Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка11/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

5
Я вже почав думати, що все минуло і ми відбулись лиш мокрими штанцями, але, як виявилось, дуже помилявся. Тільки не з Тьомиковим щастям.

Не встигли останні пригаслі куски прикордонників та залишки їхньої застави попадати з безмісячного неба на воду, як десь в глибині складського приміщення ліворуч від застави здетонувала ще одна міна. Остання. Гахнуло прямо навпроти плоскодонки, через що ми з Тьомиком аж попідскакували і перелякано позадирали голови. На наших очах величезний побурілий шматок даху, підхоплений останнім вибухом, здійнявся у повітря і полетів на наш човен. Кілька секунд ми видивлялися в темряві палаючий обривок навісу, який крутився у повітрі і наближався, поступово збільшуючись у розмірах, і сподівались, що він пролетить мимо. Але вже за мить і я, і Тьомик, не змовляючись, вискочили з човна, мов ошпарені. Вогняна стріха гепнулась прямо посередині плоскодонки, розламавши її навпіл. Промайнуло всього кілька секунд, і від нашого плавзасобу залишилися одні бульки на поверхні води…

Важко дихаючи, я плив до гватемальського берега. Чорна ріка лякала своєю непроникною моторошністю і якоюсь містичною безмовністю. Лиш де не де на похмурих водах блякло відбивались вогні розбомбленої застави. Ще чорнішими, ніж води Усумансінти, були мої думки. Через один – подумати лишень! – через якийсь один дурнуватий постріл за нами тепер полюватиме вся регулярна армія Гватемали і мексиканські торговці коксом. І ще невідомо, що з цього гірше.

Тьомик ледве тримався на воді і відставав від мене. Він так фиркав, що здавалося, наче хлоп не пливе, а тоне. Утім, щоразу оглядаючись, я бачив силует його довбешки, який вимальовувався над темним плесом, наче якийсь чудернацький поплавок.

Причалив Тьомик до берега на добрих п’ять хвилин пізніше за мене.

– Доходяга, – презирливо фиркнув я. – Ти ж ніби раніше нормально плавав.

– Місія, – пробурмотів мій колега, відпльовуючись і ляскаючи долонею по якійсь безформній грудомасі, що валялася у нього під боком. – Місія понад усе.

– Що? – я задер голову і відразу все зрозумів.



Поряд з Артемом лежав наш вантаж. Певно, відчуваючи немалу провину за весь цей армагедон локального масштабу, Тьомик вирішив врятувати мішок з тонучого човна і тягнув його за собою весь час, не даючи піти на дно Усумансінти. Мішок, треба сказати, всередині зовсім не намок і не став безформним кавалком, яким би він мав стати, якби в ньому було борошно. Його форма після вимушеної купелі ніскільки не змінилася. Трохи сконфужений Тьомик торкнувся до нього і намацав усередині пакетики.

– Фасоване, – зрадів Тьомик. – Борошно фасоване! Це добре – не намокло.

– Ну й що з того? – буркнув я.

– Доставимо за призначенням! Попри всі… кгм… форс мажори… Ми ж для цього сюди припливли, – і Тьомик невиразно обвів довкола себе рукою.

– От же ж телепень! – гаркнув я. Тьомикова наївність починала мене дратувати все більше та більше. – Ну як?! Як ми тепер його доставимо?! Пішки через джунглі?

Тьомик хитро усміхнувся, по діловому сплюнув крізь дірку в зубах і показав пальцем кудись за мою спину. Я озирнувся. У невеличкій штучній затоці трохи далі за руїнами казарм мирно похитувався на хвилях чималенький прикордонний катер з броньованими бортами і вмонтованим на кормі крупнокаліберним кулеметом.

– Але у нас більше нема GPS’у… – уже спокійніше зауважив я.

– Та чорт із ним! – відказав Тьомик. – Усумансінта одна. Пливтимемо за течією і стрілятимемо по джунглях, щоб дати про себе знати.

– Ні ні ні! – я схопився за серце. – Тільки не це! Тільки не стріляти!!!

– Ну добре… – знизав плечима Тьомик. – Не кричи так. Значить, будемо просто плисти і гукати.
6
– Ау у у!

– Ау!

– Ау у у!

– Ау! Аміґос!

– Нема, бляха…

– Казав, треба було кілька раз пальнути з кулемета! Зразу вискочили б.

– Не треба!!!

Сонце повільно підіймалось з правого борту, пронизуючи джунглі об’ємними смарагдовими променями. Тропічний ліс шарудів і прокидався. Води Усумансінти набували звичного їм брудно жовтого кольору.

– Ау у у!

– Ау!

– Ау у у!

– Давай стрельну.

– Ні!

– Ну, будь ласка!

– Ні і і!!!

– Добре, добре… Не буду.

Я уважно вслухався до звуків, що долітали з гватемальського берега, але не міг вловити нічого схожого на людський голос чи будь який інший шум, який видавав би присутність людини. Тьомик стояв коло стерна, час від часу сумовито зиркаючи на корму, де, ввіткнувши ствол у небо, стояв накритий чорним чохлом гватемальський кулемет.

– Ау у у!

– Ау!

– Стій! – зненацька випалив я. – Глуши мотор!



Тьомик слухняно вимкнув двигун. Від берега виразно пробивався підозрілий хрускіт гілляччя. Кілька секунд там совалося щось однозначно крупніше від звичайної мавпи, а потім, зрозумівши, що ми заглушили двигун, затихло. Напруживши очі, я зміг розгледіти крізь ранкову імлі смагляву скорцюблену постать і брунатну фізіономію, що намагалася сховатися в прибережних чагарях.

– Гей, аміґос, – гукнув я, – ми знаємо, що ви тут. Вилазьте, барбоси, я привіз ваше борошно!



Тиша.

– Агов! Є там хто? Harina para los hambrientos! Harina! Harina para!



Цілу хвилину нічого не відбувалося. Та ось на березі спалахнув ліхтар, а потім з за стовбурів зринуло дві здивованих мордочки. Здавалося, очі у гватемальців от от повивалюються з орбіт.

Я акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу. Тьомик зіскочив на прогнилі дошки і прийняв з моїх рук мішок із «борошном». Двоє аміґос обережно, наче побоюючись чогось, присунулись до нас по причалу.

– Приймайте! – сказав я.



Один з них (з ретельно поголеною макітрою) помацав мішок, але не став його відкривати. Я чекав, що він почне розпитувати нас про якість привезеного товару абощо, але натомість він запитав, ошаліло кліпаючи виряченими очима:

– Слухайте, містере, скільки вам заплатили за доставку?

– Та, як завше, по тарифу, – розпливчасто відказав я. – А що?

– Просто… ну… я скільки працюю з мексиканцями, ще ні разу не пам’ятаю, щоб американці на гватемальському прикордонному катері привозили від них товар і горлали про це всю дорогу по Усумансінті…

– Ми не американці.

– Е е е… А хто ж тоді? – обережно спитався плішивий, так, наче боявся почути відповідь.

– Ми з України! – гордо випалив я.

Латиноси сполохано перезирнулися, а потім з розумінням закивали опецькуватими головами у сутінках, аби не видати того, що ніхто з них не знає, що то за земля така Україна. Голомозий зрештою спитався англійською:

– І що, у вас там, в Укаранії, усі такі?

– Що значить «такі»? – гаркнув я, насупившись.

Гватемальці зіщулились і перелякано притислись один до одного.

– Та ми… е е е… ну, ви нічого не подумайте, сеньйоре, просто щойно по радіо почули, що уряд по тривозі підняв 1 у піхотну бригаду. Хтось сьогодні опівночі висадив у повітря цілу прикордонну заставу і поцупив… кгм… сторожовий катер, – хлоп старався дивитися вгору, вбік, собі під ноги, словом, куди завгодно, але тільки не на наш катер. – Кажуть, навіть президента евакуювали у Бразилію, ну, про всяк випадок. Але це американці, ми точно знаємо, що американці. Ну, хто ж іще, як не вони? – додав він, схопивши мій строгий позирк.



І вони про щось зашепотілися, схилившись один до одного. Я, утім, чув усе, хлопці навіть не підозрювали, що я розумію їх говірку.

– Прикинь, які вони запеклі, ці чорти, – шепнув голомозий своєму напарнику. – Везуть півцентнера коксу, підривають по дорозі цілий прикордонний пост та ще й горланять на всю Центральну Америку.

– Та не кажи. Самому аж не віриться. Ще вчора республіканський флот налічував сім катерів, а на Усумансінті було цілих дві прикордонні застави. А вже сьогодні кількість застав зменшилась на 50 %, і один катер взяли на абордаж. О, життя пішло! Що то далі буде? Молюся, щоб ці двоє забралися звідціля раніше, ніж прибудуть регулярні війська. Бо, так і знай, переб’ють всіх наших к чортам. Жаль буде, коли стільки війська ні за що поляже…

– Та то ще дрібниці. Ти уяви, що від нашої армії лишиться, якщо вони зостануться тут хоч на тиждень? – скрушно похитав головою кучерявий. – Флоту, вважай, уже нема – по одному катеру на день, та й то, мабуть, не вистачить.

– Таки так, аміґо, схоже, важкі часи настали…

Якби у мене були вуса, я б зараз їх хвацько підкрутив. Але вусів у мене не було, тому вийшло так, ніби я втер соплі.

– Мужики, – сказав я їм, гордо випнувши підборіддя, – українці всі такі!



Гватемальці аж поприсідали і закивали головами.

– Sí, señor! Дозвольте йти, сеньйоре? – тихенько спитався лисий.

– Шуруйте, – сказав я.

Вони крутнулися на місці і заспішили геть, тягнучи за собою мішок.

– Е ні, стійте! – нараз викрикнув я.



Латиноси підскочили, розвернулись і миттю подріботіли назад.

– Так, сеньйоре! Ми вас слухаємо, сеньйоре!



– А вам катера не треба, хлопці? Віддам недорого. Знімете кулемет, перефарбуєте трохи, і можна хоч завтра в океан на рибалку…
6–7 лютого; 1 – 25 квітня; 23 травня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)

Розкіш


1
Слід зазначити, що до цього моменту Тьомик був непоганим компаньйоном. Можна навіть сказати – хорошим таким компаньйончиком. Що я маю на увазі? Зараз усе поясню.

Отож у моєму розумінні ідеальний напарник по бізнесу має володіти трьома основними якостями. По перше, напарник повинен бути кришталево чесним і порядним. Примітка : себто чесним по відношенню до свого компаньйона, в даному випадку – до мене; поширення чесності на всіх інших, those who involved in our business ,42 зовсім не обов’язкове.

По друге, хороший компаньйон мусить мати клепку в голові. Під цим слід розуміти все: від звичайної ерудиції та начитаності до можливості миттєво знайти вихід з нестандартної ситуації. Примітка : за цим другим пунктом мій Тьомик тягне на тверду четвірку. Безперечно, він має неперевершений хист причаровувати людей, поза всяким сумнівом, він може втиратися їм у довір’я й легко переконувати в чому завгодно. Нерідко Артем блискуче підігрує мені у моїх авантюрах, але часом бува щось як утне чи сказоне, то хоч крізь землю провалюйся.

І по третє, ідеальний напарник повинен вирізнятися внутрішньою гнучкістю. Специфіка мого бізнесу така, що людина із занадто чутливою совістю просто не подужає займатися такого роду діяльністю. Тут треба бути, як кажуть «америкоси», гнучким – flexible. І знаєте, я не бачу в цьому нічого поганого. Хтось шиє одяг, хтось вирощує зерно, хтось водить автобуси, хтось робить комп’ютери, меблі чи автомобілі. А ми з Тьомиком робимо бізнес. Примітка : за оцим от третім пунктом Тьомику можна вліпити жирну двійку.
2
Зароблених на гватемальському «борошні» грошей вистачило якраз на те, щоб купити ветхий заїжджений джип і залишити кілька тисяч баксів на прожиття та для можливих наступних авантюр.

Після нетривалої наради я висунув пропозицію, що нам слід повертатися в Оахаку, в більш цивілізовані місця, оскільки дикі чіапаські нетрі у мене вже в печінках сидять. Під час голосування Тьомик утримався, а я висловився «за» запропонований мною план дій, тож у результаті постанову було прийнято, і ми того ж дня, витративши лиш годину на ситний ленч, рвонули на захід, звідки кілька місяців тому в’їхали в Чіапас.

Пополудні ми на повній швидкості гнали крізь джунглі. Траса була нічогенька, хоч і зовсім неширока: добротний рівненький асфальт, плавні повороти, навіть суцільна лінія розмітки посеред шляху виглядала не дуже затертою. В салоні лунала гучна й солодкава, наче перестиглий кавун, мексиканська музика; я без проблем утримував стрілку спідометра на позначці 100 км/год, отримуючи невимовну насолоду від їзди.

Джунглі місцями випирали й вивалювались прямо на асфальт, як ото дорідні перса шикарної дівиці вивалюються з купальника на пляжі, де відпочивають мільйонери. Дорога мала лиш по одній смузі в кожному напрямі, через це кущі на обочині майже постійно дряпали правий борт нашого джипа, наче намагаючись розчахнути дверцята і продертись у салон. Подекуди гілля з обох боків дороги перепліталось між собою, утворюючи над дорогою зелені арки висотою три чотири метри. Гарно, що там казати…

І в мене, і в напарника настрій був просто чудовим. Рівень цих… як їх там?… ендурфінів, іншими словами, гормонів щастя, у крові (я читав про них в одному розумному журналі), перевищував усі можливі норми. Я відчував, що наші справи потихеньку налагоджуються. Удача нарешті посміхалася нам. Останній раз щось схоже ми з Тьомиком відчували десь на другому курсі університету, ще перед тим, як мене вигнали. Обидва безтурботні, життєрадісні та закохані. Щоправда, закінчилось все тим, що ми побилися, коли виявилося, що обоє закохані в одну й ту ж саму хвойду, але то вже давно забута, нецікава і недотепна історія. Відтоді ми з Артемом ні разу не билися.

Тьомик витяг звідкілясь з під сидіння і відкоркував пляшку «Negra Modelo». Потім відкрив люк й підвівся над кріслом на напівзігнутих ногах, підставивши писок з бюстом зустрічному вітру. Струмені повітря залізали під комір і норовили зірвати з мого напарника сорочку.

Артем весь аж світився радістю та щастям. Він зирнув на мене крізь отвір у даху і безтурботно усміхнувся. Ліпота! Міцно тримаючи кермо, я задер голову й усміхнувся у відповідь. Оце життя! Тим часом Тьомик підвівся ще вище, наполовину висунувшись із люка, розкинув руки врізнобіч і аж замружився від кайфу. Щоки кумедно залопотіли на вітрі.

– Ти точно як Лео Ді Капріо на «Титаніку»! – крикнув я.

– Ги! – сказав Тьомик.

– Ги ги! – сказав я.



Трах! Бабах!!!

Тьомика висмикнуло з машини, немов морквинку зі свіжої землі, тільки ноги над дахом майнули. Пляшка пива поскакала кудись у хащі.

Чи то через той несподівано гучний відзвук удару, чи то через те, що лівий сандаль під час вильоту Тьомика зірвався з його ноги й бацнув мені по обличчю, я на якусь мить випустив кермо з рук і від переляку поплутав педалі. Двигун завив, машина понеслась ще швидше, з громовим тріском прокладаючи нову трасу в джунглях.

Зрештою я намацав потрібну педаль і таки вдарив по гальмах. Стареньке авто занесло назад на дорогу. Затим, порскаючи жалісливим вищанням з під коліс, джип рвучко розвернувся, перекинувся на зустрічну смугу і ввігнався задом у цупку перину нетрищ. Заднє скло розлетілось на дрібненькі скалки, і лиш тоді мотор врешті решт заглух.

– Тьомо, ти де?… – одними губами прошепотів я.



Кільканадцять секунд я отетеріло водив очима по салону, не розуміючи, куди катапультувався мій напарник. Потім обережно визирнув крізь обліплену листям лобову шибу на дорогу.

Прямо з під капота машини простягались два паралельні сліди від шин, перетинаючи трасу навскіс. Тьомик в неприродній позі розкинувся на дорозі в сотні метрів далі, тримаючи в зубах товстенний сучок. Над його тілом все ще кружляло обірване й пошматоване листя.

Я схопився за голову. Ну що за біда? Все ж було так добре, справжня ідилія! Та мій горе компаньйон, схоже, ніяк не може без дурнуватих пригод на свою голову.

– Ну що, – кричу йому, визираючи з вікна, – попив пивка? З вітерцем, бляха…



Однак Тьомик уже добру хвилину не ворушився і не виявляв жодних інших ознак життя. На мене раптом напосіло ядуче хвилювання, каламутні щупальці одурманююче поганого передчуття важко стиснули горло. Вискочивши з машини, я підбіг до напарника.

– Друже бобер, вставай!



Мій товариш ніяк не зреагував.

– От дідько! Артеме, ти хоч живий? Вставай, не прикидайся!



Але він не прикидався. Уже й листочки всі поопадали, а Тьомик і не думав підійматися.
3
Після ретельного огляду я виявив, що наш джип, на щастя, не так уже й сильно пожмакало після польоту крізь нетрища. Під час незапланованого прокладання траси в заростях бульдозерним методом спереду трохи погнулась решітка радіатора (сам радіатор лишився цілим і не протікав), а ззаду відвалився бампер, вилетіло скло і порозбивалися всі фари. Проте без цього ще можна їздити Мексикою, головне, як то кажуть, щоб колеса крутилися.

З виду Тьомик теж не дуже постраждав (якщо не рахувати дебелого дрючка, в якого він вчепився зубами неначе піранья і якого попри повну непритомність він ніяк не хотів відпускати). Однак, на відміну від машини, яка все ще заводилась і їхала, хлопець не реагував на жодні мої дії, ляпаси, пощипування, легенькі стусани чи постукування по колінних чашечках тощо. Тож, затягнувши свого бідолашного напарника разом із полінякою в автомобіль, я тремтячими руками завів двигуна і вихором помчав у найближче селище, аби надати потерпілому товаришеві першу допомогу.

Ситуація ускладнювалася тим, що ми встряли в цю халепу високо в горах десь на кордоні між мексиканськими штатами Чіапас та Оахака, дуже далеко від цивілізованих місць. Я чудово знав, що на добрих півтори сотні кілометрів попереду не знайти жодного великого населеного пункту, тому, підмітивши справа коло траси напівприкриту хащами ґрунтівку, яка вела кудись убік, без жодних вагань повернув кермо праворуч. Таке рішення виявилося правильним, бо менш ніж через п’ять кілометрів я на повній швидкості влетів у невелике село, що з останніх сил тулилося до прямовисної кручі.

Селище було зовсім не таким диким, як, скажімо, Санта Фе на півдні Чіапасу. Воно просто було страшенно бідним. Таким бідним, убогим і занедбаним, що не тільки одяг його мешканців, а навіть стіни будинків світили дірами, подекуди більшими за ті, що правили за вікна. Навколишні гори, хоч і були вкриті густою, мов пивна піна, зеленню, насправді уперто відторгували будь яку культурну рослину, в них посаджену, а шумливі потічки, що, неначе блискавки, зривалися з вершин і живими сріблястими зиґзаґами мчали вниз у долину, на такій висоті були ще надто малими і надто бурхливими, аби в них могла водитися велика риба. Через це запаморочливо красиві й грізні гори Оахаки у дійсності є диким і зовсім негостинним місцем. Зубожілі селяни виживають лише завдяки тому, що тримають нечисленні отари кіз та овець, яких випасають у вузеньких улоговинах високо посеред скель, а також плетуть різнокольорові килими, рушники та ковдри з овечої вовни, які продають небагатьом туристам або ж нахабним перекупникам з Мехіко. Багато хто з них, втративши надію, виїхав на заробітки в США чи Канаду…

Гуркіт двигуна впереміж з моїми переляканими воланнями (Тьомик так і не приходив до тями) розторсали половину селища. Насуплені й роздратовані через те, що їх відірвали від заслуженої післяобідньої сієсти, оахакські хуторяни неохоче вибиралися з понурих облуплених халуп. Одначе щойно перші селяни запримітили, як я витягую із заднього сидіння свого непритомного напарника, їх неначе підмінили. Кілька чоловік одразу кинулись мені на допомогу, обережно перебравши на свої руки Тьомика, якась жіночка принесла глек з крижаною джерельною водою і, щось безперестану розчулено примовляючи, збризкувала обличчя мого напарника, а двоє чоловіків, обережно розтуливши щелепи, нарешті видобули гілляку із закривавленого Артемового рота. З розбитих губів сочилося кілька тоненьких цівок крові. Один з мексиканців, доволі приємний на вигляд хлоп років тридцяти, вибігши на середину дороги, скеровував процесію з бездиханним тілом до широко розчинених дверей свого будинку. Не минуло й хвилини, як мого напарника, наче якогось древнього єгипетського фараона, притарабанили на руках всередину приміщення.

Високий і статурний індіанець, певно, хазяїн цієї халабуди, допоміг мені вкласти товариша на примітивне дерев’яне ліжко, застелене м’якою периною. Допитливі горяни тісною ватагою обступили лежак, з сумом розглядаючи бліде Артемове обличчя, однак господар тут таки випхав їх надвір, час від часу сердито покрикуючи на кількох надто цікавих односельців, що намагались було лишитися в кімнаті й поспостерігати, що далі буде. Тим часом стара індіанка, та ж сама, що спорскувала Тьомикове лице водою, притягнула звідкись мідний тазик з водою і зробила постраждалому марлевий компрес. Після того вона обережно стягла з мого напарника одяг і натерла його якоюсь пахучою субстанцією.

Я підійшов до товариша і помацав пульс. Серце кволо, але ритмічно буцкало. Його удари нагадували цокання годинника, в якого сідають батарейки. Тьомик був живий, але чомусь вперто лишався непритомним.

Зрештою довгов’язий індіанець взяв мене під руку і акуратно випровадив з кімнати, пошепки пояснивши, що для мого напарника зараз головне – це тиша та спокій. Я кинув останній зажурливий погляд на Тьомика і слухняно вийшов надвір.

– Що з ним трапилося? – співчутливо спитав якийсь селянин, коли я вибрався на вулицю.



Я збрехав, що Тьомик упав з дерева і, планеруючи, перечепився зубами за гілляку. Ця страхітлива вість миттю рознеслася селищем, в результаті чого за півгодини коло хати, наче перед мавзолеєм, вистроїлась вервечка людей зі співчутливими мінами на лицях та чималенькими кошиками й клунками в руках. Кожен підходив до мене, вручав свої скромні дари і, ледь не плачучи, висловлював Тьомику щирі співчуття. Хуторяни несли, хто що тільки міг: фрукти, якісь гірські ягоди, печену картоплю, яйця, свіже молоко і навіть тканину для примочок. Мені почало здаватися, що ми ненароком заїхали в якусь утопічну християнську общину, що протягом століть лишалася відірваною від жорстокості і меркантильності решти цивілізованого світу. Проте життя ще змалечку привчило мене: ніщо в цьому світі не дається просто так, а за дармові бакшиші часто доводиться платити подвійну ціну. Тому поволі в моїй голові зародилася колюча підозра, що насправді це ніяка не християнська община, а зачахле кодло язичників, котрі навмисне відгодовують мого Тьомика, щоби потім… ну, скажімо, принести його в жертву! Можливо, думав я, навіть разом зі мною! Тому я вирішив подвоїти пильність і перестав дякувати за подарунки, проводжаючи кожного нового мексиканця безжальним і грізним поглядом. Утім, вловивши невдоволення та підозру в моїх очах, горяни, певно, подумали, що чимось не догодили мені, і почали нести ще більше гостинців.

Так минула ніч і весь наступний день. Увесь цей час я, наче відданий пес, не відходив від ложа мого напарника.

Надвечір другого дня Тьомик нарешті прийшов до тями.

– Як ти, чувак? – тихо спитав я, помітивши, що Артем розплющив посинілі очі.



Тьомик поворушив затерплим язиком і кволо прохрипів:

– Цотири…

– Що чотири? – не зрозумівши, перепитав я.

– Узе цотири, – повторив Тьомик і відкопилив верхню губу.



Я з останніх сил стримався, щоб не скривитися. Таки точно, вже чотири… гарних таких дірки між зубами. Хоча, як подумати, мій компаньйон ще легко відбувся, позаяк при швидкості у сотню км/год могло півщелепи знести. Запросто.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка