М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка21/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Генріх Белль


(1917-1985)
Генріх Белль – найвизначніший письменник Німеччини післявоєнної доби, лауреат Нобелівської премії (1972). Присуджена вона йому в 1972 році «за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької літератури».

Белль писав романи, новели, п’єси, сценарії, публіцистичні статті. У своїх творах, що склали майже сорок томів, письменник зобразив — часом у сатиричній формі — Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період. Як писав англійський літературознавець В.Е.Йуілл, "Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбований долею як усього покоління німців, так і окремої особи, змушеної жити в колосальних сучасних міських мурашниках".

Народився Г.Белль у Кельні. Він був шостою дитиною в сім’ї столяра-червонодеревця зі спадковими католицькими традиціями; пращури з батькового боку емігрували за релігійними мотивами з Англії. Все своє життя Белль був глибоко віруючим католиком, вважав релігію мірилом життя.

Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, який з дитинства писав вірші та оповідання, виявився одним із небагатьох учнів у класі, котрі не вступили до гітлерюгенду. Проте через рік після закінчення школи юнака було притягнуто до примусових робіт, а 1939 р. призвано на військову службу до гітлерівського вермахту. Белль виконував обов'язки капрала на Східному та Західному фронтах, взяв у часть у війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини і Німеччини. Тричі він був поранений і, зрештою, 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції. Війна, писав Белль , залишилася в його очах «жахливою машиною отуплення, кривавого отуплення».

Повернувшись до свого рідного міста восени 1945 року, Белль знайшов руїни. Він відбудовує житло для своєї родини, деякий час навчався у Кельнському університеті, потім працював у майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики. При цьому весь час він не полишав письменницької праці.

Дописьменницька біографія Генріха Белля схожа на біографію його численних однолітків – німецьких письменників, яких іменують “поколінням, що повернулося”: і Белль, і такі митці, як В.Борхерт, А.Андерш, Г.В.Ріхтер, В.Шнурре, воювали і повернулися з війни з поразкою, перебивалися випадковими заробітками у перші повоєнні роки розрухи й голоду.І література мала розповісти про долю цього покоління, отруєного фашизмом і розчавленого війною. Молоді німецькі письменники об’єдналися у вересні 1947 року в творчу спілку “Група 47”, яка поступово стала центром літературного життя Західної Німеччини. Членів цієї групи об’єднувала ненависть до фашизму, жага демократичного оновлення країни і прагнення відтворювати жорстоку, але реальну правду життя. І найбільш визначною постаттю у цій “новій” німецькій літературі стає Г.Белль.

Тема війни була центральною в ранній творчості Белля. 1949 року побачила світ його перша повість “Потяг приходить вчасно”, історія про молодого солдата, на якого чекає повернення на фронт і неминуча смерть. 1950 року з’являється збірка оповідань “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”, а ще за рік – роман “Де ти був, Адаме?”, найвизначніший твір письменника про воєнні часи, що розповідав про долі фронтовиків наприкінці війни. Сам Г.Белль зазначав: “Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили молоду літературу: “література про війну”, “література тих, хто повернувся”, “література руїн”. Ці визначення виправдані: була війна – шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і писали про це”.

У своїх подальших творах Г.Белль зображує життя повоєнної Німеччини. Найкращі з них: “І не сказав жодного слова” (1953), “Дім без господаря” (1954), “Хліб ранніх років” (1955), “Мовчання доктора Мурке та інші сатири” (1958), “Більярд о пів на десяту” (1959), “Очима клоуна” (1963), “Груповий портрет з дамою” (1971), “Втрачена честь Катаріни Блюм” (1974), “Під конвоєм турботи” (1979, “Жінки на березі Рейна” (1985).



  • Дім без господаря (1954). У романі «Дім без господаря» вперше у творчості Белля пролунав мотив живучості фашизму в повоєнній Німеччині. Твір присвячений західнонімецькій дійсності 50-х років, проте над його героями все ще нависає тінь війни. Недавнє трагічне минуле полишило страшні сліди у долі кожного з них, особливо у долі дітей. І автор закликає не забувати жахів війни та злочинів фашизму.

Роман має своєрідну композицію: в кожному з розділів автор доручає вести розповідь одному з персонажів. Подібна оповідна манера вже зустрічалася в літературі ХХ ст. (наприклад, у романі В. Фолкнера “Шум і лють”). І хоча множинність точок зору оповіді ускладнює процес сприйняття твору, це дає більш об'єктивне змалювання дійсності, активізує аналітичну думку читача, дозволяє вступити у тісний контакт зі світом героїв твору. Така манера розповіді дала змогу Беллю повніше розкрити трагізм становища кожного персонажа, вникнути в його психологію та хід думок, охопити коло проблем, глибше проникнути в суть подій з життя повоєнної Німеччини.

Показово, що в романі велику вагу має звучання голосів дітей - Мартіна Баха і Генріха Брілаха. Саме Мартін та Генріх можуть бути названі головними героями з поміж числених дійовиїх осіб роману, адже саме від їхнього імені ведеться більша частина розповіді в романі. При цьому письменник немов дивиться на світ очима цих дітей і, відмовившись від прямої мови, викладає хід їхніх думок, проникає у їхні душі і водночас розширює картину життя, як її бачать діти, додаючи до розповіді дітей свої авторські коментарі. Прикметно, що вже працюючи над “Домом без господаря”, Белль писав у рецензії на одну з сучасних йому творів: “І хоча дія книги відбувається у світі дітей і тих, хто займається ними... вона ясно показує те, про що ніде не йдеться: провину дорослих, коханців і коханоук цих дорослих”. Ці слова формулюють також ідею, що її намагався вкласти у власний роман Белль. Це була думка про провину і про відповідальність.

Одинадцятирічні друзі Мартін Бах і Генріх Брілах – справжні діти війни. Вони народилися 1942 року, один з них став сиротою ще до свого народження, інший – у віці трьох місяців. Сім'ї Генріха та Мартіна займають різне соціальне становище в суспільстві, різною є в цих родинах моральна атмосфера та матеріальний стан, але діти однакові у своєму нещасті. Обох школярів Белль наділяє чулою душею, рано сформованою свідомістю. Хлопчики переживають більшою мірою, ніж за себе, за своїх матерів, що залишились вдовами і не знаходять своєї долі, бо їхнє щастя зосталось в минулому і вони живуть лише пам'яттю про своїх чоловіків

Генріх Брілах – син слюсара. Він народився в бомбосховищі під час повітряного нападу на місто. Його нарекли ім'ям батька, який гине невдовзі після народження сина. Убозтво і голод змусили матір Генріха шукати допомогу у чоловіків. «Хлопчик, — пише Белль, — ріс із твердою впевненістю, що поруч із матір'ю завжди повинен бути який-небудь дядько». Спочатку таким дядьком став Еріх, потім з'являються нові дядьки: Герт, Карл, Лео. Однак для хлопчика єдиною світлою плямою в житті був батько, на фото якого він щоденно дивився. «Три світи» знав Генріх Брілах, — відзначає письменник. — Перший світ — це школа і все, чого навчали там, усе, що казав священик на уроках. І все це протирічило тому, що він бачив у світі Лео, у світі, в якому він жив. Третій світ — світ Мартіна — був зовсім несхожий на перші два. Це був світ холодильників, світ, де жінки не прагнуть вийти заміж, а гроші не відіграють ніякої ролі. Три світи знав Генріх, але жити він хотів тільки в одному — у власному». Це світ добра, чистоти, взаєморозуміння і благополуччя.

Мартін Бах, який живе теж без батька, але в достатку, придивляється до життя свого товариша і разом з тим роздумує і питає, починає сумніватися в догмах катехізису, не хоче миритися з порядками, при яких одні задоволені, а інші — голодні. Він розуміє, що його мати відрізняється від «аморальної» матері друга лише тим, що в неї є гроші. Бездуховність життя, що оточує Мартіна, сприяє його ранньому дорослішанню, вмінню аналітичне мислити. Глибоко символічною є й назва роману. «Дім без господаря» — це не лише світ безбатченківства, а й світ бездуховності.

Однією з головних пружин дії твору є ім’я батька Мартіна - загиблого на війні поета Раймонда Баха. За чотири роки перебування в армії він «не написав нічого, що могло б його порадувати, бо нацизм убив у ньому душу». Але трагедія Річарда Баха полягала в тому, що він, ненавидячи фашистів і війну, був безсилим зберігти своє мистецтво і себе самого від цієї злої сили. Адже він прагнув лише до самозбереження. Рекламуючи мармелад свого заможного тестя, він фактично починає рекламувати війну, малюючи діаграми доходів фабрики, які зростали по мірі розростання коричневої чуми по Європі. «Його шлях до смерти був позначений банками з-під мармеладу”, — говорить друг Раймонда Альберт Мохов.

Значне місце в романі посідає мотив провини та відповідальності за все, що відбулося в минулому. Белль вважає, що частка провини лежить на більшості персонажів: одні сліпо потурали фашизмові, не протестуючи і не кажучи жодного слова, наприклад, Нелла Бах та Альберт Мохов, інші, як Раймонд Бах, шукали у поезії таких тем, які були далекими від політики та гострих соціальних проблем. Сам Белль вважав, що мистецтво ніколи не може бути байдужим до життя і не має права відсторонюватися від нього. Тому і Раймонд Бах, що не знайшов у собі мужності відверто виступити проти фашизму, теж до певної міри відповідає за минуле. Адже, зберігаючи незалежність і пишучи вірші з затуманеним змістом, він дав можливість нацистам використовувати їх у їхніх цілях.

Та найбільша провина лежить на фашистах, які підтримували гітлерівські людиноненависницькі ідеї, славили Гітлера, як Шубрігель, що захистив дисертацію "Образ фюрера в сучасній ліриці", як лейтенант Гезелер, що послав на неминучу смерть поета Раймонда Баха за його незначну провину, як патер Вілліброрд, що підспівував фашистській пропаганді, славив загиблих на війні як фашистських героїв, у той час як вони були жертвами фашизму. Свою частку відповідальності несе і бабуся Мартіна, власниця мармеладної фабрики, бо вона сприяла фашистській владі, постачаючи мармелад на війну, наживаючи при цьому небувалі доходи.

Белль також намагається проаналізувати та розв'язати в романі проблему короткотривалої людської пам'яті. Люди швидко забувають про жахи війни та фашистських катівень, де розправлялися з тими, що думали не так, як цього хотілося нацистам. Відвідувачі колишньої гітлерівської катівні, яку тепер зробили теплицею для вирощування печериць, цікавляться не жахливим минулим цієї будівлі, а речами вельми прозаїчними. І лише художник Альберт Мохов пам'ятає про кілька страшних днів, які він провів тут разом з Раймондом Бахом. Белль постійно повертає читачів до думки про те, що люди зобов'язані пам'ятати про зло, яке принесли фашисти і війна, в ім'я всіх тих, хто загинув, і в ім'я щасливого майбутнього молодих, котрі лише починають жити і котрих треба врятувати від можливої нової війни.


  • Мовчання доктора Мурке (1955). Головний герой цього сатиричного оповідання Белля – молодий співробітник редакції Будинку радіо доктор Мурке. Він є колекціонером, але те, що він колекціонує, - доволі дивна річ. Мурке збирає “мовчання”. “Коли мені доводиться вирізати з плівки, - пояснює він колезі, - ті місця, де виступаючі чомусь мовчали, робили паузу, зітхали, переводили дух або просто не говорили, я не викидаю їх у корзину, а збираю”. Ці залишки плівки з записаним мовчанням Мурке склеює, а потім запускає плівку, коли ввечері приходить додому. “У мене поки назбиралося дуже мало, - говорить він, - усього три хвилини, але ж і мовчать у нас дуже мало”.

Ці слова Мурке промовляє вже наприкінці оповідання, і уважному читачеві вони навряд чи здаватимуться надто дивними. Адже краще вже дійсно слухати плівку з мовчанням, ніж з тим, що на неї наговорюють відвідувачі західноніецького Будинку радіо. Так, Белль малює сатиричний образ “великого знавця мистецтва” Бур-Малотке, автора багатьох книг “критико-філософсько-релігійно-культурно-історичного змісту”. Він втілює тих представників німецької інтелігенції, які за часів Гітлера були лояльними вірнопідданими, а після поразки 1945 року “покаялись” і “відреклися” від свого учорашнього кумира, що й забезпечило їх тепленькими місцями у повоєнній Німеччині. Проте у 1950-і роки ці “антифашисти” скинули з себе маску, яка приховувала їх сутність з десяток років. Адже тепер у ФРН йшла реабілітація фашизма. В оповіданні Белля її ілюстрацією є лист однієї підстаркуватої радіослухачки, яку обурює ставлення радіо до собак: “У Гітлера, звичайно, були свої недоліки; якщо вірити всьому, що про нього говорять, це взагалі була жахлива людина, але одного в нього не можна відняти: він любив собак і чимало для них зробив”.

Цей лист чудово характеризує умонастрої у західнонімецькому суспільстві й пояснює метаморфози, що відбуваються з такими людьми, як Бур-Малотке. Тепер їм не соромно за своє фашистьке минуле. Соромно їм за те, що вони зреклися його. І “великий” Бур-Малотке бажає замінити у своїй радіопередачі слово “Бог”, яке зустрічається в ній занадто часто, на вислів, що відповідав би поглядам професора, яких він дотримувався до 1945 року, - “та вища істота, яку ми шануємо”. А слідом за цим Бур-Малотке просить піддати правці усі записи його виступів після 1945 року: «Я коли-небудь помру, і мені нестерпно думати про те, що після моєї смерті програватимуть записи, де я говорю речі, в яких уже більше не переконаний”.

Проте, як показує Белль, не всі німці приступили до подібних реабілітаційних процесів. Ніколи не знатиме цих метаморфоз доктор Мурке, якому доручили перемонтування запису Бур-Малотке, і який просякнутий неприхованою відразою до “великого знавця мистецтва”. Не знатиме їх і колега Мурке Хумкоке, який розповідає головному героєві: “Коли я був у вашому віці, мені доручили якось скоротити на три хвилини чотиригодинну промову Гітлера. Я тричі прослухав цю промову, перед тим, як мені дозволили запропонувати, які саме три хвилини треба вирізати. Коли ми запускали плівку вперше, я був ще переконаним нацистом. Після третього разу я вже не був нацистом. Це було болюче, це було жорстоке, але вельми ефективне лікування”.

Слід зауважити, що в іншому творі Генріха Белля, “Ірландський щоденник” (1954-1957), також зустрічається мотив лікування від гітлеризму. Так, у розділі “Мандрівний дантист від політики” сам Белль “лікує” ірландця Патріка, який вважав, що Гітлер був “не такою вже поганою людиною”. Автор розповідає йому про те, ким насправді був фюрер, що він робив і говорив, і таки вирвав у свого ірландського співрозмовника його “хворий зуб”. Під час розповіді обличчя Патріка “все хворобливіше сіпалось”.

“ – Ну як, дуже боляче було? – обережно спитав я.


  • Так, - сказав він, дуже, і пройде ще кілька днів, допоки витече весь гній...

  • І все-таки, - сказав я, - добре, що зуб вирвано”.

Кілька разів Генріх Белль, який був невгамовним мандрівником - він побував у Польщі і Швеції, Англії й Ірландії, Франції та Греції, Ізраїлі й Еквадорі – відвідав Радянський Союз. Вперше він приїхав у СРСР 1962 року, востаннє – у 1979. Він побував у Москві й Ленінграді, Тбілісі та Ялті, Володимирі й Ясній Поляні. Белль збирає матеріали для стрічки про свого улюбленого письменника Ф.М.Достоєвського “Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург”, прем’єра якого відбулася 1969 року.

Белль відіграв також помітну роль в діяльності ПЕН-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він підтримував письменників, котрі були піддані утискам в країнах комуністичного режиму. Після того, як Олександра Солженіцина в 1974 р. вислали з Радянського Союзу, він до від’їзду в Париж жив у Белля. Підтримка Беллем диссидентів викликала незадоволення радянських властей.

1980 року письменник серйозно занедужав, переніс часткову ампутацію правої ноги, кілька операцій. 15 липня 1985 року Белля не стало. Якось його спитали, чи наступить колись смерть останього письменника. Белль відповів, що література ніколи не перестане існувати, бо це означало б, що людство позбавилося пам’яті та історії.

На думку американського вченого Теодора Ціолковського, “Белль не лише зазначив на літературній карті Німеччини ще один регіон, який слід визнати саме його власністю, а й створив собі репутацію провідного побутописця Німеччини середини нашого століття”.


  • Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... (1950)“Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” – оповідання з одноіменної збірки, куди увійшли й інші твори Г.Белля на воєнну тематику. Ця збірка оповідань містить такі чудові оповідання, як “Зупинка в Х.”, “Історія одного солдатського мішка”, “Вість”, “Лоенгрін”, “Моя дорога нога” та ін. Так, оповідання ”Вість” написано від особи солдата, що повернувся з війни. Він їде до дружини свого загиблого друга передати їй особисті речі чоловіка, але її він застає не одну, а з зухвалим чужим мужчиною. Проте герой відчуває до жінки не зневагу, а жаль: “І тут я зрозумів, що війна ніколи не скінчиться, ніколи, допоки десь на землі ще кровоточить нанесена нею рана”. “Смерть Лоенгріна” зображує історію хлопчика Гріні, який народився 1933 року, під час тріумфу Гітлера, а під час війни, втративши матір, змушений годувати своїх голодних молодших братів. Для цього він краде вугілля, але зривається з потягу і помирає у лікарні. А “Історія одного солдатського мішка” є своєрідним літописом подорожей солдатського мішка – спочатку дорогами Першої, а згодом – Другої світової війни.

Оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” має, на перший погляд, дивну й незрозумілу назву. Вона є обірваною цитатою: це початок двовірша-епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеосського, який жив у V ст. до н.е.:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив.

Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.

Цей вірш нагадує про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули всі до одного спартанські воїни царя Леоніда. Ці рядки були відомі кожному німецькому школяру завдяки перекладу Фрідріха Шіллера. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю. Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків, хоча ці війни могли бути тільки грабіжницькими. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу в справедливій війні, вона супроводжувала німецьку молодь не тільки в школі, але й у казармі.

Заголовком твору Белль наголошує аналогію між школою довоєнної Німеччини та школою античності, головне завдання яких мислилося як підготовка юнаків до справедливих воєн. Лицемірна німецька імперія, пускаючи пил в очі молоді, ототожнювала себе з гармонійною, осяяною славою, античністю, водночас спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму та шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культ грубої сили, грабіжництва і поневолення інших народів.

Але чому фраза, винесена в заголовок оповідання, нагло обривається на півслові? Тому що, на відміну від спартанців, що гинули не марно (їхня смерть стала прекрасною легендою, символом патріотичного свідомого служіння вітчизні), звершили своє діяння, і слова, що оповіщають про це, - теж завершені, юні німецькі хлопчики так і не стали героями, на роль яких їх так натхненно готували. Вбиваючи в голови молоді думку про справедливі війни, героїчну смерть, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера “гарматне м’ясо”, таке необхідне для звершення його антилюдських намірів.

Знаменним є те, що в оповіданні міститься ще одна обірвана фраза. Герой роздумує про те, що “в шкільному календарі проти його прізвища буде написано: “Пішов зі школи на фронт і поліг за...” Але він не знав за що, не знав, чи була в нього своя Спарта. Проте вже напевно йому відомо, що не за те, про що тут, у гімназії, тлумачили протягом останніх років. Отже, герой усвідомив, що його обдурили і використали.

Прикметно, що Белль нічого не розповідає ні про соціальне походження чи характер свого героя, ні про його дитинство і батьків, він навіть не дає йому імені, ніби навмисно позбавляючи індивідуальних рис. Автор змалював звичайного німецького юнака, яких тисячі. Письменник таким чином спонукає читачів до думки про те, що доля його героя — це доля тисяч німецьких юнаків, обдурених і використаних гітлеризмом. Генріх Белль ніби хоче підвести читача до думки, що війна калічить, “пожирає” всіх без винятку, незалежно від віку, характеру, соціального стану тощо.

Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. Пораненого героя заносять до гімназії, де тепер розташований пункт медичної допомоги, проносять через перший поверх, сходовий майданчик, другий поверх, де були зали для малювання, а тепер операційна. Перед очима солдата промайнула Фейєрбахова “Медея”, скульптура “Хлопчик, що виймає терня”, строкатий і грізний грецький воїн, озброєний до п'ят, погруддя німецьких володарів — “від великого курфюста до Гітлера”, “взірці арійської породи”, погруддя Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше, олеографія африканського краєвиду. Але він нічого не відчуває. Йому все “таке далеке та байдуже”, його неначе принесли “до якогось музею міста мертвих”. В оповіданні школа неодноразово асоціюється в героя з “мертвим домом” чи “містом мертвих”. Підвал школи перетворився на трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — "мертвий дім", трупарня. Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, що готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.

Описаний Беллем гімназійний “реквізит” (скульптури, картини тощо) відповідає системі виховання, в даному випадку — вихованню нацизму, расизму, власної зверхньості і непереможності. Подібна система виховання — стверджує устами свого героя Белль — була в усіх трьох гімназіях маленького містечка Бендорф, а отже, і в тогочасній фашистській Німеччині. До того ж письменник показує, що кров і біль реальної бойні змивають декор вибудуваних фашизмом ілюзій. Справжнє життя виявилося жахливим, абсурдним, загубленим. Три місяці реальної війни невпізнанне змінили вісім років “класичної” підготовки до неї.

Та ось солдата кладуть на операційний стіл; і раптом за плечима лікаря на дошці герой бачить щось таке, від чого вперше, відколи він перебував у цьому “мертвому домі”, його серце озвалося: ”..десь у потаємному куточку зринув переляк, глибокий і страшний”. На дошці був напис, зроблений його рукою. “Побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — набагато більше схожості. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів”.

Це кульмінація оповідання, кульмінація впізнавання, вона має місце у фіналі твору і зосереджена у вислові, "який нам звеліли тоді написати, в тому безнадійному житті, яке скінчилось всього три місяці тому: “Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”

Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили “вони”, як називає фашистів герой, немов відсторонюючись від них, у гімназії.

Наприкінці оповідання юнак немов поринає у дитинство, що підтверджується його останнім тихим проханням: “Молока” Це ніби падіння у дитинство, безнадійний пошук минулого у момент втрати майбутнього. Це прохання звучить як благання порятунку, якого вже немає і не буде для цього жалюгідного обрубка.

Герой-розповідач – далеко не єдина жертва війни в оповіданні. Г.Белль зображує шофера, який звозить поранених та мерців до нашвидкуруч обладнаного в колишній школі госпіталю; санітарів, які відділяють мертвих від живих та допомагають лікареві під час операцій; колишнього шкільного сторожа, а тепер пожежником Біргелера; лікаря; важкопораненого солдата, який лежав біля головного героя і згодом помер на операційному столі. Усі вони не можуть збагнути, для чого вони тут, що вони тут роблять, для чого все це потрібно? Героями інших воєнних оповідань Г.Белля є також “маленькі люди”, які підкоряються невідомим і не підвладним їм силам і законам, і також завжди є жертвами війни.

Твір “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” дає уявлення про Белля як про майстра художньої деталі. Замість розмитих всеохоплюючих описів, тут за одним влучно дібраним словом криється вся суть зображуваного. Так, уже з першого абзацу оповідання читача охоплює неприємне передчуття чогось страшного: “розтрощене вікно”, “лампочку розбито вщент”, “кілька мерехтливих дротиків з рештками скла”. Вдало дібрані деталі опису місця подій дають змогу авторові охопити його повністю, підсилюють гнітючі враження. А про вечірнє небо сказано: “...усе небо було червоне, і чорні, густі хмари диму врочисто посувалися по ньому”.Тобто місто горить, його бомблять, то тут, то там спалахує вогонь, а хмари ніби насміхаються з людської обмеженості, дріб’язковості, залежності від чогось вищого, недосяжного.

Про майстерність Белля-оповідача свідчать і застосовані ним тропи (епітети, метафори, метонімії, порівняння): “машина то здіймалась, то опускалась, мов корабель на морських хвилях”; “...такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов який химерний небувалий кокон”; “серце в мені не озивалося”; “били важкі гармати”; “розцвітало ненатле полум’я”. За допомогою них автор відтворює дійсність і тим самим діє на серце і розум читача, надає тому чи іншому поняттю особливого відтінку і забарвлення.

Оповідання Генріха Белля безперечно є одним з найсильніших антивоєнних творів ХХ сторіччя; за словами П.Топера, все воно – “один суцільний крик, волання про даремно загублене життя”.



Запитання і завдання:

  • Як особистий досвід участі у війні вплинув на творчість Генріха Белля? Які твори письменника присвячені воєнній тематитці?

  • Охарактеризуйте проблематику та художню специфіку роману Белля “Дім без господаря”.

  • Проти яких явищ повоєнної німецької дійсності спрямовані стріли сатири Г. Белля в оповіданні “Мовчання доктора Мурке”?

  • Поясніть назву оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” Чому ця фраза є ключовою для цього твору?

  • Чому, на вашу думку, автор позбавляє героя індивідуальних рис?

  • Прослідкуйте, як відбувається процес “впізнавання” у свідомості героя оповідання.

  • Як у творі відбито контраст шкільних ілюзій та воєнної дійсності?

  • Проаналізуйте, як художні деталі допомагають авторові розкрити ідейний зміст оповідання.




  • Рекомендована література: Горідько Ю.Л. Шукаймо смисл ключової фрази твору Проблемний урок за оповіданням "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." (з елементами філологічного аналізу) //Всесвітня література. – 1998. - № 5; Затонський Д.В. Генріх Белль – письменник і людина //Вікно в світ. – 1999. - № 2; Копелев Л. О Генрихе Белле //Иностранная литература. – 1988. - № 12; Конєва Т.М. "Для чого ми прийшли у цей світ". Матеріали до вивчення творчості Г.Белля //Зарубіжна література. – 1998. - №3; Мельничин І.П.Засуджуючи жахи війни. Матеріали до уроку-аналізу жанрових особливостей оповідання Г.Белля "Подорожній, коли прийдеш в Спа…" методом "услід за автором" //Всесвітня література. – 2000. - №4; Рожновский С. Генрих Белль. – М.,1965; Роднянская И. Мир Генриха Белля //Вопросы литературы. – 1966. - № 10.


Олександр Твардовський

(1920-1971)
Ослаблена, пригнічена сталінськими репресіями 30-х років, в важкі роки війни з фашистською Німеччиною російська поезія переживала надзвичайний підйом і порив творчого ентузіазму. «моральні категорії, - писав Олексій Толстой, - набувають вирішального значення на цій війні. Слово вже не тільки вуглина, що палає в серці людини, слово йде в атаку мільйонами багнетів, слово набуває міці гарматного залпу» В ці роки ідеологічний контроль і диктат над літературою був ослаблений, усі сили, в тому числі і сили творчої інтелігенції були мобілізовані на боротьбу з ворогом. В період 40-х років воєнна тематика беззаперечно домінує і в прозі, і в поезії, і саме в колі цієї, здавалося б не ліричної тематики, з’являються справжні поетичні шедеври, висуваються талановиті поетичні особистості. Внесок в довгоочікувану перемогу над ворогом, який здійснили силою свого впливу на бійців такі поетичні знахідки, як “В землянці” О.Суркова, “Вогник” М.Ісаковського, “Вбий його” К.Симонова, “Священна війна” В.Лебедєва-Кумача, “Темна ніч” В.Агатова, “Вечір на рейді” О.Чуркіна очевидці і пізніші історики вимірювали (і це не було перебільшенням) масштабами дій цілих дивізій або й армій, а безпрецедетний, фантастичний ентузіазм, який викликала і на фронті, і в тилу поява знаменитого вірша К.Симонова “Чекай мене” оцінювали як один з факторів, що, поряд з полководницьким генієм Жукова, мав вирішальне значення для перелому ходу війни. Усього під час війни на лінії фронту перебувало понад тисячі письменників. З них понад чотирьохсот не повернулись з війни. До плеяди поетів, що, за висловом В.Маяковського, «к штыку приравняли перо» і відіграли неоціненну роль в піднятті бойового духу захисників вітчизни, належить і Олександр Трифонович Твардовський.

Твардовський народився 21 червня 1910 року на хуторі Загор’є Смоленської області, в родині коваля. З 14 років Твардовський приймає активну участь в громадському житті села, стає сількором, надсилає в смоленські газети та журнали репортажі про зміни, які відбуваються у селі, про зловживання місцевої влади. Вірші Твардовський почав складати ще раніше, як він пригадував, ще до того, як навчився писати. З 1925 року вірші Твардовського починають з’являтися в пресі.



В літературу Твардовський увійшов ще до війни поемою “Країна Муравія”(1936), яка зробила його ім’я популярним. В поемі мова йшла про колективізацію, яка масово розгорнулась по селам в кінці 20-х – в 30-ті роки. Головний герой поеми Микита Моргунок також стає колгоспником, але не відразу. На початку поеми він мріє про чарівну країну Муравію, в якій він матиме власну землю, власне господарство, де зможе одноосібно працювати, примножуючи свої статки, так, щоб вони були не меншими, ніж у сільського куркуля Бугрова. В передвоєнні роки з’явилося кілька збірок віршів О.Твардовського «Вірші»(1937), «Дорога»(1938), «Про Діда Данилу»(1938), «Сільська хроніка»(1939) та інші, в яких автор переважно торкається злободенних проблем тогочасного села. В роки війни його ім’я передусім асоціювалося із створеним ним образом знаменитого бійця Василія Тьоркіна. Образ мав свою передісторію. Вперше він виник під час радянсько-фінської війни 1940 р., в якій Твардовський приймав участь як кореспондент однієї з військових газет. Тоді це був фейлетонний персонаж – Вася Тьоркін, над створенням образу якого працював цілий колектив авторів. В порівнянні з пізнішим Василієм Тьоркіним цей образ був тоді патетично більш зниженим, більш комічним, не визначеним остаточно в характері своєї смислової та емоційної спрямованості. В роки Великої вітчизняної війни Твардовський знову повертається до цього образу, і тепер працює над ним більш серйозно і цілеспрямовано. “Тьоркін”, - згадував Твардовський, - по тодішньому моєму задуму, повинен був поєднати доступність, неускладненість форми – безпосередню спрямованість фейлетонного “Тьоркіна” – з серйозністю і, можливо, навіть ліризмом змісту”. Наслідком цієї роботи і стала легендарна “книга про бійця, без початку і кінця”, поема “Василь Тьоркін”.

  • Василь Тьоркін (1941-1945). Зміст поеми – героїчна боротьба, яку вів з ворогом в роки Великої Вітчизняної війни радянський народ. Його уособленням і постає в поемі рядовий боєць Василій Тьоркін: “Теркин – кто же он такой? / Скажем откровенно: / Просто парень сам собой / Он обыкновенный. / Впрочем, парень хоть куда. / Парень в этом роде / В каждой роте есть всегда, / Да и в каждом взводе». В поемі Тьоркін зображений з різних боків, в різних епізодах війни, а потім і переможного наступу, в різних ситуаціях (героїчних, побутових, комічних). Початок подій, відображених у поемі, припадає на 1942 рік, коли перелом у війні ще не був досягнутий, і Радянська армія вела кровопролитні бої на усіх фронтах з фашистами. Важкий настрій початкових днів війни, викликаний відступами, поразками і втратами бойових товаришів, відбився в перших розділах поеми («На привалі», «Перед боєм», «Переправа», «Про війну»). Тьоркін пригадує, як в перші місяці війни його військова частина потрапила до оточення, як швидке просування і військова міць ворога породжували закономірну розгубленість і страх серед молодих, недосвідчених бійців. Водночас Тьоркін на власному досвіді переконує бійців, які його слухають, що ворог страшний, але лише для тих, хто його боїться і хто ще не навчився з ним боротися. В розділі «Про війну» Тьоркін пояснює , що таке війна, якою мусить бути поведінка на ній людини, що допомагає людині вижити на війні, не втративши при цьому людської гідності і, навпаки, здобуваючи авторитет і повагу серед бойових побратимів. Вже в цих, перших розділах високі моральні взірці героїчної поведінки радянського солдата Твардовський ілюструє мужніми вчинками Тьоркіна. В розділі «Переправа», наприклад, описується, як, ризикуючи життям, Тьоркін двічі за ніч в зимову пору, незважаючи на крижану воду, перепливає річку з тим, щоб передати прохання свого командира підтримати вогнем захоплений ними плацдарм. В розділі «Тьоркіна поранено» розповідається про інший героїчний вчинок бійця а також про військову взаємовиручку. Під час бою Тьоркін, проводячи телефонну лінію, вступає в бій з німцями, відвойовує у них бліндаж, обороняється і потрапляє під обстріл власної артилерії. Пораненого, його врятовують танкісти, з якими пізніше, в подальші місяці війни доля знову зведе його.

Наступних п’ять розділів поеми («Тьоркіна поранено», «Про нагороду», «Гармошка», «Два солдати», «Про втрату») тематично пов’язані з пораненням Тьоркіна. Тьоркін в мріях уявляє, як, нагороджений медаллю за відвагу, він міг би прийти у рідне село, з яким би захопленням і повагою дивилися на нього дівчата. Повертаючись з госпіталю назад на фронт, Тьоркін зустрічає тих самих танкістів, які підібрали його після поранення. На пам’ять про зустріч вони дарують йому гармошку свого командира, що загинув незадовго до цієї нової зустрічі. Зупинившись на відпочинок в хаті старого селянина, колишнього солдата, Тьоркін допомагає йому по господарству і обіцяє йому, що радянські війська обов’язково вийдуть переможцями із двобою з фашистськими окупантами. Подарувавши зустрічному бійцю замість загубленого ним свій кисет, Тьоркін напівжартома-напівсерйозно зауважує, що втратити кисет – невелика біда, головне – не втратити б матір-Росію. В наступному розділі «Поєдинок» Тьоркін під час розвідувальної операції вступає у рукопашну сутичку з німцем і виходить з неї переможцем, незважаючи на те, що ворог був фізично міцнішим від нього.

Чотири розділи («Хто стріляв?», «Про героя», «Генерал», «Про себе») розгортають тему німецького літака, збитого Тьоркіним під час авіанальоту. Він збив його кулею із своєї гвинтівки і за цей геройський вчинок командуючий його частиною генерал нагороджує Тьоркіна орденом. Тьоркіну також збираються надати тижневу відпустку з тим, аби він відвідав рідних, на що Тьоркін з сумом зауважує, що одного тижня дібратися додому йому не вистачить, оскільки радянська армія, яка звільняє від окупантів рідну землю, ще не дійшла до нього. Немовби по асоціації в думках героя зринають спогади про рідне село, враження дитинства і юності, пов’язані з ним. Трагічним пафосом, що дещо контрастує з загальним іронічно-героїчним тоном поеми, пронизаний розділ «Бій в болоті». Тут розповідаєтся про бій за стертий німцями з лиця землі населений пункт Борки. Бій дуже важкий, радянські війська несуть численні втрати, але, як завжди, Тьоркін намагається піднти бойовий дух своїх товаришів і уславлює подвиг усіх, хто відвойовує ціною життя у ворога безіменні, нічим, здавалося б не визначні, шматочки рідної землі.



В 1943 році Твардовський мав намір закінчити свою поему. Він хотів написати спеціальний розділ, в якому б оповідач прощався із героями і читачем, але з усіх фронтів на його адресу йшли листи, що вміщували відгуки на його твір, прохання, пропозиції, плани продовження Тьоркіна. Популярність створеного ним образу Тьоркіна була настільки великою, що Твардовський, очевидно, просто не наважився перервати роботу над поемою. Подальші розділи поеми описують переможний наступ радянських військ, тому і інтонація, і загальний пафос поеми стають відчутно оптимістичнішими. Тьркін знову був поранений і знову повернувся на фронт. За героїчні вчинки він удостоєний офіцерського звання. Його характер, психологічний стан і думки, як і в попередніх розділах, розкриваються автором в самих різноманітних ситуаціях, пов’язаних як з військовими сутичками, так і з солдатським подутом, спогадами, переживаннями і мріями бійців. Більш того, кількість подібних "побутових" розділів у їх порівнянні з розділами суто "військовими" навіть помітно зростає. Наприклад, в ліричному за змістом розділі "Про кохання" м»ва йде про солдатських дружин, які з тривогою і надією чекають на повернення з фронту своїх чоловіків, в розділі «Відпочинок Тьоркіна» змальовуються мрії солдата про справжній домашній, «мирний» відпочинок, який неможливий в умовах війни, але настільки бажаний, що асоціюється із справжнім раєм. Прагнення і навіть ностальгію за мирним життям, втому від війни змальовує Твардовський і в розділі «В лазні». Але мрії про мирне життя, водночас, не знижують високий бойовий дух радянських воїнів. Не тільки в часи важкого відступу, але й в дні переможного наступу вони здатні на геройські вчинки. Так, під час одного з боїв Тьоркін заступає місце вбитого командира і першим на чолі своїх бійців вривається в захоплене ворогом село («В наступі»). Під час однієї з розвідувальних операцій він знову зустрічається з родиною старого селянина, колишнього солдата, в хаті якого колись відпочивав під час повернення на фронт із госпіталю («Дід і баба»). Як і пообіцяв тоді Тьоркін, радянський народ здолав фашистських окупантів і взільнив від ворога захоплену ним рідну землю. В одному з останніх розділів поеми ми зустрічаємось з Тьоркіним у складі військових частин, що йдуть на Берлін.

Сюжет поеми Твардовського не зовсім традиційний, це книга, як він сам зазначає, без початку і без кінця. Твардовський має цим на увазі, що твір не ставить за мету послідовно, від початку до кінця, простежити біографію героя і зв’язати усі розділи поеми в єдиний фабульний ланцюжок, кожна подальша ланка якого буде розвитком і продовженням попередніх подій. Поема писалася з таким розрахунком, щоб кожен розділ міг сприйматися як окремий завершений твір, оскільки в умовах війни регулярно отримувати нові розділи поеми могли далеко не всі. Тьоркін – не тільки і не стільки героїчний боєць, він насамперед типовий представник народу, що втілює у своєму характері його найкращі риси: доброзичливість, працелюбність, мужність, твердість духу і водночас по-доброму пожартувати над собою та іншими. Мова, вчинки, широта і цілісність натури зближують образ Тьоркіна з фольклорними образами (в ньому знаходять і риси билинного богатиря і солдата, достатньо поширеного персонажа російських народних казок), серед літературних джерел витоки цього образу шукають в некрасовських селянах і толстовських героях (образ Платона Каратаєва з “Війни і миру”). Сам Твардовський підкреслював зв’язок своєї поеми якщо не з буквою, то з духом фольклорної творчості і говорив, що його твір вийшов “з тієї напівфольклорної сучасної “стихії”, яку складають газетний та настінногазетний фейлетон, репертуар естради, частівка, жартівлива пісня, райок і т.д.”. Поема породила цілу хвилю наслідувань, художніх інтерпретацій та сюжетних продовжень Тьоркіна, і в цьому розумінні Твардовський писав про свою книгу як про зразок колективної творчості. Насправді, поема, перші розділи якої почали виходити з 1942 р. (усього їх в поемі 30) відразу породила не тільки закономірний інтерес до образу Тьоркіна та його продовження, але й започаткувала пожвавлений, постійний діалог між письменником і його читачем. Твардовський отримував сотні листів, в яких читачі (солдати, офіцери, працівники тилу) цікавились передісторією образу Тьоркіна, його реальними прототипами, просили не обривати розповідь про нього і пропонували свої варіанти продовження поеми. Ці листи письменник продовжував отримувати і після закінчення війни: Тьоркін став справжнім народним героєм, і його хотіли бачити на “фронтах” трудових буднів – директором колгоспу, будівником Волго-Донського каналу і т.д. Втім, сам Твардовський вважав за недоцільне продовжувати свого Тьоркіна. Нові умови життя, говорив він, породять нових героїв, найбільше відповідних саме новому часу. Поема була високо оцінена не лише у Радянському Союзі, але й за кордоном, зокрема І.Буніним, що був відомий як надзвичайно вимогливий і скупий на похвалу критик. Втім, Твардовський все ж вдався до продовження свого «Тьоркіна». Як виявилось пізніше, впродовж 1954-1963 років він писав поему «Тьоркін на тому світі», яку довгий час не наважувався винести на суд громадськості. Опублікована вона була лише в 1963 році. І це зрозуміло, оскільки в поемі в алегоричній формі поет вдався до нищівної критики політичних зловживань влади сталінських, та й пізніших, хрущовських часів. Фабульну основу цієї поеми складає дивовижний випадок, який стався з Тьоркіним в стані клінічної смерті. Твардовський описує те, що тепер прийнято називати «життям після смерті», але при цьому, звісно, має на увазі не клінічні обставини смерті Тьоркіна, а інакомовний опис політичного влаштування потойбічного світу. Виявляється, що на тому, як і на цьому світі, існують дві політичні системи – соціалістична і капіталістична. При цьому у завуальовано-іронічній формі натякається на те, що західний спосіб життя виглядає більш привабливо, більш демократично, тоді як в потойбічному соціалістичному таборі панує тоталітаризм, атмосфера репресій і політичних розправ з інакомислячими. Усім керує нещадна і бюрократична машина, на сторожі влади стоїть пильна ідеологічна цензура, діють концтабори, а на чолі соціалістичної частини потойбічного табору, як можна здогадатися, стоїть померлий «вождь усіх народів» Йосип Сталін. Переляканий Тьоркін намагається якнайшвидше забратися геть з того світу, і йому це вдається. Зовні це виглядає так, що Тьоркіна виводять із стану клінічної смерті на операційному столі, і він приходить до тями. Порівнюючи соціалістичний спосіб життя з потойбічним світом Твардовський робив тим самим сміливий виклик пануючій владі, за що був підданий ідеологічному цькуванню.

  • Я загинув під Ржевом (1945-1946). Широку популярність у читача здобув і ще один твір Твардовського на воєнну тематику вірш “Я загинув під Ржевом. Вірш був написаний Твардовським на основі двох важких вражень, які мимоволі зв’язались у його свідомості в образ головного героя, безіменного солдата, що поліг у бою під містом Ржевом. Перше з цих вражень було пов’язане з особистою поїздкою Твардовського восени 1942 р. під Ржев: “Враження від цієї поїздки були за всю війну з найбільш важких і гірких до фізичного болю в серці. Бої точилися важкі, втрати були дуже великими…” Операція під Ржевом була невдалою, що мало катастрофічні наслідки для дивізії, в якій під час своєї поїздки на фронт перебував поет. Паралельно з цим враженням зв’язалось й інше, московське. Після повернення до Москви, в трамваї Твардовський став випадковим свідком грубого вчинку молодого лейтенанта, який в нервовому запалі (він приїхав поховати померлу дружину) дорікнув інвалідові, що той не на передовій. Твардовський зробив йому зауваження, і той, похопившись, вибачився, додавши, що він з-під Ржева, приїхав лише на день, завтра повертається на передову і більше ніколи не приїде до Москви (яка йому не сподобалась). Знаючи, який стан справ під Ржевом, поет якось мимоволі сприйняв його останні слова в іншому розумінні.

Вірш написаний від першої особи, солдата, якого вбили в болотах під Ржевом. “Форма від першої особи, - писав сам поет, - здавалася мені найбільш відповідною ідеї єдності живих і загиблих “задля життя на землі”. Вбитий солдат страждає від того, що так і не дізнався, чим скінчилася війна, але при цьому висловлює тверду переконаність, що, зрештою, ворог буде переможений, а отже недаремно він поліг в бою, не залишивши по собі навіть сліду – могили, на яку б могла прийти його матір. Обов’язок живих перед мертвими, збереження і увіковічення пам’яті про них, гідне цієї пам’яті життя – такими є думки, на які спрямовує цей вірш. Сам Твардовський пише про це так: “Вірші ці продиктовані думкою і почуттям, які упродовж усієї війни і в післявоєнні роки більш за все хвилювали душу. Віковічний обов’язок живих перед мертвими за спільну справу, неможливість забуття, постійне відчуття ніби себе в них, а іх у собі – так приблизно можна визначити цю думку і це почуття”.

Запитання і завдання.

  • Чому в роки війни з фашистами російська поезія переживали творчий підйом?

  • Охарактеризуйте основні віхи творчого шляху Твардовського.

  • Про що розповідається в поемі Твардовського «Василь Тьоркін»?

  • Як складався образ Тьоркіна? Проаналізуйте творчу історію поеми.

  • Розкрийте зміст образу Тьоркіна.

  • Як поема “Василь Тьоркін” була сприйнята читачем?

  • Як трагічну правду війни змальовано у вірші “Я загинув під Ржевом”?




  • Рекомендована література: Абрамов А.М. Лирика и эпос великой Отечественной войны. Проблематика, стиль, поэтика. – М., 1975; Вайкулов С. Теркин и война (Поззия А. Твардовского). // Наш современник. — 1995.—№7;Выходцев П. Александр Твардовский. – М.,1958;Коган А.Г. Стихи и судьбы. Фронтовая тема в советской поэзии. – М., 1977; Кондратович А. Александр Твардовский; Поэзия в личность.— М.,1978; Любарева Е.П. Эпос А.Т.Твардовского. – М., 1982; Македонов А. Творческий путь Твардовского - М.,1981; Митин Г. А. «Немую боль в слова облечь...» (Трагический пафос поззии А. Т. Твардовского) //Литература в школе.—1995.—№ 5; Павловский А.И. Русская советская поэзия в годы Великой Отечественной войны. – Л., 1967;Пьяных М.Ф. Ради жизни на земле. Русская советская поэзия о Великой Отечественной войне. – М., 1985; Твардовский А. Статьи и заметки о литературе. – М., 1958.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка