Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка13/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

4
Ми сиділи на веранді, пропахлій запахом добре висушеної деревини, і пили міцний зелений чай. Авраам порався коло плити, клепав нам і собі пахучі млинці з якоїсь сірої бурди. Під столом повагом фланірував Мацератор.

– Мацератор прибився до мене сам, – розказував старий мексиканець. – Нізвідки. Одного дня просто спустився з гір і влігся на веранді.



Я кивав, боязко дослухаючись, як той, хто спустився з гір, дряпає довжелезними кігтями вицвілі дошки веранди.

– Я спочатку гнав його геть, але він щоразу повертався, а згодом таки вирішив залишитись, – вів далі Авраам. – З «приданого» на котові був лиш тоненький шкіряний нашийник, на якому теліпався шматок чорної видубленої шкіри з єдиним надряпаним на ньому словом «Мацератор». Я не знав значення слова. Але кіт з радістю відгукувався на нього, тому я й залишив йому таку кличку…



Я, мабуть, вам ще не казав, що мій Тьомик – справжній гуманіст, демократ, пацифіст і завзятий активіст «Greenpeac’у». Він завше підгодовує бродячих цуциків та переводить бабусь через дорогу, де тільки бачить. І ніколи ніколи не матюкається. Словом, Інтелігент з великої літери. Тому він схвально кивав, коли Авраам розказував, як вирішив прихистити у себе бідного котика.

А я… Я не люблю котів як плем’я, хоча попервах Мацератор мені таки чимось сподобався. Ні про яку любов тут не йдеться, зрозумійте, просто отой його пронизливий погляд, поважна хода та вічно настовбурчена шерсть примушували мене дивитися на кота із затаєною повагою, а може, навіть з острахом. Було в ньому щось благородне. Щось від левів. Дай йому гриву трохи густішу та кілька сотень кілограм ваги, і буде вилитий голова лев’ячого прайду посеред африканської савани.

Дідуньо нарешті відірвався від плити і всівся навпроти нас із Тьомиком, поставивши на стіл миску з паруючими млинцями.

– Пригощайтесь!

– Grazias, señor! – хором відповіли ми з напарником.

Мацератор безцеремонно вискочив на стіл, Авраам підсунув йому окрему миску і накидав кілька млинців, наче повноправному членові родини. Коли я поклав до рота першого млинця і почав жувати, Мацератор зиркнув на мене таким поглядом, що я ледь не вдавився. Надалі мені здавалося, що кіт рахує кожен млинчик, який ми з Тьомиком переправили до своїх шлунків.

– Взагалі почувайте себе, як удома. Все, що бачите, – все ваше, – усміхнувся старий.



Я з вдячністю кивнув Аврааму. Тьомик непомітно штурхнув мене ліктем, мовляв, бачиш, а ти переживав. Утім, кинувши погляд на кота, я чомусь думав, що Мацератор зовсім не поділяє хазяїнової гостинності.

– Але у мене до вас буде прохання… – зненацька сказав Авраам.

– Яке? – підозріло буркнув я.

– Раз на місяць я навідуюсь до фермерів у долині на півночі штату за тушами, з яких потім роблю ковбаски. Зазвичай це займає 4–5 днів. На жаль, мої запаси м’яса у холодильниках щойно вичерпались, тому, якби це не банально звучало, я змушений залишити вас, щоб поїхати за м’ясом. Отож я хотів би вас попросити наглядати за будинком: підливати квіти, пилюку витирати і… пильнувати кота… – останні слова дідок договорив з якимось особливим притиском.



Тьомик наминав млинці. Мацератор спостерігав за моєю реакцією, достоту розуміючи, про що веде мову його хазяїн.

– Нема проблем, Аврааме. Все, що скажете, – відказав я, відчуваючи якийсь дивний дискомфорт під прискіпливим поглядом Мацератора.

– Котик трохи настирливий, – продовжив мексиканець загадковим тоном, – але ви не зважайте. Не дозволяйте йому розгулювати віллою. Його місце – вулиця і кухня. Але найголовніше: не пускайте його до ковбаси, бо… бо буде зле.

– Ви ж ніби казали, що кіт – переконаний вегетаріанець.

– Ну у у так… в принципі, так… – трохи повагавшись, відказав старий, – я його постійно переконую. Однак повторюсь: не підпускайте його до ковбаси, бо буде зле.

Забігаючи наперед, скажу, що останні Авраамові слова я потрактував геть неправильно. І саме в цьому, як розібратися, крилася першопричина усіх наступних негараздів. Я чомусь легковажно подумав, що «буде зле» котові, коли він, скажімо, переїсть свіжої ковбасятини. Тому у відповідь на Авраамове прохання я впевнено кивнув, мовляв, дідуню, не переймайтеся, все у нас з вашим котом буде в шоколаді. Я навіть припустити не міг, що, коли Мацератор нажереться ковбаси, зле буде нам .

– Затямте ще одне. Я знаю, Мацератор дуже полюбляє сидіти в моєму кабінеті чи у вітальні, – продовжив старий мексиканець. Котяра, наче тямлячи, що мова йде про нього, терся боками об руки хазяїна і безперестанку муркотів. – Але ви ж самі розумієте, котик трохи дикуватий, прийшов з лісу, тому гарним манерам не навчений і гидить, де тільки може. Тож краще далі літньої кухні його не впускати.



Я ще раз запевнив Авраама, що всі його вимоги будуть виконані.

Наступного дня, відразу після пообідньої сієсти, Авраам Пенагос викотив на подвір’я пошарпаного синього пікапа «Nissan» з вмонтованим у багажнику білим рефрижератором і зібрався рушати в дорогу. Я чомусь почувався трохи розгубленим. Мацератор сидів на підвіконні і з якимось похмурим задоволенням спостерігав за діями свого хазяїна. Тьомик байдуже качався у гамаку на веранді.



– У холодильнику на кухні повно ковбаси. Найкраще з моїх запасів. Як кажуть, для домашніх потреб. Можете куштувати, скільки завгодно. Однак востаннє наголошую: не давайте ковбаси Мацератору ! – сказав старий, на прощання помахав нам рукою і поїхав.
5
Поки Авраам був удома, все було просто чудово. Мацератор, відчуваючи мою шанобливу прихильність, зрідка лащився до мене, поблажливо дозволяв почухати за вухом та під підборіддям, проте переважно просто не звертав на мене уваги. Тьомика кіт, навпаки, недолюблював. І це попри всебічну Артемову підтримку акцій «Greenpeace» і гуманне ставлення до всіх братів наших менших. Час від часу кіт зверхньо зиркав на мого напарника і жодного разу не дав себе погладити. Хоча до відкритої конфронтації поки що не доходило.

А потім Авраам поїхав…

У Мацератора, схоже, було чітке уявлення про субординацію серед жильців вілли. Авраам – старший, Авраам – хазяїн, уся ковбаса належить Авраамові, поки є Авраам, усі і вся підкоряються Аврааму. Якщо Авраам терпить мене й Тьомика, п’є разом з нами чай і озивається до нас, значить, йому, Мацератору, також велено терпіти нас і дозволяти себе гладити, поки руки хазяїна зайняті, скажімо, чашкою чаю.

А потім, щойно Авраам пішов, субординація порушилася. Мацератор справедливо розсудив, що старший по особняку тепер він, і почав наводити порядки.

Спочатку він підступно вкусив Тьомика за п’яту. Просто так, без видимих причин, коли мій напарник проходив повз нього. Потім намагався пробратись крізь відчинену кватирку до спальні Авраама, однак я встиг вчасно випхати його назад шваброю попри несамовите верещання і спротив. Насамкінець обурений котяра покусав і мене, пробуючи зігнати зі свого улюбленого крісла в літній кухні, а коли настав час обіду, влігся коло холодильника і почав голосно псувати повітря, безпардонно вимагаючи, щоб йому дали ковбаси. Попервах я думав, що він просто хоче їсти, може, якісь там боби чи картопельку (ну, то ж переконаний вегетаріанець як не як). Однак кіт гидливо відвертав морду від усіх запропонованих мною наїдків, продовжуючи вперто шкрябати двері холодильника з найкращими Авраамовими ковбасками.

Я стримано проігнорував його вимоги…

За годину, так нічого й не добившись, Мацератор поміняв тактику. Все пообіддя він ходив за мною слідом, скавучав, мов цуцик, терся об ноги, а коли я проходив кухнею, з розгону кидався на двері холодильника, готовий розплющитися на смерть в знак протесту проти того, що йому не дають ковбаси.

Я залишався незворушним, мов скеля…

О 6:30 вечора Мацератор остаточно втямив, що ніякими моліннями, сюсюканнями, скиглінням та іншими вишуканими благаннями ковбаси у мене не випросити. Він перестав нявкати, сердито фиркнув у мій бік і, гордо задерши кошлату голову, почимчикував на вулицю.

Чверть години його не було чути. Зате рівно о 18:45 Мацератор заліз на якесь дерево в садку, гарненько замаскувався серед листя і почав співати.

Співав він гарно, з придихом, з почуттям. Думаю, якби Філіпу Кіркорову викручували пальці обценьками, він співав би так само. Ще годину півтори ми з напарником не звертали на котяче варнякання уваги. Ну подумаєш, може, у нього період такий, шукає даму серця. Але Мацератор, скотина, все співав та співав, часом беручи такі ноти, що у мене все внизу стискалося і хотілося мерщій бігти в туалет. За кілька годин він розспівався, і його арія перестала скидатися на жалісливе дитяче ниття, більше нагадуючи ревище сирени, що повідомляє про наліт бомбардувальників, з вкрапленнями рику пораненого африканського буйвола. І що найгірше – він ні на мить не спинявся.

– Слухай, – сказав Тьомик, затикаючи вуха ватою, – як він може так горланити? Бісова потвора! Геть без передиху. Ні, ну прямо як кіборг якийсь! Він що, весь цей час через анальний отвір дихає?



Я відповів мовчанкою і взяв собі теж трохи вати. Виття Мацератора починало реально діяти на нерви.

Час тягнувся повільно, мовби засохла жувальна гумка…
6
Настала ніч. Я тримався. З останніх сил. Але Тьомик, мій інтелігентний друзяка Тьомик не витримав. Приблизно о першій ночі він зірвався з ліжка, підлетів до вікна, розчахнув навстіж і закричав, як ненормальний:

– Твою мать! Твою мать! Твою ма а ать, курва!!! Коли ж ти вже охрипнеш там, пекельний виродку?!!



Мій напарник важко дихав і тримався руками за голову. Випадок, самі розумієте, був надзвичайний, позаяк дуже рідко доводиться чути, як мій компаньйон так сильно матюкається.

Мацератор на хвильку затих, неначе дослухаючись, що йому прокричав мій товариш. Але за мить, напевно, розцінивши Тьомикове верещання як бурхливий вияв захоплення його вокальними даними, котяра знов взявся співати. З ще більшим, ніж раніше, завзяттям.

Я давно вже не спав. Я взагалі за ту ніч майже не склепив очей і чув, як Артем в істериці перевертає і трощить меблі у своїй кімнаті, викрикуючи всяку гидоту на адресу Мацератора. Я пролежав ще хвилину, дедалі більше переживаючи за психічне здоров’я свого компаньйона, а тоді вирішив, що треба вживати рішучих заходів.

Взувши капці, вийшов на вулицю. Мацератор, неначе мавпа, сидів на дереві. Співав. Крутив туди сюди хвостом від натуги. Я без особливих зусиль відшукав дерево, на якому він здійснював свою акцію протесту.

– Ну, добре, добре! – гукнув я. – Перестань какофонити і злазь! Я готовий домовлятися.



Мацератор замовк і зацікавлено глипав на мене крізь листя. Кілька секунд його очі моторошно відсвічували у темряві, а потім зникли. Затим пролунав шерех листя, шкрябання кігтів по дереву, і я побачив, як на мене спускається товста й пухнаста котяча задниця. За кілька секунд котяра зістрибнув на землю і поважно почвалав до кухні.

Я покірно чеберяв слідом за Мацератором.

– Тьомо, ти тільки не спускайся на перший поверх, поки я проводитиму переговори! – про всяк випадок гукнув я.

– Гнида! – закричав Тьомик з вікна спальні і пожбурив навздогад яблуком у садок.

– Фир фир р р! – зашипів Мацератор, відчувши, як щось велике бебехнулося неподалік.

– Тьомо, не провокуй ескалацію конфлікту! – зарепетував я.

– Гнида! – ще раз прокричав мій напарник і з хряскотом захлопнув вікно.



Упевнившись, що йому більше нічого не загрожує, Мацератор тріумфальною ходою вступив до кухні.

– Ну, які будуть ваші умови? – звернувся я до нього.



Кіт підійшов до холодильника з м’ясом та ковбасою, всівся на підлогу і кілька разів недвозначно шкрябнув дверцята.

– Тільки не думай давати йому ковбаси! – донеслося згори приглушене волання Тьомика.

– Та дідько з нею, з ковбасою! – кричу я у відповідь. – Скажемо Авраамові, що це ми з’їли. Спишемо на свій рахунок.

– Задоволення вимог терористів ще ніколи не призводило ні до чого доброго! – загорлав Тьомик, не висовуючись з другого поверху вілли. – Не забувай, що нам казав старий.

– Що ти пропонуєш? Слухати до ранку цього Паваротті?

– От паскуда! – у відчаї вилаявся Тьомик.



Мацератор уважно слухав наше перегукування, нервово сіпаючи хвостом. Його очі зловісно висвічували, випромінюючи справжню тваринячу лють і, хочете вірте, хочете ні, якусь надприродну зверхність.

Зрештою, стараючись не зазирати в ті очиська, я підійшов до холодильника. На всяк випадок відсунув ногою кота подалі, щоб постійно бути поміж ним та м’ясом. Затим різко розчахнув двері. Ніздрі залоскотав дух свіжої ковбаски зі спеціями. Мацератор підібрався, наче пантера, що готується до фінального стрибка на вистежену жертву, нашорошив вуха, замолотив хвостом об підлогу, але… не рушив з місця. Я схопив найменший шматок, який устиг нагледіти (всі інші були просто гігантські), і хутко захряснув дверцята. Кіт забурчав і втупився у мене здурілим поглядом. Здавалося, він міг би перегризти горлянку за той шматок ковбаси.

Діставши з полиці дошку для нарізання салатів, я відкраяв чималий шматок.

– На, тримай, чучмеку! І надалі поводь себе чемно.



Мацератор на льоту вхопив шмат, розвернувся і, не подякувавши, задріботів геть з кухні. За мить його сіра шубка розчинилася в темряві саду.

Не знаю чому, але я старанно зачинив за ним двері на всі замки.
7
Ніч минула без пригод.

Зранку кіт кудись запропастився. Щоправда, я не вельми тим переймався. Вчорашньої порції м’яса нормальному коту мало б вистачити на тиждень. Утім, Мацератор, котячий метис, не був нормальним котом.

Під час сніданку Тьомик сидів надутий, мов павич, сердито кліпав опухлими очиськами і майже не розмовляв зі мною. У повній тиші ми з обох рук наминали смачнючу Авраамову ковбасу. Важко, ой, як важко бути в такій хаті вегетаріанцем.

Лиш раз мій напарник буркнув до мене:

– Де цей виродок?

– Зараз, мабуть, нажерся і лежить десь під парканом, ледь дихаючи, не маючи сил навіть лапою поворухнути.

– Сумніваюся… Дарма ти дав йому ковбаси, – похмуро мовив мій напарник, підозріло зиркаючи на відчинені двері кухні.

– Та біс із ним! Нехай подавиться! – прогугнив я з набитим ротом.

За півгодини, відчувши, що більше не здужаю заштовхати в себе ні грама ковбаси, я почвалав нагору чистити зуби.

Аж ось, щойно я запхав зубну щітку за щоку, знизу, з кухні, долинув кошмарний, нелюдський вереск. Хтось лементував, надриваючи горлянку, так, наче його киянками по голові дубасили. Кілька секунд я не ворушився, тупо пережовуючи зубну щітку і витріщившись на власне перелякане відображення в дзеркалі. І лишень коли вереск остаточно припинився, я вийшов із заціпеніння й помчав сходами вниз на кухню.

Те, що я там побачив, навіки вкарбувалось у мою пам’ять…

Уявіть собі, хлопці, влітаю я, значить, на кухню і бачу, як на столі стоїть Тьомик у протигазі та шльопанцях, весь обмотаний скатертиною, заляпаний по лікті кров’ю, і колошматить ковбасою Мацератора. А Мацератор, неначе канатоходець, балансує на розчиненій дверці кухонної шафки, шипить, махає одною лапою і старається ухилятись від ударів.

– Бляха, відпусти кота! – закричав я.



Побачивши мене, мій товариш аж підскочив від несподіванки. Кіт теж сильно смикнувся і важко гепнувся з дверцят на стіл.

– Що тут робиться?! – вирячив я очі.

– Бу бу бу! – відказав Тьомик, труснувши протигазним хоботом.

Мацератор, скориставшись тимчасовим затишшям, миттю зіскочив зі столу, скривджено нявкнув і сховався у мене між ногами.

– Що це все означає?! Хто кричав?

– Бу ба бу! Бу бу у у! – сказав мій напарник і тицьнув ковбасою на кота.

Мацератор ще раз пронявчав щось на свій захист.

– На фіга ти бив кота ковбасою?



Тьомик ще раз попукав протигазом і замахнувся шматком ковбаси в бік кота. Мацератор зашипів, але за мить, наче похопившись, жалібно занявкав і тернувся об мою щиколотку. Потому котяра позіхнув, насупився і ображено почвалав надвір. І тільки тоді Тьомик наважився стягнути з голови протигаз і прокричав:

– Я не бив, я захищався!!!

– Ти що, здурів?! – почав я, але тут же затнувся.

У мене склалось враження, що за той час, поки я чистив зуби, мого напарника разів двадцять протягнули обличчям по асфальту. Лице кровило, заляпуючи його груди кров’ю.

– Та ні ж бо! Ти що, не розумієш? Він перший почав!

– Хто він ?

– Мацератор!!!



Я таки ні чорта не зрозумів. Хвилину чи дві, ввімкнувши макітру на повну, намагався віднайти логічне пояснення почутому та побаченому, але всі спроби потерпіли фіаско. Тоді моя увага переключилась на сірий гумовий протигаз, який Тьомик і досі тримав у руках.

– Звідки ти взяв протигаз?

– Лежав у стінці холодильника.

Я почухав голову. Що за маячня? Може, це якийсь дурнуватий сон?

– Так! Ану давай викладай все від самого початку і по порядку, – скомандував я, дивлячись, як тремтять руки в мого напарника. – Що трапилося, коли я пішов у ванну?

– Прийшов Мацератор…

– Сам?

– Сам.

– А хто тоді кричав?

– Я… – тихо відказав Тьомик.

– Стоп, – я мотнув головою, – давай ще раз спочатку.

– Ну, ти пішов, а я саме дістав з холодильника черговий шматок ковбаски, – зривистим голосом продовжив розказувати Тьомик, – і тоді цей кошлатий монстєр вискочив на стіл і посунув прямо на мене. А потім… потім…

– Що потім?

– Уявляєш, він підійшов впритул і безцеремонно спробував запхати носа в мою миску! В мою миску!!

Я прицмокнув язиком. Але все ще нічого не розумів.

– Але я, бачить Бог, не хотів конфлікту, – переповідав далі мій напарник. – Я готовий був домовлятися. По доброму. Я дуже лагідно сказав йому: «Кицька! Кицька!»

– Він же ж кіт, а не кицька!

– Та яка, на фіг, різниця?!! – істерично загорлав Тьомик. – Він все одно не розуміє української!

– Добре. Не гарячкуй. Що було далі?

– Ну, і акуратно відсунув його від тарілки…

– Ой… – прошепотів я.

– Ага… – прошепотів Тьомик і боязко зиркнув на прочинені двері. – Монстєр вправно проліз під моє рукою і вихопив з миски найбільший шматок ковбаси. Я подумав, ну це ж треба – таке нахабство. А тоді, значить, простягаю руку, щоб забрати той шматок назад.



Я здригнувся, пригадавши учорашній звірячий вираз в очах Мацератора.

– Ну, це вже просто капець…

– Нє, – мотнув головою мій напарник. – Капець почався після того, як я таки вирвав ковбасу з його зубів, – впівголоса договорив Тьомик, а тоді пояснив, опустивши очі: – Він почав битися.

– Хто?!

– Мацератор!! Ну ж певно, що не шматок ковбаси! Причому не на життя, а на смерть…

На підтвердження своїх слів Тьомик прибрав з лиця рушника, яким під час розмови затуляв обличчя, трохи задер підборіддя і повільно покрутив головою в різні боки, показуючи мені пошматовані щоки та носа, які ще й досі юшили кров’ю.

– Ти впевнений, що це був він ? – перепитав я, визираючи крізь вікно кухні на подвір’я.



Мацератор, наче й не було нічого, спокійнісінько розлігся на моріжку перед домом, підставивши надуте пузо сонцю й облизуючи одну лапу. Такий собі милий котик на післяобідній сієсті.

– Так!!! – заверещав Артем.

– І він… він зробив це лапами?

– Ні, знаєш, пішов узяв у садку лопату і відлупцював мене нею!



Судячи по стану Тьомикової фізіономії, остання версія цілком могла мати місце. Однак, дивлячись на кота, який мирно дрімав на осонні, час від часу чухаючи за вухом лапкою, я просто не міг повірити, що оця пухнаста п’ятикілограмова тваринка змогла так поколошматити вісімдесятикілограмового мужика.

– А протигаз? – я все ще продовжував допитуватися.

– Я забув перед тим зачинити дверцята холодильника, – винуватим тоном пояснив Артем. – Той монстєр скористався тим і зразу заскочив всередину. Я здуру поліз слідом рятувати Авраамову найкращу ковбасу. Ось там і натрапив на протигаз в боковому відділенні дверцят… Побачивши, як я сунуся слідом за ним, Мацератор кинувся у контратаку, кілька разів укусив мене за носа, ледь не відірвав мені вухо, в результаті примусивши поспішно відступити на стіл. Але перед тим я в останній момент встиг хапонути до рук найбільшу ковбасу, до якої тільки дотягнувся, й натягти протигаз і почав відбиватися. Далі ти вже знаєш…

У цю ж мить з садку долинула небувала суміш хрюкання, схлипування, писку і вереску. Роздосадуваний провалом операції по захопленню стратегічних запасів ковбаси, Мацератор виліз на дерево і знову почав співати. Тьомик знесилено з’їхав під стіл…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка