Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка10/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

6
– Чого бажаєте, сеньйори?

– Полікувати зуби.

– Що, відразу обоє?

– Ні, лише він, – я підіпхнув позеленілого від страху Тьомика поближче до екзекуторського крісла і додав: – І не полікувати, а вставити. Причому зразу два. Тільки, лікарю, нам потрібно зробити все швидко, прямо зараз, і головне – безболісно!



Я старався постійно стояти між сильно напруженим Тьомиком та дверима в коридор, ну, щоб у випадку чого придушити можливі спроби до втечі.

– Сеньйори, я був би радий вам допомогти, – поважно почав доктор, – але ви ж мусите розуміти, що я не можу за один день вставити зуб, а тим більше зразу два. Мені спочатку потрібно зробити зліпок, виготовити протез, провести примірку…



При цих словах Тьомик, задницею відчувши, що свердлити й бурити його пащеку сьогодні не будуть, на радощах почав посміхатися, виставивши на показ недостачу двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі. Дантист тоді миттю затнувся, сильно змінився на лиці, нахилився вперед і якось хижо так, по звірячому, вп’явся поглядом у Тьомика.

Я подумав, що док, либонь, набиває собі ціну.

– Ми готові щедро заплатити, – кажу.

– Добре, я все зроблю, – зненацька погодився лікар. – Зараз я візьму інструмент, щоб зробити анестезію. Ви тільки нікуди не йдіть, я скоро, – і док побіг у підсобку.

Тьомик різко перестав посміхатися і затремтів, мов осиковий лист.

– Не переживай, друже, – підбадьорював я його, легенько плескаючи по плечу, – доктор зараз зробить усе швидко і безболісно.



У цей момент док вилетів з підсобки з величезною, щось із метр у діаметрі, чорною сковорідкою в руках і заволав:

– Ах ви козли!!! Довбані ґрінго! У моєї матері здохло чотири кози від вашого дезодоранту!



Я добре розумію іспанську, тому не став сперечатися і миттю вискочив на коридор, от тільки забув перекласти лікареві слова Тьомику. І тільки но я похопився й захотів повернутися – ну, я чесно чесно захотів повернутися, – як док замахнувся і з усього маху завалив чавунною пательнею Тьомику прямо по писку. Тьомик, як стояв, не згинаючись, вивалився в коридор.

Протягом наступних тридцяти секунд я встановив світовий рекорд з бігу на короткі дистанції з перешкодами й напівмертвим тілом на плечах. Затятий стоматолог не відставав й кілька разів пробував огріти мене сковорідкою по голові, але я вправно прикривався Тьомиком, наче щитом. Тьомику, по моєму, уже було пофіг. Потім я так сяк запхав мого беззубого сіромаху напарника на заднє сидіння, а сам, відчайдушно відбиваючись від несамовитого дантиста, вліз на крісло водія і рвонув з місця з третьої передачі.

Тьомик очуняв, коли я від’їхав від Туксли Гутієррес на добрих тридцять кілометрів. Здавалося, його голова ще й досі гула після удару. Він звівся на лікті на задньому сидінні і п’яним поглядом зачудовано обдивився навкруг, наче не впізнаючи, де знаходиться. Ми мчали на захід, повертаючись до Сан– Крістобаля, за вікном тягнулися мальовничі гірські ландшафти, вкриті малахітовими заростями. Потім напарник потер рукою лоба і проказав, звертаючись до мене:

– Цувак, ти бацив? Оце то у них у Мексиці анестезія… – після «анестезії» Тьомик балакав з відмінним англійським акцентом, вимовляючи «с» як «th» у слові «something», а «з» як «th» у слові «therefore». Через це його «анестезія» звучала як «ане[θ]те[ð]ія».



А потім він провів язиком по яснах і, наколупавши дві старі й одну нову прогалини, трохи ображено запитав:

– Слухай, цувак, а де зуби? Ти з обіцяв…



У Тьомика тепер не було аж трьох зубів, і крізь дірку в роті міг проїхати цілий потяг, але він навідріз відмовився йти ще раз до мексиканського стоматолога.
5 лютого – 27 березня 2009 // Київ, Рівне

Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності

<Гватемала – країна в Центральній Америці. Найбільша серед центральноамериканських республік. Населення – 13 млн чоловік, з них – 58 % метиси і 40 % корінні індіанці майя. 15 вересня 1821 року була проголошена незалежність Гватемали від Іспанії. На півночі країна межує з Мексикою (одна з ділянок кордону по р. Усумансінта).

Експорт: кава, цукор, банани.

Військові сили: загальна чисельність – близько 28 тис. чол. (5 піхотних бригад). Військово повітряні сили: два легких літаки «Cessna», кілька транспортних літаків, вертоліт. Військово морський флот: сім чи вісім патрульних катерів.>39


1
З Тьомиком ніколи не буває нецікаво. Він, тварюка, наділений якоюсь чаклунською, здатністю шукати пригоди на свою дупу.

Після того, як в найкращій стоматології Туксли Гутієррес, столиці мексиканського штату Чіапас, Тьомику вивалили третього зуба, ми знову повернулися в Сан Крістобаль де лас Касас – перлину справжньої Мексики.

Мій напарник і далі понуро висвічував трьома незугарними дірами в зубах. На той час я вже остаточно впевнився, що відтепер до дантиста Тьомика можна буде доправити тільки у труні. Тільки но я, ніби ненавмисно, натякнув йому про стоматологічний кабінет, як Тьомик озброївся табуреткою і настільною лампою й забився у куток кімнати, всім своїм виглядом показуючи, що готовий стояти на смерть, але не дасть завести себе до зубного лікаря.

Щоправда, мене більше не переймали стоматологічні проблеми. На часі були значно важливіші, фінансові питання: грошей було мало, ідей, де їх взяти, ще менше. Я просто не знав, що далі робити.
2
Того дня все від початку пішло шкереберть.

Почалось усе з того, що в хостелі, де ми ночували вже третю ніч, пропало світло. Довелося нам митися в темряві, причому Тьомик примудрився почистити зуби гелем для бриття і помити голову засобом для чищення вікон. У результаті він нічого не міг їсти за сніданком, а волосся на голові стирчало так, наче він під час того, як начищав зуби кремом для бриття і мив голову засобом для чищення вікон, ще й впустив у ванну фен чи електробритву.

Тож не дивно, що після ленчу у Тьомика почалася чергова хвиля потужної депресії і він подався шукати найближчий бар, щоб напитися.

Скажу відверто, після того, як я остаточно збагнув, що мій конгеніальний бізнес прожект під назвою «Cabra aromática» потерпів нищівне фіаско на полях Чіапасу, депресія почала плющити і мене також. Я так прикинув собі: тепер ми винні бабки Тьомиковому шведському банку, конторі, що здає автомобілі напрокат, а ще дону Педро Сесіліо Раміресу, наркобарону, коротше, чи не половині всієї Мексики. Відтак я пошкріб макітру і пішов слідом за Тьомиком у бар. Напиватися до чортиків.

Вже третю годину сидимо ми з напарником у якомусь гадючнику на околиці Туксли Гутієррес, де нас не зможуть розшукати кредитори; жеремо в три горла текілу, мескаль і джин (без тоніка).

– У мене… г гик… єсть питання, – починає Тьомик, теліпаючи баламутним язиком. – Шостий місяць ми займаємося бізнесом у Мексиці. Так?

– Т так…

– Ми вже… гик… убехкали в наш, я перепрошую за матюки, б б бізнес сорок штук євро. Так?

– Ну т так…

– І ще ми винні п’ятдесят кусків зелених П п педро Сосильясу?

– Кому?

– Сосильясу.

– Хто це такий?

– П п президент Мексики. По моєму…

– Ми шо, знайомі?

– Та а ак! Він ще нам піраміди хотів п п продати… Чи то ми йому?

– А, точно точно, пам’ятаю! Тмутаракань якусь. І шо, ми купили?



Артем напружено розмірковує, примруживши праве око і копирсаючись язиком у дірках між зубами.

– Не пам’ятаю точно… Але ти не перебивай! Так ось! А тепер, увага, розумнику, – Тьомик задер вказівного пальця догори, – питання: якого хріна ми тут робимо і де, бляха, мої бабки?!!



Я кліпаю на нього затуманеними очима, обдивляюсь засланий димом зал, довго думаю, хочу щось сказати про інвестиції, строки окупності проектів, але зрештою питаю:

– Ти… ти мене поважаєш?

– Поважаю. Скільки у нас там залишилось?

– Ще півлітра.

– Я про г гроші…

– А. Ех… Тоді ніскільки.

– І як нам далі жити? – приречено запитав Тьомик і проспівав: – Піду втоплюся у річці широкій… – а тоді раптово затих, наче його хтось вимкнув, з’їхав на підлогу і відключився, поклавши голову на табуретку.

Я поплескав його по плечу і скрушно зітхнув. Вперше у житті я не знав, що відповісти. Вперше я не знав, де взяти гроші. Схоже, мексиканський клімат таки зовсім не придатний для українського бізнесу…

Зненацька, безцеремонно посунувши Тьомика вбік, коло мене присів широченний, мов кухонний сервант, мексиканець. Вузький скошений лоб і близько посаджені очиці чітко вказували на часткову або й повну відсутність інтелекту, як завше компенсовану надміром фізичної сили. Передпліччя та груди незнайомця рясніли вицвілими татуюваннями кольору мертвецької сині. «У у у… Який зловісний мексиканський мужик», – подумав я.

– Buenos tardes!40 Я тут ненароком розчув, що вам треба грошей? – підступно почав мексиканець.

– А кому їх не треба? – огризнувся я.

– Ну, всім. Але комусь вони необхідні от хоча б для того, щоб купити нову яхту, хоч нова насправді не потрібна, просто в старої дно мушлями обросло і не хочеться чистити. А декому… декому гроші треба, причому конче треба, ну, скажімо, щоб оплатити ось такий от рахунок.



І тут зловісний мексиканський мужик ляснув по столі долонею. Коли він прибрав свою масну п’ятірню, переді мною лишився папірець – рахунок за наші з Тьомиком сьогоднішні замовлення.

Я скосив очі на цифру внизу папірця. Ох ти ж, мамочко!

– Чувак! – кричу на все горло до Тьомика українською. – Ми щойно пропили власні штани!



Тьомик проснувся і задер голову над столом.

– Ф ф ф якому смислі?

– В прямому…

– Мексика… Чортова Мексика, – тільки й сказав Тьомик, а потім, не знімаючи голови з табуретки, спустив штани. – Беріть.



Мексиканець здивовано, а може, навіть з острахом глипав на мого напарника.

– Що він робить?

– Не зважайте. У людини горе.

Широкоплечий почухав за вухом, але його куций мозок так і не здужав осягнути всю глибину трагізму цього моменту, коли два бізнесмени прощаються зі своїми останніми основними фондами.

– Звідки ви, хлопці? – зрештою бовкнув він.

– Здалеку… здалеку, – розпливчасто відказав я.

Ми з Артемом були трохи не в тому стані, щоби Батьківщина могла нами пишатися.

Здоровань ще раз оцінююче обдивився мене. Потім глипнув на Тьомика, потім довго вагався, мабуть, ніяк не наважуючись сказати надумане.

– У мене є для вас робота, – зрештою мовив він.



Я промовчав. Незнайомець ніскільки не збентежився. Він виклав переді мною потерту мапу півдня Мексики і тицьнув в якусь точку. Його короткий і масний вказівний палець з брудним нігтем увіткнувся у величезну зелену пляму, розітнуту навпіл синьою ниткою невідомої річки на південному заході Чіапасу. Ніяких поселень чи доріг довкола.

– Ги! А ми вже були там, – нараз похвалився я, впізнаючи місце на карті. – Санта Фе!

– Власне, Санта Фе, – підтакнув мексиканець, немало здивувавшись моїй обізнаності. – Через тих дикунів мій бізнес практично припинився.

– Чого враз?

– Ну… – спочатку зам’явся здоровань, але зрештою сказав правду: – Вони нещодавно з якогось дива замочили кількох ні в чому не винних американців, ловців мартишок та всякого іншого лісового дріб’язку, і тепер ніхто не хоче возити товар через джунглі.

– І що у вас за бізнес?

– Власне, це і є мій бізнес.

– Возити товар через джунглі? – підозріло перепитав я.

– Так, – кивнув велетень.

– І що за товар?



Тут мексиканець зам’явся ще більше.

– Ну, цеє… е е е… – він гарячково намагався щось вигадати, але ресурсів у макітрі явно не вистачало. – Борошно! – нарешті надумався він.

– Борошно?

– Так! Контрабандне борошно у Гватемалу. У них там дітки голодують.

– Вперше чую.

– О о о, знаєте, так голодують, що просто… просто…

– Просто що?

– Хм… Пухнуть! Знаєте, просто беруть так і пухнуть. Роздуває ледь не втричі. Деякі не витримують і лопаються. Треба помогти… діткам.



«Ой, – думаю, – какіє ми нєжниє». І зиркаю на волячу шию мексиканця, кілограмові біцепси і татуювання черепів на передпліччях. Дуже він був схожий на ревнителя гватемальських голодуючих.

– І що конкретно треба зробити? – питаю.

– Перевезти мішок борошна через Усумансінту і віддати дилеру на правому березі. Все!

Я замовк, роздумуючи. Мішок, значить. Борошна. Затуманений алкогольними парами мозок підсвідомо вчував якусь каверзу.

– Справа нікчемна! Раз два і впорались! – галасливо і зовсім непереконливо продовжував мексиканець. – Вас ніхто не запідозрить, а навіть якщо хтось щось і подумає, прикинетесь американськими недотепами туристами. Тим більше, переправлятиметесь ви 18 го вересня, в День незалежності Гватемали. На всьому правому березі ви не знайдете жодного тверезого гватемальця!

– Нам треба порадитись, – я кивнув на Тьомика, – і все гарненько обміркувати, сеньйоре. Це дуже серйозна справа, знаєте… возити борошно.

Волохатий борець за справедливість і гватемальських голодуючих, не тушуючись, вийняв з кишені товсту пачку баксів і тут же відрахував мені тисячу.

– Це завдаток. Після доставки товару отримаєте вп’ятеро більше.



Секунду – не більше – я ще вагався, а потім хутко сховав гроші до кишені.

– Ми згодні! Тьомо, вставай, є робота.



Мій напарник важко підвівся і, метеляючи руками, мов вітряк, плюхнувся на крісло поряд.

– Де я? – спитав він.

– Чіапас, Мексика.

– Шо о?

– Мексика, чувак…

Затим Артем скривився, зрозумівши, що все, що його оточує, зовсім не сон.

– Ось цей аміґо щойно запропонував нам роботу, – я метельнув рукою в бік розмальованого велетня, – возити борошно до Гватемали.



Тьомик від сильного почуття вдячності поліз до велетня обніматися, так, наче все життя тільки й мріяв, щоб сплавляти борошно до Гватемали. Мексиканець замахав руками і ледь не закричав, але я встиг вчасно перехопити вщент захмелілого Артема і всадовити його на місце.

– Пробачте… – розгублено промурмотів я.



Мексиканець встромив у мого напарника лютий погляд, але, зрештою, стримався…

– Спускатиметесь вниз по Усумансінті за течією, – пояснював він далі. Тьомик тим часом зосереджено колупався пальцем у мисці салату, що стояла перед ним на столі, виловлюючи поодинокі горошини. – Я надаю у ваше розпорядження власний транспортний засіб – плоскодонку. Вона стоятиме, припнута на причалі, ось тут, – велетень помітив фломастером якесь місце на карті. – Плисти треба ось сюди, – на карті з’явився ще один жирний хрестик. – Для того, щоб вам легше було відшукати моїх дилерів, яким необхідно буде відвантажити борошно, я дам вам GPS навігатор. У місці висадки буде встановлено маячок, ви без проблем побачите його на електронній карті.



Я уважно роздивлявся дуже детальну, очевидно, військову мапу, на якій показано Чіапас та чималий шматок Гватемали.

– До плоскодонки я вас довезу сам. На човні буде мотор, але по дорозі вперед старайтеся не запускати його – застосовуйте тільки в екстрених випадках. Краще прослизнути непоміченими…

– Чого? – прискіпався я.

– Ну то все, щоб… щоб не платити мито… Зате по дорозі назад, коли будете уже без вантажу, можете диркати, скільки влізе. Пристанете до правого берега навпроти Яхчілану. Це старі майянські руїни, людей там немає. Бажано зробити все до світання, GPS навігатор допоможе вам розшукати в темряві моїх дилерів. Як я вже сказав, у місці вивантаження буде залишено спеціальний маячок. Біля нього вас зустрінуть мої гватемальські друзі. Скажете пароль: «Harina para los hambrientos!».41 «Harina para los hambrientos!» – запам’ятали? Віддасте товар, заберете половину грошей за доставку, другу половину отримаєте у мене після повернення.



Тьомик хильнув ще. Прямо з пляшки. Уважно подивився на мене, затим перевів погляд і втупився в мексиканця. Мабуть, хотів сказати щось розумне, але не здужав і смачно плюхнувся мордою в миску, забризкавши мене й мексиканця залишками салату.

Незважаючи на перебої в процесі адекватної перцепції зовнішнього світу, викликані понаднормовою дозою алкоголю, я таки збагнув, що везтимемо ми через Усумансінту що завгодно, але тільки не борошно.

– А там хтось буде? – обережно спитав я.

– Ну, я ж сказав, біля маячка на гватемальському березі вас зустрінуть.

– Ні, я не про те. Я в плані, чи може нам трапитись по дорозі хтось інший?

– Це виключено, – впевнено відчеканив здоровило. – Там нікого немає. Самі мавпи.

Кілька хвилин за столиком панувала мовчанка, тільки Тьомик хропів у мисці з салатом. Мексиканець підвівся і проказав, дивлячись на мене:

– До 18 го лишається усього два дні. Будьте напоготові – я приїду по вас. І… – мексиканець, стримуючись, щоб не скривитись, кивнув на Тьомика, – приведіть його до тями.



Затим він, не прощаючись, підвівся, розвернувся і вийшов з генделика.

– Напарнику, вставайте, – я вже дійшов до кондиції і знову почав до Артема на «ви». – Починаємо готуватись до транспортування борошна.



Тьомик важко відірвав голову від тарілки.

– Де я?…


3
Як все таки добре, що між 16 м та 18 м вересня є ще 17 те. Якби його не було, ми з напарником, мабуть, ще біля самого берега повипадали б із тієї плоскодонки і потопилися б на хрін. Саме завдяки сімнадцятому вересня ми в повній бойовій готовності, майже не хитаючись, прибули ввечері вісімнадцятого на помічену жирним хрестиком на карті пристань.

Той самий волохатий мексиканець підкинув нас на джипі до якогось замизканого села під самим гватемальським кордоном. Ми вийшли з машини акурат біля причалу.

– Ось ваш плавзасіб, – у темряві між кущами легенько похитувалась плоскодонка з видовженим і трохи задертим догори носом. – Борошно уже завантажене. GPS навігатор закріплено на носі. На денці є кілька весел і дві пляшки води… Ну, в мене все. Гроші отримаєте після повернення в тому самому барі, де я знайшов вас. Adios, amigos!



Я легко заскочив до човна, Тьомик незграбно поліз за мною. Мексиканець, не озираючись, пірнув у джип і помчав назад, наче йому на п’яти наступали привиди.

Зненацька, коли мої очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив, що Тьомик тримає в одній руці сумнозвісного дробовика, котрим він свого часу погрожував слону в зоопарку Мериди. В іншій він держав якусь коробочку. Тоді я ще не знав, що то була коробка з набоями. І цього разу справжніми, чорт забирай, набоями.

Утім, одного погляду на ту доблесну Кортесову дубельтівку, яку нам сплавив якийсь злодюжка у Канкуні, було достатньо, щоби породити хвилю неприємних спогадів і млосне посмоктування від поганого передчуття десь у районі живота.

– Чувак, ти це для чого? – пошептом спитав я.

– Старий, ти хіба не розумієш? – відповів запитанням на запитання Тьомик. – Ми премося в самісіньке серце мексиканських джунглів! А раптом, ну, я не знаю, ягуар чи ще яка мацапура вилізе?

– Мексиканець казав, що там самі мавпи…

– Мавпи теж, знаєш, всякі трапляються.

За якусь мить у моїй голові промайнули страхітливі здогади про те, що може статися, якщо раптом мексиканські або гватемальські прикордонники впіймають нас посеред лісу з цим куцим обрізом, ні на кого не зареєстрованим, і цілим мішком контрабандного борошна. Але разом з тим я розумів, що зараз не час вступати в дискусію з Тьомиком. Крім того, воно, може, й справді не завадило б посеред ночі у тій глухомані мати за плечима хоч якусь зброю. Ну, про всяк випадок…

– Хай так… – зрештою, скріпивши серце, погодився я. – Тільки тримай його незарядженим і взагалі подалі від мене.

– Єсть тримати його незарядженим, босе! – гикнув мій напарник.

Я відштовхнувся від берега. Кільканадцять секунд ми теліпалися попід прибережними кущами, практично не просуваючись уперед. Однак уже скоро берег проковтнула темрява, а Усумансінта підхопила легку плоскодонку і потягла на північний схід, униз за течією.
4
Майже північ. Другу годину ми з напарником неквапом спускаємося вниз по течії Усумансінтою. В суцільній темряві не видно далі свого носа. Про наявність берега свідчить лиш сонне сопіння нетрів, змішане з ледь чутним плюскотом хвиль.

– Чуєш? Десь там мавпи шкребуться, – несподівано шепнув мені на вухо Тьомик.



Я прислухався. З гватемальського сторони і справді долинав якийсь шурхіт та кволе перегукування, схоже на мляве кректання мавп. Ось тут, пригадую, інтуїція сильно підкачала мене (у темряві вона у мене взагалі погано спрацьовує), бо я не відчув ніякої загрози в словах свого напарника і спокійно відказав:

– Ага.



Тьомик за моєю спиною нечутно дістав дробовика і вклав у нього два патрони. Після інциденту зі слоном я, на жаль, так і не засвоїв, що на мого в цілому флегматичного напарника нападає просто звіряче бажання убивати, коли йому до рук потрапляє справжня зброя.

– Що ти там казав? – шепотів далі Тьомик. – У них сьогодні День незалежності? Свято, значить, велике…

– Ага, – ще раз мугикнув я, навіть не здогадуючись про те, яка небезпека чигає мене попереду.

Аж тут мій напарник ні з того, ні з сього зірвався на рівні ноги і загорлав на всі джунглі:

– Ну, то треба привітати тих милих гватемальських мавпочок святковим салютом!



Вигук Тьомика електричним розрядом розітнув тонкий пласт нічних звуків над Усумансінтою, сплетений із стрекоту цикад, слабкого плюскоту води об борт плоскодонки та шереху листя і трави у хащах. Ті звуки були настільки тихими, затушованими, що їх цілком можна було назвати тишею, а не звуками.

Від несподіванки я аж підскочив, рвучко обернувся і крикнув:

– Що о?



Та було вже пізно.

– Все одно там тільки мавпи, чувак, – крикнув Тьомик. – Ха ха ха! Милі гватемальські мавпочки!



А тоді на моїх очах мій напарник приклав рушницю до плеча, націлився в бік кущів на гватемальському березі, звідки щойно долинуло оте мавпяче вовтузіння, і пальнув відразу з обох стволів. Звук пострілу остаточно розтрощив опівнічну тишу над джунглями.

– Ти що, ідіот?! – загорлав я.



Практично водночас з моїм окриком з набережних корчів донісся хрускіт гілляччя, протяжний переляканий вереск і лемент невідомого походження.

– Ай я а а а! А а а о!



«Я ще ніколи не чув, щоб так верещала мавпа», – тільки й встиг подумати я.

А потім сталося найцікавіше. Оті «милі гватемальські мавпочки» вшкварили по нас із міномета.

Секунди дві три я ще плекав надію, що це просто салют нам у відповідь, типу, в честь Дня незалежності. Але коли в десяти метрах за ютом нашої плоскодонки рвонув перший фугас, я нарешті втямив, що Тьомик у повній темряві примудрився підстрелити зі своєї пукавки якогось бідаху гватемальського прикордонника. Причому прямо на посту…

Знаєте, коли я пізніше переказував цю пригоду одному волоцюзі з Сан Крістобаля, він сказав, що до того моменту, поки мій компаньйон не гахнув дробом по гватемальському березі, ми були у відносній безпеці. Місця там справді безлюдні – тільки джунглі, мавпи, ну і де не де сновигають прикордонники. Тому наркотики… ой, пардон, борошно курсує там практично безперебійно й безперешкодно двома широкими каналами: переважно з Гватемали в Чіапас коло Яхчілану, і час від часу навпаки – з Чіапасу в Гватемалу трохи нижче по течії. Зазвичай рядові прикордонники дивляться на все те крізь пальці, адже мають з того чималий зиск, так би мовити, надбавку до платні від наркоторговців. Лише зрідка, коли хтось із них капітально продується в карти, вони «ловлять» наркокур’єра на гарячому і примушують поділитись мішечком «борошна», щоб покрити свої борги.

Однак наш випадок був особливим. По перше, на календарі червонів гватемальський День незалежності, і всі прикордонники були п’яними в бубон – зрозуміло, всіх тягнуло на подвиги. По друге, ви ж самі розумієте, приплисти вночі від мексиканського берега, волати щось понад водою та ще й стріляти по прикордонній заставі в національний День незалежності – це вже просто ні в які ворота не лізе. Тут уже і десять мішечків «борошна» не поможе. Ну, і по третє… Коли я гарикнув тому горе снайперу, Тьомику себто, щоб заводив мерщій моторчика, бо треба чимшвидше вшиватися звідси, він кинувся до човнового двигуна і взявся гарячково смикати за шнурочок. Двигун пручався, крехтів і плювався димом. Зрештою десь за сьомим разом мотор таки завівся, загарчав і… шубовснув з човна у чорну воду. Причому не опустився, а шубовснув, бляха, у прямому розумінні . Цебто з кінцями.

Присягаюся, якби у дробовику тоді лишився хоча б один заряд, я тут таки на місці здійснив би звіряче вбивство свого компаньйона.

– Це не я! – перелякано верескнув мій напарник. – Він сам упав! Звідки я міг знати, що він незакріплений?



Майже водночас з цим другий фугас бебехнув уже в якихось п’яти метрах від нашого човна. Слідом за ним з берега цвіркнуло кілька кулеметних черг – поки що наосліп, – і я зрозумів, що тієї ночі Бог на стороні тих, хто відзначає День незалежності.

Однак я намагався не втрачати самовладання. Хутко присівши навкарачки, я почав нишпорити руками по днищі човна, поки не намацав два трухлявих весла. Миттю схопив одне з них і врізав Тьомику по лобі.

– Ай! – вискнув Тьомик. – Ти що?!



– Бери весло і починай гребти, дурню!

Я схилився з лівого борту, мій напарник звісився з правого, і весла замигтіли у повітрі, неначе пропелери двомоторного літака на зльоті. Присягаюся, ніхто й ніколи, навіть мусульмани раби на генуезьких галерах за часів Андреа Доріа під пекучими нагаями знавіснілих наглядачів, не махали так веслами, як ми з Тьомиком тієї ночі на Усумансінті.

На якийсь час стрілянина припинилася. Наш човен без упину тягло вниз за течією, і розрахунок міномета, певне, не встигав нормально на нас націлитись у суцільній темряві. Не перестаючи панічно гребти, я вже почав був думати, що ми ще легко відбулись, коли це від застави, розітнувши темряву, прямовисно в небо встромився потужний промінь прожектора.

«Все, жопа», – подумав я і зіщулився. Але молотити веслом по воді не перестав.

Прожектор повільно опускався, викреслюючи дугу по темному небу, одначе спускався він чомусь не в напрямку річки, а в протилежний бік – у бік гватемальських джунглів. За кілька секунд промінь світла вихопив з чорноти яскраве кружальце покрученого зеленого пагілля. Ще за мить промінь прожектора простягся паралельно землі, і від застави донеслося нелюдське верещання – а а а! – а за ним бурливий потік нестримної лайки, наче когось із гватемальців облили гарячою смолою. Я нарешті здогадався, що солдафон за прожектором, будучи сильно під градусом, опустив ліхтар не в ту сторону, встромивши сліпучий промінь у когось зі своїх на посту. (А цей їхній тридцятикіловатний прожектор, він же ж, певно, не тільки засліпляє, він ще й смалить добряче, либонь, не згірш, ніж мікрохвильова пічка.)

«Ох і добряче вони там відзначали свій День незалежності», – майнуло в моїй голові.

Лайка все ще не припинилася, коли промінь почав дертися вгору. Врешті решт, пройшовши зеніт, він важко впав на воду і залляв світлом брунатні води Усумансінти.

Я і Тьомик не переставали гребти, як очманілі; за сотню метрів попереду річка трохи завертала вправо, і за вигином цілком можна було сховатися – принаймні гватемальці уже не пальнуть по нас прямою наводкою. Утім, протягом оцих от ста метрів нас могли не менше ста разів спокійнісінько спровадити на той світ.

Яскрава латка світла поповзла по коричневій воді, вишукуючи нашу плоскодонку. Гватемальці вже встигли загубити нас і голосно лаялися, певно, сперечаючись, до якого берега, мексиканського чи гватемальського, ми погребли. Тим часом клапоть світла невпинно підкрадався все ближче та ближче.

Тьомик і я махали веслами так, що аж очі на лоба вилазили, але марно. За якусь хвилину прожектор нащупав ніс плоскодонки і миттю перекинувся на її середину, заливши мене й напарника сліпучим неприродним сяйвом. Від берега дійшов зловтішний сміх і тріумфальне гоготіння.

У цей час на посту почали загорятися окремі ліхтарі, вириваючи з темряви листяні навіси укріплених службових приміщень, невелику бамбукову казарму, довгий ряд білих мішків з піском, накиданих понад берегом, мінометний розрахунок та кілька кулеметних точок. Я пополотнів. Ось у це кубло Тьомик пальнув зі своєї пукавки!

Третій фугас шльопнувся у воду перед самим носом човна, обдавши нас жовтуватою водою та кислувато вишневим запахом сірки. Я перестав гребти, зрозумівши, що наступний залп стане останнім.



Ми з Тьомиком плюхнулися навколішки на дно плоскодонки і міцно обійнялись від страху. Тьомик тихо схлипував і намагався встигнути висповідатись у всіх гріхах перед смертю. Я мовчав, розуміючи, що мені для такої сповіді знадобилось би три повних дні, тому більше думав, за що мені така кара. Це, мабуть, розплата за оборудку з чіапаськими мавпами – я знав, що не варто було тих селюків чіпати. А от тепер зграя п’яних мавп гватемальських замочить мене з міномета, влаштувавши святковий феєрверк з моїх кісток з нагоди власного Дня незалежності.

Той залп таки справді виявився останнім.

На прибережжя перед казармами уже висипала вся прикордонна застава на чолі з начальником, огрядним коротуном в трусах, у розстебнутому кітелі з великими погонами і командирській кепці набакир. Він експресивно розмахував руками і грізно сварився нам кулаками. Всі інші солдати поставали вздовж укріплення з мішків, п’яно реготали, улюлюкали і тицяли в нас пальцями. Тим часом обслуга міномета виставляла приціл, щоб нарешті замочити нас, наче якихось тхорів…

Я обійняв Тьомика і спостерігав, не в силі відвести погляд, як троє бійців копошилися біля міномета. Ось один з них витяг з ящика схожий на кабачок снаряд і передав іншому. Той повільно підвів його до розігрітого стволу і опустив усередину. Затим всі троє затулили вуха і нахилились до землі. «Все, це вже точно кінець», – майнуло крізь мозок. І тут ще один, четвертий, який стояв у тіні за мінометом і не брав участі у підготовці залпу, нахиляючись, перечепився через щось на землі, гепнувся долілиць і, падаючи, повалив міномет на землю…

Скільки живу, такого не бачив…

Спочатку тишу розірвав дикий вереск двадцяти різко протверезілих горлянок…

Затим міномет чмихнув тугим снопом іскор, і до нас долетів глухий відзвук пострілу…

Снаряд полетів паралельно землі і влупив точнісінько в ящик з боєприпасами. Ящик успішно здетонував, і на заставі розпочався кінець світу.

Міни рвалися одна за одною, літаючи низько над землею, неначе ластівки перед дощем. Прикордонники на заставі верещали, як мавпи, мавпи у лісах верещали, як прикордонники. Одна з мін торохнула по чорній цистерні з паливом для патрульного катера та командирського джипу, яка стояла на окраїні застави вище по течії. Стовп багряно чорного полум’я миттю простягся аж до небес. Вибухова хвиля розчесала джунглі, поваливши кілька найближчих дерев, й здійняла чималі брижі на Усумансінті. Я обережно вистромив носа над низеньким бортом плоскодонки і бачив, як троє солдафонів, підхоплені вибухом, пробивши тонку стінку і пальмову стріху казарми, полетіли кудись у джунглі.

Хащі ожили і горлали звідусіль тисячами переляканих голосів. У повітрі носилися палаючі обломки дощок, мішки з піском і пригорілі шматки прикордонників. Усе довкола палало, зоряне небо застилав ядучий дим. Заграву від того феєрверку було видно навіть у Теґусіґальпі – столиці сусіднього з Гватемалою Гондурасу. Гондурасці зараз, мабуть, аж репалися від злості через те, що їх сусіди ухитрилися вшпарити на свій День незалежності салют набагато потужніший від їхнього.

Менш, як за півхвилини, від прикордонного поста не лишилося нічого…

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка