Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка16/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

4
Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…

Через довгих десять годин «Boeing 747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.

Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.

Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.

Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.

Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з під мого плеча.

– Вони тут… – ураз злякано прошамкотів мій напарник, – …чекають.



Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, – по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747 ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.

– Що робити? – запанікував Тьомик.



У цей момент наркобарон помітив наші опецькуваті голови, які стирчали з проходу, щось сказав своїм bodyguards, після чого вони всі втрьох нестерпно розреготалися. Вони не поспішали, нам справді не було куди діватися.

Я закрутив довбешкою навсібіч, гарячково шукаючи виходу з цієї, м’яко кажучи, делікатної ситуації. Зала очікування перед ґейтом, відмежована від приміщення терміналу прозорими перегородками, стояла порожньою – усі пасажири посунули на паспортний контроль. Всередині залишились тільки ми з Тьомиком, дон Педро та його люди.

Зненацька я примітив двох поліцейських чи працівників служби безпеки, чи як їх там ще називають в аеропортах, які ліниво проходжалися вздовж протилежної стіни ґейту, прямуючи до службового виходу. Вони були одягнуті в чорну з синім уніформу – штани і футболки, а на поясах носили гумові кийки та газові балончики.

Не довго роздумуючи, я схопив Тьомика за руку і бігцем почесав до охоронців.

– Е е ей! Ей! Еге гей! Стійте! Допоможіть нам!



Чоловіки спантеличено озирнулись.

– Візьміть нас із собою! – закричав я.

– Цей коридор виключно для службового користування, – сухо відрубав один з них, – скористайтесь виходом до терміналу, – і вони відразу розвернулись, щоб піти далі.

– Стійте! Ви мене неправильно зрозуміли! Я мав на увазі: візьміть нас із собою в тюрму !

– Що?…

– Так! Так! Ми хочемо в тюрму! О, я стільки про це мріяв, – заторочив я.



Тим часом мексиканський олігарх з охоронцями, зрозумівши, що події починають розвиватись не за їх сценарієм, пожвавішали й пришвидшили ходу.

– У тюрму?

– Так! Ви тільки послухайте: ми продавали дихлофос під виглядом дезодоранту для кіз! – волав я прямо в обличчя поліцейським, по черзі загинаючи пальці на лівій руці. – Ми спихнули 168 чіапаських мавп самим же чіапасцям по 35 доларів штука! Ми підробляли документи на землю!

До Тьомика нарешті дійшло, що я маю на гадці, і він почав мені допомагати.

– А я… а я наївся грибів у Оахаці, а потім гасав голяка по місту!

– Ми переправляли кокаїн у Гватемалу! – галасував я. – Я один раз продав мексиканську державну електростанцію!

– Я покусав слона у Мериді! – не відставав мій напарник.

– Будь ласка, забирайте нас, хлопці, хапайте нас! – я з благанням дивився на поліцейських. – Ну, чого ви стоїте?! Арештовуйте нас! – благав я.

Працівники служби безпеки виглядали трохи спантеличеними. Вони чудово розуміли те, що ми лопочемо, однак не могли добрати, що все ж таки нам від них треба.

– Панове… е е е… вам потрібна якась допомога?… – сконфужено промимрив один з них.

– Так!!! Заберіть нас у тюрму!

Тим часом дон Педро та його люди неквапно наближались, не сумніваючись, що нам тепер не вдасться дати дьору. І тут Тьомик, усвідомлюючи всю критичність ситуації, вчинив те, чого я від нього аж ніяк не очікував навіть під тиском таких надзвичайних обставин. Мій напарник розмахнувся, відкинувши назад руку, наче олімпійський метальник ядра, і з усього маху вліпив розмашистий ляпас поліцейському. Аж луна по залу прокотилася.

Ось так то краще! Поліцейський зразу розкумекав, що ми хотіли, і заволав фальцетом, неначе Паваротті. На його заклик до місця події блискавично збіглася ще ціла купа накачаних охоронців правопорядку. Нас із Тьомиком скрутили в баранячий ріг, надавали кийками по сраках і поволокли в аеропортовий ізолятор.

Тим самим вивівши прямо з під носа дона Педро і його прихвоснів.
5
Нас протримали в ізоляторі майже цілу добу, після чого провели під конвоєм до посадкового ґейту і запхали в літак «Міжнародних українських авіаліній», який незабаром відлітав на Київ. На завершення я навіть розчулився і гаряче потиснув руки іспанським поліцейським, чим викликав їхнє сильне здивування.

За весь час, поки нас теліпало над Європою, ні я, ні Тьомик, не зронили ні слова. Обоє сиділи набурмосені, як бурундуки. Я сердився на Артема через його останню вихватку по дорозі від Мехіко до Мадрида, Артем сердився на мене за всю Мексику.

Через три години, так і не вимовивши ні словечка, ми благополучно приземлилися в аеропорту Борисполя.

Рідна земля невідь чому подіяла на Тьомика вкрай негативно, і його настрій ще більше погіршився. Коли мій напарник врешті зволив заговорити, то зробив таку заяву, від якої в мене просто відібрало мову:

– Я, мабуть, застудив собі нирки. І це все через тебе ! Це все ти винен!

– Що о?

– Якби ти не ліз не в свої справи і не виламував двері в літаку, все обійшлося б…



Він навіть не захотів їхати в одному таксі зі мною. На прощання, уже сідаючи в машину, Тьомик ображено кинув мені:

– Не забувай, ти все ще винен мені дванадцять тисяч доларів.



Я змовчав, а він хряснув дверцятами і поїхав. Однозначно: тривале перебування у Мексиці шкодить здоров’ю нормальних людей.

По дорозі додому я раз за разом прокручував у голові те, що сталося після приземлення в Мадриді. Насправді ми не посварилися. Ми ж ніколи не сваримось. Просто так склались обставини. Я знав, що Тьомик незабаром відійде, відновиться і ми обов’язково помиримось. От тільки я не збирався першим йти назустріч. А що, може, ви зробили б перший крок, маючи за плечима боргу на дванадцять кусків зелені? Отож то…

Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.



Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.

Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.

Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.

Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.

– Алло.



І я не помилився.

– Це я, чувак.

– О, привіт! Ти так несподівано, – насправді я зовсім не був здивований.

– Привіт! Як справи?

– Та потихеньку. Оце щойно згадав, що в мене вдома, виявляється, є стаціонарний телефон.

– Ну от, бачиш, як все класно…



Ми обмінялися стандартними зауваженнями стосовно погоди і останніх новин, після чого Тьомик перейшов до головного.

– Я переїхав на нову квартиру. Ти б, може, прийшов на новосілля чи шо…



Я замовк, вдаючи, що набурмосився.

– Та годі тобі, чувак! Ми ж стільки не бачились. Нікого, крім тебе, більше не буде. Посидимо, пивка подудлимо… Як у старі добрі часи!

– Ну добре, Тьомо, – погодився я і вже збирався класти слухавку, коли Тьомик знов озвався до мене:

– Максе…

– Що?

– Знаєш, Мексика – то було круто!



І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…

Бачте, я ж казав, що він оклигає. Я ж бо знаю Артема, мов облупленого.
6
Залізши на підвіконня у кухні нової Тьомикової квартири, я поглинав соковитий огірок. Пузатий тепличний овоч цвіркав врізнобіч водою й насінням, заливаючи кухню апетитним запахом. Наші огірочки таки добрі, що там казати. У Мексиці таких зроду не було. Артем саме закінчував смажити картоплю і дістав з холодильника дві пляшки холодного пива, наче й не було ніякої конфронтації після прильоту з Мексики.

– Твоє улюблене – «Stella Artois», – сказав мій товариш.

– О, чудово, просто чудово! – заплямкав я. – Довго ж ти акліматизовувався.

Тьомик невиразно стенув плечима.

– Я хотів тобі дещо сказати… – почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.

– Я тебе уважно слухаю.

– Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… – Тьомик взагалі то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. – Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно– корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…



Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.

– А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…



Я нічого не розумів і почухав потилицю.

– Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, – припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. – То все мине, не переймайся.



Але Тьомик наче й не чув мене.

– А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… – Тьомик глипнув на мене. – Максе?… Максе?! Агов, що з тобою?!



Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.

Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.

– Ти шо о, дурак?!! – нарешті прохрипів я, відхаркуючись.

– Вибач, я не хотів так сильно.

– Та я не про спину! Я про твоє одруження!



Я, звісно, розумію, що тоді в літаку, мабуть, таки добряче Тьомик налякався. Але щоб аж так?! Врешті решт я оклигав і всівся ближче до столу, готовий розрадити товариша у цю скрутну для нього годину. Тьомик похнюплено схилився над тарілкою і длубався виделкою в пересмаженій картоплі.

– Дімона Космонавта пам’ятаєш? – зненацька почав Артем (Дімон – то наш давній спільний знайомий). – І ту його дівулю, Анастасію Павлівну, яке вже в 22 роки працювала в Міністерстві фінансів.

– Це та, що йому повсякчас життя псувала і три роки кров з нього літрами кубрячила?

– Во во! Вона.

– Бідний Дімон, – я аж язиком прицмокнув. – Він теж, правда, хлоп не подарунок, але вона… Пригадую, він тоді мало не щодня присягався, що колись приб’є її… Так що він з нею зробив?

– Женився на ній.



Я знову почухав голову.

– Теж варіант… І як він тепер?

– Не знаю. Я його давно не бачив. Кажуть, час від часу вона лупцює його для профілактики, а так – ніби нормально.

Артем стих. Розмова якось не клеїлась.

– А Саню Джунгарича? – знову озвався Тьомик.

– Та ба! Як же ж його не пам’ятати? Стільки всього разом…

– От і він теж…

– Що теж?! – я не міг повірити у те, що чую.

– Оженився, – поставив вирок Артем. – Тепер навіть випити нема з ким.

– А як же я? – образився я.

– Та з тобою страшно за пляшку братися. На геройство потім тягне, надихаєш ти на подвиги. З тобою нажерешся так, що прочуняєшся як не у джунглях з мавпами, то в зоопарку в обнімку зі слоном десь на іншому боці планети.

– Ну, давай не будемо вже про слонів, – удавано строго пробурчав я. – Не пригадуєш, чия то була ідея?

– Добре, про слонів давай краще справді не будемо…



Для Тьомика слони тепер вельми болюча тема. Як десь по «Discovery» чи по «National Geographic» показують товстошкірих гігантів, він одразу канал перемикає, каже, що краще вже рекламу прокладок дивитися.

І ми знову замовчали. Здавалося, можна було розчути, як з пива виходять бульбашки.

– Так ти це серйозно? Про одруження… – ледь чутно перепитав я.

– Серйозно, чувак…

«Чи ви всі показилися? – подумав я. – Це щось, певне, пов’язане з невідворотними процесами отупіння у мозку». А вголос проказав:

– Ти дивись, добре подумай, – вголос промовив я. – Бо з дівками воно, тойво, серйозно, там все без жартів. Це тобі не слона за хобот покусати.



Тьомик зітхнув:

– Та я знаю…



Кухонька нової трикімнатної квартири вкотре наповнилась тишею. І тут…

– Найближчим часом я збираюсь освідчитись, – залпом випалив Тьомик.

– Що?!! – я навіть припустити не міг, що діло зайшло настільки далеко. – Кому?! Я її знаю?

– Кгм… Альоні.

– Фуф… – зітхнув я з полегшенням.

Ні, я не схвалював обраницю свого напарника. Я просто достеменно знав, що буде на тому освідченні: Альона зробить з Артемом приблизно те ж саме, що зробив з ним стоматолог у Тукслі Гутієррес, і все на тому закінчиться.

Для довідки: Альона – єдина з Тьомикових дівах, яка навідріз відмовлялася визнавати нашу з Тьомиком глибоку душевну спорідненість. Зрозуміло, вона мені не подобалася, хоча у дійсності я з нею практично не спілкувався. Зазвичай усе, що я від неї чув, це: «Щоб я тебе більше не бачила!» або: «Так! Мій Артем через півгодини має бути вдома. А тебе я щоб більше не бачила!»

Тьомик і Альона познайомилися на курсах з англійської років п’ять тому. Відтоді вони тричі розходилися і двічі сходилися назад. Востаннє голуб’ята розбіглися з таким скандалом, що бідному Тьомику, наче партизану, довелося три тижні переховуватись на окраїнах Києва, рятуючись від Васі – оскаженілого Альониного брата, майстра спорту по кікбоксингу. Причини цих міжусобних колотнеч краще пропустити, аби не виставляти мого напарника у невигідному світлі, зате необхідно відмітити, що з тих пір Альона не хоче навіть чути про Артема.

– Друже, вона вже, мабуть, давно заміжня, – спокійно мовив я.

– Ні, – так само спокійно відказав Тьомик.

– Значить, з кимось зустрічається.

– Так.

– Ну от бачиш.

– Вона зустрічається зі мною…

Я вдруге за вечір ледь не вдавився.

– Ми знову помирились, – хутко пояснив Артем.

– Коли?! – закричав я.

– Два місяці тому…

– І ти стільки мовчав? Як ти міг?

Тьомик якось непевно розвів руками. Я не зрозумів, що то мало означати.

– Але є проблема, – продовжив мій напарник після деякої паузи. – Тиждень тому ми знову посварились.

– Це мене зовсім не дивує, – уїдливо прокоментував я.

– Цього разу не все так просто, – захитав головою Артем. – Ніякої конкретної причини не було. Вона просто захотіла заміж і поставила ультиматум: або я освідчуюсь, або вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною.

– І ти, звісно, повівся на цей дешевий трюк?

– Звісно, що ні! – обурився Тьомик. – Спершу я вчинив за добре напрацьованою схемою: мовчки зібрався і звалив. Але тепер я сумніваюсь, що зробив правильно… Тому й покликав тебе.

– Якщо ти ще й досі вагаєшся, друже, то я з усією відповідальністю заявляю: ти зробив усе правильно.

Тьомик задумливо почесав підборіддя.

– Не знаю, Максе, не знаю… Щось змінилося в мені. Часом я дійсно сумую без неї. Мені здається, я вже дозрів до такого відповідального кроку, як одруження.

– Дозрівають кабачки на грядці, – грубо обірвав його я.

Тьомик прикинувся, що не почув мене. Затим його обличчя знову набрало рішучого виразу, як у маршала Жукова на портреті, і Артем твердо проказав:

– Я вирішив, що хочу на ній одружитися. Мені необхідно освідчитися, але я не знаю як. Тому мені потрібна твоя допомога, твої навіжені ідеї, твоя креативність, Максе. Ти ж не покинеш мене у таку скрутну хвилину?



Ось саме тоді я остаточно зрозумів, що все направду дуже серйозно. Незалежно від того, що стало тому причиною, – трапунок у літаку над Атлантикою, похмура київська зима, а може, він просто гороху переїв, – Тьомик надумав одружуватись. Потім я чомусь пригадав, як рятував свого напівживого напарника від слона у Мериді, як витягував його, уже непритомного, зі стоматологічного кабінету в Чіапасі… Тоді все було так просто… Подумалось, що, мабуть, саме в такі моменти перевіряється справжня дружба.

Зрештою я гучно шмигнув носом. Пиво цього разу геть не смакувало. Певно, через той огірок, що став поперек горла.

– Звісно, не покину… – промовив я і всміхнувся. – Тільки перед тим ти анулюєш ті дві тисячі з мого боргу, які були так несправедливо накинуті перед вильотом до Пуерто Ескондідо.



Тьомик ствердно кивнув. На його обличчі не дриґнув жоден м’яз.

– Ще якісь спеціальні вимоги?

– Якщо вона дасть згоду, хоч я в цьому сильно сумніваюся, ти укладеш з нею шлюбну угоду, де буде коротко й ясно зазначено, що у випадку розлучення вона отримує дулю з маком і ви миром розходитесь. Жодних зазіхань на твою шведську нерухомість.

– Без питань.

– Крім того, у шлюбному контракті має бути також прописано, що раз на тиждень ти маєш законне право піти зі мною на пиво.

– Зрозуміло. Що ще?



Я почухав голову:

– Це все…

– О’кей. А тепер ти пообіцяй: якщо все вигорить, ти обов’язково станеш моїм старшим дружбою на весіллі.

– Обіцяю, – важко зітхнув я.



Ми офіційно потисли один одному руки.

– Отож, – зрадів Тьомик, – першочергова проблема тепер – придумати, як мені освідчитись!

– А чому б тобі просто не підійти до неї та й не сказати: «Альоно, виходь за мене»? Слабо? – пхицьнув я.

– Не прокотить: вона мене не хоче бачити. Минуло вже півтора тижні відтоді, як ми розійшлися, а це значно більше, ніж термін, який мені надавався на роздуми. Словом, я проґавив усі можливі строки, і задача тепер дуже ускладнилася. Доведеться вигадувати щось, що одночасно приверне її увагу, змусить вислухати мене і разом з тим стримуватиме хоча б кілька хвилин натовп її придуркуватих родичів, які від надлишку піонерського завзяття намагатимуться перетворити мої заручини на похорон.



Я з розумінням кивнув.

– Бляха, Шекспір відпочиває.

– Ага! А ти думав, для чого я тебе покликав? Тут потрібна ціла стратегія, чувак, а не так просто: прийшов і ляпнув.

– Я щось надумаю, – сухо бовкнув я наостанок.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка