М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка20/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28

Запитання і завдання.

  • Схарактеризуйте життєвий і творчий шлях Бертольта Брехта.

  • У чому полягають основні принципи “епічного театру”. Чим, за Брехтом, “епічна” драма відрізняється від “ арістотелівської”?

  • У чому сенс “ефекту очуження”? Які форми він має у драмах Брехта?

  • Чим драма-парабола відрізняється від драми-притчі?

  • Охаракеризуйте жанр п’єси-обробки в драматургії Брехта.

  • Як антифашистські погляди Брехта втілились в його драматичних творах?

  • У чому полягає своєрідність тлумачення образу Галілея в драмі “Життя Галілея”?

  • Чому драму “Матиінка Кураж та її діти” можна назвати драмою-пересторогою? У чому полягає її антивоєнний пафос?

  • Дайте характеристику матінці Кураж. Чи навчили її чомусь катастрофи, які вона зазнала на війні?

  • Як в образах дітей Анни Фірлінг втілено трагічні долі людських чеснот в умовах війни?

  • Чому Катрін можна вважати антиподом її матері?

  • Які риси епічного театру дістали втілення у пєсі “Матінка Кураж та її діти”?




  • Рекомендована література. Брехт Б. Про мистецтво театру. Збірка. Упорядкування, вступ. стаття, приміт. і перекл. О.С.Чиркова. – К., 1977; Клюев В.Г. Театрально-эстетические взгляды Брехта. Опыт эстетики Брехта. – М., 1966; Копелев Л.З. Брехт. – М.,1966; Райх Б. Брехт. Очерк творчества. – М., 1960; Фрадкин И.М. Бертольт Брехт: Путь и метод. – М.,1965; Чирков О.С. Бертольд Брехт: Життя і творчість. – К., 1981; Шумахер Э Жизнь Брехта. - М.,1988.


5. Друга світова війна у дзеркалі літератури
Альбер Камю

(1913-1960)
Життя Альбера Камю трагічно обірвалось понад сорок років тому, але й по сьогодншній день він залишається в пам’яті нащадків як людина, з ім’ям якої асоціюються найвищі досягнення французько художньої та філософської думки ХХ ст.

Камю народився у колишній французькій колонії Алжирі, в невеличкому провінційному містечку Мондові 7 листопада 1913 року, в родині сільськогосподарських робітників. Свого батька Люсьєна Камю він не знав, оскільки відразу після народження сина той був мобілізований на фронт, де на самому початку війни під час битви на Марні отримав важке поранення, від якого невдовзі помер у шпиталі. Після його смерті мати майбутнього письменника Катрін Сантес, залишившись практично без засобів до існування (якщо не рахувати невеличкої пенсії, отримуваної за бвитого чоловіка), з двома синами, яких потрібно було ставити на ноги, переїжджає до міста під назвою Алжир(столиці однойменного департаменту), де прагне знайти хоч якусь роботу, що дозволила б прогодувати сім’ю. Вона працює прибиральницею у сім’ях багатіїв, хоча її заробітку ледве вистачає на те, аби сім’я могла зводити кінці з кінцями. Родина проживає у одному з найбідніших кварталів Алжира – Белькурі, і там, з 1918 по 1924 роки Камю вчиться у початковій школі, яку закінчує з відзнакою. На цьому, початковому етапі його освіта могла б і закінчитись, якби не щасливий випадок: один з його шкільних вчителів, помітивши здібності хлопчика, спромігся вибити для нього стипендію у престижному Алжирському ліцеї. Тут Камю вперше захопився літературою і увійшов до складного світу філософських думок тогочасних “володарів дум”, серед яких особливо виділявся рішучий і вольовий погляд на світ, представлений філософією Ніцше. Втім, у цей час Камю ще мало чим відрізняється від інших підлітків і цілком поділяє коло традиційних юнаьких захоплень, серед яких на першому місці були сонце, море і футбол. Тоді ж, під час одного з футбольних матчів Камю серйозно застудив горло. Хвороба прийняла хронічний характер і, зрештою, через деякий час лікарі поставили невтішний діагноз: туберкульоз. Майже рік Камю змушений буде провести у клініці для бідних, але остаточно хвороба так і не відступить і час від часу даватиметься взнаки, супроводжуючи Камю до останніх його днів.

З 1932 року, після успішного закінчення ліцею Камю – студент філософсько-історичного факультету Алжирського університету. Тут відбувається його справжнє, вже доросле знайомство із світом художньої літератури (Достоєвський, Пруст, Жид та інш.) і найбільш пошанованими серед його сучасників представниками тодішньої філософської думки (Ніцше, К’єркегор, Шестов, Ясперс та інш.). Про напружене духовне життя Камю в цей період свідчать його перші щоденникові нотатки. Виявляє він і неабияку громадську активність. 1934 року Камю вступає в комуністичну партію, з якої його виключили через три роки як «троцкістського провокатора» (він мав необережність поспівчувати лівим арабським націоналістам). У 1935 році Камю організує пересувний Театр праці, де пробує свої сили як драматург (п'єса «Бунт в Астурії» — плід колективної творчості учасників театру), режисер (ставить «Роки зневаги» їй романом Мальро), актор (грає Івана Карамазова в інсценізації роману Достоєвського) і навіть суфлер. Він входить у комітет сприяння Міжнародному руху на захист культури від фашизму, очолює алжирський Народний будинок культури, активно працює в лівих газетах і журналах. Виходять його перші книги — збірки лірично-публіцистичних есе «Зворотня і лицева сторона» (1937) і «Шлюби» (1938).

З початком Другої світової війни Камю має намір піти волонтером на фронт, але військово-медична комісія двічі відхиляє його героїчні спроби – через сухоти, які набули у Камю хронічної форми.

Камю продовжує свою журналістську діяльність, але чим далі, тим важче йому це вдається, оскільки його безкомпромісні статті, к яких він безжалісно викриває зловживання влади і її байдужість до проблем мусульманського населення, породжують зворотню реакцію: письменникові починають чинити різноманітні перепони і намагаються вижити його із країни. Скориставшись початком війни і запровадженням воєноої цензури, влада спочатку не пропускає додруку статті Камю, а потім і взагалі закриває газету, у якій він працював. Навесні 1940 року Камю переїжджає до Парижу. Скориставшись знайомствами, він отримує тут посаду технічного секретаря в газеті «Парі-Суар», з початком окупації Франції фашистами кілька разів переїжджає з газетою з одного міста до іншого і, зрештою, після того, як німці забороняють усі опозиційні встановленому ними порядку видання, встає перед вибором: співпрацювати з профашистською пресою, а бо ж залишити країну. Камю обирає останнє, але в Алжирі, до якого він повертається, йому також не знаходиться місця. В газеті йому відмовляють і на деякий час Камю влаштовується вчителем єврейських дітей, яким було відмовлено владою у офіційній освіті.

В 1942 році Камю повертається до окупованої Франції, де вступає у підпільну організацію «Комба», основна функція якої полягала у тому, щоб забезпечити видавничі потреби французького руху Опору. Мотиви, які підштовхнули Камю приєднатись до руху Опору, він сам пояснював так: «Просто в той час я більше ніде себе не мислив, от і все». Камю збирає для партизанів розвідувальну інформацію, працює у нелегальній пресі, де з'явилися його «Листи німецькому другові» (1943-1944) — гуманістичне осудження спроби виправдання фашистської ідеології.

В газеті «Комба» Камю ще деякий час працює і після закінчення війни, а його публікації користувалися незмінним успіхом серед читачів. З кінця 40-х років Камю майже відходить від журналістики, натомість більш активно займається художньою творчістю, пише філософські праці, працює з театрами, в яких ставить як власні, так і п’єси зарубіжних письменників, зокрема, інсценізує «Реквієм за монахинею» Фолкнера і «Бісів» Достоєвського.

4 січня 1960 року автомобіль, у якому Камю повертався із різдвяних канікул до Парижу, врізався в дерево. Приятель Камю, видавець Мішель Галлімар, який сидів за кермом автомобіля, був важко травмований, сам письменник загинув на місці. Фатальний збіг: Камю збирався повертатися до Парижу потягом і лише після вмовлянь Мішеля пристав на його пропозицію їхати автомобілем.



Світоглядні позиції Камю починають формуватися вже у роки його навчання і далі, впродовж життя письменника вони постійно еволюціонували і кілька разів суттєво змінювались. Початкові риси світогляду письменника визначало його захоплення природою і мальовничими пейзажами Алжира, цієї країни сонця, моря і чистого повітря. Камю намагався обгрунтувати єдність людини і природи, яка, на його думку, служить запорукою душевної гармонії і допомагає людині краще усвідомлювати себе і своє місце в світі. Але вже з початку 30-х років Камю захоплюється екзистенціалізмом, який призводить до рішучого зламу в його світоглядних настановах.

Екзистенціалізм Камю першопочатково призводить його до бачення світу як вселенського абсурду, царства без Бога, що не має мети і жодною мірою не визначає сенс людського існування, а цей останній і полягає, власне, у тому, що людині крок за кроком її життя, чим далі, тим більше і глибше відкривається абсурдна правда світу, в якому вона не може знайти себе і відчуває себе вільною і щасливою лише на порозі смерті, що кладе край безглуздості її існування. В роки Другої світової війни екзистенціалізм Камю набуває дещо іншого, більш м’якого і гуманістичного забарвлення, а саме – Камю починає вважати, що з безглуздістю дійсності можна і потрібно боротися, що людина може знайти сенс існування, принаймні, в існуванні для блага інших, поменшення їх страждань, ствердження моральних ідеалів милосердя і справедливості. В 50-ті роки Камю знову переживає скепсис щодо можливості знаходження стійких духовних опор і орієнтирів, які б задовільною мірою виправдовували сенс безглуздості людського буття.



Світоглядні позиції, які Камю зайняв після закінчення війни, на деякий час зблизили його з лівою ідеологією. Камю закликає “примирити свободу і справедливість”, а газета, в якій він працює, виходить під гаслом: “Від Опору до Революції!”. Проте, досить швидко він розчаровується у революційній ейфорії, що охопила тодішні кола французької інтелігенції, і приходить до твердого переконання, що свобода і революція – речі несумісні: “Всі сучасні революції призвели лише до зміцнення Держави. 1789 рік привів за собою Наполеона, 1848 рік – Наполеона ІІІ, 1917 – Сталіна, заворушення 20-х років у Італії – Муссоліні, Веймарська республіка – Гітлера”. За образним висловом Камю, революція щоразу призводить до того, що “Прометей перероджується в Цезаря”, тобто ідеї свободи, внаслідок зловживання владою, обертаються тоталітаризмом і насиллям. Універсальних рецептів звільнення людини не існує, вважає Камю, але, принаймні, шлях до цього ідеалу проходить не через соціальну революцію, а через сферу людського духу, який постійно усвідомлює і морально удосконалює себе у своєму ставленні до світу і до людей, що його оточують.

Творчий спадок Камю достатньо численний і вбирає до себе не тільки художню, але й зразки публіцистичної й філософської творчості. І еволюція саме цієї останньої головним чином і визначила характер та ідейну спрямованість, проблематику і філософську насиченість художніх та публіцистичних образів письменника. У відповідності до еволюції філософських поглядів Камю, його художню творчість прийнято ділити на три етапи (назви і характер перших двох визначив сам письменник). Перший, визначений як “цикл абсурду”, охоплює довоєнний і воєнний періоди творчості і вбирає до себе такі твори, як повість “Сторонній”(1942), філософське есе “Міф про Сізіфа”(1942), драми “Калігула” і “Непорозуміння”(1944), в яких розкривається теза абсурдності людського буття. Другий період (кінець 40- початок 50-х рр.) визначений Камю як “цикл бунту”, сюди входять роман “Чума”(1947), драми “Стан облоги”(1948) і “Праведні”(1949) а також філософське есе “Бунтівна людина”(1951), в яких митець намагається обгрунтувати необхідність боротьби з абсурдністю буття. Третій період, що охоплює 50-ті роки і ознаменований філософським скепсисом Камю, називають “циклом вигнання”: повість “Падіння”(1956), книга оповідань “Вигнання і царство”(1957), три книги публіцистики “Актуальне”(1950-1958) і хронологічно співвіднесений з цим періодом незавершений роман “Перша людина”.

  • Калігула (1939-1944). Першим твором А.Камю, де використовується набір екзистенціалістських інструментів, є п'єса «Калігула» — «трагедія інтелекту», «трагедія прозріння», «трагедія верховного самогубства». Кривавий античний тиран перетворився у Камю на справжнього «трагічного героя», сама античність вписана в «трагічний клімат» XX ст., а історія Калігули перетлумачується на екзистенціалістський лад. У січні 1939 p., Камю завершує першу редакцію п'єси. У березні того ж року він надсилає рукопис «Калігули» у Францію директорові журналу «Ля нувель ревю франсез». Той був зворушений твором, однак почалися воєнні події, які зашкодили виходу трагедії в світ. Другу редакцію п'єси Камю зробив у 1944 p., включивши до неї думки, підказані йому досвідом війни й участю у русі Опору, і переробивши фінал. А 1945 року «Калігулу» було вперше поставлено (театр Еберто у Парижі). Головну роль виконував Жерар Філіп, акторський талант якого вперше розкрився по справжньому саме у «Калігулі». У 1947 p. Камю створює третю редакцію п'єси, а останні зміни, що носили суто сценічний характер, автор вносить у 1958 p.

Історію жорстокого, вульгарного, напівбожевільного римського тирана Камю знайшов у відомій книзі історика Светонія «Життя дванадцяти цезарів» (бл.120 р.н.е.). Однак описаний Светонієм Калігула сприймався Камю передусім як символ абсурду, що увірвався в життя і перетворив Рим за три роки свого правління на місто смутку і сліз.

У передмові до американського видання своїх п'єс (1958) Камю зазначав: «Калігула» — це історія верховного самогубства. Історія вищою мірою трагічна й людяна. Вірний самому собі, але несправедливий щодо ближніх, Калігула погоджується померти, збагнувши, що ніхто не здатен врятуватися поодинці і що не можна бути вільним супроти інших людей». Камю переконливо довів у своїй трагедії, що свобода, спрямована проти людей, веде до руйнування і до саморуйнування. «Якщо правда Калігули — в його бунті, то його помилка — у запереченні людей, — зауважує драматург. — Не можна все зруйнувати, не зруйнувавши самого себе».

Коли Камю наприкінці 30-х років створював «Калігулу», він не давав історичного ключа до своєї п'єси. Але дуже скоро драматург став свідком того, як калігули зі свастикою підкорюють світ. Коли драма була поставлена у звільненій Франції у 1945 році, глядач упізнавав у Калігулі Гітлера, а Хереа сприймався критиками як прототип учасника Опору, і подібна паралель є актуальною не лише для 1945 року. Адже надзвичайно «театральним» був фашизм, — про це першим почав писати Бертольт Брехт, — а також і сам Гітлер. А хіба не нагадують заключну репліку «Я ще живий» (це, до речі, справжні останні слова історичного Калігули), що її промовляє головний герой Камю, слова фюрера, висловлені ним незадовго до смерті: «Якщо німці і втратять мене, все од­но принесені жертви виявляться недаремними. Коли-небудь і де-небудь сім'я зійде... Я безсмертний, допоки існує світ...» Знаменно, що у 1947 році Камю написав інший фінал. Зацькований Калігула, боючись розплати, кінчає самогубством. Такий кінець, безперечно, був підказаний фіналом Гітлера.

Жан-Поль Сартр назвав французьких драматургів, що виступили у роки другої світової війни із філософськими п'єсами, «ковалями міфів». Сам Камю цінував здатність драми «вписувати міф у шар реальності», і цього він, безумовно, досяг у «Калігулі» — одному з найблнскучіших міфів французького театру XX ст. Хереа говорить про свого антагоніста-імператора: «Він усіх змушує думати. Небезпека — ось що змушує думати». На зміну «живому» Калігулі можуть прийти (і постійно приходять!) інші. Ця небезпека народження нових калігул і виникнення нових диктатур і на початку третього тисячоліття не дає розслабитись людству і змушує його думати.



  • Сторонній (1942). Головний герой повісті дрібний службовець Мерсо, “романтик-екзистенціаліст”. Він не бажає бути схожим на інших людей, не бажає підкорюватись життю “за модними каталогами”. Сам автор зазначав, що сюжетом твору є “недовіра до формальної моральності”. Мерсо розірвав внутрішні зв’язки з суспільством, він живе з усвідомленням абсурдності буття, що і робить його “стороннім”, байдужим, чужим цінностям і нормам суспільства. Мерсо належить іншому світу – світу природи. Він відчуває красу природного світу, а себе бачить часткою космічного пейзажу. Люди ж не розуміють його, Мерсо протиставлений усім “іншим”. Серед них – його мати та її “женишок”, його коханка Марі та сутенер Раймон, слідчий і священик, адвокати, судді та журналісти.

Повість Камю починається зі слів головного героя, що є і розповідачем: “Сьогодні померла мати”. Проте смерть не зворушує його, адже, на його думку, світ – абсурдний, в ньому немає ані Бога, ані сенсу. “Яке мені діло до смерті інших, до любові матері? Яке мені діло до Бога, до життя, що ми самі собі влаштовуємо, до долі, яку ми вибираємо, коли мені уготовано одну-єдину долю...” Ця доля – смерть, яка неминуче очікує кожну людину. Мерсо вірить лише в одну істину – істину смерті.

Майже безсвідомо Мерсо вбиває людину – араба, ворога “сутенера”, котрого герой називає “другом”. Він вистрілив у нього, просто підкоряючись рефлексові: араб вийняв ножа, на якому заблищало сонце, що й було, на думку Мерсо, причиною вбивства (“у всьому винне сонце”). Його судять, але по суті не за скоєний злочин, а за те, що він порушив загальноприйняті правили гри, за те, що він є нехтує умовними формами стосунків у суспільстві, за те, що він є “стороннім”. Камю ставить свого героя перед екзистенціальним вибором. Мерсо обирає свободу знати, що світ є абсурдним. Він відмовляється піти на компроміс, який йому пропонують судді, і приймає смерть. “Повість “Сторонній”, - як пише В.Триков, - мала шалений успіх і надовго увійшла до списку найбільш шанованих творів французької літератури ХХ ст. Повість отримала високу оцінку критики. Показовим у цьому відношенні є дещо перебільшений схвальний відгук про твір французького критика Г.Пікона: “Якби через кілька століть залишилась тільки б ця коротка повість як свідоцтво про сучасну людину, то її було б цілком достатньо, як достатньо прочитати “Рене” Шатобріана, аби познайомитись із людиною епохи романтизму”.



  • Міф про Сізіфа (1942). Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”. Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він поширює на характеристику буття людини у цілому. Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття “сенс буття”. Поняття еволюції, цивілізації, долі, божественного задуму виявляються фікцією, за якою немає нічого, - лише людина, яка тільки і може, що усвідомити власну безпорадність, нікчемність і безглуздість свого існування. Як пояснює О.Яковлев, “французький мислитель намагається проаналізувати свідомість людини, яка позбавилась релігії, віри в бога, а саме такою є доля сучасної людини, з точки зору Камю. Ця свідомість перебуває на тій межі, коли віри у людини вже немає, а нової точки опори ще немає. Людині, що перебуває у такому стані, дуже важко змиритися з думкою про безглуздість пошуків зовнішнього опретя, з тим, що вона повинна розраховувати лише на себе. Цю “розірвану” свідомість – усвідомлення абсурду – Камю й виклав у “Міфі про Сізіфа”. Якщо бога не існує, то чи варте життя того, аби його проживати? – формулює мислитель своє головне питання”.

Філософський песимізм, виявлений у цій праці, великою мірою був обумовлений тим історичним контекстом, у якому вона писалася. Франція була окупована. Сили її захисників були зламані, а німецькі війська продовжували тріумфально просуватися Європою, практично не зустрічаючи на свому шляху опору. Легкість, з якою столітні культурні та матеріальні надбання європейської цивілізації падали до ніг і паплюжились новітнім нацистським дикунством, навіювало закономірні думки про хиткість і оманливість тих життєвих засад, на яких вони були зведені і які ще вчора здавалися непорушними. Реальність видавалася повним абсурдом і це породжувало небезпечну ілюзію вседозволеності. Саме на цю ілюзію, як на найбільш слабку ланку в філософських аргументах “Сізіфа” майже відразу вкаже й сам Камю. “Почуття абсурда, коли його намагаються переворити на керівництво до дії, робить вбивство щонайменше байдужим, а, отже, припустимим. Якщо немає у що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і неможна стверджувати цінність чого б то не було, тоді усе дозволено і усе припустиме. Можна розтоплювати печі крематоріїв, а можна й займатися лікуванням хворих. Злодійство чи доброчесність – усе абсолютна випадковість і примха”.

В цей час у Франції вже починає набирати сили рух Опору, до якого приєднується й Камю і який стає для нього символом хоча б часткової – в конкретно-історичній (але не метафізичній) площині – виправданості сенсу людського буття. Цю думку Камю висловлює в своїх “Листах німецькому другові”, які писалися безпосередньо услід за “Міфом про Сізіфа”: “Я продовжую вважати, що у цьому світі не існує вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в еьому усе ж має сенс, і це людина, оскільки лише вона одна шукає цього сенсу. В цьому світі є принаймні одна правда – правда людини… Її і потрібно врятувати… А це означає не каліичти її, це означає прагнути до справедливості, яка зрозуміла лише їй одній”.



  • Непорозуміння (1942-1943). Творчим поштовхом до створення цієї п’єси, за свідченням Камю, став клаптик старої газети, яка випадково потрапила йому на очі і в якій повідомлялося про страшний і безглуздий кримінальний злочин, що стався в передвоєнні роки у Чехії. Колишній емігрант, який виїхав із Чехії на заробітки, через 25 років разом з дружиною і маленьким сином повернувся до країни. Його мати і сестра утримували в селі невеличкий готель. Вирішивши пожартувати, він спочатку прийшов до них сам, без сім’ї, і після того, як вони його не впізнали, зняв у їхньому готелі кімнату. Він похвалився, що у нього є гроші, і вночі мати і сестра вбили його. Вранці до готелю прийшла дружина і, ще не знаючи нічого про вбивство, розповіла, ким був убитий. Мати повісилась, а сестра вбитого втопилась в криниці. Камю кладе у фабульну основу своєї драми цей випадок, одночасно наголошуючи і загострюючи еле6менти абсурдності у змальовуваній ним картині взаємостосунків родини, члени якої так фатально непорозумілися. У фіналі кривавої розв’язки цієї драми сестра вбитого, перш ніж покінчити з собою, з гірким прозрінням розвіює ілюзорні уявлення своєї невістки про те, що “кохання даремне, а усе, що трапилось – випадковість”. Марта заперечує цілком у дусі Камю: “Ні, якраз зараз і виявив себе справжній порядок речей… Зрозумійте, що ні для нього (вбитого), ні для нас, ні в житті, ані в смерті немає ні батьківщини, ні заспокоєння (З презирливим сміхом). Тому що не можна назвати батьківщиною, чи не так, цю тверду землю, до якої не проникає світло і до якої сходять годувати сліпих хробаків”.

  • Стан облоги (1948). Драма представляє з себе алегоричну притчу про Чуму, що оволодіває містом і разом із Смертю встановлює новий тоталітарний режим. Творчою основою для створення цієї драми послужив “Щоденник чумного року” Даніеля Дефо, який Камю перечитував, працюючи над власним романом з майже однойменною назвою (“Чума”). Обидва твори Камю мають і спільну ідейну тенденцію з тією лише різницею, що в драмі вона більш чітко опредмечена. “В “Стані облоги”, - пише Самарій Великовський, - чума знаходить своє обличчя. І справа тут не лише у тому, що тепер вона матеріалізована – це невеличкий на зріст кремезний чоловічок в чорній уніформі, який прийшов одного разу втасновити свою владу до іспанського містечка Кадікс у супроводі секретарши-смерті, також одягнутої в чорне вбрання з білим комірцем і манжетами. Сама географія тут промовиста. Нікому не спадало на гадку ламати голову над питанням, нащо і чому події “Чуми” розгортаються у алжирському Орані – зрештою не так вже й важливо, і те, що письменник був вихідцем з тих країв, знав їх з дитинства, достатньо усе поянсювало. Навпаки, вибір іспанського міста для “Стану облоги” відразу ж говорив про свою невипадковість…” Ідейна тенденція п’єси спрямовувалась насамперед проти фашизму, який випробував свої сили на Іспанії, а потім вже й на усій Європі. А в більш узагальненому значенні п’єса спрямовувалась проти тоталітаризму в цілому, як ідеології насильства і людиноненависництва.

  • Праведні (1949). Дія твору відбувається в 1905 році в Росії. В п’єсі зображені російські революціонери-терористи, які намагаються сколихнути країну вбивством одного з російських князів. Вбити князя жоручено одному з підпільників – Каляєву, якого друзі називають Поетом. Це молодий, сповнений романтичних ілюзій юнак. При першій нагоді він не наважується вбити князя: в одній кареті з ним були діти. Друга спроба вдалась, але сам Каляєв був схоплений і засуджений до страти. В центрі проблематики драми – заперечення насильства, яке прикривається благородною метою звільнення людства. Висновок, до якого приходить Каляєв і його автор, полягає у тому. Що поняття революція і свобода несумісні. Будь-яка революція обертається не декларвоаним нею царством братерства і щастя, а новою тиранією і ще більшим рабством.

  • Бунтівна людина (1951). Філософська праця “Бунтівна людина” – це історія ідеї метафізичного і політичного бунту людини. Ця книга, де засуджується утопія Маркса, що обернулася на політичний цинізм Леніна і терор Сталіна, посварила Камю із Сартром і лівою інтелігенцією (Камю звинувачував Сартра в «ультрабільшовизмі» і відкидав його вибір «брудних рук» — згоду заплямувати себе кров'ю в ім'я майбутнього щастя людства). В порівнянні з «Міфом про Сізіфа» в «Бунтівній людині» Камю дає нове трактування бунту (співголосне з ідеями його «Чуми»): бунт тепер не просто відмова примиритися з абсурдністю дійсності, не лише тотальне заперечення усього сущого і нігілістичне виправдання вседозволеності, а насамперед, пошук спільних, солідарних засад, на грунті яких життя людини й усього людства отримує і виправдовує у власних очах сенс свого існування.

  • Падіння (1956). Повість побудована у формі сповіді колись знаменитого паризького адвоката, а нині мешканця амстердамського дна. Він вважав себе благородною і мужньою людиною, пишався власними «добрими справами» по безкоштовному адвокатському захисту прав вдів і сиріт, уявляв себе мало не взірцем чесності й моральності, але в критичній ситуації повів себе не гідно. Одного разу вночі, проходячи через міст, він почув крики про допомогу утопаючої жінки і – нічого не зробив. Тепер він морально страждає, його гризе хворе сумління, але свою низькість він одночасно намагається виправдати загальною аморальністю, яка, на його думку, панує у суспільстві.

  • Вигнання і царство (1957). Збірка оповідань, в якій знову звучать мотиви скепсису щодо спроможності цивілізації виправдати сенс людського існування, мотиви самотності і відчуженості людини у суспільстві, захоплення «Ніжною байдужістю природи» до людського буття.

  • Перша людина. Чорновий рукопис цього роману був знайдений у дорожній сумці Камю на місці його загибелі. Роман був присвячений Алжиру і людям, що, кинувши свої французькі будинки й землі, оселилися там у пошуках кращої долі. Лише у 1994 p. дочка письменника Катрін Камю видала «Першу людину» після тривалої роботи над текстом рукопису. Через 34 роки після загибелі Камю знов повер­нувся до читачів. Успіх роману був неймовірним. «Я не очікувала, — зізналася Катрін, — що нова зустріч з Камю буде таким щастям!»

В 1957 році Камю отримав Нобелівську премію “за сукупність творів, що висвітлюють проблеми, поставлені сучасністю перед свідомістю людини”.

  • Чума(1947). Самим визначним з художніх творів, написаних Камю, вважається його роман “Чума”. Роман писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році.

Фабульну основу роману складає розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна переконаних у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача (на перших сторінках роману він не розкриває своє ім’я, але далі ми дізнаємось, що це один з головних героїв роману – лікар Ріє) і достатньо скрупульозно і послідовно фіксує усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страшному лихові мешканці містечка.

Композиція роману також підпорядкована визначеній у ньому хронікальній формі викладу. Усі події, викладені ві романі, розгортаються протягом одного року. П’ять частин, з яких складається роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксують усі етапи наростання, загострення і спаду умної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявляє свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охоплюють друга і третя частини роману, - це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени – в четвертій частині роману показано, як поступово епідемія стабілізується, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількість своїх щоденних жертв. Нарешті, в п’ятій частині – на кінець грудня – епідемія поступово зійшла нанівець.

Роман відкривається сценами, в яких описується побут, звичаї, діловий розпорядок алжирського міста Оран. Оповідач підкреслює, що перед нами звичайне провінційне містечко, яких багато, типова французька торгівельна префектура на алжирському березі. Все в місті, на перший погляд, раціонально впорядковано, продумано, пристосовано до потреб і нормальної логіки суспільного і індивідуального буття. Ідеальний порядок, в якому усе влаштовано раз і назавжди, усе має свій сенс, який ніщо не може суттєво похитнути або порушити. Символічним знаком цієї ідеальної упорядкованості виступає сцена появи під дверями респектабельних помешкань перших мертвих щурів, що сприймається як щось неможливе, шокуюче несумісне з нормами й логікою їхнього життя. Втім, ідеальна, здавалося б, упорядкованість життя міста – це не більше ніж ілюзія, омана, яка, у відповідності до філософських поглядів Камю, легко може бути розвіяна в пограничній ситуації, що й доводять подальші події роману, пов’язані із невпинним розгортанням епідемії чуми. Словами літописця, доктора Ріє описується, як поступово чума огортає місто, невблаганно збільшуючи кількість своїх жертв, не рахуючись з жодними прогнозами та логічними викладками лікарів, методично руйнуючи останні уявлення людей про можливість і подобу упорядкованості і розумної організованості буття, на їхніх очах перетворюючи те, що колись було непорушним, ідеально влаштованим порядком, на царство хаосу і абсурдності.

Перших мертвих щурів лікар Бернар Ріє побачив шістнядцятого квітня у під’їзді свого респектабельного помешкання. Спочатку він не надав цьому особливого значення, очевидно сприйнявши це за чийсь безглуздий жарт. Того ж вечора він знову побачив у своєму поешканні вже трьох мертвих щурів, а наступного дня все місто було переповнене тільцями конаючих тварин. А невдовзі з’явилися й перші хворі. Так, неквапом, вповзало до міста страшне лихо, хвороба, яка у середні віки спустошувала цілі країни, на третину, а інколи й більше зменшуючи кількість їхнього населення. Втім, місто ще довго не наважувалось визнати цей очевидний факт. Лікарі, скільки довго вони не могли це робити, замовчували страшний діагноз, який ставила хворим чума, а пізніше ще деякий час намагалися приховувати справжні масштаби епідемії. Втім, приховати чуму було вже неможливо. Вона охопила усе місто, увійшла майже в кожен будинок, в кожну родину, безроздільно і владно запанувала над містом. І люди принишкли, налякані загрозою смерті, яка невідворотно нависла над ними.

В романі Камю створено чимало вражаючих своєю натуралістичністю і трагічністю сцен фатального вторгнення чуми в життя цілого міста і долі окремих його мешканців, безпорадність і марність спроб звичайних людей і лікарів впоратись із цим лихом. Втім, не всі мешканці Орану визнали свою поразку у боротьбі із зловісним лихом і примирилися з думкою про неминучість смерті. Відразу ж після проголошення карантину у місті створюються санітарні дружини, які намагаються протистояти поширенню епідемії, локалізувати охоплені чумою квартали міста, проводити профілактичні засоби і роботу по упередженню паніки і хаосу в місті. Лікарі намагаються удосконалити вакцину, яка б могла протистояти хворобі, і хоча результати вакцинування не виглядають надто переконливими, вони до останнього дня не втрачають надії і сподіваються на винайдення ліків, які усе ж таки зупинять чуму.



І, зрештою, чума відступає. Місто виходить переможцем із смертельного двобою, життя у ньому починає поступово відроджуватись і приходити до ладу, але, як песимістично стверджує розповідач, зовсім не через те, що людям дійсно вдалося упоратися з лихом. Ні, чума відступила сама собою, повністю залишаючи за собою право повернутися до підкореного міста коли тільки їй буде завгодно. І тому фінал твору звучить песимістично “Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протягливими криками. /…/ …дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загро­зою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста”.

Подієва канва роману, пов’язана із зображенням перипетій боротьби мешканців Орану з епідемією чуми, загострює цілий ряд важливих питань, що стосуються морально-етичних норм людської поведінки, людської психології та соціальної невлаштованості людини у суспільстві, яке її оточує. Але подіями, що безпосередньо змальовані у творі, його зміст не вичерпується. Він має на увазі й більш глибоку – історичну і філософську проблематику, в зв’язку з якою усі образи роману набувають більш широкого і узагальненого – символічного значення. Підтекст роману був цілком очевидний і зрозумілий для сучасників Камю, а зроблені автором натяки легко розшифровувались у тривожній атмосфері перших повоєнних років. На приховану тенденційну спрямованість свого роману вказував і сам Камю, який писав, що “явний зміст “Чуми” – це боротьба європейського Опору проти нацизму”. “З допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили. Водночас я поширив значення цього образу на буття взагалі”. Таким чином, за безпосереднім змістом роману прочитується інший: недаремно образ коричневої чуми став метафоричним синонімом фашизму. В романі ці аналогії підтверджені часом дії 194… рік, порівнянням на перших сторінках твору чуми з війною і зауваженням, що обидві застають людство знанецька, нарешті змалюванням тієї страшної атмосфери ізоляції міста, зумовленого карантином, що нагадує фашистське ув’язнення Європи в роки Другої світової війни. Третій, ще більш глибинний шар змісту роману пов’язаний з декларованою на той час Камю його філософською концепцією буття світу і людини. В цій площині образ чуми знаменує "пограничну” ситуацію і водночас перетворюється на символ абсурдності людського життя, беззахисності людської долі перед хаотичною владою стихій. Звідси один з героїв похмуро констатує у фіналі роману: “А що таке власне чума? Теж життя, тільки і всього!” «Розкидані по книзі «думки з приводу», які належать і самому авторові хроніки, і його друзям, - як зауважує С.Великовський, - постійно нагадують про це подвійне бачення речей. Слово «чума» набуває безчислених значень і виявляється надзвичайно містким. Чума не тільки хвороба, зла стихія, кара і не тільки війна. Це також жорстокість судових вироків, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безвинної дитини, суспільство, влаштоване надзвичайно недосконало, однаково як і спроби із зброєю в руках перебудувати його інакше… Вона звична, природна, як дихання, - адже «тепер ми усі трохи зачумлені». Її бацили скрізь розповсюджені, підстерегають кожен наш необережний крок. Взагалі, на світі є лише «біди та їх жертви – і більше нічого». Звідси й усі відображені у романі етапи наростання масштабів епідемії і пов’язаних з ними заходів все більшого обмеження прав і можливостей мешканців міста символічно моделюють етапи відчуження людської свідомості, яка в процесі пізнання світу приходить до усе більшого усвідомлення його непевності, невлаштованості і, зрештою, абсурдності. Увесь хід подій немовби засвідчує: людина невладна у цьому світі, і світ непідвладний людині; уявлення про організованість світу примарні. Світ – це хаос, який живе своїми законами, точніше беззаконням, і який у романі асоціюється з образом чуми: вона з’являється і зникає попри зусилля і прогнози людини, на чому й наголошує фінал роману із його песимістичними прогнозами щодо ймовірності повернення чуми у майбутньому. Як слушно зауважує С.Великовський, підсумовуючи характер проблематики роману, «в світлі цього пророцтва, яке завершує хроніку закликом до пильності, що не втратив, на жаль, злободенності свого звучання й по сьогоднішній день, підкреслено безликий, відсторонений від усього марнотою своїх справ і звичок Оран до появи перших ознак чуми – це і є для Камю звичайна буденність світу, царство рутини, де люди перебувають в непевності або ж свідомо роблять вигляд, ніби то прихована десь пошесть не загрожує у будь-який момент перетворити їх безтурботне проживання в суцільне пекло. Вони з усіх сил хапаються за заспокійливий обман: жити самообманом – це їх потреба, тому що правда надто загрозлива і страшна. Але караюча стихія байджуа до людських страхів і забобонів. Несподівано вона з’являється у тихих містечках, грубо перевертає увесь звичний порядок речей і ставить людину перед безжалісним висновком: життя – це в’язниця, в якій смерть є наглядачем. Хроніка кількох місяців оранської епідемії, коли половина населення, «звалена в горловину сміттєспалювальних печей, вилітала в повітря важким клейким димом, в той час, як інші, закута в ланцюги безсилля і страху, чекала своєї черги» має на увазі господарювання гітлерівців у Франції.Але сама зустріч співвітчизників Камю з загарбником, як і зустріч оранців з жорстокою чумою, за логікою книги, - це трагічна зустріч людства із своєю Долею. Тією самою, зіткнення з якою у «Міфі про Сізіфа» було позначено словом «абсурд». Чума для Камю – це ієрогліф вселенського безглуздя, черговим і особливо відчутним виявом якого була для нього європейська воєнна трагедія 1939-1945 років».

Масштаб узагальнень, який підносить роман Камю до значення загальнолюдського символу, елементи повчання і застереження, що на них спрямовує зміст твору, надають йому виразних жанровиж ознак філософського роману-притчі, на зразок творів В.Голдінга, Е.Хемінгуея, Т.Манна та багатьох інших письменинків ХХ століття. Але попри беззаперечну у романі перевагу авторського інтересу не стільки до змальованих у ньому подій і розкритих на його сторінках характерів, скільки до питань філософської проблематики, не підпорядковують твір визначеній авторській тенденції і не перетворюють його на подобу байки, що служить наочною ілюстрацією до відстороненої філософської тези. Навпаки, художність і «ідейність» роману Камю виявляються надзвичайно тісно і органічно взаємосполученими. Цьому, зокрема, сприяє своєрідність використаної Камю у романі форми виразу філософської думки. Цікавість її виразу полягає у тому, що вона, по-перше, не виявляє себе прямо і відкрито через авторські декларації або так звані ліричні відступи і, по-друге, реалізує себе не у формі світогляду якогось одного героя, що протиставляється іншим, як ідеальна персона і взірець для наслідування, а подається у вигляді своєрідного конфлікту, боротьби, співставлення і взаємодоповнення різних світоглядних точок зору відразу великої групи персонажів роману. У романі Камю діє велика кількість персонажів, з яких значна частина виконує функцію своєрідних героїв-ідеологів, тобто персонажів, що так або інакше виражають інтерпретують авторську думку. До числа цих персонажів у романі відносяться лікар Бернар Ріє, політик і філософ Жан Тарру, паризький журналіст Раймон Рамбер, дрібний службовець мерії Жозеф Гран, контрабандист Коттар і священник, отець Панлю. Як вважають деякі критики, усі ці персонажі виступають як своєрідне alter ego (“друге я”) письменника, вбирають до себе риси інтелектуальної постаті самого Камю і сумісними зусиллями висловлюють його філософські погляди. В якійсь мірі, це дійсно так, але водночас, читаючи роман, ми помітимо, що, виражаючи різні аспекти авторської концепції, вони трактують її по-різному. Тому, характеризуючи персонажів роману Камю, їх умовно можна поділити на два ідейно протиставлені табори. До першого з них відносяться ті з героїв, які цілком і без сумніву поділяють авторську думку про необхідність боротьби із лихом, що спіткало місто. Це Ріє, Тарру, Рамбер і Гран. Їх ідейними антагоністами у романі виступають Панлю і Коттар, у яких є своя, осібна думка про те, чим є або може бути для людини чума.



Бернар Ріє. Образ лікаря Ріє є одним з центральних у романі. Він зявляється вже на перших сторінках роману і перебуває в центрі уваги читача до останніх його сторінок. В романі він виступає як один з “літописців”-розповідачів (поряд з Тарру), очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Про лікаря ми дізнаємось, що він походить з родини робітників, що у нього смертельно хвора дружина і що він дбайливо ставиться до виконання своїх лікарських обовязків. Портрет Ріє у романі подається зі слів Тарру: «На вигляд років тридцяти п'яти. Зріст середній. Плечи­стий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сіцілійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неу­важно і дуже часто забуває відключити стрілку повороту, .навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу».

Моральну позицію Ріє визначає абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем і в силу його професійних обов’язків, і, головне, у відповідності до його поглядів, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розуміє власну обмеженість і усю безперспективність боротьби із чумою і, незважаючи не це, без будь-яких ввагань включається в цю боротьбу і бореться до кінця. Близький до героїв Достоєвського – він не сприймає як Божий (розумно організований) світ, у якому дитина приречена на страждання і загибель. Світ безглуздий, але, подібно Сізіфу (попередньому герою Камю) Ріє робить свідомий вибір і в тисках своєї “сізіфової долі” робить усе, що може залежати у цьому світі особисто від нього. Його моральна опора у цьому нетривкому світі – власна незламаність і бодай щонайменша корисність для справи, що робиться задля загального блага. Моральну позицію Ріє ілюструють його репліки в розмові з Тарру: “коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою”.


  • Ріє здатний і на самопожертву, але у виконанні своїх обов’язків не бачить нічого героїчного. Про це він говорить Рамберу: “Мушу, проте ось що вам сказати: причому тут, власне, геройство? Це не геройство, а звичайнісінька чесність. Можливо, ця думка здається вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми — це чесність”. Аналізуючи образ Ріє, потрібно звернути увагу учнів не лише на визначеність і обгрунтованість його моральної позиції, але й на її зв’язок з авторською концепцією буття, яку вона, без сумніву, відбиває. Це, насамперед, невизнання того, що світ влаштований розумно. Ця істина з особливою очевидністю вікривається перед Ріє, коли він бачить, як помирають люди і, зокрема, в сцені смерті від чуми маленького, безвинного (від гріхів, за які, на думку священника Панлю, Бог карає людей хворобою) сина слідчого Оттона. “І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей”, - кидає в обличчя Ріє священнику Панлю.

Як і самого Камю, невизнання законів, що визначають людське життя розумними, веде його до бунту проти ідеї Бога, але й водночас до того, що сам Камю називав “праведництвом без Бога”, тобто до ідеї, попри абсурдність світу, не миритись із його злом, а боротись із ним, скільки стане сил. Він говорить Тарру: “Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підво­дячи очей до небес, де він так уперто мовчить".

Лікар розуміє, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдність світу, але сенс власного буття і буття кожної людини він вбачає у тому, щоб не зламатись перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хоча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існування кожного.



Жан Тарру. Як і Ріє – один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець хроніки чуми. Його портрет (очима Ріє) автор також подає вже на початку роману: “О сімнадцятій, знову вирушаючи в об'їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з ма­сивним, але худим лицем під острішками густих брів”. Якщо для Ріє абсурдність людського буття, по суті, локалізована в образі зачумленого міста, то для Жана Тарру чума це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії визнавши людське життя зачумленим, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що вносить у життя людини страждання і смерть, але, подібно самому Камю, розчарувався у цій боротьбі, в якій кожна наступна перемога обертається черговою поразкою, залишаючи незмінною основну тезу про абсурдність буття. І все ж, подібно лікарю, Тарру встає на боротьбу з чумою, організовуючи в місті санітарні дружини. Впродовж майже усього роману постать Тарру залишається дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціює рішучі заходи, спрямовані на боротьбу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману він розповідає Ріє історію свого життя, яка пояснює його поведінку і характеризує його світогляд: «Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Досить сказати, що я такий самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотілося б вирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирва­тися".

Ми дізнаємось, що дитинство і юнацькі роки Тарру складалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу йому довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах. З того часу Тарру зненавидів світ, в якому люди вбивають людей, безглуздий світ жорстокості і насильства, який з цього часу асоціюється для нього з чумою, а стан людини, що визнає правомірність і зверхність над собою такого стану речей – зачумленим. В ім’я ненасильства Тарру відмовився від участі в революційній боротьбі, але не від боротьби проти зачумленості й безглуздості світу. Як і Ріє, Тарру розуміє, що світ не змінити, але протистояти злу необхідно і його “моральний рецепт” співзвучний поглядам лікаря: “по змозі не ставати на бік лиха” і ставитись із співчуттям до тих, кого воно уразило.



Рамбер.. Вже на початку роману ми знайомимось ще з одним головним його героєм – паризьким журналістом Раймоном Рамбером. “Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою”. Він приїхав до Орану, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до карантину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольованого міста. В Парижі на нього очікувала кохана жінка і заради щастя з нею він готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої закликав Ріє. Через контрабандиста Коттара він знайомиться з охоронцями карантинних кордонів, які повиннів забезпечити йому вільний прохід за межі міста. В розмові з Ріє він намагається обгрунтувати свою втечу егоїстичною філософією

«— Знаю, знаю,— вигукнув Рамбер,— зараз ви забала­каєте про громадські інтереси. Але ж для громадського добра саме й потрібне щастя кожної окремої людини”.

Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів ми дізнаємось, що він у складі інтернаціональних бригад приймав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу з’являються у нього не від страху. До втечі його спонукає кохання, яке він вважає найбільшою цінністю у житті. Але, зрештою, сумління і відчуття обов’язку та “солідарності”, якому підпорядковуюють свої дії Ріє і Тарру, беруть у ньому верх. Незважаючи на те, що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишатися байдужим до страждань ближнього, що “соромно бути щасливим одному”, а тому залишається в місті, як і інші, включається у боротьбу з епідемією.

Моральна позиція Рамбера також виявляється співзвучною поглядам Ріє і Тарру, але, на відміну від них, він приходить до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.



Жозеф Гран. На відміну від вищеперерахованих героїв, що представляють у романі свого роду інтелектуальну еліту, Жозеф Гран уособлює світ “маленьких людей”, почування і думки яких не сягають далеких філософських узагальнень. З роману ми дізнаємось, що через відсутність коштів Гран не отримав диплому, який би засвідчував його освіту. Коли йому запропонували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, але, як його запевнили, з перспективами просування по службі, він погодився. З тих пір впрдовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Гран – людина безбарвна і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівається її повернути і пише роман, в якому, через брак слів, що могли б точно відбити його почуття і не бути при цьому банальними, не просунувся далі першої фрази: її він постійно перероблює, вслух зачитує друзям і намагається запевнити їх, що невдовзі вона зробить його ім’я знаменитим. Якщо Ріє, Тарру і Рамбер більшою чи меншою мірою виступають не тільки свідомими учасниками, але й ідеологами боротьби з чумою, то дрібний службовець мерії Жозеф Гран, для якого недосконалість світу асоціюється виключно з неупорядкованістю власної долі, включається в цю боротьбу без пафосних декларативних заяв, розглядає її як закономірне продовження своєї повсякденної, рутинної роботи: «Це ж бо не най­важче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте”.

Коттар.. Не всі герої роману виступають як ідейні однодумці, але протистоять вищеозначеній групі героїв вони також по-різному. Контрабандист Коттар поділяє тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу, його цілком влаштовують, оскільки виправдовують його діяльність і практично (стан загального безладу ослаблює увагу правоохоронців до проявів злочинного світу) і теоретично (у світі, де немає Бога і панує безлад – можна усе, будь-які моральні перепони нічим не підкріплені).

Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості, і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його у правах з іншими мешканцями Орану. Саме з цих причин чума для нього не загроза, а швидше – моральна союзниця, яка виправдовує його дії і вносить сенс у його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. На пропозицію Тарру вступити до санітарних дружин, Коттар відповідає:

«— А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я помагав людям, які з нею борються?”

Коттар розуміє, що повага і зацікавленість, яку виявляють до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або ті мешканці Орану, яких він забезпечує контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їх спільної зачумленості.

«— Рано чи пізно,— твердив він Тарру,— місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцу­раються".

З цих же причин (персональної зачумленості у світі, який прагне позбавитися чуми) він намагається позбавити себе життя на початку роману і з відчаю вікриває вогонь по перехожим, які у кінці роману радіють позбавленню міста від чуми.



Отець Панлю. Портретна характеристика священника, який також виступає як один з головних героїв-ідеологів роману, подається на початку розповіді: “вельми вчений і войовничий єзуїт, вони не раз зустрічалися, і Ріє знав, що в їхньому місті превелебний отець тішиться пошаною навіть серед людей, байдужих до і віри”.

Як герой-ідеолог, отець Панлю займає в романі особливе місце. Теза про абсурдність світу для нього принципово несприйнятна, адже це означало б відмову від Бога. Тому чуму, як джерело безладдя, священник у перших своїх проповідях співвідносить з карою Божою, що її насилає небо на грішників.

Втім, і у цій своїй послідовній концепції священник натикається на очевидний абсурд: за що в стражданнях вмирає від чуми абсолютно безгрішна дитина, маленький син слідчого Оттона? Але навіть після цього він не відмовляється від своїх переконань (хоча й приймає участь в роботі санітарних дружин) і вмирає від чуми, відмовляючись від лікарської допомоги. І все ж останнє слово в романі не за Коттаром і не за Панлю, а за тими, хто, попри усю марність спротиву все ж бореться і чию позицію підсумовує Ріє: “Я почуваю себе радше з переможеними, а не з святими… Єдине, що мені важливо, - бути людиною. /…/ Я ненавиджу зло і смерть… ми всі тут разом на те, щоб страждати від цього і з цим боротися”.

Життя абсурдне і абсурдність його нездоланна – це філософський висновок, який поєднує роман з попередніми творами Камю і, зокрема, найбільш відомим з них – повістю “Сторонній”. Водночас роман знаменує й певні світоглядні зрушення у цій в цілому песимістичній концепції людського буття. Абсурдність світу закономірно спонукає людину до бунтарства, до заперечення його законів і догм, які виявляються неістинними, умовними, а отже і необов’язковими для виконання. Колом визначених аргументів і вичерпується філософія “Стороннього”, але в “Чумі”, яка писалася під враженням згуртованості сил, що чинили відчайдушний Опір коричневій чумі у Європі, Камю йде далі. Співставляючи обидва твори, Камю зазначав, що “Чума”, безперечно, знаменує перехід від самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від “Стороннього” до “Чуми”, то вона відбувається в напрямку до солідарності й співучасті”. Інакше кажучи, Камю приходить до того, що пізніше назвуть “праведництвом без Бога”, тобто до ідеї морального обов’язку однієї людини перед іншою, що не знімає тези про абсурдність світу, але вносить сенс у концепцію людського буття. Провідниками саме цієї концепції, зрештою, так або інакше, через її ствердження або заперечення виступають усі герої роману.



Запитання і завдання.

  • Як інтерпретував ідеї екзистенціалізму Камю? Які світоглядні позиції поділяв Камю після закінчення Другої світової війни?

  • В чому виявилась своєрідність творчого спадку Камю? Як у його творчості поєднується філософське і художнє начало?

  • Охарактеризуйте проблематику творів Камю "Калігула", «Сторонній», «Міф про Сізіфа», «Непорозуміння», «Бунтівна людина», «Падіння». Як засвідчила себе у цих творах філософія Камю? На які моральні роздуми вона спрямовує читача?

  • Який символічний зміст вкладається автором в образ чуми з однойменого роману ? Співставте творчий задум цього твору з сюжетом і проблематикою драми «Стан облоги».

  • Кого з героїв роману можна віднести до головних? Чому їх можна назвати героями-ідеологами?На які ідейні табори поділяються герої роман "Чума"?

  • Охарактеризуйте образ лікаря Бернара Ріє, які моральні позиції він стверджує? Чому саме його автор обирає на роль "літописця" оранських подій? В якій мірі Ріє відбиває у романі позицію самого автора?

  • Яку моральну позицію в романі представляє Жан Тарру?Яким життєвим шляхом він прийшов до своїх переконань?В чому схожість і в чому відмінність моральних позицій Ріє і Тарру?

  • В чому полягає своєрдність моральної позиції Рамбера? Чому він не відразу встає на шлях рішучої боротьби з лихом? Що спонукає його зрештою стати на шлях боротьби?

  • Який суспільний прошарок уособлює в романі Жозеф Гран? В чому своєрідність його моральної позиції? Чому поведінка Грана видається дивакуватою?

  • Носієм яких моральних поглядів є у романі контрабандист Коттар? Як вони аргументують його вчинки? Чому Коттар радіє чумі?

  • Якими аргументами визначена моральна позиція отця Панлю? Чи змінюється вона впродовж епідемії чуми? Як на Панлю вплинула смерть дитини, при якій він був присутній?

  • Які світоглядні зрушення в філософії Камю знаменував його роман “Чума”? Що відрізняє цей роман від попередніх творів Камю?Чи знайшли своє відображення філософські ідеї Камю, висловлені в романі “Чума”, у його подальшій творчості?




  • Рекомендована література: Ботнер В.С. Істина приреченості. Матеріали до вивчення повісті Камю "Сторонній" //Зарубіжна література. – 1997. - №2; Васильєв Є.М. “І я обрав щастя вбивств” (трагедія А. Камю “Калігула”) // Зарубіжна література. – 1999. - № 4; Великовский С.И. Грани “несчастного сознания”. Театр, проза, философская эссеистика, эстетика Альбера Камю. – М., 1973; Днепров В.Д. С единой точки зрения. - Л.,1989; Кабкова О.В. Опираючись пошесті, зберегти власне "Я". Матеріали до вивчення роману А.Камю "Чума"//Всесвітня література. – 1999. - №3; Козленко Р. "Соромно бути щасливим.." Альбер Камю. "Чума"//Зарубіжна література. - 1997. - № 2; Кушкин Е. И. Альбер Камю. Ранние годы. – Л., 1982; Лобода О.П. "Єдине, що важливо, - це бути людиною". Урок за романом Альбера Камю "Чума" //Зарубіжна література. - 2000. - №1; Матюшкіна Т.П. Чужий серед чужих. Повість А.Камю "Сторонній"//Зарубіжна література. - 1998. - №4; Мотылева А.Камю и его концепция романа //Мотылева Т. Зарубежный роман Сегодня. - М.,1966; Наливайко Д.С. Трагiчний гуманiзм Альбера Камю // Камю А. Вибранi твори. К., 1991; Шервашидзе В.В. Ранняя драматургия А. Камю // Философские науки. – 1988. - № 1; Шпиталь А.Г. Альбер Камю// Зарубіжна література. - 1997. - №8.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка