Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка17/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

7
Утім, першим надумав усе ж таки Тьомик. Він подзвонив мені наступного ранку за чверть п’ята і загорлав прямо в трубку:

– Я знаю! Я знаю, Максе! Я придумав!

– О о ох… – простогнав я, намагаючись у темряві розгледіти на будильнику, котра зараз година.

– Всю ніч не склепив очей і тепер я знаю: я буду принцом! – випалив він, затим зробив паузу, щоб відчути, яке враження справили на мене його слова. – Ну як тобі, га? Справжнісіньким принцом!

– А а е…

– Істинно, чувак! Я думаю, це буде просто неперевершено і казково. Подумай сам: ну от сидить вона, сидить, значить, моя Альона і когось чекає. І кого вона чекає? Правильно! Принца! Всі дівчата мріють про свого казкового принца.



Я похапцем шукав підходящих слів, щоб послати його подалі. У тринадцять років ще, може, й мріють, але не в двадцять п’ять, тим більше, після того, як три роки зустрічалися з таким, як мій напарник. А проте мій мозок навідріз відмовлявся заводитися і працювати в таку рань, а затерплий язик ніяк не міг зібрати букви у слова, а слова – у речення.

– Ти, може, пам’ятаєш, передача колись така була по телевізору, – тим часом не вгавав мій напарник, – «Все для тебе» називалася. Там мужики з парашутами стрибали, лазили у вікна дев’ятого поверху, посеред вистави квіти виносили, коротше, чого тільки не вигадували, аби красиво освідчитися. Ото мені треба щось таке ж саме, тільки з принцом!

– Та ти… ти х… ти х… – хрипів я.

– Тільки я не уявляю, як це краще втілити в життя, – докінчив мій товариш. – Але не вішаймо носа! Завтра все більш детально обговоримо. Все, більше я тебе не відволікатиму. Спи сухенький.



І, не дочекавшись моєї реакції, Тьомик кинув трубку.

– …ти х… ти хоч знаєш, котра зараз година? – нарешті спромігся прошамкати я, а потім, почувши у відповідь самі лиш короткі гудки, безсило звалився назад на подушку.


8
На ранок Тьомик ще більше зміцнів у своєму рішенні. Усе його єство заполонила конгеніальна ідея предстати перед обраницею у ролі казкового принца. Однак на цьому ентузіазм і винахідливість мого напарника вичерпалися, всохли, наче джерело посеред пустелі. Всю організацію мені довелося вкотре перебрати на себе.

Тож спочатку я спробував абстрагуватися від усього зайвого і вималювати собі в голові образ закоханого до нестями принца.

Головним і невід’ємним атрибутом будь якого принца є біла коняка. Я так і сказав Тьомику:

– Без білої коняки – нікуди!



Щоправда, мій напарник до цього часу ще жодного разу не їздив верхи, але це, я сподівався, можна якось поправити.

– Я розумію хід твоїх думок, Максе, – відказав Тьомик, – але, може, давай оту тезу про принца на білій коняці сприйматимемо образно, так би мовити, в алегоричній площині? Ну, тобто я можу під’їхати до неї на білому «Mercedes’і» абощо.

– А ти що, маєш гроші на білий «Mercedes»?

– Поки не маю, але можу взяти машину в кредит або ж просто орендувати на день.

– Ні, чувак, – рішуче заперечив я, – якщо ти хочеш бути оригінальним, якщо прагнеш стати справжнім принцом, то про «Mercedes» можеш забути. На «Mercedes’і» до неї будь хто підкотити може, а от на білосніжній конячці – ні.

– Добре, – неохоче погодився Артем.

– Тож конячку я тобі зорганізую. Білу, сумирну і податливу, наче Папа Римський, – бубнів я і ретельно занотовував усе собі до записника, щоб пізніше не впустити жодної деталі. – Не переживай, друже, у мене є знайомі на одному іподромі під Києвом, таку лошачку підберуть – закохаєшся. Тепер наступне: негоже благородному принцу з’являтися перед дамою з порожніми руками. Тому в руках ти триматимеш… ти триматимеш… – я замислився і почухав олівцем за вухом, – ти триматимеш чорну троянду!

– Ух ти! – пожвавішав Тьомик.

– Чорну троянду я теж беру на себе, – я зробив ще кілька поміток у блокноті. – Ну і останній атрибут справжнього принца – це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, – підсумував я. – Над цим ти мусиш попрацювати сам.

– Із задоволенням, друже, – засяяв мій напарник.



Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.
9
До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди годи пориви по справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.

Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44 му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету – приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.

– Чого у неї під хвостом так брудно? – спитав мій напарник, практично не розтуляючи губ.

– Хочеш, можеш помити сам. Чистіше не було.

У кількох метрах перед нами, нетерпляче тупцяє невисока біла кобилка з міцними ногами, благородною осанкою, певно, запозиченою від арабських предків, і вологими оксамитовими очима, як у молодої лані. Зліва на її крупі, прямо над хвостом, виднівся невеликий ґандж – три химерні гніді плями. Коня чисто білої масті, на жаль, не найшлося. Але я сказав Тьомику, що ми наближатимемося до Альони правим бортом, тому нас це цілком влаштовує. Звуть кобилку Білосніжка, і, за словами власника, характер у неї як у черниці, – смирнішої не знайти на всю Східну Європу.

Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.

– Вона не кусається? – напружено проговорив Тьомик.

– Ні.

– А чого вона так витріщилась на мене?

– Певно, ти їй сподобався.

Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.

– Може, все таки зупинимось на «Lexus’і»?

– Якому ще «Lexus’і»?

– Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…

– Ні, – суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. – Відступати нема куди. Ні кроку назад!

Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився:

– Чувак, ти взагалі впевнений, що це безпечно?

– Даю голову на відсіч! Це навіть легше, ніж на велосипеді їздити. Ти ж, мабуть, знаєш, що мій родовід починається напряму від монгольських завойовників, а ті були ого го якими вершниками. Крім того, в юності, поки гостював у своєї бабці у селі, я ж із сідла не вилазив. Так що повір, я це діло знаю, мов свої п’ять пальців.

Насправді я безсоромно брехав. І про бабцю, і про монгольських завойовників. Як і мій напарник, я ще ні разу в житті не сидів у сідлі. Однак я мусив так говорити, аби надати хоробрості Артему.

– Давай но, може, спочатку ти покажеш, – нерішуче запропонував Тьомик.

– Нє нє нє, у мене каски нема, а твій шлемофон на мою макітру не налізе. Я краще допомагатиму тобі здалеку. Цінними порадами.

Артем ще раз напнув груди, рішуче сплюнув на землю і, хвацько розмахуючи руками, помарширував до Білосніжки. На моє здивування він без якихось особливих зусиль одним махом забрався у сідло.

– Молодець! Прекрасно! – зрадів я.



Кобилка, відчувши на собі вершника, розпростала шию і мляво потюпала по полю.

Коли Тьомик від’їхав достатньо далеко, я дістав з за пазухи товстенну книгу, на якій красувався чималенький напис «Верхова їзда: з чого почати?», розкрив її на одній із сторінок, де ще звечора уклав закладку, і почав викрикувати настанови своєму напарнику:

– Тримай спину рівно! Добре обхопи ногами живіт! П’яти вниз! П’яти вниз, кому сказав?! Ось так! Тримайся, тримайся! У тебе все чудово виходить! Для того щоб повернути вправо, потрібно…



У Артема дійсно непогано виходило, як для першого разу. Однак через надмірне хвилювання він почувався аж надто напруженим, а відповідно – невпевненим у своїх діях, і Білосніжка, схоже, це зрозуміла.

– Не слід різко нагинатися вперед і сильно задирати руки з вуздечкою, – зачитував я вголос пораду з однієї зі сторінок талмуду, – а то кінь може поне…



Але вона вже понесла. Коли я відірвав носа від книги, Тьомик, сильно відкинувшись назад, теліпався у сідлі, наче підстрелений ковбой на дикому мустангу, метеляв руками і верещав:

– Ай яй яй яй я а а а!



Білосніжка, задерши морду догори, розмашистим алюром неслася до лісопосадки на західній околиці іподрому й радісно іржала. За кілька секунд кінь та його вершник зникли в переліску, після чого звідтіля донеслося глухе «гух!», схоже на віддалений постріл далекобійної гармати. Іржання і Тьомикові крики притьмом урвалися.

Я безпомилково визначив дерево, в яке спікірував мій напарник, по зграї вороння та цілій хмарі горобців, які зірвались увись, перелякано махаючи крильцями. Відразу за тим на крики Тьомика примчав переляканий власник іподрому.

– Що з ним таке? От дідько! Він, мабуть, убився, – закричав він.

– Не переймайся, чувак, – сказав я. – Це вже не вперше. У нього… кгм… уже є досвід у таких питаннях.

Коли ми підбігли до місця катастрофи, Тьомик нерухомо лежав коло підніжжя товстенного віковічного дуба, рясно обсипаний свіженькими зеленими жолудями. Танкістський шолом з’їхав аж до самого носа, тільки вуха з боків стирчали. Білосніжка незворушно паслася обабіч, винувато виблискуючи своїми вологими очима. Хазяїн іподрому пішов розбиратися з конякою, а я присів навпочіпки коло свого напарника і стягнув з нього трофейну дідову шапку. Тьомик був при свідомості, просто трохи контужений. На лобі розросталася величезна червона гуля.

– Ти все ще хочеш одружуватися? – спитав я.



Знаєте, іноді мій Тьомик буває страшенно впертим. І за це я його кріпко поважаю.

– Так, – непохитно відказав мій напарник.


10
За два тижні мій напарник, гепнувшись з Білосніжки ще тридцять чотири рази, вже більш менш пристойно тримався в сідлі. Останнього дня, протягом трьох годин промотавшись по полю впевненою риссю, спітнілий Артем спішився і захекано заявив, що нарешті повністю готовий до освідчення. Я мовчки кивнув, поплескав його по плечу і подався на пошуки чорної троянди.

Хоча проминуло ще два дні, поки я відшукав квітковий магазин, який погодився гарантовано постачити мені чорну метрову троянду до вказаної дати. Після цього залишалося одне – призначити цю дату.

– Я думаю, на наступні вихідні, – сказав Тьомик, насилу стримуючи хвилювання. – Остання субота вересня.

– Хай буде остання субота, – погодився я, після чого уточнив останні деталі нашого плану: – З самого ранку, аби застати Альону вдома, подзвониш їй на домашній і скажеш, щоб спустилася до входу в під’їзд рівно о десятій. Вигадуй, що завгодно, говори, що хочеш, благай, вмовляй, але вона має спуститися.

Тьомик похнюпився і дещо зблід.

– А якщо вона вийде не сама?…

– Вася?

– Вася.

– Васю я беру на себе, – сказав я, гордо випнувши підборіддя, а потім продовжив: – Після того, як вона спуститься, я тобі подаю сигнал, і ти плавно виїжджаєш з за рогу. Під’їжджаєш, намагаючись постійно триматися правим бортом до своєї красуні, спішуєшся, стаєш на одне коліно і вручаєш троянду. Ясно?

– Ясно. Але Вася…

– Я ж сказав: не думай про Васю.

– Ну, тоді ясно.

– Ну, тоді все, репетируй промову.

І ми розбрелись по хатах.

Хотілося б, щоби на цьому все закінчилось, але в ніч із п’ятниці на суботу Тьомик знову безцеремонно розбудив мене посеред ночі.

– Бляха, ти совість маєш? Ти хоч знаєш, котра зараз година?! – гарикнув я у трубку.

– Максе, це питання життя і смерті, – кволим голоском пробелькотів мій напарник.

Я зрозумів, що сталося щось страшне і непоправне, тому не відповідав, сердито пухкаючи. Можливо, мій напарник отямився, і вся операція скасовується?

– Ти справді думаєш, що задумка з принцом на білому коні спрацює? – спитав Тьомик.

– Так, – сердито відрубав я.

– І що сама ідея дійсно прикольна?

– Так!

– І що такого для неї ще ніхто ні разу не робив?

– Та а ак!!!

Якийсь час Тьомик сопів у трубку, щось обмізковував.

– Слухай, чувак, я тут подумав… а раптом коняка пукне?



Тієї ночі я по звірячому розправився зі своїм домашнім телефоном.
11
Білосніжка не понесла, не намагалася влаштувати ковбойське родео, не наваляла по дорозі і якщо й перділа, то зовсім тихенько, впівголоса. Словом, усе складалося якнайкраще. На жаль.

Тьомик повільно, наче він рухався у товщі води на глибині десять метрів, зліз із коняки і зробив кілька непевних кроків у напрямку Альони, міцно стискаючи двома пальцями довгу чорну троянду. Дівчина стояла в кількох метрах від нього, якось в’яло опустивши руки вздовж тіла, але, як завше, гордо піднявши підборіддя. Вона дивилась кудись трохи вбік, холодно й таємниче виблискуючи очима. Праворуч від Альони стояв я, ліворуч – її батьки та старший брат Вася. Батько дівчини тримав руки складеними за спиною і похмуро зиркав то на мене, то на Тьомика, що ритмічно похитувався у сідлі і помалу наближався. У Васі вираз був якийсь відсутній і в той же час ще лютіший, аніж у батька. Обидва вже давно знають і мене, і Тьомика, як облуплених.

Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.

Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч на віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…

Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.

– Варто просто про це задуматись, – казав мені Тьомик, – як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко далеко в поле і сильно кричати: «А а а».

Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…

Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик – даю голову на відсіч – уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А а а!»

Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.

Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.

Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!

Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:

– Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…



Отак от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.

Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:

– Так, я згодна!



Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.

Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.

Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.

– До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, – розчулено шепотів старий.



І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.

Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.

– Ти що, плачеш, Максе? – здивовано спитав Тьомик.

– Та то так… то мошка в око попала, – стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.
6 лютого, 21–28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)

Останній ковток, або Одруження Тьомика


1
Всьо! Всьо пропало! Мій Тьомик одружується!

Мені знадобилося два дні, щоб протверезіти, а потім ще два дні, щоб остаточно в це повірити. Потому я кілька разів дзвонив до Артема і слізно благав його отямитись. Утім, щоразу у відповідь з трубки линули невтішні слова:

– Максе, вибач, але я кохаю її…



Я сердито кидав слухавку, а потому від невимовного відчаю мені хотілося рвати на голові волосся і битися макітрою об стіну.

Хай там як, незабаром я збагнув, що вже не зможу нічого змінити. Хоч як би важко мені було з цим змиритись, я розумів: мій найкращий товариш і побратим, неперевершений друг і товариш по чарці, з яким ми перевернули з ніг на голову всю південну Мексику, з яким ми стільки всього пережили, не витримав лихої долі і здався на поталу ворога! Якась бісова діваха забирає у мене найкращого друга! О Боже, щоразу я тремтів від люті, наче зашкарублий осінній листок на холодному вітрі, коли прокручував ці слова в голові.

Однак насправді ця історія зовсім не про одруження Тьомика (там, в принципі, і розказувати нема про що). Ця історія про останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря, що передує процесу невідворотного занепаду й повної деградації мужчини з поступовим перетворенням його на слухняну овечку, який незмінно настає невдовзі після одруження. Перед вами, шановні, епічна розповідь про чоловічу вечірку або, як кажуть у народі, «мальчішнік» в переддень Тьомикового весілля.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка