. - М.,1985; Ермилова Е. Теория и образный мир русского символизма- М.,19189; Михайлов А.И. Пути развития новокрестьянской поэзии. - Л., 1990; Ніколенко О.М. Межа ХІХ-ХХ століть: основні тенденції та напрямки розвитку література//Зарубіжна література. - 1999. - №9; Неженец Н.И. Поэзия народных традиций. - М., 1988;Русская литература ХХ века. Часть 1. – М., 1991; Русская литература конца ХІХ – начала ХХ века (90-е годы). – М., 1968; Русская литература конца ХІХ – начала ХХ века(1901-1907). – М., 1971; Русская литература конца ХІХ – начала ХХ века(1908-1917), - М,,1972; Сарычев В. А. Эстетика русского модернизма. Проблема "жизнетворчества". - Воронеж, 1991; Серебряный век.- К., 1994; Соколов А. Г. История русской литературы конца XIX — начала XX века.—М., 1984; Соколов А. Г. Судьбы русской литературной эмиграции 1920-х годов. - М., 1991.


4. Проза і драматургія 30-х років
Тридцяті роки – один з найдраматичніших періодів у житті Європи ХХ століття. Недаремно їх називають “чорними” тридцятими. У 1929 році в США розпочинається економічна криза, що паралізує і економіку Західної Європи. Так, у Німеччині криза залишає без роботи 7 мільйонів людей. Слідом за економічною приходить політична криза. У тій же Німеччині набирає сили націонал-соціалістична партія. 30 січня 1933 р. Гітлер прийшов до влади. А вже у травні на Оперній площі в Берліні відбувається варварське спалення книг Маркса, Фрейда, Ремарка, Г.Манна, Брехта, Кестнера... Дві з половиною тисячі німецьких письменників опинилися у вигнанні. Крім Німеччини, фашистські режими встановлюються в Італії та Іспанії. 1 вересня 1939 року розпочинається Друга світова війна.

Не менш трагічні події відбуваються і на теренах Радянського Союзу: голодомор в Україні, зростання диктатури і «культу особи» Сталіна, низка сфабрикованих процесів над «ворогами народу», жахлива духовна атмосфера, охарактеризована у вірші Осипа Мандельштама 1933 р.:

Мы живем, под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны,

А где хватит на полразговорца,

Там припомнят кремлевского горца.

У 1934 році, на І з’їзді радянських письменників було офіційно проголошено про панування в літературі єдиного стилю – соціалістичного реалізму.


  • Соціалістичний реалізм напрям, який за радянських часів вважався «основним методом радянської літератури та передової літератури світу», і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі «силою художнього слова». Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім «членів Спілки радянських письменників» до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністичне настроєні автори з несоціалістичних країн (А. Барбюс, пізній Л. Арагон, М. Андерсен-Нексе, Н. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід).

Термін «соціалістичний реалізм» розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Письменники, що брали участь в обговоренні нового терміна, який мав визначити «єдиний стиль», дозволений для радянського митця, пропонували різні назви «нового методу»: «монументальний реалізм» (О. Толстой), «тенденційний реалізм» (В. Маяковський), «пролетарський реалізм» (Ф. Гладков, Ю. Либединський), «революційно-соціалістичний реалізм» (І. Кулик) тощо. В 1932 році, на письменницькій нараді, яка відбулася на квартирі М. Горького, художнім методом радянської літератури було названо «соціалістичний реалізм». Це поняття затверджується та канонізується на І з’їзді радянських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного творчого методу (стилю). Цікаво, що ще в 1926 році, коли Асоціація Художників Революційної Росії приймала стиль «героїчного реалізму», Олександр Довженко зазначав: «Здається, це перший випадок в історії культури, де стиль постановлюють на засіданні».

Очевидно, що сам термін «соціалістичний реалізм» є внутрішньо суперечливим. «Хіба буває реалізм соціалістичним, капіталістичним, християнським, магометанським?» — риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури «Що таке соціалістичний реалізм» (1957 р.). Як слушно зауважив Альбер Камю, «справжній об'єкт соціалістичного реалізму — це реальність, що на сьогоднішній день не існує». Адже реальність, пояснює Камю, «не була соціалістичною в минулому, як і не є такою тепер». Дійсно, соціалізмом назвати важко казармений тоталітаризм партії Леніна—Сталіна. Однак реальність існування самого соціалістичного реалізму відкинути неможливо, як неможливо викреслювати з історії більшовицьку добу. Соціалістичний реалізм необхідно «розглядати як історичний феномен», слушно заявляє німецький учений Р.-Д. Клюге .

У статуті Спілки радянських письменників було проголошено, шо соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму». Ця «невинна формула», за висловом Андрія Синявського, стає «тим фундаментом, на якому споруджена вся будівля соціалістичного реалізму»; в ній полягає зв’язок соціалістичного реалізму з реалізмом минулого (правдивість зображення) і його нова якість (уміння охоплювати революційний рух та виховувати, згідно з цим, у дусі соціалізму). Всі ж твори цього художнього методу — різноманітні за змістом і стилем — містять у собі, зауважує А. Синявський, «поняття Мети» (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: «це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів, або, нарешті, — всілякі описи життя, “в його революційному розвитку", тобто знов-таки в русі до комунізму». Звідси — така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори «ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом». Наприклад: «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, де загибель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі «вічні» теми, як «втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії», є «протипоказаними» для літератури соціалістичного реалізму. Про це свідчить і порівняльний аналіз назв творів західної літератури та радянської, який робить А. Синявський, щоб «переконатися в мажорному тоні останніх»: «Подорож на край ночі» (Селін), «Смерть після полудня», «По кому подзвін» (Гемінгвей), «Кожний помирає на самоті» (Фаллада), «Час жити і час помирати» (Ремарк), «Смерть героя» (Олдінгтон), «Щастя» (Павленко), «Перші радощі» (Федін), «Добре!» (Маяковський), «Здійснення бажань» (Каверін), «Світло над землею» (Бабаєвський), «Переможці» (Багрицький), «Переможець» (Симонов)...

Іншою ознакою, що об'єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого «позитивного героя». Досить пригадати Павку Корчагіна («Як гартувалася сталь» М. Островського), Чапаєва з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур'ян» А. Головка). Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, малюючи без якихось суттєвих внутрішніх суперечностей (адже весь внутрішній світ героя також рухається до Мети, «перевиховуючись під впливом партії та оточуючого середовища», за висловом А. Синявського). Іронічно, але цілком справедливо характеризує «позитивного героя» автор праці «Що таке соціалістичний реалізм»: «Він позбавлений недоліків або наділений ними в незначній кількості (наприклад, іноді не утримається та запалиться) для того, щоб зберегти хоч якусь людську подібність, а також мати перспективу щось у собі викорінювати й розвиватися, підвищуючи все вище та вище свій морально-політичний рівень. Однак ці недоліки не можуть бути занадто значними, а, головне, не повинні іти врозріз з його основними чеснотами, які навіть важко перелічити».

Період панування соціалістичного реалізму з його тріадою «партійності, класовості й народності» перетворив цей «єдиний метод» на абстрактну нормативну структуру, яка не могла не звузити творчі можливості літератури. Адже не художня якість твору, а його політична та ідеологічна спрямованість визначали підтримку та служили критерієм його визнання. Тому не дивно, що серед лауреатів різноманітних премій були часто-густо автори творів малохудожніх та естетично безпомічних (чого варте, наприклад, лауреатство Л. Брежнєва як автора трилогії «Мала земля», «Відродження», «Цілина»). Соціалістичний реалізм, за словами відомого літературознавця Дьєрдя Лукача, став «ілюстративною літературою» сталінської епохи, та й взагалі — епохи тоталітаризму”.

Нормативність соціалістичного реалізму, за висловом І. Дзюби, «не має аналогій з погляду своєї тотальності та ідеологічної агресивності, а її „примусовість" ґрунтується не на авторитеті естетичної теорії (як, наприклад, у нормативній естетиці літератури класицизму. — Є. В.), а на пануванні політичної догми». В численних соцреалістських творах ми знайдемо і нормативність матеріалу (ленініана, сталініана, «радісне життя», «щасливе дитинство», «дружба народів» та інші комуністичні міфи), і нормативність його інтерпретації (ті самі історичний оптимізм і позитивний герой, оспівування високих моральних якостей, трудового ентузіазму, подолання будь-яких труднощів, виникнення неодмінного образу «ворога» або “шкідника” тощо), і, нарешті, нормативність художніх засобів (простота й зрозумілість, заперечення «формалістських» засобів). Ця спрямована на уніфікацію літератури нормативність дає Андрію Синявському підстави розцінювати соціалістичний реалізм як «соціалістичний класицизм». Письменник знаходить характерні риси саме класицистичного стилю (насамперед, російського класицизму XVIII століття) в літературі соціалістичного реалізму: патетика, сувора ієрархічність, сюжетна логіка, високопарність мови і, головне, втілення основного класицистичного принципу — «зображати життя, яким воно має бути». Адже соціалістичний реалізм, вважає А.Синявський, «виходить з ідеального зразка, якому він уподібнює реальну дійсність», а сама вимога «правдиво зображати життя в його революційному русі — нічого іншого не означає, як клич зображати правду в ідеальному освітленні, давати ідеальну інтерпретацію реального, писати про належне як дійсне». Отже, А. Синявський перегукується з А. Камю (слова якого ми наводили на початку), а також з іншим видатним французьким митцем — драматургом Еженом Йонеско, який зазначав: «Реалізм, соціалістичний або ні, залишається поза реальністю... Він звужує, обезбарвлює, деформує її... Він зображає людину в перспективі зменшеній та відчуженій».

Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пресинг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових процесів (А. Синявський, Ю. Даніель, Й. Бродський), арешту творів («Собор» О. Гончара) тощо. Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного керування мистецтвом, жорсткого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознавства, догматизації єдиної естетичної системи, її закостеніння й загибелі, створення «залізної завіси» між різними художніми системами (теза про «безпідставність ідеї „синтезу" реалізму та модернізму»). Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату і сваволі у ставленні до літератури будь-якого історичного періоду чи ареалу, які не можна виправдати ні за яких обставин. Адже політичний та ідеологічний контроль за мистецтвом слова не приводить ні до чого, крім фізичної та естетичної загибелі останнього.

В літературі 30-х років продовжують творити видатні письменники-реалісти Ромен Роллан, Анатоль Франс, Джон Голсуорсі, Бернард Шоу, Герберт Уеллс, Гергарт Гауптман, Генріх і Томас Манни, Теодор Драйзер, Сінклер Льюїс. Визнання завойовують нові автори: Ліон Фейхтвангер і Бертольт Брехт, Еріх Марія Ремарк і Річард Олдінгтон, Ернест Хемінгуей і Шервуд Андерсон. Нові художні пошуки ведуть письменники-модерністи: Джеймс Джойс і Вірджінія Вулф, Томас Стернз Еліот і Поль Елюар, Герман Гессе і Андре Мальро, Андре Жід і Вільям Фолкнер. Але, незважаючи на різні естетичні принципи, більшість митців проявляє єдність у боротьбі проти фашизму й загрози війни, в захисті гуманізму і свободи. І не лише силою слова. Наприклад, на боці іспанських республіканців проти фашизму воювали письменники різних країн: іспанець Ф.Гарсіа Лорка, француз А.Мальро, німець Ф.Вольф, англієць Р.Фокс, американець Е.Хемінгуей, угорець М.Залка… А в роки Другої світової війни багато художників слова бере участь у русі Опору (Л.Арагон і П.Елюар, А.Камю і Ж.П.Сартр, Ж.Ануй і С.Беккет, Ф.Моріак і М.Дрюон – у Франції).

На рубежі 1920-1930-х років складається література «втраченого покоління». Термін «втрачене покоління» уперше вжила американська письменниця Гертруда Стайн по відношенню до молодих людей, які побували на фронтах Першої світової війни, були глибоко вражені її жорстокістю й абсурдністю, «втратили» на війні свої ілюзії та самих себе і не змогли інтегруватися у мирне післявоєнне життя. Слова Г.Стайн («Всі ви – втрачене покоління») прославив Хемінгуей: він зробив їх епіграфом до свого роману «І сонце сходить»(1926). Згодом поняття «втрачене покоління» набуває більш широкого сенсу. Представники цього покоління засуджують війну і лицемірство суспільства, створюють образи молодих людей, морально і фізично скалічених війною.

Мотиви “втраченості” по-різному заявили про себе в таких романах, як “Три солдати” (1921) Дж. Дос Пассоса, “Величезна камера” (1922) Е.Е. Каммінгса, “Великий Гетсбі” (1925) Ф.С. Фіцджеральда, “Солдатська нагорода” (1926) В. Фолкнера, “І сходить сонце”, “Прощавай, зброє!” (1929) Е. Хемінгуея, “На західному фронті без змін” (1929) Е.М. Ремарка, “Смерть героя” (1929) Р. Олдінгтона.

Не всі названі письменники взяли участь у війні (а саме - Фіцджеральд, Фолкнер), але і для них “втраченість” — факт більш ніж вагомий: показник занедбаності людини в історії, що позбавилася звичних контурів, і загостреної артистичної сприйнятливості.

Як відзначає В.Толмачов, «жорстокість сучасності не могла не перетворитися в метафору війни. Якщо на початку 1920-х років вона трактується досить конкретно, то до кінця десятиліття стає уособленням важливішого виміру людського існування взагалі. Подібне зчеплення військового і післявоєнного досвіду під загальним трагічним знаком особливо показово для романів, виданих у 1926—1929 р., тобто тоді, коли події минулого відбулися як художня подія й одержали, на думку одного із сучасників, статус трагічного “алібі””.

Нових рис творчість представників “втраченого покоління” набуває у 1930-і роки, коли люди, що повернулися з Першої світової війни, бачили небезпеку Другої. Показовим тут є творчість німецького письменника Еріха Марії Ремарка
Еріх Марія Ремарк (1898-1970). Ремарк добровольцем пішов на фронт у 1916 році, провів в окопах понад два роки, кілька разів був поранений. А післявоєнне десятиліття він провів у пошуках життєвого покликання, змінивши чимало професій. 1929 року він видав роман На Західному фронті без змін – книгу про вісімнадцятирічних юнаків, котрих послали воювати зі шкільної лави. Ремарк уперше в літературі показав війну без будь-якої її героїзації, а в повсякденні, що перетворює людей на “людей-звірів”, у безчуйних мерців, які здатні лише бігати й вбивати. Роман написаний від особи одного з них – солдата Пауля Боймера, який гине в жовтні 1918 року, за кілька днів до оголошення миру. Пауль помер із таким виразом на обличчі, “ніби він був майже задоволений, що так відбулося”. У творі гине чимало юнаків, які спочатку вірили всьому, чому їх навчала школа, сім’я, офіційна пропаганда. Жорстока й безглузда війна розсіяла їх ілюзії.

Своєрідним продовженням книги Ремарка “На Західному фронті без змін” став його новий роман Повернення(1931). Він розповідав про тих, хто уцілів на війні, про солдат, які повернулися на батьківщину. Але вони не можуть знайти собі місце у новому – мирному - житті. Так, герой-розповідач Ернст Біркхольц, який став сільським учителем, бачить, що молодь знову виховують у мілітаристському дусі. Він говорить, що “фронтові товариші коли-небудь знов маршируватимуть пліч о пліч, проклинаючи, скоряючись, але всі разом”. Долі багатьох вчорашніх фронтовиків складаються трагічно. Одні кінчають життя самогубством (як лейтенант Бреєр, що отримав на фронті хворобу), другі божеволіють, треті – опиняються у в’язниці. Руйнується і примарна гармонія фронтового братерства.

З темою післявоєнної долі “втраченого покоління” пов’язаний і найвідоміший роман Е.М.Ремарка “Три товариші” (1938). Письменник змальовує буденне життя, на тлі якого і приховується трагічне. Троє фронтових друзів Роберт Локамп (черговий у Ремарка герой-розповідач), Отто Кестер і Зігфрид Ленц є володарями майстерні по ремонту автомобілів. У них постійно виникають жахливі картини минулої війни. Одного з них, Ленца, який цікавився політикою і, зокрема, лівими організаціями, вбиває фашистський молодчик. І друзі змогли помститися вбивці. Від невиліковної хвороби помирає кохана дівчина Локампа Пат. Ремарк показав, що лише кохання і міцна чоловіча дружба є останніми притулками людини, що страждає від ворожих сил життя.

Показово, що у ремарківських романах, що були створені після закінчення другої світової війни, з’явилася тема нового “втраченого покоління”. Вона реалізувалася у збірному образі людей, розчарованого у фашизмі та останній війні та дезорієнтованих ними. Яскравим у цьому відношенні є роман Ремарка “Час жити і час помирати”.




  • Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка