Майк Йогансен Про Едґара По



Скачати 215.62 Kb.
Дата конвертації16.01.2018
Розмір215.62 Kb.

Майк Йогансен

Про Едґара По

Трудно згадати всіх тих письменників Европи, Росії та України, на яких так чи інакше впливала постать «отця всього модернізму» — химерного й геніального Едґара. Дарма що вплив його зоставався подекуди невидний і навіть, може, неусвідомлений від якого письменника, як той вплив античної культури, що й досі керує нашою науковою тер­мінологією, нашою логікою, нашою шкільною граматикою, нашою мораллю, ба й нашим правом. А малоусвідомлений зостався вплив Едґара По, от як вплив Шопенгавера, мабуть, чи не через те, що він був «песиміст». «Песимісти» ж ніколи не бували в пошані в начальства, а, значить, і в газетних псів, і в критичних овчарок. До непопулярности Едґара По, непопулярности, найбільшої в його власній батьківщині — Штатаx, спричинилася також його непримиренна глузлива позиція проти родимих і питимих партачів від літератури.

Та сама офіціяльна непопулярність і давала змогу пізнішим письменникам користа­тися з невичерпного джерела мистецьких ідей Едґара По, не боячись, що їх буде викрито й поставлено на місце. З пари новел По Конан-Дойл зробив десятки томів оповідань і набув більшої від самого По популярности. Цікаво простежити, як одна новела По зазнаки дала матеріял для десятка чи й більше оповідань Конан-Дойла, а далі для сотень Пінкертонів та Картерів.*1

Але не сама кримінальна література (що нічого спільного не має з модернізмом, як таким) збудувала свої xмародряпи на ідеях ґеніяльного американця. Модернізм, як сказано, наро­дився з тепер зовсім невідомих ліричних новел По, і головні ознаки модернізму — його при­брана химерність, його удавана любов до тонких вишуканих речей, його настирний культ краси, його абсолютний потяг до звукової творчости, його дешевий аристократизм — коре­няться в насправді xимерниx, дійсно глибоких, на ділі розкішних ідеях віршів і ліричних новел Едґара По. Те, що для По було істотою його творчости, для модернізму стало модою, те, що Едґар По винайшов, модернізм продавав, замість Едґара По запанував Оскар Вайлд.


[Далі йде біографія, ст. 4-12.]
Едґар По прославився як поет, як складач романтичної прози, як автор «сюжетних» оповідань і як теоретик. Оця книга містить у собі новели По* як ліричного, так і «сюжетного» характеру. Ці останні головним чином зробили По репутацію серед широких читацьких мас, хоча й його лірична проза, на наш погляд, вища від Новалісової*. Але така лірична проза, творчість найбільше автопсихологічного характеру, як і взагалі лірика, недовговічна і ефемерна. Сучасні їй люди часто вважають її за акме* серйозної творчости – для того, щоб наступне покоління, відкидаючи «діялектично» особисті переживання попереднього поко­ління, разом із тим відкинуло б і його лірику. Варт порівняти хоча б лірику Ґете й сонети Шекспірові з «Фавстом» і драмами Шекспірівськими, щоб переконатися, що лірика най­менш довговічна спосеред творчих фахів.

Та коли твори інших авторів живуть довше від своїх творців саме через те, що охоп­люють ширше від їхніх почувань коло інтересів, то твори Едґара По неліричні живуть і досі з інших причин. В основі довговічних творів звичаєм лежить побутовий, історичний взагалі couleur local’ний* факт. В основі ж переважної більшости популярних новел Едґара По ле­жить імітація факту. Він настільки покладався на силу своєї вигадки і на знання читачевої психології, що залюбки, ніби граючись з ним, подавав йому за факт очевидну, ненатуральну вигадку в гордій певності, що читач сприйме її з почуттям істинности радше, ніж протокольні оповідання сучасних йому авторів. Найдивніше, найвеличніше в його творчості саме те, що він не потрібував фактів для того, щоб «викладати факти». Великий майстер був Лев Толстой, та що з того стало, коли він почав був писати суто дидактичні оповідання, припасовуючи події до своєї філософії.

Саме оця риса творчости Е. По, і саме в сюжетних оповіданнях його роботи з його ре­чей – надзвичайний, матеріал для письменника. Ми вже згадували коротко, як Конан-Дойл, Жюль Верн, а в останні часи Ганс Гайнц Еверс, Вайлд, почасти й Герберт Велз* і багато-багато інших поробили собі світові імена з покидьків геніяльного американця, і то на зовсім різні спеціяльності. Тимчасом до послуг їх було куди більше фактів, і фактів куди цікавіших. Сила По в його методі, в його колосальній аналітичній здатності, в геніяльній оцінці впливу на читача того чи іншого розпологу матеріялу. Отже, коли, аналізуючи інших новелістів, ми одночасно аналізуємо матеріял і його організацію, в новелах По ми часто маємо щасливу нагоду досліджувати чисту організаційну роботу, народження твору з нічого.

Ясне діло, загальне правило для письменника зостається те саме, що й було повсяк­час – шукати яскравих характерних подій і організовувати їх у ще яскравіші, характерніші оповідання. Ясне діло, покладатись на те, що можеш оті події вигадати, ні в якім разі не слід. Але, простеживши народження розкішних новел з нічого, письменник з тим більшою легкістю організовуватиме самі по собі яскраві події.

Отже, подавши на потребу читачам біографічні відомості з життя Едґара По, ми хо­чемо звернути в цій статті увагу письменників на методи його роботи. Історія літератури взагалі, бувши наукою, що до літератури не має жодного відношення, не цікавиться мето­дами роботи, чи, краще сказати, цікавиться лише декорацією цих метод. Історія літератури з насолодою розповідає нам, що один письменник пив, а другий курив опій. Вона також роз­криває нам очі на факт, що третій письменник любив нюхати гнилі яблука підчас творчих процесів, а четвертий не міг писати інакше, як узувшись у нові пантуфлі. Не заперечуючи колосальної корисности для людства цих (і інших) подробиць з життя письменників, ми вважаємо за своє право й обов’язок подати деталі, подати аналізу метод роботи автора, якими ми в силу химерности нашого мислення цікавилися більше, ніж пантуфлями і гнилими яблуками.

А що на наше непорушне переконання література дає користь лише письменникам, а читачам просто постачає лише розвагу, то ми, подбавши про других у першій частині, до­зволяємо собі також потішити й перших, беручи на увагу, що вся письменна частина нашої української нації рівно наполовину ділиться на письменників і читачів. Отже, подаємо деякі міркування що до метод творчости Едґара По.

Ми вже казали, що, на нашу думку, багато яка новела По виникла з нічого, не маючи під собою ніякого фактичного субстрату. За одну з таких ми вважаємо новелу “Thou art the man” («Ти єси!»), подавану в перекладі в цій книзі, і ми спробуємо шляхом ретроспективної аналізи відновити процес її створення, викриваючи при цьому методи.

Десь в іншому місці (див. статті наші в «Вапліте»*) ми цитували з теоретичної статті самого По твердження, що більшість оповідань пишеться з кінця, тоб-то попереду установ­люється розвязка, а тоді вишукується способи її умотивувати. Цікаво, що існує маніра також і подавати в цей спосіб оповідання, тоб-то читачеві одразу, чи прямо, чи використовуючи новелістичну умовність, показують, яка буде розвязка, а далі тільки намагаються, накопи­чуючи перешкоди й задержки, підняти його цікавість до тієї розвязки. Згадана новелістична умовність буває неоднакова для різних часів, ба навіть для різних країн. Читаючи французький роман, читач жде, коли героїня зрадить свого чоловіка, читаючи англійський роман, читач частіше жде, коли молоді одружаться. Це, правда, дуже грубо й дуже приблизно, та кожен, хто читав багато романів, згодиться, що умовність новели, найбільш імовірна розвязка її різниться по країнах і має в собі деяку закономірність.

Та це, як сказано, стосується до оповідань з кінцем-маяком, що ввесь час мріє перед читачевими очима, поки він не причалить у гавань розвязки. З погляду організації матері­ялу, це будуть, щоб висловитися політикоекономічним терміном, «оповідання низької структури» з перевагою постійного капіталу над перемінним. Другий спосіб організації ма­теріялу, що показують «оповідання вищої структури» – з перевагою перемінного «капіталу» над постійним. Тут розвязку читачеві не показується, а, навпаки, йому пропонується одну чи кільки фальшивих розвязок для того, щоб справжня розвязка тим більше його вразила. Цікаво, що в цій сфері теж існує певна умовність. Приміром, досвідчений читач Конан-Дойла одразу підозріло ставиться до висунутого автором кандидата на справжнього злочинця і шукає іншого кандидата. Тим-то Конан-Дойлові частенько доводилося просто не показувати справжнього злочинця аж до кінця оповідання; хоч і дуже простий прийом, та не дуже ефективний, бо він суперечить основним законам сюжетобудови. Це по-латині на­зивається «Deus ex machina»* – «Пилип з конопель» – невмотивована поява. Оповідання “Thou art the man” належить до «оповідань з вищою структурою», до того ж до чистого типу цих оповідань. Короткий зміст його такий: у невеличкому містечку (town) Ретлзборо оселився веселий щирий дядько Чарлз Ґудфеллов і заприятелював з усіма мешканцями, зо­крема з багатієм Шатлворси. Якось підчас піятики Шатлворси пообіцяв своєму другові по­дарувати йому короб вина Шато-Марґо. За деякий час Шатлворси зібрався поїхати до міста, але того ж дня кінь його повернувся додому без хазяїна, без сідла, поранений і закаляний. Підозріння в убивстві Ш. падає на небожа вбитого, його спадкоємця м-ра Пенніфезера, що вславився своєю розбещеністю. Його вину доведено, він чекає смерти, коли на бенкеті в Ґудфеллов з’являється короб з Шато-Марґо. Короб становлять на стіл, відкривають – і з нього випростується труп забитого Шатлворси, що вимовляє до Ґудфеллов слова: «Ти єси!» Ґудфеллов признається, що він забив Шатлворси, а автор оповідання розказує коротко, як він відразу запідозрив Ґудфеллов, знайшов труп Шатлворси й вигадав комедію з коробом вина.

Насамперед звернімо увагу на те, що в цій новелі немає нічого схожого на факт. Що трупи закладають у скрині, щоб відвезти їх як-найдалі від місця злочинства, це, навпаки, дуже частий факт, що дав поживу вже багатьом пінкертоністам. Та труп сховати в короб, щоб, навпаки, викрити вбивство, це достатня протилежність фактові, що в усякім разі не реальна подія й не наслідування реальної події. Це чистісінька вигадка. В самій цій позиції трупу в коробі з-під вина на столі є щось таке outrageous*, як любив мовляти Едґар По, що його стиль на ній позначається зовсім яскраво. Він завжди шукав найбільшого ефекту. Йому замало було б повести всю компанію в ліс і там одшукати тіло, – ні, воно само повинно було з’явитися і в той саме момент, де найменше можна було чогось хоч приблизно подібного чекати.

Можна було б уявити собі, що цю розвязку придумано вже пізніше, коли установлено фігури злочинця і подуманого злочинця, але маніра По в інших його речах дозволяє з пев­ністю вирішити, що цей кінець був початком утворення новели. З цієї кінцевої ситуації, по­дібно до того, як з ляйбніцівської монади всесвіт*, розвивається оточення, побут, характери і все інше. Як бачимо, чиста протилежність градаційній новелі нижчої структури. Там з да­ного характеру випливає, як з мотиву, як з причини, розвязка, тут з розвязки постають характери. Треба підкреслити, що персонал дано новелі з неймовірною економічною ощадністю – в ній усіх три дієві особи, та ще й дві з них назначено тільки майже іменами, а ніяких додаткових Гаррі чи Біллів немає зовсім. Центральна фігура оповідання – справжній злочинець, змальований так, щоб ніхто не зміг догадатися, що саме він і є убивця. Його звуть Чарлзом. І от на початку оповідання дається характеристика щирости, одвертости, чесности, добрдушности... і читач майже не помічає, що ця характеристика дається не спеціяльно для м-ра Ґудфеллов, а для всіх, кого охрестили Чарлзом. Але, щоб зробити цю характерис­тику ще хисткішою, автор, по-перше, дає явно іронічну примітку про те, що на сцені всі «благородні» джентлмени мають наймення Чарлз, а попереду коротко сповіщає, що Ґудфеллов з’явився в тій місцевості всього шість місяців тому, а більше ніхто про нього не знав нічогісінько. Та читач цього не помічає. Дитирамб Чарлзам забиває йому памороки – і він не відчуває ніякої іронії. Ця іронія одразу встане перед його очима, коли він дочитає до кінця, але зараз, задурений довгим екскурсом на тему про імена, він не бачить нічого. Далі дається хвальна характеристика, але знов не самого Чарлза Ґудфеллов, а відношення до нього громадян. Ще старий Лессінґ* рекомендував змальовувати не красу, не силу, не чесноту, а те вражіння, яке вони справляють на людей. У читачів тоді залишається (умовне) вражіння авторової безсторонности, незацікавлености. Це є дійсніший, дужчий спосіб умотивувати вартість описуваного об’єкту. І от По, скористувавшися з того, що така умова дійсно існує фактично між автором і читачем, використовує її подвійно. З одного боку, читач, що на нього уже вплинули похвали імені, остаточно складає собі вигідну уяву про Ґудфеллов, а, з другого боку, дійшовши кінця, він бачить, що його знову взяли на баса і що автор сам ще не сказав ні одного слова на користь Ґудфеллов.

Переконавши таким чином читача в добродійсності Ґудфеллов, автор вже сміливо за­своює що до нього іронічний, насмішкуватий тон. При першім читанні читача цей тон трішки вражає, як ніби-то не зовсім доречний, він почуває в нім щось ніби-то неприроднє та відносить його найбільше на карб поганого стилю. Знову ж у кінці він переконується, що те, що він брав був за невдалий стиль, була чистісінька й досить прозора іронія, що враз умоти­вовує, усправедливлює для нього розвязку. Полуда спадає з його очей, він дивується, як він раніше не добачив того, що Ґудфеллов злочинець і душогуб.

В таких самих іронічних тонах розповідається далі обіцянка подарувати короб Шато-Марґо підчас піятики.

В той момент, коли з’являється додому поранений кінь убитого, Ґудфеллов пово­диться так:

«Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна й без його сак­вів, увесь заюшений кров’ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тва­рини, не забивши її проте на смерть – коли він усе це почув, він зблід, неначе пропав його рідний брат чи батько, і весь затремтів і затрусився, немов його напала лихоманка.

Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування, так що протягом довшого часу він пробував переконати ін­ших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати де-який час, скажімо, який тиждень або два, чи там місяць або два, щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з’явиться, бува, сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому».

Незасліпленій людині ясно було б, як день, що так може поводитися лише вбивця. Він весь затрусився. Він намовляв усіх почекати з розслідами. Він верз нісенітницю, що Шатлворси відіслав (пораненого!) коня додому!

Але читач уже засліплений. Щоб дужче засліпити йому очі, По додає, очевидно, іро­нічний екскурс про те, що люди, змагаючися з сильним горем, утрачають усяку активність.

Надзвичайно цікаво, що до цього моменту По навіть не вводив персони фальшивого убивці в оповідання. Небіж Шатлворси Пенніфезер являється саме за методою Конан-Дойла, як «Deus ex Machina» («Пилип з конопель»), при потребі. Читач не може подумати на Ґудфеллов. В цей момент з тирадою вступає Пенніфезер. На нього автоматично падають підозріння читача. Як у ділі Дрейфуса*, винуватець знаходиться саме в той момент, коли в нім відчувається негайна потреба.

Далі знов, як на сміх, наводиться сцена сварки Ґудфеллов з Пенніфезером і очевидні мотиви для помсти з боку першого. Але читач, задурений іронічною хвалою на адресу Ґуд­феллов, зрозуміє ці мотиви лише в кінці оповідання. А тимчасом іронія очевидна просто до сміху. Після того, як Пенніфезер ударом збив Чарлі з ніг:

«...у цій пригоді старий Чарлі, кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив аніякої спроби відповісти по­мстою – тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, «що постарається при найпершій на­годі розквитатися за все кругом...»

Нема чого казати – справді «християнське» поводження, але читач уже нічого не ба­чить і не чує. До того ж, далі зараз же сказано: «...природній і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити й поза всяким сумнівом був забутий у ту ж мить, як він проявився». Так само і в автора не сказано, ким саме забутий був цей вираз – чи самим Ґуд­феллов, чи присутніми, а далі в кінці читач згадує, що він його тепер був забув.

Між Ґудфеллов і Пенніфезером виникає далі суперечка про те, як шукати Шатл­ворси. Усамперед Ґудфеллов взагалі протестував проти пошуків, а Пенніфезер настоював на них. Тут гору взяла думка Пенніфезерова. Далі Ґудфеллов робить інші заходи, щоб не знайти тіло убитого: він переконує всіх шукати гуртом. Коли б читач раніше був вагався поміж обома кандитами на вбивцю, він з ясністю побачив би, що обидві пропозиції Ґудфеллов просто свідчать про його вину, але читач уже підготований і сліпо йде за фальшивою лінією розвязки.

Всякий автор «оповідань вищої структури» розуміє, що він повинен натяками умоти­вувати справжню розвязку і дбає, щоб де-не-де ці натяки повставляти. Та, як ми бачимо, По попросту ясно показує «фактами» те, що буде в розвязці, ввесь його текст до цього місця є один «суцільний натяк», що дає тільки один логічний вислід сам по собі, він задовольня­ється тим, що так добре штовхнув читача на вузеньку криву стежку, що той не бачить широ­кого правильного шляху, який ввесь час фактично зостається в полі його зору.

Ґудфеллов приводить шукачів на місце вбивства. Там він «знаходить» жилет Пенні­фезера, його ніж, одкритий і скривавлений – і підозріння всіх відразу й остаточно знаходять собі ствердження.

Ґудфеллов береться «боронити» Пенніфезера і прі цій слушній нагоді згадує, що той спадкоємець старого Шатлворси. Читач уже встиг забути, що в самого Ґудфеллов теж не була й шеляга за душею, і По підсуває йому юридичний екскурс про формулу «cui bono» («кому на користь»), себ-то в чиїх інтересах було вчинити злочинство. Цей довгенький екс­курс примушує читача замислитись над такими неприємними доказами, і точнісінько, як в екскурсі про ім’я «Чарлз», читачеві здається, що йому кажуть про вину Пенніфезера, а на ділі йому підносять абстрактні міркування.

Далі сиплеться цілий град доказів. Під матрацом Пенніфезера знаходять скривавлену його сорочку й носовичок. Пенніфезер сам признається, що Шатлворси саме того дня мав намір позбавити його спадщини і що він виїхав до міста з великими грішми (все це «з скру­хою на серці» розповідає Ґудфеллов); далі з’ясовується, що того ж дня Пенніфезер полював в околицях містечка, і нарешті Ґудфеллов знову «знаходить» у трупі коня кулю з поміткою Пенніфезера. Словом, усе іде, як по нотах.

Таким чином читач остаточно переконаний і, що головне, відчуває це оповідання, як градаційне. Він думає, що він уже знає розвязку, і жде тільки признання Пенніфезера, щоб довідатися про конкретні подробиці вбивства. Читач приймає новелу за «градаційну», за «оповідання нижчої структури».

Але насправді в усіх цих доказах винности Пенніфезера знову дано всього тільки ключ до правильної розгадки. Дійсно, як це так читач не вбачає монструозної невідповідальности в частинах оповідання? З одного боку, колосальна економія засобів, дієвих осіб, декорацій, а з другого – таке колосальне марнотратство доказів. Читач з неохотою бачить чим-раз нові й нові докази проти Пеннніфезера. Читач теж собі не дурень – він давно догадався, що Пенніфезер убивця, а йому все гатять нові й нові докази. Він починає ставитися до них неуважно і не помічає, що його безсовісно взяли на баса; адже куля пробила коня і вийшла з нього (див. вище), а Ґудфеллов знайшов кулю в тілі коня. Але й без того читач мусив би за­думатися про те правило, що «qui nimis probat, nihil probat» (хто доводить забагато, нічого не доводить) – дуже відомий приклад цього правила є в старій-старій анекдоті, що кінчається так: «...по-перше, не десять карбованців, а два; по-друге, я вам їх уже два тижні як повернув, а, по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей!» Оця куля, «знайдена» там, де її не було, і є, власне, отой кінець анекдоти: «...а, по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей».

Отак-о читача, сліпого й глухого, доводять до кінцевої сцени, де з’являється «присла­ний з міста» короб вина. Його ставлять на стіл, відкривають кришку – і звідти випростову­ється труп м-ра Шатлворси, що вимовляє, звертаючися до вбивці, слова: «Це ти!» Ґудфеллов, мов уражений громом, признається, що він убив Шатлворси, труп його сховав, коня застре­лив і підкинув речі Пенніфезера там, де він сам їх потім знаходив. Після того (власне трохи раніше – він був теж закликаний з усім містечком Ретлборо на банкет) з’являється на сцену «автор», Едіп Ретлбурзької загадки, “І” (я). “І” пояснює, що він не так, як інші ретлбурзці, а відразу задивився підозрілим оком на маніпуляції Старого «Чарлі», почав шукати не там, де водив усіх Чарлі, знайшов трупа і, уладнавши його в коробі з платівкою китового вуса в тілі, сам написав листа від фірми й постарався бути ближче від короба в момент його розкри­вання, щоб вимовити нутром оті фатальні слова.

Дійшовши до кінця оповідання, читач відразу бачить, що майже ввесь текст його свідчить про винність Ґудфеллов. Він ще згадує, що Ґудфеллов, не мавши ні шеляга, почав витрачати великі гроші на частування друзів. Мотивом для підозрінь з боку «І» являється саме та завелика, замонструозна очевидність і організованість доказів, абсолютно нереалістична, чи, краще сказати, «сюрреалістична», яка задовольняє ретлбурзців і з ними... читача новели. Цю тему вкупі з такими подробицями, як спадщина, цілком використав Конан-Дойл в оповіданні “The Adventure of the Norwood Builder”*. Цікаво, що окремі моменти, як от накопичення доказів, зверхдоказ на штиб отієї кулі і навіть інсценування кінцевого ефекту з боку Шерлок Голмса, достоту повторив Конан-Дойл. Це останнє інсценування нічим у Конан-Дойла не вмотивоване, і його можна розглядати тільки як рабське послідування великому зразкові. Ми не хочемо, отак кажучи, принизити Конан-Дойла: він є добрий письменник, автор, до речи, прекрасних, у нас маловідомих історичних романів, розкішних оповідань з життя футболістів і боксерів. Ми хотіли б тільки показати, з якою силою, з якою повною методологічною досконалістю будував свої оповідання Едґар По.

Зробімо тепер коротенький ретроспективний підсумок ходу постання даної новели. Зовсім у дусі своєї творчости Едґар По вигадує ефектну появу забитого «з того світу», що викриває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.

Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком! Але, зробивши так, ми зробимо розвязку ненатуральною, невмотивованою. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от, починаючи з прізвища (“Goodfellow” – добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім пово­дженням його, Ґудфеллов сам показує себе як чесну одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Ґудфеллов, так у другій частині накопичено іронічні докази на винуватість Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування ніби-то зайвими вказівками справляє на читача неясне неприємне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст оповідання зарозтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Ґудфеллов, і в розвязці новели розвязується й це неприємне почуття. Ми таким чином бачимо мотивацію самою фактурою, от як у заналізо­ванім від нас оповіданні Велза “The Inexperienced Ghost”*. Тільки Велз довів цей прийом іро­нічної мотивації до краю, і в нього вона править за головний мотиваційний засіб. Свідомо чи несвідомо Велз використав Поевський прийом іронічної мотивації, але він переборщив в іронії, читач не зовсім задовольняється розвязкою і навіть не знає, чи з ним жартували, чи з ним говорили серйозно. Я можу це стверджувати на тій підставі, що, прочитавши відповідну мою аналітичну статтю, дехто геть не погодився... не з моєю аналізою, а з моїм читацьким розумінням оповідання. Оповідання Велзове неоднаково розуміють читачі. І це саме через те, що він, як сказано, переборщив в іронії. Обидві новели – Поевська і Велзівська – виникли, умовно кажучи, «з нічого», але і вражіння від Велзівської новели (як і від багатьох інших його речей) – теж «нічого», і читач одмовляється вважати зміст оповідання за факт. Тимчасом пересічному читачеві трудно буде сприймати Поевську новелу “Thou art the Man” інакше, як оповідання про факт, такий бо майстерний її текст, такий бо яскравий тип його Ґудфеллов, хоч цей тип, як показано, і народився виключно з потреб тектоніки оповідання.

Взагалі добрий письменник досягає вражіння сконцентрованої, сконденсованої реальности, організуючи несконденсовані, неорганізовані факти. Що ж мусимо ми сказати про Едґара По, що досягав вражіння яскравої сконцентрованої реальности, організуючи всього тільки свою дику, химерну, фантастичну вигадку!

______________________________________

Примітки

Даний текст Майка Йогансена є вступною статтею до книги «Едґар По. Вибрані твори», виданої у Харкові 1928 року видавництвом ДВУ (Державним Видавництвом України). В тій книзі дана стаття Йогансена надрукована без заголовка. Тут назва «Про Едґара По» є умовною, доданою спеціально до цієї публікації (має ж бути якийсь заголовок). До збірки «Вибрані твори» увійшли дев’ятнадцять новел Едґара По. З них 13 («Факти у справі містера Волдемара», «Знайдений у пляшці манускрипт», «Чорний кіт», «Яма та маятник», «Бочка Амонтільядо», «Овальний портрет», «Побачення», «Викажчик – серце», «Береніка», «Метценґерштайн», «Дідько на дзвіниці», «Убийство на вулиці Морґ», «Викрадений лист») – у перекладах Бориса Ткаченка, а решта 6 («Золотий жук», «Повість Скелястих гір», «Людина юрби», «Падіння дому Ашерів», «Мовчання – баснь», «Ти єси!») – у перекладах Майка Йогансена.

Більшу частину цієї статті (починаючи зі слів «…на нашу думку, багато яка новела По виникла з нічого…» і закінчуючи словами «…народився виключно з потреб тектоніки оповідання», Майк Йогансен вставив також у свою книгу «Як будується оповідання», (II частина (аналізи), розділ «Новела з нічого»). Дивіться видання «Майк Йогансен. Як будується оповідання», Харків, «Книгоспілка», 1928; або «Майк Йогансен. Вибрані твори», Київ, «Смолоскип», 2001.

Цю статтю Майка Йогансена піддав суворій критиці український літературознавець Володимир Миколайович Державін у своїй рецензії, опублікованій у журналі «Критика», № 7, 1928, стор. 146-148. До перекладів Йогансена і Ткаченка в рецензента не було нарікань, він назвав їх високоякісними, а от йогансенівські розмірковування про творчість Едґара По Державін визнав поверхневими та помилковими. Ту рецензію Володимира Державіна можна також прочитати у виданні «Володимир Державін. Про мистецтво перекладу: статті та рецензії 1927-1931 років», Вінниця, «Нова книга», 2015.


Серед коментарів, викладених нижче, є як коментарі самого Йогансена, так і такі, що йому не належать, додані спеціально до цієї публікації 2017 року. Коментарі Йогансена відмічені написом «Примітка Майка Йогансена».
Цікаво простежити, як одна новела По зазнаки дала матеріял для десятка чи й більше оповідань Конан-Дойла, а далі для сотень Пінкертонів та Картерів. – Немає також ніякого сумніву в тім, що xоч би Жюль Верн більшість своїх найкращих ідей просто взяв у По. «Пригода Пфаала», «Повість Піма», «Винахід Ф. Кемпелена» й інші новели, не подані в цій книзі за браком місця, дають знову ж матеріял на двох Жюлів Вернів. (Примітка Майка Йогансена)

 



Оця книга містить у собі новели По… – Мається на увазі «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928.
Новаліс (нім. Novalis, псевдонім, справжнє ім'я — Фрідріх фон Гарденберг нім. Georg Friedrich Philipp Freiherr von Hardenberg; 1772-1801) — німецький письменник, поет, містик. Один з чільних представників німецького романтизму.
Акме – (дав.-гр. ακμή — найвища точка, вершина) — соматичний, фізіологічний, психологічний і соціальний стан особистості, який характеризується зрілістю її розвитку, досягненням найбільш високих показників у діяльності, творчості. Вважається, що даний період у житті людини припадає на вік від 30 до 50 років.
couleur locale (фр.) — місцевий колорит.
Сер Артур Ігнатіус Конан Дойл (англ. Sir Arthur Ignatius Conan Doyle; 1859-1930) — шотландський письменник, відомий насамперед своїми творами про Шерлока Голмса.

Жуль (або Жюль) Ґабріель Верн (фр. Jules Gabriel Verne; 1828-1905) — французький письменник. Вважається засновником жанру наукової фантастики.

Ганс Гейнц Еверс (нім. Hanns Heinz Ewers, 1871-1943) — німецький письменник і поет, автор містичних розповідей і романів готичної спрямованості.

Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Вайлд (або Уайльд) (англ. Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde; 1854-1900) — видатний ірландський англомовний поет, драматург, письменник, есеїст.

Герберт Джордж Велз, або Уеллс (англ. Herbert George Wells; 1866-1946) — англійський письменник, найбільш відомий як прозаїк-фантаст, хоча писав також романи реалістичні, побутові, мав у доробку праці історичні, за темами політики та настільних ігор, а також публіцистичні. Один із засновників наукової фантастики, поряд з Жулем Верном.
«Вапліте» — літературознавчий журнал, що видавався у Харкові 1927 року літературним об’єднанням з тією ж назвою (абревіатура ВАПЛІТЕ означає Вільна академія пролетарської літератури). Вийшло лише 6 номерів «Вапліте», після чого рішенням влади видання було заборонено, а наклад шостого номера вилучено і знищено. У № 2 «Вапліте» надруковано велику статтю Майка Йогансена «Аналіза фантастичного оповідання» (що ввійшла також (під назвою «Фантастичне оповідання») до його книги «Як будується оповідання», виданої 1928 року).
Deus ex machina (лат.) — Бог з машини. Вираз походить від античного театру, де в деяких виставах на сцені «раптом» (за допомогою сценічних машин) з’являвся якийсь бог і вирішував проблеми персонажів.
outrageous (англ.) — обурливе, зухвале, потворне…
як з ляйбніцівської монади всесвіт — Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц або Лейбніц (1646 - 1716) — німецький вчений-математик, юрист, філософ — вважається останнім видатним представником філософії нового часу і попередником німецької класичної філософії. Лейбніц висунув теорію про монади (або про множинність субстанцій). Основні положення даної теорії (монадології) наступні: весь світ складається з величезної кількості субстанцій, що мають не дуалістичну (двоїсту, як у Декарта і Спінози), а єдину природу; дані субстанції називаються Монада (в перекладі з грецького – «єдине», «одиниця»); монада проста, подільна, не має протягу, не є матеріально-речовим утворенням; монада володіє чотирма якостями: прагненням, потягом, сприйняттям, уявленням; за своєю суттю монада – це діяльність, єдине, що безперервно змінює свій стан; через безперервність свого існування монада усвідомлює себе; монади абсолютно замкнуті і незалежні одна від одної (на думку Лейбніца: «не мають вікон, через які щось могло б увійти туди і звідти вийти»). Всі існуючі монади Лейбніц ділить на чотири класи: «голі монади» – лежать в основі неорганічної природи (каменів, землі, корисних копалин); монади тварин – володіють відчуттями, але нерозвиненою самосвідомістю; монади людини (душі) – володіють свідомістю, пам'яттю, унікальною здатністю розуму мислити; вища монада – Бог. Чим вище клас монади, тим більше її розумність і ступінь свободи.
Ґотгольд Ефраїм Лессінґ (1729-1781) — німецький драматург, теоретик мистецтва і літературний критик-просвітитель. Основоположник німецької класичної літератури. Писав байки в прозі, драматичні та критичні твори.
Як у ділі Дрейфуса… — Дивіться «Острів пінгвінів» А. Франса (примітка Майка Йогансена у виданні «Як будується оповідання).
The Adventure of the Norwood Builder” — «Підрядник з Норвуда» або «Будівничий з Норвуда» — оповідання Артура Конан Дойла з циклу «Повернення Шерлока Голмса», вперше опубліковане 1903 року у “Strand Magazine”.
The Inexperienced Ghost” — «Недосвідчений дух» — оповідання Герберда Велза (Уеллса). Український переклад Майка Йогансена і докладний аналіз ним цього твору були надруковані у журналі «Вапліте» № 2 1927, у статті «Аналіза фантастичного оповідання», стор. 139-162. Наступного 1928 року переклад з аналізом були опубліковані в книзі Йогансена «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків», Харків, «Книгоспілка». Також цей переклад разом із аналізом можна прочитати у виданні «Майк Йогансен. Вибрані твори», Київ, «Смолоскип», 2001, де вміщено зокрема передрук «Як будується оповідання».


1 Коментарі до речень і слів, позначених зірочками, дивіться у розділі «Примітки», у кінці книги.

Каталог: authors -> Yohansen
authors -> Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself LIL
authors -> Докія гуменна вічні вогні алберти
authors -> Федір Турченко Галина Турченко
authors -> Історія України в романах Валентин Чемерис
authors -> Фінський народний епос переклад з фінської
authors -> "19"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти
authors -> Історія України в романах Роман Іваничук
Yohansen -> Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Майк Йогансен Про Едґара По iconМайк Йогансен (1895-1937) Майк Йогансен поет, вчений, педагог, інтелігент нової формації
Запеклий мандрівник, тонкий знавець природи, майстер художнього слова у царині дитячої літератури
Майк Йогансен Про Едґара По iconВибрані твори
До непопулярности Едґара По, непопулярности, найбільшої в його власній батьківщині — Штатаx, спричинилася також його непримиренна...
Майк Йогансен Про Едґара По iconЗ віт про роботу облдержадміністрації за січень 2011 року
Про щорічний Всеукраїнський конкурс “Кращий державний службовець” та нововведення у законодавстві про державну службу”, “Про новий...
Майк Йогансен Про Едґара По iconУтевська Паола Володимирівна – українська письменниця
«Правда, яка нагадує казку», «Квітковий годинник». Писала вона в них про життя. Про те,що давно вже минуло, та про сучасність. Про...
Майк Йогансен Про Едґара По iconСтепінь з цілим показником. Стандартний вигляд числа. Функція
Випереджувальне завдання: учні готують інформацію про Одеський театр опери та балету, про Соломію Крушельницьку, про людей з обмеженими...
Майк Йогансен Про Едґара По iconПрограма виховної роботи з учнями 5-9-х класів
Конституції України, Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про молодіжні та дитячі громадські організації»,...
Майк Йогансен Про Едґара По iconЄрусалим на горах
Цей роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле й сучасність
Майк Йогансен Про Едґара По iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Майк Йогансен Про Едґара По iconРішення від 05. 09. 2013 №417-20/2013 м. Долина Про звіт редактора газети "Свіча" про виконання положень Статуту редакції та Установчого договору між її
України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка