Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка18/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

2
Дату одруження призначили на травень.

Артем розсудив, що чоловічу вечірку краще провести за два, а то й за три дні до церемонії. Ну, щоб у випадку різноманітних катаклізмів у всіх її доблесних учасників було достатньо часу для всестороннього очищення організму, думок та одягу, словом, для повноцінного приведення себе в порядок. Щоправда, я почав готуватися до неї за два з половиною місяці, ретельно плануючи програму дій та заходів, аби, як кажуть, не впасти лицем у багно і нормально провести свого товариша в останню путь.

На «мальчішніку» в Тьомика нас мало бути шестеро. Окрім мене й нареченого, відзначати входження Артема у такий важкий та в усіх відношеннях скорботний етап чоловічого життя зібралися Микола та Петька (по нашому Колян і Пітер), колишні Тьомикові співробітники і наші спільні з ним знайомі. Наскільки мені було відомо, Пітер ще й досі працює продавцем у супермаркеті електроніки, зате Микола рік тому відмовився гарувати на когось, звільнився і почав перепродувати машини. Років п’ять тому в новорічну ніч хлопці підірвали Артемову квартиру. Підірвали в буквальному розумінні, але ця сумна й невесела історія нашої теперішньої оповідки не стосується, тому ми її пропустимо.

Тож з Петьком і Коляном наша чоловіча вечірка обіцяла бути хоч куди, якби… якби не п’ятий її учасник. А п’ятим став Вася, старший брат Альони – двадцятивосьмирічний бугай з біцепсами, мов у слона, і з какашками в голові замість звивин. Здалеку Вася завдяки своїм крупним габаритам сильно нагадує тридверний шифоньєр з антресолями. Зблизька він нагадує шифоньєр уже не тільки за габаритами, але й за рівнем інтелекту. Вася у нас професійний кікбоксер, а тому – ідейно непитущий, собака. Через це Вася нам, як кажуть, не друг і не товариш. Хоча, навіть якби Вася пив горілку відрами, він все одно ніколи не став би своїм у нашій компанії.

Васю до нас спеціально приставила Альона, щоб слідкувати за порядком і дисципліною. А головне – аби не допустити, щоб було так, як у Толяна два роки тому. Бо в Толяна… Ну, Толяна ви, мабуть, знаєте. Ні? Як це не знаєте? Білявий такий, худенький, два роки тому посеред білого дня голяка по Московському мосту гасав. І ми з Тьомиком там бігали – його, Толяна, ловили. А за нами бігали міліціонери і сильно лаялися. Нас тоді ще по телевізору показували. В «Телевізійній патрульній службі “Ситуація”». Ну от, бачите! А казали, що не знаєте! Тоді, щоб ви розуміли, саме в Толяна був «мальчішнік». Його прямо з СІЗО до загсу везли. З мигалками.

Так ось, Толян став шостим учасником нашої компанії…
3
Втім, перед тим як перейти до чоловічої вечірки і власне одруження, мені необхідно було владнати одну сороміцьку справу. Чесно кажучи, я не хотів за неї братися і до останнього вигадував, як би відкрутитися, розуміючи, що наслідки можуть бути просто непередбачувані. Однак ніхто – підкреслюю – ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися з даною проблемою, по перше, через те, що тільки я мав досвід у такого роду справах, а по друге, я був, є і буду єдиним, хто здатний переконати Тьомика зробити те, що йому конче треба було зробити перед весіллям. Якщо ви ще не здогадалися, мова йде про Тьомикові зуби, а точніше, про їхню часткову відсутність. Після наших навіжених пригод у Мексиці передніх зубів у мого напарника поменшало аж на чотири штуки і це, м’яко кажучи, не вельми сприятливо позначилося на його презентабельності та дикторських якостях. Погодьтеся, не гоже нареченому без чотирьох передніх зубів заходити в церкву і ставати під вінець. Щоправда, Тьомик не хотів цього розуміти. Незважаючи на те, що мій напарник пересилив себе і зміг сяк так подолати страх перед польотами та одруженням, з лікуванням зубів справи все ще були кепські.

Перший раз я заїкнувся про необхідність візиту до дантиста за два місяці до дати шлюбної церемонії. Результат виявився закономірним: Тьомик безслідно зник, захопивши з собою паспорт, гроші та зубну щітку. Я добре знав усі його криївки в Києві ще з тих часів, коли мій товариш переховувався від розлюченого Альониного брата, тому за кілька днів я підловив дезертира біля під’їзду одного з будинків на окраїні Києва. Ми довго дискутували, Тьомик кілька разів зривався й кидався навтікача, я щоразу ловив його і брався спокійно й аргументовано переконувати, що зуби йому, як не крути, доведеться вставляти. Врешті решт я пристрахав його тим, що Альона розірве заручини, якщо він відмовиться вставити протези, після чого Тьомик, ледь не ридаючи, погодився.

Одначе вибити згоду в Артема було лиш половиною справи. Тепер мені належало знайти годящого стоматолога зі сталевими нервами та твердою рукою (бажано, щоб у минулому він був бійцем спецназу або хоча б ходив до залу качатися), який погодиться на таку ризиковану операцію, і ретельно проінструктувати його перед тим, як покласти на його крісло Тьомика. Зрештою і з цим було покінчено: після недовгих пошуків я надибав одного бувалого дантиста, ветерана афганської війни, який колись давно (ще перед тим, як зайнятися приватною практикою) обслуговував левів та крокодилів у київському зоопарку. Звали його Василь Кіндратович, і був він добродушним на вид здорованем з товстенними ручищами, порепаними пальцями та маленькими, мов у вепра, миготливими очиськами. Я виклав йому начистоту, чого слід очікувати від Тьомика, пояснивши, що під час хірургічного втручання мого товариша, можливо, доведеться міцно тримати, причому не тільки за голову. Пан Василь спочатку уважно мене вислухав, потім командирським голосом повідав, що покличе на поміч двох товаришів – сержантів зі свого афганського взводу, майстрів спорту з греко римської боротьби, які асистуватимуть йому під час операції. Після того Кіндратович заспокійливо поплескав мене по плечу і хрюкнув:

– Не дрейф, синку, все буде по уставу. Веди свого напарника.



І я повів. Ну, тобто не тільки я. З собою я взяв невеличке підкріплення – Толяна і Васю, передчуваючи, що Тьомик в останній момент може роздумати вставляти протези і я тоді сам з ним не впораюсь. (Вася, щоправда, відразу попередив, що, не приведи Господи, Артем вийде з кабінету дантиста без передніх зубів, то він особисто виб’є моєму компаньйону ті, що залишилися, включаючи зуби мудрості.) Втрьох ми сяк так спромоглися заштовхати Тьомика до кабінету Кіндратовича, де зблідлого підкорювача Мексики віддали під опіку асистентів лікаря.

Поки ми передавали його з рук у руки, Артем мужньо тримався: не пручався, не брикався і навіть не пробував нікого покусати. Коли його вклали в крісло і накрили до самого горла білим полотном, я перехрестив трійцю докторів, що зосереджено схилилися над Артемом, подумки попросив допомоги у вищих сил і тихенько пробурмотів:

– З Богом…

– Малий, не переживай, – придушено пробасив до мене Кіндратович. – Ми сьогодні тільки зліпок зробимо.

З цими словами головний дантист запхав Тьомику до рота величезний шматок брудно білого гіпсу…

Протягом наступних двох тижнів кожного другого вечора ми вибиралися на черговий візит до лікаря. До клініки Тьомика супроводжували, немов особливо небезпечного злочинця: я крокував попереду, стараючись оминати місця, кудою Артем міг дременути від нас, а Вася та Толян урочисто марширували по краях і трохи позаду. Після того, як Альониного нареченого вкладали на стоматологічне крісло, кожен з нас займав завчасно обговорену позицію. Я чекав внизу на подвір’ї, щоб перехоплювати Тьомика, якщо він раптом надумає дати драла через вікно, Толян чатував біля дверей кабінету, а Вася чергував на сходах пожежного виходу. Слід відзначити, що на перших порах протезування проходило успішно. Втім, найважче ще було попереду.

Наприкінці одного із завершальних сеансів Василь Кіндратович відвів мене вбік і шепнув на вухо:

– У нього там в одному зубі дірочка… ну, карієс…

– І шо? – прошепотів я.

– Треба було б полікувати, пломбу поставити.

– То лікуйте, – не зовсім упевнено заявив я, – за гроші не думайте.

Лікар замотав туди сюди головою.

– Ваш боєць – в цілому нормальний хлопець, непогано тримається, у мене в зоопарку бувало траплялися крокодили з набагато гіршим характером, але… – дантист зробив невелику паузу, зосередивши на мені серйозний погляд, – дірочку доведеться багато свердлити, і я боюсь, що… ну… цеє…



Я ковтнув слину, міцно міцно стиснув кулаки, зміркувавши, що якщо робити, то все й одразу, адже пройде півстоліття, перш ніж я зможу вдруге затягти Тьомика до стоматолога, і пролопотів:

– Все одно лікуйте. Сподіваюся, він нічого не помітить…



Але він помітив… В останній день, коли в Артема в роті вже стояли всі зуби і мій товариш ладнався встати з крісла й назавжди залишити ненависну йому кімнату з білими стінами, білою підлогою та білою й страшною бормашиною, Кіндратович почав висвердлювати той клятий карієс…

Я, на щастя, не бачив, що там у них творилося. До мене доносився лиш брязкіт інструментів, гуркіт потрощеного обладнання, верещання Тьомика, воєнні матюки сержантів та лікареві вигуки: «Держіть його, хлопці! Тримайте, трясця вашій матері!», які почергово долинали з різних кутків кабінету.

Першим з кабінету вискочив один з сержантів. Могучий плечистий дядько кричав, наче дівуля в істериці, і ледь не плакав. Неначе змилений кінь він промчав повз мене, потім ненароком перечепився через якийсь стільчик у коридорі і простягнувся долілиць. Бідолашка миттю зірвався на рівні ноги, подивився на мене божевільним поглядом і залементував:

– Я був у Афгані! Я бачив трупи! На моїх очах горіли цілі селища! Але такого… такого… О, ні! З мене досить! – він схопився руками за голову і погнав до виходу з лікарні.



Кіндратович та його другий напарник не здавалися.

Вовтузіння у кабінеті не припинялося ще з годину, після чого раптово запала гнітюча мовчанка. Згодом двері повільно прочинилися, в порозі з’явилась кремезна постать Кіндратовича. Він хитався. Не так щоб дуже сильно, але хитався. За ним на підлозі зі скрученими за спиною руками валялося бездиханне тіло мого напарника. Асистент Кіндратовича лежав на спині в протилежному куті палати і важко дихав. Наче боксер після завершення 12 го раунду.

Я мерщій підскочив до стоматолога.

– Ну що, лікарю?



Доктор стояв, по лікті забризканий кров’ю, з величезним темно фіалковим синцем під оком, тримаючи в руках жмут Тьомикового волосся.

– Буде жити… – стримано сказав він.

– Фуф, – зітхнув я з полегшенням.

– …але наступного разу я рекомендував би пристрелити його, перш ніж вести до стоматолога.



Таким чином Тьомику вставили назад чотири зуби, і я міг зі спокійною душею приступити до планування чоловічої вечірки.

Щоб ви розуміли, головною метою підготовки «мальчішніка» було зовсім не визначення того, куди ми з пацанами підемо бенкетувати, що там будемо робити і скільки питимемо горілки. В дійсності першочергове завдання, яке я мав розв’язати під час планування, – це як спекатися орангутанга Васі. Причому спекатися якнайшвидше, якнайдовше і так, щоб він при цьому нікого з нас не потовк до напівпритомного стану. Я по черзі перебирав у голові найнеймовірніші плани, але один за одним їх відбраковував, як абсолютно нереальні або ж занадто небезпечні для здоров’я інших п’яти учасників «мальчішніка». Зрештою я придумав одну просту і дуже дієву штуку, яка в майбутньому повністю виправдала мої сподівання…

Місяць, що лишався до вечірки, промайнув у мармеладному очікуванні зовсім швидко й непомітно. Аж ось нарешті настав той великий і разом з тим трохи сумний день, коли Тьомик мусив востаннє вдихнути на повні груди благословенне повітря вільного життя і показати, чого він вартий як мужик.

«Мальчішнік» розпочався тихо й мирно, немов суботнє засідання якихось пенсіонерів, о шостій вечора в маленькій прокуреній пивничці за рогом Тьомикового будинку, де продавали найдешевше пиво у Києві. Насправді так було задумано. Ми сиділи, виструнчившись, неначе лицарі круглого столу, на високих стільчиках навкруг продовгуватого овального стола і зосереджено говорили про погоду на завтра, про ціни на нафту на світових ринках, про останню серію «Доктора Хауса» (якого ніхто з нас у дійсності не дивився), а також про те, що можна було б в увечері зайти до когось додому й пограти в шахи. Вася, схожий на грізну й неприступну Джомолунгму, похмуро здіймався серед нас, зі сповненим гідності поглядом тримаючи руку на пульсі подій. За годину, насилу видудливши по келиху пива, я замовив усім ще по одному, щоправда, цього разу 0,33 літра замість 0,5. Вася скоса глипнув на мене і схвально кивнув.

Розносячи пиво, офіціантка ніби випадково налягла грудьми прямо на Альониного брата. Тупоголовий Вася виявився не готовим до такого несподіваного повороту подій і трохи розгубився. В цей час я непомітно висипав у пивний кубок нашого доблесного спортсмена цілу пачечку перетертих у порошок таблеток пургену… Ми розібрали фіали, відпили з них пива і продовжили розмови про погоду. Через п’ятнадцять хвилин мій конгеніальний план позбавлення від кікбоксера Васі вступив у головну фазу. Кремезний хлопець різко зблід, його очі немислимо розширилися, а на лобі проступили краплини холодного поту. Нічого ще не розуміючи, сіромаха вхопився руками за маленький бокал так, наче той міг порятувати його. Не спускаючи з Васі очей, я подав незримий знак товаришам, мовляв, пацани, будьте напоготові. Готовність номер один!

Але Вася, мушу визнати, молодець. Боєць, що там казати. Не дарма ж майстер спорту! Він тримався ще вісім з половиною хвилин, після чого заплакав і навпростець через увесь зал, через столи та стільчики, помчав у туалет. Щойно його дебела фігура зникла за дверима клозету, ми вп’ятьох підірвалися і вихором вилетіли з пивнички. Хлопців не треба було підганяти. На вулиці нас уже чекало завбачливо викликане мною таксі. Регочучи, немов ненормальні, ми запхалися в машину.

– Дискоклуб «Shooters»! – зраділо прокричав я водію, а тоді повернувся до товаришів, які, зігнувшись в три погибелі, розмістилися на задньому сидінні: – Ну що, друзі?! Вечірка починається!



Авто поволі рушило.

– Він тебе приб’є, коли прийде до тями, – сказав мені Толян.

– Кілька днів він не відходитиме від туалету, – відповів я, сміючись. – А через сорок вісім годин Тьомик стане його родичем і подбає про індульгенцію для мене. Так що мені нема чого боятися. Правда ж, Артеме?

Тьомик промовчав, замріяно проводжаючи очима потерті київські багатоповерхівки, що неквапом пропливали за вікном на фоні рожевих, світло синіх та блідо оранжевих мазків призахідного неба…

Через півгодини ми, аж попискуючи від утіхи, заходили в «Shooters». Музика гриміла, наче канонада морського бою. Прожектори поливали наші голови снопами різнокольорових іскор. Попри те, що зал в таку ранню годину ще був напівпорожнім, хлопці вже нагледіли кількох непоганих краль коло барної стійки. Ми замовили собі перші коктейлі, після чого Пітер повернувся до мене й на радощах поплескав руками по обох плечах:

– Чувак! – загорлав він мені над вухом, перекрикуючи оглушливу музику. – Ми запам’ятаємо цю ніч навіки!


4
На жаль, Петро дуже сильно помилявся. На ранок наступного дня я не пам’ятав нічогісінько з того, що відбувалося минулої ночі.

Я прокинувся в одязі, з жахливим шумом у голові, смертоносним перегаром, від якого задихнувся б навіть Змій Горинич, та ще й посеред незнайомої квартири. Мене розбудив дзенькіт власного мобільного. Неслухняними руками я дістав телефон з кишені і приклав до вуха. Дзвонив Пітер.

– Ти де зараз? – перелякано спитав він, не вітаючись.



Я протер очі і, насилу ворушачи задерев’янілим язиком, промурмотав:

– Ем м м… По ходу, в чиїйсь квартирі.

– Ти хоч у Києві?

Я важко підвівся, підійшов до вікна і визирнув на вулицю, потім ще раз обдивився кімнату.

– По моєму, так. Я десь у Києві. Тут у квартирі ще ялинка стоїть з Нового року, – додав я, помітивши пістряве новорічне дерево, що здіймалось посеред кімнати.



Оскільки за вікном була середина травня, здогадатися про те, що переді мною ялинка, можна було лише по обсипаним блискітками новорічним іграшкам на голих гілках та купі пожовтілих голок внизу під деревом.

– А телевізор у кімнаті є? – почав допитуватися Петя.

– Так. Сріблястий «Samsung», на ньому ще лежить розкрита книга… – я підійшов і взяв книгу в руки.

– …Бернар Вербер «Імперія ангелів», – замість мене договорив мій товариш.

– Ого! – я немало здивувався. – Точно! А звідкіля ти знаєш?

– Знаю… Бо це моя квартира, – похмуро докінчив Пітер.

– Е е е… – я ще більше сторопів. – Чувак, а що я тут роблю?

– Це ти в мене питаєш?!



Я напружився і спробував пригадати хоч якісь події минулої ночі, однак мої потуги потерпіли повне фіаско. Не знаючи, як далі продовжувати розмову, я поцікавився:

– А ти де?

– А я… я щойно прокинувся, – затинаючись, пробурмотів Петро у відповідь.

– Де?

– В міліції…

– Ясно, – мугикнув я, хоча в дійсності нічого не було ясно.



Кілька секунд ми обоє мовчали, натужно сопучи в слухавки. Обоє хотіли сказати чи спитати щось дуже важливе, але соромились.

– Чувак… кгм… а що вчора було? – зрештою відважився почати Пітер.



Я прикусив язика. Це було точно те ж саме питання, яке я хотів задати Петі.

– Я не пам’ятаю, – прошепотів я в телефон.

– Та я не про якісь конкретні дії, – поправився Петя, – я питаю в загальному…

– А а а, – протягнув я і подумав, що хтось, видно, вчора випив навіть більше за мене. – Ну… в Тьомика була чоловіча вечірка…



З трубки донеслося гучне ляскання. То, певно, Петро влупив собі по лобі.

– А я то думаю, чого це я геть нічого не пам’ятаю! Почекай… Чекай… То виходить, що Тьомик одружується?

– Так, – з сумом видихнув я.

– Ай яй яй! Це ж треба… – скрушно прохрипів мій товариш.



Далі він почав лопотіти про те, як у нього болить голова, що він загубив правий черевик і футболку йому хтось подер аж у трьох місцях, одначе я не хотів усього того слухати і спинив його пінястий монолог:

– Слухай, друже, а ти не знаєш, де зараз Артем?

– Я? Е е е… Ні. Уявлення не маю. Він мав бути з тобою.

– Справді? – здивувався я.

– Ага.

– Хм… Дивно це все якось… – я вже починав хвилюватися. – Ну, тоді бувай!

– Бувай, друже!

Я спробував передзвонити Артемові на мобільний телефон, однак голос у трубці повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Затим я телефонував йому на квартиру, дзвонив батькам, обережно випитуючи, чи їхнє поторсане Мексикою чадо бува не ночувало у них дома, і навіть видзвонював Тьомиковим сусідам, одначе відучора ніхто не бачив мого напарника.

Після того я набрав Толяна. На жаль, з Толяном справи виявилися ще гіршими, аніж з Петькою. Толик забув не тільки вчорашні події, але й кличку своєї собаки і день народження тещі. Бідолашка не міг пригадати навіть, хто такий Тьомик. Мене він сплутав зі своїм двоюрідним братом, якого три роки тому переїхав бензовоз. Тож я сердито чортихнувся і, втямивши, що з Толяна нічого не вичавити навіть під тортурами, припинив розмову.

Кілька разів я намагався додзвонитися до Миколи, ще одного свідка, який міг пролити світло ясності на ланцюжок загадкових подій вчорашньої ночі. Однак Микола не відповідав. (Забігаючи наперед, скажу, що Коляна ще довго ніхто не бачив. Хлопець прикотив додому аж через два тижні після чоловічої вечірки. Голодний, обірваний, з побитою мордою і чиїмось подраним баяном під пахвою. Причому мордяку йому таки добряче хтось начистив – синій був, мов кабачок, рідні відразу навіть і впізнати не подужали. Нікому нічого не пояснив, набив пузо їжею, спитав, чи женився Тьомик, почув відповідь, впав, заснув і проспав безпробудно дві доби.)

Потому я обдзвонив інших наших друзів, навіть тих, котрі не мали ніякого відношення до весілля та вечірки, але жоден з них не міг нічого сказати про ймовірне місцезнаходження Тьомика. Переляканий, я почав телефонувати у різні відділки міліції, в лікарні і навіть у морг, однак результат лишався незмінним: ніхто не чув, не бачив і нічого не знає про високого русявого хлопця на ім’я Артем.

Васі я дзвонити не став.
5
Наступного дня Артем так і не з’явився. Трохи опритомнівши після фатального похмілля, я зібрався з силами і продовжив пошуки, відчуваючи, як десь у грудях наростає, немов смертоносна снігова лавина, токсичне хвилювання. Я відчував, як воно плюскається десь унизу живота, поволі розносячись тілом, проникаючи і отруюючи кожну клітину. Ситуація ускладнювалася тим, що з самого ранку кожних півгодини мені дзвонив Вася. Я стискував кулаки, потім тремтячими руками хрестився і… не відповідав.

Я розгублено тупцяв посеред Хрещатика і гарячково обмізковував ситуацію. Отже, Тьомика ніде нема, він не з’являвся дома і не відповідає на дзвінки, а у мене страшенно болить голова і є всього півтори доби, щоби знайти напарника. Інакше… Мені не хотілося навіть думати, що буде інакше. За Альону я не дуже переживав, вона дівка бувала, кілька днів порюмсає і заспокоїться, але Вася… З Васею могли бути проблеми. Хлопчина, поза всяким сумнівом, сприйме Тьомикове зникнення як особисту образу і навряд чи повірить, що моя скромна персона до цього непричетна або, навіть якщо й причетна, що я нічого не пам’ятаю. Я вже, здається, казав вам: Вася у нас кікбоксер і голими руками може поколошматити так, що на вулиці мене сприйматимуть за зеленого інопланетянина. Це, повторюсь, голими руками, а іноді він ще в кожну руку бере по цеглині… Тоді його не зупинить навіть ціла танкова дивізія.



Єдине, що я чітко пам’ятав, – це те, що наша славетна вечірка почалася в «Shooters’і». Я свиснув таксі й, навіть не питаючи за гроші, назвав адресу. Водій кивнув, і ми поїхали.

У «Shooters’і» я так нічого й не дізнався, оскільки щойно наблизився до входу, охоронці миттю впізнали мене, заревіли в один голос, наче африканські буйволи, і почали товкти мій багатостраждальний писок своїми пудовими кулачищами. Я, зрозуміло, трохи образився і нічого розпитувати у них не став.

Настрій відразу попсувався. Після того моменту, коли ми з хлопцями ввалилися в «Shooters», я більше нічого не пам’ятав. Складалося враження, наче, переступивши поріг того бісового клубу, я бебехнувся прямісінько у велетенську діжку з молоком чи потрапив на широчезне поле, де заблукав у густому, мов кисіль, тумані. Нічого! У голові не лишилося нічого – жодного образу, слова чи думки, які нагадували б про пригоди вчорашньої ночі. Хоча сумував я недовго, оскільки зразу після того, як мене відколошматили під входом у «Shooters», у кишені задеренчав мобільний. Дзвонив Толян.

– Максе, друже, ти як там? – з перших його слів я зрозумів, що хлопець, на щастя, прийшов до тями.

– Шукаю того клятого Тьомика. Запропастився десь, зараза, і… хто його зна’, що в нього на умі. А я вже встиг отримати добрячої припарки від охоронців під «Shooters’ом»…

– Чувак, мені щойно телефонували з «Авалону»! – перебив мене Толян.

– І що? – моє серце радісно затьохкало.

– Сказали, що я там учора вночі загубив водійське посвідчення. Просили прийти забрати. Я подумав, що це може тобі якось допомогти.



Я моментально оживився.

– Толику, ти справжній друг! – заволав я у телефон. – Значить, ми були в «Авалоні»! Навіть і не знаю, щоб я робив без тебе і твого посвідчення.



Я поспішно розпрощався з Толяном, пообіцявши тримати його в курсі подій, а тоді на всіх парах почесав у «Авалон». Цього разу я вчинив хитріше і наближався до охоронців дуже обережно, готовий при найменшому натяку на агресивні дії з їхнього боку накивати п’ятами. Двійко двометрових бугаїв, що тупцяли обабіч входу, дуже уважно й прискіпливо роздивлялися мене. Я зі свого боку свердлив їх поглядом і потроху підсувався, зважуючи кожен свій крок, немов сапер на мінному полі. В якусь мить туполобі бички, безперечно, розпізнали мене і одночасно сильно насупилися. Втім, цього разу мене не били і навіть дозволили зайти всередину того гадючника. Я чемно заплатив за вхід і прослизнув на танцмайданчик, звідки піднявся на другий поверх, аби в першу чергу поговорити з барменом. Одна з клубних дівчат, що самозакохано дриґалась на підтанцьовках, побачивши мене, пронизливо заверещала і, втративши свідомість, гримнулася зі свого п’ятачка вниз на танцювальну площадку. Я нахилив голову і вдав, що нічого не помітив.

Високий, коротко стрижений бармен з відсутнім виразом на обличчі також впізнав мене. Я помітив, як у нього затремтіли руки, але за мить хлопець погамував себе. Аби трохи розв’язати йому язика, я недбало виклав на стійку кілька стогривневих купюр і почав розпитувати, чи не пам’ятає він чогось незвичайного, що трапилося позаминулої ночі. Хлопець без особливих проблем пригадав нашу компанію. Я пропущу ту частину його оповіді, яка стосується всіх неподобств, що ми виробляли, хоча іноді просто не міг йому повірити. Потім спитав про Тьомика. Бармен задумався і відказав, що з нами справді прийшов статурний русявий хлопчина з сумними синіми очима, який пив менше всіх і, на відміну від інших, поводився цілком пристойно. Згодом він кудись зник. Куди він подівся, бармен не знає, а ми вчотирьох, втомившись лазити на балюстраду і хапати танцівниць за ноги, спіймали таксі й поїхали до якогось іншого клубу…

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка