Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка1/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Максим Кидрук

Навіжені в Мексиці
Навіжені – 1


предоставлено правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=7952882

«Макс КІДРУК «Навіжені в Мексиці». Літературно художнє видання»: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»; Харків; 2011

ISBN 978 966 14 1503 3,978 966 14 1253 7
Аннотация
Чудовий гумор і напружений сюжет не дадуть вам нудьгувати!

Трьох речей боявся Тьомик: літаків, стоматолога й одруження, – а Макс і поготів безстрашний. Та хлопці й гадки не мали, що чекає на них у Мексиці.

Буде гаряче: вони втікатимуть від розлюченого мафіозі, ловитимуть єдиного у світі мексиканського слона, утихомирюватимуть шаленого кота Мацератора, навіть заволодіють прикордонним катером у Гватемалі.

Схоже, що ці невтомні шукачі пригод народилися в сорочці, але попереду в них таке…
Макс Кідрук

Навіжені в Мексиці
Чорне золото Мексики, або Як усе починалося


1
Ви, мабуть, зараз спитаєте, як усе починалося?

Як трапилося, що ми з Тьомиком опинилися за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, у спекотній Мексиці, напханій шаленими мексиканцями, наче банківський сейф банкнотами? Що потягло нас у ту кляту далечінь? І найголовніше – як так, в дідька, сталося, що вже після трьох тижнів, проведених у Мехіко, ми на всіх парах драпали 150 ю магістраллю на раритетному «Dodge Challenger» 1969 року на південь, в найдикіші штати, маючи в багажнику сумку з п’ятьма сотнями тисяч мексиканських песо,1 а за спиною – банду дона Педро Сесіліо Раміреса, найбільшого землевласника у всій Мексиці й далебі не меншого наркоторговця, на чолі з самим доном Педро? Це не дуже приємна історія, однак ми маємо чим пишатися, бо удостоїлися тоді небувалої честі – рідко, ой як рідко, панове, трапляється, щоб вельмишановний дон Педро Сесіліо Рамірес особисто вирядився за кимсь у погоню.

Ех, аби ж ви тільки знали, як все любо починалося…
2
Взагалі, скажу вам чесно, в усіх – абсолютно всіх без винятку – кепських історіях у моєму житті є дві спільні риси: по перше, всі кепські історії починаються гарненько, по хорошому, з щонайкращими намірами, а по друге, всі кепські історії завжди пов’язані з Тьомиком.

Я й Тьомик разом з п’яти років. Познайомились у перший же день, щойно моя сім’я перебралася до Києва, в замурзану панельну новобудову неподалік від Львівської площі. Родина Тьомика оселилася в тому ж будинку на місяць раніше і поверхом нижче від нас.

Пригадую, як, виснажений переїздом, я заснув просто вдень, вмостившись на запакованому в целофан двоспальному матраці моїх батьків. Коли я засинав, окрім мене та матраца, в кімнаті більше не було нікого й нічого. А коли прокинувся – навпроти стояв низенький дерев’яний стільчик, а на ньому сидів якийсь малий шкет і зацікавлено розглядав мене, дурнувато усміхаючись і копирсаючись пальцем у носі.

«Що за мудак?» – спросоння подумав я. Хоча, звісно, я тоді не так подумав, бо мені було лишень п’ять років, але якщо перекласти на дорослу мову, то звучатиме, либонь, так.

– Ти хто? – спитав я.

– Прівєт, – сказав Тьомик. – Я Артьом, а мама називає мене Тьомиком.

– Чия мама?



– Моя мама.

Тут Тьомик засміявся, навіщось копнув мене і вибіг з кімнати. Пізніше батьки пояснили мені, що Артем – це мій сусід одноліток з нижнього поверху і що вони на пару з Артемовими батьками подумали, що оскільки ми одного з ним віку, було б непогано, якби ми заприятелювали.

Я був слухняною дитиною. Наступного ж ранку я розшукав Тьомика в пісочниці на дитячому майданчику, офіційно представився і для закріплення дружби поставив йому шикарний синець під оком. Отак ми подружилися.

Відтоді минуло двадцять років. Тепер я знаю Тьомика, наче свої п’ять пальців, можу передбачити будь які його дії, вгадую слова за хвилину до того, як він їх скаже, а часом навіть читаю його думки, на що Тьомик ніколи не ображається. Я його єдиний справжній друг, як і він – мій, незважаючи на те, що в дійсності ми абсолютно різні.

Тьомик зростав у інтелігентній родині, де його змалечку привчили до книг та всяких інших нікому не потрібних культурних дурниць. Він до дев’ятнадцяти років навіть не матюкався. Варто зауважити, що попри вихованість та начитаність мій товариш не вирізняється кмітливістю та винахідливістю. Зате у нього неперевершений талант, якийсь, зараза, просто шаманський хист знаходити неприємності на свою голову. Якби не ось ця його магічна здатність повсякчас устрявати в різні погані історії, життя Тьомика було б нудним, малоцікавим і тягучим, наче гума. Після школи він як порядний вступив до університету, після університету влаштувався на нудотну (хоч вовком вий!) роботу – зачуханим менеджером з продажу відеоапаратури в супермаркеті «Фокстрот», а потім його життя непомітно ввійшло у наїжджену колію: робота, дім, знову робота, систематичні п’янки на Новий рік, день народження та День незалежності, телевізор, пиво, футбол і т. д. і т. п.

Регулярно раз на тиждень, в суботу чи неділю, я, немов смерч, вриваюся в затхлу квартиру Тьомика, аби не дати йому остаточно зіскніти, наче якийсь офісний кактус. Щоразу я щось вигадую, – а я, знаєте, мастак на всілякі бліц ідеї, – а потім ми гасаємо Києвом і буянимо до самого початку робочого тижня. Повірте, якби не я, то на місці Тьомика я вже давно повісився б від глевкої нудьги.

Єдине, з чим у Тьомика справді клеїться в житті, – це дівки. Скажу прямо: жіноцтво вельми любить і шанує мого Тьомика. Бо мій Тьомик, з якого боку не подивись, справжній красень – високий світлоокий блондин з правильним овалом лиця, ніжною шкірою на щічках і тендітними руками інтелігента (дівки просто мліють, коли бачать його субтильні наманікюрені пальчики). На перших стадіях усе це чудово покриває недоліки інертного характеру й куцого інтелекту (Тьомо, без образ), забезпечуючи Тьомику просто небувалий успіх у протилежної статі.

Щодо мене, то я повна протилежність Тьомика. Ну, по перше, звати мене Максом, що сильно відрізняється від Тьомик. По друге, я низенький, чорнявий і барилкуватий. А по третє, життя у мене – суцільна пригода. Як тільки після другого курсу мене погнали з університету і я подався у великий бізнес, зразу почались одні, блін, пригоди.

Спочатку я торгував жуйками при виході з метро «Вокзальна», потім там же приторговував безкоштовними газетами, далі сплавляв пластир у вагонах метро, трохи згодом продавав на Хрещатику смачні пиріжки з собача… кгм… ну, просто смачні пиріжки. Словом, займався усім підряд, однак дуже скоро зрозумів, що чесним шляхом у нашій країні можна заробити тільки грижу або невроз, а тому почав грати по крупному і… не завжди, як би то сказати, чесно й правильно.

Отож на сьогоднішній день я справжній профі у великому бізнесі. Ви не дивіться на те, що живу в маленькій квартирці і їжджу на метро. То все світова економічна криза винна. А насправді в усьому Києві ви не знайдете другого такого, як я. Жодний диплом MBA не навчить вас того, що вмію я, ну, скажімо, продати втридорога те, чого не існує або ж існує, але належить не вам. Тут має бути талант, панове, дар від Бога.

Але, як то кажуть, повернімося до наших баранів…

Так ось, вельми неприємна історія, яка закинула нас із Тьомиком аж на інший континент і дала поштовх багатьом іншим неприємним історіям, почалася з того, що Тьомик отримав спадок у Швеції.

Якийсь його чи то дядько, чи дід, невідомо по чиїй лінії, колись давно, ще за Союзу, емігрував до Стокгольма, де зліпив собі пристойний капітальчик: спершу на будівництві, а потім – здаючи в оренду квартири. Аж ось одного дня оцей не то дід, не то дядько вийшов на балкон своєї квартири витрусити килимок. Труснув він, значить, раз, другий, третій, а за четвертим трохи перестарався й метельнув так, що вивалився на фіг з балкона разом зі своїм килимком. Усе б обійшлось, якби балкон не був на десятому поверсі. Дядька (чи діда) відшкребли від бруківки й пішли дзвонити Тьомику, бо той виявився єдиним, чиє ім’я згадувалось у заповіті. Отака от сумна історія.

Останніми роками я займався нерухомістю, продажем землі та всякими супутніми оборудками по всій Україні, тому нечасто бував у Києві і ми з Тьомиком практично не бачились. Я навіть, соромно зізнатись, загубив його номер телефону (через певні особливості мого бізнесу мені доволі часто доводилося міняти власний номер), тому був вельми здивований, коли після кількамісячної розлуки, протягом якої ми не обмінялися й словом, отримав на свій e mail лист від Тьомика:
«Чувак, привіт!

Як у тебе справи, старий? Куди ти пропав?

Учора весь день намагався тебе видзвонити, але всі старі номери заблоковані. Чувак, приїжджай якнайшвидше. Кидай усе – це дуже важливо! Терміново потрібна твоя допомога.

Артем
P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш! »
Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

– Здоров! – кинув я з порогу.

– Привіт! – бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти – у цьому домі мені дозволялося практично все.

– Паршива погода, – сказав я.

– Ага. Хочеш пива? – Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

– Давай.

– І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

– Ну, давай, викладай свою справу.



І Тьомик розказав мені слізливу історію про свого «шведського» дядька.

– …і він назначив мене спадкоємцем, – закінчив мій товариш.

– Спадкоємцем чого?

– Усього свого бізнесу.



Я зразу ожив.

– За словами юристів там ласий шматок, – продовжив Тьомик. – А я в тому, ти ж сам знаєш, нічого не тямлю. Тре’ вступити у володіння, справи наладити, те се…



– О’кей, друже, я тобі допоможу, – заспокоїв його я.

Наступного дня Тьомик прогнав свою нову хвойду. Потім ми це гарненько обмили і навели в квартирі безлад, який більше личив холостяку спартанцю, бо після тої дівулі квартира скидалася на житло якогось гламурного педика. А ще за два тижні ми зробили собі візи й полетіли у столицю Півночі – Стокгольм вступати у володіння Тьомиковою спадщиною.

Отак воно все й почалося…
3
Спадок у Тьомика виявився просто королівським: житловий будинок на тридцять квартир на Остермальмі2 та старе корито з двома косими вітрилами і дизельним двигуном, старше за мене й Тьомика разом узятих, припнуте до причалу в одній із посріблених легкими брижами заток старого міста – Gamla stan’у.3 Квартири здавалися в оренду молодим сім’ям та студентам, яхта без діла гойдалася на балтійських хвилях й помалу іржавіла. Щомісячний прибуток від посесії усіх помешкань коливався в межах 14–15 тисяч євро, тому, вираховуючи плату за комунальні послуги, вивіз сміття та оренду місця стоянки шхуни, будинок давав десь 6–7 тисяч чистого доходу кожного місяця.

Я допоміг Артему оформити всі необхідні документи. У результаті Тьомик став буржуєм, і грошей у нього тепер було хоч відбавляй. Мене в Україні нічого не тримало, тому ми порішили осісти на якийсь час у Стокгольмі й насолодитися старушенцією Європою.

Тиждень ми жили на яхті, всередині якої виявилося кілька доволі непоганих спалень і маленька, але нічогенька така кухонька, поки одного дня Тьомик не заблював по самі вінця унітаз, сказавши, що з нього досить. Його завше захитувало на кораблях, навіть якщо корабель був припнутий до причалу. Після того ще три тижні ми мордувались у крихітній комірчині на горищі того тридцятиквартирного чуда шведського зодчества, яке відтепер належало Тьомику. Всі інші квартири були здані в оренду, і найближчий контракт закінчувався аж через вісім місяців, через що жити більше було ніде.

Зрештою там, на горищі висотки, було не так вже й погано. Тільки трохи тісно. Біля правої від входу стіни проступав обвуглений камін, займаючи половину нашої кімнати. У кутку за каміном тулився великий темно коричневий глобус на різьбленій дерев’яній підставці. Моря на ньому були намальовані в брунатних тонах, а материки – в зеленкуватих. Ліворуч під вікном стояв зовсім крихітний стіл з вкрученою настільною лампою, коло нього – крісло, а протилежну стіну підпирало одне єдине ліжко. На ліжку ми з Тьомиком спали по черзі.

За два тижні ми обнишпорили всенький Стокгольм. Потім кілька разів плавали у Фінляндію на круїзних лайнерах компанії «Viking Line», з’їздили на північ Норвегії, але всюди було темно, вогко і холодно, тому, зрештою, нам це набридло і Тьомик забажав повернутися в Україну.

– Хочу додому, – проскиглив він одного вечора, втомленим поглядом проводжаючи сірі сніжинки в латках світла під ліхтарями. – Продам усе до дідька, чувак, і поїду назад на Вкраїну.



Я, будучи натурою більш енергійною і, так би мовити, авантюрною, навіть думки не припускав, що, маючи шість тисяч євро чистого доходу, ми просто так візьмемо та й повернемось до буденного життя.

– Нє нє нє! – рішуче зарепетував я.

– А що тут робити? Тут постійно похмуро, холодно й нудно. Ти хоч пригадуєш, коли ми останній раз сонце бачили?

Я не мав чим йому заперечити. Затяжна північна зима, завжди понуре небо на тлі ідеального до блювоти міста гнітили й мене. Сонце або сором’язливо, як східна красуня за паранджею, ховалося за хмарами, або ж тинялося бозна де з іншого боку планети.

– Я придумав, – кажу, – давай поїдемо кудись на південь і займемося бізнесом! Ідея на перший погляд, може, й не вельми, але ми … кгм… так, м м ми тепер маємо стартовий капітал, а з нашими знаннями зможемо непогано розкрутитись за бугром! – я навмисне всюди вживав «наш капітал» і «наші знання», не розділяючи себе й Тьомика.

– А чому не тут, не у Швеції?

– Ну, по перше, – відказую, – у тебе в Швеції вже є бізнес, і це тільки твій бізнес, друже, я тут геть не при ділах. А по друге, почати якусь нову й справді прибуткову справу в такій країні, як Швеція, практично неможливо. Все, що могли вкрасти, тут уже розікрали двісті років тому. Тут усе злагоджено, все працює, всі закони відточені – про великі бакшиші можна забути, друже. Нам тут не розвернутись, ні до чого прикластись, розумієш?

– Ага, розумію, – буркнув Артем.

Ми ще трохи посперечались, але згодом таки порішили й надалі здавати будинок в оренду, а на отримані гроші чкурнути кудись світ за очі, на спраглі до нашого бізнесу ринки, шукати кращого життя.

– То куди поїдемо? – спитав зрештою Тьомик.

– Не знаю, – я крутнув ногою вкритого пилюкою глобуса, що стояв в кутку коло каміна. А потім, здається, сам чорт смикнув мене за язика: – Давай… а давай, чувак, махнемо в Мексику! Я знаю іспанську, може, пощастить і непогано там розкрутимось.

– А там гарні дівахи? – глипнув на мене мій товариш.

– Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.

– Поїхали, – легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.



І ми поїхали…

Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.
4
– Хочеш заробити? – спитав я.

То був наш другий день у Мехіко.

Тьомик не вилазить з готелю – акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).

Я тиняюся містом – проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена – не проблема, проблема – це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.

– Хочеш заробити? – повторив я голосніше. – Я до тебе звертаюсь.



Чистильник взуття нарешті підвів голову. В його каламутних типово мексиканських очах відбилось засотане сизим смогом небо над La Plaza de la Constituciоn,4 барокові пілястри собору Метрополітана та мексиканський триколор на двадцятиметровому флагштоку посеред площі. Я зазирнув у них і подумав, що він саме та людина, яка нам треба.

– Так, сеньйоре! – скромно відказав юнак.



Він був майже такого ж віку, як я, може, навіть на рік старший, але я підсвідомо відчував свою вищість. Тут, у Мексиці, ми з Тьомиком були іноземцями. І не простими, а з капіталом. Хай маленьким, та все ж капіталом. Цебто ми були Іноземцями з великої літери. Тому я відразу ж вирішив грати по крупному: у перший же день купив собі гостроносі лаковані туфлі й чорний глянцуватий плащик від «Hugo Boss».

– Кидай своє крісло для тортур. Більше ти не чиститимеш взуття, – пафосно проказав я. – Завтра о десятій я чекатиму тебе за цією адресою.



Тоді я підвівся, поклав на своє сидіння папірець, видраний із записника, з адресою нашого готелю, а потім, щоб справити ще більше враження, кинув чистильнику сотню песо.

– Дякую, сеньйоре! – розплився в усмішці мексиканець і кинув мені вслід: – До зустрічі, сеньйоре!



Та я вже крокував геть, перетинаючи навскіс широке столичне Зокало. Йшов, не озираючись, навмання, ретельно обдумуючи план майбутньої оборудки й відчуваючи, як вересклива атмосфера мексиканської столиці, просякнута якимось, курва, невідпорно милим розгардіяшем, вривається в кожну клітинку мого єства.
5
У літаку над Атлантикою ми з Тьомиком довго радилися, і я врешті постановив, що ми займатимемося продажем землі. Я на той час уже мав сякий такий досвід роботи в земельному бізнесі. Одного разу на Кіровоградщині я продав місцевому фермеру сорок гектарів прекрасної ріллі по дуже непоганій ціні. Фермер був щасливий, наче слон, а я, пригадую, ще довго допитувався, чия ж то була земля.

Колишнього чистильника взуття звали Хосе Акунья. Він з’явився точно в назначений час на порозі мого номеру в «Emporio Reforma», ошатному тризірковому готельчику на окраїні Мехіко. Ми довго розмовляли, я ретельно промацував мексиканця, все більше переконуючись, що він ідеально підходить для наших оборудок. Врешті решт я назвав суму, яку ми йому платитимемо, – дуже пристойну, як для Мексики, – на що хлоп, зрозуміло, погодився. Відтак ми потисли один одному руки, і я видав йому аванс, наказавши завтра ж приступати до роботи.

Першим ділом Хосе Акунья мав підсобити нам з вибором машини. Адже без машини в Мехіко – це як без води в Сахарі.

Тьомик був звихнутий на важких мамонтоподібних позашляховиках на зразок «Toyota Tundra». Він аж пищав, коли під час матчів NFL5 по телевізору крутили їх рекламу, ту, де один з таких перекачаних джипо пікапів вивалюється з транспортного літака на злітну смугу під час зльоту, а потім гальмує, утримуючи на ланцюгу цілий літак. Нє, ну, я не маю нічого проти, гарна реклама, але я хотів – та де там хотів! – я просто марив довгоносими американськими кабріолетами 60 70 их років. Потай від Тьомика я всучив Хосе кілька рожевих мексиканських соток поверх його платні, схиливши хлопця на свій бік у виборі засобу пересування.

На той час ми мали на руках п’ять місячних виплат з Тьомикового стокгольмського будинку (дехто розраховувався за квартиру на десять місяців уперед), незабаром мала надійти ще одна, тому я почувався досить впевнено і вирішив не економити на авто.

Через два дні Хосе Акунья підігнав під наш готель неперевершене спортивне купе – «Dodge Challenger» 1969 го року випуску – з новеньким двигуном, шкіряним салоном і досконалим тюнінгом. Машина була справжнім шедевром американського автопрому: фари ледь ледь загострені й витягнуті вбік, бампери та диски хромовані, корпус дещо роздутий у порівнянні з базовою моделлю, колір – бронза металік з лазуровими переливами. Навіть Тьомику сподобалося, що вже й казати про мене та мексиканця.

Щоправда, коли Тьомик дізнався, у скільки нам обійшовся нафарширований сучасним залізяччям «Dodge», його ледь інфаркт не вхопив.

– Піжони, вашу маму! – несамовито горлав Тьомик, хапаючись за голову і шмигляючи по номеру в одних трусах. – Піжони, твою дівізію впєрьод! Ви мене розорите!



Але я заспокоїв його, сказавши, що ми скоро заробимо ще більше і я все віддам.

На гроші, що лишилися, Хосе орендував на місяць ошатний офіс у центрі Мехіко, ми притягли туди кілька столів, накупляли для більшої солідності папок з паперами і замовили вивіску з рекламою найкращого у Мехіко агентства з продажу землі.

Після того я вкотре вирядився стилягою й завітав до одного зі справжніх агентств нерухомості з проханнями придивитися мені невеличку ділянку землі, всього на кілька соток, за межею Мехіко для будівництва власного котеджу.

Цілий тиждень я морочив тим ріелторам голови. Вони підрахували оптимальну вартість землі, двічі звозили мене подивитись на різні ділянки, запропонували знижку, і, зрештою, наготували усі необхідні документи . Залишилось тільки заплатити бабки, поставити підписи й скріпити їх печатями. Тоді я забрав усі документи, окрім них прихопив з собою ще кілька порожніх бланків, карту з розміткою земельних ділянок та листи зі штампами земельного управління і звалив.

Ще три дні пішло на детальне вивчення зібраних паперів та підготовку шаблонів для печаток. За цей час з Техасу надійшло замовлене мною через Інтернет устаткування. Тьомик з’явився якраз тоді, коли кремезні хлопці з «DHL» втягли у наш офіс чотири великих піддони, виписані мною з Америки.

– Що за чортівня? – спитав Тьомик, який ніякими організаційними питаннями не займався і тільки давав на все гроші.

– Новітні технології для вашого бізнесу, – підморгнув я і розреготався.

У піддонах були коробки з найновішими сканерами, цифровими копірами, пристрій для імітування водяних знаків, картриджі зі спеціальною фарбою тощо. Більше нічого вам не скажу – це виробнича таємниця. Хтозна, чим ще доведеться займатися на старості…

Того ж дня я надовго засів у офісі, опустив штори і запасся ящиком енергетика «Burn». Не відходив від комп’ютера всю ніч і на ранок мав на руках пакет документів, що підтверджували моє право власності на десяток земельних ділянок під Мехіко (саме ті, що були на карті), кожен з яких нічим не відрізнявся від запропонованого у земельній агенції.

Останньою прийшла невелика посилка, не більше від коробки з під взуття, замовлена аж у Європі. Тремтячими руками я дістав з упаковки набір новеньких синьо білих печаток, навмання вибрав одну з них й шльопнув по чистому листку. Потім підніс штамп до лампи й старанно порівняв з оригіналом. Мені не лишилося нічого, як задоволено хмикнути.

– Що там? – визирнув із за плеча Тьомик.

– Ми готові, джентльмени, – напиндючено промовив я. – Ми готові до бізнесу.

Того дня з вікна нашого офісу ми вперше спустили, неначе прапор, наш фірмовий банер:



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка