Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка15/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

3
– У мого батька було п’ятеро дітей: Марія, Хуан, Кончіта, Маркантоніо і я. Маркантоніо був найстарший, ну, а я, значить, – наймолодший.

– Злітайте! – сердито прокричав я.



Беніто спочатку вдав, що не почув мене, але за мить втопив важіль газу до упору, розвернув носа вздовж злітної смуги і відпустив гальма.

– У ті часи, коли народився Маркантоніо, Мексика була зовсім не та, що зараз…



Літак бурхливо трясло й шарпало на вибоїнах ґрунтової злітної смуги. Гул мотора в рівних пропорціях змішувався з громовим бряжчанням розхитаних шасі та крил, які теліпались так, що, здавалося, от от відваляться. В цю вогняно металеву симфонію органічно впліталося страхітливе потріскування фюзеляжу, який плющився і вигинався, наче корпус підводного човна на критичних глибинах. Гуркіт стояв такий, що тільки секунд через двадцять я помітив (причому саме помітив, а не почув), що мій напарник скімлить від страху і намагається вистрибнути з літака, поки той ще не відірвався від землі.

Я силоміць втиснув Тьомика у крісло, а сам пристебнувся двома пасами безпеки. Навхрест.

Літак і далі набирав швидкість, розхитуючись з боку на бік. Старий пілот продовжив розказувати, перекрикуючи рев мотора.

– …не було доріг, аеродромів, електрики. На всю Оахаку був тільки один єдиний триповерховий будинок, та і той – бордель. Люди жили за своїми власними законами, заробляючи на життя важкою працею у полі. І що головне – всі рівні між собою. Звісно, був алькальд або, як це по вашому, староста, були й бандити, але все було по честі, ніхто нікому не заважав…



Старий підняв штурвал на себе, рулі висоти скреготнули, наче блискавки (аж я почув у салоні), і літак важко відірвався від землі. Ще кілька секунд він розчісував колесами траву, а потім, нібито хто йому дав під хвіст, різко шугонув угору. Гуркіт у кабіні відразу стишився, немов залишився на землі посеред зеленої трави, бурого глиняного пилу та чорного диму від старенької «Cessn’и».

– Але потім нам усім на голови звалилась цивілізація, – правив далі пілот. – Понаїжджало машин, дороги проклали, з’явились літаки і… фотографи. Все почало змінюватись, мінялися й люди. Хтось багатшав, хтось розорювався, але всі разом ставали злими й заздрісними, готові перегризти горлянку один одному за нещасних кілька песо. Ніхто не хотів працювати, хоча грошей хотілось усім. Утім, найгірше робилося з бандитами: вони стали вкінець безсовісними, і жадібність їх просто не мала меж. Якщо раніше злодюги крали з якоїсь гасієнди козу чи вівцю, то хазяїн міг бути певним, що до наступного року його садибу вже не чіпатимуть. Усе було по честі… – зітхнув старий. – Зате після того, як привалила ваша цивілізація, крадії могли запросто поцупити ціле стадо. З козенятами. Ще й на додачу вакероса по макітрі ціпком бухнути.



Літаком славно труснуло і жбурнуло в повітряну яму. Мотор захлинувся, крила затріпотіли, а у мене в животі запурхали метелики. Я неуважно слухав авітаксиста, потай радіючи, що кожен змах лопатей пропелера віддаляє мене від Оахаки. Тьомик з бездумним виразом приклеївся до шиби.

– Мій padre першим розкумекав, що новітнім змінам уже нічого не протиставити, – продовжив Беніто, – тому він швидко перебудувався на новий лад і вирішив по максимуму витягти з них вигоду. Саме тоді mi padre і заснував «Аеробукану», перші оахакські авіалінії, і навчив нас трьох, своїх синів, літати.



Я надумав спитати, чи оновлювався хоч раз з часу заснування парк літаків, але стримався.

– Ти чого не фотографуєш? – раптом обірвав свій монолог мексиканець.



Я аж надто поспішно схопився за свою ручку і почав нею клацати.

– Та я фотографую, фотографую, діду. Не переймайтесь.

– Дивись мені… – похитав головою Беніто. – Так ось, розказую далі. Після смерті батька «Аеробукана» перейшла до мене і моїх двох братів: Хуана та Маркантоніо. Спочатку справи йшли дуже добре, нема чого грішити, і гроші текли до нас рікою. Так тривало досить довго, поки якісь бандюги, бісові нахаби з гір, набравшись від вас, дурнуватих ґрінго, цивілізованості, не зажадали, щоб ми з ними ділилися. Бачте, перехотілося їм лазити по полях і в людей городину цупити, вирішили відразу грати по крупному. Ну ти уявляєш? Якісь дві мавпи приперлися одного вечора до Маркантоніо додому і по хамськи заявили, що він повинен віддавати їм половину щомісячної виручки з «Аеробукани», бо інакше спалять всі наші літаки і ангар. Маркантоніо тоді якраз завершив порядкувати в свинячому хліві і тримав у руках відро з усяким свинством. Ну, а братуха в мене ще змалечку трохи дурний на голову, тому, почувши таку заяву, нашпилив відро з усім його вмістом акурат на голову одному з парламентерів, тому, що стояв ближче до нього, а другого потовк так, що в того аж ноги роз’їхались. Прямо на очах у свиней.

Я стримано всміхнувся.

– Наступного ранку Маркантоніо знайшли на власному подвір’ї з відрубаною головою… – похмуро доказав пілот. Я мовчав, прикусивши язика, і більше не посміхався. – Хуан, середульший брат, звісно, страшенно розізлився, але не придумав нічого кращого, як звернутися в поліцію. Його тримали цілий день у відділку, після чого культурно спровадили, сказавши, що розслідування закрито за відсутністю доказів… От тільки додому він не дійшов. На світанні я знайшов його у канаві коло аеродрому з відрубаною рукою і з приколотою на грудях запискою з погрозами.



Беніто на хвильку примовк і щось клацнув на панелі керування.

– Що було в записці? – спитав я.

– Обіцянка відрубати голову кожному, хто посміє шукати та переслідувати їх у горах чи деінде… Ну а я, як ти вже, мабуть, зрозумів, виявився найбільш розважливим серед моїх братів. У поліцію я не пішов. Натомість, спакувавши наплічника, подався в гори, слідом за тими двома мартишками.

– Нащо?! – ужахнувся я.

– Вибивати з них дух цивілізації, – серйозно відказав Беніто.

– А… Ну що ж, похвально…

– Три тижні поспіль я йшов по слідах, наступаючи їм на п’яти, поки зрештою не наздогнав. Це, до речі, було о он там, – старий показав пальцем кудись вдалечінь, – в одній з найнеприступніших ущелин. Там у них справжнє кубло було – цілих шість бандюг. Могли місяцями переховуватись. Але всі якісь недомірки дистрофіки. Мабуть, цивілізація добряче по них пройшлася.

Зненацька «Cessna» знов провалилася в повітряну яму і плюхнулась прямісінько в пузату білосніжну хмару, як олов’яна ложка в тісто. Старенький літачок почав трястись і викаблучуватися, наче танцівниця, яка гицає на підмостках кабаре запальний танець живота. Мексиканець різко потягнув штурвал на себе, знову піднявши авіатаксі вище поясу хмаровиння.

– І що… що трапилося, коли ви їх нагнали?

– Ми поговорили.

– Поговорили? І все?

– Ага. Славно так побалакали. А потім я їх пообтісував.

– В якому смислі?

– В прямому. Ось цим от ножичком, – і Беніто витяг з під свого сидіння півметрового мачете, побурілого чи то від старості, чи то від «обтісування», а потім залився диявольським реготом. – Ха ха ха! З того часу бандити більше нікому шкоди не роблять, а я так і літаю… Вожу туди сюди фотографів…

Під нами з чималою швидкістю проносилися покаті вершини, покриті зеленню, між якими чорніли глибокі ущелини. Від океану тягнулись кавалки бокастих хмар, з трудом перелазячи через гірські хребти. Сонце світило прямо в очі, ламаючи свої промені об лопаті пропелера. Ніщо не віщувало лиха. Оахака з усіма її небезпеками лишилася позаду.

Знаєте, зрідка в мені прокидається ясновидець і я можу бачити (ну, не те щоб бачити, а швидше відчувати) недалеке майбутнє. Якісь ще невідомі науці датчики, сховані в людському організмі, повсякчас попереджають про близьку небезпеку, незважаючи на те, що жодних інших видимих ознак наближення неприємностей немає.

Невідь звідки у моїй голові сплинула дурнувата думка, що, мабуть, таки краще треба було їхати машиною.

– Глянь, який прикольний краєвид, – звернувся я до свого напарника, щоб трохи розвіяти гнітючу атмосферу в салоні, яка зависла в кабіні після Бенітової оповіді.



Але Тьомик мовчить. Він не любить літати.
4
Явні сигнали про загрозу почали надходити суцільним потоком десь на двадцятій хвилині польоту, але я, на жаль, не надав тому належної уваги. Тьомик плавно зблід і кілька разів неголосно пукнув. (Зауважте, за той час, поки наш пілот розказував свою історію, мій напарник не вимовив і слова.)

– Так, а чого ви питали, чи нас не закачує? – від нічого робити спитав я у нашого пілота.



Літаком вкотре струсонуло, він втратив кілька метрів висоти, після чого знову подерся вгору. Уже страшенно блідий, аж посинілий Тьомик зіщулився на своєму сидінні.

– Та був у мене колись один пасажир, теж, як і ви, папараці, все казав, не укачує, не укачує, собака… А потім так заблював мені ззаду пілотське крісло, що після того легше було поставити нове, ніж старе відмивати. Я зі злості того вилупка ледь з літака не викинув.



І от уявіть, не встиг старий пілот це промовити, як Тьомик відкрив рота, ну, так, начебто сказати щось збирався. Але Тьомик не знає іспанської, тому, як розібратися, говорити йому не було чого.

– Шо таке? – спитався я.

– Та все нормально, – відказав Тьомик українською, але якимось наче не своїм голосом.

А тоді без усякого попередження взявся потужно і якось по театральному піднесено ригати. Він так старався, що заблював не тільки крісло пілота, а й самого пілота, штурвал, і навіть панель з приборами. Щоправда, на лобове скло у нього уже не вистачило напору.

– От же ж ідіоти! – ледь не крізь сльози лаявся старий, витираючи замасленою ганчіркою висотомір і покажчик рівня горизонту. – От же ж недоноски, диявол би вас забрав! Я так і знав, що ви справжні фотографи !! Кляті жовтороті ґрінго…

– Це не я! Це не я! – горлав я щодуху, намагаючись перекричати рев пропелера і гаркання Беніто. Я був упевнений, що старий пілот зараз візьме та й висадить нас прямо тут, на висоті три тисячі метрів.

– Я вас приб’ю, козли! – кричав мексиканець.

– Діду, не треба! – розпачливо благав я. – Ми все помиємо.

Тьомик у цей час вдруге розкрив рота і почав астматично хапати ним повітря. Наче рибина, викинута на берег. Я на нього подивився і весь похолов.

– Тьомо, тільки не це! Тримайся, я тебе прошу! – слізно упрошував я. – А то він спустить нас униз без парашута!

– Не можу! – заплакав Тьомик.

Після цих його слів я вихопив з під крісла якусь замизкану шматину і, не вагаючись, заткнув нею рота напарнику. Позеленілий Артем окинув мене осудливим поглядом, сповненим невимовного презирства, але кляпу з рота не вийняв.

Мій напарник тримався так ще хвилин з десять. З вікна вже проглядався Тихий океан. Ще трохи, ще зовсім трохи, але… Коли Артема прикрутило втретє, не допомогла навіть імпровізована тканинна заглушка.

Сталося все настільки швидко, що я й оком не змигнув. Тьомик виплюнув з рота кляп і вихопив з моїх рук рюкзак. І поки я втямив, що він збирається робити, спорожнив увесь свій шлунок всередину… Прямо на гроші, які я отримав за електростанцію.

«А щоб ти був здоровий», – подумав я.

Артем втерся рукавом і полегшено зітхнув. Мабуть, покращало… Беніто злостиво зиркав через плече то на нього, то на мене і сердито сопів. Його лихий погляд нічого доброго не віщував.

Тим часом гори розсмокталися, і перед нами у всій красі постало іскристе плесо найбільшого світового океану. Ліворуч виднілася сіра шлейка посадкової смуги.

Після запаморочливого приземлення оахакський авіатаксист вигнав нас на вулицю і вишикував під крилом. Старий задумливо походжав з боку в бік, закинувши не плече мачете. Тьомик винувато втупився собі під ноги.

«Зараз буде обтесувати», – пронеслось у мене в голові.

– Камеру давай! – натомість гримнув мексиканець, підскочивши впритул до мене.

– Що? – я не відразу зрозумів, що він від мене хоче.

– Ти обіцяв мені камеру! – ми спопеляли один одного поглядами. – Якби не вона, я цього рогуля ще перед заходом на посадку висадив би за борт.



«Та нехай би ти вдавився», – подумав я і вручив старому ручку.

– Ганчірка й порошок для чистки в кабіні під сидінням, – безапеляційно продовжив пілот. – Відполіруєте все і ззовні, і зсередини, щоб літак був як новесенький.

– Та ми ж не… – спробував захищатися Тьомик.

– Я сказав, помиєте ще й ззовні! – гаркнув на нього Беніто. – Питання є? Немає! Задачу маєте, жовторотики. Приступайте!



Наостанок він грізно труснув перед нашими обличчями своїм півметровим мачете, закинув за щоку чергову порцію темно коричневого жувального тютюну і почимчикував до приміщення аеропорту, кумедно виставивши пузо наперед.

– Я не хотів, чувак, – прошепотів Тьомик, спідлоба зиркнувши на мене.



Крізь напіввідчинені дверцята «Cessn’и» виривались неперевершені «пахощі». Я спопеляв напарника нищівним поглядом, тримаючи в руках наплічник з ріденькою кашкою, яка кілька годин тому представляла собою солідну суму грошей. З рюкзака тхнуло ще гірше, ніж із салону.

– А краєвид там справді був першокласний… – ще тихіше додав Тьомик, не підводячи погляду від носків своїх черевиків.


5
Дві години поспіль, не покладаючи рук і не розгинаючи спини, ми з напарником відчищали кабіну старенької «Cessn’и». Час від часу ми переривались, щоб перепочити. Я похмуро курив цигарки, обіпершись спиною на прогрітий сонцем фюзеляж, а Тьомик похнюплено відмивав гроші і розвішував вцілілі купюри сушитися на крилах літачка.

На початку третьої години до нас підлетів розлючений Беніто, розмахуючи своїм мачете.

– Ах ви паскуди! Безбожники! Я знав, що не слід було зв’язуватися з фотографами! Хай би вам…

– Що таке, діду? – перервав я старого.

– Ця твоя камера не працює!

– Як так? Щойно працювала, ви ж бачили – ми гори фотографували!

– Не працює і все!

– Так, ану дайте сюди, – я мало не силоміць видер свою кулькову ручку з рук старого пілота.

Набравши розумного вигляду, я кілька разів клацнув ручкою.

– Ну от бачите – все працює.



Беніто не відводив від мене сердитого погляду і за звичкою тихенько пихтів.

– Не вірю! Вона ні чорта не знімає!

– Та не вигадуйте! Я ж он щойно на ваших очах склепав кілька знімків.

– Брехня!

– Я вас прошу! Ставайте ось сюди, супроти сонця, – без поспіху й поважно вимовив я, – зараз я вас сфотографую і доведу, що все працює, мов той швейцарський годинник. Знімок має вийти просто казковим! – гаркнув я наостанок, стараючись привернути увагу Тьомика.

Мексиканець слухняно розташувався обличчям до сонця і напнув груди, сконцентрувавши погляд на кінчику кулькової ручки у моїх руках. Мій напарник опинився якраз за його спиною. Сонячні промені вгризалися прямо в очі Беніто.

Тьомик щойно виліз із кабіни. Я непомітно підморгнув напарнику, він усе зрозумів і відповів мені багатозначним кивком голови.

– Приготувались! – голосно прокричав я і почав крутити верхньою частиною ручки, імітуючи настройку чіткості для об’єктива. Тьомик безшумно нахилився у салон і витягнув з під сидіння широченну дубову дошку. – Посміхайтесь, діду! Зараз звідсіля вилетить пташечка.

– Коли ти клацав перед тим, ніякої пташечки не було…

– А зараз буде особливий знімок, діду. З горобчиком.



Беніто схвально мотнув головою, надув щоки і ще більше розчепірив грудну клітку.

– Ось так! Правильно! Веселіше, веселіше, діду!.. – загорлав я. – А тепер – раз, два…



Тьомик навшпиньки підкрався до старого, обхопив дошку двома руками й підняв над головою.

– Три! – я клацнув ручкою.



Хрясь!!! Тьомик з усього маху хрьопнув дідка дошкою по макітрі.

І ми побігли. А Беніто впав долілиць, цвіркнувши снопами іскор із очей, й почав лаятися якимись такими іспанськими словами, що я навіть і не чув раніше.

Того дня ми з напарником бігли так, як ще ніколи не бігали до цього. Зате знімок, щоб там не казали, вийшов на славу. З пташечкою…
6
Якщо вам колись доведеться добиратися літаком від Оахаки до Пуерто Ескондідо, ви, без сумніву, ще натрапите на «Аеробукану» і побачите все на власні очі. Матимете щастя познайомитись особисто з Беніто, а заразом і з його терпким та колючим характером. Послухаєте історії старого про свою родину, спізнаєтеся з його шваброю і мачете… Словом, усе у вас буде добре. Єдине, про що я прошу, – не їжте багато перед вильотом. І не називайтеся фотографами.
23 квітня, 1 – 19 червня, 16–20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Флоріанополіс (Бразилія)

Як справжні мужики в коханні освідчуються


1
Тьомик боїться літати, лікувати зуби і одружуватися в шість з половиною разів більше, ніж середньостатистична жіночка боїться всіх щурів, волохатих павуків і тарганів нашої планети, разом узятих.

Одного разу я вже писав про щось таке, і це, як ви пам’ятаєте, ні до чого доброго не призвело. На превеликий жаль, мушу нині констатувати малоприємний факт, що цього разу вийшло так само, як і минулого…
2
Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.

Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.

– Слухай, чувак, набридло все… – почав я здалеку.



Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

– Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.



Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

– Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.



Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.

– Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує… Ні, не все. Звідти – першим же рейсом до Києва.


3
Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.

Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.

Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:

– Так класно! Ми летимо!

– Ага… – хмикнув я.

І то був лишень початок. Що менше часу лишалося до посадки в літак до Мадрида, то щасливішим ставав мій напарник, хоча в дійсності мало би бути навпаки.

Я навіть навмисно сам змотався в туалет. Не по нужді, а так – на рекогносцировку. Все ніяк не міг розкумекати, що такого смішного можна назирити у мексиканських вбиральнях? Однак бойова розвідка на місцевості нічого не дала: мені не вдалося відшукати чого небудь підозрілого чи просто вартого уваги. Ще більше спантеличений, я притюпав назад до зали очікування.

Повернувся я якраз вчасно. Симпатична мексиканочка за столиком з написом «AeroMexico» щойно завершила робити оголошення про посадку на наш рейс.

У літаку взагалі почався якийсь полтергейст. Як тільки ми відірвалися від землі, збудження мого Тьомика досягло апогею. Він вертівся, як в’юн, крутив навсібіч головою і безперестану зиркав на годинника. А ще він мрійливо зітхав, час від часу дурнувато посміхався і повторював:

– Класно, правда?



Я, чесно кажучи, розгубився і навіть не надумав, що б йому Просто не міг повірити, що переді мною мій давній товариш Артем, який щойно здійнявся в повітря на літаку і якому доведеться провести в цьому літаку цілих 12 годин! Мій Артем, отой, що нормальний, уже давно мав би валятися під кріслом напівмертвим від страху.

Рівно через годину після зльоту, коли мій напарник, здавалося, вже заспокоївся, а я помаленьку починав куняти, Артем знову зірвався і пішов до туалету. В результаті чого зник безвісти.

Спливло хвилин двадцять, перш ніж його відсутність почала здаватися мені підозрілою. Затим пройшло ще не менш як чверть години, протягом якої Тьомик так і не повернувся, і я остаточно зрозумів, що щось тут, в дідька, не так.

Відстебнувши ремінь безпеки, я встав з місця і потюпав до перегородки між салонами. Саме в таких перегородках у літаках типу «Boeing 747» розташовуються туалети. З трьох кабінок зайнятою виявилась лиш одна, про що свідчив червоний напис «Occupied» над ручкою. Не знаючи напевне, чи то справді мій напарник, я спочатку не наважився стукати.

Утім, потупцявши на місці ще з півхвилини, я визирнув у салон. Усі пасажири в нашій секції економ класу куняли на своїх місцях, і до мене нарешті дійшло, що той, хто засів у єдиній замкнутій кабінці, певно, і є мій Тьомик! Я вмить підсунувся ближче до дверей і… аж занімів від жаху. З близької відстані мені вдалося розчути те, що раніше заглушав монотонний рев чотирьох двигунів «Боїнга». До мене виразно доносилось, як за дверима туалету мій напарник (а я вже не мав сумнівів, що то він) бився у страшних передсмертних конвульсіях. Артем стогнав, кректав і вив, наче з нього жили живцем викручували.

– О Боже, Тьомо, що з тобою таке?! – закричав я і загамселив кулаком у дверцята туалету.



У відповідь з кабінки долинав лиш тихий стогін та схлипування.

– Тьомо, може, тебе засмоктало, га? У цих чортових ежекторних туалетах таке часом трапляється. Тоді відпусти кнопку зливу, напружся і витягуй свою задницю! Не здавайся, чувак!

– А а а!.. А а а!.. – долинало зсередини.

– Що ж таке? Га? Що коїться?



У паніці я заметався в проміжку між клозетами.

– Ти там тримайся, друже! – врешті гарикнув я і стрімголов рвонув шукати стюардів.



Проскочивши кілька рядів пасажирських крісел, я запримітив у проході наступної секції молоденьку стюардесу, яка саме обслуговувала одного з пасажирів першого класу, і щодуху заволав до неї.

– Допоможіть мені! – я репетував так, неначе мене різали живцем.



Пасажири злякано пообертались у мій бік.

– What can I do for you, sir?48 – вирячившись на мене, спитала стюардеса.

– Там! Там! – лементував я, тягнучи її за руку. – Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!

Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.

– Він хворіє на якусь хворобу? – на ходу спитала вона. – У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?

– Ні, ні і ні! – відрубав я, а тоді спохватився. – Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.

Стюардеса вставила спеціальний ключ у отвір під ручкою і без проблем відімкнула двері. Однак це не допомогло. Дверцята туалетів у більшості літаків відчиняються всередину кабінки, аби не заважати тим, хто може випадково опинитися у проході. Це означає, що якщо хтось стоїть у кабінці в повен зріст, або ж лежить на підлозі в неприродній позі, то двері відчинити практично неможливо.

Тож коли стюардеса повернула ключ і спробувала прочинити дверцята туалету, вони, звільнившись, заходили ходуном від частих ударів зсередини. Тьомика, схоже, конкретно тіпало, і він бився об ці двері, як риба, викинута з ополонки, об лід. Я наліг щосили на білі стулки панелей, але не зсунув їх й на сантиметр, розуміючи, що відкрити їх можна, лише задавивши Тьомика.

А мій доблесний напарник тим часом не припиняв шалено стогнати і колотитися всередині кабінки клозету.

– О Боже! Він б’ється в агонії! – я все зрозумів і схопився обома руками за голову. – Врятуйте його, поки він не врізав дуба! Спасіть мого напарника!

– Він наркоман? – уточнила стюардеса.

– Ні!!! – рявкнув я. Дівуля аж присіла. Але потім я згадав чарівні гриби з Оахаки і додав уже тихше: – Ну, тобто я не знаю… – хтозна, може, чортяка, десь приховав мішечок тих грибочків.



Увесь салон, спантеличений моїми зойками, співчутливо слідкував за розвитком подій. Стюардеса помчала кудись і за мить повернулася у супроводі високого й широкоплечого стюарда. Хлоп, на щастя, попався тямущий і одразу розкумекав, що й до чого.

– Я виламаю двері назовні, і ми дістанемо вашого напарника, – рішуче мовив він.

– Давайте! Робіть, що хочете, тільки врятуйте його!

Метикуватий стюард порився у ящичках, де зберігались усякі причандали, необхідні екіпажу на борту, і витяг звідти щось подібне до сталевого лома. Він вправно підчепив дверну ручку і наліг на важіль усім тілом. Пролунав гучний тріск, після чого хисткі пластикові двері легко вивалились в салон і…

Пацани, я того ніколи не забуду…

Тьомик, спустивши до колін штани, прямо на умивальнику сумлінно перчив донью Розу, заклавши її ніжки у звабливих сітчастих панчішках собі на плечі. Вимахував її так, що цицьки по всьому туалету літали… Але це ще не все. Саме в цей момент по сходах, які вели на верхню палубу «джумбо джета» до VIP салону, стривожений тривалою відсутністю дружини, спускався дон Педро Сесіліо Рамірес, напиндючений, як шведський лось, і в спортивному костюмі «Adidas».

– Oh, Madre de Dios! Яка удача! – заревів наркобарон, упізнавши мене. – Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів Теотіуакану?!



Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.

Щоправда, від побаченого відібрало мову не тільки донові Педро, але й стюардесі, трьом ближнім рядам пасажирів і стюарду, який висаджував двері. Так що кільканадцять секунд у салоні «Боїнга» на фоні гулу реактивних двигунів горлали тільки Тьомик та донья Роза, ніскілечки не переймаючись тим, що на них витріщається зо два десятки пар очей.

Скориставшись тимчасовим колективним збентеженням, Тьомик скінчив свою нечестиву справу, востаннє хрюкнувши так, що почули навіть пілоти авіалайнера. Його партнерша солодко застогнала, з її ніжок позлітали туфельки і загриміли по підлозі клозету. Стюард від перезбудження покосився, і якби не я, то, мабуть, впав би. А Дон Педро налився кров’ю і зробився кольором, як бурячок.

«Так, без паніки, тільки без паніки, тільки без паніки», – подумки повторяв я, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало так, наче мало от от розірвати легені.

– У вас є парашути? – задкуючи, приречено поцікавився я у стюардеси, бо стюард так і не прийшов до тями після Тьомикового оргазму.

– Ні, пане, це ж цивільний лайнер. Невже ви не розумієте, ми навіть не маємо права відкривати кабіну під час польоту…

– Не треба, – сказав я, – я вам вірю. Краще переконайте у цьому отих дядів, – я тицьнув пальцем на дона Педро та Хорхе, який спустився слідом за своїм босом.



А потім я щодуху попер салоном у хвостову частину літака. Тьомик, застібаючи на ходу штани, під захопливими поглядами молодих пасажирок, під пекучо заздрісними поглядами пасажирів чоловічої статі й під осудливими поглядами поважних літніх жіночок майнув слідом за мною.

– От же ж козел, трясця твоїй матері! – волав я через плече тому дурневі. – Це ж треба, щоб на самому підльоті до Європи так вляпатись! Щоб ти здох, скотино! Ми ж уже майже прилетіли!

– Чувак, а куди ми біжимо? – кричав у відповідь Тьомик. – Ми ж у літаку на висоті 10 600 метрів!

Ми швидко наближались до останнього салону в економ класі у хвостовій частині реактивника. Переслідувачів поки не було чути – наркобарон, розуміючи, що ми нікуди не дінемось, влаштував розбір польотів своїй благовірній. Але я знав, що це ненадовго: я не мав жодного сумніву, що раніше чи пізніше дон Педро і той дебільний Хорхе полізуть в цю частину «Боїнга» шукати нас.

Зненацька я спинився, побачивши, як якийсь коротун– мексиканець копирсається у своїх речах у багажному відділенні над сидіннями, призначеному для ручної поклажі.

– О, сеньйоре! О, сеньйоре! – заволав я і підскочив до недоростка. – Ви наш єдиний порятунок. Врятуйте наші душі!



При цих словах, не звертаючи уваги на обурливе верещання мексиканця, я почав викидати всі сумки з багажного відділення і запихати їх під крісла. Спорожнивши полицю, я уважно обдивився свого напарника.

– Залазь! – зрештою скомандував я.

– Що?!

– Залазь, кому кажу!

– Я туди не вбгаюся!

– Доведеться, Тьомо!

– Ви що робите, хулігани?! – обурився мексиканський кордупель. Він стрибав навколо мене, бризкав слиною і дзявкав, наче пекінес. Зрештою я дістав з кишені сотню баксів і роздратовано запхав йому прямо в рота. Це подіяло на нього заспокійливо, і коротун заткнувся.

Тим часом Тьомик видерся на одне з крісел і забрався до багажного відділення.

– Ноги підігни! – звелів я.



Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.

– Максе, я не хотів… – почав було Тьомик.



Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ класі паралельним проходом.

– Козел, – прошипів я.

– …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.

– Та пішов ти… – і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні, мій напарник лишався живим.



Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.

За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.

– Що за чортівня? – вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. – Куди вони подівалися?

– У туалетах немає, я щойно перевіряв, – спантеличено прогудів Хорхе.

– Подивися ще раз! – закричав наркобарон. – Заглядай навіть в унітази!

– Може, ми їх десь пропустили?

– Цього не може бути!



Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.

– Вони мають бути десь тут! – лютував дон Педро. – Я це нюхом відчуваю.



Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.

– Панове, у вас усе гаразд? – долинув до мене незнайомий голос. – Здається, ви надто збуджені.



Новоприбулих, схоже, було двоє.

– А ви хто такі?! – заревів наркобарон. – І яке вам діло до…

– Служба безпеки польотів, – чемно представився один з незнайомців. – Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.

– Як ви смієте мені наказувати?!

– Поверніться на своє місце, – працівник служби безпеки різко підвищив голос, – інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.

– Вам це так просто не минеться, – огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. – Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!

– Я все розумію, – все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, – але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, – його голос звучав твердо і не допускав заперечень. – Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.

Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес класу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка