Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка14/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

8
Мацератор співав цілу ніч. Я ходив до нього на переговори, Тьомик кидався в нього яблуками, динями і цеглою, намагаючись збити з дерева, але нічого не помагало. Схоже, бісовий котяра поставив нам ультиматум: або він, або ми.

Вночі мені таки вдалося трохи подрімати, одначе зовсім недовго. Рано вранці, ще далеко до шостої, коли я врешті решт адаптувався до безупинної котячої опери за вікном, поринувши у тривожний сон, мене розбудив грім пострілу з Тьомикової двостволки. Отої, що ми ще в Канкуні купили в якогось перекупника з вулиці і з якої потім Тьомик пальнув по заставі гватемальських прикордонників.

Котячі крики різко припинилися…

Я відразу прокинувся і все зрозумів. Навіть не знаю, чи я більше зрадів, чи перелякався. Якось негарно воно виходить: за той час, поки Авраам тинявся по своїх справах, ми пристрелили його кота. Та ще й не простого, а переконаного, бляха, вегетаріанця.

Тож після пострілу запанувала цілковита тиша. Не чути було ні кота, ні Тьомика. Я навіть грішним ділом подумав, чи то, бува, не мій напарник з горя застрелився, а Мацератор просто слухає і дивиться, якого дідька тому дурному дядьку щойно знесло півголови. Відтак я скочив на ноги, взув капці і мерщій почовгав до Тьомика у спальню виясняти, що там все ж таки сталося.

Артем, на щастя, виявився живим. Стояв коло вікна, приклавши двостволку до плеча, і жодним чином не відреагував на мою появу. «Оскільки мій напарник живий, значить, мертвим має бути кіт», – логічно подумав я.

– Ти убив його, – кислим тоном констатував я.



Тьомик захитав головою, не відводячи рушниці від садка і ока від цівки прицілу.

– Ця тварюка набагато хитріша. Він десь тут, я знаю…

– Не варто було з ним так. Ми все ж таки гості, чувак. Ти не подумав, що скаже Авраам, коли повернеться?

– Авраам нам ще подякує, – просичав Тьомик.



Я зітхнув.

– Лягай спати. Як розвидниться, підемо шукати тушку. Треба буде поховати кота до приїзду Авраама.



Зненацька з даху десь прямо над нашими вухами залунало, наче сирена:

– Мя а а у у у! У у у! У у й я а а а!



Скажу чесно, навіть у мене коліна підігнулися. А мій напарник – то взагалі ледь не сказився. У відповідь він дико, просто нелюдськи заверещав:

– А а а!!! – а тоді задер дробовика вгору і гахнув з обох стволів.



Дробини чорними краплями вп’ялися в дерев’яну стелю, не завдавши ніякої шкоди котові. Мацератор нахабно продовжував горлати прямо над нашими головами, розуміючи, що на даху нам його ніяк не дістати. Тьомик схопився за серце, захрипів і без пам’яті гепнувся на підлогу. А потім знову запала мертвецька тиша…

Повна безмовність, якийсь такий нереальний, ефемерний спокій тільки підсилювали моє хвилювання. Я крутився навсібіч, очікуючи підступного нападу. Тьомик у напівпритомному стані лежав на підлозі, час від часу смикаючись. Виття Мацератора принаймні видавало його місцезнаходження, тоді як цілковита тиша гарантовано означала підготовку чергової каверзи, примушуючи серце цокотіти швидше.

Пройшло скількись часу, і з веранди долинув негучний брязкіт потрощеного скла. Я миттю все розкумекав, вихопив у Тьомика дробовика і безстрашно помчав донизу. До мене потроху почало доходити, що Авраамові слова «не давайте ковбаси Мацератору » несли в собі набагато глибший підтекст.

Я не маю уявлення, як він відкрив холодильник. Однак відразу зрозумів, що тепер уже точно буде зле . Двері морозильника були розчинені навстіж, повсюди на підлозі веранди валялися шматки м’яса. А в самому центрі на обідньому столі лежав на спині наш переконаний вегетаріанець і всіма чотирма лапами запихав у себе ковбасу. Немов удав, не пережовуючи.



Побачивши мене в проході, Мацератор скочив на лапи, зашипів і забулькав, наче масло на гарячій сковорідці. Його спина вигнулась немислимою дугою, шерсть настовбурчилася, очі несамовито блищали. Я позадкував, інстинктивно виставивши розряджену двостволку перед собою. Одначе котяра вирішив за краще поки що не встрявати в бійку. Принаймні не зараз. Схопивши найбільший шматок ковбаси, він вискочив з кухні через розбите вікно і помчав геть з подвір’я.

Було б добре, якби історія на цьому закінчилась і конфлікт вичерпався. Але опівдні Мацератор повернувся. І вже не за ковбасою. Уже просто так.

Спочатку я довго не міг розібрати, що то воно таке шкрябається у мене за стінкою. Коли я зрозумів, що там проходить димохід від каміна, розташованого на першому поверсі, було вже пізно. Глухий звук падіння та радісно переможний вереск сповістили, що Мацератор пробрався у наші тили, до святая святих – Авраамового кабінету.

Тьомик, який до цього часу вже оклигав, несподівано взяв командування в свої руки.

– Двері! Двері!!! Закриваймо двері! Його треба локалізувати всередині вілли!



Спотикаючись і не тямлячи себе від страху, ми понеслись вниз захлопувати двері.

На першому поверсі вілли було п’ять кімнат: кухня, вітальня, робочий кабінет старого мексиканця та дві спальні. Кабінет, куди здійснив висадку Мацератор, сполучався трьома дверима з кухнею, вітальнею та однією зі спалень. Якимось дивом нам пощастило захряснути усі двері перед тим, як Мацератор зрозумів, що його взяли в облогу.

– Що далі? – питаю я.



Тьомик стенув плечима:

– Триматимемо в оточенні, поки не здохне з голоду.



Я скептично хмикнув. Беручи до уваги те, скільки ковбаси запхала в себе ця тварюка за останню добу, голоднечею ми його не подужаємо.

– Слухай… – зрештою прошепотів я, віддихуючись та все ще підпираючи плечем двері. – Авраам же просив не пускати його всередину вілли.

– От же ж… – далі мій інтелігентний друзяка грубо вилаявся. Так грубо, що навіть не переказуватиму.

Зненацька він приклав палець до губ і притиснувся вухом до дверей.

– Що там? – шепотом спитав я, перелякано кліпаючи очима.



Судячи по звукам, у кімнаті творилося щось страшне.

Тьомик прочинив двері. Потроху, притримуючи двері руками, я зазирнув до кабінету… Мацератор розкачувався на люстрі, співав бойових сапотецьких пісень і на льоту срав прямо на робочий стіл Авраама.

Все. Це стало офіційним оголошенням війни.
9
– На, – прошепотів Тьомик і простягнув мені протигаз.

Я співчутливо зирнув на нього.

– На кухні є ще один, – заспокоїв мене напарник. – Здається, я знаю тепер, навіщо Авраам їх там тримає.



Я хмикнув і недовірливо захитав головою.

– Там за морозильною камерою ще льодоруб і кувалда, – мовив Тьомик, помітивши, що я сумніваюсь. – А ще оце, – і він показав мені товстенний сірий бушлат зі слідами пазурів на рукавах та лацканах і пару грубезних гумових рукавиць.

– Ти думаєш?…

– Жодних сумнівів, – впевнено заявив мій напарник. – Чи ти гадаєш, що Авраам льодорубом грядки сапає? Цілком імовірно, в цього індіанського розбишаки час від часу трапляються «ковбасні» запої, і тоді Аврааму доводиться його «переконувати».

– Що будемо робити? – спитав я.

– Кхе кхе… Переконувати! Що ж іще? – рішуче проказав Артем і напнув на морду протигаз.

– А може, спробуємо поговорити?

– Без шансів, – гугнив Тьомик крізь отвір для шланга. – Ми не знаємо сапотецької, він не знає української.



Я почухав голову. Значить, таки, мабуть, доведеться переконувати.

– На, одягай, – Артем простягнув мені подряпану фуфайку і гумові рукавиці. – Не забудь протигаз. Я тебе прикриватиму.

– Е е е… Слухай, може, обійдемося без насильства? – розгубився я. – І взагалі, що мені робити?

Тьомик кивнув на табуретку, де лежала міцна біла мотузка.

– Я скрутив з вірьовки зашморг. Бери он ще мітлу і лови його. Ти з ним краще ладнав.

– Не хочу! – замахав я головою.

– А тебе ніхто не питає, – сердито обрубав мене Тьомик. – Або ти ловиш його і вишпурюєш з маєтку, або я пристрелю його.

– А як же «Greenpeace», любов до братів наших менших, гуманізм врешті решт?

– Мав я у сраці твій «Greenpeace» і всі постулати гуманізму на додачу!



Я скрушно зітхнув і погодився:

– Добре, я спробую його спіймати. Але, слухай, а що, як він вирветься?



Тьомик рішуче випнув щелепу вперед під протигазом:

– Тоді я пристрелю його.



Після цих слів мій напарник хутко змотався нагору і притяг звідти дробовика і кувалду.

– Давай, чувак! Сила з тобою! Раптом що, я тебе прикриваю.



Відтак я тремтячими руками напнув на голову протигаз, натягнув на тіло бушлат, вдягнув рукавиці. В одну руку вхопив петлю, в іншу взяв мітлу. Тьомик, закутавшись рушниками, з двостволкою під пахвою та кувалдою в правій руці примостився за моєю спиною. Одночасно, не змовляючись, ми перехрестилися. Затим з диким верещанням (більше від страху, аніж від бойового запалу) увірвалися в Авраамовий кабінет…

Протягом двох годин бойові дії велись з поперемінним успіхом. За цей час Мацератор обірвав штору, подер на шматки всю тюль, поперекидав всі вазони і примудрився загидити навіть стелю. Тьомик кувалдою пробив одну дірку в стіні (тепер Авраам, сидячи у своєму улюбленому кріслі в кабінеті, зможе без проблем бачити, що робиться у нього на кухні), розніс на скалки стару антикварну люстру і залишив кілька чималих вм’ятин на паркеті. Я ж для себе експериментально підтвердив четвертий закон Ньютона, який формулюється так: щоб надійно зафіксувати одного п’ятикілограмового кота в нормальних умовах, недостатньо двох чоловік із сумарною масою 160 кілограмів.



Та ось нам пощастило. Тьомик, сильно сильно розкрутившись (наче метальник молота на олімпіаді), огрів кота кувалдою прямісінько по макітрі. У будь якого іншого нормального кота після такого, без сумніву, відпала б голова. Але тільки не у Мацератора. Котяра трохи здивовано подивився на Тьомика, зробив кілька п’яних кроків, голосно нявкнув і завалився на спину, наче боксер після важкого пропущеного удару. Потім він повільно задер лапи вгору і почав малювати ними кола у повітрі. Вбити ми його не вбили, хоча, слід визнати, контузило його по серйозному.

Я миттю зорієнтувався, що треба робити, кинувся до котяри і накинув йому на шию зашморг. Потому, скориставшись безпорадністю ворога, вдвох із Тьомиком ми прудко перетягли його на веранду.

Мацератор на диво швидко приходив до тями. Тьомик міцно притискав звірюку шваброю до дощатої підлоги, коли кіт остаточно оклигав. Побачивши, що ситуація розвивається не найкращим для нього чином, котяра заволав так, наче йому живцем лапи викручували. Напевне, надіявся, що зараз прийде Авраам і його порятує. Але в той момент його не врятував би навіть Господь Бог. Наостанок Мацератор напнувся і сердито зіпсував повітря, що, в принципі, не мало жодного ефекту, оскільки ми з Тьомиком були в протигазах.

Я показав своєму компаньйону на мигах, що треба робити, а потім прогудів:

– На газ два тги ти пгибигаєш швабгу!



Тьомик відсалютував однією рукою, мовляв, вас зрозумів, напарнику. Я відступив на кілька кроків назад, майже до порогу будинку, і прокричав:

– Газ… Два… Тги! Пуска а ай! – а тоді почав розганятися.



При моєму наближенні Артем елегантним рухом прибрав швабру і прудко вискочив з веранди через вікно. Я тим часом, набравши достатньої швидкості, вліпив Мацератору такого копняка, що він розвіяв усі стереотипи стосовно того, ніби коти не літають, по красивій параболі перелетівши паркан і приземлившись десь у кущах далеко за віллою. На добрих двадцять метрів далі від мого капця.
29 березня – 22 квітня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)

Авіатаксі до Пуерто Ескондідо


1
Тьомик давно хотів з’їздити на кілька тижнів до Тихого океану на відпочинок. Я спочатку був однозначно проти, але потім, благополучно спродавши якомусь промисловику з Гвадалахари Оахакську державну електростанцію, зрозумів, що потрібно терміново кудись поїхати. Куди завгодно, аби тільки залишити Оахаку. І то чим швидше, тим краще, бо я відчував, що ще трохи – і спекотний оахакський клімат може завдати невиправної шкоди моєму здоров’ю.

Отож одного дня, розклавши перед собою на колінах карту Мексики, я видивлявся, куди можна було б податися на «вакації». Ну, скажімо, хоча б до того ж Тихого океану – щоб Тьомик не ремствував.

Тьомик запропонував рвонути в Акапулько, але я відразу скрутив йому дулю – славнозвісний курорт знаходився аж надто далеко на заході.

– Прямо під нами на півдні є ще один зовсім новий resort, – роздумував далі мій напарник. – На вид нічогенький такий. Він виріс, наче на дріжджах, за останніх десять років. Кажуть, з кожним роком стає все більш популярним.

– Який саме?

– Уатулько.



Я скрутив Тьомику дві дулі зразу.

– Я не знаю, що продають ті, хто відпочиває в Уатулько, але людина, яка щойно отримала десятивідсоткову передоплату за цілу електростанцію, не може собі дозволити нормально там відпочити.



Тьомик розчаровано знизав плечима, втомившись мене переконувати. Утім, тікати… пардон… їхати відпочивати все одно треба було. Кожна хвилина затримки в Оахаці могла нам дорого коштувати. Тож залишався один єдиний прийнятний варіант.

– Пуерто Ескондідо47… – промовив я, постукавши пальцем по карті. – Це саме те, що треба.



Тьомик шмигнув носом і заглянув через моє плече, підозріло видивляючись крихітну цятку на карті на узбережжі Тихого океану, відділену від Оахаки потужним масивом гір.

– Хай буде Пуерто Ескондідо, – без особливого ентузіазму буркнув мій напарник.


2
Добиратися від Оахаки до Пуерто Ескондідо можна двома шляхами: машиною через гори або ж літаком у повітрі. Попри те, що мій Тьомик боїться літаків не менше за стоматологів, можливість використання автомобільного транспорту я відкинув одразу, жодної миті не вагаючись. Одного разу в Чіапасі ми з Тьомиком уже так з’їздили… З нас досить. Шлях на Пуерто Ескондідо скидається на заплутаний шнур від навушників, що тиждень провалялися в кишені джинсів: відстань, яку по прямій можна було б промчати за якихось кілька годин, у дійсності відбирає повний день, цілу цистерну бензину і півкілограма попсованих нервів. Подейкують, що, проїхавши один раз тією дорогою, водій ще кілька ночей підряд крутить уві сні кермо і хапається за серце, не знаходячи педаль гальма на поворотах.

Отож…

– Чувак, нам доведеться летіти літаком, – обережно, але водночас суворо й безапеляційно промовив я.

– Е е е… я… не… е е е… – сполохано забубнив мій напарник. Схоже, йому різко перехотілося їхати на відпочинок.

Але я не відступав.

– Пуерто Ескондідо, – повторив я розтягнутим і хрипким голосом екстрасенса, не зводячи яструбиного погляду з Тьомикового лиця. – Найближчим рейсом ми летимо в Пуерто Ескондідо, Тьомо.

– Не хочу!

– Треба.



Тьомик ухопився за серце, з шумом випустив повітря носом, намагаючись заспокоїти розбурхані нерви, і заплямкав губами. Зазвичай він починає отак от медитувати щонайменше за три дні перед тим, як здійнятися в повітря, налаштовуючи себе на належний лад і збираючись з силами перед польотом. А тут – на тобі! – доведеться вилітати за якусь годину.

– Тільки для тебе, Максе, – прошепотів він збляклими губами, помовчав трохи, а потім тихенько докинув: – Але, чувак, за це я вимагаю, щоб ти докинув мені ще дві тисячі баксів зверх тої десятки, що ти мені вже винен…

– Хм… та ти… ем м м… Ну, що завгодно, друже, – кивнув я, скреготнувши зубами. А сам думаю: я тобі це ще пригадаю, харцизяко.

Отож, здавалося б, проблема вирішена – Тьомик додає до мого боргу дві тисячі баксів, я купую квитки на літак, і ми летимо в Пуерту.

У дійсності все виявилось зовсім не так просто. В туристичному офісі на окраїні міста, куди я потяг Тьомика, щойно він дав згоду на переліт, я довідався, що регулярні пасажирські рейси на Пуерто Ескондідо літають виключно з мексиканської столиці. З Оахаки до Тихого океану не літає нічого.

– …нічого, окрім «Аеробукани», – провагавшись, додала огрядна жіночка консультант, ховаючись за вкритою пилом стійкою туристичного офісу.

– Прекрасно, – зраділо ляпнув я, – давайте нам два квитки на найближчий рейс!

– Не можу, – жіночка забилася ще глибше.

– Чому?

– Розумієте, сеньйоре, «Аеробукана» – це така штука… це щось на зразок місцевих оахакських авіаліній.



Я радісно метельнув головою, мовляв, розумію. Що ж там не розуміти? Хоча нічого я, в дідька, тоді не розумів, оскільки слово «авіалінії» викликає в мене, як і в будь якого іншого європейця, асоціації з безліччю сучасних високотехнологічних літаків різної дальності польоту та тоннажності, з прогонистими трапами під бортами, з довгими тягачами, які товстенними клешнями чіпляються за стійку передніх шасі, з пузатими цистернами заправниками та неозорими ангарами, словом, з усіма характерними рисами гігантських аеропортів на кшталт амстердамського Схіпхоля чи паризького Руассі імені Шарля де Голля.

– Але, сеньйоре, це не… як би вам сказати… не зовсім авіалінії, – після деякої паузи продовжила мадам за стійкою. – Ми радше називаємо «Аеробукану» оахакським авіатаксі… – підміна термінів відбулась настільки швидко, що я навіть не встиг запідозрити лихого. – Тому вам не потрібно квитків, ви просто йдете до Беніто і домовляєтесь про політ.



Я все ще не тямив, що білосніжних трапів і довжелезних заправників не буде, однак до мене вже починало доходити, що вибратися з Оахаки насправді не так уже й просто.

– Хто такий Беніто? – розсерджено спитав я.

– Кгм… авіатаксист…

Вона так і сказала: не пілот, не льотчик, а саме авіатаксист.

– Ну і де я можу знайти цього вашого авіатаксиста і його «Аеробукану»?

– Його ангар зразу навпроти приміщення аеропорту, – жіночка всміхнулась, зрадівши, що хоч чимось змогла нам прислужитися, і тицьнула пальцем у вікно.

Я оглянувся і подивився крізь замащену шибу на вулицю. Саме в цю мить мої ілюзії остаточно розвіялись, наче попіл за вітром, і я на власні очі побачив різницю між «авіалініями» та «авіатаксі».

– Ангар?!! Мати Божа! Я думав, це громадська вбиральня!

– Ну, в крайньому випадку – лазня, – вставив Тьомик.

Жіночка продовжувала запопадливо скалитися, вдаючи, що не почула останніх уїдливих фраз.

– Там ви знайдете Беніто і його повітряне таксі.



Ми випхалися з туристичного ларьку під гаряче полуденне сонце, але переходити дорогу не поспішали. Від ангару не долітало ні звуку, напіввідчинені низенькі бокові дверцята понуро чорніли прямо навпроти нас.

Ноги, чесно кажучи, були як ватяні. Попри задушливу спеку, яка глейким водоспадом просотувалася з розплавлених небес і розтікалася по розпеченій глині, мене морозило, а по спині та руках тупотіли мурашки. На Тьомика взагалі від страху гикавка напала.

– Ма… г гик… Ма… гик гик… Ма…

– Чого тобі? – прошепотів я крізь стиснуті зуби.

– Мама… – врешті решт спромігся проскрипіти Тьомик.



Та ось я рішуче метельнув головою, схопив напарника за футболку і почимчикував до офісу «Аеробукани». Мій напарник, шпортаючись і заточуючись, неохоче плівся ззаду.

Приміщення ангару, яке зсередини скидалося на звичайнісінький гараж для великого автомобіля, виявилося порожнім, якщо не рахувати кілька ящиків з інструментами, кількох каністр з авіаційним паливом та вмонтованих у протилежну стіну дюжину розкладних стільців кольору слонової кістки. Усі стільці були опущені, дійсно чимось нагадуючи пісуари.

Тягнучи за собою напарника, я прослизнув всередину і вийшов через головні ворота. Відразу за ними простиралось гладеньке поле, заросле високою травою, підперте з одного боку рідколіссям, а з іншого – оахакськими передмістями.

– Он вони, – процідив я крізь зуби і від хвилювання нарешті випустив Тьомикову футболку.

– Хто? – перепитав Тьомик, визираючи з за моєї спини.

– Наш авіатаксьор і його літальна установка.



У Тьомика на кілька секунд взагалі мову відібрало, як тільки він побачив авіатаксі. Відверто кажучи, я теж був далеко не в захваті і завмер у нерішучості, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти що, з дуба впав? – зашипів мій напарник. – Я нізащо не сяду в цю літаючу домовину!



Я все ще стояв, накритий хвилею непевності. Зрештою, може, воно й на краще: якщо мене найближчим часом розшукуватимуть через аферу з електростанцією, то скоріш за все на торованих маршрутах, цебто на автостанціях та у головному аеропорту Оахаки, звідки відправляються регулярні авіарейси на Мехіко. Навряд чи хтось здогадається розпитувати про двох затурканих ґрінго в якогось авіатаксиста, який зрідка підкидає туристів до Тихого океану.

Тим часом Тьомик розвернувся і вже намірився дременути.

– Стояти! – скомандував я. – Ми летимо в Пуерто– Ескондідо! Навіть якщо нам доведеться під час зльоту бігти ззаду й штовхати в хвіст цю, як ти висловився, «літаючу домовину».



Метрах в десяти за ангаром, утопаючи в густих трав’яних хвилях, виднівся клаповухий одномоторний літачок «Cessna». Потріпані закрилки мляво звисали, наче вуха у добродушного спанієля, хвостове оперення світило кількома наскрізними дірочками, які були помітні навіть здалеку. Збоку на борту ледве ледве можна було розрізнити напис «AeroBucána».

Коло літака стояв… хм… як би того його краще сказати… волохатий примат з довжелезними м’язистими ручищами, в синьому комбінезоні, недбало спущеному з пліч, і аж по саму шию намазюканий мастилом. Примат якраз обмотував скотчем одну з розчалок під крилом.

– Як думаєш, ця мавпа… г гик… і є пілот, чи він… гик гик… тільки може скотч намотувати? – тихенько поцікавився Тьомик.

– Беніто? – гукнув я, проігнорувавши питання напарника.

Примат стрепенувся і зиркнув на нас з під крила.

– Беніто, Беніто, трясця вашій матері! – грубо озвався він. – А ви ще хто такі і якого чорта вас сюди занесло?



Ми підступили ближче. На ділі авіатаксисту було, мабуть, років 40, ну, може, 45, але від зловживання тютюном, оахакською кавою та сонячними ваннами Беніто нагадував старого діда. Утім, силою оцей дідок, вочевидь, міг зрівнятися з будь яким двадцятирічним хлоп’ягою.

– Ми фотографи, – не роздумуючись, вигадав я. – І нас цікавить ваш літак. Хочемо метнутися до Пуерто Ескондідо, познімати дорогою гори з висоти пташиного польоту, океан побачити, те се…



Дідок підозріло обдивився мене. Погляд у нього виявився важким, як кувалда. Мене обкотило якимось ядушливим відчуттям, наче ми не за літак домовлятись прийшли, а добровільно присунулись на допит у спецслужбу.

– Фотографи, кажеш? Папараці? А камера де, чорт забирай?



Я не розгубився і хутко дістав з нагрудної кишені свою чорну кулькову ручку.

– Во!

– Ти, певно, при народженні сильно голівкою вдарився, синку, – фиркнув мексиканець, презирливо відкопиливши нижню губу. – Це ж звичайнісінька ручка!

– Діду, без образ, але ви, схоже, геть не крокуєте в ногу з прогресом! Це найновіша розробка Пентагону! – заторохтів я. – Це супер нано цифрокамера з вбудованим супутниковим зв’язком і можливістю генерації тривимірних зображень.

– Правда?

– Ага…

– Ану покажи.

Беніто прийняв з моїх руку кулькову ручку і покрутив у руках, уважно роздивляючись. Через хвилину, багатозначно похитавши головою і прицмокнувши язиком, він з великою неохотою простягнув її назад.

– Хороша штука.

– Не те слово. Ну то як, діду? Летимо?

Беніто мовчав, все так же відкопиливши нижню губу й висолопивши кінчик побурілого від тютюну язика. Його погляд осклів, зіниці затяглись якимось туманом, через що очі сильно нагадували очі ящірки. Здавалося, що старий мексиканець провалився у спогади і у цей момент витає десь далеко від цього місця.

Так тривало зо дві хвилини…

– Діду?… – тихенько окликнув я, починаючи помітно нервувати.

– Наркоман якийсь чи шо… – тихо мугикнув Тьомик за моєю спиною.

Старигань ніяк не зреагував, хоча в темно агатові очі знову повернувся усвідомлений вираз. Він ще довго мовчав, переводячи погляд то на мене, то на Тьомика, то на супер нано– цифрокамеру, яка стирчала з моєї кишені, звабливо вилискуючи на сонці. Потім старий зітхнув і заговорив.

– Я, вашу маму, не люблю фотографів, – прохрипів він, вчепившись у мене напруженим поглядом.



«А хай тобі! Чортів старий пердун!» – подумав я.

– Діду, ми хороші фотографи. Ми геть не такі, як інші, – прожогом залопотів я, раз по раз зиркаючи через плече назад, самим тім’ячком відчуваючи, що сюди от от примчить «власник» оахакської електростанції (слід очікувати, трохи не в настрої) і пустить нас на корм рибкам. – І нам конче треба летіти.



Старий поклав одну руку на крило, іншу впер собі в пояс і довго роздивлявся нас із Тьомиком.

– Добре, – врешті мугикнув людиноподібний примат, – 150 баксів з кожного.



У мене відлягло від серця. Я навіть не збирався торгуватись.

– О’кей!

– Приходьте завтра зранку, – продовжив старий, – чим раніше припретеся, тим краще долетимо.

– Що значить «завтра зранку»?!! – йойкнув я.

– Що значить «краще долетимо»? – перебив мене Тьомик.

– Краще – значить краще. Ближче до обіду скелі сильно прогріваються сонцем, і вгору від них здіймаються неспокійні потоки теплого повітря. Трясе й теліпає тоді так, що можна заворот кишок заробити. Приходьте на світанні, зразу й полетимо.

– Але нам це не підходить! – ледь не завищав я.

– Ну, як не підходить – то, значить, не приходьте, – без тіні жалю розвів руками Беніто.



Мені схотілося поколошматити старого нахабу. Отак от взяти і гепнути чимось по довбешці. Якби я вмів літати, то, мабуть, так і зробив, а потім сів би і полетів на літаку сам. Але я стримав себе і вирішив діяти хитрістю.

– В кінці польоту я подарую вам мою супер нано цифрокамеру, – заворкотав я скрадливим голосом і підморгнув старому.



Беніто зімітував погордливу гримасу, відвернув носа і високо задер прямокутне підборіддя, усім своїм виглядом афішуючи, що він вище від оттаких от підлабузницьких пропозицій і взагалі увесь отой hi tech від Пентагону його не цікавить. Однак очі видавали старого. Попри високо задертий ніс його хтиві очиська самохіть косилися на «супер нано цифрокамеру», палаючи жадібним вогнем.

– Дивіться, – я покрутив ручкою в руках. Чорний корпус сипонув блискітками під сонячними променями. – Такого точно ні в кого немає. В усій Оахаці.



Останній аргумент, схоже, подіяв, і мексиканець зламався.

– Багаж якийсь маєте? – все ще удаючи невдоволення, спитав Беніто.

– Два рюкзаки – оце все, що з нами.

– Гроші вперед, і можете займати місця.



Я поспішив розрахуватися, поки авіатаксист не передумав, і ми полізли до салону. Зненацька Тьомик загукав:

– Що за фігня? Тут ціла гора дощок прямо посеред салону! На всіх кріслах.

– Діду, мій компаньйон каже, що там якісь дровиняки на сидіннях!

– Це для моєї mam на дачу завезти. Якщо щось не подобається, то вилазьте зразу к чортам. Ото не мав я більше клопоту, як для якихось біломордих папараці ще салон прибирати!

– Та ні, діду, спокійно. То я так, спитав… Все о’кей, ми летимо.

Беніто шустро змотався до ангару, притяг звідти відро з якоюсь темною рідиною і залив її через шланг у літак. Затим, натягнувши на голову кумедного шолома, почав розкручувати пропелера. Двигун харчав, трусився, плювався мастилом на лобове скло, але вперто не хотів заводитися.

Хвилин за п’ять, а може, й менше, пропелер нарешті розкрутився, ледь не розрубавши Беніто навпіл. Дідок, на щастя, вчасно відскочив.

– Ого! Це ж треба, лише за тридцять восьмим разом! – зраділо закричав старий і вперше за весь час усміхнувся, виставивши на показ побурілі зуби. – Вам пощастило, біломордики! Минулого тижня дев’яносто три рази прокручував, поки він завівся, а потім ще разів з десять у повітрі перед посадкою.

– Як, у повітрі?! – перелякався я.

– Та отак – прямо з кабіни, шваброю.



Я глянув перед себе. Дійсно, за кріслом пілота лежала швабра. На її кінці виднілися зарубки, схоже, сліди від ударів пропелера, коли він уже розкрутився. Я подумав, як все таки добре, що Тьомик не розуміє іспанської…

Літачок плавно посунувся вперед, наче жниварка, косячи траву перед собою. Злітна смуга представляла собою відносно рівну ґрунтову ділянку, розчищену від трави. Здаля її геть не було видно.

Уже перед самою злітною смугою Беніто раптом загальмував, почухав потилицю і пригальмував пропелера.

– Що таке?! – верескнув я.

– Вас не закачує? – зненацька спитав дідок, кумедно вигнувши праву брову.

– Ні!

– Точно?

– Точно!!!

– Дивіться мені. Бо я не люблю фотографів…

Тьомик хотів щось бовкнути, але я міцно стиснув під сидінням його руку, мовляв, мовчи. Нам треба будь що вилетіти з Оахаки.

– Нас не закачує, злітайте швидше!

– Так всі кажуть, що не закачує, а потім…

При цих словах Беніто знову піддав газу, впустивши в кабіну порцію чорного диму, і почав розказувати свою історію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка