М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби



Сторінка7/28
Дата конвертації11.04.2017
Розмір6.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

Запитання і завдання:

  • Які періоди пройшов у своєму розвитку європейський модернізм? Дайте характеристику кожному з них.

  • Назвіть провідних представників модернізму в поезії, прозі й драмі. Які модерністські школи зіграли найпомітнішу роль в літературному житті Європи?

  • У чому полягає своєрідність естетики і поетики модернізму?

  • Чому роман М.Пруста “В пошуках утраченого часу” називають “суб’єктивною епопеєю”?

  • Прослідкуйте зв’язок роману Пруста з поетикою імпресіонізму.

  • Яку функцію в романі “В пошуках утраченог часу” виконують такі категорії, як пам’ять, свідомість, підсвідоме?

  • Прослідкуйте за основними етапами творчої еволюції Джеймса Джойса. Схарактеризуйте його книги “Дублінці” і “Портрет художника в молодості”.

  • У чому полягає художня специфіка психологічного есе “Джакомо Джойс”?

  • Як в романі Джойса “Улісс” перехрещується міфологічне й сучасне?

  • Схарактеризуйте художні пошуки Дж.Джойса в романі “Улісс”.



Франц Кафка

(1883-1924)
Франц Кафка народився 3 липня 1883 року у Празі, що була тоді містом Австро-Угорської імперії, в єврейській сім’ї. Батько письменника Герман Кафка був спочатку дрібним торговцем, а згодом завдяки наполегливості й вдалому шлюбу він засновує власний галантерейний бізнес. Герман Кафка був людиною грубою, жорстокою, деспотичною. Він мав похмурий і властолюбний характер, від якого страждали його рідні. Стосунки з батьком у Франца були надзвичайно складними. Про них йдеться у знаменитому “Листі до батька” (1919), що було вперше повністю надруковано лише у 1952 році (за адресатом листа не було відправлено). Батько відіграв тяжку роль у житті сина. Він подавляв його волю, ламав його характер, вимагав від Франца участі у справах фірми. Крім того, Кафка залежав від сім’ї матеріально, був своєрідним ув’язненим домашнього вогнища. Лише у віці 31 року у нього з’являється кімната далеко від батьків, до яких проте він згодом знову повернеться внаслідок своєї хвороби. Утім, Кафка відчував до родини не лише почуття ненависті. Він був водночас глибоко прив’язаний до рідного дому, де його вважали невдахою, а в останні роки життя й обузою. Це складне почуття, що поєднувало і відкриту неприязнь (“Буває, що я буквально переслідую рідних своєю ненавистю”), і потребу кревнего родства, зберігалося у Кафки протягом усього життя, відбившись у багатьох його творах. “Я постійно стою перед своєю сім’єю, і широко розмахуючи ножем. Намагаюся одночасно їх і поранити, і захистити”, - зізнавався Кафка у листі до Ф.Бауер.

Як відомо, Гете розрізняв у собі два начала: батьківське – серйозне і розсудливе та материнське – життєрадісне й примхливе. Кафка теж протиставляв дві сімейні лінії. На одному полюсі був батьківський рід, відзначений “силою, здоров’ям, гарним апетитом, сильним голосом, красномовством, самозадоволенням, почуттям переваги над усіма, наполегливістю, дотепністю”. Так, рід Кафки відрізнявся величезним зрстом (зріст самого письменника був 182 сантиметри) і силою. Подейкують, що дід Франца Якоб Кафка міг підняти мішок з борошном зубами. На іншому – материнська лінія сімейства Леві, яку представляли раввини, талмудисти, візіонери, ексцентрики, вихрести і божевільні. Спадкоємцем цієї лінії вважав себе Франц Кафка, оголошуючи себе Леві, хіба що “з певною основою Кафки”.

Утім, ставлення Кафки до матері було також складним. Юлія Кафка була доброю, слабкою жінкою, але незважаючи на свою любов до сина, не проявляла своєї ніжності. “Моя мати, - пише Ф.Кафка, - кохана рабиня мого батька, мого коханого батька, який тиранить її”. Хлопчик бачить її досить мало: весь день мати працює у крамниці (Франц залишався зі слугами), але головне – вона завжди була певним бар’єром між сином і чоловіком. “Правильно, мати була безмежно доброю до мене, - писав Кафка у “Листі до батька”, - але усе це для мене знаходилося у зв’язку з Тобою, значить – у недоброму зв’язку. Мати невільно грала роль загонщика на полюванні”. Можна пригадати сцену з новели “Перевтілення”, де під час батьківського бомбардування Грегора яблуками з’являється мати і бере участь, бодай пасивну, у цьому побитті.

Навряд чи можна сказати, що Кафка був зовсім позбавлений материнського кохання й ніжності. Він, за словами К.Давіда, “принижений ненавистю і страхом, страхом, який його мати, можливо, також відчувала, - не довіряв цьому коханню, відкидав її як компроміс, як внутрнішнє боягузцтво у протистоянні батькові, який один брався у розрахунок”. І цей страх та холодність Франца призвели до того, що прояви материнської ніжності були паралізовані, а сина й матір усе життя розділяло непорозуміння.

Франц був єдиним сином у сім’ї Германа та Юлії Кафки (два хлопчики, які народилися після нього, прожили дуже недовго). Крім Франца, в сім’ї було три дочки: Еллі, Валлі і Оттла. Чи не з перших хвилин свого життя Кафка відчуває себе самотнім. Сестри були неспроможні допомогти майбутньому письменникові вийти з замкненого кола самотності, в якому він перебував як у дитинстві, так і у дорослому житті: “Я добре знаю, що був дуже самотним, коли був маленьким, але тоді це було за примушенням, рідко бездумне щастя; сьогодні я кидаюся у самотність, як вода у море”. Лише з Оттлою, яка була молодше на дев’ять років за Франца, існувала взаємна прив’язаність.

За волі байдужого до єврейської релігії батька Кафка здобуває германізовану освіту. Він навчається у німецькій школі (з 1889 року) й гімназії (1893-1901). Але якщо Кафка створив безліч нотатків щодо сімейного життя, шкільних спогадів він практично не залишив. За відгуками друзів, нічим прикметним у шкільні роки він себе не проявляв. Влучну характеристику дав Кафці його однокласник і приятель Еміль Утіц (у майбутньому філософ): “Ми всі його любили й цінували, але ніколи ми не могли бути з ним повністю відвертими, він завжди був оточений якоюсь скляною стіною. Зі своєю спокійною та люб’язною посмішкою він дозволяв світу приходити до нього, але сам був закритий для світу”. Кафка-гімназист весь час сумнівається у своїх здібностях, хоча й рахується серед “блискучих” (але не кращих) учнів класу, на кожному іспиті він очікує провалу, хоча підстав для подібних страхів абсолютно не було. За такими песимістичними оцінками своїх розумових здібностей не було ані тіні кокетства чи позерства. Таким Кафка був усюди і завжди: водночас слухняним і невпевненим у собі, покірним і нещасливим, таким, що тремтить як перед майбутнім, так і перед теперішнім.

У 1901 році вісімнадцятирічний Кафка поступає до Празькому університету, хоча й не відчуває в собі якогось покликання. Він несподівано починає навчання в університеті з хімії, але згодом вивчає право і германістику. У жовтні 1902 року Кафка знайомиться з Максом Бродом, який став його найближчим другом. Під час студетських канікул, а пізніше - відпусток Кафка любив подорожувати. Він здійснив поїздки в Німеччину, Францію, Швейцарію, Італію.

У червні 1906 року Кафка складає останній екзамен і отримує ступінь доктора права. Протягом року він проходить стажування у суді. Потому упродовж десяти місяців Кафка працює в агенстві Assicuraziono Generali. А з 1908 року і майже до кінця життя Кафка працює в “Агенстві по страхуванню робітників від нещасних випадків” королевства Богемії. Функції його полягали в писанні звітів та газетних статей по страхуванню робітників. Єдиним позитивним моментом у цій службі було те, що вона закінчувалася о 14 годині, що надавало можливості займатися літературою. Не випадково початок кар’єри Кафки-чиновника співпадає з дебютом Кафки-письменника. “Вільним художником” він так і не став, хоча все життя мріяв про це. Проте, присвячуючи післяобіденний час сну, а ночі літературній праці, Кафка швидко зруйнував своє здоров’я. Розвивається невроз, що тривалий час протікав приховано.

Наприкінці 1909 року Кафка починає вести свій знаменитий “Щоденник”, куди він записуватиме події свого життя, думки, начерки численних творів. В кінці його життя “Щоденник”, який Кафка вів нерегулярно, складатиме тринадцять грубих зошитів великого формату. Щоденники Кафки допомагають зрозуміти витоки його світовідчуття і художнього світу. Вони дають ключ до складної ідейної та образної структури його творів.

На службі у страховій компанії Кафка поступово просувався (з 1920 року він був шефом відділу), але подальшій кар’єрі завадила хвороба. У 1917 році Кафку вразив туберкульоз. 1922 року він змушений піти на пенсію. Наступного року він нарешті здійснив свою мрію – “втекти” до Берліна. Однак стан здоров’я різко погрішився і Кафка змушений повернутися до Праги. В останні тижні свого життя він майже втратив голос, спілкуючись за допомогою папірця. Кафка виносив тяжкі фізичні й моральні страждання, одначе до останніх миттєвостей свого життя не втрачав гумору. Відомі його слова: “Лікарю, дайте мені смерть, інакше ви вбивця”. Помер він у санаторії Кірлінг під Віднем 3 червня 1924 року. Тіло Кафки було перевезено до Праги й поховано 11 червня на єврейському Страшницькому кладовищі.

Його смерть у літературному світі пройшла непомітно. Єдиним відгуком був некролог у празькій газеті “Народні листи”. Він належить Мілені Єсенській, що була близькою подругою Кафки у 20-і роки. За словами біографа письменника Клода Давіда, це найкращий текст з усього коли-небудь написаного про Кафку: “Небагато хто знав його тут, оскільки він йшов сам своєю дорогою, сповнений правди, зляканий світом. Його хвороба надала йому майже неймовірну тендітність і безкомпромісну... інтелектуальну вишуканість /.../ Він був сором’язливий, неспокійний, ніжний і добрий, але написані ним книги жорстокі й хворобливі. Він бачив світ, наповнений незримими демонами, що рвуть і нищать беззахисну людину. Він був надто прозорливим, надто мудрим, щоб змогти жити, надто слабким, щоб боротися /.../ Він був художником і людиною з настільки чутливим сумлінням, що чув навіть там, де глухі помилково вважали себе у небезпеці”.

Світовідчуття Франца Кафки було складним, трагічним. Його постійно переслідувало відчуття своєї самотності, відчуженості, роздвоєності. Він “розривався” між багатьма категоріями і речами. Наприклад, між службою чиновника і творчістю “Для мене це жахливе подвійне життя, - зазначав Кафка у “Щоденниках”, - з якого є, ймовірно, лише один вихід – божевілля”. Але віддаючись творчості, він не шукає зв’язки з зовнішнім світом, залишається самотнім: “Мені потрібно, потрібно багато бути на самоті. Все, що не стосується літератури, я ненавиджу, воно мені набридає!”

Роздвоювався Кафка і між мовами: “Німецька є моєю рідною мовою, але чеська рідніше моєму серцю”. Не знаходить він спокою і в рідній сім’ї: “У своїй сім’ї я більше чужий, ніж найчужіша для неї людина”. Усюди Кафка відчуває себе чужим, самотнім і неприкаяним. Німецький письменник Гюнтер Андерс так описує цей його духовний стан: “Як єврей він не був своїм у християнському світі. Як байдужий до питань віри єврей... він не був своїм серед євреїв. Як людина, що говорить німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорить німецькою, не був своїм серед німців. Як богемець він не був повністю австрійцем. Як службовець із страхування робітників він не належав до буржуазії. Як син бюргера – до робітників. Але й служба не була для нього всім, тому що він відчував себе письменником. Але й письменником він не був, бо відчував, що його сили віддані сім’ї”.

Виховання та оточення мали на Кафку великий вплив. Він нерідко почував недовіру до людей та відчуження, мав нахил до песимізму, не почувався своїм ні в чисто німецькому, ні в чеському середовищі. Фізично він був кволий і важко пристосовувався до світу, в якому жив. Тривалий час Кафка терпів на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех. Коли ж дім стишувався, сідав до письмового столу й, долаючи головний біль, нудоту, задуху, списував папір цілісінькими ночами. Проте про власні твори він висловлювався здебільшого нищівно: "Я ціную лише хвилини, коли вони писалися", — повідомляв він Максу Броду.

Щоденники Кафки сповіщають про нічні видіння, турботи та страхіття, які володіли письменником: "Я змушений, я повинен спати, щоб відновити сили, інакше я пропаду у всіх смислах. Що за мука підтримувати себе. Занадто змучений". "Нерозв'язане питання: чи зламаний я? Чи знаходжусь у занепаді? Майже всі ознаки волають про це: лихоманка, отупіння, нервозність, розпорошення уваги, повна непрацездатність, головний біль, безсоння і лише надія твердить про зворотне". І на кінець: "Жахливі і останні часи, які не півдаються рахунку, безперервні. Прогулянки, ночі, які нічого, окрім страждань, не приносять".

Як відомо, французький поет Артюр Рембо свідомо намагався зробити себе “ясновидцем”, вдаючись до алкоголя, наркотиків, безсоння, за власним визнанням, “довгого, безмежного і обгрунтованого розладу усіх почуттів”. Кафка ж не виснажував себе штучно – яснобачення приходили до нього самі. Акт творіння проходив у нього в стані, схожого на екстаз. «Моє щастя, - відмічав він, - моя здатність і хоч якась можливість бути чимось корисним лежить зараз у галузі літератури. І тут я пережив стани... дуже близькі станам яснобачення...» У такі миттєвості Кафка відчував безмежне розширення своєї особистості, за його словами, “до меж людського”. З роками ці стани, що лякали його, посилювалися й траплялись усе частіше. У щоденниках ми постійно натрапляємо на нотатки: «Видіння», «Безсонна ніч. Третя поспіль... Я думаю, це безсоння відбувається через те, що я пишу”. Або ж: «Наступну ніч спав іще тяжче... Знову причиною—сила моїх видінь, котрі, коли я ще бодрствую, перед сном так пронизують мене, що не дають спати» . І знову у щоденнику «Я не можу спати. Тільки видіння, ніякого сну». Численні видіння Кафки перетворилися згодом на символічні притчі, фантасмагоричні образи, “кафкіанські” кошмари.

Зважаючи на ці обставини Кафка найбільшу увагу приділяв своєму внутрішньому світові; він мав проникливий, скептичний розум, відзначався значним релігійним та етнічним темпераментом. Провідними мотивами його літературних творів стали тривога, самотність і розпач, що їх переживає сучасна людина. Оскільки ці умонастрої Кафки великою мірою відповідали духові нашого часу, його твори здобули значну популярність.

Кафка був надзвичайно вразливою людиною, відчував незадоволення своїми літературними справами, постійний страх перед зовнішнім світом, провину перед сім’єю, а особливо перед деспотичним батьком. Йому здавалося, що він не відповідає тим надіям, які батько возлагав на нього, бажаючи бачити Франца успішним юристом і продовжувачем його торгівельної справи. Францові батько постійно закидав безталання, дорікав невмінням влаштовуватися в житті. Нездатний чинити батькові активний опір, Франц все-таки відмовився займатися торгівлею і звернувся до літературної творчості. Батько зневажливо ставився до літератури і занять свого сина. Протистоянння вольового тиранічного батька і безвільного вразливого сина відбилися у кафківському “Листі до батька”, в його новелах.

Ще один комплекс Кафки – перед жінками. Він мріяв створити сім’ю й виховувати дітей. Проте він так і не зміг зв’язати свою долю з жодною з жінок, які любили й жаліли його. Так, з першою своєю нареченою Феліцею Бауер (Кафка зустрівся з нею у 1912 році) він двічі був заручений і двічі ці заручини розривав. “Головним, що утримало мене, були міркування щодо моєї літературної праці, тому що я думав, що шлюб їй завадить”, - говорив він. Не здійснився проект шлюбу і з Юлією Вохрицек, дочкою шевця і синагогального служки з передмістя Праги, у 1919 році. Згодом Кафка покохав чеську журналістку Мілену Єсенську, але й з нею не вдалосяся побратися: Мілена не знайшла в собі сил залишити свого чоловіка. Наприкінці життя, коли Кафка був уже приречений, письменника самовіддано кохала ще одна жінка — Дора Дімант, проте й вона не стала його дружиною. Офіційному шлюбу завадив батько Дори, для якого Кафка не був достатньо благочестивим євреєм.

“Ви запитуєте, чому Франц так боїться кохання. – писала М.Єсенська Максу Броду. – Але я думаю, справа не в цьому. Для нього життя взагалі – щось зовсім інше, ніж для інших людей, і передусім гроші, біржа, валютний банк, друкарська машинка для нього цілком містичні речі... Для нього служба... щось настільки ж загадкове й дивне, як локомотив лля дитини... Він абсолютно не здатен збрехати, не здатен напитися. У нього ніде немає притулку і пристановища. Він як голий серед одягнених... Франц не вміє жити. Франц не здатний жити”.

Сам Кафка так характеризував своє світовідчуття, свої умонастрії: “Справа не в ліності, поганих намірах або невдачах, через які в мене не виходить і не може вийти ні сім’я, ні дружба, ні робота на службі, ні література, справа у тім, що мені не вистача грунту, повітря, сил... У мене немає нічого з того, що потрібно для життя, крім, мабуть, звичайної людської слабкості. Вона... переповнила мене всім негативним мого часу, дуже близького мені, часу, з яким мені не дано битися, але який я, так би мовити, маю право представляти собою”. Кафка зізнається в щоденнику: «У мене з самим собою навряд чи є щось спільного, я на те тільки і здатен, щоб забиватись у куток, тихенько радіючи, що дихаю».

У своїх творах Кафка прагне пробудити в людях розуміння їхньої відчуженості, самотності, провини. Він писав, що “книга повинна стати сокирою для моря, що замерзло в нас”. Чи не уперше в світовій літературі він зображує – причому робить це з епічним спокоєм – тортури плоті й духа, приниження людини, всі різновиди страху, страждань, самотності, безсилля, духовного незадоволення. Зображує Кафка і ті опаснощі, які погрожують життю людини, але незбагнені її розумом. Давно помічено, що людина у творах Франца Кафки нагадує переслідуваного звіра, приреченого на загибель. Тому його твори мають глибоко трагічне звучання. Крім того, Кафка одним з перших у літературі ХХ століття розробляє тему дегуманізованої та бюрократизованої тоталітарної держави.

Кафка говорив: «У мене немає літературних інтересів, я складаюся з літератури» Д.Затонський афористично зазначає: “як людина, Кафка був безконечно нещасливим, але як письменникові йому "пощастило": можна навіть сказати, що йому "щастило" тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя”.

Франц Кафка – видатний австрійський письменник-модерніст, який належав до так званої празької німецької літератури. На початку ХХ століття у Празі мешкало приблизно з півмільйона людей. З них лише 30 тисяч (головним чином німці та євреї) вважали німецьку мову рідною. Однак таке ізольоване мовне й культурне середовище висунуло цілий ряд визначних письменників: Ф.Кафку і Р.-М.Рільке, Ф.Верфеля і Е.Е.Кіша, М.Брода, Л.Віндера, Г.Мейрінка. Празька німецькомовна література була посередником між німецької і австрійською та слов’янською (чеською) культурами.

Майже усе життя Кафки пройшло в межах Праги, навіть всередині Старого міста. Він не любив Прагу, але був невід’ємним від неї. Кафка був абсолютно несприйнятливий до традицій і легенд цього міста, в його творчості немає місця “поезії Праги”, що якраз за його часів широко експлуатувалася в літературі. Більше того, упродовж всього життя кафка хотів втекти з Праги. 1902 року він писав своєму другові О.Поллаку: “У цієї матінки (Maticka Praha) є кігті. Треба скоритися або ж... підпалити її”. Ніколи Кафка не припиняв пошуків місця поза Прагою; його манить не столичний Відень, це велике село, “де веселі стають сумними, а сумні ще сумшіними”. Кафку тягне до Берліна, але ця мрія здійснилася лише наприкінці його життя: він приїде сюди хворим та ще й у найгірщі часи інфляції.



Чому ж Кафка ненавидів Прагу? Тому що це було місто його сім’ї й дитинства. Тому що відчував, що веде тут “острівне” провінційне життя, відрізане від великих подій часу. Він був певен того, що у вузькому німецькому товаристві Праги його творчість буде “літературою без публіки”. І в подібних настроях він не був самотнім. Рільке, який присвятив Празі не один вірш у віці 21 року залишив її назавжди. Верфель, якого празьке товариство визнавало за генія, вчинив так само. Вірним рідному місту залишився хіба що Макс Брод – друг Франца Кафки і видавець його творів.

Франц Кафка писав романи, новели, притчі, афоризми. За його життя було видано лише кілька невеличких за обсягом книжок:“Споглядання” (1912), “Сільський лікар” (1919), “Голодомайстер” (1924). Після смерті письменника було надруковано понад 30 новел і усі три романи Кафки (“Америка”, “Процес” і “Замок”). Видав їх Макс Брод, якому Кафка заповідав знищити все з написаного і неопублікованого.

За свого життя Кафка був знаним лише у вузькому колі шанувальників літератури, хоча й отримав у 1915 році престижну літературну премію імені Фонтане. Справжня слава прийшла до нього після Другої світової війни. Різні письменники і дослідники вважають Кафку експресіоністом і сюрреалістом, екзистенціалістом і навіть реалістом, родоначальником літератури абсурду та провозвісником “нового роману”.

Нині спадщина письменника складає десять грубих томів: крім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять "Щоденники" 1910-1923, "Листи 1902-1924", "Листи до Мілени" (їхній адресат — подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М.Єсенська), "Листи до Феліції" (їх основні адресати — наречена Кафки Ф.Бауер та її приятелька Грета Блох), "Листи до Оттле та родини" (адресати — улюблена сестра й батьки). Те, що сам Кафка вважав за можливе обнародувати, складає чи не шосту частину його творів.

Можна виділити два чинники, які найбільше спричинилися до зацікавлення творчістю Кафки за чверть століття після його смерті. По-перше, це європейська внутрішня ситуація 30-х — 40-х років, яка своєю моторошністю була дуже схожа на світ, змальований у творах Кафки. По-друге, існувала спорідненість між ідеями французького екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель) та світом Кафки, що також сприяло популярності його творів.

Франц Кафка створив незвичний художній світ — абсурдний, жахливий, незрозумілий, одне слово “кафкіанський”. Він вражає дивним поєднанням буденного і фантастичного, трагічного й іронічного, абсурдного і закономірного. Все, що відбувається в ньому, не має логічного пояснення, але дає можливість відчути порушення духовних зв'язків: руйнацію моралі, поширення суспільного хаосу в світі. Альбер Камю зазначав, що “бажаючи виразити абсурд, Кафка застосовує логіку”.

У художньому світі творів Кафки завжди багато фантастичного, казкового, що поєднується зі страшним і жахливим, жорстоким і безглуздим реальним світом. Останній він змальовує дуже точно, ретельно виписуючи кожну деталь, відтворюючи зусібіч поведінку людей, їхні думки. Характерною рисою стилю письменника є також художній міфологізм і притчовий характер освоєння дійсності. Кафка виходить з фантастичних ситуацій, та розвиває їх строго логічно, реалістично і мотивовано. Для Кафки цей жахливий світ - абсолютна реальність, реальність більша за ту, що є насправді.

До стилю Кафки можна застосувати термін французького філолога Ролана Барта “нульовий градус письма”. Письменником був “аскетом” у стилі, він практично не застосовував тропів, а його оповідь некваплива, сухувата, зовні традиційна та навіть архаїзована. Кафка писав ясною і простою, але дуже канцеляризованою мовою, використовуючи науково-діловий стиль свідомо, щоб увиразнити реальність, юридичне точно описати її, немовби складаючи протокол про ту чи іншу подію. За словами М.Борецького, “його урівноважений канцелярський стиль увиразнює відчуття трагічного страху перед безглуздим та беззмістовним життям, у якому персонажі безмежно самотні й нещасні, нездатні бути господарями свого життя, приречені на страждання та муки. Страшну реальність письменник пропускає через власну душу, зіставляє з власним досвідом, своїм внутрішнім станом”.

Влучну характеристику мови творів Кафки дав Макс Брод: “Основна частина цієї мови цнотлива і проста; зовні вона справляє враження холодної, подекуди зустрічаються прозаїзми або навіть затемненості сенсу, проте це лише видимість, а глибоко всередині не перестає горіти полум’я”.

Своєрідність стилю Франца Кафки полягає також у тому, що він зображує дійсність крізь свідомість персонажа, без будь-якого авторського коментаря. Свідомість героя використовується як перископ, як єдина можливість споглядання за тим, що відбувається. Така суб’єктивна перспектива зору героя допомагає передати атмосферу невизначеності й багатозначності. Особлиістю художнього мислення Кафки є і його фрагментарність. Вона визначила тяжіння письменника до малих жанрів “роздуму”, “повідомлення”, “афоризму”. Але фрагментарність отрмує у Кафки завершену форму. Тенденція до завершеності і самостійності частин визначила композицію його романів. Залишившись незакінченими фрагментами, вони разом із тим досягають переконливої для читача змістовної і формальної повноти.

Рання мала проза Ф.Кафки, створена ним протягом 1904-1910 рр., увійшла до збірки “Споглядання”. Вже у перших творах письменника звучали типово “кафкіанські мотиви” – обездушене існування, обезцінене життя, негуманне ставлення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий описаний у новелі чи притчі випадок підносивіся до типового, загального. Вже у ранніх своїх творах Кафка прагне надавати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої правдоподібності, а парадоксальний зміст вміщувати у прозаїчну, буденну форму.


  • Америка (1913). У 1912 році Кафка починає працювати над романом “Без вісті зниклий”, який Макс Брод надрукує 1927 року під назвою “Америка”. Роман залишився незавершеним: Кафка написав лише 6 розділів, а 1913 року опублікував окремо його перший розділ – “Кочегар”. Його герой – 16-річний Карл Россман, якого батьки вислали з Праги в Нью-Йорк за його провину: Карл спокусив покоївку, яка чекає від нього дитину. В Америці скромний, наївний і чуйний юнак живе у свого заможного дядечка, але після конфлікту з ним опиняється на вулиці, волоцюжничає, потрапляє до лиходіїв. Він намагається інтегруватися в американське життя, але йому фатально не щастить. Душею Карл тягнеться до людей, бажає їм допомагати, але через різних егоїстів і демонічних пройдисвітів, які використовували його довірливість, Карл раз у раз попадає на слизьке, і виявляється, що він уплутаний в неприємні й таємничі авантюри. Він постійно гірко розчаровується, його навіть звинувачують у злочині. Врешті-решт Карл знаходить роботу ліфтера в отелі, згодом наймається до трупи “Натурального театру з Оклахоми”. Кафка чітко висловлює в романі свою життєву позицію: людина безмежно самотня, вона протистоїть цілому світові і є безсилою у цьому протистоянні. У своєму щоденнику письменник відмітив: Карл знайде і роботу, і батьківщину, і навіть батьків. Але його, як і інших героїв Кафки, очікує передчасна смерть.

В «Америці» (як і взагалі в усіх творах Кафки) людину протиставлено чужому й ворожому світові. Щоправда, тут ще світ цей відносно конкретний. Кафка говорив, що перебував тоді під впливом Діккенса; і справді, в нього відчувається щось від світу «Олівера Твіста» або «Девіда Копперфілда». Більше того, світ «Америки» має на собі відбиток сучасної Кафці дійсності: в ньому живуть нероби — мільйонери, страйкують металісти, а змучена безробіттям жінка кидається вниз із риштувань... І в той же час це вже типово «кафківський світ» — з коридорами-лабіринтами, нескінченними брудними сходами, з «величезною ієрархією» управління провінційного готелю «Оксиденталь», що зникає в захмарній височині.

У романі “Америка”, як зазначає Д.Затонський, надзвичайно цікавий не стільки самий цей світ, скільки людина, яка протиставляється світові: “Причина її нещасть і поразок — це сили, що діють поза її волею та свідомістю. Якби змінилися оточуючі обставини (коли б це тільки було можливим!), Карл переміг би, зробив би життя відповідним своєму гуманному ідеалові. Він кращий за своїх антагоністів, але, на жаль, слабший від них. Тому він має загинути. А втім, не як злочинець, а як покірна жертва доброзичливої до нього і безсилої що-небудь змінити долі”.




  • Вирок (1912). За одну ніч з 22 на 23 вересня 1912 року Кафка пише новелу “Вирок”. Тоді ж зробив запис у щоденнику: «Лише так можна писати, лише одним заходом, в стані отакої цілковитої оголеності тіла й душі» Героєм новели є Георг Бендеман, молодий комерсант. Він виділився з батьківського бізнесу, упішно веде свою справу, однак забуває про свій обов’язок щодо батьків і друга. Це веде до руйнування любові й віри. У творчості Кафки численні молоді комерсанти й чиновники прагнуть створити собі забезпечене існування, але, віддаючи всі сили своїй професії, дегуманізують себе і завдають шкоди своїм зв’язкам із рідними. Георга не може звинувачити жодна суспільна інстанція, але караючим судом стає його сім’я. Батько присуджує Георга до страти – “страти водою”, і він, підхоплений невідомою силою, вибігає з дому. Георг кидається з моста у воду, встигнувши промовити: “Любі мої батьки, і все-таки я любив вас”.

Очевидно, що основа “Вироку” цілком життєподібна і типова для буржуазних родин та звичаїв: молодий спадкоємець відтісняє від справ старого главу торгової фірми. Проте Кафка видозмінює її, надає ситуації фантасмагоричного характеру, ніби спеціально “маскує” характер конфлікту сина і вдівця-батька. Конфлікт не прояснює також надзвичайна лаконічність і концентрованість дії новели. Б.Сучков справедливо зазаначає, що Кафка, “згідно з законами своєї поетики, своєї прихильності передавати життєве явище без розгалуженої його деталізації, опускає в оповіді важливі мотивировки”. А звідси – риса кафкіанського художньго світу: вчинки героїв припускають можливість численних мотивувань.

Георг Бендеман гине, ставши, з одного боку, жертвою власного егоїзму. Замість того, щоб прийти на допомогу другові, що поїхав до Петербурга, захворів і зазнав там ділові невдачі, Георг пише йому порожні листи, не згадуючи в них про свої успіхи й навіть про вигідний шлюб. Георгів батько недаремно кидає синові у вічі звинувачення, що ніякого друга в Петербурзі в нього немає. Адже з друзями так не поводяться. Георг, захоплений справми і власним благополуччям, перестав турбуватися про батька, який без сыновньої уваги почав опускатися і відчувати приховану ненависть сина. Однак з іншого боку батько в новелі Кафки – не просто обурений і разгніваний старий, що засуджує егоїзм свого сина. Кафка створив образ батька, що вершить судилище і розправу над сином, розігрує цілий домашній процес. Б.Сучков відзначає, що батько перетворений автором “в уособлення долі, в її караючу долонь, а новела стає зображенням зіткнення людини з фатумом, в якому людина терпить неминучу і непоправну поразку”.



  • У виправній колонії (1914). У жовтні 1914 року Кафка створює новелу “У виправній колонії”, у якій наче передбачено майбутні жахи караючої системи судочинства тоталітарних більшовицької та фашистської систем. У Колонії, що знаходиться десь у тропіках, вченому-мандрівнику демонструють винайдений померлим комендантом апарат, за допомогою якого звинуваченому виносять вирок. Офіцер, що поєднує обов’язки судді й ката, дотримується правила: “Провина завжди безперечна!” Оголошувати вирок навіть непотрібно: винний дізнається про нього власним тілом. Борона тортурної машини записує на ньому заповідь, яку той порушив, думки винного просвітлюються, після чого борона простромить його. Для вченого несправедливість суду й безлюдяість покарання є очевидними. Залишаючи острів, він прочитав надпис на могильній плиті коменданта: “Існує провіщання, що через певне число років комендант воскресне і поведе своїх прибічників відвойовувати колонію. Вірте й чекайте!”.

Кафка підкреслює, що жахлива машина для покарання була винайдена старим комендантом не заради якихось садистських насолод муками її жертв, а навпаки – в ім’я блага. Вона задумувалась як знаряддя справедливості, як, наприклад, диба, гільйотина, вогнища аутодафе чи електричний стілець, що також вважалися знаряддями добра тими, хто за допомогою їх проводив у життя своє розуміння справедливості і блага. «Будь справедливим»— це заповіт, який залишив старий комендант, і якому фанатично слідував офіцер, що обслуговував машину і став її жертвою. І якщо не брати до уваги таких, на думку офіцера, дрібниць, як постійні екзекуції, яким машина піддає людей, то встановлений старим комендантом лад був чудовим. Адже усі мешканці колонії почували себе щасливими і з радістю спостерігали під час урочистих церемоній, як просвітлюються чоло жертви, яка за допомогою тортурної машини осягає справедливість. Задоволеною була і жертва: упродовж екзекуції вона слизувала теплу рисову кашу, поставлену перед її ротом. Чинити опір покаранню ніхто і не думав: воно сприймалося як неминучість.

Жахливе пророцтво Кафки, що неодноразово збувалося у “трагічному кліматі” (вислів Камю) ХХ століття, створювало образ світу, який виникав через бажання людей навіяти людству “рай золотий” і створити проекти “щасливого”, справедливого майбутнього. Слова персонажів новели Кафки про справедливість надзвичайно співзвучні гаслам “комендантів” із реального ХХ століття. Видатний німецький поет Гельдерлін зазначав : «Що завжди перетворювало державу на пекло на землі, так це спроба людини перетворити її на земний рай».

Серед інших визначних зразків новелістики Кафки – “Гігантський кріт”, “Звіт для Академії”, “Голодомайстер”, “Співачка Жозефіна, або Мишачий нарід”, “Як будувалася китайська стіна”, “Нора”, “Сільський лікар”, “Мисливець Гракх”, “Дослідження одного собаки”.


  • Процес (1914-1915). У 1914-1915 роках Кафка пише свій другий незавершений роман «Процес» (опубліковано 1925 року). Герой цього твору – банківський службовець Йозеф К. В день свого тридцятиріччя він був несподівано заарештований без указання провини невідомими людьми, що є уповноваженими якогось таємничого і всесильного суду. Зміст роману складає опір Йозефа К. анонімному суду, за яким стоїть “величезна організація”, що не виносить жодного виправдання, безкорисна настільки, що її “міг би замінити один кат”. Судилище розташоване ... на горищі брудного будинку на околиці. Воно уявляєтся героєві гігантською організацією, де неможливо віднайти якийсь сенс чи справедливість Судовий процес має заплутану структуру (“ступені й ранги суду безкінечні та невідомі навіть посвяченим”), побудований на корупції чиновників та приниженні людини.

Йозеф К. різко відкидає свою неоголошену провину і намагається розібратися, у чому ж вона полягає. «Нема сумніву,— повчає він своїх слідчих, що за всім судочинством, тобто в моєму випадку за цим арештом і за сьогоднішнім судовим розглядом, стоїть величезна організація. Організація ця має в своєму розпорядженні не лише продажних стражів, нетямущих інспекторів і слідчих, які виявляють у кращому разі похвальну скромність,—до її складу входять також і судді високого й найвищого рангу з численним, неминучим у таких випадках штатом службовців, писарів, жандармів та інших помічників, а може, навіть і катів — я цього слова не боюсь. А в чому смисл цієї організації, панове? Та в тому, щоб арештовувати безвинних людей і починати проти них безглуздий і здебільшого,— як, наприклад, у моєму випадку,— безрезультатний процес. Як же це, при цілковитій безглуздості всієї системи, уникнути найстрашнішої корупції чиновників?»

І ось рівно через рік після арешту героя двоє посильних суду здійснюють розправу над ним: “на його горло лягли руки першого пана, а другий устромив ніж глибоко в серце і двічі повернув його”. У щоденнику Кафки можна знайти записи, які безпосередньо перегукуються з подіями роману “Процес”: «...Мені заткнули рота кляпом, наділи кайдани на руки і на ноги, зав'язали хусткою очі. Кілька разів мене протягли назад — вперед, посадили й знову поклали, теж кілька разів, смикали за ноги так, що від болю я ставав дибки, дозволили трохи полежати спокійно, а потім почали глибоко встромляти щось гостре...» А в іншому місці щоденника Кафка «бачить», як його вішають у передпокої, а потім тягнуть «скривавленого, побитого крізь усі стелі, крізь меблі, стіни й горище...». Річ у тім, що усе це — матеріалізовані символи душевних мук письменника (адже про цілком фізичну свою хворобу—туберкульоз— він говорив, що «рана в легенях є лише символом рани, ім'я якої Ф.»—тобто Феліції Бауер, його наречена); а все ж вони, як зауважує Д.Затонський, “не просто іносказання, у всякому разі, не свідомо вжите приховане порівняння умоглядних мук з муками справжніми. Кафка саме бачить, як його вішають, а не вигадує це, і подорож «крізь усі стелі» в цю мить для нього не менш «реальна», ніж реальна самотність”.

“Процес” породив безліч тлумачень. В романі вбачали провіщання нацистського терору, концтаборів і вбивств. Його інтерпретували і як сон, кошмарне видіння, і як спроби пробитися до метафізичної загадки буття, до Бога. Нерідко проблематику роману Кафки зводили до суду людини над самою собою.

У романі “Процес» Кафка чи не найбільш повно і яскраво у своїй творчості зобразив безпорадність людини перед владою невідомих сил, які стоять над ним, а також виразив свою заповітну про фатальну провину людини. Сама поетика роману передає алогічне, неймовірне, жахливе. Кафка насичує оповідь атмосферою невизначеного жаху , що наче розчинився у буденному житті. Цей жах поступово оволодіває єством героя, зламує його волю та позбавляє його здатності до опору тим невідомим силам, які прирекли його на загибель.

Якшо герой першого роману Кафки Карл Россман відрізнявся привабливими людськими якостями, то головний персонаж “Процесу”, здається, взагалі позбавлений будь-яких рис характеру, як позитивних, так і негативних. Йозеф К. – це “людина без якостей”. Саме таку назву має роман визначного австрійського письменника Роберта Музіля, в якому дійові особи є переважно масками, втіленнями певних ідей і настроїв. Кафка ніби прагне очистити, звільнити голо вного героя від реальных зв’язків з життям, тому Йозеф К. і виглядає як така собі абстрагована від реальності людська сутність, людина взагалі, людина як така, що залишилась наодинці з абсурдним світом. Кафка у багатьох своїх творах намагається створювати не типи, а здебільшого схематичні характери, і тому не дивно, що навіть головні герої відзначаються умовністю і абстрактністю.

Фантастика у романі “Процес” органічно переплетена з повсякденною реальністю. У творах Кафка події розгортаються за законами сновидіння. “Що надає нашим снам фантастичності? – запитує Д.Затонський. - Як правило, не так ірреальність того, що відбувається, як неузгодженість між його окремими компонентами, їхня непоєднуваність. Це по-перше. А по-друге — незрозумілість, непоясненність подій, і цим зумовлена їхня несподіваність. Що, проте, аж ніяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну даність. Ті ж ознаки притаманні й кафківській прозі. Суд — за всієї своєї суворості — інституція цілком раціональна. А от коли, як у "Процесі", розташувати судові канцелярії на горищах, де задуха й пилюка, вони здадуться чимось абсурдним, навіть коли від них струмує неясна загроза”. Дійсно, суд і горище, узяті нарізно, — речі звичайні. Та варто тільки розмістити канцелярії суду на горищі, поруч з мокрою білизною мешканців, і вони стануть чимось загрозливим, непереможно-жахливим. Це, на думку американського літературознавця Арнольда Хаузера, типово для модернізму, бо там «справжнім предметом зображення... є неузгодженість життя, неузгодженість, яка справляє враження тим дивніше і шокуюче, чим реальнішими будуть елементи фантастичного цілого”.




  • Замок (1921-1922). Над своїм останнім, також незавершеним романом «Замок» Кафка працює упродовж 1921-1922 років. Головний герой твору - 30-річний землемір К. Він – ще більша “людина без якостей”, ніж герой “Процесу”. Про його минуле нічого не відоме, воно таке ж туманне, як у героїв романтичних поем. Невідомо, чим викликаний конфлікт К. зі світом. Невідома навіть його зовнішність. Невідоме і його ім’я, від якого лишилася лише одна літера. Недаремно вона, як і початок такого ж невідомого прізвища Йозефа К., співпадає з першою літерою прізвища самого Франца Кафки.

К. з'являється, йдучи просто глибоким снігом, у Село, яке підлягає юрисдикції графа Вествеста або, точніше, величезних канцелярій його адміністрації. Бо сам граф — постать легендарна: його ніхто ніколи не бачив і нічого не знає про нього. Мета К.— пробратися в Замок, резиденцію графа, і дістати від нього право оселитися в селі, пустити тут коріння, завести дім, сім'ю, знайти службу.

Землемір вносить дух неспокою у застійний світ, що приходить до руху з його появою. Якщо герой “Процесу” насамперед прагне усвідомити свою провину, то герой “Замку” – своє право на гідне положення в житті. “Я хочу не дарунку милості від Замку. А свого права”, - говорить він. Але Замок просто не помічає його існування. Страхітлива і жорстока реальність чинить героєві різні перешкоди, та він з неймовірними зусиллями прагне до жаданої мети. Він бореться з бездушним чиновницьким апаратом, загадковими «стражами замку», для яких канцелярщина важать більше, аніж сама людина. Так, шеф Х канцелярії Кламм надсилає героєві послання, де високо оцінюються його труди, хоча той і не приступав до роботи. Йому віддають накази і розпорядження, а згодом з’ясовується, що усі ці листи старі, винуті з архівів, а накази не підлягають виконанню, бо усе вже давно само собою разрішилося. К. намагається проникнути в замок. Це йому не вдається, хоча нібито ніхто й не перешкоджає цьому: ані варти, ані ланцюгових мостів, ані засовів на воротах замку немає. Потому К. кидає всі сили на зустріч із Кламмом. Він зманює його коханку Фріду, чергує іля Кламмових саней, погоджується навіть прислуговувати у місцевій школі. Але Кламм виявляється таким же недосяжним, як і сам граф...

Подібно до героя “Процесу”, землемір К. стикається з розгалуженою й ієрархічною бюрократичною організацією, що діє за лише ій відомими правилами. Мешканці села добре знають встановлені чиновниками Замку порядки. Для К. вони лише поступовво відкриваються. І чим більше він дізнається про ці абсурдні закони й принципи, тим похмурішою виглядає життя Села і його мешканців – суворе, замкнене, безрадісне життя, позбавлене свододи.

Кафка показує, що усі спроби мешканців Села скинути з себе ярмо влади Замку закінчується так само невдало, як і спроби пробитися до Замку К. Яскравою ілюстрацією цього є історія Амалії. Ця горда дівчина відкинула залицяння чиновника Сортіні і тим самим погубила свою сім’ю. Жителі села, відчуваючи недоброзичливість замку до Амалії, створюють навколо її рідних атмосферу підозри і неприязні. Батько Амалії, який розорився і втратив дім, змушений у непогоду чергувати на дорозі, сподіваючись зустріти там когось із впливових чиновників і ублагати пробачити його і його дочок. А сестра Амалії Ольга стає наложницею челяді замку, куди вона спочатку відправилась у пошуках заступництва за сестру.

На боротьбу К. витрачає всі свої сили. Наприкінці роману, як свідчить Макс Брод, герой мав померти, “не винісши боротьби, і в цей момент приходить рішення, згідно з яким К., що не має юридичного права проживати у Селі, це право все ж отримує як виняток”. Роману “Замок” також не бракує інтерпретацій. За М.Бродом, книга заснована на іудейській релігійній ідеї: Замок, куди К. не має доступу, символізує благодать, божествене управління людською долею (в даному випадку Селом). Радянські ж літературознавці традиційно вбачали в Замку символ бюрократичної машини. Томас Манн писав про роман «Замок»: «Я уже давно вважаю, що цей твір... належить до найзахоплюючих явищ у галузі художньої прози. Фактично його не можна ні з чим порівнювати».

Усі три романи Кафки мають трагічний фінал, і це не випадково. Адже конфлікт людини і суспільства, людини і життя є, на думку письменника, неможливо розв’язати, так само, як і неможливо подолати людську відчуженість.




  • Притчі. Важливе місце у творчості Ф.Кафки посідає і такий жанр, як притча. Притчовий характер освоєння дійсності дослідники вважають чи не найголовнішою рисою художнього світу Кафки. “Його образ – метафора, така сама, як і у мистецтві минулого, - пише про Кафку В.Емріх. Але метафора в його поетичній фантазії виступає як реальність, а не як порівняння, притча. Притча набуває в його творчості риси дійсного”.

Однією з ключових епізодів роману “Процес” є притча “Біля воріт Закону”, яку розповідає головному героєві у соборі тюремний священик: "Приходить селянин і просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. І селянин чекає, про всяк випадок наділяючи сторожа дрібними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його й не позбавляти надії, хабарі бере. Селянин чекає все життя. І коли надходить час його смерті, він питає, чому, власне, за ці довгі роки ніхто інший не спробував наблизитися до Закону. І сторож відповідає: "Нікому сюди входу немає, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер піду й замкну її".

Священик знайомить Йозефа К. із численними тлумаченнями притчі, і сам герой пробує вправлятися в цьому мистецтві. Чимало спроб робили також інтерпретатори творчості Кафки. Важливим у притяі є те, що людина, яка прийшла осягнути і знайти Справедливість, залишається ні з чим, а Закон, якого він забажав, недоступний для нього. Притча про ворота Закону у завершеному вигляді вміщує філософську концепцію роману “Процес”. Світовий лад, сповнений зла і насильства, що панує у житті, не змінюється не тільки тому, що спирається на владу і силу, але й тому, що люди самі підкорюються цьому ладу, не думаючи про його зміну.

У 1922 році Кафка пише один з підсумкових своїх творів – притчу «Про притчі» «Багато хто скаржиться що слова мудреців — тільки притчі, непридатні для звичайного життя, і що лише їх ми знаємо. Коли мудрець каже: «Йди туди», то він не має на увазі, що ти повинен перейти на протилежний бік; це ще можливо здійснити, якби результат відповідав затраченому зусиллю. Ні, він розуміє під цим якесь легендарне «туди», щось таке, чого ми не знаємо, що він і сам не міг би точніше визначити і що виходить, ніяк не може нам допомогти.

Усі ці притчі, по суті, свідчать лише про одне, що незбагненне розумом не збагнути, а це й без того нам відомо. Але те, з чим ми щоденно боремося,— це зовсім інші речі.

На це один сказав: «Навіщо ви опираєтеся? Якщо ви будете дотримуватись парабол, то самі у них перетворитесь і тим самим позбудетесь буденних турбот».

Другий сказав: «Ладен посперечатися, що й це притча».

Перший сказав: «Ти виграв».

Другий сказав: «Але, на жаль, тільки в притчі».

Перший сказав: «Ні, насправді, в притчі і ти програв».

Ця притча ніби відтворює дивну й сумну долю самого Кафки. А крім того вона передає парадоксальний характер, що мала для письменника література. Література – це необхідний пошук. Проте вона завжди доводить лише свою слабкість. Адже Істина, до якої вона прагне, вислизає. Вислизає так, як вислизав Кламм від землеміра К. Однак землемір не відмовлявся від пошуків. І сам Франц Кафка, який був певен того, що література – це сумне заняття і неминучий досвід поразки, не припиняв своїх пошуків істини до самої смерті.




  • Перевтілення (1912). В ніч з 6 на 7 грудня 1912 року Кафка пише новелу “Перевтілення», над якою він працював починаючи з 17 листопада. Разом із новелами «Кочегар» (перший розділ роману «Америка») і «Вирок» вона мала скласти своєрідну трилогію під загальною назвою «Сини». Адже герої цих творів – Карл Росман, Георг Бендеман і Грегор Замза – були представниками покоління, що конфронтувало з «батьками».

Лише через два роки після створення «Перевтілення» Кафка навжується опублікувати твір – він відсилає його в журнал «Нойє рундшау», але, незважаючи на позитивний відгук редактора Р.Музіля, новела була відхилена. Вперше її надрукували у жовтні 1915 року в журналі «Вайсе блеттер». Цього ж року «Перевтілення» виходить окремою книжкою у видавництві "Курт Вольф". Коли Кафка довідався, що на обкладинці ілюстратор хоче зобразити комаху, він запротестував, говорячи, що її не можна зображати навіть здалеку. Але чому автор проявив таку категоричність? Спробуємо відповісти на це питання дещо пізніше…

Серед літературних джерел «Перевтілення» називають «Метаморфози» Овідія і «Двійника» Достоєвського. «Метаморфози», як відомо, складаються з понад 200 поетичних розповідей про «перевтілення», а дія повісті Достоєвського починається, як і новела Кафки, з пробудження героя, який незадоволений службою і не може зрозуміти, сон це чи ні; на балу ж він уявляє себе жуком поряд з молодим струнким офіцером. Ім’я героя Кафка запозичив, очевидно, з роману Я.Вассермана «Історія юної Ренати Фукс», де діє персонаж Грегор Замасса.

Новела Кафки має і автобіографічні джерела. Так, Грегор пригадує про невдале сватання до касирши магазину капелюшків: наречена письменника Ф.Бауер носила екстравагантні капелюшки і була регістраторшою на підприємтсві. А в щоденнику Кафки міститься запис про те, що він на якийсь час відчув себе вкритим панцирем.

Твір приголомшує читача з першої ж фрази, викликаючи почуття естетичного шоку: «Прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він у власному ліжку перетворився на жахливу і потворну комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися перед очима». Але новела Кафки – не казка про перетворення, не фантастичний твір. Це насамперед притча, розгорнута метафора, розгалужений символ.

Що відомо нам про головного героя твору? Грегор Замза – пражанин, син незаможних обивателів, людей з суто матеріалістичними інтересами і примітивними смаками. П’ять років тому Замза-старший втратив майже всі свої гроші, після чого Грегор поступив на службу до одного з кридиторів батька. Він став комівояжером, торговцем сукном. Тоді батько зовсім припинив працювати, мати хворіла на астму, а сімнадцятирічна сестра Грета за віком працювати ще не могла. Грегор утримує вою сім’ю, він підшукав квартиру на Шарлотенштрассе, де усі нині мешкають. Сім’я може дозволити собі утримувати покоївку Анну (їй 16 років) і кухарку. Грегор постійно в роз’їздах, .він пропонує зразки тканин клієнтам. Про свій фах Грегор розповідає так: «Ах, Господи, — подумав він, — який важкий фах обрав я собі! День у дорозі. Службові турботи багато важчі, ніж на місці в торговельному закладі, а ще до того на мені тяжать ці муки подорожей, клопоти з пересіданнями, нерегулярна погана їжа, завжди змінне, завжди мінливе товариство, яке ніколи не переходить у сердечні стосунки. Хай його чорти беруть усе це!» Але у перерві між діловими поїздками він ночує вдома, де й відбулася з ним ця жахлива метаморфоза.

Батьки Грегора перелякані тим, що сталося: адже син не приступив уранці до роботи і зрештою втратив її. Життя родини докорінно змінюється, батько і мати мусять працювати, сестра — вести домашнє господарство. До того ж, жахливого комашиного вигляду Грегора не зносить уся родина, від нього всі віджахнулися. Його замкнули в кімнаті, а в разі потреби йому часом прислуговує сестра. Грегор невимовно страждає. Адже, ставши комахою, він зберігає мислення людини, власне «я», намагається поводитись, як і колись. Його намагання якось полегшити життя рідних не мають успіху. Батько сповнився відрази до сина. Навіть сестра, яка ще зберігала до брата якусь долю прихильності, стає нетерплячою і зверхньою у своєму ставленні до нього. Врешті Грегор розуміє, що єдиним розумним виходом з цього безглуздого становища є смерть. Поранений батьком у черговій сімейній сутичці, він захворів, втратив апетит і помер у самотині.

Вражає те, що ніхто з персонажів новели не має ні краплини співчуття до нещасного, ніхто не замислюється, чому сталася незвичайна метаморфоза, нікого не цікавить душевний стан Грегора. Всі сприймають жахливу подію як належну і неминучу. Ситуація стає ще трагічнішою, коли навіть смерть Грегора родина сприймає байдуже, як щось буденне. Служниця, знайшовши якось уранці Грегора мертвим, сказала про нього як про комаху: «Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не рухається!» Мати Грегора тільки й спромоглася перепитати: «Мертвий?» Та ще потворнішою, страшнішою була реакція батька: «Ну, слава Тобі, Господи!» — сказав він і перехрестився. І після цього, наче нічогісінько не сталося, вся родина обговорює свої справи, виїжджає на природу, планує переїзд до нового житла, заміжжя Грети.

Кафка вболіває за нещасну маленьку й нікчемну людину, яка, одначе, не заслуговує на зневагу, жорстоке, бездушне й байдуже ставлення. Адже почуття Грегора до своєї брутальної родини були благородні, він хотів їй добра.

“Перевтілення” – це безперечне вираження драми самого Кафки, котрий відчував себе чужим у власній сім’ї, розгорнена метафора його комплексу провини перед батьком і родиною. Французький дослідник життя і творчості Кафки Клод Давід зазначає: “Грегор Замза – це явно Франц Кафка, перетворений своїм нелюдимим характером, своєю схильністю до самотності, своєю нав’язливої думки про писання у певну подобу монстра; він послідовно відрізаний від роботи, сім’ї, зустрічей з іншими людьми, зачинений у кімнаті, куди ніхто не насмілюється ступити ногою і яку поступово звільняють від меблів, незорзумілий, зневажливий, відразний об’єкт в очах усіх”. Але незважаючи на те, що Замза - один з автобіографічних “портретів” Кафки (про це, зокрема, свідчить прізвище героя, яке є криптограмою прізвища самого письменника), цей образ має глибокий узагальнюючий зміст, адже він виражає трагічне світосприйняття людини XX ст., що відчуває на собі тиск зовнішніх обставин - ворожих, абсурдних і сповнених зла.

Слід також відзначити, що інтерпретація новели, виходячи лише зі складних відносин Кафки з батьком, є ознакою насамперед фрейдистських концепцій. Таке тлумачення відкидав Володимир Набоков: «Биографы-фрейдисты утверждают, что «Превращение» произросло из сложных отношений Кафки с отцом и из чувства вины не покидавшего его всю жизнь; они утверждают далее, будто в мифологической символике дети представлены насекомыми, — в чем я сомневаюсь, — и будто Кафка изобразил сына жуком в соответствии с фрейдистскими постулатами. Насекомое, по их словам, как нельзя лучше символизирует его ощущение неполноценности рядом с отцом. Но в данном случае меня интересует жук, а не книжные черви, и этот вздор я отметаю. Сам Кафка весьма критически относился к учению Фрейда. Он называл психоанализ (я цитирую) «безнадежной ошибкой» и теории Фрейда считал очень приблизительными, очень грубыми представлениями, не отражающи-ми в должной мере ни деталей, ни, что еще важнее, сути дела».

У той самий час “Перевтілення”, де батько відіграє одну з найвідразливіших ролей, певним чином допомогло Кафці якщо не звільнитися від ненависті до власного батька, то принаймні позбавити свої оповідання цієї «нав’язливої» теми: постать батька з’явиться в його творчості лише у невеличкому тексті 1921 року.

Перевтілення Грегора на комаху - яскрава метафора відчуження людини від усього світу. Втративши людську подобу, герой опинився за межами людського існування. Він автоматично був позбавлений права займати у суспільстві хоча б найнижчий щабель, і навіть у власній родині він не міг претендувати на будь-яке “людське” місце. Історія його поступового виштовхування з кола близьких людей, що завершилася сімейним судом і відвертим бажанням Грегору смерті, у символічному плані прочитується як процес безжалісного відторгнення "хворої" своїм нещастям людини благополучним байдужим суспільством. У цьому розумінні метаморфоза охоплює не лише Грегора, а й членів його родини: якщо Грегора вона калічить, то його батька, матір та сестру викриває, виявляючи за фасадом сімейної ідилії правду, корисливість, егоїзм, огиду до нещасного, готовність його зректися.

Ось тому-то Кафка так категорично наполягав на тому, аби ілюстратор не зображав гігнтської комахи на обкладинці книги. І вимога ця, як відзначає Д.Затонський, “надійніше за всі інші докази свідчить, що багатоніжка — метафора й саме тому її й не можна малювати. Адже це — образ невиправного людського відчуження. І невиправність опредмечується лише тим, що людина, перевтілена на щось нелюдське, полишена в своєму попередньому середовищі. Вона і вже багатоніжка, й ще людина. Виникає трагікомічна "перевернугість" його відносин зі службою та родиною. Однак тільки це й вписує "нового" Замзу в структуру "звичайного" оповідання, перешкоджає його зісковзуванню в ходячу алегорію, нарешті, надає всьому, що тут відбувається, дивовижної послідовності. Адже навіть коли не повірити в можливість такого перевтілення, а лише прийняти його як "умову гри", і ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатоніжкою, то все відбувалось би так, як в оповіданні, і що це зовсім не гра, а сама дійсність, химерно зміщена”.

Для Грегора відчуження стало трагедією, що, призвело його до смерті. Але відчуження переживає не лише він - інші теж ступили на фатальний шлях. Так, Грета ще не усвідомлює, що вона так само самотня у цьому світі. Ніхто не розумів її захоплення музикою, окрім брата, що мріяв про її вступ до консерваторії, і навіть в образі комахи відчував прекрасне. .Символічно, що після смерті Грегора члени родини називаються вже не «батько», «мати», «сестра», а «пан», «пані», «дочка». Цим Кафка підкреслює розпад сімейних і духовних стосунків. Жахливі перевтілення зазнав не тільки Грегор Замза, а й усе суспільство.



Сюжет і композиція новели мають свої особливості. “Перевтілення” складається з трьох розділів, в кожному з яких вміщується певний елемент сюжету. У першому - зав'язка твору (перевтілення Грегора), у другому – його кульмінація (вигнання Грегора батьком, “бомбардування” яблуками), у третьому - розв'язка (смерть Грегора).

Кожен з розділів відображує певний конфлікт Грегора зі світом. У першій частині, де зображується зіткнення Грегора з повіреним і батьком, конфліктна ситуація зумовлюється прагненням Замзи-комахи довести свою людську гідність та незмінність свого соціального статусу. У другій, де розгортається боротьба героя з матір'ю і сестрою навколо жіночого портрета, який символізує кохання, виявляється бажання героя зберегти свій інтимний, знову ж таки людський, але автономний від соціуму та родини, внутрішній світ. У третій Грегор озивається на звуки скрипки, і це свідчить про його потяг до мистецтва, до найвищих духовних скарбів. І у всіх трьох випадках герой зазнає поразки. У такий спосіб Кафка доводить свою думку про те, що найважливіші гуманістичні цінності виявляються на початку XX ст. неспроможними, а нещастя відчуженості неподоланним. При цьому опір, який чинить Замза, має підкреслено невиразний характер, адже за людські привілеї бореться комаха. Це від початку новели надає іронічної тональності прагненням і діям Грегора.

Число три взагалі відіграє важливу роль у поетиці новели Кафки. Твір поділено на три частини. В кімнаті Грегора три двері. Його сім’я складається з трьох членів. По ходу оповіді з’являються три служниці. Троє жильців мають три бороди. Три Замзи пишуть три листа і т.д. Кафка використовує прийом трикратного обрамлення і градаційної (бо з кожним разом напруга зростає) епіфори (бо всі частини закінчуються за великим рахунком однаково, епіфоричне: Грегора виганяють: 1) зі звичного кола спілкування; 2) з кімнати; 3) з цього світу). Кожна з трьох частин складається з “появи” Грегора у спільній кімнаті і закінчується “вигнанням”. Відрізняються причини появи Грегора: у першій частині він з’являється на вимогу тих, хто знаходиться у кімнаті, у другій - намагається допомогти зомлілій матері, у третій - приваблений грою сестри на скрипці.

Кафка зображує і три стани ставлення до Грегора в родини. У першій частині - розгубленість. У другій - Грегор для них вже чужий: сестра заходила до нього "як до важкохворого або навіть як до чужого". Але родина ще сподівається, що все налаштується і до Грегора повернеться його звичайний вигляд: "і батько й мати -чекали перед Грегоровою кімнатою, поки сестра прибирала там, і як тільки вона виходила, вимагали докладно розповісти, який вигляд має кімната. Що Грегор їв, як він цього разу поводився і чи йому, бува, не стало краще ". У третій частиш - родина відверто вороже ставиться до Грегора: "Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лиш одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувалися про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути .



Три інтер'єри оточують Грегора у трьох частинах: спочатку - це досить непогано облаштована кімната молодого чоловіка, потім - пустеля, а вже згодом - звалище непотрібних речей. І якщо у другій частині винесення меблів з кімнати Грегора пояснюється турботою про нього: сестрі спало на думку забрати з кімнати меблі, щоб Грегор мав більше місця лазити, у третій частині кімната вже інша: “...багато зайвих речей, які не можна було продати, але яких батьки й не хотіли викинути, помандрувало до Грегорової кімнати. Навіть ящик на попіл і ящик на покидьки з кухні. Все, що зараз не було потрібне, робітниця швиденько несла просто до нього... в кімнаті вже майже не було вільного місця...”

Слід звернути увагу і на стиль новели Кафки. “Ясность его речи, точная и строгая интонация разительно контрастируют с кошмарным содержанием рассказа. – відзначав В.Набоков. - Его резкое, черно-белое письмо не украшено никакими поэтическими метафорами. Прозрачность его языка подчеркивает сумрачное богатство его фантазии. Контраст и единство, стиль и содержание, манера и материал слиты в нерасторжимое целое”.

Як і інші твори Франца Кафки, “Перевтілення” вражає синтезом реального і фантастичного. Фантастика і реальність у Кафки тісно взаємодіють і взаємодоповнюються. Найнеймовірніше й найабсурдніше відбувається у найбуденнішій обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжується якимось романтичними казковими ефектами. Більш того, воно ні у кого не викликає подиву, сприймається, як щось природне. Втім, як зазначає Д.Затонський, диво зовсім і не вторгається у художній світ Кафки, “воно завжди знаходиться тут, складає одне з неодмінних ознак цього світу /.../ Якщо уявно розчленувати романи і новели Кафки на їх первісні елементи, так би мовити “будівельні цеглини”, то ми отримаємо переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фантастика з’являється лише тоді, коли Кафка починає ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного — вона полягає в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притяганні”. А.Хаузер писав, що модерністське мистецтво робить наголос “не стільки на самому сполученні предметів, скільки на фантастичності цього сполучення”.

Англійський критик Н. Холланд з приводу новели “Перевтілення” писав: «...Нереальні елементи, будь то алегоричні імена або людино-комахи, утворюють свого роду електромагнітне поле; найбільш банальні и прозаїчні деталі, внесені в це поле, набувають здатність випромінювати особливе, додаткове значення». Цей же дослідник спробував розшифрувати чи не усі символи цього твору. На думку Холланда, хазяїн Грегора Замзи — символ Бога; три квартиранта, що оселилися в домі після перевтілення— боги кожного з членів сім’ї; одяг і вдягання — символ «підкорення»; саме перетворення Грегора — це символ перевтілення Бога в людину, а смерть Грегора — символ смерті Христа.

Чимало дослідників творчості письменника звертали увагу на притаманну його стилю рису – невідповідність між реалістичним способом зображення і абсолютно неправдоподібними подіями. Цю манеру Кафки один з перших його дослідників В.Рем назвав “магічним реалізмом”. Він зазначав, що, на відміну від інших письменників-“містиків”, які вміщують дивовижне “по той бік повсякденності”, Кафка “розташовує диво, ще більш магічно, в самий центр буденного”. Недаремно в одній з новел Кафки («Блюменфельд, старий холостяк») є такі знаменні слова: “Навіть неймовірне повинно мати своє межі”.

Говорячи про кафківський “фантастичний реалізм”, можна пригадати і видатних письменників минулого, які також намагалися стикати неправдоподібне з вірогідним. Подібні спроби робили Рабле і Свіфт, Гофман і Гюго, Гоголь і Достоєвський. А серед тих, хто йшов слідом за “магічним реалізмом” Кафки в літературі ХХ століття – Булгаков і Набоков, Йонеско і Дюрренматт, Маркес і Кортасар. Показовим у цьому відношенні є новела німецької письменниці Анни Зегерс “Зустріч у дорозі”, у якій зображується зустріч у празькому кафе трьох письменників – Ернста Теодора Амадея Гофмана, Миколи Гоголя і Франца Кафки. Вони розмірковують про часі про літературу, читають уривки з власних творів. Звичайно, подібна зустріч в реальній дійсності була би абсолютно неможливою: Кафка народився за тридцять років після смерті Гоголя і за шістдесят по смерті Гофмана. Проте письменниця тонко вловила тісний і глибокий зв’язок між творчістю представників різних літературних епох. Романтика Гофмана, реаліста Гоголя і модерніста Кафку споріднює не тільки високий гуманізм, біль за “маленьку людину”, а й ті художні засоби, той самий “магічний реалізм”, за допомогою якого митці опановують дійсністю.

Говорячи про проблематику і поетику “Перевтілення”, необхідно відзначити і її зв’язок з експресіонізмом. До експресіонізму Кафку зараховували численні його дослідники, хоча сам письменник до представників цього напряму ставився негативно. Так, для експресіоністів типовою була проблема ворожнечі поколінь, котра часто втілювалася у конфлікт батька з сином (п’єса В.Газенклевера “Син”). Проте на відміну від німецьких та австрійських експресіоністів, Кафка далекий від спроби вирішати ці питання в соціальному плані. Адже між “синами” у Кафки (Карл Россман з “Америки”, Георг Бендеман з “Вироку”, Замза з “Перевтілення”) та їх батьками не існує ідейних розходжень. Сини у Кафки не бунтують проти батьків, вони пасивні й слухняні, навіть беруть на себе всю провину.

Крім того, герої “Перевтілення”,подібно до персонажів романів Кафки “Процес” і “Замок”, позбавлені особистості. Це також відповідає поетиці експресіонізму, принципи якої вимагали зображення не конкретної людини, скільки її абстракції. Індивідуальні якості персонажів експресіоністських торів відсутні. Недаремно вони носять загальні назви: “Жінка”, “Син”, “Торговець”, “Безробітний” тощо.

Можна стверджувати, що головне у новелі — не сам процес перевтілення а те, як до цього ставляться люди. Рідні спочатку стурбовані, коли Замза не виходить зі своєї кімнати, але варто їм було побачити його перевтілення, вони забувають про те, що то їхній син і брат, який утримував їх довгі роки, і намагаються всіляко відмежуватися від нього. Повірений з фірми, де працював Грегор, теж схвильований не тим, що сталося з людиною, а що «втраченому» працівникові треба швидко знайти заміну.

Грегор Замза важко переживає своє фізичне перевтілення, але ще важче йому усвідомити, що рідні не розуміють і не співчувають йому. Він завжди намагався піклуватися про них, найняв для батьків пристойне помешкання, мріяв зібрати грошей для навчання сестри в консерваторії. Йому здавалося, що в його домі панує мир, затишок, згода, сімейна підтримка. Але цей реальний світ виявився химерним, фантастичне перетворення Замзи виявляє справжню цінність усіх стосунків. Батько поклав собі за мету найсуворіше ставитися до нього, він б'є його, заганяє до кімнати і замикає на ключ, жбурляє в нього яблуками і навіть поранив його. Сестра Грета спочатку ставилася до Замзи-комахи як до важко хворого, але потім він перетворився на ув'язненого, а вона стала жорстоким наглядачем. Грета вирішила винести з Грегорової кімнати всі меблі — «щоб йому було зручніше скрізь лазити», але, як зазначає автор, вона шукала в цьому дивне задоволення «зробити Грегорову тюрму ще страшнішою». Мати, яка раніше так любила сина, тепер рідко заходить до нього, вона боїться бачити його і не в змозі захистити від жорстокості батька.

Замза-комаха з особливою емоційністю сприймає все навколо спершу сподівався, що хтось поцікавиться, як він їсть, чи зручно йому, але потім він покірно бере на себе роль в'язня, намагаючись не завдавати зайвого клопоту родині. У цьому плані потворна комаха виявляється більш людяною, ніж люди. Якщо Грегор — людська істота в комашиній подобі, то його родина — комахи в людській подобі. Володимир Набоков писав: ”Все они — паразиты, которые эксплуатируют его, выедают его изнутри. Это и есть человеческое наименование зуда, испытываемого жуком. Желание обрести какую-нибудь защиту от предательства, жестокости и низости воплотилось в его панцире, хитиновой оболочке, которая выглядит твердой и надежной поначалу, но в конце концов оказывается такой же уязвимой, как в прошлом его хилая человеческая плоть. Кто из трех паразитов — отец, мать или сестра — наиболее жесток? Сначала кажется, что отец. Но худший здесь не он, а сестра, больше всех любимая Грегором и предающая его после эпизода с перестановкой мебели в середине рассказа”. Дійсно, спочатку найжорстоікшим може здатися батько, який від самого початку прагнув фізично ушкодити свого безпомічного сина. Тупаючи ногами й розмахуючи ціпком та газетою, брутально заганяє Грегора, який виповз у вітальню, назад до його кімнати, а згодом жбурляє в нього яблуками. Але фатальною для Грегора стає зрада його коханої сестри Грети. «Я не хочу називати цю потвору братом і кажу лиш одне: треба якось здихатись її... Ми мусимо звільнитися від цієї потвори, — мовила сестра». Мати ж Грегора є матір’ю швидше машинально, з якоюсь механічною любов’ю до сина, але й вона готова зректися його.

Сім’я, зокрема і Грегор, не задумуються над причинами незвичайного «перевтілення». Усе сприймається як норма життя, всі миряться з ним, надіючись лише на терпіння. Не випадково Кафка малює драму Замзи у стихії повсякденності, насичуючи розповідь дрібними буденними деталями. Автор намагається довести, що біда затаїлась у надрах звичайного, щоденного життя, постійно в ньому і тільки чекає на слушний момент, щоб під-стерегти людину. Життя вороже людині, яка не має ні засобів, ні впливу на нього.



Отже, Ф.Кафка у своїй новелі «Перевтілення» показав, що реальний світ, який здається людям цілком нормальним, насправді жорстокий і жахливий. У ньому нікому немає ніякого діла до «маленької людини». Вона замкнена в колі своїх проблем, і лише смерть може звільнити її з духовної в'язниці. В абсурдному світі не-має нічого певного, постійного, руйнуються родинні стосунки, а люди — «поспіль негідники, між ними немає жодної вірної, відданої людини». У реальному світі, на .думку письменника, зміщені всі моральні, соціальні і навіть часові орієнтири. Для новели характерне злиття сну і дійсності. Марення Грегора Замзи об'єднують уявне і реальне, свідоме й підсвідоме в одне ціле. І як сон не можна пояснити, так не можна пояснити й ті абсурдні закони, які змальовує Ф.Кафка. На думку письменника, світ не має ніяких пояснень, він втратив мету й логіку духовної еволюції. Такий світ приречений на загибель, бо в ньому гине людина.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

Схожі:

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература другої половини ХХ століття Історичне тло доби
...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
Відповідно до наказу мон україни від 08. 05. 2015 №518 змінено назву предмета "Світова література" на "Зарубіжна література"
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література Календарне планування на 5 клас. Лк «Література І культура» ек
Лк «Література І культура» ек «Елементи компаративістики» тл "Теорія літератури"ус «Україна І світ»
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЗарубіжна література
О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник «Світова література». 11 клас. Рівень стандарту
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconРозділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби icon11 клас світова література Із літератури першої половини ХХ ст
Він творив свої вірші без розділових знаків, бо вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм І паузи...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограма 5 клас Романюк Тетяна Василівна Зарубіжна
Зарубіжна література. Посібник для контролю навчальних досягнень учнів (за підручником Волощук Є. В.). Нова програма. 5 клас. Бережинці,...
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconПрограми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання зарубіжна література
Предмет Зарубіжна література — важлива складова літературної освіти українських школярів
М. Зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби iconУкраїнська література 11 клас Українська література за межами України
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка