М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка18/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28

Булгаков Михайло Опанасович


(1891-1940)

Творчість М.Булгакова –це своєрідна точка перетину і синтезу культурних традицій класичної європейської літератури ХУІІІ-ХІХ ст. і кращих здобутків нової літератури, народжуваної на рубежі ХІХ-ХХ ст. В історію російської літератури М.Булгаков увійшов як блискучий прозаїк і драматург, неперевершений сатирик і проникливий лірик, вдумливий літописець доби трагічних соціально-історичних зрушень та катастроф, які переживала Європа першої половини ХХ ст.



М.Булгаков народвися 15 травня 1891 р. в Києві в родині доцента Київської духовної академії та колишньої викладачки гімназії. Родина Булгакових була великою і дружньою: крім Михайла, який був найстаршим, в родині було ще шість дітей. Доля М.Булгакова спочатку складалась типово для вихідця з інтелігентського середовища. З 9-ти років він вчиться у гімназії, багато читає, до безтями захоплюється театром і сам організовує любительські сімейні спектаклі. В 1909 р. Булгаков зарахований студентом на медицинський факультет Київського університету, а в 1913 р. одружується з Тетяною Миколаївною Лаппа, з якою зустрічається на той час близько п’яти років. З початком Першої світової війни М.Булгаков спочатку працює в одному з київських госпіталів, а після отримання диплому і в зв’язку з наступальними діями російської армії разом з госпіталем передислоковується безпосередньо до лінії фронту, спочатку в м. Кам’янець-Подільський, потім в м. Чернівці. Звідти М.Булгакова переводять в тил, в село Нікольське Смоленської губернії, а далі в В’яземську міську лікарню. Подальші бурхливі роки революції та громадянської війни круто змінюють долю М.Булгакова. З кінця 1918 р. він знову в Києві, де займається приватною лікарською практикою, стає свідком трагічних подій, які в цей час відбувалися у місті – стрімких змін влади, кривавих розправ, розстрілів, всплеску анархії та насильства, що наклало глибокий відбиток на його гуманістичний світогляд і знайшло відображення у його подальшій творчості. Втім, М.Булгакову не довелося обмежитися лише роллю пасивного свідка історичних зламів доби, волею долі він змушений був прийняти в них саму безпосередню участь. Спочатку він член офіцерських угруповань, які виступили на захист уряду гетьмана П.Скоропадського. На початку лютого 1918 р. Булгаков був мобілізований в армію УНР С.Петлюри, але при її відступі з Києва дезертирував, а влітку наступного, 1919 р. був мобілізований як лікар до частин Червоної Армії, після чого за не до кінця з’ясованих обставин потрапляє до лав денікінської армії, де служить лікарем одного з казачих полків. Так Булгаков потрапляє до Владикавказу (Північний Кавказ), звідки, можливо, збирався емігрувати з залишками відступаючих білих частин за кордон, але, тяжко захворівши, не встигає це зробити і опиняється вже в радянській Росії. І знову в його долі наступає різкий злам. Булгаков залишає роботу в госпіталі і влаштовується працювати журналістом, працює у Владикавказі, Тифлісі, Батумі, на деякий час приїжджає до Києва, а з 1921 р. оселяється і працює у Москві, служить репортером та фейлетоністом, співпрацює з багатьма літературними газетами та журналами.

Проза М.Булгакова. Літературну творчість М.Булгаков розпочинає як прозаїк. Свої перші літературні спроби сам письменник датує 1919 роком, коли ним було написано декілька фейлетонів на злободенні теми дня. Тоді ж Булгаков звертається і до художньої прози і впродовж 1919 – початку 20-х рр. пише велику кількість оповідань, переважно автобіографічного характеру, частину яких об’єднує у тематичні цикли. Першим з них став цикл з 7-ми невеличких оповідань, якому пізніше Булгаков дав назву “Записки юного лікаря” (писався в 1919 р. в Києві, опублікований в періодиці Москви в 1925-1927 рр.). В циклі відбилися враження письменника від перших років його медичної практики в Нікольській та В’яземській лікарнях. В центрі зображення самовіддана праця молодого провінційного лікаря, в процесі якої відбувається становлення його психології та характеру. Враження від років, проведених у Владикавказі і перші кроки свого літературного становлення Булгаков описує в невеличкій повісті “Записки на манжетах”(1920-1921), яка також за своєю формою нагадує своєрідний тематичний цикл коротеньких замальовок. Обидва твори написані від імені оповідача, який з м’якою самоіронією стежить за тим, як поступово, в процесі самих різноманітних життєвих випробовувань, у вирі революційних подій руйнується його юнацький ідеалізм, на зміну якому приходить твереза і виважена позиція людини загартованої і зрілої, яка повністю починає усвідомлювати суть своїх духовних прагнень і моральних цінностей. Водночас, в ранній прозі М.Булгакова звучать і трагічні нотки, пов’язані з несприйняттям тих жахливих картин насилля, які він спостерігав під час громадянської війни (оповідання “Червона корона”, 1922; “Незвичайні пригоди доктора”, 1922; “Китайська історія”,1923 та інші). Вже тут зароджуються деякі з тих мотивів, які надалі стануть центральними і пройдуть через усі головні його твори (мотиви провини і спокутування гріха, мотиви милосердя, безумства, хворого сумління тощо). В ці ж роки Булгаков пише й свій перший роман “Біла гвардія”.

  • Біла гвардія(1923-1924). Роман став першим із занчних за обсягом опублікованих творів Булгакова. «Як дебют письменника-початківця, - відгукнувся тоді на появу роману відомий російський поет Максиміліан Волошин, - його можна порівнювати тільки з дебютами Достоєвського і Толстого». Роман створювався на основі київських вражень письменника від подій 1918-1919 років. Про наявність у Булгакова задуму роману і про надії, які він покладав на нього, сам письменник згадував в нарисі «Київ-місто», написаному незадовго до створення роману (1923 р.): «Коли небесний грім (адже і небесному терпінню буває край) вб’є усіх до єдиного сучасних письменників і з’явиться років через 50 новий справжній Лев Толстой, буде створена дивовижна книга про великі бої у Києві». В трьох частинх свого роману, що створювався упродовж того ж і наступного років письменник описує перипетії боротьби за Київ, яка точилася між військами Скоропадського, Петлюри, Денікіна і червоноармійців, змальовує сцени насилля і безчинств, кривавої анархії, якою було охоплено в ці роки місто. В центрі зображення роману – родина Турбіних та коло їх нечисленних знайомих, які уособлюють декларовану темою твору білу гвардію і ширше, російську інтелігенцію з її високим потенціалом культурних та моральних цінностей, що протиставляються в романі аморальному світу революційного насилля і жорстокості.

Вже в першій частині роману Булгаков вводить свого читача в родинне коло Турбіних, очима й оцінками яких сприймаються історичні зрушення революційних років, що хвилями прокочуються по Києву. Головний герой Олексій Турбін – військовий лікар, його молодший брат – Миколка – юнкер, сестра Єлена – господиня сімейного вогнища Турбіних. Історичні події рішуче втручаються в сімейне життя Турбіних. Під тиском військ Петлюри родину залишає чоловік Єлени, офіцер-штабіст Тальберг, який тікає з німцями. Олексій і його знайомі офіцери Мишлаєвський і Карась вступають до артилерійського дивізіону полковника Малишева з наміром захищати місто від петлюрівців.

В другій частині роману описується прихід до Києву петлюрівських загонів. Напередодні їх вступу до міста Малишев розпускає дивізіон, оскільки, як досвідчений офіцер, розуміє марність спротиву і хоче врятувати життя молодих юнкерів. Загін юнкерів під командуванням полковника Най-Турса, до складу якого входить Миколка Турбін, вступає у сутичку з петлюрівцями, але полковнику, ціною власного життя вдається врятувати їх від смерті. Менш сприятливою виявилась доля старшого Турбіна. Він був поранений під час переслідування петлюрівцями на вулицях Києва, але усе ж врятований жінкою на ім’я Юлія Рейсс.

В третій частині роману змальовується важкий процес одужання старшого Турбіна, яким опікуються і його близькі, і знайомі, офіцери Мишлаєвський та Карась а також родич Ларіосик, що приїжджає із Житомира. Поранення загрожує перерости в тиф, Єлена молить Христа про допомогу і, на подив, хвороба відступає. Олексій Турбін одужує і вже сам приймає хворих, а тим часом до міста підступає нова грізна сила – Червона Армія, така ж ідеологічно несприйнятна для Турбіних та їхнього кола, як і петлюрівська влада.

Вже давно встановлений тісний зв’язок булгаківського роману з романом Л.Толстого «Війна і мир». Він виявляє себе і в спробі філософського осмислення історії, і в ставленні до війни (як нічим невиправданого і безглуздого насильства), і навіть на рівні переклички окремих образів (Миколка Турбін, наприклад, нагадує Петю Ростова). Об’єднує обидва романи і поставлена в центр кожного з них філософська тема зіткнення особистого існування з історичною долею. Головних героїв Булгакова із стану «біл гвардії» характеризує різке несприйняття ідеології «нового світу» – у будь-якій його – петлюрівській чи більшовицькій модифікації, що асоціюється для них з культурним занепадом і загибеллю Росії. Більш складною є позиція самого Булгакова, яку він щодо роману визначив як прагнення «стати безпристрасно над червоними і білими». Втім, це навряд, чи так, оскільки, визначаючи власну позицію, Булгаков повинен був враховувати і вимоги тодішньої політичної цензури. В будь-якому разі, те, що автор симпатизує у романі саме представникам білої гвардії, очевидно. З іншого боку, прихід нової революційної сили асоціюється в романі з апокаліптичними мотивами, матеріалізованими в гіперболізованих образах природних стихій, що постійно супроводжують появу «революційних образів» а також біблійної лексики і прямих цитатних запозичень з новозавітного Апокаліпсису. Не менш важливими є й автобіографічні мотиви роману, які пов’язують родину Турбіних з родинним колом Булгакових, а старшого – лікаря Олексія Турбіна – з самим Михайлом Булгаковим. Проблематика роману і недвозначна визначеність ідеологічних симпатій його автора (який, за його власними словами, прагнув до “упорного изображения русской интеллигенции как лучшего слоя в нашей стране”) різко контрастували з головним і офіційно схваленим тоном тогочасних творів на тему революції та громадянської війни, що викликало різку критику булгаківського роману і поклало початок його цькування як письменника. В художньому відношенні роман Булгакова поєднував традиції російської реалістичної прози ХІХ ст. з принципами діризованої оповіді початку ХХ ст., з прийомами імпресіоністичної техніки зображення і елементами символізму, який головним чином виявляє себе в образах релігійного та філософського звучання.


Починаючи з 20-х років Булгаков виступає переважно як сатирик, створюючи цілий ряд сатиричних оповідань, нарисів та фейлетонів, в яких відбилася критична реакція письменника на викривлення соціалістичного побуту та моралі, абсурдність ідеологічних настанов нового режиму, пов’язаних з відмовою від тих культурних цінностей російської інтелігенції, які поділяв Булгаков і які він буде мати на увазі, коли пізніше, у листі до уряду СРСР, фактично адресованому Сталіну, засвідчить свій “глибокий скептицизм по відношенню до революційного процесу, що відбувається в моїй відсталій країні, і протиставлення йому шанованої мною Великої Еволюції». В подальші роки сатира Булгакова стає ще більш гострішою і в’їдливішою і, головне, набуває ознак більш або менш прихованої пародії на сьогоденну або близьку їй у часі політичну сучасність. Ряд творів Булгакова, в яких у найбільш яскравій формі виявила себе політична сатира, відкрила повість «Дивояліада»(1923-1924). Змістом “Дивояліади” є гротескно змальована доля маленької людини, непомітного гвинтика, що в якийсь момент втратила рівновагу посеред ходу велетенської бюрократичної машини і безуспішно намагаючись знову знайти себе, з’їхала з глузду. В ще більш ідеологічно загостреній формі виявляє себе сатирична основа повістей “Рокові яйця” та “Собаче серце”, яким подано рис політичного фейлетону і антиутопії. Тематично з даним рядом творів співвідноситься також відомий булгаківський фейлетон «Багряний острів».

  • Рокові яйця (1924). Сюжет повісті, у відповідності до її назви, побудований на мотиві плутанини, що виникає через фатальний збіг обставин і призводить до катастрофічних наслідків. Фантастичні події, змальовані у повісті, відбуваються влітку 1928 року, в радянській Росії. Головний герой повісті – професор зоології і директор зооінституту у Москві Володимир Іпатійович Персиков, проводячи досліди, випадково здійснює наукове відкриття, яке радянська преса з гордістю називає «промінням нового життя». Професор дійсно винайшов такий вид опромінювання («червоне проміння»), який мав властивості фантастично прискорювати зростання живих організмів, зокрема амеб, над якими експериментував Персиков. Професор збирався перевірити властивості чудодійного проміння на інших живих організмах, але не встиг, оскільки його відкриття фатальним чином співпало з іншою значною подією, а саме – масовою загибеллю кур у Радянській республіці, яких винищила невідома хвороба. На перешкоді продовженню наукових дослідів Персикова стає шарлатан і авантюрист Олександр Семенович Рокк, який отримав повноваження від уряду скористатись чудодійними опромінюючими камерами професора для того, щоб спробувати вивести із яєць і прискореними темпами зростити нове поголів’я кур. Рокка було призначено завідуючим зразковим радгоспом «Червоний промінь», в селі Нікольське Смоленської губернії, де він відзразу ж взявся до роботи. Але на цьому ланцюжок дивних збігів не закінчується. Ще до появи Рокка професор замовив з Німеччини партію зміїних і страусиних яєць, з якими мав намір проводити свої досліди, та, як з’ясувалося пізніше (коли вже було пізно), партію цих яєць, замість курячих, помилково було відіслано у Нікольське, в радгосп Рокка. Чудодійне опромінювання призвело до того, що змії, які вилупились із яєць, виросли до фантастичних розмірів і перетворилися на справднісіньких чудовиськ. Спочатку вони знищили радгосп і село, а невдовзі уся ця зміїна армія вирушила у похід на Москву. В столиці знялася паніка, винуватцем усього, що трапилось, миттєво зробили професора Персикова, який загинув від рук розлюченого натовпу. Загинула б і Москва, якби не диво, яке врятувало її в останній момент: наприкінця серпня того ж 1928 року на кілька днів встановились нечувані заморозки, які й винищили усіх змій.

Авантюрна, розважальна фабула повісті, насичена комічними образами і сценами, не змогла приховати більш серйозний, глибинний філософський зміст, на який повість спрямовувала увагу читача. І дійсно, за сміливим науковим експериментом професора Персикова прочитується інший, більш глобальний соціально-історичний експеримент, яким стала для Росії революція 1917 року. Революційні «реалії» в повісті замасковані числениими красномовними натяками. Вже сама назва повісті іронічно обігрує малюнов під назвою «Про червное яєчко», розміщений в одному із тогочасних сатиричних видань. На малюнку були зображені «буржуї», які «з подивом дивляться на червоне яєчко з надписом «РРФСР», а знизу – віршовий підпис В.Маяковського: «Происшествие чрезвычайно неясное: снесено яичко, да не простое, а красное». Красномовними є й інші деталі – назва радгоспу “Червоне проміння”, і ініціали Персикова, які звучать майже як ленінські – Володимир Ілліч; згадувана в повісті сімнадцята за рахунком брамапутра, як можливий натяк на знаменну революційну дату і т.д. Більш того, Булгаков намагається ще більше посилити враження від зображуваного безпосередньо і тому співвідносить його з відомими в російській історії подіями минулих епох. Так, зміїна армія просувається до Москви по Смоленській дорозі, тій самій, якою в 1812 році йшла армія Наполеона. Звідси ж і дивовижні заморозки, які знищили змій, викликають асоціації із морозами 1812 року, які довершили розгром наполеонівських військ. Кінна армія червоноармійців, яка виступає на битву із зміями, що йдуть на Москву, співає цікавий похідний марш:

…Ни туз, ни дама, ни валет,

Побьем мы гадов без сомненья,

Четыре сбоку, ваших нет…

За фразами з картярської лексики тут прихована пародія на мізичний ритм Інтернаціоналу.

Внутрішня прихована пародійна основа повісті не залишалась поза увагою вже сучасної Булгакову критики. “Булгаков немовби говорить, - писав один з критиків, - ви зруйнували органічні основи життя; ви підриваєте корені буття; ви розірвали “зв’язок епох”. Пихате втручання розуму зневоджує джерело буття. Світ обертається в лабораторію. В ім’я порятунку людства немовби скасовується природний порядок речей і над усім безжалісно і владно панує величний, але бездумний, протиприродний, а тому приречений на загибель експеримент. Експеримент породив ворожі сили, з якими не може впоратись. Тоді як природна стихія, органічне житя, що увійшло в свої права, поклало кінець великому народному нещастю”. Негативне ставлення Булгакова до соціально-історичного експерименту, під яким була на увазі російська революція, було передусім обумовлене його усталеними поглядами: він вважав, що історія повинна розвиватися у часі виключно еволюційним шляхом, тобто шляхом поступового, природного розвитку, а не через революції чи якісь інші соціальні потрясіння, які здійснюють насильство над життям і ігнорують закони історії та природи, що може призвести до непередбачуваних катастрофічних наслідків, як це й засвідчує булгаківська повість.




  • Собаче серце (1925). Сюжет повісті знанчою мірою побудований на мотивах, які співвідносять її із змістом “Рокових яєць”. В центрі зображення тут також алегорична картина соціально-алегоричного експерименту, здайсненого революцією 1917 року в Росії. Безпосередньо змільовані події мають основою сміливий медичний експеримент професора Філіпа Філіповича Преображенського і його підручного, доктора Борменталя, який призводить до перетворення собаки на людину. Для цього професор підбирає на вулиці безпритульного песа, якому пересаджують статеві залози і гіпофіз вбитого в п’яній бійці 25-літнього пролетарія Клима Чугункіна. Нова людська одиниця, яка отримала ім’я Шариков, пропри очікування професора, що намагається прищепити йому власний досвід інтелігента і кільтурні звички, властиві елементарно вихованій людині, успадковує і розвиває найгірші риси свого прототипу – Чугункіна. Свідомість і “культурна” поведінка Шарикова значно поступається навіть світовідчуттю Шарика, яке на початку повісті відтворює автор, і одночасно співвідноситься з типовим для людини нової формації, пролетарія “культурним” рівнем розвитку. ПРофесор вже шкодує, що зважився на свій експеримент, коли терпець його уривається остаточно, здійснює операцію, яка повертає Шарикова до його первісного, собачого стану. Експерименти Преображенського моделюють і доводять те, що, на думку письменника, більшовицькй експеримент по створенню нової “соціалістичної” (тобто, як стверджувалося, високорозвиненої у всіх відношеннях) людини виявився невдалим. Це засвідчує не лише “малокультурний” образ головного героя – Шарикова, але й ідеологів від пролетарської доктрини, представником якої в повісті виступає Швондер. Як і в попереденій повісті, “Рокові яйця”, тут стверджена думка про неможливість досягти справжнього історичного прогресу насильницьким шляхом революцій і соцільних потрясінь. Політична сатира, виявлена в повісті, була занадто гострою і недвозначною, через що свого часу вона не була надрукована і побачила світ лише в 1987 році. В найбільш загальному вигляді моральна думка, що може бути винесена з цих творів, зводиться до того сумного і запізнілого прозріння, що саме російська інтелігенція, яка першою визнала правомірність більшовизму і підтримала революцію, пробудила до життя “нову людину”, ідеологічний міф про “пролетарія” (реального Клима Чугункіна і фантасмагоричного Шарикова) і що свою “історичну помилку” вона збагнула занадто пізно, коли до влади прийшли ідеологічні лідери на зразок Швондера і Рокка.




  • Багряний острів (1924). Поверхневий шар подій,змальованих у цьому фейлетоні, має своїм змістом життя віддаленого від континенту океанського острівця, населеного доволі екзотичними мешканцями: “В океані, що здавна через свої бурі і неспокій був названий Тихим, під 45-м градусом знаходився величезний безлюдний острів, населений славними, скріпленими родинними вузами племенами – червоними ефіопами, білими арапами і арапами непевних барвів, що, за нез’ясованих причин, отримали від мореплавців назву – махрових”. Фейлетон має підзаголовок: “Роман товариша Жюля Верна. З французької на езопівську переклав Михайло О.Булгаков”. В тексті фейлетону дійсно використовуються імена персонажів Ж.Верна: лорд Гленарван, Паганель (“Діти капітана Гранта”), капітан Гаттерас (“Пригоди капітана Гаттераса”), Філеас Фогг (“Навколо світу за вісімдесят днів”), Мішель Ардан (Із Землі до МІсяця”). І навівть розміщення булгаківського Багряного острову співвідноситься з Південним островом Нової Зеландії, на якому розгорталась одна із пригод “Дітей капітана Гранта”. ВТім, жюль-вернівський колорит і географічна екзотика навряд чи могла приховати справжній об’єкт і спрямованість сатири письменника – надто очевидними були завуальовані і ній політичні реалії: багряний острів, поділений між червоними ефіопами та білими арапами, що ними керує повелитель Сізі-Бузі (натяк на монархічну Росію), вогненнагора, що згасла триста років до описуваних подій (натяк на трьохсотлітнє панування царського роду Романових, якому передував період смути), раптове виверження вулкану (революція), авантюрист Кірі-Кукі, який стає верховним правителем острову після загибелі законного монарха Сізі-Бузі (натяк на главу Тимчасового Уряду Керенського, навіть у прізвищах обох політичних “діячів” вчувається виразна звукова перекличка). Нарешті, популярна свого часу версія про експорт ідей і матеріальну підтримку російської революції Німеччиною: в сцені, коли у зубожілих ефіопів раптом з’являються новенький німецький баркас і ,схожі на німецькі, гвинтівки. В однойменній п’єсі, яку Булгаков свторив кількома роками пізніше, цей натяк був додатково поглиблений: після виверження вулкану, який знищує монархію, на сотрів повертаються на німецькому баркасі колись вигнані звідти два туземці, що мають намір керувати класовою боротьбою, яка там розгортається (натяк на Леніна і Троцького, першого з яких, за чутками, було перевезено через російський кордон у німецькому опломбованому вагоні.

В цілому фейлетон став дошкульним, як висловилась тогочасна критика, “пасквілем на революцію”, хоча, з огляду на цензуру, Булгаков цей факт і заперечував.
З кінця 20-х і впродовж 30-х рр. Булгаков напише ще кілька значних за обсягом прозових творів, переважно автобіографічного характеру (повісті “Потаємному другу”,1929; “Записки покійника” або “Театральний роман”, 1936 а також роман “Життя пана де Мольєра”, 1932-1936, що був замовлений йому для серії ЖЗЛ, але в свій час не був надрукований, оскільки не сподобався М.Горькому).

Драматургія М.Булгакова. Не менш значним, ніж прозовий, є й драматургічний спадок письменника. До драматургії він звернувся у 1926 р. В жовтні цього року відбулася прем’єра одразу двох його п’єс “Дні Турбіних” (інсценізована версія роману “Біла гвардія”), що були поставлені у МХАТі та “Зойкіної квартири” – в театрі Вахтангова. В 1927 р. Булгаков створює трагікомедію “Біг”, в якій змальовує останні дні розбитої врангелівської армії та поневіряння окремих її представників у еміграції, а ще через рік, в 1928 р. в Камерному театрі відбувається прем’єра його гостросатиричного памфлету-пародії на революцію та “революційні п’єси” сучасних йому драматургів “Багряний острів”. Незважаючи на жорсткий ідеологічний тиск та цензурні обмеження (в березні 1929 р., наприклад, всі його п’єси були зняті з репертуару Камерного театру), Булгакову все ж вдається ще деякий час прориватися до театрального глядача. В 1932 р. МХАТ поставив інсценовану ним версію “Мертвих душ” Гоголя, в 1936 р. п’єсу про життя Мольєра “Кабала святош”. Але пробиватися на сцену Булгакову стає все важче і важче. Безпосередньою причиною тому стало різке посилення критики на його адресу з боку ідеологів соціалістичного реалізму, яку до того ж підтримав й сам Сталін у відкритому листі драматургу Білль-Білоцерковському. Сталін негативно відізвався про “Дні Турбіних” та “Багровий острів”, а булгаківський “Біг” прямо назвав антирадянською п’єсою. Відразу ж після цього усі п’єси Булгакова були негайно зняті з репертуара, а його самого не брали на роботу до театру навіть на посаду робочого сцени. Становище Булгакова, який залишився практично без засобів до існування, було критичним. І тоді він звернувся з листом до уряду, в якому безкопромісно і відкрито декларував свою опозиційність правлячій ідеології і просив дозволу виїхати за кордон. Через три тижні, в квітні 1930 р. Сталін зателефонував йому особисто і дозволив йому знову звернутися до МХАТу. Напередодні цих подій покінчив життя самогубством В.Маяковський і, як гадають, Сталін побоювався аби й Булгаков не зважився на цей крок, оскільки це викликало б надто негативний політичний резонанс у Європі.

Після офіційного дозволу Сталіна Булгаков ще шість років пропрацював у МХАТі, куди його, звичайно, охоче взяли, оскільки поважали і цінували як одного з найталановитіших сучасних драматургів. Драма “Дні Турбіних” була і однією з найулюбленіших п’єс Сталіна. Хоча він прямо про це й не говорив, але на її виставах у МХАТі побував 15 разів.



Драматургічний спадок Булгакова 30-х років також достатньо значний. Його складають п’єса-антиутопія про майбутню світову війну “Адам і Єва”(1931), п’єса з останніх днів життя Пушкіна “Останні дні”(1935), комедія “Іван Васильович”(1936), за мотивами якої в наші дні відзнятий відомий комедійний фільм “Іван Васильович змінює професію”, “Дон Кіхот”(1938, за романом Сервантеса) та інші п’єси а також значна кількість кіносценаріїв та оперних лібретто.


  • Майстер і Маргарита(1928-1940). Вершинним твором Булгакова став його роман “Майстер і Маргарита”, над яким письменник працював останні 12 років свого життя. Роман писався надзвичайно важко, з відступами, паузами, безкінечними переробками та поправками. З 1928 по 1940 рр. (твір писався практично до останніх днів життя) Булгаков створив шість більш або менш повних редакцій цього роману, які мали назви: “Чорний маг”, “Копито інженера”, “Жонглер з копитом”, “Гастроль (Воланда)”, “Князь Темряви” та інші. На сторінках другої за рахунком редакції в романі вперше з’являються образи Майстера і Маргарити, які і визначили його остаточну назву. В цілому ж в булгаківському романі задіяно 510 персонажів.

Роман має складну сюжетну побудову, в якій чітко вимальовуються три фабульні лінії. Перша з них описує фантастичну появу в Москві 30-х років ХХ ст. диявола, який в романі носить ім’я Воланд, та супроводжуючого його почту, що складається з демонів нижчої ієрархії: Азазелло, чорного кота на прізвисько Бегемот, Коров’єва-Фагота, Абадонни та відьми Гелли. Поява диявола та його підручних провокує в місті низку неймовірних подій та конфліктів, через які у романі розкриваються негативні сторони радянської сучасності. Нечиста сила з’являється вже на перших сторянках роману, спочатку в образі таємничого незнайомця, який раптово приєднується до розмови, що її ведуть голова правління однієї з московських письменницьких організацій МАСОЛІТ Михайло Олександрович Берліоз і його супутник – молодий поет Іван Миколайович Понирев, відомий в письменницьких колах під псевдонімом Бездомний. Суперечка точиться стосовно того, чи існував Ісус. Берліоз намагається переконати свого супутника, що усі розмови, які точаться навколо імені Ісуса, пуста вигадка, фантазії невибагливої уяви. Підозрілий, схожий на іноземця, незнайомець, що відрекомендувався істориком, навпаки, доводить факт існування Бога і стверджує, що навіть особисто його бачив. Більш того, усе в житті людини залежить від небесного передвизначення, і людина у своїй долі нічого не вирішує. Як доказ, незнайомець передрікає смерть Берліоза під колесами трамвая. Так воно майже відразу й трапляється, коли Берліоз з наміром повідомити міліцію про підозрілого незнайомця, перетинає трамвайні колії. Іван Бездомний переслідує незнайомця, намагається переконати своїх колег по МАСОЛІТу в тому, що зустрів диявола і, як наслідок, потрапляє в психіатричну лікарню. Воланд тим часом разом із своїми підручними вселяється в квартирі покійного Берліоза, яку той ділив із директором театру Вар’єте Степаном Лиходєєвим. Останнього підручні диявола фантастичним чином перенесли до Ялти, після чого влаштували в його театрі сеанс чорної магії, що спричинив розголос по місту і цілий ланцюжок дивовижних подій, пов’язаних головним чином з тим, що підручні диявола, відвідуючи різні державні установи і взагалі охоче вступаючи в контакти із службовцями і просто громадянами, активно виявляють факти службових зловживань, розкрадань державних коштів, хабарництва, бюрократичної обездушеності і грубості чиновників і ставленні до людей, нарешті, елементарну невихованість і численні, так би мовити загальнолюдські моральні вади. Викриття негативних явищ, що супроводжують новий – радянський побут, втім, не єдина і навіть не головна мета містичних прибульців. Як можна зробити висновок, остаточна міся Воланда і його підручних полягала у тому, щоб сприяти успішному завершенню іншої важливої місії – саме тої, яка була покладена на московського письменника-історика Майстра (в романі натякається на те, що Воланд був посланий в Москву Ісусом; про це ж свідчить і епіграф до роману). Воланд повинен знову поєднати роз’єднані долі Майстра і Маргарити і влаштувати їх долю, що, в свою чергу, поставить остаточну крапку й в тій історичній несправедливості, яка виникла в давній Іудеї внаслідок непорозуміння і плутанини, і яку намагається розв’язати Майстер, розслідуючи обставини останніх днів Ісуса, його страти а також міри провини тих, хто виявився причетним до цієї трагедії.

Чутки про неймовірні події, які відбуваються в місті, спричинилися до того, що Воланда і його підручних активно розшукують і переслідують органи державної безпеки, щоправда нечисті помічники диявола відверто глузують з їхніх потуг арештувати когось із них, влаштовуючи із подібних спроб справжні розважальні видовища.

В фіналі роману диявольські сили виконують покладену на них місію, поєднують долі закоханих, влаштовують зустріч Майстра з героями, яких він описав у своєму романі, і назавжди зникають з Москви.

В безпосередньому зв’язку з лінією Воланда в романі розкрита й фабульна лінія, що змальовує історію романтичного кохання Майстра та його подруги Маргарити.

Майстер – це людина, яка, за її власним висловом, втратила своє ім’я і, натомість, називає себе майстром в тому розумінні цього поняття, яке різко відмежовує його як високопрофесійного спеціаліста (з відтінком особливої місії, що на нього покладена) від дилетантів (літераторів, критиків, істориків, будь-кого), які дискредитують, з різних причин, істинність того, про що вони висловлюють свої думки. За фахом Майстер історик. Він працював у одному з московських музеїв, доки не виграв через облігації величезну суму грошей, яка дозволила йому залишити роботу і понвістю віддатися улюбленій справі. Майстер пише роман, в якому сподівається усунути ту історичну несправедливість, що, на його думку, внаслідок непорозуміння і плутанини вкралася в сучасне бачення і тлумачення обставин арешту, суду та страти в давній Іудеї Ісуса Христа (в романі Майстра він діє під іменем Єшуа Га Ноцрі). Роман був закінчений і переданий до друку в одне із московських видавництв. Але публікація не відбулася. Більше того, Майстра за його роман почали піддавати систематичному ідеологічному цькуванню, що спровокувало у ньому психічну депресію, стан пргніченості і постійного страху арешту. Зрештою, Майстер спалює свій роман, а сам потрапляє до психіатричної лікарні, де від Івана Бездомного і дізнається про появу у Москві диявола.

У Майстра є кохана жінка на ім’я Маргарита. Вони познайомились випадково, на вулиці і покохали одне одного з першого погляду. Маргарита Миколаївна одружена, забезпечена усім необхідним для безбідного життя, її чоловік - усіми шанований «крупний спеціаліст, що зробив важливе відкриття державного значення». Але Маргарита кохає Майстра. Вона в захопленні від його роману, вона опікується долею свого коханця, передчуває його депресію і намагається вберегти його від біди, але їй це не вдається.

Після загадкового зникнення Масйтра життя для Маргарити втратило звичайні цінності і сенс. Але усе знову змінюється після того, як Маргарита зустрічається з нечистою силою. За наказом Воланда його підручний Азазелло передає їй чарівний крем, який робить її невидимою і здатною літати. Маргарита стає учасницею відьомського шабашу, а потім – головною персоною балу, який влаштовує Воланд. На знак вдячності (а, швидше, як можна здогадатися, виконуючи волю Єшуа) Воланд знову поєднує долі Маргарити і Майстра.

Дві перші фабульні лінії роману найчастіше умовно об’єднують загальною назвою «московські», тоді як останню, третю виділяють як «біблійну» фабульну лінію. Подієва канва цієї лінії і становить сюжет того «роману про Пілата», який написав московський Майстер. Предметом зображення цієї лінії виступають описані в новозавітних євангельських текстах події сотанніх днів життя Ісуса Христа, страченого в Єрусалимі за наказом римського прокуратора Іудеї Понтія Пілата. Булгаков не відтворює описану в євангеліях картину буквально. Він змінює окремі імена (Ісус – на Єшуа), вводить в дію героїв, які в євангельських текстах не згадуються (Афраній, Ніза та інші), а головне, змінює багато з тих акцентів, якими традиційно визначаються смислові координати цієї ситуації. Втім, зовнішня канва подій залишається незмінною. В Єршалаїмі (Єрусалимі) з’являється дивовижний мандрівний проповідник, який незважаючи на пересторогу смертної кари, проповідує вчення, що його влада визнає небезпечним. Відтак, первосвященник єршалаїмського храму Каїфа віддає наказ заарештувати Єшуа, після чого храмовий суд виносить йому смертний вирок і передає цю справу на орзгляд іудейського намісника римського імператора – прокуратора Понтія Пілата. Той ухвалює смертний вирок. Єшуа страчують, а Пілат, відчуваючи докори сумління, намагається щось вдіяти, якось внутрішньо виправдатись хоча б перед самим собою. З цього моменту подієва канва євангельських текстів і роману Майстра різко розходяться. Пілат віддає наказ своєму підручному Афранію вбити Іуду із Кіріафа, що зрадив Єшуа. Той виконує наказ, але ніщо уже не може ослабити душевних мук римського прокуратора. Він мріє особисто вибачитись перед Єшуа і, зрештою, в фантастичному просторі роману Майстра йому це вдається, після чого, у фіналі усі три фабульні лінії булгаківського роману зливаються накінець в єдину подієву лінію.

Не менш складною є й композиція роману. Головний композиційний принцип побудови твору визначають як “роман у романі”. І дійсно, сюжет булгаківського роману відтворює драматичні обставини написання одним з його героїв, а саме Майстром роману про Єшуа та Пілата, власний сюжет якого складає зміст “біблійної” фабульної лінії булгаківського твору. Ускладненість композиції булгаківського твору виявляє себе й у тому, що “московська” й “біблійна” сюжетні лінії у ньому не ізольовані одна від одної, а, навпаки, тісно поєднані: біблійні розділи (їх у романі 4) періодично вкрапляються в московську розповідь, а в останньому розділі роману обидва ці просторові і часові потоки зливаються в сцені “реальної” (звісно у загальному фантастичному просторі булгаківського роману) зустрічі Майстра із придуманими ним героями. Впродовж усього сюжетного розвитку булгаківського твору періодичне і тісне переплетіння двох романів і двох розповідних ліній створює складну систему подієвих паралелей та смислових відзеркалень (Москва-Єршалаїм), долі Єшуа та Пілата і долі Майстра та інш.).

Надзвичайно складною і багатоаспектною є й проблематика булгаківського твору, яка спирається на широке коло мотивів літературного, історико-філософського та автобіографічного звучання. Серед основних літературних джерел роману в перші чергу слід виділити знамениту гетівську трагедію “Фауст”, з якої Булгаков запозичує епіграф до свого твору і з якою в булгаківському романі встановлються численні смислові паралелі на рівні ідейному а також окремих сюжетних сцен і образів. В числі інших літературних джерел можуть бути названі твори таких представників західноєвропейської і російської літератури ХІХ ст., як Гофман, Гоголь, Салтиков-Щедрін та Достоєвський, з творів яких Булгаков запозичує окремі прийоми (насамперед комічного, фантастичного, гротеску та інш.), сюжетні ходи та принципи ведення розповіді. Не менш значним літературним джерелом роману є й творчість самого Булгакова, оскільки в романі зконцентровані фактично усі головні теми, мотиви і наскрізні образи його попередніх творів (теми митця, морального вибору, взаємин особистості з владою, тема інтелігенції, мотиви милосердя, хворого сумління, дивояліади, плутанини як наслідку непорозуміння істини, образи Христа і диявола, Міста, темряви і т.д. і т.п.). До головних історико-філософських джерел роману відносяться тексти новозавітних Євангелій, з яких запозичена, хоча й у суттєво переосмисленому вигляді “біблійна” лінія булгаківського твору. Це також апокрифи і міфи, які містять в собі різні потрактування долі Іуди, Пілата та інших біблійних персонажів; це й присвячені біблійним подіям історико-філософські та літературні твори Е.Ренана (“Життя Ісуса”), А.Франса (“Прокуратор Іудеї”), А.Древса (“Міф про Христа”), Д.Штрауса (“Життя Ісуса”), Ф.Фаррара (“Життя Ісуса Христа”). Не виключений і зв’язок художнього світу булгаківського роману з філософською теорією трьох світів (Всесвіту – макрокосму, людського – мікрокосму і символічного, тобто біблійного) Г.Сковороди, втіленою в праці “Потоп змиин”. Зрештою чітко вимальовується в романі й його автобіографічна основа. За подіями роману легко прочитуються аналогії з обставинами життя та літературним оточенням самого Булгакова, а в образах Майстра і Маргарити відзеркалюються стосунки письменника з його останньою дружиною Оленою Шиловською-Булгаковою.

В узагальненому підході можна говорити про дві головні площини, в яких виявляє себе проблематика булгаківського твору. Перша – це морально-філософська, яка розкривається через головні образи роману – Майстра і Маргарити, Єшуа Га-Ноцрі і Пілата, Воланда.

З образами Майстра і Маргарити насамперед пов’язані такі важливі теми, як роль і покликання митця у суспільстві, його взаємини з владою, теми морального вибору і відповідальності за нього, тема рятівної сили кохання. Майстер змальований як справжній митець, який всупереч нав’язуваним тодішній літературі “керівним” ідеологічним настановам, прагне перш за все до об’єктивності і істинності в своєму романі про Пілата, за що піддається цькуванню та переслідуванню. В зв’язку з долею свого героя письменник, щоправда, в дещо завуальованих тонах описує тривожну, нервову атмосферу творчої несвободи, ідеологічного диктату з боку влади, атмосферу страху і репресій, до яких вдавалася влада. Все це зрештою ламає волю Майстра. Він потрапляє до психіатричної лікарні, звідки в кінці кінців стараннями Маргарити і диявольської сили його було визволено і обдаровано. Тема рятівної сили кохання насамперед зв’язана з образом Маргарити, романтичної коханки Майстра, яка заради нього жертвує усім: спокійним і матеріально забезпеченим існуванням, грошима і повагою в колі свого міщанського оточення і навіть самим життям: в фіналі роману Азазелло вмертвляє обох романтичних коханців, після чого на прохання Єшуа Га-Ноцрі, диявол Воланд переносить їх в фантастичне, невизначене в часі та просторі місце, де вони здобувають бажаний спокій. Саме спокій, а не світло, на яке вони, як підкреслено в романі, все ж таки не заслуговують. Сенс останнього поняття в романі до кінця не визначений, але, очевидно, під ним слід розуміти той символічний дар, що пов’язаний із посмертним буттям праведників, тобто людей, які на шляху до істини здолали усі випробовування, не зламавшись і не заплямувавши себе морально сумнівними вчинками (що в романі цілком можна “інкримінувати” булгаківським героям: страх і слабкодухість Майстра, які беруть на деякий час у ньому верх над коханням до Маргарити, не зовсім моральна поведінка останньої, взаємини обох героїв з дияволом).



В чомусь схожі і водночас відмінні долі описуваних Майстром героїв Єшуа і Пілата. Єшуа Га-Ноцрі, мандрівний проповідник, який приходить в Єршалаїм , де його засуджують і страчують, в цілому мало нагадує справжнього, описаного в Євангеліях Ісуса, але в головному з ним споріднений – він твердо і до кінця стоїть за істину, цілком свідомий свого морального вибору і не відступає від нього навіть тоді, коли ціною такої відмови стає його життя. З образом Га-Ноцрі пов’язана в романі й тема справедливості та відповідальності. Єшуа не чужий милосердя, але судить справедливо: за виявлену слабкодухість і Пілат, і Майстер приречені на постійні муки сумління, і хоча й отримують в фіналі роману прощення, але не святість, не звеличення. В порівнянні з євангельским Христом, образ Єшуа значно спрощений, десакралізований, йому надано історичних рис такого мандрівного філософа-проповідника, шукача істини, який, на думку Булгакова, найбільше відповідає історичній реальності тих часів. Настанова на реальність та історизм – це й в цілому головний принцип зображення, якого дотримується Булгаков в “біблійних” розділах свого роману і, зокрема, основна проблема, пов’язана з образом Пілата. Якщо Єшуа втілює ідею моральної справедливості, то у зв’язку з образом Пілата звучить тема історичної справедливості, і саме Пілат, а не Єшуа є головним героєм цих розділів. Неважко помітити, що, незважаючи на усю ганебність свого вчинку, тобто фактично зраду Єшуа, якому він симпатизує, Пілат не змальований як персонаж безумовно негативний. Розкриваючи конфлікт між Єшуа і Пілатом, Булгаков підводить свого читача до цілого комплексу надзвичайно складних моральних та психологічних питань, пов’язаних з проблемою морального вибору, чіткістю і усвідомленістю власної моральної позиції, готовністю прийняти відповідальність за зроблений вибір. Пілата часто порівнюють з традиційним для російської літератури ХІХ ст. типами “страждаючих егоїстів”, в його душі відбувається глибокий психологічний конфлікт, пов’язаний з проблемою морального вибору. Пілат в романі Майстра зовсім не могутній і безжалісний сатрап, а звичайна слабкодуха людина і, підкреслюючи цю обставину у своєму романі, Майстер, який до того ж відчуває риси певної душевної спорідненості з ним, намагається усунути ту історичну несправедливість, що, на його думку, вкралася в Євангелія і спричинилася до негативної характеристики Пілата як звіра і головного винуватця загибелі Ісуса Христа (його, на думку Майстра, згубили підступність і інтриги іудейських проповідників, які, втім, також мали своє логічне виправдання – страх втратити владу і контроль над масами, боязнь можливих репресій з боку римлян і т.д.). Усунення плутанини, історичної несправедливості, що вкралася в традиційні схеми пояснення суті причин і наслідків єрусалимської трагедії – це головний аргумент з числа тих, що визначають мотиви звернення Булгакова до євангельського сюжету. Це водночас і те головне завдання, та «надхудожня» місія, яка, як можна здогадатися, покладена на Майстра вищими силами. Відновити істину, порушену історичну несправедливість, - саме це повинен зробити Майстер -–скрупульозним співставленням і аналізом наявних, але хибно інтерпретованих фактів і свідчень, адже невипадково Булгаков робить свого Масйстра не лише письменником, але й істориком (саме історія, а не література є його основним фахом). Водночас місія Майстра і є тією прихованою пружиною, яка приводить в дію і зв’язує воєдино усі розрізнені фабульні лінії роману, мотивує не лише необхідність написання Майстром роману про Пілата, але й появу у Москві Воланда, на якого покладена функція сприяння Майстру у його місії, і низку втручань нечистої сили в життя мешканців Москви, що призводить до викриття їх численних моральних вад і асоціюється з апокаліпсисом, що супроводжує завершення місії і символічно відзеркалюється в образі чотирьох, немовби апокаліптичних вершників, які супроводжують у фіналі роману Майстра і Маргариту. В кінцевому рахунку місія Майстра спрямована на те, щоб морально реабілітувати Пілата, саме – не в тому, щоб зняти з нього провину, виправдати його, зрештою, ганебний вчинок, а в тому, щоб позбавити його тієї незаслуженої, на думку автора, репутації ката, цинічного тирана, що традиційно закріпилася за ним в євангельському вченні. Пілат, за булгаківською версією євангельських подій, виявляється звичайною слабкодухою, хворою людиною, яка, до того ж, не була вільною у прийнятті рішень. Пілат змушений ствердити смертний вирок Єшуа, ухвалений храмовим судом на чолі з первосвященником Каїфою, але головне не в цьому. Як намагається довести булгаківський Майстер, Пілат став жертвою підступної інтриги, політичної провокації, влаштованої первосвященником Каїфою.

Уважне прочитання біблійних розділів булгаківського роману підказує, що за поверхневою, зовнішньою канвою подій розгортається ще один – неявний, прихований подієвий стрижень, і саме на його вияв спрямована в першу чергу увага Майстра, який намагається якомога достовірніше реконструювати обставини арешту і страти Єшуа. Вже під час допиту Єшуа Пілат здогадується, що його арешт не був простою випадковістю. Про це, зокрема, свідчить його репліка «світильники запалив…», яку він вимовляє з неприхованим роздратуванням. Справа в тому, що арешт людини, яка висловлює політично неблагодійні, з точки зору влади, думки в давній Іудеї передбачала спеціальну процедуру, за якою той, кого повинні заарештувати, повинен був повторити свої слова у присутності свідків. Ними виступали агенти храмової поліції, які ховались у приміщенні, в той час, як інший агент (в романі – Іуда із Кіріафа) провокував свого розмовника на небезпечні висловлювання. Світильники, які при цьому запалював у кімнаті провокатор, необхідні були для того, аби агенти мали повну певність, що політично неблагонадійні слова вимовляв саме підозрюваний, а не хтось інший. Таким чином арешт Єшуа був професійно організованою підставою, на що додатково вказує також і «дивна» хвороба його супутника Левія Матфея, яка раптово звалила його з ніг саме в той момент, коли храмова поліція підготувала пастку для Єшуа. Причини, з яких Каїфа віддав наказ заарещтувати Єшуа, зрозумілі. Його промови потенційно могли посилити серед мешканців Єршалаїма настроїв незадоволення римською окупаційною владою і спричинити заворушення серед міської бідноти, що дуже непокоїло Каїфу, оскільки в цьому випадку римляни вдалися б до жорстоких репресій, як це вони вже й робили і, зокрема, за часів прокураторства Пілата. В ті часи до Єршалаїма приходило багато мандрівних філософів, проповідників істини, і храмова поліція часто розправлялася з ними, не запобігаючи до втручання римлян. Але цього разу Каїфа робить усе згідно юридичним вимогам: смертний вирок, винесений храмовим судом передається на хувалу Пілату. Логіка Каїфи, як можна здогадатися, була такою. Римська влада і, зокрема, її таємна поліція переслідувала прийшлих проповідників навіть ще більш жорстоко, ніж уідейська, але Єшуа підісланий римлянами з прокаційною метою спричинити заворушення, які б дали привід римлянам розправитися з іудейською владою (на це Каїфа недвозначно натякає у розмові з Пілатом). Власноруч Каїфа не розправляється з Єшуа з тієї причини, що хоче помститися Пілатові, якого люто ненавидить, а саме – зробити так, щоб Пілат знищив Єшуа (якого, як гадає Каїфа, він і підіслав) власними руками. Аби Пілат також зрозумів, що це помста, Каїфа розробляє підступний план. Він спочатку дає Пілатові можливість допитати Єшуа і лише після того, як прокуратор не знайшов у словах допитуваного нічого злочинного і, більш того, настільки проникся до нього симпатією, що вже був готовий відпустити його, Каїфа передав такі докази провини Єшуа, які Пілат просто не міг ігнорувати. Єшуа, в числі іншого, інкримінували зневагу до імператорської величності, а за римськими законами це каралось смертю і ніхто, навіть всесильний римський прокуратор у цьому випадку нічого не міг вдіяти, інакше ризикував би розділити долю засудженого. Остання спроба Пілата врятувати Єшуа від страти також провалилась. За законом на честь свята пасхи натовп, який збирався на площі, міг помилувати одного із засуджених на смерть арештантів, але, очевидно, Каїфа і це продумав, висунувши власного кандидата на помилування – Вар-раввана. «Невипадковість» його кандидатури Пілат розуміє, на що натякає потім у розмові з Афранієм, іронічно зауважуючи, що після смерті Єшуа йому стало незручно чинити опір владі.

Щобхоч якось виправдатись у власних очах Пілат наказує начальнику таємної римської поліції Афранію зарізати провокатора Іуду. Робить він це у формі натяку, а не прямого спонукання, оскільки нікому не довіряє до кінця у цьому ненавидимому ним місті. Але, зрештою, незважаючи на усі спроби Пілата хоч якимось чином виправити скоєне, заспокоїти хворе сумління, йому це не вдається. Навіть після фізичної смерті він приречений на моральні страждання, від яких його може позбавити лише той, хто їх спричинив, тобто Єшуа. Саме від нього в фіналі булгаківського роману Пілат отримує прощення, після чого його моральні страждання нарешті припиняються.

Найбільш глибинний філософський шар проблематики роману пов’язаний з образом Воланда. У Булгакова це нетрадиційний диявол. І хоча він багато у чому споріднений з Мефістофелем Гете, але в кінцевому рахунку його образ у Булгакова більш складний і неоднозначний. Його місія більш приваблива і в якійсь мірі благородніша: як і належить, диявол ініціює в людях вияв темних сторін їхньої душі, але при цьому дії самого диявола виявляються внутрішньо ініційованими не його бажанням ствердити свою зверхність над людиною або звеличити себе в очах Бога, а ідеєю вищої моральної справедливості, волю якої він, хоче того чи ні, виконує. В образі Воланда відбилася складна проблема внутрішнього співвідношення і взаємопроникнення добра і зла, підкреслена епіграфом роману.

Друга головна площина вияву проблематики булгаківського роману – це сатирично-викривальна. Частково вона пов’язана з образами Воланда та його підручних, що безжалісно викривають моральні вади, побутові та соціальні викривлення тогочасного радянського суспільства, але в ще більшій мірі викривальна тема звучить у зв’язку з численнними сатиричними (в більшій чи меншій мірі) образами роману (Берліоз, Бездомний, Лиходєєв, Варенуха, Поплавський, Бенгальський, Семплеяров, Прохір Петрович та інші). Головними об’єктами сатиричної критики при цьому виступають літературний непрофесіоналізм, бездарність письменників-графоманів, які прагнуть догодити режиму, властолюбство, скупість, пристосовництво, невігластво, хабарництво, чванство, бюрократизм і т.д. і т.п.). Сатиричні сцени роману характеризує підкреслено виявлена (у коротеньких зауваженнях і коментарях оповідача) іронічна позиція автора, атмосфера нестримуваного комізму і гротеску, тобто такого фантастичного перебільшення і загострення рис зображуваного, яке допомагає якомога більш повно і чітко виявити його найсуттєвіші риси. Поетику роману характеризують також окремі риси модерністської літератури: це вже зазначені принципи його композиційної побудови, складні співвідношення у романі часових та просторових величин, екзистенціалістські мотиви суперечливості людського буття, гротескно-фантастична атмосфера зображення, багато в чому споріднена з принципами так званої літератури абсурду.

Булгаков працював над романом «Майстер і Маргарита» до останніх днів свого життя без щонайменшої надії на те, що його твір буде опублікований. Письменник помер 10 березня 1940 року. «Вмираючи, він говорив, - пригадувала Олена Сергіївна Булгакова. – Може це й правильно… Щоб я ще міг написати після «Майстра»?..»

На щастя, роман не загинув, немовби підтверджуючи пророчий характер слів Воланда стосовно того, що «рукописи не горять». Збережений дружмною Булгакова Оленою Сергіївною, він вперше був опублікований лише в 1966 році і з цього часу впевнено увійшов до числа кращих прозових творів російської літератури ХХ ст. «Роман Майстер і Маргарита», - пише Б.Соколов, - залишиться в історії російської і світової літератури не лише як свідоцтво величної людської гідності Булгакова-письменника, не лише як гімн людині високоморальній – Єшуа Га-Ноцрі і людині творчій – майстру, не лише як історія неземного високого кохання Маргарити, але й як пам’ятник Москві, яка тепер стала невіддільна від цього великого твору».

Невдовзі після смерті Булгакова Анна Ахматова присвятила його пам’яті такі слова:

Вот это я тебе, взамен могильных роз,

Взамен кадильного куренья;

Ты так сурово жил и до конца донес

Великолепное презренье.

Ты пил вино, ты как никто шутил

И в душных стенах задыхался,

И гостью страшную ты сам к себе впустил,

И с ней наедине остался.

И нет тебе, и все вокруг молчит

О скорбной и высокой жизни,

Лишь голос мой, как флейта прозвучит

И на твоей безмолвной тризне.

О, кто поверить смел, что полоумной мне,

Мне, плакальщице дней погибших,

Мне, тлеющей на медленном огне,

Все потерявшей, всех забывшей, -

Придется поминать того, кто, полный сил,

И светлых замыслов, и воли,

Как будто бы вчера со мною говорил,

Скрывая дрожь предсмертной боли.
Запитання і завдання.


  • Охарактеризуйте ранню прозу М.Булгакова, визначте її провідні мотиви, їх зв’язок з обставинами життя Булгакова.

  • Як Булгаков ставиться до соціально-історичних перетворень, які відбуваються у його країні? Підтвердіть свої висновки прикладами з булгаківських творів.

  • Проаналізуйте ідейну спрямованість та художні особливості роману “Біла гвардія”.

  • Зазначте характер критичної спрямованості сатиричних повістей Булгакова 20-х років.

  • Як би визначили полемічну спрямованість повісті Булгакова “Рокові яйця”? В чому прихований сенс цього твору?

  • Проти яких постулатів соціалістичної ідеології спрямована повість Булгакова “Собаче серце”? Доведіть це прикладами з повісті.

  • Окресліть проблематику драматургії Булгакова.

  • Охарактеризуйте творчу історію та сюжетно-композиційну побудову роману Булгакова “Майстер і Маргарита”.

  • Визначте характер проблематики та літературні джерела роману “Майстер і Маргарита”, особливості його художньої організації, що співвідносять твір з літературою модернізму.

  • Проаналізуйте головні образи роману “Майстер і Маргарита”, аргументуйте їх зв’язок з тими морально-філософськими та соціально-критичними проблемами, що їх ставить у своєму творі Булгаков.




  • Рекомендована література: Белозерская-Булгакова Л.Е. Воспоминания. – М.,1990; Булгаков М.А. Письма. Жизнеописание в документах. - М., 1989;Воспоминания о Михаиле Булгакове. – М.,1988; Виленский Ю. Доктор Булгаков. – К.,1991; Галинская И. Загадки известных книг. – М.,1986; Гудкова В. Время и театр Михаила Булгакова. – М.,1988; Дневник Елены Булгаковой. – М.,1990; М.А. Булгаков-драматург и художественная культура его времени. – М.,1988; Николенко О.Н. От утопии к антиутопии. О творчестве А.Платонова и М.Булгакова. - Полтава, 1994; Смелянский А. Михаил Булгаков в Художественном театре. – М.,1989; Соколов Б.В. Булгаковская энциклопедия. - М., 1998; Чудакова М. Жизнеописание Михаила Булгакова. – М.,1988; Яновская Л. Творческий путь Михаила Булгакова. – М.,1983.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка