М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка4/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Максим Горький


(1868-1936)

Олексій Максимович Пєшков, який обрав собі літературний псевдонім Максим Горький, є однією з найбільш суперечливих постатей в російській літературі першої половини ХХ ст. Талановитий письменник, гідний продовжувач кращих традицій російської літератури ХІХ ст., мислитель-мораліст, який завжди і скрізь ставав на захист Людини, став жертвою власних романтичних ілюзій, співцем і гвинтиком страшної машини ідеологічного терору, яка, зрештою знищила й його самого.

Горький народився 28 березня (за новим стилем) 1868 року в Нижньому Новгороді в родині столяра-краснодеревщика Максима Пєшкова. Після смерті батька виховувався в родині свого діда, який мав власну красильну майстерню. Початкову освіту Олексія склали два класи училища, яке він не зміг закінчити через нестачу коштів. З цього часу Горький, за його власним висловом, змушений був «піти в люди», заробляти на життя нелегкою працею. Спочатку він поступає «хлопчиком» до магазину, потім йде в найми до кресляра, миє посуд на пароплаві, працює в іконописній майстерні. Влітку 1884 р. Горький їде до Казані, щоб вступити до університету, але замість навчання “університетами” для нього стає життя, важка боротьба за існування. Починаються роки складних поневірянь, під час яких Горький змінює десятки професій, переживає кілька важких духовних криз, відкриває для себе світ літератури, зближується з революційно-народницьким рухом. Вже тоді роздуми Горького над життям не були позбавлені складних коливань і внутрішніх суперечностей, що навіть підштовхнуло його у 1887 році до спроби самогубства. В записці, яка, на щастя, не стала посмертною, він написав: «В моїй смерті прошу вважати винним німецького поета Гейне, який придумав зубну біль в серці…» Горький вистрелив в себе з револьвера, але в серце не попав і залишився живий. Натомість поранення спровокувало сухоти, на які Горький страждатиме усе життя. Роки з 1888 по 1889 і з 1891 по 1898 ознаменовані мандрами Горького по Росії (Повользькі губернії, Ясна Поляна, Москва, Дон, Україна, південна Бесарабія, Крим, Кавказ). До цих мандрівок, за словами самого Горького, його спонукало “бажання бачити – де я живу, що за люди навколо мене?” В 1889 році Горький був вперше заарештований поліцією, а після звільнення перебував під наглядом поліції і служив у адвоката Ланіна. На цей же період припадає і початок його літературної діяльності. Перша літературна публікація Горького відбулася в газеті «Вользький вісник» 26 січня 1885 року. Це були мелодраматичні вірші на смерть дівчини, яка проти волі була видана заміж і покінчила з собою:

Как жизнь твоя прошла? О, кто ж ее не знает!?

Суровый произвол, тяжелый, страшный гнет…

Кто в этом омуте не плачет, не страдает,



Кто душу чистою невинной сбережет?
В 1889 році відбулася зустріч Горького з відомим російським письменником В.Короленко, якому він показав свою поему «Пісня старого дуба». Незважаючи на негитивні відгуки на ці преші спроби, Горький продовжує писати і вже впродовж 90-х років ХІХ ст. висувається в число найбільш значних російських письменників. В 1892 році з’являється перше оповідання Горького «Макар Чудра», яким і прийнято датувати перший (ранній) період творчості письменника, який умовно триває до 1899 року. Цей період охоплює невеличкі оповідання, зібрані в 2-томній збірці “Нариси і оповідання”(1898) та перевиданій 3-томній(1899), що принесли шалену популярність Горькому не лише в Росії, але й у Європі (з 1896 по 1904 рр. критична література про Горького склала більш ніж 1860 назв і, за свідченнями сучасників письменника, його письменницький успіх перевершив популярність Л.Толстого і Ф.Достоєвського). Рання творчість водночас є і найбільш довершеною частиною загального творчого спадку Горького. Вона, як вважається, в найбільш концентрованій формі відбила літературні модерністські віяння епохи і духовні та філософські пошуки письменника.

Філософську основу поглядів Горького цього періоду складає пошук засад нового гуманістичного світогляду, який, на думку письменника, повинен вивести людину із стану глибокої духовної кризи, що охопила суспільство на рубежі століть і виявила себе в моральному нігілізмі та кризі людяності. Вихід Горький бачить в формуванні активної життєстверджувальної позиції самої людини, в опорі на природні (народні) моральні начала, які корегують моральні похибки цивілізаці. В філософській позиції Горького цього часу багато спільного з Ф.Ніцше. Обидва вони ставлять людину вище від Бога, в обох простежуються елементи бунтарства, що межує з найбільш безкомпромісними формами нігілізма. Втім, на відміну від Ніцше, Горький йде не від Людини, а до неї, намагається морально виправдати нігілістичне бунтарство своїх героїв, відшукати у ньому паростки природного життєстверджувального гуманізму. Внутрішній трагізм духовних пошуків Горького полягав у тому, що, шукаючи шляхи переборення крайнього суб’єктивного індивідуалізму Ніцше, він приходить до теорії колективного, “общинного” індивідуалізму, звідки, як тонко зауважує Т.Манн, еволюція Горького приймає вигляд чогось схожого на місток, що поєднує Ніцше і соціалізм. Пізніше, в 1909 році Горький напише статтю «Руйнування особистості», яка в особливо чіткій формі засвідчила соціалістичну забарвленість горьківського ніцшеанства. На відміну від Ніцше, для якого цінність індивідуаліста полягає у його абсолютній незалежності, Горький вважає, що «сама по собі, поза зв’язком із колективом, поза колом будь-якої широкої, згуртовуючої людей ідеї, індивідуальність – інертна, консервативна і ворожа розвиткові життя». Процес відчуження особистості від колективу Горький метафорично позначає як рух від Прометея до хулігана. З духовним вектором, що визначає напрямок цього руху і буде асоціюватися для Горького пізніше філософія Ніцше.

Основна тема творчості раннього Горького – це пошук Людини (“В наші дні, - писав він, - страх як багато людей, але немає людини”), моральних засад, які визначатимуть гідний для наслідування ідеал людської особистості.

Художній метод раннього Горького є співзвучним модерністським пошукам прози рубежа століть. В своїх ранніх оповіданнях він поєднує елементи реалістичного мистецтва (соціальна критика дійсності, прагнення до типізації образів) з прийомами романтичної поетики: екзотичні людські образи (босяки, цигани, контрабандисти, міфологічні і алегоричні постаті) та пейзажі, незвичайні і навіть екстремальні ситуації, що надають творам фабульної гостроти, чітка символіка, споріднена з міфологічними образами та сюжетами, орієнтація на фольклорні жанрові зразки (легенда, казка, пісня).

В площині проблематики художнє новаторство Горького найбільш виразно виявило себе у розробці нового типу героя з активною, життєстверджувальною позицією. Героя з «сонцем в крові», за виразом Горького, людини сильної, гордої і красивої, здатної «зміцнити волю людини до життя, збудити в ній бунт проти дійсності, проти будь-якого її пригнічення». Ця позиція суперечлива. З одного боку, вона не позбавлена рис нігілістичного бунтарства і егоїстичного індивідуалізму, що споріднює цей образ з художніми настановами модерністської поетики та концепцією “надлюдини” Ф.Ніцше, а, з іншого боку, в ній зримо виявляє себе орієнтація на чітко виявлений комплекс гуманістичних моральних цінностей. Ця своєрідна “боротьба за людину”, її моральне самоствердження складає основний конфлікт і присутня практично в усіх ранніх творах Горького.



  • Макар Чудра (1892). Це перше надруковане оповідання Горького, яке знаменне також і тим, що відкриває в прозі письменника цикл творів, художню основу яких визначає поетика романтизму, а зміст спрямований на розкриття рис і моральних засад, що визначають характер справжньої людини, особистості “з сонцем у крові”. Крім “Макара Чудри” до цього циклу входять оповідання та вірші у прозі “Дівчина і смерть”, “Про маленьку фею і молодого чабана”, “Про чижа, який брехав і дятла, що любив правду”, “Стара Ізергіль”, “Хан і його син”, “Пісня про Сокола”, “Пісня про Буревісника”.

Композиційно “Макар Чудра” побудований як оповідання в оповіданні. Вмонтовану в оповідь бувальщину про романтичне кохання розповідає старий циган Макар Чудра. Героями його оповіді є красуні Радда, донька солдата Данили, що пристав до циганського табору, і молодого цигана Лойко Зобара. Обидва вони понад усе цінують почуття власної незалежності, обидва горді і вільні, обидва з “сонцем в крові”. Вони кохають одне одного, але коли ціною цього кохання Рада ставить умову Лойко поступитися його поняттями про чоловічу гідність і честь, визнати зверхністьїї волі над почуттям його свободи, Лойко воліє радше прийняти смерть, аніж поступитися принципами. Він вбиває Раду і сам приймає смерть від руки її батька. Таким же гордим і незалежним постає у творі й оповідач Макар Чудра, який рішуче повстає проти будь-яких посягань на свободу людини.


  • Стара Ізергіль (1894). Оповідання продовжує цикл романтичних творів раннього Горького. Головна героїня оповідання – стара молдаванка Ізергіль, яка розповідає історію свого нелегкого життя а також дві легенди, які в алегоричній формі розкривають полеміку Горького з філософією Ніцше. Головний герой першої легенди, що втілює образ ніцшеанської «надлюдини», Ларра – син жінки і орла. Він вбиває дівчину, що відмовила йому у коханні, через що люди проганяють його, вважаючи, що вічна самотність буде для нього найжахливішим з можливих покарань. Так воно і сталося. Ларра намагається вдаися до самогубства, але стає безсмертним і приречений на вічне страждання і муки каяття. Герой другої легенди – Данко в критичний для свого народу момент вириває з грудей власне серце, яким освітлює дорогу посеред темного лісу. Це допомогло знайти вихід із лісової гущавини, але люди швидко забули про подвиг Данко, який урятував їх від загибелі ціною власного життя.

Життєва філософія Ізергіль стоїть немовби посередині цих двох світоглядних позицій. Тому й композиційно її автобіографія розміщена між двома легендами. Основним змістом її життя було кохання – спочатку до рибака, потім до розбійника-гуцула, до турка, господаря гарему і його сина, монаха-поляка. В Польщі вона стала повією, закохалася в шляхтича, якого згодом врятувала з полону, вбивши вартового. В рисах Ізергіль поєднані егоїстичний індивідуалізм, який споріднює її з Ларрою, і любов до людей, здатність на самопожертву заради щастя інших, що одночасно пов’язує її із образом Данко. В оповіданні чи не в найбільш чіткій формі реалізує себе полеміка Горького з філософією Ніцше, оскільки характеристика двох типів індивідуалістичного бунтарства підкреслена формою їх прямого протиставлення. Егоїстичний індивідуалізм і агресивний цинізм Ларри – це свого роду пряма проекція ніцшеанського типу надлюдини, яка з холодним презирством ставиться до людей, зневажає їх моральні настанови і декларує свою, а точніше ніцшеанську позицію “по той бік добра і зла”. Втіленням позитивного індивідуалізму, як знаком розриву з ніцшеанською надлюдиною, є образ Данко, який також не зливається з натовпом, але не зневажає його, йде не від Людини, а до неї. Знаменними є й ті літературні переклички, на які спрямовує читача зміст обох образів. Якщо образ Данко сходить до міфу про Прометея, то образ Ларри до міфу про Агасфера. Ім’я Ларра вказує також і на одну із «східних» поем Байрона «Лара».



  • Пісня про Буревісника (1901). Одним із найбільш резонасних в романтичному циклі творів Горького став його знаменитий вірш у прозі «Пісня про Буревісника». “Пісня про Буревісника” була написаний Горьким у Нижньому Новгороді 12 березня 1901 р. після поїздки до Петербургу і Москви. Письменник у цей час був зв’язаний з підпіллям і проводив революційну пропаганду у Нижньому Новгороді серед студентів і робітників. “Пісня” викликала бурю захоплення в колах революційно настроєної молоді і стала своєрідним гімном революції. Царська цензура заборонила “Пісню”, а журнал (“Жизнь”), в якому вона була надрукована, закрили. Втім, проблематика твору не така вже й однозначна, як це намагалися потрактувати ідеологи більшовизму. Попри пов’язуваний з її ідейною спрямованістю революційний пафос, твір, враховуючи особливості світогляду раннього Горького, може бути інтерпретований і в інших смислових зв’язках (горьківська концепція справжньої людини, її бунтарства проти духовної заскоруглості світу). Звідси випливає і алегоризм образів “Пісні”, система яких розгорнута за принципом контрасту: на одному полюсі якого ідеал духовно піднесеної особистості (Буревісник), а на іншому налякані життєвими бурями людці (втілені в образах чайки, гагари, пінгвінів). Цікавою деталлю, що характеризує образ Буревісника, є порівняння його з демоном, в чому можна бачити прихований відголосок ніцшеанських ідей про надлюдину, що повстає проти Бога. Ознаки неоромантизму у творі такі: алегорична основа, загострений емоційний пафос, виключна особистість в центрі зображення, екстремальність умов її дії, акцентованість героїчного начала та комплексу питань, пов’язаних з проблемою етичного вибору

Цікавою деталлю, що характеризує поетику пісні, є й її своєрідна текстуальна і сюжетна перекличка з багатьма творами російської поезії ХІХ ст.. «Слова про «наслаждение битвой жизни», - писав у цьому зв’язку Б.Бялик, - спонукають пригадати пушкінське «упоение в бою», а початок пісні «Над седой равниной моря», - який повторює рядок «Демона» (рекдакц. 1831 р.), і потрійне порівняння Буревісника з Демоном спрямовували читача до мотивів лермонтівської поезії». Крім того, Горький використовує наскрізний образ-символ російської поезії: у Лермонтова, наприклад, «А он, мятежный, просит бури…», у Некрасова – «Буря бы грянула, что ли…», у Горького – «Пусть сильнее грянет буря!»

Усі твори романтичного циклу Горького єднає цей пафос бунтарства, буревісництва. Як зауважують К.Новікова і Л.Щепилова, “Горький, свторюючи свої романтичні твори, вважав, що вони допоможуть людині звільнитися від приниження і покірності, викличуть в ній бажання змінити життя, покращити його. Горький безкінечно вірить в людину, людину-мислителя, творця, якого уславлює і про якого в поемі у прозі “Людина” (1903) говорить: “Так йде бунтівна Людина – вперед! – і вище! Все – вперед! І – вище!”




  • Челкаш (1895). Приблизно з середини 90-х років ХІХ ст. Горький звернувся до циклу оповідань про так званих босяків, під якими розумів незалежно від їх фактичного життєвого статусу (злодії, п’яниці, жебраки, повії тощо) насамперед соціально обездолених, але не пригнічених духом, морально багатих людей, вихідців із суспільних низів, які увібрали до себе кращі риси народу, його психологію та світогляд. “Босяки були для мене, - писав Горький, - “незвичайними людьми”… вони не жадібні, не душать одне одного, не прагнуть до збагачення… Мене дуже приваблювало в них те, що вони не скаржились на життя… а про пристойне життя “обивателів” говорили насмішливо, іронічно, але зовсім не з почуття заздрості… а немовби із гордості, із усвідомлення, що живуть вони бідно, а все ж вони кращі від тих, хто живе багато”. До циклу “босяцьких” оповідань входять такі твори, як “Ємельян Пілай”, “Дід Артем і Льоня”, “Жебрачка”, “Якось восени”, “Коновалов”, “Колишні люди” та інші.

“Босяцький” цикл творів Горького відкрило оповідання “Челкаш”. В центрі зображення цього оповідання постать старого портового злодія, контрабандиста, “зацькованого вовка” Гришки Челкаша. Схожий на хижого птаха, вільний, як вітер, закоханий у море, він бере у компаньйони простодушного сільського хлопця Гаврилу, який повинен підмінити на час хвороби його постійного спільника. Перспектива заробітку приваблює Гаврилу, але, зрозумівши, що скоює злочин, він впадає у переляк і благає Челкаша відпустити його. Отримані від Челкаша гроші заспокоїли Гаврилу і одночасно збудили у ньому жадобу збагачення. Побачивши в руках у Челкаша кредитки, він принизливо просить віддати їх йому. Коли ж Челкаш відмовляється це зробити, Гаврила кидає йому в спину важкий камінь. Поранений Челкаш з огидою шпурляє гроші в обличчя Гаврили. Автор підводить читача до думки про те, що декласований Челкаш, який живе за законами злочинного світу, виявляється більш людяним і моральним, ніж зовні благопристойний практичний селянин, який в даному випадку уособлює морально заскорузлий міщанський світ власництва і наживи.

Значну роль у художній організації твору визначають елементи романтичної поетики, це, зокрема, гостра конфліктність і контрастність зображуваного, доповнена традиційною для раннього Горького символікою образів. Порт асоціюється із знаряддям пригнічення людей, які у ньому працюють, тоді, як море символізує безмежну свободу людини, вільной від пригнічення. Пейзаж у цьому зв’язку виконує в оповіданні надзвичайно важливу функцію, символічно підкреслюючи морально-смислову наповненість образів головних героїв: босяк Челкаш закоханий у море, а Гаврила його боїться; на початку розповіді море спокійне, але по мірі наростання конфлікту між героями воно все більше починає хвилюватися.




  • Коновалов (1897) Одне з кращих оповідань “босяцького” циклу, в якому розповідається історія трагічного життя одного з типових босяків кінця ХІХ ст. Олександра Коновалова. Розповідь ведеться зі слів знайомого Коновалова, з яким він деякий час працював, молодого хлопчини Максима. Максим – підручний Коновалова по пекарні, де вони разом працюють на господаря. Коновалов охарактеризований як майстер – “золоті руки”. Крім того – як “стихійний” філософ, людина, яка не просто проживає життя, а замислюється над ним, намагається знайти пояснення тим негараздам, які калічать людське життя. Коновалов намагається знайти свою “точку рівноваги” у житті, але йому це так і не вдається. Він – людина з високими моральними якостями, наділений багатою, здатною до співпереживання душою. Він намагається допомогти колишній коханці-повії звільнитись з лещат проституції, з повагою ставиться до людей, але його духовним пошукам бракує моральної твердості, “ржавчина розгубленості перед життям і яд роздумів над ним, - як зауважує оповідач, - розїдали його могутню постать, народжену, на нещастя, з добрим серцем. Таких “замислених” людей багато в російському житті, і всі вони дуже нещасні, тому що тягар їх дум збільшений сліпотою їхнього розуму”. Тому Коновалов спивається, мандрує по країні у пошуках роботи, пробує навіть нелегально перейти кордон і зрештою, потрапивши до вязниці з відчаю перед життям, яке, як він гадає, не склалося, вдається до самогубства. Сам Горький характеризував свого героя як людину “другої половини ХІХ ст., людину, непогану від природи, але нещасну, жалюгідну, хвору на алкоголізм. Від хвороби своєї він і не шукав в житті вигідного або постійного місця, відчуваючи, що його особисте життя не вдалось і ніколи й не вдасться. За характером була це людина пасивна, одна з багатьох людей того часу, які, не знаходячи місця в своєму середовищі, ставали блукальцями, мандрівникаи по “святим місцям” або шинкам. Якщо б він дожив до 905 року, то з однаковою легкістю міг би стати і “чорносотенцем” і революціонером, але в обох випадках ненадовго”.

Цікавою є й творча історія оповідання, яка має автобіографічну основу. В 1884-1888 роках, в час свого перебування в Казані, Горький працював в пекарні з Олександром Коноваловим. Вдруге Горький зустрівся з ним у Феодосії на початку вересня 1891 року. Пізніше, як і у оповіданні, він прочитав у газеті про самогубство “муромського міщанина” Коновалова і вирішив, що це його колишній знайомий. Проте, це виявився випадковий збіг прізвищ. Справжній Коновалов помер у 1902 році. В одесській лікарні, де він помирав, лікар прочитав йому оповідання Горького, в якому він відразу ж впізнав себе. Зміст оповідання його дуже схвилював і він попросив лікаря написати про усе це Горькому, що той і зробив.

Своїми “босяцькими” оповіданнями Горький, по суті, продовжував одну з найбільш потужних традицій російської літератури ХІХ ст., яка полягала у постійному інтересі до зображення долі “маленької”, обездоленої життям людини, істоти соціально пригніченої і безправної, але в духовному відношенні піднесеної над світом своїх гнобителів, особистості із загостреним почуттям людської гідності. Як справедливо зауважив Є.Тагер, “людина цікавила письменника в міру її можливостей розірвати міцні петлі повсякденного побуту, вирватись із заскорузглого “розпорядку” життя. Самі різноманітні форми відступництва, відреченості, “дивацтва”, виклику встановленим “правилам” розглядались ним як симптоми певного історичного бродіння, інтерпретувалось в світлі руйнації старого суспільства, що розпочиналася”.


На 90-ті роки припадає і знайомство Горького з Україною. Вже його перше оповідання “Макар Чудра” було навіяне враженнями від мандрівки Україною в 1891 р. Українські враження або український матеріал покладений в основу й багатьох інших творів Горького – “Стара Ізергіль”, “Челкаш”. “Ємельян Пиляй”, “Коновалов”, “Мій супутник”, “На Чунгулі”, “Валашська легенда” та інш. В 1891 р. Горький вперше відвідав Київ, а, починаючи з 1897 року кілька разів приїжджав на літній відпочинок в село Мануйлівка на Полтавщині. Тут він познайомився не лише з побутом та звичаями українського народу, але й його літературою. В одному з листів, написаних у Мануйлівці, він писав: “Вперше я читав Шевченка ще юнаком, в Казані, в кінці 80-х років… Потім, влітку 97 і 8-го років, коли жив у Мануйлівці… я читав Шевченка українською мовою селянам… Вірші Шевченка взагалі дуже мені сподобались… Дуже хотілося б видати Гулака-Артемовського, Основяненка, Котляревського – особливо!” Вже з 90-х років й твори самого Горького з’являються в українських перекладах.

В 1889 р., перебуваючи на лікуванні у Ялті, Горький знайомиться з А.Чеховим, О.Купріним, І.Буніним, в 1990-му, в Москві зустрічається з Л.Толстим. З початку 900-х років Горький приймає активну участь у революційному русі, кілька разів заарештовується поліцією. Загрози нових арештів змушують його в 1906 р. емігрувати (Німеччина, Франція, Америка, Італія). Революційні події 1905 року Горький привітав. Водночас його оцінка цих подій не позбавлена внутрішніх коливань і скепсису щодо того, чи не стане революція стихійною силою, яка змете усе на своєму шляху. Сумніви Горького відбиті у його тогочасній публіцистиці «Сповідь» (1908), «Про цинізм»(1908), «Руйнування особистості»(1909). В 1913 р. Горький повертається до Росії. Більшовицьку революцію 1917 р. Горький підтримав, але його власна політична позиція щодо неї була далеко неоднозначною. В своїй публіцистиці цього часу (“Революція і культура” та “Несвоєчасні думки”, обидві 1918 р.) Горький засуджує насилля і жорстокість і висловлює свій скептицизм щодо перспектив соціально-історичного розвитку, окреслюваних більшовицькою партією. Думки, які Горький викладає в тогочасній публіцистиці, були несвоєчасними передусім з точки зору більшовицької ідеології: «Більш за все мене вражає, що реіолюція не має ознак духовного відродження людини…»; «Під час погромів людей пристрілюють, як вовків, поступово привчаючи до спокійного знищення ближнього».

В 1921 році Горький знову залишає Росію і сім наступних років живе в Італії, Франції, Німеччині, де намагається осмислити зміни, які відбуваються на його батьківщині. В 1928 році він повертається до Росії, де спрівпрацює з урядом більшовиків. В країні сталінізму Горький активно займається літературною та культурно-просвітницькою діяльністю. В 1934 році на І з’зді радянських письменників його проголосили засновником соціалістичного реалізму – методу, який, на думку тогочасних ідеологів від культури повинен був об’єднати усіх митців радянської епохи. Від Горького намагаються приховувати істинні масштаби сталінських злодіянь і репресій, водночас саме Горькому належить відома фраза «Якщо ворог не скоряється, його знищують», яка стала основним гаслом сталінської політики. В останні роки життя письменник важко хворів, давалися взнаки його сухоти. 18 червня 1936 року Горький помер. За однією з версій, його могли отруїти, оскільки Сталін побоювався, що письменник може відкрито виступити проти політики репресій і його виступ набуде міжнародного розголосу.

Письменницька доля М.Горького трагічна. Засуджений більшістю літераторів еміграції, в СРСР він ще за життя був проголошений класиком і вважався засновником та ідейним натхненником так званого соціалістичного реалізму. Після смерті Горького довгий час вважали неперевершеним генієм, хрестоматійним літературним взірцем, а в пострадянську епоху намагалися проголосити бездарою і нікчемою. Втім, справжня світоглядна та ідейна позиція М.Горького була далекою від нав’язуваного йому ідеологічного схематизму та однолінійності, хоча й не позбавлена внутрішніх суперечностей та ідейних викривлень, а художня цінність написаного Горьким (навіть його ідейними супротивниками) визначалася беззаперечною.



В творчості Горького першої третини ХХ ст. виділяють два періоди. Перший період творчості, який охоплює роки з 1899 по 1912 і вважається найбільш тенденційним і політично претензійним, зв’язаним з революційною ідеологією. Це соціальні романи та повісті “Фома Гордєєв”(1899), “Троє”(1900-1901), “Мати”(1907), “Сповідь”(1908), “Містечко Окурів”(1910), “Життя Матвія Кожем’якіна”(1911). Усі ці твори, за словами одного з сучасних письменникові критиків, “претендують на широку картину російського провінційного життя, змальованого з усім її безглуздим варварством, брудом і невіглаством, де лише окремі особистості намагаються збагнути “сенс життя”, вирватися з трясини і вказати темним та пригніченим масам світлий шлях”. На цей же період припадає й розквіт драматургії Горького, в якій порушується в основному та ж проблематика, що й у його прозі (“Міщани”,1901; “На дні”, 1902; “Дачники”, 1904; “Діти сонця”,1905; “Вороги”,1907 та інш.); 3) третій, з 1913 по 1936 – це період, який в основному охоплює автобіографічні твори та спогади (автобіографічна трилогія “Дитинство(1913), “В людях”(1915), “Мої університети”(1923), роман “Діло Артамонових”(1925), епопея “Життя Клима Самгіна”(1926-1936) та інш.). В творчості Горького першої третини ХІХ ст., як і раніше, провідною темою залишається тема гуманізму, тема пошуків духовних засад, що визначають гуманістичний ідеал, «моральне обличчя» «справжньої» Людини. Але загальна ідейна тональність цих пошуків дещо змінюється. З одного боку, це виявляє себе у посиленні моралізаторських тенденцій, які особливо чітко виявляють себе в драматургії Горького, з іншого боку, в прозі Горького більш явно і неоднозначно окреслюються його політичні симпатії і пріоритети, які фактично, прямо випливають із гасел та ідеології тогочасного зразка. Змінюються і художні орієнтири Горького: в його поетиці починає домінувати реалістичний метод, який суттєво потісняє романтичні прийоми ранньої творчості. Найбільш показовими у контексті загальної ідейної та художньої еволюції Горького першої третини ХХ ст. є його драма «На дні» і роман «Мати».

  • На дні (1902). П’єса, яка за жанром є соціально-філософською драмою, становить вершину драматургії Горького. Тематично вона поєднана з його прозою 90-х років і завершує в творчості письменника цикл творів про «босяків». «Вона стала підсумком моїх майже двадцятилітніх спостережень над світом «колишніх людей», - писав пізніше сам Горький. Дія відбувається «на дні», як метафорично названий в драмі притулок для бездомних, в якому зібралися представники різноманітних соціальних прошарків тогочасної Росії. Усі вони різні за віком, характерами, професіями, кожен із них з різних причин потрапив на «дно» життя, але усіх їх об’єднує почуття власної соціальної неповноцінності, безвихідності і ілюзорна віра в те що, зрештою, їм вдасться вирватись із в’язниці, з якою асоціюється для них життя у притулку. Це стихійний філософ і картяр, колишній телеграфіст Сатін, що вбив у минулому людину, потрапив до в’язниці, після чого скотився на «дно життя». Це невдаха Актор, який колись грав на сцені, а потім, за його словами, «втратив ім’я” і “пропив душу”, слюсар Клещ, який марно намагається знайти роботу і зненавидів через це увесь світ та його безнадійно хвора дружина Анна, авантюрист із сумнівним минулим Барон, юна повія із мрійливим характером Настя, розбишака і злодій Васька Попіл.

Зовнішню подієву канву п’єси розгортають конфлікти соцільно-критичного і соціально-психологічного змісту. З одного боку, вони реалізовані в сюжеті мотивами протистояння мешканців “дна” і господарів життя, представлених образами господаря нічліжки Костильова, його дружини Василиси та їхнього дядька, поліцейського Медвєдєва. З іншого боку, - мотивами любовного трикутника (Попіл-Василиса-Наташа) а також вчинками героїв, ініційованими їх стосунками з мандрівним моралістом Лукою. Але справжній, глибинний зміст драми виявляє себе не стільки у зовнішніх мотивах поведінки героїв, скільки в їх діалогах і суперечках, які в сукупності й окреслюють проблематику твору. Основне питання, яке ставить п’єса, це наскрізна для творчості Горького проблема гуманізму. В п’єсі вона розгортається в площині філософських роздумів письменника над тим, що прийнятніше для людини – заспокійлива брехня чи жорстока правда. “Головне питання, яке я хотів поставити, - писав пізніше Горький, - це питання, що краще, істина чи співчуття? Що потрібніше? Чи потрібно доводити співчуття до того, аби користуватися брехнею, як Лука? Це питання не суб’єктивне, а загальнофілософське”. Так або інакше цієї теми торкаються практично усі герої п’єси, але найбільш чітко вона виявляє себе через позицію героїв-ідеологів, до числа яких відносяться Лука і Сатін. Лука виступає як ідеолог концепції виправданості заспокійливогообману. Водночас постать Луки є й однією з найбільш цікавих і неоднозначних образів твору. Його ім’я асоціюється з біблійним євангелістом Лукою (автором одного з чотирьох новозавітних євангелій), а світоглядна позиція співвідносить його з героями-моралістами Достоєвського. До кожного з мешканців нічліжки Лука знаходить свій підхід, кожного намагається втішити і виправдати у власних очах. До людини слід ставитись із жалістю і співчуттям, і якщо брехня здатна заспокоїти людину, то вона цілком прийнятна, - вважає Лука. Іншрї позиції притримується Сатін, який зауважує, що “Людина – це звучить гордо!..” І тому потрібно не жаліти людину, а говорити їй правду. В монолозі Сатіна, який становить ідейну кульмінацію драми, його позиція виявлена найбільш чітко: “Брехня – релігія рабів. Правда – Бог вільної людини… Людина – ось првда!.. Усе – в людині, все задля людини!.. Людина! Треба поважати людину!”

В постаті Луки, загадкового мандрівника-мораліста, який раптово з’явився і так же раптово зник, звучать відголоски ніцшеанських мотивів, про що, зокрема, свідчить прихована іронія, з якою він часто характеризує людську природу і, особливо, переказані Сатіним слова Луки: “Для кращої людини живемо…” (згідно з концепцією Ніцше, сучасне деградуюче людство – лише “матеріал” історії для надлюдини, яка з’явиться у майбутньому). Відповідно і гуманізм Луки швидше показний, а не справжній. Його брехня нікому не допомогла, більше того, вона певною мірою спровокувала самогубство Актора, для якого розбіжність між ілюзорними обіцянками Луки і реальністю виявилась фатальною. Вслід за Сатіним Горький відкидає примиренницький гуманізм Луки. В зв’язку з образом цього героя в п’єсі з’являються й мотиви, які невдовзі приведуть Горького до марксистської ідеології (мотиви різкого протесту проти соціальної критики, полярний розподіл суспільства на господарів і рабів та інше).




  • Мати(1907-1908). Роман, в якому, як прийнято вважати, Горький змальовує неухильне зростання в народних масах революційної свідомості. Усі ланки цього процесу змаьловані у романі передусім у зв’язку з його головними героями Нілівною (Власовою Пелагеєю Нілівною) і її сином Павлом. Павло – фабричний робітник, доля якого спочатку складається типово для людей його кола і його професії. В ньому зрів соціальний протест, але виливається він в п’янство і агресивну поведінку. Зустріч з більшовицьким підпіллям рішуче змінює його свідомість. З часом він стає професіний революціонером, заарештовується поліцією і, за вироком суду, має бути висланий до Сибіру. Аналогічну еволюцію проходить й його мати Нілівна, яка із затурканої життям, слабкої жінки перетворюється у вольового і мужнього революціонера, свідомого борця із соціальною несправедливістю.

Роман прийнято визначати яе найбільш ідейно тенднеційний і найбільш художньо слабкий з творів Горького. Зв’язок роману з більшовицькою ідеологією не підлягає сумніву, але він не такий однозначний і прямолінійний, як зазначалося в радянську епоху, коли твір Горького був проголошений класикою соціалістичного реалізму. Роман містить численні переклички з новозавітними текстами: починаючи від висловів, які можуть спрямовувати як на євангельську, так і на марксистську ( у її зовнішньому, псевдогуманістичному вияві) концепцію буття («для нас нема націй, нема племен», - говорить один з підпільників-революціонерів; «…адже й Христа не було б, якби заради нього не гинули люди!» - переконує Нілівна і т.д.), закінчуюючи християнськими асоціаціями в масштабі образів головних героїв. Так, після революційного переродження, Павло вішає на стіни картину з зображенням Христа, імена головних героїв – Павла і Андрія асоціюються з іменами апостолів Христа, християнські асоціації з’являються і у зв’язку з образом матері, яка одночасно може символізувати і Росію.

Християнські мотиви у своєму романі Горький використовує у зв’язку з ніцшеанською теорією смерті Бога. Духовний вакуум, який спричинила ця смерть, Горький намагається заповнити новими ціннісними орієнтирами, новим Богом, в ролі якого для нього, на відміну від Ніцше з його одинаком-надлюдиною, виступає колектив, народ. Звідси численні євангельські асоціації у романі, звідси порівняння Павла Власова і інших революціонерів з учнями Христа, звідси, нарешті, «чудодійне» переродження Нілівни, яка на початку роману вірує в євангельського Христа, якого, по мірі зближення її з революційним підпіллям, заступає на кінець роману образ Христа, як пробудженого до життя новою революційною свідомістю трудового народу.


Запитання і завдання.

  • В чому полягала суперечливість ідейного світогляду М.Горького? Доведіть це прикладами з його біографії та літературної творчості.

  • Охарактеризуйте зміст головних етапів творчого шляху М.Горького.

  • Розкрийте філософську основу прози раннього Горького. Як філософія Горького співвідносилась з філософією Ф.Ніцше?

  • Охарактеризуйте гуманістичні пошуки раннього Горького. Розкрийте зміст горьківського образу «людина з сонцем у крові».

  • Визначте особливості художнього методу та ідейну спрямованість проблематики оповідань раннього Горького.

  • З’ясуйте проблематику та особливості художньої побудови оповідання Горького "Макар Чудра".

  • Які твори становлять романтичний цикл оповідань Горького?

  • Розкрийте зміст і пояснять символічну суть образів оповідання Горького "Стара Ізергіль".

  • Визначте ідейні та художні особливості горьківської "Пісні про Буревісника".

  • Які твори входять до циклу "босяцьких оповідань" Горького?

  • Охарактеризуйте проблематику оповідання Горького "Челкаш".

  • Як виявили себе гуманістичні пошуки Горького в оповіданні "Коновалов"?

  • Дайте оцінку філософській концепції Горького, засвідченій в драмі "На дні".

  • Охарактеризуйте ідеологічну спрямованість роману Горького "Мати" та її зв’язок з ідеями християнства та філософії Ніцше.




  • Рекомендована література: Барахов В. М.Горький. Последняя страница жизни //Вопросы литературы. - 1990. - №6; Басинский П. Логика гуманизма. Об истоках трагедии М.Горького //Вопросы литературы. - 1991. - №2; Бялик Б. Судьба М.Горького. - М.,1977; Волков А.А. Путь художника. М.Горький до Октября. - М..,1969; Горький и его эпоха: Исследования и материалы. Выпуск I.— М., 1989; Горький и русская журналистика начала XX века: Неизданная переписка.— М., 1988; Горький М. Несвоевременные мысли: Заметки о революции и культуре.— М., 1990; Колобаева Л. Горький и Ницше//Вопросы литературы. – 1990. – 10; Митин Г. Евангелие от Максима // Литература в школе.— 1989.—№ 4; Михайловский Б.В. Творчество Горького и мировая литература. – М.,1965; Михайловский Б.В. , Тагер Е.Б. Творчество М.Горького. - М.,1969; Наследие М. Горького и современность.— М., 1988; Ніколенко О.М. Нездійснений "золотий сон", або Актуальність "несвоєчасних думок". Вивчення творчості М.Горького//Зарубіжна література. - 1998. - №6.


Олександр Купрін (1870-1938)

“У мистецтві – головне простота, а її досягти дуже важко”. Так говорив у своїй лекції 1916 року визначний російський письменник-реаліст, майстер жанрів оповідання й повісті Олександр Іванович Купрін. Він усе життя дотримувався принципа “простоти”: більшість прозових творів Купріна мають нескладний сюжет і струнку композицію, вони прості, життєподібні й надзвичайно правдиві. До того ж творчість Купріна значною мірою була автобіографічною: його повісті й оповідання є більш або менш творчо перевтіленим викладом певних епізодів його життя. “Майже в кожному з його творів, - писав друг Купріна письменник і літературознавець В. Боцяновський, - можна вказати не лише місце дії, але навіть назвати прізвища персонажів, які послужили оригіналами для його героїв”. Автобіографічність стилю Купріна проявилася і в тому, що він вкладав свої думки, погляди, оцінки і навіть мовленнєву манеру в уста багатьох героїв. Письменник сам відчував цю особливість своєї творчості і дав їй спеціальну назву – “грамофон”.

Купрін не був новатором у літературі. Лев Толстой так охарактеризував його творчу манеру: “Новий письменник користується старими прийомами”. Купрін доволі негативно ставився до сучасних йому письменників-модерністів (особливо – символістів), називав їх “фокусниками” і “шарлатанами”. Він намагався насамперед продовжувати гуманістичні й реалістичні традиції російської класичної літератури. Усе життя письменник слідував принципу, що він його сам сформулював: “треба знати, що пишеш”.

Купрін народився 26 серпня 1870 року в місті Наровчаті Пензенської губернії в сім’ї дрібного чиновника. Батько помер через рік після народження хлопчика, а у 1873 сім’я, що залишилася без засобів існування, вимушена переселитися у московській Вдовий дім (пізніше описаний в оповіданні “Свята брехня”). Шести років Купріна було віддано у сирітський пансіон, з 1880 року він вчиться у 2-й Московській воєнній гімназії, яка згодом була реформована у кадетський корпус. Пізніше він навчається в юнкерському училищі (1888-1890). У 1889 році було опубліковано перше оповідання Купріна “Останній дебют”. Автора за нього посадили на гауптвахту: виховонцям воєнного училища заборонялося друкуватися.

У 1891-1894 роках у складі 46-му Дніпровського полку, якій стояв у Подільській губернії, Купрін служить в українських містечках Волочиську і Проскурові. Він пізнає буденне армійське життя, яке згодом зобразить у багатьох своїх творах (“Дізнання”, “Нічліг”, “Нічна зміна”, “Прапорщик армійський”, “Поєдинок” та ін.). У серпні 1894 року в чині поручика він виходить у відставку.

У 1894-1899 роках перепробував чимало занять, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажує баржі з кавунами, організовує атлетичну громаду. 1896 року він здійснює поїздку на Донбас, де кілька місяців працює на заводі. Наступного року Купрін перебуває на Волині, де служить лісничим, управляючим маєтком у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчає зубоврачебну справу. Згодом він вступає до провінційної трупи, працює землеміром, зближається з цирковими артистами. Саме у ці роки Купрін став професійним літератором. Він працював у газетах “Київське слово”, “Життя і мистецтво”, “Киянин”, “Волинь”, пише статті й фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, порліцейські й судові хроніки, нариси і оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів “Київські типи”.

1896 року було надруковано повість Купріна “Молох”, заснованої на донецьких враженнях. Твір став етапним не лише для молодого письменника, але й для усієї російської літератури. Крізь сприйняття головного героя – інтелігента Боброва Купрін зображує убогий побут робітничих поселень, а також підноситься до інакомовлення. Молох – бог сонця давніх фінікіян, якому приносили людські жертви, - став у повісті символом російського капіталізму, безлюдяного і алчного, такого, що потребує людських жертв.

Через рік у Києві виходить збірка оповідань Купріна “Мініатюри”, куди увійшли зокрема твори про армійське життя (“Нічліг” і “Брегета”), життя цирку (“Allez!”), життя тварин (“Собаче щастя”). 1898 року у газеті “Киянин” друкуєтся повість Купріна “Олеся” – твір, у якому Купрін уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. У повісті зображуєтся кохання сільської дівчини Олесі, що виросла у хаті старої “відьми”, та інтелігента Івана Тимофійовича, якого “доля закинула... на цілих шість місяців у глухе село Волинської губернії, на околицю Полісся”. Незважаючи на трагічний фінал, твір являє собою поему про високу щастя взаємного кохання. Природі, побуту і людям українського Полісся присвячені також купрінські оповідання “Лісова глуш”, “Срібний вовк”, “Конокради” та ін.

На початку ХХ ст. закінчуются роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить у Петербург. 1897 року письменник знайомиться з Буніним, через рік – з Чеховим, у 1902 році – з Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво “Знання” випускає перший том оповідань Купріна. 1905 року письменник завершує повість “Поєдинок”, в якій зображена картина кризи, що охопила різні сфери російського життя, насамперед армію. Велике місце у книзі посідають картини солдатського (образи денщика Гайнана і забитого солдата Хлєбнікова) і офіцерського життя (Осадчій, Бек-Агамалов, Лещенко, Слива, Бобетинський). Герой твору - молодий підпоручик Георгій Ромашов, самотній, але безвольний мрійник. Він переживає “період визрівання душі”, морально виростає. Смертельна для Ромашова дуель з офіцером Ніколаєвим є логічним наслідком все нарастаючого конфлікту героя з офіцерським середовищем і безглуздою армійською системою. Одним з найцікавіших у повісті є також образ Назанського, тип інтелігентного й обдарованого офіцера, що вміє філософствувавти, проте не вміє жити.

Після “Поєдинку”, що мав величезний резонанс у Росії, Купрін пише алегоричне оповідання “Сни” (1905), оповідання “Штабс-капітан Рибников” (1906) і “Гамбрінус” (1907), цикл нарисів про балаклавських рибалок “Лістрігони” (1907-1911). Тема поетичного кохання втілюється в оповіданнях “Суламіф” (1908) і “Гранатовий браслет” (1911). У 1915 році письменник завершує роман “Яма”, присвячений проблемі узаконеної проституції; описує в ньому типи і звичаї “середнього” публічного дому.



  • Штабс-капітан Рибников(1906). В одному зі своїх інтерв’ю 1909 року Купрін зазначив, що “першою своєю справжньою річчю” він вважає “Поєдинок”, а найкращою – оповідання “Штабс-капітан Рибников”. “Штабс-капітан Рибников” має оригінальний сюжет. Це психологічний детектив про японського шпигуна, шо маскується під простакуватого російського офіцера. Образ Рибникова є двоплановим. Адже в ньому примхливо поєднуються доволі тупий царський офіцер і розумний, освічений та вольовий ворог. Він - талановитий актор, що грає роль недалекої та обмеженої людини.

Спочатку Рибников з легкістю збирає необхідні йому відомості. Японський розвідник проникає в головний штаб і поліцейські участки, комендантське управління та управління казачих військ. У своїх ризикованих іграх він завжди перемагає тупих російських чиновників. Однак згодом Рибников зустрів на всоєму шляху гідного супротивника – журналіста Щавинського, тонкого психолога і “збирача людських документів”. Захоплююче змальовує Купрін психологічну “дуель” Рибников і Щавинського. Журналіст здогадується, хто приховуєтьбся під личиною штабс-капітана, одначе, захоплений його мужністю не має наміру видати шпигуна. Щавинському так і не вдається отримати зізнання Рибникова. А гине японський розвідник раптово й безглуздо.


  • Гамбрінус (1907). Оповідання “Гамбрінус” є одним з найвідоміших творів Купріна. В ньому йдеться про єврейського скрипаля Сашку з одеського портового шинку “Гамбрінус”. Серед портових і морських людей Сашка користувався більшою шаною і відомістю, ніж місцевий архієрей чи губернатор. А коли він повернувся до Одеси з російсько-японської війни, куди Сашку мобілізували попри його майже п’ятдисятилітній вік, музиканта зустрічали так бурхливо і щиросердечно, як, мабуть, жодного з героїв цієї війни.

Бідний скрипаль – один з найвідважніших “маленьких людей” у творчості Купріна. У роки реакції він відмовляється виконати монархічний гімн, сміливо кидає в обличчя царського охоронця слово “вбивця” та вдаряє його. Таким його зробили роки революції 1905 року - час, коли “маленькі білі папірці ходили по руках разом з чудовим словом “свобода”, яке того вечора без числа повторювала вся неосяжна, довірлива країна”; час, коли Сашка грав у Гамбрінусі “Марсельєзу”... Погромщики знівечили Сашці руку. Однак оповідання завершується словами, що стверджують силу і непереможність мистецтва: “Нічого! Людину можна знівечити, але мистецтво все витерпить і все переможе”.


  • Суламіф (1908). Повість “Суламіф” побудована як перекладення бібілійної “Пісні пісень”. Купрін використав її мотиви для зображення надзвичайного кохання єврейського царя Соломона і простої незаможної дівчини з виноградників Суламіфі. Основною ідеєю твору була сила любовного почуття, а сама повість прочитується як справжній гімн коханню, що є сильнішою за смерть і що робить людей, незалежно від їх стану, прекрасними. “Суламіф” є також прославленням жінки та її безмежної відданості коханому.

Світле і поетичне кохання Соломона і Суламіфі дає їм радість, яку неможливо ні з чим порівняти. Премудрий Соломон перкрасний у коханні, але ще прекраснішою є Суламіф, яка принесла цареві це велике й чисте кохання. Дівчина перероджується у своєму високому почутті: любов збагачує її душу й розум, відкриває перед нею красу світу, вкладає в її уста натхнені слова, котрі раніше вона не могла б промовити. Силу цього кохання не може перемогти навіть смерть. Вражена мечем (її вбивають за наказом жорстокої цариці Астіс, від якої відвернувся Соломон) Суламіф говорить Соломонові: “Дякую тобі, мій царю, за все: за твоє кохання, за твою красу, за втою мудрість, до якої ти дозволив мені торкнутися вустами, як до солодкого джерела... Ніколи не було й не буде жінки щасливішої за мене”.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників (Бунін, Л.Андрєєв, Зайцев, Шмельов, Алданов, Аверченко, Теффі, Саша Чорний, Мережковський, Гіппіус, Бальмонт, Г.Іванов, Северянін та ін.) емігрує з країни. З 1920 року разом із сім’єю він живе в Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко. В одному з листів він зазначав: “Чим талановитішою є людина, тим трудніше йому без Росії”. В роки еміграції Купрін звертається майже виключно до теми старої Росії, причому тепер він вже не розвінчує її соціальні болячки, а створює дещо ідеалізований образ Батьківщини. Письменник випустив збірки оповідань “Купол св. Ісаакія Далматського” (1928), “Єлань” (1929), “Колесо часу”(1930), “Жанетта” (1933), автобіографічний роман “Юнкера”(1933). Проте художнього рівня своїх найкращих творів 1890-1910-х років досягти вже не вдавалося. Як зазначав сучасник Купріна, також емігрант, літературознавець Г.Струве, “як би не оцініли Купріна нащадки, його судитимуть головним чином за його дореволюційними творами”.

1937 року Купрін повертається в Росію дуже хворим, вже не здатним працювати. За словами письменника Нікандрова, “він не приїхав в Москву, а його привезла туди дружина, як річ, оскільки він нічого не усвідомлював, де він і що він”. У сталінській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси і з’явилися “покаянні інтерв’ю”. Купрін помер 25 серпня 1938 року від рака в Ленінграді; там само під час блокади покінчила життя самогубством його дружина.


  • «Гранатовий браслет»(1910). Над оповіданням “Гранатовий браслет” Купрін працював під час свого перебування в Одесі в 1910 році. Незадовго до цього він поховав свою мати. Її смерть сильно вплинула на Купріна. Він писав у листі до свого друга Ф. Батюшкова, що “смерть матері це похорон молодості”, і зізнавався, що став “сентиментальний, чутливий і кволий”. Купрін зізнається також, що у нього “послаблюється інтерес до побуту”. Ці переживання відбилися на ліричному, зовсім не побутовому характері його “Гранатового браслета”. Адже художнім завданням цього оповідання було показати не “нерівність станів” (хоча письменник звертається і до соціальної проблематики, до “маленької” людини), а духовно перетворюючу, просвітлюючу силу всепоглинаючого почуття кохання.

Оповідання “Гранатовий браслет” було одним з найулюбленіших творінь письменника; думаючи про нього, він плакав. Купрін зізнавався, що “нічого цнотливішого він ще не писав”. “Гранатовий браслет”, подібно до багатьох купрінських творів, побудовано на реальних подіях. Письменник використав факти з сімейної хроніки князів Туган-Барановських :“це... сумна історія маленького телеграфного чиновника” П. П.Жолтого, що був “так безнадійно, зворушливо і самовіддано закоханий у дружину Любимова”. Проте напіванекдотичній історії він надав рис високого трагізму. До того ж дію оповідання перенесено з Петербурга до Одеси.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка