Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка12/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

4
Наступного дня Тьомик уже міг вставати з ліжка, хоча слід відмітити, що його нижня щелепа ще не до кінця відновила свої функціональні якості, – вряди годи її заклинювало, внаслідок чого мій напарник втрачав здатність членороздільно висловлювати свої думки, натомість починаючи похнюплено й рахітично хрюкати. Щоразу мені доводилося вправляти щелепу потужним хуком справа. Проте найгіршого – струсу мозку – як мені тоді здавалося, Тьомику вдалося уникнути.

Після обіду з метою пришвидшити процес реабілітації я витягнув Артема на невелику прогулянку в прилеглий до високогірного хутора кипарисовий гай.

Все селище на чолі з індіанцем та його старою матір’ю, які прихистили нас у своїй нужденній халабуді, сердечно вітали щасливе зцілення мого напарника. Зустрічаючи нас на вулиці, аборигени кидалися навперейми, приязно посміхалися, тиснули нам руки і настирливо запрошували випити з ними кави. За останні кілька днів моя підозріливість практично повністю зникла (хоч я все ще не міг повірити в таку нечувану безкорисливість, зовсім не властиву виду Homo Sapiens), тому я радо приставав на їхні запрошення, приносячи цим велику приємність мексиканцям. Майже кожен такий похід на каву завершувався смачнючим обідом чи вечерею з бобів, картоплі, м’яса, фруктів та вина.

– Дивні люди, – не переставав я дивуватися, обома руками наминаючи наїдки, – надзвичайно дивні люди. І оце, Тьомо, все просто так! Без плат но! Уявляєш? Поки ти лежав без пам’яті, вони тобі, мабуть, вагон їдла понаносили. Я й досі не можу зрозуміти, в чому тут заковика. Щось з цими аборигенами не так.



Тож я зосереджено жував, відчуваючи, як шлунок роздувається, немов повітряна куля, а наївні селюки все підносили й підносили нам прості, але такі смачні мексиканські страви.

Одного разу після особливо ситного обіду я попрохав у хазяїна, що пригощав нас, склянку «Кока Коли». Я бачив кілька банок у крихітній дерев’яній крамниці на окраїні селища, тому не думав, що з цим можуть виникнути якісь проблеми. Втім, індіанець знітився, потупив погляд і понуро попросив вибачення:

– Пробачте, сеньйоре, але для нас «Кола» – це нечувана розкіш. Завозять її рідко, а тому коштує вона надзвичайно дорого. Я можу запропонувати вам молока або звичайну воду, – мені здавалося, що ще зовсім трохи і чоловік заллється слізьми, – а в мого сусіда є домашнє пиво. Підійде?



Я кивнув, мовляв, давайте хоч пиво, а тоді повернувся до свого напарника і пробурмотів:

– Ото вже голота. Вперше бачу, аби банка «Коли» вважалася розкішшю.



Тьомик відповів мені сердитим сопінням.
5
Я відразу звернув увагу, що на багатьох подвір’ях, куди нас запрошували, стояли примітивні ткацькі верстати, за якими невисокі, присадкуваті жіночки з відсутнім виразом на обличчі ткали різноманітні ковдри та килими з чудернацькими сапотецькими візерунками. Творіння виходили дуже колоритними, та найголовніше – неймовірно приємними на дотик. Взагалі над створенням таких шедеврів працювала вся сім’я: старші жінки ткали, трохи молодші дівчата робили з вовни нитки, а найменші дітлахи замішували барвники і вимочували в них мотки готових ниток. Наскільки я зрозумів, така діяльність для багатьох сімей була єдиним джерелом доходу.

Дорослих чоловіків у селищі майже не було: практично всі виїхали на заробітки в Оахаку, до Мехіко чи за кордон.

Підійшовши до одного з верстатів, я слідкував за тим, як ткаля вправно просуває кольорову нитку між натягнутих волокон. Все у неї виходило швидко та зграбно, однак нитки були такими тонкими, що за півгодини роботи плахта не потовщала навіть на палець.

– Скільки часу ти тратиш на виготовлення одного килима? – поцікавився я іспанською.



Не припиняючи роботи, селянка підняла втомлений погляд на мене.

– Una o dos semanas, señor.43

– І скільки ти за нього хочеш?

– Сто доларів, – не замислюючись, мовила жінка. – Часом з Мехіко приїжджають люди з великих блискучих магазинів. Їм продаю по сімдесят, але вони беруть зразу багато.



«Дорого, – подумав я, – хоча, якщо поторгуватися…» Але зразу ж відігнав від себе таку думку. Вкладати гроші в якесь шмаття? Та це ж повнісіньке безглуздя!

– Нізащо не віддав би сотню зелених за якийсь килимок для підлоги, – зневажливо процідив я українською, тереблячи в руках довжелезну виткану плахту.



Одначе мій напарник, що весь час стояв поруч, геть зі мною не погоджувався.

– Усього лиш сто доларів за таку роботу?! – вирячився він. – Це… це ж просто копійки! Максе, ти тільки глянь! – Тьомик наче й не чув моїх слів і з насолодою нагладжував рукою величезну яскраву ковдру, вкриту неймовірними зображеннями змій, ягуарів та велетенських ящірок. – Це справжній шедевр! Повністю натуральний продукт! Ручна робота!



Я лиш хмикнув у відповідь і подумав, що краще завозити сюди якийсь крам і спродувати втридорога селянам, а вони нехай тчуть свої картаті коци.

Мексиканка тим часом знизала плечима:

– Більше тут ніхто не дасть, а нам потрібно за щось жити, – вона якось винувато глипнула на мене і Артема, – земля тут дуже бідна, сеньйори. Ростуть самі бур’яни…



Загалом ми пробули в тому селі майже два тижні, поки мій напарник не відновився остаточно після травми. Було видно, що Тьомик з дня на день почував себе краще, однак чомусь постійно просив мене відкласти від’їзд. Більше того, весь другий тиждень він цілими днями невідомо де шастав, безперестану валандаючись по селищу та його околицях. Один раз я запримітив, як Артем поспішав кудись з кольоровими ковдрами під пахвою. Однак хлопець був настільки заклопотаним, що навіть не почув, як я гукав його.

Зрештою мій терпець урвався, я виматюкав Тьомика, і вже наступного дня ми повантажилися у джип (добросердні горяни на прощання притягли нам цілі ящики різних наїдків), аби продовжити свій шлях на захід у напрямку столиці штату.
6
Зовсім скоро після того, як ми залишили гостинне, але зачухане гірське селище, покажчик палива в баку скотився майже до нуля. На щастя, щойно я це зауважив, на дорозі вигулькнув знак, що за п’ять кілометрів заправка. Схоже, фортуна все ще не відвернулась від нас після того, як Тьомику заманулося полопотіти щоками посеред привільних мексиканських гір на швидкості 100 км/год.

Щойно я вирулив до підстаркуватої, наче вирізаної зі старого американського фільму бензоколонки, як машина заглухла. Я не міг стримати усмішки, бо ми спинилися акурат поруч із тримачем для двох сильно протертих шлангів, і мовив бадьорим голосом:

– Удача на нашому боці, друже! Хе хе! Ти тільки подивися, як ми підкотили до заправки. Якби у баку лишалося хоч на краплину менше бензину, ми б сюди не доїхали.



В цей час, розбуджений гуркотом мотора, з підсобки зринув пом’ятий невисокий мексиканець, працівник бензоколонки. Він неспішно дочовгав до авто і привітався з нами млявим кивком. Я повернувся до напарника, що сидів поруч зі мною на передньому сидінні, і проказав:

– Повний бак.



Від самого першого дня у Мексиці ми з Тьомиком раз і назавжди поділили між собою обов’язки. Я відповідаю за організаційне планування всього процесу нашої життєдіяльності, починаючи від пошуків нічлігу та вибору харчів і закінчуючи бізнесовими оборудками, в той час як мій напарник одноосібно відає фінансами. Для вас, шановні читачі, певно, вже давно не секрет, що саме Артем зазвичай бере на себе поточні витрати і тримає у себе всі наші гроші. Тож, сказавши «повний бак», я тим самим попросив напарника заплатити працівникові заправки за повний бак бензину. Втім, цього разу Тьомик сидів і не смикався, наче й не чув мене. Приземистий мексиканський роботяга застиг коло авто зі шлангом, мов статуя, терпляче чекаючи на гроші.

– Дай йому п’ять сотень песо, – повторив я, – не спи, чоловік жде!

– У мене немає грошей, – тихо тихо, майже пошепки промовив мій компаньйон.

Я чомусь подумав, що він не хоче розмінювати крупні купюри.

– Ну добре, – відказую, – давай тоді, скільки маєш.

– У мене немає грошей, – так само тихо прошепотів Артем.

– Що значить: немає грошей? Після гватемальської феєрії у нас мало лишитися ще принаймні кілька тисяч баксів!

– У мене немає грошей, – уперто твердив Тьомик, потупивши погляд додолу. – Взагалі немає.

Раптово я відчув неприємне лоскотання в грудях:

– Куди ти подів наші гроші?!



Мій напарник похнюплено мовчав, ще більше нахиливши голову. Мексиканець зі шлангом нетерпляче постукав у бокову шибу авто і гукнув у салон кострубатою іспанською:

– Ви там що, позасинали?

– Espere un momentito, señor!44 – відмахнувся я від нього, а тоді повернувся до Тьомика: – Де наші бабки, чувак?

– У мексиканців, – пробубнів мій напарник.

– У яких мексиканців?! – я поволі закипав, немов вода у чайнику.

Артем уникав дивитися на мене і, здавалося, готовий був розплакатися:

– У тих, що в селищі… ну ті, які мене виходили… і в їхніх односельчан…

– Вони їх у тебе вкрали? – я весь похолов. – Чому ти раніше мені не сказав?!

– Ніхто нічого не крав. Я їх сам віддав…

– У тебе гарячка?! – заревів я, сам себе не тямлячи від гніву. – Ти просто так запхав тим аборигенам усі наші гроші?!!

– Насправді я не просто так віддав, – Тьомик несподівано змахнув головою, гордо підкинувши чуба, а потім з гідністю доказав: – Я викупив увесь їхній крам. По достойній ціні. Вони на те заслужили!



Ось тут я не витримав. У горлі щось забулькало, я вискочив з авто, наче на крісло хтось насипав розпечених жарин, несамовито лаючись, оббіг навкруг капота і витяг напарника з машини.

– Повтори, що ти зробив?!! – горлав я йому прямо в обличчя.

– Я купив усі їхні килими, плахти й рушники. Сім штук за три тисячі чотириста вісімдесят два долари…

– Ти ненормальний! – волав я і термосив Тьомика за барки. – Ти просто ненормальний! Це ж усі наші бабки! Залазь у машину, іроде! Ми повертаємось! Ми повернемо все це дрантя і візьмемо назад наші гроші.



На якусь мить лице мого напарника осяяла іскра тріумфу.

– Як? – переможно фиркнув він, театрально обпершись рукою на капот заглухлої машини. – Як ти збираєшся це зробити?



Ну, знаєте, це було вже занадто. Я спалахнув, наче политий гасом смолоскип, і знову вхопив його за комір сорочки.

– Ах так?! Значить, штовхатимемо тачку весь шлях назад до селища, йолопе!



Зненацька Тьомик рвучко випручався з моїх рук, відступив на кілька кроків і дзвінко продекламував, сердито дивлячись мені прямо у вічі:

– Я нікуди її не штовхатиму! Чуєш, ти! Ти думаєш лише про гроші, Максе! Тобі в голові лише багатство. Але ти сам порожній, наче дзвін. Зрозумів? Ти – порожній! Ти ніколи не думаєш про людей, якщо від цього не залежить твоя вигода. У тебе камінь, Максе, камінь, а не серце!

– А хто заважає їм зайнятися справді прибутковими справами, як оце нам з тобою? – рявкнув я у відповідь. – Хай ідуть та й заробляють, гаспиди немиті! Раз вони так живуть, значить, їм таке життя подоба…

Ось у цьому місці, вдруге за весь час нашої дружби, Тьомик поліз до мене битися. Перший раз було, як я вже казав, через якусь дівулю ще в університеті.

Всіх любителів голівудських фільмів, наприкінці яких добро завше перемагає зло, а «головний герой тире спаситель світу» наклепує повне відро розмашистих стусанів головному лиходію, тут чекає гірке розчарування. Попри те, що Тьомик трохи важчий за мене, б’ється він поганенько. Наваляв я йому тоді під заправкою по самі помідори.

– Ти жалюгідний, Максе! – лопотів Тьомик, втираючи розквашеного носа. – Ти убога безхребетна потвора! Чудовисько!



Я стояв поряд, сутужно хапаючи ротом повітря і важко спираючись на джип. Бійка трохи остудила мій запал. Я почав пригадувати злиденне селище, загублене чортзна де посеред жовто коричневих скель і густої дикої зелені, і його нужденних людей, які змушені каторжно працювати за копійки і які, втім, не пожалкували нічого й жертвували останнім, що у них було, аби виявити до нас свою гостинність. Несподівано прийшло жалюче усвідомлення, що я, мабуть, таки й справді дріб’язковий, низькопробний і черствий гендляр. Мене наче холодною водою з відра обдали. «Ти жалюгідний, Максе», – відлунювалися у моїй голові, наче удари далекого дзвону, шпаркі слова мого напарника, однак тупа бараняча гордість не дозволила попросити у Тьомика пробачення.

Зрештою я підійшов до Артема і подав йому долоню:

– Вставай.



Тьомик мовчки вхопився за простягнуту руку і звівся на ноги. Затим я обернувся до працівника бензоколонки:

– Як далеко звідціля найближче селище?

– У тому напрямку, куди ви прямуєте, чи там, звідки приїхали? – уточнив мексиканець.

– Там, куди прямуємо, – не вагаючись, мовив я.

– Ну тоді кілометрів вісім дев’ять, – відповів після нетривалих роздумів коротун.

Я спокійно кивнув головою, а потому звернувся до свого товариша, який понуро стовбичив на обочині:

– Давай, впрягайся, чортяко, в нашого залізного коня. Будемо штовхати.



Тож ми вперлися в багажник і почали пхати джип. І пхали ми його в той бік, де банка «Кока Коли» вже не є розкішшю.

Мексиканець, все ще не випускаючи з рук гумовий рукав для заправки, мовчки проводжав нас здивованим поглядом…

Оахакськими килимами ручної роботи і неймовірної краси ще й досі застелена Тьомикова квартира у Стокгольмі.
26–28 березня 2009 – 17–19 січня 2010 // Київ

Мацератор


1
Драстє! Знайомтесь – перед вами Мацератор, метис полукровка з трохи дивним навіть як на метиса іменем. Він – головний герой цієї історії, персона вельми поважна й респектабельна, яка, ви вже мені повірте, залишила чималий слід у наших з Тьомиком поневіряннях Мексикою. Мацератор уже немолодий. Він має світло сірі ящіркові очі, пружинясту ходу і відразливий запах з рота. А ще у нього дуже нехороший, місцями просто таки паскудно депресивний характер справжнього метиса, який, щоправда, непогано маскується за вдавано флегматичною та доброзичливою маскою.

Однак про це я дізнався значно пізніше, бо спочатку ми з Мацератором досить непогано ладнали.
2
Чомусь так склалося, що я не люблю котів.

Пригадую, моя тітка Валя з Феодосії якийсь час утримувала вдома цілий зоопарк всякої живності, до якого, окрім різноманітного дріб’язку на зразок папужок та хом’ячка на ймення Троцький, входили ще кіт Рижик і собака Тихон (обидва вже своє, на жаль, відбігали).

Раз на рік усе наше сімейство приїжджало до тьоті Валі на відпочинок. Так ось, щовечора, коли моя тьотя Валя поверталася додому, стомлена після довгого робочого дня, я спостерігав, як собака Тихон, заледве зачувши шкряботіння її ключа у замку, починав бігати по стінах, стрибав ледь не під стелю, пхинькав і пускав слину. Як тільки двері відчинялися, Тихон стрілою налітав на тьотю Валю, ледь не валячи її на підлогу в коридорі, і лизав їй носа, знетямлено скавучачи й метеляючи хвостом, мов пропелером.

Кіт Рижик, хитра руда морда, не гірше за Тихона вчував наближення тьоть Валі до дверей. Проте замість того, щоб бігати по стінах і стрибати до стелі, Рижик завжди повагом шпацирував до кухні, всідався коло холодильника і починав нявчати так, наче його не годували з минулого Різдва, а не з пройдешнього вечора. І нявчав, скотина, гордо задерши свою нахабну морду, доти, поки йому не наваляють чогось пожерти в миску.

Я розумію, що це, в принципі, ще не причина, щоб ненавидіти котів. Однак якоїсь ночі, прогулюючись по підвіконнику якраз над узголів’ям мого ліжка, той товстозадий рудий бандит примудрився скинути мені на голову вазон з улюбленою квіткою тьоть Валі (певно, що за його, котячою, версією абсолютно випадково). Чи то з просоння, чи то з переляку я зірвався на рівні ноги, схопив вазона і викинув його у вікно. Попри задуху вікно тої ночі виявилось зачиненим…

Коли на брязкіт скла примчалися моя мама, тьотя Валя, дядя Віталя – чоловік тьоті Валі, Тихон і Троцький, від рудого вже й слід простиг. А я стояв, сонно кліпаючи, посеред купи розбитого скла, плутано пояснюючи, якого лисого я підірвався посеред ночі і викинув нахрін тьоть Валіну улюблену квітку.

З тих пір у мене складні діалектичні відносини з усіма котами.

Яке це все має відношення до Мацератора? Та зовсім ніякого, окрім одної геть не вартої уваги дрібниці. Річ у тім, що Мацератор – це здоровенний, мов бугай, і тлустий, як свиня, індіанський котяра. Метисом його величають завдяки тим немислимим примхам долі, які намішали в його котячих жилах кров американських, мексиканських та напівдиких індіанських котів. До сьогодні залишається невідомим, хто охрестив котяру Мацератором. Утім, хто б це не був, слід віддати належне проникливості того хрестителя.45
3
Перший раз ми познайомились з Мацератором за крок від Авраамової вілли.

Авраам Пенагос, сивочолий прим’ятий дідусь з проникливими очима майже чистокровного індіанця, стрівся нам в автобусі по дорозі до Оахаки. Жвавий такий дідусь попався. Такий, бляха, жвавий, що хоч стріляйся. Вісім довгих годин, сидячи в новенькому біло фіолетовому автобусі «Volvo» (наш підстаркуватий джип нам довелося продати у якомусь селі, аби нашкребти хоч якихось грошей для прожиття), який ледве клигав зміїстим серпантином, поволі видряпуючись в гори, ми з напарником змушені були вислуховувати нескінченні теревені старого. Мексиканець, схоже, знав напам’ять усі сапотецькі46 легенди.

Зрештою оті вісім довгих годин, протягом яких я ледве стримувався, щоб не повіситись від нудьги прямо в автобусі, минули, і за вікном показалися перші ветхі халабуди оахакського передмістя.

Перед самим в’їздом у місто дідуньо Пенагос сильно переполошився. Мабуть, переживав через те, що не встиг розповісти нам і половину своїх історій. Він чемненько поцікавився, де ми з напарником зупиняємось на ніч. Я сказав, що поки ніде. Авраам тоді сильно зрадів і заходився припрошувати нас погостювати в його віллі. Мовляв, кращого будинку не знайти на всю Оахаку.

Якщо чесно, то вибору в нас не було ніякого, позаяк грошей на пристойний готель у нас не лишилося.

– Що ти про нього думаєш? – крадькома спитав я у Тьомика. – Він тобі не здається підозрілим?

– Ти чогось боїшся? – буркнув мій напарник, навіть не подивившись на дідка.

– Хтозна… Може, він нас заманює, щоб пограбувати.

– Чувак, а у нас хіба ще є що грабувати?

Авраамова вілла, чого й слід було очікувати, ледве трималася купи. Як повідав сам старий, збудував хату ще його дід десь у 1927 році після того, як з’їздив на кілька тижнів до Франції. Авраам або щось сильно плутав з датою будівництва, або прибріхував. Точно прибріхував, бо, дивлячись на віллу, можна було подумати, що його дід служив ще у Кортеса.



Ззовні вілла дійсно сильно відрізнялася від усіх інших типово колоніальних будинків Оахаки. Дід Авраама, певно, під впливом паризьких котеджів, збудував свою халабуду в чисто європейському стилі, і, якби не облуплені стіни, струхлявілі дошки веранди та перекошені вікна, вона справді тягнула б на найкрутіший будинок в Оахаці.

Праворуч і трохи далі за віллою здіймалась увись велика прибудова, схожа на якийсь цех чи ангар для невеликого літака, ще більше, аніж «європеоїдна» вілла, не вписуючись в навколишній істинно мексиканський пейзаж.

– А це моя фабрика, – прошамкотів дідок, примітивши мій зацікавлений погляд.

– Фабрика?

– Sі, señores. Маю невеличкий бізнес, – усміхнувся Авраам. – Скуповую у довколишніх селян м’ясні туші і продукую ковбаски.

– Зрозуміло… – прогугнив я.

І от не встиг я стулити рота, як кілька штахетин паркану прямо навпроти старого вигнулися, затріщали і вибухнули хмарою дрібних скалок. Я інстинктивно сховався за Авраамом (хоч там і не було за чим ховатися) і зіщулився. Крізь отвір у паркані виборсався пес розміром з теля і помчав прямо на нас. Як розказав потім Тьомик, він при цьому ледь не наваляв у штани. Я зажмурився і зіщулився ще більше. Втім, собацюра поводив себе якось неадекватно: замість гарчати чи гавкати він перелякано вищав.

Однак ще більш неадекватно повів себе Авраам Пенагос.

– А це – мій котик, – спокійно заявив він.

– Хто???

Собацюра, виючи, наче ракета «Союз» перед запуском, стрілою промайнув мимо нашої трійці. І лиш тоді я спостеріг, що за наляканим до смерті барбосом несеться, здіймаючи хмари куряви, огрядний сірий клубок. Клубок набирав швидкість, шипів, плювався і метав блискавки з очей, доводячи велетенського пса до істеричного жаху.

– Він охороняє мою ковбасу.

– Він… е е е… Він що?!

Відігнавши псяру на пристойну відстань, клубок різко спинився, і перед нашими очима постав нахрапистий пузатий котяра.

Кіт, мабуть, розсудив, що достатньо самоствердився на сьогодні, кілька разів зневажливо фиркнув услід гавкуну, а потім, не звертаючи ані найменшої уваги ні на нас із Тьомиком, ні на Авраама, свого хазяїна, гордо ретирувався крізь пробитий у паркані отвір.

– Це мій Мацератор, – шанобливо пояснив Авраам, кивнувши услід котячій дупі, яка щойно зникла у шпарині. – Він охороняє ковбасу за моєї відсутності. Дуже розумна тваринка… Переконаний вегетаріанець.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка